Попередня     Головна     Наступна





Розділ VI

ГЕТЬМАН МАЗЕПА І ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА




1. Правобережна Україна в кінці XVII — на початку XVIII століття


Друга половина XVII ст. в історії Правобережної України — це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби українського народу на цій території, руїнницької інтервенції Польщі, Московщини й Туреччини й боротьби цих держав за панування на Україні, нового польського наступу на українські землі. Андрусівське перемир’я 1667 р. і «вічний мир» 1686 р. залишили в руках Речі Посполитої Правобережну Україну (крім Києва), але поразка Польщі у війнах з Туреччиною віддала останній Поділля і зверхність над південносхідною частиною Правобережжя — Брацлавщиною і півднем Київщини. Нарешті, правобережна Наддніпрянщина за Бахчисарайською угодою 1681 р. і «вічним миром» приречена була на пустелю.

Польща нічого не забула й нічого не навчилася. На Волині і в північній Київщині були відновлені давні права шляхетського землеволодіння й стара система панщини. Однак якщо на Волині і, звичайно, в Галичині шляхетське господарство майже не переривалося, то Київщина, власне — київське Полісся, знову пережила період польської експансії. Вигнана Хмельниччиною шляхта поверталася в свої маєтки і, хоч нерідко знаходила там справжню «desertam Arabicam» i «locum, ubi Troia fuif», вона, не гаючи часу, бралася відновлювати цілу систему економічного визиску й національного гноблення українського народу.

На території Правобережної України в другій половині XVII ст. з’являється чимало нових землевласників як з місцевої шляхти, так особливо із зайшлих польських і литовських маґнатів та шляхтичів. Панські маєтки здебільшого майже весь час перебували в руках заставних або орендних державців (або посесорів) — майже виключно з середньої та дрібної польської і частково литовської шляхти. Замість володінь київських монастирів і київської православної митрополії, які після 1686 р. зосередили своє господарство на Лівобережжі і в тій частині Правобережжя, що відійшла до Росії, в межах Правобережної України з’явилися володіння різних католицьких та уніятських церковних інституцій і серед них володіння (з 1684 р.) такого великого землевласника, як київська уніятська митрополія.

Разом з тим відновлюється і посилюється економічний визиск селянства. Вже в 50-60-х роках XVII ст. нормою панщини на Волині було 3 дні, але нерідко зустрічалася панщина і в 6—7 день на тиждень (до 356 робочих днів на рік з селянського господарства). Навіть на сході Правобережжя інвентарі наддніпрянських поліських сіл вже на початку 1660-х років згадують дводенну панщину (1660 р. — села Козаровичі й Глібівка), тимчасом як у сусідніх селах на території Гетьманщини панщини ще майже не було.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. звичайною нормою панщини на Правобережній Україні було 3—4 дні на тиждень, на Лівобережжі — лише 2 дні на тиждень. Крім панщини, правобережноукраїнський селянин був обтяжений найрізноманітнішими повинностями. Селяни мусіли відробляти на державців ще надурочні дні («зажинки», «обжинки», «закоски», «обкоски», «заорки», «оборки», «шарварки», «толоки» і т. д.). Вони повинні були також садити панові капусту, полоти папські городи, готувати прядиво, давати сторожу для панського двору, виконувати різні роботи на панських промислових закладах (наприклад, конати й возити руду для залізних заводів — «рудень», випалювати вугілля і т. ін.) тощо. Селянин був обкладений різними данинами — натуральними і грошовими — на користь панові. Зокрема, селяни давали так званий «осип» (данина житом або вівсом), десятину від гусей, курей та яєць, «мотки» (десятина від льону й прядива), гриби, хміль, десяту колоду від бджіл (або «очкове» — грошовий податок від бджільництва) тощо. Грошова данина збиралася під двома назвами: «чинш» і «подорожчизна» (остання була і натуральна).

Якщо всі ці повинності перевести на робочі дні, то на початку XVIII ст. на кожне селянське господарство Волині припадав пересічно 231 робочий день на рік, київського Полісся — 162 робочі дні; навіть на Поділлі, яке в 1700 р. щойно повернулося до Польщі, на кожне господарство припадало 82 робочі дні. Лише на Брацлавщині й на півдні Київщини переважали грошові чинші й натуральні данини.

Надзвичайно тяжким для селянства був один із шляхетських привілеїв — право пропінації, а також монополія млинарства.

Важким тягарем лягали на селянство ще й різні державні повинності й податки. Та найголовніше було те, що польська шляхта мала повну, необмежену владу над усім майном і над особою, навіть над життям українського селянина.

Унаслідок великого економічного визиску й соціяльного гніту, в другій половині XVII — на початку XVIII ст. надзвичайно частішають селянські втечі. Це був масовий рух селянства, яке тікало від панського визиску «з жінками, дітьми, з кіньми, волами й з усім своїм хатнім майном». Десятки й сотні втікачів ішли світ за очі, здебільшого на схід України, шукаючи там кращої долі. Навіть переслідування й жорстокі кари були неспроможні стримати цей рух. Маєтки Волині пустіли. Так, у володіннях Яна Конєцпольського, воєводи Белзького, в повітах Луцькому й Кремінецькому (частина колишньої Острожчини) до 1651 р. лічилося не менш як 3850 дворів, а в 1690 р. було лише 143 «дідичних», 291 «захожих» і 68 дворів дрібної шляхти (причому в 7 селах, де колись було 394 дими, в 1690 р. не було вже жадного). Отже, від старого населення на кінець XVII ст. залишалося тільки близько 4%. Навіть коли взяти на увагу «захожих», то й тоді населення даної місцевости становило в 1690 р. лише 12% того, що було тут перед битвою під Берестечком 1.

Не легше жилося під польською владою і українському населенню міст. Українське міщанство було майже позбавлене прав. В інтересах польської шляхти і польського міщанства його було дуже утиснено в промислах, торгівлі тощо.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. польська панська або старостинська влада остаточно підпорядкувала собі місто. Особливо тяжке було становище міщанства в приватно-власницьких містах. Навіть більші з них, що мали «маґдебурґію», звичайно цілком залежали від панської влади. Міщани були обтяжені різними повинностями: вони повинні були платити грошовий чинш, віддавати різні натуральні данини, відбувати різні шарварки. Дуже поширюється в цей час панщина міщан на користь фільварку (або замку). Наприклад, у м. Старокостянтинові посесор у 1701-1703 рр. «ґвалтовним способом притягав міщан» на панщину у фільварку, для якого відібрані були міщанські землі. У 1703 р. до різних польових робіт притягнуто було всіх міщан, не виключаючи нікого («nemine escepto»). Ця «роботизна» була остільки тяжка для міщан, що в тому ж році вони відкупилися від неї за 500 злотих. А втім, і надалі міщани повинні були зжинати та звозити збіжжя і викопувати деякі інші фільваркові роботи. Дуже давалася взнаки міщанам також транспортова повинність («подорожчизна»). «Неналежитими підводами нас унівець обернули», — скаржилися міщани. Так само було і в Дубні, Миколаєві, Гайсині та в багатьох інших містах Правобережної України як панських, так часто і королівських.

Міське самоврядування на Правобережній Україні в кінці XVII — на початку XVIII ст. дедалі більше перетворювалося на фікцію. Зрештою, далеко не всі міста мали маґдебурзьке право. Відновлюючи міста після руїни другої половини XVII ст., польський уряд або дідичі лише в рідких випадках надавали їм магдебурзьке право, обмежуючися здебільшого правом ярмарків та шинкування горілкою. А втім, навіть і «магдебурґія» цілком залежала від дідичів (у приватних містах) і старост (у містах королівських).

Судова влада в містах фактично переходить до рук старости чи державці. Наприклад, у Старокостянтинові в 1719 р. ратушний суд був скасований, і розгляд усіх судових справ став провадитися в замку. Старостинська або панська влада почала відбирати на себе частину міських прибутків. Нарешті, державці або представники старостинської влади стали безпосередньо втручатися у внутрішні справи міського самоврядування. Так, у Старокостянтинові в 1719 р. державця скасував вибори війта і своєю владою призначив «за лянтвійта Трояна, давнього погубителя міста». Коли ж міщани висловили невдоволення з приводу цього брутального порушення їхніх стародавніх прав, посесор кількох з них «збив, скалічив» і кілька днів «тримав у ямі». Цілком зрозуміло, що такі призначені старостою або державцею міські урядники були слухняними виконавцями панської волі. Факти різних надужить маґістратських урядників над міщанством, зловживання своєю владою, розшарпання міських земель, розтрати тощо були звичайним явищем на Правобережній Україні в кінці XVII — першій чверті XVIII ст.

Важкий економічний визиск, брутальний національно-релігійний гніт, необмежена панська сваволя, постійні грабунки й руйнації з боку польських військових загонів — все це призвело до великого занепаду міст. Недарма в 1719 р. старокостянтинівські міщани «всі хочуть піти з міста». Зубожіння міщанства і часті втечі міщан теж були характерними явищами на Правобережній Україні того часу.

Навіть автор «Космографіи», складеної в Росії в другій половині XVII ст., писав про становище в Речі Посполитій: «Воинскіе же люди и велможи волность имЂют велику, паче всЂх земель и вся творят по своей воли. Кралей же имЂют особно избранных и сих мало слушают... Купецких же людей и поселян имЂют в великой неволЂ и дапи на них емлют тяжки и необычны».

Страшним бичем для населення Правобережної України в кінці XVII — на початку XVIII ст. були часті татарські напади (наприклад в 1684, 1698, 1711 рр.), які сягали аж до Прип’яті. Особливо давалися взнаки нескінченні походи військових загонів коронного війська і місцевої шляхти, а також російського війська. Ці походи завжди супроводжувалися грабуванням, а часто-густо й побиттям або вбивством селян та міщан, спустошенням їхнього господарства, руйнуванням промислових закладів тощо. Так, у 1686-1687 рр. три хоругви жовнірів, які протягом восьми місяців стояли у Веледницькій волості (що належала овруцькому старості Францишкові Потоцькому), вчинили збитків на 11 601 злотих 14 грошів, з яких на селян 15 сіл волості припало 9 068 злотих (пересічно 80 злотих на двір), на міщан (українців і жидів) — 2 131 злотих 14 грошів, а на папський двір — лише 402 злотих. Року 1691 жовніри панцерної хоругви ротмістра коронного війська Вільґи пограбували рудню Хабенську 2. Року 1698 польське наймане військо спустошило рудню Жеревецьку і пограбувало рудників 3. У 1699 p. панцерна хоругва заподіяла великої шкоди рудні Удалівській та її рудникам 4. Подібні факти були звичайним явищем на Правобережній Україні і на початку XVIII ст. 5

Наслідки цієї руїни і жорстокого економічного визиску дуже позначилися на сільському господарстві Правобережжя, яке переживає період довгого застою. Це яскраво помітне на експорті сільськогосподарських продуктів (головне хліба) з Речі Посполитої. Друга половина XVII й початок XVIII ст. характеризуються великими коливаннями і загальним занепадом українсько-польського хлібного експорту (особливо пшениці). Наведена нижче таблиця показує вивіз хліба з Ґданська (Данціґа) (в тисячах лаштів) 6:


Роки | Пшениця | Жито

1685 | 19,6 | 33,8

1690 | 6,3 | 13,2

1695 | 12,0 | 9,7

1700 | 3,1 | 9,6

1705 | 5,9 | 14,3

1710 | 3,5 | 6,9

1715 | 0,9 | 2,0


Порівнюючи ці дані з даними хлібного експорту 1648 р. (128 790 лаштів), бачимо, що вивіз хліба в 1715 р. становив тільки близько 2,3% хлібного експорту 1648 р. 7

Але польське панування на Правобережній Україні не обмежувалося економічною експлуатацією українського селянства та міщанства. Українська людність Правобережжя знову відчула польський національно-релігійний гніт. Польський уряд повів традиційний наступ на національні права українського народу — його мову й культуру, освіту, а передусім на його віру.

Щоправда, міжнародні договори Польщі ґарантували релігійні права українського і білоруського народів. Андрусівська угода 1667 р. забезпечувала православним «волнее заживане релЂгіей грецкой, без жадного в отправованю набоженства затрудненя». Стаття 9-та «вічного миру» 1686 р. ґарантувала «церквам Божіим и епископіям Луцкой и Галицкой, Премышльской, Львовской, БЂлороссійской и при них монастырям, архимандріям: Виленской, Минской, Полоцкой, Оршанской и иным игуменствам, братствам, в которых обрЂталось и нынЂ обрЂтается употребленіе благочестивой греко-россійской вЂры, и всЂм тамо живущим людем, в КоронЂ Польской и Великом Княжест†Литовском в той же вЂрЂ оставающим, никакого утЂсненія и к вЂрЂ римской и к уніи принужденія чинить не велить и быти то не имЂет, по по давным правам во всяких свободах и вольностях церковных будет блюсти» 8.

Однак Польща не виконала своїх зобов’язань. Польський уряд передає православні єпископії уніятській Церкві. Року 1691 переходить в унію єпископ перемишльський Інокентій Винницький, року 1700 — єпископ львівський Йосиф Шумлянський, року 1702 — єпископ луцький та острозький Діонисій Жабокрицький. Єдиною православною єпископією на всій території Речі Посполитої залишилася Білоруська.

Польський уряд формально в кінці XVII — на початку XVIII ст. не переслідував православних. Але він поступово обмежує їх у правах і доходах. Маєтки київських православних монастирів, які залишилися в межах Речі Посполитої, передані були уніятам і римо-католикам. Король Ян Собєський, маючи право патронату над православним духовенством, що було в королівських маєтностях, роздавав архимандрії і парафії, а разом з тим і церковні бенефіції особам, які співчували унії. Багато монастирів і парафій було відібрано від православних і передано уніятам. Протягом десяти років (1686-1695) лише в Луцькій єпархії близько 300 церков і чимало монастирів перейшли до уніятів. Виконання православних обрядів часто ставало неможливим. Польський уряд позбавив православну шляхту права мати місце в сенаті, посідати будь-які уряди, а також діставати староства. Процес спольщення і окатоличення української шляхти в другій половині XVII ст. відбувався швидкими темпами, у зв’язку з чим в ухвалах шляхетських соймиків Правобережної України дедалі рідше висувалося вимогу про забезпечення прав православної Церкви.

