Попередня     Головна     Наступна

Розділ VII

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА МАЗЕПИ ПІСЛЯ 1700 РОКУ

1. Україна й Північна війна (до 1708 року)

Велика Північна війна (1700-1721) має особливе значення в світовій історії. Історичне змагання двох потужних держав північного сходу Европи — Московщини і Швеції завершується в першій чверті XVIII ст. перемогою першої. Замість могутньої Шведської держави, виступає як вирішальна сила на сході Европи Російська імперія, що починає відтоді загрожувати цілій Европі. Перший удар нової потуги мусів упасти на Україну, цей форпост европейської культури на Сході.

Для боротьби зі Швецією створено було коаліцію, до якої, крім Московщини, ввійшли Данія, що мала давні суперечки зі Швецією, і польський король Авґуст II, курфюрст саксонський. Союзники розпочали війну навесні 1700 р. Король датський увійшов у Голштінію (союзник Швеції), а Авґуст II — у Ліфляндію, де розпочав облогу Риги.

Молодий (народився 1682 р.) шведський король Карл XII, один з визначних полководців свого часу, розробив плян розгрому своїх противників поодинці, короткими несподіваними ударами. У травні 1700 р. Карл на чолі 20-тисячної армії раптом висадився в Данії і незабаром з боєм підступив до Копенґаґена. Датський король Фрідріх IV змушений був підписати договір (Травендальський мир), за яким Данія зобов’язалася відмовитися від союзу з Росією та королем польським і відшкодувати військові витрати Швеції, а також визнала незалежність Голштінії. Це було 8 серпня 1700 р., а 9 серпня, не знаючи ще про поразку Данії, Петро I проголосив війну Швеції.

Московське військо перейшло кордон і почало облогу шведської фортеці Нарви, але Карл швидко перекинув свої військові сили в Прибалтику і 19 листопада 1700 р. несподівано напав на московський табір. Московське військо було розбите вщент. Карл XII вирішив, що з Петром покінчено, і повернув свої головні сили проти третього, як здавалося йому, найнебезпечнішого учасника коаліції — Авґуста II.

Україна змушена була взяти активну участь у війні зі Швецією. Це було наслідком політичного становища України, створеного Переяславським договором 1654 р. й Коломацькою угодою й, головне, визначене було реальним співвідношенням сил на сході Европи. Щоправда, певні кола української старшини й купецтва були зацікавлені в інтересах розвитку зовнішньої торгівлі у вільному виході до портів Балтійського моря, обминаючи територію Речі Посполитої. До того ще в інтересах української політики було відвернути увагу Московщини від кримсько-чорноморських справ і скерувати московську аґресію в іншому напрямку. Характерно, що під час перебування в Москві на початку 1700 р. Мазепа «нас нудит на шведа» (хоч і радить зачекати з цим, поки буде укладено угоду з Туреччиною), як доповідав Петрові фельдмаршал і адмірал Ф. Головін, керівник зовнішніх справ Московщини й майбутній головнокомандувач московської армії.

З самого початку війни українське військо вирушило на північ. Спочатку пішов Полтавський полк (на чолі з полковником І. Іскрою) «влегці», за ним — Чернігівський полк (на чолі з полковником Ю. Лизогубом) з артилерією. Трохи згодом до них приєднався Ніженський полк на чолі зі своїм полковником і наказним гетьманом І. Обидовським. Крім того, участь у поході взяли два охотних (сердюцьких) полки (Д. Чечеля й Федька ¹). Однак козацьке військо не встигло дійти до Нарви і участи у битві не брало. Після того воно стояло коло м. Печер Псковських (Печерський монастир), «откуду подъЂздами частыми шведскіе повЂты огнем и мечем пустошили и в полон великое множество позабирали».

Охотницькі полки й півтори тисячі вибірних козаків Чернігівського полку на чолі з наказним полковником Яковом Лизогубом ² були послані до Чудського озера (до «Вдов-Городка», себто Ґдова) «для обереженія границ россійских». Козаки відбили шведський напад на Ґдов і переслідували шведів, спустошивши прикордонні шведські володіння.

На початку 1701 р. (є дата 31.I.1701 р.) раптом помер Обидовський, і козацьке військо повернулося на Україну. Лише обидва охотницькі полки й невелика частина козаків залишилися в Печерах, незабаром відбивши напад на них шведського загону полковника Шліппенбаха.

Успішні дії українського війська в кінці 1700 — на початку 1701 р. були немовби прелюдією до кампанії 1701 р., яка розгорнулася для московського війська досить вдало. Доручивши Б. Шереметєву стримувати можливий шведський наступ на Псков і Новгород, а разом з тим за допомогою козацьких загонів пустошити прикордонні шведські володіння, Петро всю свою увагу зосередив на створенні нової московської армії. Четверта частина всіх церковних дзвонів у державі була перелита на гармати; значно збільшилося виробництво іншої зброї; вдосконалилося озброєння армії (до рушниць були додані багнети).

Сам Карл XII немовби сприяв цим заходам Петра. Ідучи проти Авґуста II, Карл залишив для захисту північної Прибалтики порівняно невеликі сили. Цю помилку Карла XII використав Петро, і московське військо вже в 1701 р. почало завдавати шведам дошкульних ударів.

