Попередня     Головна     Наступна





Розділ IX

УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1708-1709 рр. ПОЛТАВСЬКА КАТАСТРОФА




1. Похід Карла XII на Україну


Року 1708 Карл XII розпочав свій давно задуманий похід проти Москви. Головною метою цього походу була ліквідація Московської імперії і знищення її військової моці. Ще на початку 1707 р. шведський перший міністер граф К. Піпер казав австрійському посланцеві при головній квартирі шведської армії графу Ф. Л. фон Цінцендорфові: «Найголовніше й найважливіше для шведської Корони — це зламати й зруйнувати московитську могутність... (яка) з часом може зробитися ще небезпечнішою не лише для шведської Корони, але й для всіх сумежних з нею християнських земель, якщо вона не буде знищена й задушена в своєму початку. Тим-то мир не може бути ніде укладений вигідніше й певніше, як тільки в самій Москві». Передбачалося, що, в разі перемоги, московським царем, замість Петра I, буде царевич Олексій Петрович, а Московська імперія буде поділена на окремі князівства.

Карл XII ішов на чолі добірної 35-тисячної армії (піхоти й кінноти). В його розпорядженні були також: 16-тисячна армія генерала графа Левенгавпта в Ліфляндії, 12-тисячна армія генерала Лібекера у Фінляндії і 8-тисячний корпус генерала Ернеста Крассав (Krassau), тимчасово залишений у Польщі. Крім того, Карл розраховував на польське військо Станислава Лещінського й допомогу гетьмана Мазепи, а також Туреччини й Криму.

Стратегічний плян Карла полягав у тому, щоб за всяку ціну пробитися до Москви, по змозі обминаючи російське військо і ухиляючися від боїв з ним, але, у відповідних обставинах, не уникаючи генерального бою. Важко сказати, чи справді король спочатку думав іти через Псков, Новгород і Твер. Цей північний напрям був вигідніший для шведів тому, що, ідучи цим шляхом, Карл міг об’єднати всі свої сили, що діяли в Литві і Прибалтиці. Проте на цьому шляху шведське військо повинне було натрапити на сильно укріплені Псков і Новгород, облога яких могла б затримати шведів. З другого боку, природні умови місцевости (ліси, озера, болота) і наближення осени могли зовсім зупинити просування шведської армії до Москви. Нарешті, в цьому напрямі були зосереджені головні російські сили (70-тисячна армія Шереметєва, яка обороняла підступи до Пскова, Новгорода і Смоленська; 50-тисячна армія адмірала Апраксіна, що захищала Інґрію і Псков; 7-тисячний кінний корпус генерала Боура, який стояв коло Західної Двини).

Тому Карл вирішив пройти до Москви із заходу (через Смоленськ) або з південного заходу (через Брянськ — Калугу), сподіваючись випередити Петра і обійти лівий флянґ російської армії. Шведи під Головчином розбили російський загін, що переймав їм шлях до Дніпра, і 4— 6 серпня переправилися через Дніпро (коло Могилева). Петро вирішив не приймати генерального бою і відступити на схід.

Але становище шведів на території Білоруси незабаром стало дуже тяжке. Дороги, які йшли здебільшого по лісових і болотяних місцевостях, були зруйновані. Під загрозою московських репресій населення змушене було кидати свої оселі, забираючи з собою худобу, вивозячи або знищуючи провіянт і фураж. Появилися (частково організовані Москвою) партизанські загони, які нападали на шведські обози і тим дуже утруднювали становище шведів.

Стомлене багаторічною війною і тяжким походом шведське військо зазнавало великих нестатків. Бракувало харчів, вичерпувалися бойові припаси. Почалися різні пошесті. Карл чекав приходу з Ліфляндії Левенгавпта із свіжим військом, артилерією, бойовими й продовольчими запасами. Проте Левенгавпт запізнювався, ставлячи армію Карла в дуже скрутне становище. Тимчасом російська армія дуже турбувала шведів своїми нападами на окремі шведські загони. Скористувавшися тим, що правий флянґ шведської армії під командуванням генерала Рооса відокремився від головних сил, генерал князь М. Ґоліцин розбив шведів 30 серпня коло с. Доброго. Не маючи змоги ні пройти до Смоленська, ні залишатися далі в спустошеному краї, Карл пішов на південь, щоб пробитися до Москви або через Брянськ (через Сіверщину), або через південну Гетьманщину. 21 вересня 1708 р. шведське військо перейшло кордон України.