Новий наступ польського уряду на національно-релігійні права українського народу починається в 1699 р., після закінчення війни з Туреччиною. Соймова конституція 1699 р. щодо Кам’янця встановлювала, що «люди грецької релігії — дизуніти не можуть жити в цьому місті». Друга соймова конституція 1699 р. («Унія грецької віри») забороняла православним міщанам займати маґістратські уряди, мотивуючи це бажанням «заохотити дизунітів грецької релігії до єднання в святій вірі» (тобто унії). Нарешті, в 1699 р. було відновлено jus patronatom, що цілком віддавало сільське духовенство в руки польської шляхти.

Але й прийняття унії не давало українському населенню Речі Посполитої рівних прав з поляками. Польський уряд, який щонайбільше лише толерував уніятську Церкву, не міг опертися на неї в своїй антиукраїнській національній політиці. Бо наступ Польщі проти українського народу йшов не тільки лінією релігійно-церковних утисків і заборон. Наприкінці XVII ст. були фактично скасовані права руської (української) мови. Соймова конституція 1697 р. ухвалила провадити урядове діловодство польською мовою. Руську мову перестають уживати в урядових актах, замінюючи її польською 9; навіть копії старих документів, писаних руською мовою, нерідко передаються латинською абеткою.

Все це мало фатальні наслідки для української людности Правобережжя, для українсько-польських відносин у Речі Посполитій і, кінець-кінцем, для самої польської державности, перед якою постає загроза нової української революції й московської інтервенції.




2. Козаччина на Правобережній Україні. Семен Палій


Але польська політика на Україні не могла осягнути своєї головної мети — цілковитого опанування Правобережжя, доки там була сила, що з нею Польща мусіла рахуватися. Ця сила була козаччина.

Ставлення до козацтва в польських колах було подвійне. Загалом польська шляхта ставилася вороже до козаків, навіть тих, що служили Речі Посполитій. Вона добре знала, що це був надійний і міцний керівник української людности в її віковічній боротьбі проти польського панування. Вона знала також, що ця організована збройна сила, яка не могла довго миритися з чужим пануванням, була нерідко на Україні єдиною вирішальною силою. Отже, шляхта всіх українських воєводств настирливо вимагала від уряду ліквідації козацтва на Правобережній Україні.

А втім, були й інші шляхетські голоси, що більш тверезо оцінювали ситуацію на Україні. Вони виходили з інтересів державної оборони, передусім оборони від невпинних і страшних турецько-татарських нападів. Відомий шляхетський ділок і дипломат свого часу, знавець українських справ і один з промоторів Гадяцької унії 1658 р., чернігівський воєвода Станислав-Казімір Бєнєвський, у своїй записці про становище Речі Посполитої в 1675 р., писав: «Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли конституцією 1638 р. довели їх, дійсно, до розпачу? ...Якщо, справді, згубна війна Хмельницького викликана нами, то, звичайно, келих наповнився вщерть; а потім на нас звалилися війни з сусідами — Туреччиною і Москвою. Я тільки нагадую, що, коли ми надалі не втримаємо за собою України, даремна буде наша праця... Треба мати на оці, що наша Річ Посполита не може боротися проти такого могутнього ворога (Туреччини) лише з одним найманим військом».

Досвід тяжкої війни з Туреччиною наочно доводив польському урядові, що для захисту Правобережної України і всієї Речі Посполитої від турецько-татарської навали треба мати козацьке військо. Ще гостріше постало це питання тоді, коли Польща ввійшла до антитурецької коаліції і розпочала контрнаступ проти Туреччини. З другого боку, польський уряд ніколи не залишав думки про повернення Лівобережної України й Києва, і в цих далекосяглих плянах правобережне козацтво мало відіграти певну ролю. Нарешті, на початку 80-х років XVII ст. військово-політичні й економічні інтереси польського уряду визначали потребу колонізації Брацлавщини й Київщини, зокрема правобережної Наддніпрянщини.

Після смерти польського козацького гетьмана, колишнього подільського полковника Остапа Гоголя (1679) 10 польський уряд не призначив нового гетьмана. Рештки козацького війська, осередком якого було Димерське староство (Київщина), перетворилися фактично на загони найманого війська Польщі; вони одержували (1682) щорічної платні лише 1000 злотих і перебували в розпорядженні польської адміністрації Київського воєводства. На чолі цих козаків були полковник Мирон і шляхтич Урбанович.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XVII ст. на території Київщини й Брацлавщини з’являються мандрівні загони охотників на чолі з «ватагами» (з козаків лівобережних або запорозьких), які називалися полковниками. Вони «без усякого указу, своєю охотою, ради защищенія от нападенія бесурманского христіян и границ обороняючи, по диких степах... кормячися от диких звЂрей мясом и криючися, татарскіе загони, c Полщи и з Россіи з людми набранними, в Крим и в БЂлоградщину в неволю проваженними розбивали и користей — з конми и оружіем — татарських доставши, употребляли» (Граб’янка).

Ця степова «вольниця» і була резервом того організованого козацького війська, яке створене було польським урядом у 1683 р. На чолі цього війська поставлений був гетьманом, з осідком у Немирові, український шляхтич Степан Кумицький 11, що його в 1684 р., після розгрому його загону татарами, замінив Андрій Могила, виходець з Лівобережжя, про якого Мазепа (1689) висловився категорично: «Оний не тилко пяний, але и тверезий розуму не мает» 12. Могилі, як і його наступникові Гришкові 13, також не вдалося організувати міцне та боєздатне і разом з тим покірливе польському урядові козацьке військо.

Невдача цих спроб довела польському урядові й королеві Яну Собєському, що такі «охотні» загони по суті є лише найманим військом і, ясна річ, не спроможні забезпечити відповідні військово-політичні й господарські інтереси Речі Посполитої на Україні. Тоді польський уряд, не відмовляючися й надалі від вербування найманих козацьких полків, вирішив стати на шлях організації територіяльного козацького війська Речі Посполитої на основі нового залюднення правобережної Наддніпрянщини. Отже, з дозволу польського уряду, починаючи з 16841685 рр., у межах Київського й Брацлавського воєводств виникають територіяльні козацькі полки на чолі з полковниками Захаром Іскрою — в Корсуні 14, Самусем (Самійло Іванович, згодом — гетьман) — в Богуславі 15, Андрієм Абазином — у Брацлаві 16, Семеном Палієм — у Фастові (пізніше — з титулом білоцерківського).

Найвидатнішим з них був, безперечно, Семен Палій, «полковник його королівської милости Війська Запорозького Український, Фастівський, стражник Український і Поліський» 17.

Семен Пилипович на прізвище Палій був родом з Борзни (хоч предки його могли походити і з Правобережжя) 18. Народився він десь на початку 40-х років XVII ст. Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колеґії.

Довгий час Палій був звичайним козаком, записаним до реєстру Ніженського полку. Він оженився, мав деяке майно і спочатку мало чим, мабуть, відрізнявся від інших козаків Ніженського полку 19.

Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом. Наприкінці 70-х років, овдовівши і видавши дочку заміж (за Антона Танського, в 1677 р.) 20, він пішов на Запоріжжя, де був і на поч, 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Однак рамці Запоріжжя, що прагнуло жити в мирі з Кримом, особливо після Бахчисарайської угоди 1681 р., були для Палія надто вузькі. Шукаючи воєнних подвигів, іде він зі своїм «охотним» загоном на службу до короля Яна Собєського, який вів тоді боротьбу проти Туреччини. Є неясні відомості, що Палій брав участь у розгромі турецько-татарського війська під Віднем в 1683 р. У 1684 р. Палій, тоді вже полковник 21, перебував на Запоріжжі. У тому ж році польський уряд з метою охорони Правобережжя від татарських нападів, а також готуючися до війни проти Росії, підтвердив права козаків на території правобережної Наддніпрянщини і дозволив їм жити (за вийнятком шляхетських маєтків) в околицях Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані і в басейні річок Тясмина і Тікича. Соймова конституція 1685 р. ствердила права правобережного козацтва.

Цим дозволом і скористався Семен Палій. Він оселяється зі своїм полком на Фастівщині, в маєтках Київського католицького біскупства. Згодом, підбиваючи підсумки своєї діяльности над залюдненням краю, Палій казав, що він знайшов тут спустошену землю і працював коло Фастова, як коло власного господарства.

В 1688 р., «утишивши... ЗаднЂпра» (тобто правобережну Наддніпрянщину) і «поосажовавши многіе гради людми», Палій стає фактичним володарем усієї Білоцерківщини (крім фортеці Білої Церкви), справжнім «удЂлним паном», за виразом Граб’янки.

Однак територія «Паліївщини» далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до «Дикого поля», за вийиятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко «покозачувалися» цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.) 22. Саме в цей час на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного «охотного» полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.

Значна частина Правобережної України — Київщина і Брацлавщина були страшенно спустошені війною і перетворені майже на пустелю. Клясичний опис цієї руїни подає С. Величко: «ВидЂх многіе гради и замки безлюдніе и пустіи, вали, некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанніе, и тилко звЂрем дивіим прибЂжищем и водвореніем сущій... ВидЂх пространніе... поля и розлегліе долини, лЂси и обширніе садове, и красніе дуброви, рЂки, стави і озера запустЂліе, мхом, тростіем и непотребною лядиною заросліе... ВидЂх же к тому, на розних там мЂстцах, много костей человЂческих, сухих и нагих, тилко небо покров себЂ имущих». Особливо спустошена була правобережна Наддніпрянщина, власне її південна частина, стара територія козаччини.

Проблема правобережної Наддніпрянщини, особливо Дніпровського узбережжя, мала на той час велике міжнародньо-політичне значення. У Бахчисарайському трактаті 1681 р. було застережено, що «от Кіева до Запорог по обЂ стороны ДнЂпра городов и городков не дЂлать». В договорі «вічного миру» 1686 р. визначено було: «О... разореных городЂх и мЂстЂх, которіе от мЂстечка Стаек вниз ДнЂпра по рЂку Тясму были... Ржищев, Трахтемиров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что тЂ мЂста оставатись имЂют пусти так, как нынЂ суть» (п.7). Ця наддніпрянська пустеля в російських і польських урядових колах вважалася тоді найкращим бар’єром не тільки між обома державами (а також Туреччиною і Кримом), але й між двома роз’єднаними частинами України — Лівобережжям і Правобережжям. Недаремно один з найактивніших провідників політики московського уряду на Україні, окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Ґоліцина, згодом (1689) ставив собі в особливу заслугу те, що «ЗаднЂпровская страна без остатку запустошена, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь имЂетца тишина».

А проте життя було сильніше, ніж кабінетні пляни політиків і дипломатів. В той час, коли Неплюєв у своєму засланні вважав правобережну Наддніпрянщину пустелею, тут, у цій багатій і родючій місцевості, вже буяло нове життя. Під проводом Палія швидко залюднювалася ця спустошена територія, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на «Паліївщину», з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині,

Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі — Фастів: «Городина хорошая, красовито стоит на горЂ; острог деревянній круг жилья всего; вал земляной, по виду не крЂпок добре, да сидЂльцами крЂпок», — писав про нього в 1701 р. московський мандрівник Іван Лук’янов. І кривим оком дивився на це нове життя міцно укріплений Білоцерківський замок, головний центр польського панування на правобережній Наддніпрянщині.

Утворення козацької території на Правобережній Україні відразу викликало великі комплікації. Хоч королівські універсали 1684 р. і застерігали, що козаки не повинні жити в «добрах дідичних шляхетських», але фактично на підвладній Палієві території незабаром не стало польських дідичів, скасована була панщина, і селяни мусіли відбувати тільки деякі повинності на користь козацької старшини і православних монастирів (головне, київських). З другого боку, «войска свои охотніе по ПолЂсю, даже до литовской границЂ розстановляющи», Палій побирав на себе «десятини з пасЂк, индукти и всякіе приходи со всего ЗаднЂпра, даже до ДнЂстра и Случи». Отже, фактично права шляхетського володіння на всій цій території перетворювалися на фікцію.

В 1683-1684 рр. козаки Палія й Захара Іскри зайняли маєток Ф. Немирича (Горошки й Ушомир з селами) і стояли там протягом майже 16 років. Внаслідок того, шляхетське господарство було спустошене більше, ніж після татарського нападу або «по війнах давніх козацьких», не кажучи вже про те, що за весь цей час дідич не діставав з маєтку жадного прибутку. Те саме робив Палій і по інших місцях: приміром, зайнявши (коло 1696 р.) низку шляхетських маєтків в околицях м. Бишева, він узяв на себе прибутки з шинків та ґуралень 23. Тим самим Палій руйнував економічну базу польського панування на Правобережній Україні.