В 1701 р. українське військо брало ще більшу участь у воєнних операціях. За наказом царя Гетьман поділив свої сили на дві частини. На початку року кілька тисяч запорожців і Гадяцький полк (на чолі з полковником гадяцьким М. Бороховичем) вирушили до Пскова, звідки, з’єднавшися з московським військом під командуванням князя Рєпніна, пішли на допомогу польсько-саксонському військові, яке було під Ригою. Сам Мазепа з головними силами й артилерією пішов був до Пскова. Однак у Могилеві він одержав наказ Петра про те, щоб вирядити вперед лише 20 тисяч війська (без артилерії). На чолі цього загону, який складався з полків Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського і двох компанійських (разом понад 17 тис.), був поставлений полковник миргородський Д. Апостол.

Спочатку воєнні дії розгорталися для союзників не досить вдало. Рєпнін був розбитий під Ригою і відступив. Польське військо змушене було зняти облогу Риги. 19 липня 1701 р. московське військо зазнало поразки під с. Равґе. Але 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо на чолі з Б. Шереметєвим розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером. Рештки шведського війська втекли, переслідувані кіннотою Д. Апостола. На початку 1702 р. Апостол, залишивши два компанійські полки «для оберегательства Псковскаго уЂзду жилищ и для провЂдыванія непріятельских замыслов», повернувся на Україну.

Влітку (18 липня) 1702 р. Б. Шереметєв розбив шведське військо під Гуммельсгофом. Ці перші перемоги над шведами дали можливість розпочати наступ на Інґрію. 11 жовтня 1702 р. російське військо здобуло шведську фортецю Нотебурґ (старий новгородський Орєшек), переіменований Петром I в Шліссельбурґ. 1 травня 1703 р. взята була невеличка фортеця Ніеншанц (Канци) у гирлі Неви, а 16 травня 1703 р. Петро заложив там Петропавловську фортецю — нове місто Санкт-Петербурґ. В боях під Нотебурґом і Ніеншанцом брало участь і українське військо (Чернігівський полк на чолі з Ю. Лизогубом).

В 1704 р. російське військо зайняло місто Дерпт (Юр’єв), а 9 серпня того ж року взята була Нарва. Отже, вся Інґрія і вихід до Балтики перейшли у руки Росії.

Війна тривала. Карл XII міцно «угруз» у Литві і в Польщі. За чотири роки (1701-1705) шведське військо захопило велику частину території Речі Посполитої. В 1701 р., розбивши польсько-саксонське військо під Ригою, Карл зайняв Курляндію, а в 1702 р. — майже всю Литву і значну частину Польщі. Тоді ж шведи зайняли Варшаву, а в червні 1702 р., розгромивши Іюльсько-саксонське військо під Клишином, Карл увійшов у Краків.

Проте утиски шведами польського населення викликали велике невдоволення в Польщі і зміцнили становище Авґуста II. Налякані повстанням на Правобережній Україні, польські маґнати воліють триматися Авґуста II і союзу з Росією, щоб мати допомогу Петра у боротьбі і проти шведів, і головне — проти Палія. А втім, у деяких польських маґнатських колах плекають думку про те, щоб замиритися з Карлом XII і за його допомогою повернути собі Лівобережну Україну (і Київ). У цей час українська проблема набирає вирішального значення в політиці польських маґнатів і щодо Швеції, і щодо гетьмана Мазепи.

Успіхи шведів посилюють внутрішню боротьбу литовських маґнатів, серед яких утворюються два головні угруповання: одне (Огинського) лишається на боці Авґуста II, друге (Сапєги) підтримує Карла XII. Обидва угруповання ведуть між собою запеклу боротьбу, в якій бере участь і українське (гетьманське й запорозьке) військо. У 1702 р. ця боротьба зосереджується навколо литовсько-білоруської фортеці Старого Бихова, зайнятого військом Сапєги.

З наказу царя Мазепа послав на допомогу реґіментареві литовського (урядового) війська Халецькому для облоги Бихова частину (1000 чол.) Стародубівського полку і охочекомонне військо (1500 запорожців) на чолі із знатним військовим товаришем Тимофієм Радичем. У цьому загоні брали участь також козаки С. Палія (200 чол.). Згодом на чолі цього загону, який збільшився до 12 тисяч, став наказний гетьман, стародубівський полковник М. Миклашевський. 12 жовтня 1702 р. бихівські «сапєжинці» змушені були здатися Миклашевському. І Литва, і Білорусь фактично опинилися в руках московсько-українського й польсько-литовського (урядового) війська.

Тим часом становище в Польщі чимраз більше загострювалося. Успіхи Карла XII зміцнили в Польщі маґнатське угруповання, вороже Авґустові II. Війна зі Швецією з самого початку була малопопулярна в польських маґнатських і шляхетських колах, які вважали її за особисту справу короля, як саксонського курфюрста, і не хотіли брати у ній участи. Отже, Авґуст провадив цю війну в значній мірі коштом Саксонії (якщо не рахувати широких мас польського населення, яке дуже терпіло від цієї війни). Зайняття шведами більшої частини Польщі, повстання на Правобережній Україні, страшне руйнування Речі Посполитої — все це дало безперечну перевагу маґнатській опозиції Авґустові, яка на чолі з примасом Польщі, кардиналом Радзейовським висуває кандидатом на польський престол познанського воєводу Станислава Лещінського.

Варшавський сойм 1704 р. позбавив Авґуста II польського престолу і обрав королем польським Станислава Лещінського. Правда, це обрання було опротестоване вірними Авґустові маґнатами, які зібралися на соймі в Сандомирі, але це ще більш загострило боротьбу серед керівної верстви Польщі.