Петро I, довідавшися про рух Карла на південь, послав уперед кавалерійський загін генерала Іфлянта, в складі якого були й козаки, що мав перешкодити шведам в захопленні північноукраїнських фортець і нищити харчові запаси на всьому шляху шведської армії. Над лівим флянґом шведів висіли головні сили російської армії на чолі з Шереметєвим, які обороняли кордони Московщини. У тилу шведів, слідом за ними, ішла кіннота генерала Боура.

Сам Петро взяв на себе справу нападу на Левенгавпта, який з величезним транспортом (7 тис. возів) повільно просувався на південний схід. Основне завдання Петра було не допустити до з’єднання армії Левенгавпта з військом Карла XII. Маючи 12 тисяч піхоти й кінноти, посадивши всю піхоту на коней (так званий «корволант»), Петро настиг Левенгавпта під селищем Лісною і 28—29 вересня завдав йому поразки. Шведи втратили більш як половину людей, всю артилерію і обоз. Тільки рештки своєї армії привів Левенгавпт до Карла.

Ця перемога російської армії мала дуже важливе значення. Вона позбавила Карла необхідних для нього свіжих підкріплень, артилерії, бойових і харчових запасів. У чужій країні шведське військо було відрізане від своєї основної бази. Це був дуже поганий початок кампанії.

Звичайно, рух шведської армії на Україну був визначений насамперед воєнно-політичними міркуваннями. Неможливість пробитися до Москви із заходу (через Могилів — Смоленськ) примусила Карла XII шукати до неї південно-західніх шляхів — спочатку через Брянськ, а потім через Україну. Можливо, що Карл XII не думав спочатку про похід на південь Лівобережжя, а сподівався пробитися до Брянська через Сіверщину, і лише помилка генерала Ляґеркрони, який втратив дорогу до Стародуба і прийшов туди, коли він був уже в руках росіян, і поразка Левенгавпта під Лісною остаточно примусили короля повернути на південь. Будь-що-будь, Карл, що мав угоду з Мазепою, не міг не розуміти величезного політичного, економічного і стратегічного значення України.

Добре поінформований московський посол у Голляндії А.А. Матвєєв писав канцлерові Ґоловкінові 1 жовтня 1708 р.: «Он, швед (Карл XII), принял намЂреніе пройтить до Украины под коварством своим послЂдующим: в первых, чтоб в Крайне многолюдныя и всЂм изобилныя войтить, гдЂ никаких регулярных фортецей или гарнизонов не находитца; в тЂ вшедши бес помЂшки всякой (причем московскія войска не могут разорватца надвоє, ни остановить его), найдет там в том волном казацком народЂ людей, соберет доволно и пойдет свободно c провожаніем тЂх казаков чрез прямыя и безопасныя пути до Москвы. В оную же свою бытность еще при случаЂ нужном, может он, швед, поблизости имЂть из Украины свою пересылку c ханом Крымским к призыванію его в слученіе c собою и c поляки, которые держат сторону Лещинскаго при таком пріятном им случаЂ. Еще ж он, швед, гораздо способно найдет много прилучан (себто прихильників. — О.О.) ис казаков посылать к МосквЂ, к возмущенію народному, как он и прежде то чинил...».

Можливість шведського наступу на Україну не була несподіванкою. Ще 1706 р. Петро I передбачав, що шведи можуть піти на Київ, у зв’язку з чим і було збудовано нову фортецю на Печерську. А року 1708, коли Карл XII вирушив на Москву, про рух шведів на Україну говорилося одверто і в Західній Европі, і в Росії. Чутки про це ширилися ще в першій половині 1708 р. в польських, французьких і голляндських урядових та дипломатичних колах. 26 липня 1708 р. Петро I писав великому коронному гетьманові Сєнявському: «Сказывают взятые языки, что непріятель болши намЂряет поход свой к УкраинЂ». Добре обізнаний англійський посол у Москві Вітворт 11 серпня 1708 р. інформував свій уряд, що «шведам дуже важко, мабуть, неможливо буде проникнути в Росію на просторі від Великих Лук до Гомеля; а тому... вони підуть праворуч, до Чернігівської области і України»; а кількома днями пізніше (25 серпня) він прямо сповіщав про те, що шведи «очевидно, ідуть на Україну». Можливість такого руху шведського війська особливо турбувала головну команду російської армії, хоч сам Петро I спочатку думав, що Карл XII піде на Інґрію і Новгород.