Недарма шляхта Київського воєводства скаржилася в 1688 р. великому коронному гетьманові Станиславу-Янові Яблоновському: «Не можна вимовити того, якої великої руїни зазнає через тих козаків наше воєводство; аджеж не тільки вони, повертаючися з походу, не хочуть протягом шести й більше тижнів розквартируватися, але сотнями переходять з місця на місце і зганяють один одного «з кращого хліба», людей б’ють і розганяють, а самі в клунях і хатах їх хазяйнують. Мало того — вони роблять собі границю по р. Случ з боку Волині і р. Ушу з боку Князівства Литовського; вони позбавляють панів і підстарост підданського послушенства, підбурюють тутешніх селян до бунтів, розбійничають по лісах та великих шляхах». Зрештою, це добре знав і сам Яблоновський, який ніяк не міг подарувати Палієві, що той (1694) тримав у своїх руках його власні «меди» і в маєтках Яблоновського — Трилісах і Шамраївці розміщував своїх козаків. Польські реґіментарі С. Дружкевич і Б. Вільга 24 не в силі були допомогти дідичам, і обурена шляхта закидала їм бездіяльність і навіть потурання козакам. Сам Яблоновський, якому безпосередньо підлягали козацькі полковники на Правобережжі, не раз (приміром, 1690 р.) даремно наказував Палієві припинити «безправ’я», загрожуючи йому карою й відшкодуванням шляхетських збитків. Року 1692 шляхта Київського воєводства знову скаржилася на те, що «почавши від річки Ірпеня до річок Славечни і Случа, утворилася й робиться руїна й пустеля, чиняться побиття і вбивство людей, наїзди на шляхетські двори й доми, грабунки й забирання всілякого майна, так що вони — шляхта — у своїй власності не можуть бути вільні й безпечні».

Київська шляхта висловлювала побоювання, як би «ця непритушена іскра коли-небудь, за давнім звичаєм, не спричинилася до великої пожежі». Шляхетство Київського воєводства просило, щоб козакам на зиму заборонено було жити на Поліссі. Подібні скарги повторювалися мало не щороку. Так само шляхта Брацлавського воєводства не раз (в 1687 (див. Сергієнко, с. 57) 1688, 1691, 1693 рр.) просила вивести козаків за межі воєводства, заборонивши їм заводити тут нові поселення.

А втім, і польська сторона не лишалася пасивною щодо Палія. Сусідні маґнати і шляхта раз у раз вдираються у володіння Палія, грабують і вбивають селян і козаків, чинять усякі інші ґвалти.

Палій добре розумів, що знищити гніт польської шляхти можна тільки шляхом ліквідації польської державної влади на Правобережній Україні. Тим-то він не обмежувався вигнанням шляхти з її маєтків, а намагався знищити весь польський шляхетський устрій, замінивши його козацьким. Недарма козаки нищили в захоплених ними панських маєтках всі юридичні документи. У 1697 р. козаки Палія затримали в с. Калинівці (на шляху з Овруча до м. Кухарів) київського каптурового суддю Реміґіяна Сурина. Козаки побили Сурина і його супутників, кажучи: «Бийте ляхів, бийте, нехай не їздять на суди — наш тут козацький суд!».

Ці прагнення Палія були ясні для польської адміністрації Правобережжя. Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що «Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претенсії на весь край до Случа».

Зрозуміло, що польські маґнати були надзвичайно роздратовані діяльністю Палія. Ф. Замойський (зі Львова) писав Палієві 19 березня 1694 р., що той хоче «порватися з мотикою на сонце», що він має «sobie w głowie udzielne państwo d’f Chwastowie» (причому порівнював Палія з курфюрстом бранденбурзьким); усе це Замойський пояснював «gorzałczaną radą» 25. Ще гостріше дорікав Палієві Яблоновський (17 березня 1694 р.) за те, що той «майже весь Поліський край» «привернув під свою владу й послушенство» 26.

Діяльність Палія, що особливо посилилася в 1688- 1689 рр., не залишала жадного сумніву щодо його «звыклой к шляхетскому стану ненависти», а величезна популярність Палія на Україні й за межами її робила з нього дуже небезпечного ворога для Речі Посполитої. Отже, польський уряд скористувався першою нагодою, щоб захопити Палія в свої руки. Восени 1689 р. Палій напав на Немирів (резиденцію гетьмана Гришка, ворога Палія), але взяти Немирів не вдалося, і Палій був заарештований польським немирівським командантом. Згодом (на початку жовтня. — Сергієнко, с. 57), довідавшися про зносини Палія з московськими воєводами в Києві, поляки перевезли його до Галичини і ув’язнили в м. Підкамені, де він і перебував до весни 1690 р. Але Палієві пощастило визволитися у квітні 1690 р. з ув’язнення і повернутися до Фастова 27.

Палій був переконаний, що для визволення Правобережної України з-під польської влади йому потрібна допомога Гетьманщини. Ідея єдности України по обох боках Дніпра завжди була властива Палієві. Спільна боротьба проти турецько-татарських нападів новою кров’ю скріплювала зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям. Палієві краще, ніж будь-кому, ясна була нездатність Польщі оборонити Правобережну Україну від турецько-татарської навали. Тільки силами всієї України можна було зліквідувати загрозу з боку Туреччини й Криму. Палій, лівобережанин родом, особисто був зв’язаний з Лівобережжям. Тим легше було йому нав’язати стосунки з гетьманом Мазепою, а водночас і з московським воєводою у Києві.

У зносинах з Мазепою 28 Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Перші звернення Палія в цій справі припадають ще на 1688 і 1689 рр. Але зв’язаний умовами «вічного миру», а головне — війною проти Туреччини й Криму, московський уряд відхилив клопотання Палія й доручив Гетьманові повідомити його про неможливість «явственного» прийняття Правобережжя під протекцію царя. Натомість Палієві було запропоновано перейти з частиною полчан на Запоріжжя, а звідти вже — на Лівобережжя 29.

З особливою силою Палій поновив своє клопотання після відкритого виступу проти Польщі й свого ув’язнення. Довідавшися про намір польського війська напасти на Київ і чекаючи його наступу на Фастів, Палій писав 16 квітня 1690 р. до київського воєводи, боярина князя М.Г. Ромодановського: «Я тут, оставаючи на том пограничю, былем всегда жичливим и вЂрним пресвЂтлЂйшим православным государем... завше вЂдомость подавал в град Кіев для перестороги от непріятеля Креста Святого 30; так же отбивалем и вызволялем з рук поганских христіан, подданных их ц. п. в.» 31. Самі по собі ці зносини прикордонних властей в умовах «вічного миру» 1686 р. і спільної участи Польщі і Московщини в антитурецькій коаліції не повинні були викликати заперечень або підозри з боку польського уряду. Та справа в тому, що Польща давно вже хотіла вийти з коаліції і взагалі ніколи не кидала своїх реваншистських зазіхань на Лівобережну Україну. У зв’язку з цим польський уряд і провадив таємні переговори з Кримом і Туреччиною, і саме про ці переговори сповіщав Палій московський уряд.

Одночасно Палій просив гетьмана Мазепу і князя Ромодановського допомогти йому військом проти польського наступу на Фастів: «Бо вже полки и корогви польскіе на мене скупляются и сближуются» 32. Проте і на цей раз московський уряд не підтримав Палія.

Тимчасом польський уряд не зрікся свого наміру зліквідувати Палія. У 1691 р. (у жовтні. — Сергієнко, с. 58), коли Палій повертався з походу під Аккерман, реґіментар Дружкевич послав йому навперейми польський загін з козацьким полком Апостола-Щуровського 33 під Паволоч, але козаки Апостола вбили свого полковника і приєдналися до Палія, що примусило польське військо тікати.

Дальше загострення відносин між Палієм і польським урядом викликало нові звернення Палія до гетьманського й царського урядів про допомогу. Мало не щороку (в 1691 р., двічі в 1692 р., в 1693 і 1694 рр.) Палій наполегливо добивається або приєднання Білоцерківщини до Лівобережжя, або принаймні якоїсь реальної допомоги з боку Гетьманщини і Москви.

Та незабаром стало ясно, що в умовах війни з Туреччиною і Кримом московський уряд не згодиться на розрив з Польщею, що було цілком неминучим в разі прийняття Білоцерківщини під протекцію царя. Тим самим ставало неможливим здійснення одного з головних прагнень українського народу на Правобережжі й однієї з найкращих мрій самого Палія — об’єднання Правобережної і Лівобережної України. Незважаючи на це, Палій твердо стояв на тому, що він не має права покинути українську людність на поталу полякам. Відкидаючи пропозицію царського і гетьманського урядів перейти зі своїм полком на Запоріжжя, а згодом на Лівобережжя (чи оселитися на російському правому березі Дніпра), Палій казав (1694), що «в Хвасто†на згубное имя людей оставити здается быти встидно и грЂшно», тим більше, що «люде тій от него розпитися и полской власти приняти на себе не хочут». Не особистого притулку шукав Палій, і не міг він згодитися на ту ролю «охотного» полковника, найманого сторожа на українськотурецькому пограниччі, яку пропонував йому московський уряд. У крайньому разі, Палій згоджувався (29 грудня 1692 р.) з усім «тим людом рушитись и сЂсть в Треполью албо в Василко※ (згодом, в 1693 р., — в Умані). Отже, Палій і надалі залишається на сторожі інтересів українського народу в його боротьбі проти Польщі.

Палій вирішує боронитися й зміцнює укріплення Фастова 34. Але йому потрібна була військова допомога. Коли 1692 р. польське військо почало новий наступ на Фастівщину, Палій просив зосередити московське військо (з Києва) в м. Білгородці, «с чего бы поляки повзявши пострах не смЂли на него наступовати». Проте московський уряд не погодився навіть на таку військову демонстрацію, й гетьманові Мазепі не дозволено було втручатися в польсько-козацькі суперечки.

Становище Мазепи в цій справі було досить складне. З одного боку, Гетьмана, що вважав приєднання Правобережжя до Лівобережної України за одну з головних цілей своєї політики, не могла не вабити перспектива включення правобережної Наддніпрянщини, принаймні Білоцерківщини до складу Гетьманщини. Крім того, Палій грав велику ролю в боротьбі проти татарських нападів на Лівобережну Україну. З другого боку, Мазепа, шляхтич pur sang, ніяк не міг погодитися з гостро антишляхетською політикою Палія, яка створювала дуже небажаний і навіть небезпечний прецедент для гетьманської України. Гетьман не міг також не зважати на велику популярність Палія і на Гетьманщині, і особливо на Запоріжжі. Він не міг прийняти Палія під свій реґімент, але й відкинути його до ворожого табору — чи то польського, чи то кримського (Палія весь час переманював до себе кримський хан) 33 — було б ще більш небезпечно. Тим-то Мазепа займає щодо Палія двоїсту позицію 36. Коли в кінці 1693 р. Палій, під загрозою нового польського наступу, зневірений у допомозі Гетьмана й Москви, поставив питання про неминучість піддатися під турецько-татарську зверхність (звернутися по допомогу «к басурманской сторонЂ»), Мазепа радив московському урядові допомогти Палієві: «Лучше малую искру загасить, чЂм большой огонь тушить». Коли ж у 1694—1695 рр. настало тимчасове замирення у відносинах Палія з Польщею, Гетьман повідомляв Москву (восени 1695 р.) про «перемЂну» в Палії, про його «хитрости», зносини з польськими маґнатами тощо.

Політика польського уряду щодо Палія була також досить нерівною. Зокрема на початку 1690-х років. Польща перебувала під загрозою нового турецько-татарського наступу, і тому потребувала допомоги козацтва. До того ще Польща й раніше побоювалася, щоб Палій «з Ордою не змирив» 37. Це дало можливість Палієві зміцнити свою владу на київському Поліссі (він дістав навіть звання «стражника Поліського») 38, яке мало важливе значення для нього як господарча база й стратегічне запілля. Але це тривало недовго. Й коли польські хоругви почали виганяти паліївців з Полісся, Палій рішуче заявив (18 грудня 1695 р.), що за найменшу кривду він буде битися з польським військом, як з ворогами. Року 1696 шляхетські соймики в Польщі рішуче вимагають знищення козацтва.

Коли надії на допомогу Мазепи і Москви не здійснилися, а збройна сутичка з Польщею стала неминучою, Палій головні зусилля звернув на мобілізацію всіх сил українського народу для рішучого наступу проти Польщі. Хоч ця сторона діяльности Палія нам мало відома, але з окремих фактів, а головне з ґрандіозного розмаху повстання 1702—1704 рр. цілком ясно, що під покровом нібито тихого й буденного життя славного полководця в другій половині 90-х років XVII ст. кипіла напружена, гарячкова робота блискучого організатора й народнього вождя. Це — період найбільшого виливу Палія, коли він не припиняв стосунків з Гетьманщиною і особливо з Запоріжжям: як і раніше, погляди і прагнення його, як і всієї правобережноукраїнської людности, були звернуті на Лівобережжя.

Міцним муром стояла козацька сила і на українсько-турецькому пограниччі. Недарма турецькі військові казали Іванові Лук’янову про Палія: «У нас де про него страшно грозная слава, да мы де никого не боимся, что его». У зносинах з Польщею Палій використовує суперечки між різними маґнатськими угрупованнями і навіть окремими шляхтичами 39. Борючися з місцевою польською шляхтою, він разом з тим додержує добросусідських стосунків з одними з найвпливовіших маґнатів Польщі — князями Любомирськими 40, з деякими литовськими маґнатами (гетьман литовський Сапєга, менський воєвода Криштоф Завіша та ін.).

Однак головна увага Палія була звернута на консолідацію місцевих українських сил. Властиво, боротьба української людности — козацтва, міщанства, селянства, дрібної шляхти, духовенства — проти польського панування ніколи не вщухала на Правобережжі. Актові книги кінця XVII ст. вщерть повні скаргами обуреної і переляканої шляхти, яка боялася не тільки активних дій, а взагалі будь-яких виявів соціального і національного протесту з українського боку. Справді, в пам’яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників цієї героїчної епопеї, тих людей, хто «ділом дейнецьким бавився й кров шляхетську розливав», за виразом одного сучасного документа 41. Характерно також, що в різних тогочасних виступах української людности проти поляків мова йшла не тільки про знищення соціяльно-економічного гніту, а й про повну ліквідацію польського напування на Правобережній Україні. Року 1684 в Овручу бурмистр Гарасим Митюхно-Москаленко при всьому поспільстві й міщанстві одверто казав: «я тут король, воєвода й староста Овруцький, не новина мені й помічникам моїм ляхів забивати й топити, що все те скоро я з моїми помічниками доведу під слушний час над панами, мешкаючими коло Овручу». Року 1688 овруцька шляхта скаржилася на місцевих міщан за те, що вони, «набравшися сваволі під час ребелії козацької», явні «кривди, утиски, образи, ганьбу, лайку, поношення й знущання на шкоду гонору» шляхетському чинять, нерідко одверто погрожуючи повстанням і різаниною шляхти. Так було й по інших містах Правобережжя. Селяни також скрізь казали, що «за Вислу треба ляхів прогнати, щоб їх тут і нога не ставала».