Захопивши важливі позиції в Прибалтиці, Петро I починає приділяти більше уваги польським справам. На початку 1704 р. він посилає на допомогу Авґустові 12-тисячне московське і 5-тисячне українське військо. У квітні 1704 р. на допомогу Авґустові для боротьби проти шведів вирушив на Правобережжя сам гетьман Мазепа з головними силами українського війська. З цього часу протягом кількох років значна частина Речі Посполитої була зайнята московсько-українським військом, яке провадило боротьбу проти шведів та їх прибічників серед польсько-литовського маґнатства.

Навесні 1705 р., користуючися тим, що Карл був зайнятий боротьбою з саксонсько-московським військом (10 тис. саксонців і 6 тис. москалів на чолі з генералом Шулеибурґом) в Шлезьку, Петро зайняв Курляндію і Литву. Головні сили московської армії (близько 30 тис.) зосереджені були в Гродні, але Карл взимку 1705 р. швидким маршем рушив до Гродна і відрізав московське військо від його операційної бази (на Західній Двині).

Становище московського війська стало дуже тяжким. Проте Петро зібрав у Мєнську близько 12 тисяч війська. Велику ролю зіграло тут українське військо. Мазепа з 15 тисячами козаків стояв коло Слуцька, загрожуючи лівому флянґові шведів; друга частина козацького війська (кілька тисяч козаків) була в Бересті і мала допомагати Гроднові. Щоб забезпечити Московщину від можливого шведського наступу, Петро наказав посилити укріплення Пскова й Смоленська, а також побудувати суцільну укріплену лінію від Пскова до Брянська.

Дії українського війська на Білорусі в 1706 р. розвивалися невдало. У 1706 р. шведське військо під Несвіжем напало на козацький загін стародубівського полковника Миклашевського, який при цьому був убитий, але козаки, хоч і з великими втратами (забитих і полонених), відбили шведський напад. Сам Карл обложив у Ляховичах козацький загін на чолі з переяславським полковником Мировичем. Кількатисячне московсько-українське військо на чолі з думним дворянином і бриґадиром С. Неплюєвим і Д. Апостолом 19 квітня потрапило під Клецьком у засідку і було розбите. Після цього Мирович 1 травня 1706 р. змушений був здатися ³.

Прихильники Карла XII знову піднесли голову. Навесні 1706 р. московське військо (що було в Гродні) відступило до Києва. Петро гадав, що Карл піде на Київ. Зважаючи на те, що «Кіевская фортеція (Старокиївська. — О.О.) имЂет зЂло худую ситуацію», Петро «разсудил фортецію сдЂлать в ином мЂстЂ». Будівництво нової фортеці (на території Печерського монастиря, де ще в 1703 р. Петро хотів, щоб «фортеція устроена была крЂпкая и правилно содЂланная»), розпочате 15 серпня 1706 р., провадилося силами українського населення і було великим тягарем для нього.

Однак Карл XII знову повернув на захід і у вересні 1706 р. ввійшов у Саксонію. Тепер Авґустові II треба було рятувати свої власні володіння. 13 жовтня 1706 р. в Альтранштадті був підписаний договір, за яким Авґуст відмовився від участи в антишведській коаліції, зрікся польської коропи на користь Станислава Лещінського і зобов’язався сплатити Швеції велику контрибуцію. Перемога московського війська на чолі з Меншіковим над шведським корпусом генерала Мардефельда під Калішем 18 жовтня 1706 р. вже не могла врятувати Авґуста.

2. Криза українсько-московських відносин і українські політичні пляни під час Північної війни

Північна війна великим тягарем лягала на Україну, втягнену російським урядом у боротьбу за чужі їй цілі та інтереси. Українське козацьке військо мало не щороку ходило в далекі походи — в Прибалтику, Білорусь, Литву, Польщу та інші країни — й подовгу там перебувало, здебільшого позбавлене нормальних джерел постачання й залишене там напризволяще. Розпорошені українські загони не тільки підлягали головному московському командуванню, але часто-густо мусіли виконувати накази місцевих московських начальників, які не знали й не хотіли знати особливостей українського військового устрою й зовсім не зважали на українські права, звичаї та традиції. Тим самим неминуче й брутально було знівечувано саму військово-політичну основу Української держави й підважувано силу й престиж гетьманської влади.

Але важка війна давалася взнаки не лише козацтву, а й цілій українській людности, яка була і посередньо, і безпосередньо втягнена у воєнну машину. Безконечні військові, особливо фортифікаційні роботи — і на Україні (зокрема, будівництво Києво-Печерської фортеці), і далеко поза межами її (приміром, укріплення Прибалтики й будівництво нової російської столиці — Санкт-Петербурґа) — потребували безліч людей, транепорту й матеріялів, з величезною шкодою для українського народнього господарства. Звичайні й надзвичайні натуральні й грошові побори з української людности на потреби московських військових частин, які перебували або переходили на території України, викликали чимраз гостріші сутички між населенням та місцевою адміністрацією і зайшлими або перехожими військовими загонами. Офіційне листування того часу рясніє численними скаргами української людности і влади на утиски та ґвалти московського війська.