Хоч як це дивно на перший погляд, але найменше говорили про цю можливість на Україні, мабуть, тому що найменше цього хотіли. Одинока звістка про це походить од Кочубея, який під час допиту 21 квітня 1708 р. казав: «И то рЂчь разсужденія высокого требующая, же в листЂ певном написано, что король Шведскій, переправши рЂку Одру, намЂрает итти до ДнЂпра и за ДнЂпр на Украину, которую одобравши и привернувши оную королю Станиславу, а скупивши до своей потуги войска козацкіе, итти з ними просто на Москву».

Можна повірити Мазепі, який у своїй присязі перед старшиною 1708 р. категорично твердив, що «не його заходами», а «за особливою спонукою Бога» Карл XII «увійшов із своїми військами в нашу Україну». Цьому нібито суперечить повідомлення професора І. Борщака про те, що писав французький посол при Карлі XII Безенваль міністрові закордонних справ Франції де Торсі 18 вересня 1708 р. (в день переправи шведів через р. Сож): «Понятовський (резидент С. Лещінського при Карлі XII, один із головних посередників у зносинах Карла з Мазепою) дістав авдієнцію у шведського короля, якому розповів, що козацький гетьман Мазепа обіцяв, як тільки шведське військо підійде до кордонів України, повстати з козаками для визволення своєї країни. Його величність (Карл XII) дуже задоволений з цього, і, дійсно, це є подія великої ваги». Залишаючи на боці точність інформації Безенваля, треба зауважити, що в цьому документі мова мовиться лише про наближення шведського війська до кордонів України, що, звичайно, цілком відповідало плянам Гетьмана. Так чи так, Мазепа був дуже заскочений вступом шведських військ на територію України. «Діявол его (Карла XII) сюды несет, — сказав Гетьман Орликові (та іншій старшині). — ВсЂ мои интереса превратил; войска великороссійскія за собою внутрь Украины впровадит на послЂдную оной руину и на пашу погибель» (лист Орлика до С. Яворського).

Сталося те, чого Мазепа найбільше боявся: терен воєнних дій був перенесений на Україну. А головне, це прийшло тоді, коли Гетьман не був на те приготований. Ні політично, ні мілітарно, ні дипломатично Україна не була ще готова до війни з Московщиною. Провідні українські кола переживали важку кризу, що її викликала справа Кочубея та Іскри. Загострення соціяльної боротьби паралізувало політичну активність старшини. Широкі верстви населення перебували в стані непевности, остраху перед воєнною руїною й загальної депресії. Відносини Гетьманщини й Запоріжжя не були унормовані. Процес консолідації правобережної й лівобережної частини Української козацької держави далеко ще не був завершений. Брак національної єдности й соціяльної солідарности не віщував доброго скутку великим замірам Гетьмана.

Український народ був зовсім здезорієнтований дальшим розвитком подій, і тут дуже далася взнаки конспірація, що її мусів був дотримувати Мазепа, готуючи справу українсько-шведського союзу. 8 років Україна, як союзник (хоч і не вільний) Московщини, воювала зі Швецією, і ця війна коштувала їй великих жертв і втрат. І ось цей противник (шведи) раптом з’являється на території України, щоб протягом якогось місяця, цілком несподівано для маси української людности — і то всіх її верств, перетворитися на союзника України проти Москви. А гетьман Мазепа, який напередодні й навіть вже після приходу шведів на Україну перестерігав людність щодо ворожого наступу й закликав до боротьби з ним 1, одного жовтневого дня опинився з усім своїм урядом і частиною українського війська у шведському таборі! Надто сильна й несподівана була ця метаморфоза, щоб українська людність могла її психологічно витримати й правильно зрозуміти.