Палій тісніше зв’язується з колами українського міщанства Правобережної України. Низка фактів свідчить про активну участь міщанства в підготові повстання. Року 1703 в м. Костянтинові був заарештований війт м. Кузьмина (Волинь), в якого знайдено було список людей, що мали взяти участь у повстанні.

Палій поширює давні свої зв’язки з київським православним духовенством. Він часто наїжджає до Києва, відвідуючи своїх приятелів та знайомих. В кінці 90-х років XVII — на початку XVIII ст. зростає кількість різних надань Палія київським монастирям (зокрема на млини).

Ясна річ, що, працюючи над об’єднанням всіх українських сил для боротьби проти Польщі, Палій не міг нехтувати й численною дрібною та середньою православною українською шляхтою. Хоч вона вже була на той час чимало спольщена, а проте старі національні, релігійні й культурні традиції ще жили у свідомості кращих її представників. Таким був, наприклад, Данило Братковський, підчаший венденський, видатний член Луцького братства, «человЂк ученый, поэт отличный» (Величко), автор гострої сатири на сучасну польську шляхту «Świat po części przejrzany» (Краків, 1697). Гарячий патріот своєї батьківщини, Братковський яскравими фарбами малює картину громадського й побутового розкладу польської шляхти, повного поневолення селян, брутального національно-релігійного гноблення українського народу. Активний політичний діяч протягом багатьох років, Братковський добився того, що православна шляхта Київського й Волинського воєводств включила до інструкцій депутатам на сойм 1699 р. вимогу ґарантувати права православної Церкви. Однак ця справа закінчилася нічим. Зневірений в леґальних методах боротьби, Братковський їде до Батурина, до свого приятеля («здавна знаемого») гетьмана Мазепи, а побачивши його обережне ставлення до цієї справи, звертається до Палія 42.

Є відомості про те, що десь близько 1701 р. у Палія у Фастові відбулася таємна нарада, де, крім керівників правобережної козаччини на чолі з Палієм і Самусем, були представники православного українського духовенства (наприклад, священик м. Клевані о. Іван) і міщанства (межиріцький війт Юрій Косович 43, якийсь острозький міщанин тощо). Участь у цій параді взяв також Братковський. Мабуть, з доручення наради Братковський склав відозву до українського населення Правобережжя із закликом до боротьби за православну віру і взяв безпосередню участь в поширенні цієї відозви, що справила велике враження. За це польський уряд 1702 р. скарав Братковського на смерть.

Отже, в різних суспільних колах і в різних формах готувалося велике народнє повстання проти польського панування на Правобережжі. Польський уряд добре розумів небезпеку цього руху. У квітні 1701 р. пильний коронний гетьман Фелікс Потоцький у своїх універсалах попереджав шляхту, що «козацький полковник Палій, захоплений палкою уявою і пустою пихою, намагається йти по слідах Хмельницького, що запалив смолоскип хлопської війни».




3. Повстання 1702-1704 років


Війна Польщі з Туреччиною добігала кінця. Обидві сторони, особливо Польща, давно вже шукали шляхів до замирення. Воєнні дії розгорталися мляво, і головний тягар багаторічної і тяжкої війни падав лише на Україну і Росію. Польське військо у 90-х роках XVII ст. будь-якими успіхами в цій війні похвалитися не могло. Численні татарські напади страшенно руйнували Правобережну Україну. Країна була спустошена, населення зубожіло. Війна в широких колах польської шляхти ставала дедалі непопулярнішою. На Правобережжі шляхта була переконана, що їй не так страшні «погані» (турки і татари), як свої козаки і «хлопи». Маґнатські кола були глибоко незадоволені «вічним миром» 1686 р. (який аж до 1710 р. не був затверджений польським соймом) і одверто висловлювалися за припинення війни з Туреччиною і Кримом, щоб мати вільні руки для наступу на Лівобережну Україну за допомогою Туреччини й Криму. На Гетьманщину засилається польських шпигунів для розвідки і підпалів сіл і міст 44. З кінця 1680-х років польський уряд вів таємні переговори з Кримом. «Священна Ліґа» розпадалася.

Вже після укладення Карловицького миру польський уряд намагався перешкодити замиренню Туреччини з Росією. Року 1700 польський посол у Константинополі Лещінський «просил прилежно у турков именем всего сенату короны Польской и великого княжества Литовского и всей Речи Посполитой обоих народов, чтоб они c великим государем (Петром І) не мирились и учинили c ними союз против его, великого государя, и помогли им отыскивать Кіев и всю Малороссійскую Украину, а на короля своего (Авґуста II) он им жаловался, что он великій друг царскому величеству, и они его ни в чем слушать не будут и c королевства его скинут». Спроба не вдалася, але цей факт свідчить про те, що конфлікт між Авґустом II і керівними польськими маґнатами був зв’язаний також з польсько-українськими відносинами. Палій був тим більш небезпечний для Польщі, що він перегороджував їй шлях до Лівобережної України.

У січні 1699 р. в Карловиці підписаний був мирний договір між Польщею і Туреччиною. Польща здобула назад Поділля з Кам’янцем; Туреччина назавжди зреклася своїх претенсій на Україну. Перед Польщею на Правобережній Україні відкривалися привабливі перспективи. Польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі польські порядки. Українське селянство знову потрапило в неволю польських панів; українське міщанство зазнало суворих обмежень в торгівлі й промислах. Соймова конституція 1699 р. фактично забороняла українцям жити в Кам’янці. Православному українському населенню, як і жидам, не дозволялося мати тут земельну власність, займатися торгівлею і проживати в місті більше як три дні. Всі українські церкви в Кам’янці (крім однієї, яка перейшла до уніятів) були закриті.

Однак польський наступ на Брацлавщину й Київщину натрапив на рішучий опір усього українського населення, зокрема козацтва. Карловицький мир розв’язав Польщі руки щодо козаччини. Сойм 1699 р. 45 ухвалив зліквідувати козацьке військо на території Речі Посполитої.

Виконуючи соймову ухвалу, гетьман С. Яблоновський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, 3. Іскрі, Абазинові, Барабашеві 46 та ін. негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблоновський загрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавольні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругов і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщину».

Настав вирішальний момент у боротьбі українського народу на Правобережжі проти польської влади. Досі селянство за допомогою козацтва стихійно й ізольовано боролося проти окремих, хоч і численних, польських державців. Леґальне існування правобережного козацтва чимало утруднювало для шляхти боротьбу проти козацтва й селянства, і Палій вміло використовував це. Але соймова ухвала 1699 р. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.

Палій та інші козацькі керівники не скорилися соймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з’явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я, як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.

Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.

Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Авґуст II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енерґійно готується до дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об’єднує всі антипольські сили на Україні.

Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народнього повстання.

Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині 47. Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні 48 до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) 49 та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусь обложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи 50.

Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.

Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах. «При першій звістці про нову й несподівану революцію на Україні і заколоти, підняті полковником Самусем», король Авґуст II звернувся до Палія, вимагаючи від нього негайно «докласти всіх сил і засобів, щоб потушити цей вогонь». Проте незабаром Польща мала змогу переконатися, що «ця пожежа при допомозі» Палія «все більш поширюється».

Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». У листі з 7 вересня 1702 р. до козацьких ватажків на Дністрі — Палладія, Валазона й С. Рингаша 51 Самусь писав, що він до останньої краплі крови битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким (тобто з Гетьманщиною і Запоріжжям) проти ворогів наших — поляків за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися на Україні». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.

Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною.

Маючи за собою підтримку всього українського населення на Правобережжі і сподіваючися допомоги з Лівобережжя і особливо Запоріжжя, Палій бере на себе головне керівництво повстанням. Він розробляє зовсім доцільний за тих умовин плян військових дій. Головні сили на чолі з Самусем виступили на захід, щоб швидким маршем розгромити польське військо і допомогти місцевим селянським рухам. Друга частина козацького війська на чолі з Семашком була послана на Брацлавщину й південно-східне Поділля (Побережжя), щоб допомогти місцевому населенню, яке ще в першій половині 1702 р. почало виступати проти державців, а також щоб не допустити можливого татарського демаршу. Нарешті, третя частина козацького війська з Палієм на чолі продовжувала облогу Білої Церкви, яку треба було будь-щобудь взяти, щоб зліквідувати головну військову базу Польщі на правобережній Наддніпрянщині. Крім того, Палієві треба було бути близько Фастова, як головного осередку повстання, а також Києва, звідки він сподівався дістати допомогу від українського та московського урядів.

17 жовтня 1702 р. 52 під Бердичевом Самусь розгромив польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 чоловік. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину. Дорога на Волинь і Брацлавщину була відкрита. Однак Самусь, добре поінформований про те, що волинська шляхта готує великий спротив повстанцям, пішов на Брацлавщину й Поділля, де і з’єднався з полковником Абазином.

У кінці жовтня 1702 р. 53 Самусь і Абазин з допомогою місцевих міщан та селян оволоділи фортецею Немировом, де була чимала польська залога. Далі козаки зайняли Вінницю, Бар і Межибіж. Отже, вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках Палія.

Одним з визначніших керівників повстання на Поділлі й Брацлавщині був полковник Федір Шпак (Білецький). Це був один з «осадчих» у маєтках київського воєводи Йосифа Потоцького. Коли Семашко прийшов на Брацлавщину, він оголосив осадчим, «що тільки вони тут пани і повинні об’єднуватися в загони для визволення краю з-під шляхетського гніту». Тут, особливо на Побережжі, утворилося багато козацько-селянських загонів, з’явилися нові козацькі полки — Шаргородський, Могилівський та інші; сюди ж прийшло чимало охочих загонів з Молдавії. На чолі великого козацько-селянського загону діяв Шпак. Він брав активну участь у взятті Самусем і Абазином Немирова. Продовжуючи боротися проти польської шляхти і в 1703 р., Шпак казав селянам, що вони вільні від панського гніту, що він чинить це з наказу короля тощо.

Паніка охопила польську адміністрацію в Кам’янці. Повстання загрожувало перекинутися на Волинь, Галичину і Підляшшя. «Сказывают, что и Черная Русь вслЂд за ним тож чинить будет, и иго c себя скинуть... Казаки зЂло грозят Львову», — писали московські «ВЂдомости». Перелякана шляхта тікала на захід — до Галичини й Польщі, галасуючи про нову «Хмельниччину».

Одним з найголовніших досягнень Палія було взяття ним на початку листопада 1702 р., після семитижневої облоги 54, Білої Церкви. Польська влада на Правобережній Україні (крім Волині) була зліквідована.

Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставило на порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок аґітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.

Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь. Сповіщаючи про це Петра, Мазепа писав, що на Правобережжі «смута принадлежностям нашим зЂло есть не противна» , оскільки вона перешкоджає аґресивним плянам Польщі щодо Києва й Лівобережної України. Гетьман трохи допоміг повстанцям військовими припасами (порох і оливо), щоб «не стогнать вовсе Самуся от моего рейменту».

Проте ні московський, ні український уряди не збиралися, та й не могли на той час допомогти Палієві. Головна увага Москви звернута була тоді на війну зі Швецією, а в цій війні союзником Росії була Польща. Шведське військо окупувало тоді значну частину Речі Посполитої; маґнатська опозиція Авґустові II піднесла голову. Союз з Росією був дуже мало популярним у польських політичних колах, і будь-яка підтримка Палія московським урядом, безперечно, ускладнила б становище Росії в Північній війні".

У польських колах зі шведських джерел ширилися чутки про те, що московський уряд і гетьман Мазепа підтримують повстанців. Зокрема говорили, що Мазепа з 20-тисячним військом має прийти на допомогу Самусеві. Польський уряд кілька разів у 1702—1703 рр. звертався до Петра I з проханням допомогти йому приборкати повстання. Зважаючи на це, московський уряд не тільки відмовив Самусеві й Палієві в підтримці, але вимагав, щоб вони припинили боротьбу. Відповідні інструкції одержав і гетьман Мазепа. Палій і Самусь відповідали на царські й гетьманські поради, що вони не можуть припинити справедливої і переможної війни проти Польщі.

А втім, становище українського уряду перед лицем правобережного повстання було дуже складне. Боротьба Палія проти Польщі була надзвичайно популярна в широких масах українського народу. Вона високо піднесла авторитет Палія й зробила його народнім героєм. Чимало козаків і селян Лівобережжя, всупереч урядовим заборонам, йшло на допомогу Палієві. Ще в більшій кількості йшли до Палія запорозькі козаки. Нові суворі заходи Мазепи проти переходів на правий берег Дніпра, із загрозою навіть смертної кари порушникам кордону, не могли стримати цього руху. Більш того: на Лівобережжі почалися розрухи проти державців та орендарів. «Из огня через Самуся на той сторонЂ рЂки ДнЂпра розженого залетЂла злая искра» і в полк Переяславський, — писав Мазепа цареві. На початку серпня 1702 р. населення м. Воронкова, після виступу переяславського полковника в похід, «збунтовалося», причому заколотники забили орендаря, а потім, «побЂжав на села монастырскіе, старост одних чуть не до смерти побили, а другіе страха ради сами прочь разбЂжались». Заколот у Воронкові незабаром був придушений, але ці події дуже стурбували Гетьмана, який боявся, що вогонь охопить весь Переяславський полк і перекинеться на інші полки 56. Недарма він писав Петрові I, що селяни всі «злобятся» на нього і хочуть тікати за Дніпро.