Зовсім звичайними були такі випадки, як той, що трапився 1703 р. в Козельці, полковому місті Київського полку. Підполковник Ушаков ⁴, який супроводив Паткуля (відомий представник ліфляндської шляхетської опозиції шведському урядові, який став аґентом Петра І) з Києва до Москви, приїхавши до Козельця і не діставши підвод (він приїхав уночі без попередження), «людей тамошних посполитых жестокими побои зЂло оскорбил; а найпаче взяв войта з безчестіем и обнажа перед собою, хотЂл бить своими руками, естлибы народ не отнял»; а коли «войт от тЂх побой принужден был бЂжать, тогда, настигши ево, того полуполковника поланные без милосердія били и кровопролитіе учинили, от которого побою тот войт и нынЂ лежит при смерти».

А ось що писав полковникові чернігівському П. Полуботкові сотник городницький Андрій Стахович ⁵ року 1706: «... идучи з Полоцка нЂякійсь маіор Данило Евстратович полку Репина и другой капитан Дмитрій Яковлевич з людми великороссійскими перш у сотню мою Городенскую великія обиды и забойства людям чинили, а на остаток в селЂ Хоробричах человЂка на смерть замордовали, перш колЂни шпагою покололи напинаючи, а потом з фузеи прострЂлили, а тилько з тое причины, що з коньми в лЂс утЂкав, и в том же селцЂ хлопця Ивана стрЂлци з конем в полЂ узяли и не знать гдЂ подЂли, и коней десятеро взяли. Теды я в Седне†ходилем сам з тими людми, жебы казал пан маіор записать того человЂка Ивана Корененкова зятя, хто його забив и якого полку солдат, и вспоминалем ся про того хлопця и про забраныи конЂ. Теды много зо мною сперечался и не вчинил розыску, а на потом сказал мнЂ тое, що и тебе, мовил, як козака забют самого, то пропадеш. А скоро (я) з двора вышолем и пошолем в другой двор коней своих познавати, що у мене взяли в городЂ, а они маіор и капитан наславши денщиков узяли зараз мене у шію перш бити, а потом поваливши пузцями (?), що ледво тильки мене живого покинули. И послЂ того бою знову я трохи очунявши приходилем до його маіора, оповЂдаючи ему, же то власне есть з его направы, а он з того смЂх учинив и сказал: не шукай лошадей по дворах. То, мовить, тобЂ за тое, що ты у нас управы просиш. Милостивый добродЂю! Умилосердись и приложЂть свого панского старан в такой нашей бЂдЂ и забойст†московском, же вже четвертого человЂка в сотнЂ моей забили на смерть, а теперь пришло уже и до мене самого, же трохи на смерть не забили. И так вЂдает Бог, чи скоро буду людми послЂ их рук, же не могу и плечима здвигнутися и духу в собЂ привдохнути от их побою».

Скарга Стаховича дійшла до Гетьмана, який, пересилаючи її канцлерові Ґоловіну, писав 26 вересня 1706 р.: «Отовсюду ко мнЂ доходят жалобы на своевольства велико-россійских ратных людей», і просив Ґоловіна, «чтоб... на плач, стенаніе, вопль и слезы бЂдных людей милосердым оком приклонившеся, изволил ими же вЂси судьбами таковую своеволю войск великороссійских ускромити и от дальних разореній, побоев и смертных убойств людей моего реґимента освободити». Але всі скарги й протести українського уряду на московські надужиття й ґвалти були цілком марні.

Зрештою, справа була не тільки в цих московських здирствах і знущаннях над українським населенням, які московський уряд намагався виправдати умовами воєнного часу. Недарма згаданий вище підполковник Ушаков казав «про Малороссійскій народ, а имянно козацкого чину: сіи де люди столь вЂрны великому государю, в какой вЂрности обрЂтаются королю польскому тамосторонніе козаки» (це говорилося під час козацького повстання на Правобережній Україні). Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо прямує до того. Справді, в російських урядових колах обговорюються пляни звести нанівець самостійність Української держави, скасувати її козацький устрій і віддати Україну (чи якусь частину її) у володіння або московського князя Меншікова, або ж якогось чужоземця (приміром, англійського герцоґа Марльборо). Про це говорилося досить одверто, й про це були поінформовані українські міродайні кола і гетьман Мазепа. Нарешті, в кінці квітня 1707 р., під час військової наради в Жовкві, сам цар повідомив Гетьмана про свій намір цілковито зреорганізувати козацьку службу («указ об устроеніи компаній», як називає його Мазепа, або «указ об устроеніи козаков подобіем Слободских полков в пятаки» ⁶, за словами П. Орлика), що по суті було скасуванням самостійного українського війська й ліквідацією Української козацької держави. Цей указ, з огляду на заперечення з боку Гетьмана, не був здійснений, хоч вістря його залишилося.

Але загроза для існування Української держави була тоді не лише з московського боку. Поділена політичне на два табори — московський і шведський — і майже цілком окупована або московсько-українським, або шведським військом, Польща, однак, у своїй політиці щодо України опинилася в досить зручному становищі. Якщо б перемогли Петро I і Авґуст II, поділ України між Москвою і Польщею був би припечатаний. У разі перемоги Карла XII і Станислава Лещінського, ціла Україна, як фактичний союзник Москви, потрапила б знову під владу Польщі. Це була трагічна ситуація, і керманичі Української держави мусіли подумати про те, як провести український державний корабель безпечно між тою Сціллою і Харібдою.

Отож перед українськими керівними колами неминуче постало питання про визволення України з-під московської зверхности. Серед вищої української старшини в період Північної війни особливою популярністю користуються дві політичні концепції, обидві традиційні в історії Української козацької держави: ідея Великого князівства руського у федеративній (чи конфедеративній) системі Речі Посполитої та ідея союзу України з Кримом (і Туреччиною) для боротьби проти Московщини (й Польщі) за незалежну Українську державу.