Мілітарне становище України було дуже небезпечне. Козацьке військо було розпорошене, й велика частина його перебувала поза межами країни. З десяти лівобережних полків лише три — Лубенський, Миргородський і Прилуцький — були тоді при Гетьмані. Полтавський полк був посланий для боротьби проти Булавина й до вересня 1708 р. знаходився на Дону. Полки Київський і Гадяцький були відряджені на Правобережну Україну для допомоги польським союзникам Москви (великий коронний гетьман А. Сєнявський). Полки Стародубівський, Чернігівський, а згодом також Ніженський і Переяславський у серпні й вересні 1708 р. за наказом царя були послані на Білорусь, і потім, перебуваючи на Сіверщині, фактично були в розпорядженні московського військового командування, що позбавило їх змоги в критичний момент боронити інтереси України. Всі спроби Мазепи повернути бодай частину козацького війська на Гетьманщину були марні: навпаки, цар вимагав, щоб Гетьман вислав ще більше війська на Правобережжя, та й сам ішов до Білої Церкви. Лише наближення шведів до кордону України дало можливість Мазепі уникнути цього походу й залишитися на Лівобережжі.

За таких обставин головною військовою силою українського уряду залишалися охотницькі полки, хоч деякі з них (компанійські полки Ю. Кожуховського 2 й А. Танського і сердюцький полк Бурляя) були також поза межами Гетьманщини. На початку українсько-московської війни Мазепа міг диспонувати, окрім згаданих вище трьох козацьких полків, лише трьома компанійськими (Г. Ґалаґана, Андріяша 3 і, можливо, ще четвертого Волковицького і Ю. Кожуховського, який щойно повернувся з Дону) і чотирма сердюцькими (Д. Чечеля, Я. Покотила 4, Дениса й Максима 5) полками, не рахуючи невеличких військових з’єднань запорозьких (що були при Гетьмані) і найманих чужих (волоських і калмицьких). Частина цих військових сил була приділена для оборони фортець, які до того ще не були як слід направлені 6, а друга мусіла під той неспокійний час виконувати також функції поліційного характеру. Щоправда, в резерві залишалися ще правобережні («тамобочні») козацькі полки, але, за вийнятком хіба Білоцерківського, який був посланий на допомогу Сєнявському, вони не були ще як слід зорганізовані та укомплектовані («малолюдні полки переборні» 7).

Єдине, що встиг зробити Гетьман, це підготувати запаси зброї (зокрема артилерійської в Батурині 8), транспортові засоби й великі склади харчів та одягу для війська (Батурин, Новгород-Сіверський, Полтава тощо). Це мало неабияке значення для шведського війська, яке прийшло на Україну дуже виснажене тривалим походом і браком живности на території Білоруси, спустошеної москалями, і позбавлене належного артилерійського озброєння, внаслідок поразки Левенгавпта під Лісною.

Дуже важливою перешкодою було й те, що широко заплянована дипломатична акція Мазепи ще не була завершена. Пляни Гетьмана щодо Дону і підтримки з боку донських інсурґентів були знівечені поразкою Булавина, до якої мимоволі причинився й сам Мазепа, змушений до цього виступом Кочубея та Іскри. Позиція Запоріжжя була, як звичайно, неясна. Хоч кошовим отаманом був тоді великий ворог Москви — Кость Гордієнко 9, але Мазепа, з багатолітнього досвіду своїх відносин із Запоріжжям, ніяк не міг покладатися на реальну допомогу з цього боку.

Не з’ясована була також позиція Туреччини і Криму. На жаль, бракує матеріялів, які могли б докладніше з’ясувати історію переговорів Гетьмана з турецькими і кримськими урядовими чинниками до початку українсько-московської війни. Здається, справа була на добрій дорозі, незважаючи на всі заходи московської дипломатії не допустити до союзу Туреччини зі Швецією. Але пересправи не були закінчені, коли вступ Карла XII на територію України примусив турецький (а тим самим і кримський) уряд стриматися з остаточним рішенням, а наступні події зробили цю справу неактуальною для Туреччини принаймні на ближчий час.