Особливо непокоїли Гетьмана запорожці, які 1702 р. «не престають... из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя посылки к Крыму посылают» 37. «Встанет вскорЂ на Москву другая Хмеливщина, — казали на Запоріжжі, — потому что Украина нынЂ в великих бЂдах; и естли де к тому придет, что запорожское войско из СЂчи выгонят, то конечно вЂчными времены всЂ малороссійскіе украинные люди будут Моск†неволниками, чего... давно государство Московское желает и на то способов ищет».

Ще гостріший настрій був на Запоріжжі в 1703 р. Запорожці погрожували піти на Гетьманщину «арендаров и панов бити и грабити и зовсЂм розбити: кгдыж пра†нам не докы бути, терпЂлисмо же отцов и братов, и кревных наших держали в неволЂ и в конец хотят закабалити, a мы за вольность козацкую идем на таких противных нам воевати». Цей настрій був також виразно антимосковський. Від слів перейшли до дій. Запорожці, — писав Мазепа Ґоловіну 58 (1703), — «не только бЂдных людей (себто старшини з Гетьманщини) селитряные майданы нечаянно напав совсЂм разорили, но и мой гетманскій до основанія снесли и учинили мнЂ убытку на 8000 рублей». Руйнуючи салітряні майдани (на р. Самарі), запорожці забирали казани, волів і різну «рухлядь» (хатнє майно). Гетьман сповіщав московський уряд про те, що на Запоріжжі «со всЂх сторон прибывающее гультяйство над постоянным, добрым товариством взяло силу». «З городов, — писав Мазепа, — многіе легкомысленные люди, особливо гультаи, домов своих не имущіе, чуючи о запорожском злом передсявзяти, до СЂчи бЂгут». Даремно доручав Гетьман компанійським полкам, а також полковникам «на таковых сторожу пилную имЂть», наказуючи втікачів ловити й «до туремного давати вязеня»: «еднак же прокрадуются оны», — писав Мазепа.

Гетьманський уряд добре розумів небезпеку повстання на Запоріжжі. «Не так страшны они, запорожцы, — писав Мазепа, — понеже малое их собраніе, и не так страшны пересылки c ними хана Крымского, как то зЂло разсуждати надобно, что чють не вся Украина тЂм же запорожским духом дышет. Понеже обыкность та, что народ посполитой своеволю любит, и всякій под властью пребывающій желает оной над собою не имЂти». Повстання на Правобережжі, розрухи на Запоріжжі, заколоти на Гетьманщині, — все це відбивалося і в козацькому війську. Полтавський полковник сповіщав гетьмана про те, що всі його полчани при першій пагоді «начнут запорожцам помогать в их злом намЂреніи». У 1703 р. Мазепа повідомляв царський уряд, що «теперь у всей Малороссійской Украины зЂло отпало сердце к великому государю».

Всі ці обставини й визначили ставлення Мазепи до правобережного повстання й вплинули на дальшу тактику Гетьмана щодо Палія.

Взяття Білої Церкви завершило перший етап українського повстання проти Польщі. Майже вся Правобережна Україна (за вийнятком Волині) опинилася в руках Палія. Окремі міста, де ще залишалася польська влада, були надто невеличкими й нечисленними острівцями серед бурхливого моря повстання. Волинь і Галичина були настроєні досить тривожно.

Однак це був кульмінаційний пункт повстання. Селяни, які повиганяли своїх державців, не хотіли йти далі й нерідко поверталися додому. Це, безперечно, послабляло сили повстанців. З другого боку, шляхта гарячково мобілізувала свої сили для відсічі. Волинська шляхта, на заклик свого каштеляна Ф. Ледоховського, у вересні 1702 р. зібрала значне військо, щоб не дати козакам прорватися на Волинь і в Галичину. Так само робила й подільська шляхта.

Тим часом польський уряд готувався до приборкання повстання. Силами місцевих шляхетських загонів були придушені спроби повстання на Волині (і в Галичині). У січні 1703 р. проти повстанців зібрано було численне («знатне») польсько-литовське військо, з коронною артилерією («с пушечным снарядом») на чолі з польним коронним гетьманом, воєводою белзьким Адамом-Миколаєм Сєнявським, одним з найбільших маґнатів Правобережної України, і генералом Брандтом. Одначе польський уряд був не дуже впевнений у власних силах, а тому кликав на допомогу кримського хана, царя Петра й гетьмана Мазепу 59. З метою, очевидно, внести розбрат серед повстанців, а також виграти час, польський уряд зробив ще одну спробу домовитися з Самусем і Палієм. Самусеві був посланий королівський універсал з наказом припинити війну і обіцянкою «законним» способом задовольнити козацькі вимоги. 10 лютого 1703 р. Авґуст II звернувся до Палія з листом, де наказував йому, «чтоб сами опомнились и других, отклонивши от предпринятого мятежа, к должной покорности привели».

Але боротьба могла бути розв’язана тільки силою зброї. Сєнявському не важко було подолати розпорошене по окремих загонах козацько-селянське військо. Повстанські загони в околицях Костянтинова, Межибожа, Вінниці було розбито. З огляду на перевагу польських сил, Самусь змушений був відступити до Брацлава, а далі в Богуслав.

Героїчний опір зустріло польське військо під Ладижином, де був Абазин. Добре бився Абазин, але, оточений переважаючими силами ворога, втративши три чверті свого загону, був узятий в полон. Поляки спалили Ладижин і вирізали всіх мешканців. Українська народня пісня згадує про те, як


... Здибалися козаченьки в Ладижині, в лісі,

Не один там козаченько головою звісив.


До середини березня 1703 р. повстання на Поділлі та Брацлавщині було придушене. Кілька козацьких і селянських загонів відступило за Дністер. Населення майже всього Побережжя — міст Калюса, Ушиці, Жванця, Могилева та багатьох містечок і сіл перейшло в Молдавію. Пішов туди й Шпак. Багато козаків і селян (особливо з Вінниці та Умані) 60 пішло до Палія, але чимало залишилося в лісах та на островах р. Бога й продовжувало партизанську боротьбу.

Почалася жорстока помста переможців. Абазин був вбитий на палю. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Мешканці міст і сіл, що чинили опір полякам, були вирізані до одного. Особливо жорстоко придушував повстання київський воєвода Йосиф Потоцький. Він наказав відтяти ліве вухо всім селянам, запідозреним у повстанні. На Поділлі ґродські суди засуджували на смерть населення цілих сіл. Подільський соймик 1703 р. ухвалив скоротити термін слобід до одного року, після чого селяни перетворювалися на кріпаків. Уся худоба селян Подільського воєводства була сконфіскована. 61

Однак придушення повстання на Поділлі та Брацлавщині не припинило боротьби. Київщина залишалася в руках Палія і Самуся. Хоч Самусь (у січні 1704 р.) відмовився від гетьманства, але він залишився й надалі богуславським полковником. І він, і З. Іскра заявили Мазепі, що «когда бы ляхи имЂли на нас наступати, то поколь сил наших станет, будем от их наступленія боронитися и как непріятелей оных разорять» 62. Палій енерґійно укріплює Білу Церкву, готуючися до зустрічі польського війська. На всі поради й накази царського уряду повернути Польщі Білу Церкву й припинити боротьбу, Палій відповів рішучою відмовою. «Ні ляхам, ні кому іншому я не здам Білої Церкви, хібащо мене звідти витягнуть за ноги», — казав він. Рішуча позиція, зайнята Палієм, справила на польський уряд велике враження. Польське військо не відважилося піти проти Палія, і місцевій шляхті залишалося тільки просити (в липні 1703 р.), щоб Палій дозволив їй повернутися до своїх маєтків і збиратися на соймики. По суті це було визнання Палія представником державної влади на Київщині. У 1703 р. Палій тримав у своїх руках Київщину і посилав свої загони на Брацлавщину та Поділля, де в наступному 1704 р. знову вибухло повстання.

Повстання 1704 р. почалося одночасно в різних місцевостях Правобережжя, переважно в Брацлавському й Подільському воєводствах. Селянські й козацькі загони нападали на маєтки в околицях Немирова, Умані, на Поділлі (загін у 600 чоловік на чолі з Шпаком, що повернувся з Молдавії), зокрема біля Кам’янця (селянський загін Ворони), на Наддністрянщині (селянські загони на чолі з сотником Палія Назуленком і запорожцем Корсунем), навіть коло Дубна.

Особливо велике повстання на чолі з сотником погребиським Грицьком Борисенком було в Немирові. Повсталі міщани й селяни Немирівщини (громади немирівські, ковалівські й прилуцькі) зорганізували козацькі сотні і розбили польське військо під Сенявою.

Отже, становище поляків стає знову загрозливим. 9 липня 1704 р. Мазепа, який був тоді з козацьким (лівобережним) військом під Паволоччю, писав царському урядові, що «гультяйство» Палія грабує шляхту, роблячи це ім’ям гетьманського уряду. Це створювало дуже незручне становище для Гетьмана. Справа йшла не тільки про польську шляхту. Пожежа, як і в 1702 р., загрожувала перекинутися на Лівобережжя. Влітку 1704 р. на раді з Запоріжжі вирішено було знову зруйнувати старшинські салітряні майдани коло Запоріжжя. Запорозька «голота» готова була виступити проти старшини та орендарів: «пойдем за ДнЂпр в городы арендарей бити», «идем конечно бити арендарей и панов, ибо уже батьков наших у плугов умучили, ими орючи», — все голосніше й рішучіше казали на Запоріжжі. За таких обставин Гетьман боявся з’єднання запорожців з Палієм, який, за відомостями Мазепи, «регименту моего (гетьманського) казаков подговаривает на общей совЂт» (себто на Генеральну Раду), кажучи: «Инако де, господа молодцы, господ своих и арендарев не избудете, разве общим совЂтом, как прежніе наши чинили».

А тут ще натискували польські маґнати. Недарма сучасник (Граб’янка) каже, що Мазепа «по намо†лядской о ПалЂи начал промишляти». Король Авґуст II наполягав перед гетьманом Мазепою, щоб той приборкав повстання Палія. Шляхтичі Брацлавського й Подільського воєводств раз у раз приїздили до гетьмана з настирливими проханнями допомогти їм повернутися до своїх маєтків, звідки їх вигнав Палій. Але Мазепа зовсім не збирався задовольняти ці вимоги й прохання. У листі до Ґоловіна в серпні 1704 р. Гетьман писав: «Никгды бы ляхи не показали себя способными справитися з бунтовщиками, понеже самые подданные их к бунтам склонны и не хотят долЂе ига лядского над собой терпЂти. Как уже из чотырох городов: Винницы, Бершада, Ягорлыка и Новоконстантинова приЂзжали подданные ко мнЂ и просили, чтоб я позволил им губернаторов своих вон выгнати, не могучи болш терпЂти несносных грабительств».

У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р. Гетьман повідомляв про те, що йде не для порушення «вічного миру» або шляхетських прав, тим більше не «для того, абысмо тым нашим военным марсом, в сих наибарзЂй пограничных краях, яковую своевольному народови до седиціи и бунтов противко панов и державцов своих и до выламаня ся з належитого послушенства и подданства подавали окказію и отуху». Він заявляв, що йде на допомогу Речі Посполитій проти шведів, і пропонував панам, «абы их милости безпечне, без найменшое тревоги, на добрах своих ойчистых, дЂдичных и яким же колвек правом набытых седЂли, в належитои подданных своих послушенства клюбЂ держали, спокойно оными владЂли и, гдЂбы колвек межи оными вщиналося яковое до ребеліи шемране, владзою своєю, ведлуг воли и уподобання своего ж, оных от того повстягали». Мазепа застерігав «посполитый... народ», «абы, в належытом ку паном, державцем и поссессором своим послушенст†знайдуючися, найменшого нигдЂ не вщинали до бунтов шемраня». Гетьман загрожував, що, в разі заворушень, «сами роскажем оные всмиряти и, яко непріятелей, таковых бунтовников зносити».

Незабаром після того Гетьман сповіщає царя про те, що «бунты около Богу и ДнЂстра усмирилися, и всюды как губернаторы по мЂстам и мЂстечкам, так и шляхта по своим селам сидят безопасно и подданных своих взяли в належащее послушаніе». Шляхта Київського воєводства на соймику в жовтні 1704 р. висловила гетьманові Мазепі подяку за допомогу.

Але справжнього спокою на Правобережній Україні не було. Року 1705 «свавільні купи» так званих «опришків», або «левенів», з’являються на території Подільського воєводства. Подільська шляхта, не покладаючи великої надії на гетьмана Сєнявського, звернулася 5 серпня 1705 р. до Мазепи з проханням стримати козаків полків Самуся, 3. Іскри й Шпака від насильств над шляхтою, подібних до тих, що були в 1704 р. Гетьман міг відповісти на це тільки пригадкою, як жорстоко поводився з українською людністю Правобережжя Сєнявський, придушуючи в 1703 р. повстання між Богом і Дністром. Він добре знав, що тамтешня людність не хоче польської влади, воліючи, за її власними словами, бути під бусурманами, а навіть «під самим Люципером».

Так тривало й далі. Року 1707 частішають скарги на розгром козаками Самуся шляхетських маєтків у Подільському воєводстві (зокрема в Лятичівському повіті). По деяких місцевостях Київського й Брацлавського воєводств селяни до 1707 р. не допускали шляхту до володіння її маєтками.