Перша концепція — можна назвати її гадяцькою, бо ґенетично вона пов’язана була з Гадяцькою угодою 1658 р. — знайшла собі широке коло прихильників серед генеральної старшини й полковників центральної і північної Гетьманщини (генеральний обозний І. Ломиковський, полковники: миргородський — Д. Апостол, прилуцький — Д. Горленко, лубенський — Д. Зеленський, стародубівський — М. Миклашевський та інші). Вона вабила їх (здебільшого вихідців з Правобережжя) передусім тим, що якнайбільше забезпечувала станові (соціяльні й політичні) інтереси вищої козацької старшини як зверхнього стану Української держави. З другого боку, вона, здавалося б, певною мірою ґарантувала політичні інтереси України, незалежно навіть від наслідків Північної війни. Мало того, угода з Польщею на засадах Гадяцької унії створювала леґальний ґрунт для розв’язання проблеми Правобережної України, отже об’єднання України обох боків Дніпра. Ця концепція мала багато прихильників і в Польщі, і, головне, в Литві. Польсько-литовські маґнати, незалежно від їх орієнтації — і прибічники Авґуста II, і прихильники Станислава Лещінського, — шукали першої-ліпшої нагоди, щоб перетягти на свій бік керівні українські кола і насамперед самого гетьмана Мазепу.

Секретні українсько-польські переговори почалися ще в 1703 р., коли українське військо ходило на допомогу Авґустові проти шведів та їх «адґерентів» на Правобережній Україні та Білорусі. Полковник стародубівський Михайло Миклашевський, віддавна зв’язаний особистими й родинними стосунками з опозиційними старшинськими колами (зокрема із Самойловичами), а також споріднений зі смоленською шляхтою ⁷, починає в 1703 р. таємні пересправи з литовсько-польськими маґнатами Авґустового табору, що їх «принципалом» був тоді каштелян Троцький Михайло Казимир Коцєл. У цих зносинах особливо цікаве те, що відразу була знайдена конкретна формула майбутніх українсько-польських державно-правних відносин. Україна мала «в такій же вольності цвісти, як і Корона Польська і Князівство Литовське». Ці вольності українські було визначено так: «Волность Украинская будет таковая, какова Речь Посполитая Коронная и Литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третія Украинская, и сколко сенаторей из Литвы и c Короны, толко особ годных, увЂренных, столко ж кресл сенаторских засЂдати имут в УкраинЂ, в колЂ сенаторском, которых тотчас на меморіал присылать надобно и королю полскому предлагать; ...шляхтою при своих волностях [привилі]ями уволнены будут. Чин духовный, мЂщаня при своих волностях; a гдЂ приналежит воєводством, повЂтом быть и староствам, тЂ городы воєводствами и повЂтами, и староствами от короля... уволнены привиліями з сейму будут» ⁸.

Це був плян відновлення Великого князівства руського на засадах Гадяцької унії 1658 р. Взагалі в цей час ідеї Гадяцької унії були дуже популярні в українських старшинських колах. Зокрема 1707 р., в Києві, під час чергового конфлікту між українським і московським урядами, старшина «собиралася до обозного енералного Ломиковского, а найпаче повседневно до полковника Миргородского (Апостола), у которого и о способах обороны своей совЂтовали, и пакта Гадяцкіе читали, якіе тот же полковник Миргородскій c библіотеки Печерской взял был», як згадував пізніше (1721) П. Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського. Про це ж повідомляв московський уряд у своєму доносі В. Кочубей (зв’язуючи це з ім’ям самого Мазепи).

Про відновлення Гадяцької унії говорилося і в дипломатичних колах у Варшаві. Про це повідомляв свій уряд 19 серпня 1708 р. секретар французького посольства у Варшаві Балюз (людина добре поінформована в українських справах ⁹), згадуючи при цьому, що свого часу ідея Гадяцької унії була підтримана Францією. Про ці пляни української старшини знали і в Швеції. Як писав згодом (10.XI. швед, стилю 1708 р.) своєму братові секретар похідної канцелярії Карла XII Йозеф Цедергельм, «російське ярмо почало давити країну (Україну) і його нести було для козаків чим далі, тим все тяжче. Через те постало (у них) стремління з’єднатися з поляками в надії на більшу свободу».

Але була й інша концепція визволення України з-під московської влади, — концепція, яка також спиралася на давніх засадах української козацької політики, й традиція якої була відновлена на початку 1690-х років, під час повстання Петрика. Це була, мовляв, «кримська» концепція. Сенс її полягав у тому, що найліпшою ґарантією української незалежности, а передусім єдиною реальною силою, яка могла допомогти Україні визволитися від панування й Москви, й Польщі, є союз

України з Кримом, а через те й з Туреччиною. Ця концепція мала низку переваг над «гадяцькою» концепцією. Передусім вона мала кращу історичну традицію, бо пов’язана була з героїчними часами української національно-визвольної революції 1648 р. Вона нагадувала не тільки славну добу Хмельницького, але й давніші часи Михайла Дорошенка, й пізніші часи Петра Дорошенка. Та найголовніше те, що вона ставила на порядок денний постулят державної незалежности України, вимагаючи, кажучи словами П. Орлика, щоб Україна «perpetuo sit ab omni extra dominatione libera». Ця концепція мала виразний антипольський характер і була особливо популярна серед козацької старшини полудневої Гетьманщини (зокрема Полтавського полку) і Запоріжжя. Саме з цих кіл і вийшли акція Петрика і його договір з Кримом 1692 р.