Та особливо небезпечною для плянів гетьмана Мазепи була політична ситуація в Польщі. Хоч боротьба шведофільської і москвофільської партій в Речі Посполитій дала можливість Гетьманові реалізувати свої пляни щодо Правобережної України, але політичне роздвоєння Польщі мало в собі велику загрозу для Мазепи. Як офіційний союзник Москви, Гетьман мусів мати контакт з лідером авґустівської Польщі Сєнявським, посилати йому на допомогу козацьке військо, тримати там свого резидента тощо. І водночас, як фактичний союзник Карла XII і Станислава Лещінського, Мазепа мусів провадити свою акцію в Польщі з величезною обережністю й надзвичайним риском. Досить сказати, що російський уряд за певних обставин був готовий визнати Станислава польським королем (очевидно, коштом відмови Польщі від союзу зі Швецією), і московський резидент у Польщі (при Сєнявському) А. І. Дашков мав повноваження в слушний момент зактуалізувати цю справу. Невідомо, чи знав Мазепа про цей плян, який, на випадок реалізації, загрожував не лише цілій акції Мазепи та його персональній безпеці, але взагалі інтересам української державности. Зрештою, про це можна було довідатися. Може, цим пояснюється спроба Мазепи (будь-що-будь, дуже ризикована) прихилити Сєнявського, що весь час хитався між Авґустом і Станиславом, на бік Швеції, відкриваючи тим самим свої власні політичні карти 10.

Нарешті, не можна випускати з ока й особистого стану Гетьмана в момент зриву з Москвою. Від кінця 1707 р. Мазепа переживає важкі удари долі. Смерть матері (в листопаді 1707 р.) була не тільки великою родинною втратою для нього, але й позбавила Гетьмана, мабуть, єдиної в світі людини, якій він цілковито довіряв і яка протягом довгих десятиліть була його наставником і головним дорадником на всіх шляхах його життя й діяльности. Хоч і іншого характеру, але не менш дошкульною для Мазепи була справа Кочубея, що перекреслила багатолітню й складну історію взаємин цих двох приятелів і в той же час противників. Гетьман витримав і цей удар і вийшов переможцем у боротьбі політичних і особистих пристрастей, амбіцій, а можливо, навіть персональних ревнощів. Але ця справа не могла не залишити глибокого сліду в душі Мазепи. Зрештою, не маємо права не довіряти численним вісткам, які походили і від самого Мазепи, і від його ближчого та дальшого оточення, що старий (йому доходила вже сімдесятка) Гетьман від якогось часу був поважно хворий 11. Звичайно вважають скарги Мазепи на важку хворобу за дипломатичні хитрощі, якими він хотів прикрити свої антимосковські акції. Але важкий стан здоров’я Гетьмана взимку 1708-1709 рр. і його скора смерть вказують на те, що міцний організм Мазепи вже точила якась небезпечна недуга.

У такому стані Гетьман мусів ще гостріше відчувати небезпеку деконспірації, що ставала чимраз більшою. Хоч Петро I ставився до Мазепи і далі зі звичайним респектом і приязню, але в московських урядових колах ніколи не було повного довір’я до Гетьмана, як і взагалі до українських державних діячів. Справа Кочубея та Іскри не могла не залишити тіні, а низка дальших подій ще більш насторожувала Москву щодо льояльности Гетьмана. Перестороги йшли з польських кіл (через московського резидента Дашкова), де досить багато говорилося про антимосковські пляни та зв’язки Мазепи. Але чутки про це ходили і в Москві, в колах чужоземних дипломатів, ще в листопаді 1707 р. 12 У червні 1708 р. до Гетьмана був приставлений стольник Федір Протасьєв, якому доручено було «всегда быть при нем, господинЂ ГетманЂ» і «когда б он, Гетман, ...в поход c войском пойдет», їхати «с ним, не отставая».