4. Мазепа і Палій


Проблема взаємин Мазепи і Палія, а властиво конфлікту між ними, що закінчився ув’язненням Палія й засланням його до Сибіру, завжди цікавила українську історіографію. Фактичний бік відносин між Гетьманом і фастівським полковником більш-менш докладно встановлений у працях В. Антоновича, М. Костомарова, В. Вовк-Карачевського, М. Андрусяка, Б. Крупницького, Н. Полонської-Василенко та інших. Щоправда, не всі ще документальні матеріяли в цій справі (зокрема, листування Мазепи з московським урядом) повністю опубліковано, а головне серед дослідників немає одностайної думки та оцінки тогочасних подій на Правобережжі та відносин між двома українськими провідниками на обох боках Дніпра. Якщо народницька історіографія цікавилася переважно соціяльно-економічними питаннями, вбачаючи причину конфлікту в глибокій суперечності «демократизму» Палія й «аристократизму» Мазепи (в цьому напрямі пішла й совєтська історіографія, вульгаризуючи своїм звичаєм «клясовий» бік справи, а останнього часу додаючи ще й фантастичну антитезу «польонофіла» й «польського аґента» Мазепи — й запеклого ворога Польщі Палія), то новітня українська історіографія шукає відповіді на це питання насамперед у політичних розбіжностях між Мазепою і Палієм, зокрема на терені Правобережжя. Звичайно, чимало деталів і епізодів ще не з’ясовано. І все ж, на нашу думку, загальна картина цілком ясна.

Проблема Правобережжя водночас єднала й роз’єднувала гетьмана Лівобережної України й білоцерківського шляхтича Івана Мазепу та борзенського козака й білоцерківського полковника Семена Палія. Кровним зв’язком поколінь, власною довголітньою діяльністю, українською державницькою традицією зв’язаний був з Правобережжям Мазепа. І особисто для нього, і для голови Української держави доля Правобережної України не була чужа. Що більше, приєднання Правобережжя до Гетьманщини й відновлення української державної влади на Правобережній Україні було, від початку аж до кінця гетьманування, одною з найголовніших цілей політики гетьмана Мазепи. Й чим ближче стояв він до здійснення цієї мети, тим більш авторитарною ставала його поведінка, тим менш готовий він був іти на компроміси, тим рішучіше й безоглядніше боровся проти всяких перешкод на своєму історичному шляху.

Палій не мав такого глибокого коріння на Правобережжі, як Мазепа. Але майже вся його діяльність як вояка й колонізатора пройшла на цій старій козацькій землі, зрошеній його кров’ю й управленій його працею. Вона стала його землею, і він, тільки він, як «справжній козак і вождь козацького народу», мав порядкувати тут. Він міг пактувати з польським урядом або з польськими маґнатами, хоч знав, що тривалої згоди з ними не буде. Він щиро прагнув об’єднання не лише своєї Фастівщини, а й цілого Правобережжя зі своєю рідною Гетьманщиною, хоч і не всі тамтешні порядки були йому до вподоби, й він нерідко критикував свого «найвищого вожа» (як він називав Мазепу) й «гетьмана обох боків Дніпра» (1700). Але господарем Білоцерківщини мусів залишатися він.

А втім, справа була не лише в самих особах Мазепи й Палія та в їхньому індивідуальному підході до проблеми Правобережжя. Ясна річ, годі заперечувати, що Гетьман і полковник були речниками двох відмінних соціяльно-політичних концепцій, і що той суспільний лад, який заводив Палій на підвладній йому території, не був цілком тотожний з укладом Гетьманщини. Проте не треба думати, що Палій був промотором якогось абстрактного запорозького ідеалу — «без хлопа і без пана», і соціяльно-економічний устрій Паліївщини не так-то вже й різнився від Гетьманщини. Відміна була не так у самій суспільній системі двох частин тогочасної України, як у ставленні до цього з боку Мазепи й Палія. Мазепа був репрезентантом старої правобережної старшини доби Хмельницького і Дорошенка, яку трагічні події Руїни зігнали з вітчизн та дідизн і загнали — іноді «с семью только своей фамиліи персонами... верховыми лошадьми» (Ф. Кандиба) 63 — на лівий берег Дніпра. Всі ці Лизогуби, Гамалії, Кандиби, Мокієвські, Бутовичі й багато інших старшинських фамілій залишили за собою на Правобережжі, зокрема на Паліївщині, не тільки свої предківські і власною працею набуті маєтки, яких вони ніколи не зрікалися 64, але й десятиліття своєї попередньої військової і державної діяльності якої вони ніяк не могли забути. Чимало з них хотіли повернутися назад і мали на це повне право. Хіба міг гетьман Мазепа зіґнорувати це — їхні права, їхні прагнення, врешті, їхні сантименти? Ці люди були керівними діячами Гетьманщини, до якої хотів прилучити Правобережжя Палій, зберігаючи не тільки встановлений ним там лад, але й свою старшину, здебільшого його родичів, цих homines novi, що їх створили і він сам, і вони самі, і трагічна, але славна історія Паліївщини. Чи було місце там для старих господарів, коли ціле життя було в руках нових 65? Мабуть, це було ясне і для Мазепи, і для Палія. Двом великим діячам тогочасної України не було місця на Правобережжі. І коли Мазепа ступив твердою ногою на свою предковічну землю, Палій мусів уступитися.

Та інтереси Мазепи й Палія колідували не тільки на Правобережжі. Їх розділяло ще Запоріжжя, що його підпорядкування гетьманському реґіментові, а принаймні консолідації гетьманської й запорозької політики завжди прагнув Мазепа. Палій користувався на Січі великою популярністю, мало того, був своєю людиною для запорожців. І його бойові подвиги, колись близько зв’язані з Запоріжжям, і його діяльність на Правобережжі, а зокрема боротьба проти польської шляхти, — все це в очах січовиків було повною протилежністю Мазепі. Не маючи й не бажаючи мати власних авторитетів, Запоріжжя охоче користувалося авторитетом «батька Палія» й залюбки протиставляло його «вітчимові» Мазепі. Мабуть, саме на Запоріжжі й виникла думка про гетьманство Палія.

Майже на всі політичні шляхи Мазепи лягала тінь Палія. З’єднати Гетьмана з фастівським полковником — на довгу мету — було неможливо: раніш чи пізніш був неминучий конфлікт і розрив між ними. Й коли в 1703 р. тінь Палія, пов’язаного зі шведофільськими колами Речі Посполитої, почала насуватися на останній і вирішальний — шведський шлях Мазепиної політики, розрив стався навіть раніше, ніж повністю назрів конфлікт. «Залізна логіка обставин» була, справді, сильніша за «персонально-психологічні мотиви» (Крупницький) діячів та їхньої людської й громадської поведінки.

Перший крок у цьому напрямкові зробив, мабуть, Мазепа. Незважаючи на свої приятельські відносини з Палієм, Гетьман завжди ставився до нього з певним упередженням і не раз перестерігав Москву щодо Палія. Так було, зокрема, в 1693 р., і «чорна кішка», яка, на думку Костомарова, пробігла між Мазепою й Палієм у 1694 р., була, звичайно, не перша. Ще більші застереження проти Палія помітні в Гетьмана з осени 1695 р., коли покращали взаємини між фастівським полковником і поляками. Крупницький вважає, що 1699 р. був критичним роком (Krisenjahr) у відносинах Мазепи й Палія. Але справді критичним моментом було, мабуть, повстання 1702-1703 рр. і позиція Палія, як лідера того повстання, зокрема щодо Польщі. У звідомленнях Гетьмана до Москви 1703-1704 рр. рясно політичних і персональних закидів та обвинувачень на адресу Палія. Особливо турбували Мазепу зв’язки Палія зі шведофільською партією в Польщі і можливість погодження Палія з польським урядом. «Якщо Палій самовільно зійдеться з ляхами, добра від того не буде: через людей нашого походження вони на цей бік (Лівобережжя) вогонь вскинуть», — писав Гетьман на початку 1704 р. Наприкінці березня 1704 р. Мазепа писав Ґоловінові, що він хоче «Ђхать в Кіев, жебы ПалЂя звабивши з БЂлой Церкви албо в руцЂ его взяти, албо в первое против поляков недоброхотство повернути». «Бо, — пояснював Гетьман, — если так з ПалЂем не поступити, то скорЂй Малороссійскому краю вящшаго зла от его сподЂватися, нежели от заграничных непріятелей, як чрез готовый и способный инструмент як на Запорожьи, так и тут на УкраинЂ свое злое намЂреніе снадно будет полякам исполнити, маючи себЂ готовое пристанище в ПалЂевой нынЂшней держа※. Гетьман, мабуть, мав уже готовий плян щодо Палія. «Если теды уваблю его, ПалЂя, з подручными его до себе в Кіев и прійму в свои руки преже имененнаго совершеннаго царскаго указа, его оковавши за караулом отослати в Батурин, чи инак з ним поступити?» — запитував він Ґоловіна і, на всякий випадок, «докладав»: «же сквапливе з ним так не поступлю, аж совершенно довЂдаюся о его з Любомирскими через ротмистра теперь свЂжо в Хвасто†будучого учиненных трактатах, то есть певно, же отдался цЂлком в их протекцію и оборону...»

Це писалося до Москви, що воювала тоді зі Швецією, але не тільки для Москви. Завдяки своїм зв’язкам зі шведофільськими маґнатами Польщі, Палій одбивався від рук Мазепи, виходив на шляхи, незалежні від лівобережного гетьмана. Ці шляхи вели до Польщі і Швеції, але за певних обставин могли повести Палія — поза плечима Гетьмана — в іншому напрямкові — до Москви 66.

Але назовні стосунки між Гетьманом і Палієм були нібито нормальні. У половині червня 1704 р. Палій приїхав до гетьманського табору коло Паволочі й супроводжував Гетьмана в дальшому поході на захід. Час минав у пересправах, бесідах та бенкетах, але ні згоди, ні довір’я вже не було. Палій не крився зі своєю критикою щодо порядків на Гетьманщині й особисто щодо Гетьмана. В Мазепи чимраз більше накопичувалося різних — і справжніх, і, мабуть, вигаданих — доказів нельояльности старого співробітника. Гетьман хотів спекатися Палія, посилаючи його до Москви й складаючи тим самим відповідальність за його долю на московський уряд. Але Палій відмовився, підозріваючи небезпеку. Тоді наприкінці липня 67, під Бердичевом, Гетьман наказав заарештувати Палія, а згодом відіслав до Батурина, де Палій був ув’язнений 68. Перебуваючи в Москві на початку 1705 р., Гетьман радив цареві забрати Палія з України, де «многіе его жалЂют и переговоруют», до Росії й тримати його де-небудь далі від Москви. У березні 1705 р. Палій і Семашко були привезені до Москви, а 30 травня цар наказав заслати Палія до Єлисейська. Та незабаром (30 липня) це було замінено засланням до Томська, а фактично — до Тобольська, де Палій перебував до кінця 69 1708 р., коли Петро I наказав повернути його на Україну, щоб використати ім’я й авторитет козацького героя для боротьби проти Мазепи 70. Наприкінці березня 1709 р. Палія перевезено було до Воронежа, де тоді був Петро I. Палію було дозволено відвідати доньку в Києві 71. Палій брав участь у Полтавській битві як охочекомонний полковник у війську гетьмана Івана Скоропадського і переслідував шведів до Переволочни. У вересні 1709 р. йому повернуто було уряд білоцерківського полковника. Але політична роля Палія була давно вже скінчена. Він номер у січні 1710 р. і навіть точна дата його смерти не збереглася в історії 72.

1 серпня 1704 р., після арешту Палія, в універсалі до жителів Фастова Мазепа писав, що «оддаливши... для певных причин пана Семена Палія од уряду полковництва», він, Гетьман, призначає на його місце Михайла Омельченка. Помічники Палія або були заарештовані разом з ним (Семашко), або визнали переворот (К. Часник, небіж Палія 73, і А. Танський, зять Паліїв 74). Козаки, що були в Білій Церкві, не хотіли підкоритися гетьманському наказові: «поки не уздрим нашого батька (Палія), поты не поддамось гетманству», — казали вони. Але сили були нерівні, і незабаром Правобережна Україна опинилася під безпосередньою владою гетьмана Мазепи.




5. Гетьман Мазепа — володар Правобережної України


Ліквідація Палія зробила гетьмана Мазепу фактичним володарем Правобережної України, принаймні в межах правобережної частини держави Богдана Хмельницького. Польща, значна частина якої була окупована шведами, знесилена міжусобною боротьбою окремих маґнатських угруповань, була неспроможна відновити свою владу на Правобережній Україні, що й далі залишається в руках Мазепи. Щоправда, польський уряд весь час домагається евакуації звідти українського (гетьманського) війська або принаймні передачі правобережної Наддніпрянщини польській військовій та цивільній адміністрації. Але всі польські заходи в цій справі перед Гетьманом і царем були даремні.

Незважаючи на накази царя, Мазепа твердо стояв проти польських домагань, доводячи Москві, що вдержання Правобережжя під українським (ł її ipso московським) володінням конче потрібне під час війни зі Швецією — навіть в інтересах самої Польщі, як московського союзника. Зрештою, на цю позицію стає й московський уряд. Петро I, формально наказуючи Мазепі повернути Правобережжя Польщі, в секретних інструкціях (приміром, з 20 вересня 1707 р.) з’ясовував Гетьманові інтереси російської політики на цій території, які не дозволяли повернути її Польщі. Такими інтересами цар вважав: можливість комунікації з польськими прихильниками Москви на Правобережжі; потребу вільного руху російського війська під час можливої (по закінченні шведської) війни з Туреччиною; нарешті, позбавлення Польщі змоги, володіючи Правобережжям, шкодити Росії у зносинах з Туреччиною і Кримом.