На початку XVIII ст. репрезентантами «кримської» концепції були генеральний суддя Василь Кочубей, полковник полтавський Іван Іскра (свояк Кочубея), кошовий отаман Запоріжжя Кость Гордієнко та інші, не кажучи вже про Петрика, який був тоді гетьманом Ханської України. Ще був живий старий Федір Жученко, колишній полковник полтавський, тесть Кочубея й Іскри, людина заслужена, маєтна і впливова, з широкими фамілійними й родинними зв’язками серед полтавської старшини та купецтва.

«Кримська» концепція особливо активізується коло 1703 р. Саме того року Мазепа повідомив московський уряд про те, що Іскра «имЂл тайно корреспонденцію и согласіе c ханом Крымским и беем Перекопским, и уже было и полк свой, кромЂ старшини, к тому ж наклопил, чтоб быть в согласіи c Крымом, а великому государю противными» ¹⁰. Ще більш небезпечною для Москви була ситуація на Запоріжжі. Року 1702 запорожці «не престают... из уст своих бунтовных слов выпускать и безпрестанныя посылки к Крыму посылают». Так було й пізніше. 17 листопада 1706 р. Гетьман повідомляв Москву про те, що на Запоріжжі «едны в безумной своей радЂ кричат зломысленнЂ и настаЂвают на тое злосовЂтно, чтобы посылать до хана Крымского для затягненя им в помощь и в пособіе Орды». Лідером цих антимосковських елементів був К. Гордієнко, старий ворог Москви, який хоч і не був на той час кошовим, але в запорожців «мЂет любовь», як писав Мазепа.

Як ставився гетьман Мазепа до цих українських політичних концепцій та пов’язаних з ними акцій? Які ж, врешті, були державно-політичні пляни самого Мазепи як господаря Української держави та керманича української політики під час Північної війни?

Обидві концепції — і «гадяцька», і «кримська» — не були Мазепі чужі ¹¹. І батько його, і він сам, мабуть, належали до прихильників Гадяцької унії і гетьмана Виговського. Й походженням своїм, і своєю минулою діяльністю, і — що найголовніше — своїми політичними плянами в дусі української соборности Гетьман був близько зв’язаний з Правобережжям. З другого боку, сам Мазепа був відомим «дорошенківцем» і, мабуть, поділяв орієнтацію гетьмана П. Дорошенка на Туреччину. Є поважні підстави думати, що Мазепа вважав союз з Кримом за корисний для інтересів України, й що саме він був ідейним надхненником українсько-кримської угоди Петрика 1692 р.

Але ставлення Мазепи до цих проблем на початку XVIII ст. було зовсім інше. Передусім «кримська» концепція не могла тоді забезпечити визволення України з-під московської влади. Доля України й цілої Східньої Европи залежала від великих міжнародніх подій, які відбувалися не на Півдні, а на Півночі, де йшло змагання між Швецією й Московщиною. Далі «кримська» концепція була неприйнятна для Мазепи вже тому, що вона сполучала соціяльні мотиви, які висувало Запоріжжя, з політичними прагненнями старшинської (зокрема найбільш впливової тоді полтавської) опозиції. Певне значення мало, звичайно, й те, що цю концепцію висували особисті вороги Мазепи, й що ця акція, будь-що-будь, була продовженням Петриківщини, тим більш небажаним і небезпечним, що сам Петрик і далі залишався на політичному коні.

Немає сумніву, що це певною мірою виливало на ставлення Мазепи до плянів українсько-польського порозуміння в дусі Гадяцької унії.

Але, з другого боку, чи відповідала «гадяцька» (пропольська) концепція основним державно-політичним прагненням і плянам Гетьмана? Мазепа добре знав історію Гадяцької унії й пам’ятав її фатальні наслідки для України. Він краще, ніж будь-хто з української старшини, розумів велику відміну між українською й польською концепціями Гадяцької унії, й знав, що балачки про Велике князівство руське з боку польсько-литовських маґнатів — принаймні більшости їх, були звичайнісінькою принадою для української старшинської аристократії, й що переможна Польща ніколи не погодиться навіть на фікцію «Великого Князівства Руського». Він знав також, що будь-яка польська орієнтація була абсолютно непопулярна серед широких українських мас. Це ж він писав у липні 1708 р.: «ПервЂе на землЂ звЂзды будут, небо же сохою орано, нежели Украина мЂла бы когда возвратитися к КоронЂ Польской, и народ козацкій, от вЂков к польскому имЂющій ненависть, c РЂчью Посполитою соединен имЂл быть; покамЂст свЂт стоит свЂтом, не будет козак поляку братом, ожегшися на водЂ побратимства лядского» ¹².

Та й особисто Гетьман не був зацікавлений у реалізації ідеї Великого князівства руського, як частини Речі Посполитої, в рамцях конституції якої гетьманська влада, супроти політичних прав старшинської аристократії, була б незрівняно менша, ніж у рамцях гетьманату Війська Запорозького, навіть підлеглого московському цареві.