Сумніви московського уряду стали збільшуватися, коли Карл XII прийшов на Україну. 1 жовтня 1708 р. в руки москалів потрапив шляхтич Якуб Улашин, що мав при собі листа до Мазепи від Станислава Понятовського. Лист був у приватній справі Понятовського, але на тортурах Улашин признався, що Понятовський доручив йому усно передати Гетьманові, щоб той ішов з усім військом до Карла XII, коли шведи вступлять на Україну. Хоч Ґоловкін послав (10 жовтня 1708 р.) зізнання Улашина Гетьманові «для извЂстія», але ця справа не могла не збентежити Мазепу, який, зрештою, міг думати, що Улашин на тортурах розповів ще більше 13.

Важко сказати, чи справді була тоді реальна загроза для Гетьмана, але він сам не міг не побоюватися передчасного розголосу і викриття справи.

Тим часом шведи були вже на Україні, і незабаром становище Мазепи стало критичним. Як союзник Москви, він мусів виконувати накази царя й чинити опір шведам, своїм новим союзникам. Перед Гетьманом стояло надзвичайно складне завдання: допомогти дальшому наступові Карла XII на Москву і, разом з тим, уникнути воєнної руйнації України й окупації її московським військом. Можна думати, що спочатку Гетьман сподівався, що шведам удасться опанувати Сіверщину й, маючи на правому флянзі союзний український уряд та військо, продовжувати свій рух на Москву через Брянськ і Калугу. Та ця надія завела. Хоч населення Сіверщини спочатку поставилося до шведів непогано, але місцева влада не мала певних директив од свого уряду, а тому й не могла зустрінути шведське військо інакше, ніж вороже. Стародубівський полковник і наказний гетьман козацького війська на Сіверщині Іван Скоропадський був прихильником і приятелем Мазепи, але ледве чи він був повністю втаємничений у справу українсько-шведського союзу, отже, змушений був діяти у спілці з московським військовим командуванням, яке одразу опанувало ситуацію. Шведи не спромоглися оволодіти Стародубом, а тим часом московські залоги були введені в усі головні міста Сіверщини.

Стародуб, Мглин, Почеп, Погар, а згодом Новгород-Сіверський поставили шведам збройний опір. Сіверщина, а разом з тим можливість наступу на Москву через Брянськ—Калугу, були для шведів утрачені. Терен боротьби переносився на південь, до центральної частини Гетьманщини. Зберігати далі зв’язок з Москвою було для Гетьмана неможливо. Тоді головним завданням його стає залишатися десь на лівому боці Десни, в районі Батурина й, чекаючи на прибуття шведського війська, охороняти фортеці, військові склади й комунікаційні лінії для дальшого руху шведів і зв’язку з Правобережжям, Запоріжжям, Кримом і Доном.

Така постава Гетьмана цілком суперечила плянам Москви й навіть прямим наказам царя. Петро I вимагає від Мазепи чинити опір шведській інвазії. Спочатку Гетьманові указано було йти на правий берег Десни або послати туди якнайбільше свого війська для стримання шведського наступу. Та під претекстом хвороби й потреби боротися з унутрішніми заворушеннями Мазепі вдалося затриматися на лівому боці Десни, коло Батурина, в районі Салтикова Дівиця — Борзна. Але московський уряд у середині жовтня 1708 р., залишаючи Гетьмана «ради слабости здравія своего» «при обозах, оставя при себЂ нЂсколько войск по своєму разсмотрЂнію за Десною», настоював, щоб він «лехкое войско, компанЂйцов и сердюков и протчих послал c наказным и велЂл им стать между Стародуба и Чернигова и чинить под непріятеля партіи» (себто військові диверсії). А «ради престереженія возмущенія в Малороссійском краю» (чого найбільше боялася Москва) наказано було київському губернаторові князеві Д. Ґоліцинові «итти в средину Украины для надежды и постраху Малороссійскому народу» 14.