На жаль, становище Правобережжя під гетьманською адміністрацією (1704-1712) ще мало досліджене. Гетьман Мазепа зберігає тут полкову організацію й значно поширює її. Року 1708 тут було сім полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський і Могилівський. На чолі цих полків були або старі полковники, які перейшли під реґімент Мазепи (Самусь у Богуславі), або нові, ним призначені з місцевої старшини (М. Омельченко у Білій Церкві, Г. Іваненко у Брацлаві 75, Сава Волошин у Могилеві) 76 або (пізніше) з старшини лівобережної, яка, очевидячки, мала замінити колишніх паліївців. Так було призначено генерального осаула Гамалію до Білої Церкви 77, А. Кандибу до Корсупя й Умані, К. Мокієвського до Чигирина. Головним осередком козацької адміністрації Правобережжя була Біла Церква, де був поставлений сердюцький полк Бурляя. Там же була резиденція Гетьмана під час його перебування на Правобережжі. Мазепа зміцнює укріплення Білої Церкви, перевозить сюди частину гетьманських клейнодів 78 і своїх скарбів 79. Взагалі можна думати, що він намічав зробити тут, у центрі об’єднаної Української держави, сталу резиденцію гетьмана і українського уряду.

Разом з тим Мазепа дбав і про налагодження господарського життя на Правобережжі. Ми мало знаємо про цю сторінку його діяльности на цьому терені, та й ті скупі відомості, що збереглися про це, належать вже часам після зриву з Москвою. Зрештою, не було досить часу на мирне господарче будівництво. Київський губернатор князь Д.М. Ґоліцин писав канцлерові Ґоловкіну 21 листопада 1708 р.: «на сей сторонЂ ДнЂпра поселень: многія мЂстечки и села, и деревни от Кіева даже до Бугу и до ДнЂстра, меж которыми старинные мЂстечки, которыя были под поляками, и в оные посажены ево, Мазепины, слуги, и всЂ голдуют ему и за истинну призиают. На сей сторонЂ поселено жителей c 50000...». Білоцерківський полковник М. Омельченко, який перейшов на бік Москви, писав цареві 9 грудня 1708 р., що Мазепа «старост всю да по УкраинЂ по мЂстечках и селах своЂх понасылал... показанщину от козаков, десятину бчолную, не уважаючи, чи пятеро, чи четверо, выбирал, панщину уставичную, хоч козак на службЂ, тут дома робили и неудобные тяжести и незносніе долегливости убогим козакам чинил». Хоч фарби тут дещо згущено, але загальна картина, мабуть, така й була. Принаймні козацька старшина в Бендерах вже після смерти Гетьмана казала наприкінці 1709 р., що Мазепа «...понастановляв усюди своїх економів, як ось у полках Білоцерківському, Чигиринському, Брацлавському й інших, і вони всі щорічні доходи з оренд і мит, належні до військового скарбу, збирали для приватного скарбу пок. Гетьмана...». Канцелярист Григорій Григорович свідчив (під московською владою, 26 липня 1709 р.), що «з заднЂпрских полков аренды збирать положено тому лЂт c пять и болЂ, c Хвастова c приналежностми по 2.000 (золотих), c Корсунщины, c Чигиринщины и Каневщины по 15.000, а з БЂлой Церкви было отдано Згуру и только один год прошлой, а сколько положено, того он не вЂдает». За словами Григоровича, оренда йшла до військового скарбу.

Вже ці фінансові заходи Гетьмана вказують на те, що Мазепа запроваджував на Правобережжі в основі той самий суспільно-економічний лад, який існував тоді на Гетьманщині. Це стверджує також практика земельних надань на Правобережжі. Хоч Мазепа, очевидно, визнавав старі володіння козацької старшини на Правобережжі — про це свідчить вже призначення місцевими полковниками колишніх правобережан (А. Кандиба, К. Мокієвський), — але, здається, фактично реституція цих володінь не відбулася і, будь-що-будь, відкладалася до слушного часу. Можливо, що це пов’язане було з різними правними формальностями або з обов’язком заселення спустошених колись маєтків; в кожнім разі, Гетьман волів тримати цю територію і тим самим доходи з неї під своєю контролем.

Зате Гетьман надає маєтності на Правобережжі новій старшині, ним призначеній, а також монастирям, зокрема київським. 27 січня 1706 р. він видає універсал полковникові брацлавському Г. Іваненкові на «спустЂлое мЂстечко Бурки (Борки) в уЂздЂ Чигиринском». 26 грудня 1706 р. гетьманським універсалом надано було компанійському полковникові Антонові Танському села Яхни й Микитинці в Корсунському повіті з правом на повинності посполитих. Року 1707 Гетьман Мазепа ствердив Михайлові Булавці «властние отчистне, дЂдизние и своим стараньем нбітие ґрунта» в м.Каневі 80. Універсал Мазепи (чи не Скоропадського (?)) Степанові Бутовичеві 19. XI. 1708 р. (див. Модзалевського І т.(?)) на маєтки, зокрема на чигиринські ґрунти й млини на р. Тясмині, які одержав од короля Яна Казимира 1649 р. дід С.І. Бутовича шляхтич Богдан Бутович (м. Колонтаїв на Чигиринщині) 17.XII.1708 р81 цей універсал було стверджено царевою грамотою. Лівобережна старшина також цікавиться господарчими можливостями Правобережжя, й Гетьман сприяє цьому, дозволяючи заводити тут салітряні майдани (прилуцький полковник Д. Горленко 1707 р. коло Лебедина), пасіки, хутори 82 тощо. Мабуть, з доручення Мазепи, Василь Лукомський (батько історика Степана Лукомського) був «осадчим» цілого Уманського повіту 83, зокрема, осадив Умань, Ладижин, Монастирище, Маньківку, Буки та інші містечка, за що був призначений уманським отаманом і наказним сотником (1709). Гетьманські дозорці дбають про заселення гетьманських корсунських і драбівських маєтностей (1706).

Ця широка господарча діяльність Мазепи на Правобережжі була обірвана подіями 1708-1709 рр.

Хоч на короткий час, Правобережна Україна була в руках Мазепи. Титулярний «гетьман обох сторін Дніпра» став їх реальним володарем. Але тільки володар незалежної Української держави міг володіти Правобережжям, а разом з тим і всією Україною.













ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VI


 1 За даними інвентаря і люстрації 1690 р. — Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, документи Інституту польської культури.

 2 Київський Центральний Архів Давніх Актів (КЦАДА), актова книга 5, арк. 205-205 зв.

 3 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 332 зв., 338 зв. — 339.

 4 КЦАДА, акт. кн. 3219, арк. 710 зв.

 5 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 256 зв. — 257 зв. (Рудня Радча 1706 р.); акт. кн. 26, арк. 310 зв. — 311 (Рудня Лугинківська 1708 р.); тощо.

 6 Таблицю складено за даними Т. Чацького, Dzieła, t. II, 244, таблиця.

 7 Для 1715 р. взято загальну кількість хлібного експорту Ґданська (по 4 видах збіжжя). Трохи відмінний відсоток (2,7%) подає А. Ярошевич — «Капіталістична оренда на Україні за польської доби» — «Записки соціяльно-економічного відділу УАН», V-VI, Київ, 1927, ст. 210.

 8 Польський уряд згодом тлумачив цю статтю «вічного миру» так, нібито в ній мова мовиться лише про королівські маєтки, бо «шляхтичу и его праву сам король не может ничего в противность указать, и всякій шляхтич в имЂніях своих волен».

 9 Лише на Поділлі і в Галичині актові книги, як і раніше, провадилися латинською мовою.

 10 Євстафій (Остап) Гоголь (+ 1679), старого волинського шляхетського роду (гербу Любич), ротмистр панцерної козацької хоругви в Умані, який 1648 р. перейшов на бік Хмельницького, полковник Уманський полковник Подільський (1654-1674, з перервами), полковник Могилівський (1674, 1676) полковник Димера (?), правобережний гетьман польський (1676). Помер ченцем Межигірського монастиря і там похований.

 11 Степан Куницький (+ 1684) з 1648 р. — у Хмельницького, з правобережного (мабуть, брацлавського) шляхетського роду, одна галузь якого переселилася на Лівобережжя в першій половині XVII ст. Але Липинський (Z dziejów Ukrainy, c. 264-265) каже, що Куницькі з Галичини, шляхта герба Сас (з XV ст.). Одружений з удовою миргородського полковника й генерального судді Григорія Лісницького (+ 1664), [брав] участь [у] Хмельниччині, згодом полковник переяславський (?), служив у Дорошенка й виконував різні дипломатичні та приватні доручення (посольства до Многогрішного 1671 р., до Польщі 1673 р., до Туреччини 1674 р. тощо). Староста немирівський (1677, 1678), листувався з Самойловичем, інформуючи його про події на Правобережжі. Король Ян Собєський призначив його головним осадцею на польській частині Правобережжя, що викликало конфлікт між Куницьким і Самойловичем. В 1683-1684 рр. — польський козацький гетьман на Правобережній Україні. Під час походу на Буджак у кінці 1683 р. був розбитий татарами. За цю поразку, яка коштувала його військові великих втрат, був забитий своїми козаками на початку 1684 р. З Куницьких брали участь у Хмельниччині: Степан, Василь, Федір, Анастасій, Дмитро і Іван (потім згад[аний] 1672 намісником у Ромні). Див. Z dziejów Ukrainy, c. 264-265.

 12 Андрій Могила, козацького роду з Лівобережжя (чи не з м. Мени?), польський козацький гетьман на Правобережній Україні (1684-1689). Року 1689 був забитий своїми козаками. Про його цікавий лист до Папи Інокентія XI з 8 травня 1684 р. — див. розвідку о. д-ра І. Назарка ЧСВВ, Блаженний Папа Інокент XI і Україна — відбитка з «Логос», Йорктон (Канада), 1958.

 13 Про гетьмана Гришка (1689-1692) докладніших відомостей не маємо. Його наступником був Самусь (див. далі).

 14 Захар Юрійович Іскра, правнук гетьмана Я. Острянина й небіж полтавського полковника І. Іскри, козацький полковник на Правобережжі (1680-ті роки); полковник корсунський (1692-1708). Був заарештований 1708 р. у зв’язку зі справою Кочубея та Іскри. Сотник погарський (1709-1712) (Шутой, с. 311, каже про погарського сотника Іскру, 1708 р. (?), стародубівський полковий обозний (1714-1721).

Згадка про нього, як «полковника Кодацького», у грамоті короля Авґуста II 1699 р. — це, очевидно, непорозуміння: не «кодацький», а «козацький».

 15 Самійло Іванович Самусь, полковник Богуславський (1688-1713 в УРЕ 1685-1711) «Полковник Богуславського полку Самусь (надр[уковано] Самук), да того полку обозной и писарь, да Самусь сын, который был при изменнике Орлике за полковника, пойманы u многие из них прелестные письма найдены». (Це писав Петру I ген[ерал]-лейт[енант] Ґоліцин з Богуслава 16.IV. 1711 р. — Письма и бумаги Петра Великого, т. XI, ст. 216, пр. 2. Правобережний гетьман (1692-1704).

 16 Андрій Абазин, родом з Молдавії, полковник брацлавський (1690-1703 в УРЕ 1692-1703). Один з керманичів повстання 1702-1703 рр. Взятий поляками в полон, був вбитий на палю 1703 р.

 17 ГАФКЭ, «Малорос. подл. акты», ч. 605.

 18 Походження С. Палія з м. Борзни остаточно доведене в новітній студії проф. Н.Д. Полонської-Василенко «Палій та Мазепа» (Авґсбурґ, 1949). У Борзні 1694 р. жив рідний брат С. Палія — Федір Пилипович, мабуть, борзенський міщанин, і згадується «гай отчистий» над р. Сорокою. Але це, звичайно, не виключає можливости правобережного походження антенатів фастівського полковника.

Пізніша (1775) версія про те, що родовим ім’ям С. Палія було Гурко, не має жадного документального підтвердження.

 19 Думка Покійного М. Возняка (М. Возняк, Хто був автор т.зв. Літопису Самовидця? — ЗНТШ, т. CLIII, Львів, 1935, с. 42, 49), яку приймає д-р М. Андрусяк, що дорошенківський піхотний полковник Семен, згаданий 22.II 1671 р., то був Семен Палій, не підперта документальними доказами і взагалі викликає поважні сумніви. Зрештою, в оточенні Дорошенка було кілька старшин з іменням Семен (приміром, Семен Тихий, посол Дорошенка до Москви 1676 р., Семен Богаченко та інші). До речі, Семен Палій був полковником охочекомонним.

 20 Це, мабуть, неточно (за Антоновичем). Гадаю, що А. Танський одружився з донькою Палія — Мартою значно пізніше (може, вже в кінці XVII або на початку XVIII ст.).

 21 ГАФКЭ, «Малорос, подлин. акты», ч. 473.

 22 КЦАДА, акт. кн. 2, арк. 212 зв.

 23 КЦАДА, акт. кн. 6, арк. 324 зв.

 24 Станислав Дружкевич, королівський полковник, каштелян холмський (1683-1692), і Бальцер Вільга, наступник Дружкевича (1693-1696), були королівськими комісарами для козацьких справ на Правобережжі.

 25 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 997 (982).

 26 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 996 (981).

 27 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.

Існують дві версії про звільнення С. Палія з польського ув’язнення. Одна, мовляв, українська, яка каже, що Палія визволили віддані йому козаки (про це оповідають Граб’янка і Величко), походить од самого Палія та його оточення (листи Палія до київського воєводи кн. М.Г. Ромодановського з 16 квітня 1690 р. й зізнання козака, який привіз до Києва ці листи). Друга версія — польська — спирається на листування короля Яна Собєського й польських достойників і пояснює звільнення Палія наказом короля. Можна погодитися з проф. Н.Д. Полонською-Василенко, яка каже, що «розв’язати це протиріччя можна буде лише тоді, коли знайдуться нові, докладніші матеріяли» («Палій та Мазепа», с. 8). А втім, на нашу думку, коли відкинути дефінітивний характер обох версій, вони не так-то вже й суперечать одна одній, і їх, зрештою, можна погодити.