У гетьмана Мазепи були зовсім інші пляни. Мазепа був українським патріотом-державником. Він глибоко розумів національно-державні інтереси України, добре знав її історичне минуле й вагу його традицій, чудово орієнтувався в тогочасній міжнародньо-політичній ситуації. Йому дуже добре був відомий той український постулят, що керував думками, а часто-густо й ділами майже всіх його попередників по гетьманській булаві, й що його згодом так коротко й ясно висловив, мабуть, зі слів мазепинців, Вольтер у нотатках до своєї «Histoire de Charles XII»: «L’Ukraine a toujours aspiré á ětre libre». Все те, що з таким глибоким знанням історії української державности й національної політики, з таким яскравим переконанням, з таким просто неймовірним блиском було висловлене в державних актах і писаннях мазепинців, особливо гетьмана Пилипа Орлика, — все це були матеріяли відомі Мазепі і, очевидно, ним зібрані, це були його думки, його мрії. І жадному сумніву не підлягають звістки сучасників, традиція наступних поколінь, врешті власні слова Мазепи про основні цілі його державної політики.

Офіційний російський «Дневник» бойових дій 1708—1709 рр., посилаючися на листи Мазепи до Карла XII, захоплені москалями в шведському таборі під Полтавою, пише, що мета Мазепи була: «чтоб малороссійскіе козацкіе народы от Россіи были особое княженіе, а не под Россійскою державою». Сам цар Петро I, звертаючися з промовою до своїх офіцерів напередодні Полтавської битви, казав, що «король Карл и самозванец Лещинскій... клятвами обязались между собою отторгнуть от Россіи народы малороссійскіе и учинить княжество особое под властію... Мазепы ^13–, в которых ему быть великим князем и имЂть у себя во владЂніи козаков Донских, Запорожских и всЂ роды козацкіе, которые на сей сторонЂ Волги» ^–13. Те ж саме стверджує ворожа політиці Мазепи людина — пізніший полковник прилуцький Гнат Ґалаґан, який оповідав згодом (1745), що Мазепа «предался королю c тЂм, чтоб отбыть нам от Россіи и быть под Мазепиным управленіем, от всЂх монархов вольным». Нарешті, російський історіограф XVIII ст. петрівської епохи Ґоліков, що мав доступ до офіційних російських джерел, пише, що Мазепа «возжелал нЂкоторым образом c ним (царем Петром. — О.О.) сравняться, т. е. сдЂлаться ни от кого независимым владЂлцем».

Та все ж найважливіші свідчення самого Гетьмана та його однодумців. Вони цілком збігаються з тим, що казали вороги України й Мазепи. Українські полонені в Батурині казали (за словами Ріґельмана), що Мазепа «договоры о том заключил, чтоб помогать королю шведскому и конфедерацій Польской (себто Лещінському), Малороссію же отрЂшить бы от россійскаго ига и быть ему самовластным князем». Це саме стверджує в своїх численних писаннях П. Орлик, який, між іншим, передає слова Мазепи про те, що «мы, будучи свободным народом, свободнЂ тепер одходим... и под протекцією короля шведского совершенного нашого свобожденія будем ожидать». У присязі гетьмана Мазепи, яка відбулася перед вищою українською старшиною в 1708 р. і яка була офіційно оголошена в Бендерах після смерти Мазепи, сказано, що задля визволення батьківщини, Війська

Запорозького й усього українського народу «від страшного московського ярма неволі, вложеної на наші шиї», щоб «привернути, поправити й поширити поламані й до останнього упадку доведені закони та свободи», він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла XII і мав за свій «обов’язок, із своєї синівської любови до цієї отчизни, матки нашої, і з повинности свого гетьманського уряду, проти ворогів москалів, за добро отчизни, в обороні законів і свобід, повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними збройними силами св. королівського маєстату Швеції й Війська Запорозького, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крови, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша Малоросійська отчизна й Військо Запорозьке від деспотичного московського ярма, й паші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану».

Це була концепція гетьмана Мазепи. Вона також спиралася на стару українську політичну традицію, до того ще освячену ім’ям Богдана Хмельницького, союзника шведського короля Карла X Ґустава. Недарма Бендерська конституція 1710 р. підкреслювала, що Мазепа «віддав себе під непереможну опіку» Карла XII, «йдучи слідами свого попередника, славної пам’яті найхоробрішого гетьмана Богдана Хмельницького, який з найяснішим королем Швеції... Карлом X уклав однозгідно військовий договір...». Це була традиція вільного союзу з великою европейською державою, далекою від кордонів України й свобідною від аґресивних замірів щодо її території, — державою, яка вже півстоліття тому (в Корсунській угоді 1657 р.) урочисто визнала Україну «pro libera gente et nulli subjecta». Ця держава була тоді смертельним ворогом Москви й переможцем на всіх головних фронтах Північної війни. І «шведська» концепція гетьмана Мазепи, який прагнув визволити Україну з-під московської влади й хотів забезпечити її державну незалежність шляхом союзу зі Швецією, була по суті концепцією українською.

Але Швеція була у війні з Росією, з якою зв’язана була Україна й від якої вона залежала, а старий Гетьман жадною мірою не хотів наражати свою батьківщину на небезпеку будь-якої авантюри. Отже, треба було лявірувати між Росією й Швецією, зберігаючи з першою союзні стосунки до кінця й укладаючи союз із другою ще перед кінцем воєнної трагедії.

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ VII

 ¹ Чи не він — компанійський полковник Федей, який був за Скоропадського (до 1717 р.?) і володів д. Воронівкою, Монастирської сотні, Прилуцького полку. Можливо, що після ліквідації сердюцьких полків Федько став компанійським полковником, яким він був і раніше (1696 р. — див. вище, ст. 52).