 28 Невідомо, коли й де Палій познайомився з Мазепою. Спочатку, мабуть, між ними були лише листовні зносини. Але в 1690-х роках Палій кілька разів бачився з Гетьманом на Лівобережжі, зокрема 1692 р. (у Баришівці), 1693 р. (в Лубнях), 1694 р. (у Батурині), 1698 р. (у Батурині, на весіллі І. Обидовського).

 29 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 59, арк. 139-141, 150, 157 та інші.

 3(1 Наприклад, 14 червня 1690 р. Палій сповіщав київського полкового осаула Барановського «о приходЂ татарской орды под Рокитно» (ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 683).

 31 Збірка рукописів проф. Н.Д. Полонської-Василенко в Києві.

 32 Ibid.

 33 Павло Апостол-Щуровський, на думку В. Модзалевського, молдавського походження (одного роду з Д. Апостолом), польський козацький полковник на Правобережній Україні (1685-1692). Року 1692 був забитий своїми козаками, які перейшли на бік Палія. Переяславський полковник Опанас Щуровський (1663), страчений у Борзні 18. IX. 1663 р.

 34 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 64, арк. 67.

 35 Палій мав близьких родичів серед кримської аристократії, бо його рідна сестра була дружиною якогось татарського мурзи. Її син Чора-мурза навіть приїздив 1699 р. до Фастова відвідати свого славнозвісного дядька. Сергієнко (ст. 60) згадує в 1697 р. за сотника фастівського (?) Саву Безпалого «шуряка» Палія.

 36 Року 1693 Мазепа пропонував цареві відрядити Палія в досить небезпечний похід на допомогу валаському (мунтянському) господареві, але царським указом це не було дозволено з огляду на небезпеку повного знищення козацького війська великими турецько-татарськими силами. Див. ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 67, арк. 443-444, 445.

 37 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 812 (799), 1691 р.

 38 ГАФКЭ, «Малор. подлин. акты», ч. 878 (863), 1693 р.

 39 КЦАДА, акт. кн. 7, арк. 98 зв. (1697 р.).

 40 Князі Любомирські — Єронім, каштелян краківський, гетьман великий коронний; Юрій, коронний підкоморій; і Домінік-Юрій, коронний обозний.

 41 КЦАДА, акт. кн. 25, арк. 64’.

 42 Про Д. Братковського — див. В. Липинський, Daniel Bratkowski («Przegląd Krajowy», Київ, 1908) і українське видання: Данило Братковський і його доба, Київ, 1909.

Є відомості про зв’язки з Палієм шляхтича Самійла Шумлянського.

 43 Це, мабуть, той самий Юрій Косович (XVII ст.), що його нащадки переселилися на Лівобережжя і в XVIII ст. були в складі старшини Стародубівського полку.

 44 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 62, арк. 346/443; Дядиченко, с. 242-243.

 45 Червень 1699 [р.] (Сергієнко, с. 61).

 46 Тиміш (Тома) Барабаш-Кутиський, польський козацький полковник, що десь у половині 1690-х років перейшов на бік Палія.

 47 Сергієнко (с. 61), каже про Волинь і датує першою половиною 1702 р.

 48 Сергієнко (с. 61), датує кінцем липня.

 49 Семашко, пасинок Палія, один з найближчих його помічників, зокрема під час повстання 1702-1704 рр., пішов з ним на сибірське заслання.

 50 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 441, 510, 541 зв. і далі.

 51 Про цих ватажків бракує докладніших даних. Відомо тільки, що Палладій був «гетьманським ротмистром», Валазон «бувшим суддею Куманським» (?), а Степан Рингаш називається Ямпільським.

 52 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 693-694 (лист до С. Палія від його наказного полковника Михайла Омельченка). Сергієнко (с. 61) датує 16 жовтня [і додає до Самуся й Іскру].

Михайло Омелянович Омельченко, родом з Правобережжя, посвоячений з Палієм (родич його дружини), був призначений Мазепою полковником білоцерківським (1704-1709) й хоч 1708 р. перейшов на бік Москви, був усунутий з полковництва, коли воно (у вересні 1709 р.) було повернуте Палієві. Бунчуковий товариш (1726). Жив у Батурині. Військовий товариш Михайло Білоцерківець їде посланцем до Москви в квітні 1671 р. (АЮЗР, т. IX, с. 386). Але сумнівно, що це був Михайло Омельченко. Голобуцький та інші сов[ітські] історики називають його родичем Мазепи що, звичайно, помилка. Нащадки Михайла Омеляновича (Омельченка) полк[овника] Білоцерківського були Білоцерківські (герб Пржиятель відм.). — Лук[омський] і Модз[алевський], Гербовник, ст. 22; табл., ст. XXXIII. Див. Список Черн[иговского] дв[орянства] 1783 р.

«Стефан Сулима за Гадяцьким договором був нобілітований і одержав прізвище Омельченко» (К. Стецюк, с. 179, прим. 1). Чи дійсно так? Див. родовід Сулим (В. Липинський. Z dziejów..., c. 266). Див. Vol[umina] leg[um], [m.] IV, [c.] 303.

 53 Сергієнко (c. 61) датує 7 жовтня і каже про [відгомін] (?) повстаня 1702 р. в Галичині на Лівобережжі й Запоріжжі.

 54 Сергієнко датує 10 листопада, а [облога тривала два місяці] (с. 61).

 55 J. Janczak: «Powstanie Paleja. — «Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Wroclawskiego, seria A, ą 23, Historia III, S. 79-155; W. Tomkiewicz, O składzie spolecznym etnicczym Kozaczyzny ukraińskiej na przełomie XVI-XVII wieku. — «Przegląd Historyczny», XXXVII, 1948, (s. 253); Haintz O. König Kar! XII von Schweden. Berlin 1936. Bd 1; Lewitter L.R. Mazeppa. — «History Today», London 1957, vol. VII, ą 9.

 56 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 86, арк. 579-582. Див. ibid., 594-596.

 57 Ibid., арк. 635.

 58 Федір Олексійович Ґоловін, фельдмаршал і адмірал, начальник Посольського приказа (канцлер) (1700-1706).

 59 Мабуть, у зв’язку з тим, Август II надав Гетьманові (в жовтні 1703 року) орден Білого Орла.

 60 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 364 зв., 81 зв., 85.

 61 Сергієнко (с. 62), каже про знищення понад 10 тисяч повстанців], їх жінок і дітей на Поділлі і Брацлавщині.

 62 ГАФКЭ, Кн. Малор. Приказа, ч. 94, арк. 90.

 63 «Перехід коштував Кандибі: не тільки втрати всього рухомого й нерухомого свого корсунського маєтку, але й крайнього страху в житті, розлуки й побоювання, тому що він, Кадиба, тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство і маєток». Це було у 1675 р. після 21.IX. і до 14.X. У Возняка («Хто є автор т.зв. Літопису Самовидця?» — ЗНТШ, m. CLII, c. 57) з покликом на «Памятную книжку Черниговской губернии. Чернигов 1862, с. 312. — Це, очевидно, стаття О. Лазаревського «Конотопская старина» це місце подано в українському перекладі і трохи інакше: «Кандиба тільки з самими особами своєї рідні чоловічого і жіночого полу зміг насилу втекти від тодішньої кровожадної Дорошенкової погоні верхи на конях, упустивши при цьому й королівський польський привілей на шляхетство й герб і багато важних своїх документів про шляхетство й маєток». Разом з Кандибою перейшов тоді на Лівобережжя й Уманський полковник Микита Синенко (Возняк, 56).

 64 Кандиби аж до кінця XVIII ст. пам’ятали за свої колишні володіння на Правобережжі. «Отческіе... тогобочніе ґрунта» згадуються в заповіті генерального судді Андрія Кандиби 1729 р. А син його — Данило Кандиба в своєму заповіті 1780 р. писав: «ежели случай откріется к отъиску или продажи наслЂдних моих по ту сторону Днепра, в Корсуні и околичностях оного находячихся добр...».

 65 Маємо відомості про нехіть, а навіть ворожість до Палія з боку лівобережної старшини в 1690-х роках. Так було й пізніше. У «меморії», поданій цареві з доручення гетьмана І. Скоропадського генеральним писарем Семеном Савичем 27 липня 1709 р., «компанія» (військо) Палія, «которая до него отвсюду набрелася», названа: «та вновь ПалЂем собранная наволочь».

 66 Недарма під час перебування Мазепи в Москві на початку 1705 р., коли Палій був ув’язнений у батуринському замку, Ґоловін питав Гетьмана про можливість «нового Палія», який був би корисний для плянів московського уряду. Костомаров слушно каже, що Ґоловін «давал тЂм гетману понять, что на случай признают не безполезным и того ПалЂя, котораго гетман домогался заслать подальше и безповоротнЂс». Така нагода трапилася менш ніж за чотири роки, коли Москва, справді, використала Палія — проти самого Мазепи.

Сергієнко (с. 63) каже, що російський уряд (Ґоловін) дав згоду на арешт Палія в листі з 30 квітня 1704 р.

 67 За іншими відомостями, 1 серпня. Сергієнко (с. 63) каже, що арешт відбув[ся] 31 липня.

 68 Все майно Палія (зберігся дуже цікавий опис його рухомого майна) було сконфісковане.

 69 листопада (Сергієнко, с. 64).

 70 «ЗдЂшней народ к нему (Палію) зЂло склонен и непрестанно ево напоминают», — писав кн. Д.М. Ґоліцин з Києва Меншікову 20 листопада 1708 р. А кн. Г.Ф. Долгорукий писав цареві 3 березня 1709 р., що Палій у запорожців «имЂет любовь и немалой кредит».

 71 Матеріали Судієнка, т. II, с. 9, 118, 280; Сергієнко, с. 64.

 72 7 січня 1710 року [Палій] був ще живий (Тарле, с. 224). Див. Г.Я. Сергієнко, Семен Палій (До 250-річчя з дня смерті). — У.І.Ж., 1960, [№] 1, с. 55-64 (точної дати нема, лише — «січень 1710 р.» Влітку 1709 р. Палій прибув до Фастова (Сергієнко, с. 64). Поховали в Межигірському монастирі. УДАДА СРСР, Малор[осійські] справи, ф. 124, спр. 63; Матеріали Судієнка, [т.] II, с. 144, 150-152; «Сказаніе о Межигорском монастыре». Мих. Максимовича, К. 1865, с. 33-34. (Сергієнко, с. 64, пр. 67).

 73 Карпо Часник, родом з Борзни, племінник (Костомаров) («кревний» — 1704 р.) С. Палія, командував одним із його загонів (1700). «Значний в дЂлах войскових товариш» (1702), одержав од Палія універсал на два млини й «послушенство посполитих людей Мотовиловских и низшой Малой Салтановки» (коло Києва), Сотник мотовиловський( 1704-1711), полковник компанійський (1715-1737) (1712, 1715, 1726, 1728, [див.] Дядиченко, с. 448). Від шлюбу з донькою Захара Іскри — Оленою мав синів Василя і Гната, які були компанійськими полковниками в 1730-1750-х роках.

 71 Антін Михайлович Танський (+ 1742), компанійський полковник (1706-1710), полковник білоцерківський (1710-1712), полковник київський (1712-1734). Одружений був (першим шлюбом) з Марією Семенівною Палій. Його заступив на київському полковництві син Михайло Антонович Танський.

 75 Григорій Іванович Іваненко, «волоської нації», вийшов на Україну з Молдавії 1706 р. Бувший «полковник Дубосарський» (1706); полковник брацлавський (VI.1708 — XII.1712); полковник ірреґулярного Брянського полку (1729).

Питання про походження й особу брацлавського полковника Іваненка не зовсім ясне. Родовід Іваненків у Родословнику В. Модзалевського (т. II) називає його сином «гетьмана Дубосарського» (гетьмана Ханської України до 1698 р.) Івана Богатого Іоненка. Але є відомості, що полковник брацлавський називався Іваном Григорашем (О. Лазаревський, М. Андрусяк; Костомаров називає його просто Григорашем), а син його, Григорій Іванович Волошин, сотник іваницький (1710-1721) був свояком гетьмана Данила Апостола (про це писав гетьман в одному «інстанціальному» листі до російського уряду). Можливо, що Г.І. Волошин (або його батько) був батьком першої дружини сина Д. Апостола — Павла Апостола, майбутнього полковника миргородського, яка була «молдавського походження» (ім’я її невідоме). Питання потребує спеціяльного генеалогічного дослідження.

 76 Сава Волошин (Волошанин) був, здається, провідником повстанського руху на Могилівщині в 1702-1703 рр. Пізніше (мабуть, 1709 р.) він був з Могилева «по челобитью господина Синявскаго, гетмана великаго короннаго... взят и нынЂ (липень 1709 р.) при его милости гетманЂ (Скоропадському) до указу обретается...»

В «Письмах и бумагах Петра Великого», т. XI, згадується в 1711 р. — це полк Канівський (але нема Могилівського).

 77 Це, мабуть, був генеральний осаул Антін Гамалія.

 78 Серед них були: «булава и бунчюк, и печать восковая c подписью польскою, которые даны от поляков Хмельницкому», як писав Меншікову кн. Д. Ґоліцин, який захопив наприкінці 1708 р. у Білій Церкві всі «пожитки» Мазепи.

 79 За обчисленням козацької старшини (в Бендерах 1709 р.), у Білій Церкві було захоплено москалями (в кінці 1708 р.) самими імперіялами 50 тисяч.

 80 Окіншевич, Зн[ачні] в[ійськові] тов[ариші], с. 21.

 81 В. Дядиченко, Семен Палій. Укрвидав при ЦК КП(б)У, К. (71), 1942.

 82 Наприклад, хутір В. Кочубея в с. Стайках (1708).

 83 Його син, Степан Лукомський, згодом писав, що батько його з Умані «подати гетманом, яко то лисичное и звЂри дикіе, приваживал в Батурин и в Глухов».












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.