 ² Яків Юхимович Лизогуб (1675-1749), син полковника чернігівського Юхима Лизогуба, вихованець Київської академії, майбутній генеральний бунчужний (1710*-1728) і генеральний обозний (1728-1749).

 ³ Мирович був взятий у полон і перевезений до Швеції: «завезен за море в Готтембург и тамо в полону умре» — свідчила його вдова, Пелагія** Захарівна, народжена Голуб, 1744 р. Гетьман Мазепа посилав йому 1170 єфимків на допомогу українським полоненим у Швеції.

[* У першому виданні — 1713 р. (Прим. ред.). Я користувався даними «Малоросс[ийского] Родословника» Модзалевського. Але Л.О. Окіншевич, на підставі архівних джерел, подає дещо інші дати, які мені здаються певнішими й повнішими. (Прим, автора).

** У першому виданні (Прасковія). (Прим. ред.).]

 ⁴ Андрій Іванович Ушаков, адьютант Петра I, згодом начальник страшної Тайної Канцелярії в Петербурзі.

 ⁵ Андрій Кипріянович (Федорович) Стахович, сотник седнівський (1691-1695), білоуський і городницький (1699-1714).

 ⁶ Передбачалося вибирати кожного п’ятого козака й складати з них «компанії», які мали відбувати дійсну військову службу й діставати за це платню, а решта козаків залишалася вдома.

 ⁷ Михайло Миклашевський був одружений (другим шлюбом) з удовою гетьманича Якова Самойловича — Ганною Швайковською, донькою генерала смоленської шляхти Володимира Швайковського. Старший син М. Миклашевського — Андрій одружився з княжною Мариною Юріївною Четвертинською, внучкою гетьмана Самойловича.

М. К. Коцєл (Котел), згодом (1708) воєвода троцький, мав маєтності також у Мстиславському повіті. В 1708-1709 рр. Коцєл, якому Петро І дозволив «у своих государствах на всяком мЂстЂ... прибЂжище имЂть», жив у м. Любечі (на Чернігівщині), маєтності П. Полуботка. Але в кінці листопада 1708 р. Петро I радив йому переїхати до Смоленщини. Коцєл волів їхати до своїх мстиславських маєтків. (Письма и Бумаги Петра Великого, т. VIII).

 ⁸ Докладніше про пересправи Миклашевського з Коцєлом — див. нашу розвідку «До історії української політичної думки на початку XVIII віку» — «Записки Історично-Філологічного Відділу УАН», кн. XIX, Київ, 1928, с. 231-241.

Цікаво, що через Миклашевського Коцєл хотів довідатися про думки й наміри Мазепи.

 ⁹ Жан Казимир Балюз (1648-1718), син придворного польської королеви Марії-Людвіки й хрещеник Яна Казимира, був на французькій дипломатичній службі й 1704 р., вертаючися з Москви, відвідав в Батурині гетьмана Мазепу, якого він знав ще з молодих літ у Варшаві. Його надзвичайно цікавий лист про ці відвідини й розмови з Мазепою опублікував проф. І. Борщак у додатках до своєї статті «Мазепа — людина й історичний діяч» — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLII, вип. І, Львів, 1933, с. 28-30.

 ¹⁰ ГАФКЭ, Кн. Мал. Пр., № 94.

 ¹¹ Дуже цікава реакція Мазепи на дії Миклашевського та Іскри. Хоч Гетьман мусів сповістити про це московський уряд, але при цьому зробив усе можливе, щоб урятувати обох. За наказом царя Миклашевський був позбавлений уряду (1704), але вже 10 серпня 1704 р. Гетьман видав універсал, де, відзначаючи «значныя и вЂрныя прислуги в Войску Запорожском за нас, Гетмана, и антецессоров наших, значне, на высоких войсковых зостаючи урядах, роненнія» «пана Михайла Миклашевского, значного Войска Запорожского товариша», стверджує йому всі його маєтності як «давніе села», так і «купленніе и своим коштом заведенніе кгрунта». А року 1705 Гетьман відновлює Миклашевського на полковництві стародубівському, яке він зберігає до смерти (1706). Щоправда, О. Лазаревський пояснює це коштовними дарунками, які дістав Мазепа від Миклашевського, але це пояснення в даному випадкові непереконливе, та й Лазаревському невідомі були московські архівні документи в цій справі.

Справа Іскри в очах московського уряду мала серйозніший характер, але й тут допоміг Мазепа, який згодом (1708), вже після доносу Іскри (й Кочубея) на нього, писав (Меншікову): «... хотя его, Искру, указал был е. ц. в. сковав тогды ж присылать на Москву, однакож я своим предстателством заступил оного», й Іскра залишився на Україні, хоч і без уряду.

 ¹² Так писав Мазепа, з відома царя, Станиславові Тарле, кухмистрові коронному, відповідаючи на заклик перейти на бік Станислава Лещінського. Хоч ця відповідь призначена була не так для Тарле, як для Москви (ще Костомаров, публікуючи уривки з цього листа Мазепи, висловив слушний сумнів, що він, справді, був надісланий адресатові), але думка Мазепи про неможливість українсько-польської угоди висловлена в ньому зовсім ясно — і, мабуть, щиро.

 ^13–13 «и имЂть у себя во владЂніи козаков Донских, Запорожских, Волынь u всЂ роды козацкіе, которые на сей сторонЂ Волги». (Тарле, с. 382).

Попередня     Головна     Наступна