Це дуже занепокоїло Мазепу. Ставало ясним, що московський уряд або не довіряє йому особисто, або принаймні не певний, що тяжкохворий («на смертельной постелЂ») Гетьман здолає «уберегати внутренняго зла», себто спокою і ладу на Україні в умовах шведського наступу. Зрештою, Москва не так боялася нельояльности Гетьмана, як заінтересована була в його льояльності. На всякий випадок Мазепу хотіли тримати далі і від шведів, і від його власного війська. В обличчі цієї небезпеки Гетьман і старшина вирішили нав’язати безпосередній контакт зі шведським королем. 16 жовтня у Салтиковій Дівиці Гетьман дав прощальну авдієнцію московським посланцям — дворянину Феодосієві Дурову і под’ячому Михайлові Второву, а 18 жовтня в с. Понурівці (коло Стародуба) з’явився до шведського короля посланець Мазепи Бистрицький 15 з проханням гетьмана про шведську протекцію для України і з його порадою королеві йти на Новгород-Сіверський, щоб «заволодіти лінією Десни, з’єднати обидва війська та доставити досить провіянту для армії (шведської)». Сам Гетьман переїхав до Борзни, щоб бути ближче до Батурина на час приходу короля.

Але московське коло дедалі звужувалося. З трьох сторін ішло до центру Гетьманщини московське військо: з північного сходу наступала армія Шереметєва, до якої поспішав зі Смоленська Петро I; із заходу йшли полки С. Неплюєва (аванґард війська князя Ґоліцина); з північного заходу — кіннота Меншікова, яка загрожувала перегородити шлях шведській армії до Десни й Батурина. Цар наказував Меншікову «зЂло поспЂшить... и видЂтца з Гетманом, понеже от бездЂлников есть нЂкоторое воровство» (13 жовтня 1708 р.). Того ж дня Петро писав Ґоловкінові, що «Гетман не все правду пишет» і що «Гетману для совЂту быть пристойно» (в московському таборі), хоч краще на той час, коли там буде цар. 20 жовтня цар довідався від Меншікова, що «Гетмана к прежней ево болЂзни припала апелепсія (апоплексія. — О.О.)» й негайно наказував Ґоловкінові або князю Долгорукому їхати до Мазепи й, на випадок його смерти, підготувати вибори нового гетьмана.

Гра ставала надто небезпечною: треба було поспішати. Посланий удруге Бистрицький передав королеві прохання Гетьмана якнайшвидше йти на південь для злучення з ним. Але 23 жовтня прискакав до Борзни Войнаровський, який сповістив Мазепу, що наступного дня приїде туди Меншіков. Хворий Гетьман «порвався, як вихор» і того ж дня приїхав до Батурина, щоб дати останні розпорядження.

У неділю 24 жовтня вранці Мазепа покинув свій улюблений Батурин. Надвечір того дня він був у Коропі, а в понеділок 25-го вранці переправився через Десну коло с. Оболоння. 28 жовтня Гетьман у супроводі всіх членів уряду, кількох полковників та іншої старшини 16 з невеличким військом 17 прибув до шведської штаб-квартири в с. Горках (Новгородської сотні), де відбулася його перша зустріч з королем Карлом XII 18.

Тепер усе залежало від постави української людности й, кінець-кінцем, від воєнного щастя шведського короля.




2. Московський терор на Україні


На зрив Мазепи Москва негайно відповіла, крім військових акцій, також низкою інших заходів, що мали на меті всякими засобами московського «кнута і пряника» паралізувати акцію Гетьмана й позбавити його підтримки української людности. Московське становище було тим вигідніше, що тут, на місці, були й сам цар, і головне військове командування (Шереметєв і Меншіков), і навіть керівні члени уряду — так звана Міністерська канцелярія, у складі канцлера Ґоловкіна, його помічника Шафірова й професійного дипломата, колишнього московського посла у Польщі, князя Григорія Долгорукова. І хоч Петро твердив (у листі до Меншікова з дня 27 жовтня 1708 р.) про «нечаянный никогда злой случай», але маємо враження від усіх його дій у той час, що ця несподіванка, хоч, може, в якійсь іншій формі, передбачалася вже раніше.

Діставши від Меншікова вістку, що Гетьман «совершенно измЂнил», Петро, який був тоді коло Новгорода-Сіверського, видав 27 жовтня маніфест до українського народу, в якому сповіщав, що «Гетман Мазепа безвЂстно пропал, и сумнЂваемся мы того для, не по факціям ли каким непріятелским». Цар наказував генеральній старшині, полковникам і «протчим» негайно з’явитися до нього «для совЂтов», а «буде он, Гетман, конечную невЂрность явил, то и для обранія новаго гетмана». Наступного дня, коли ситуація стала цілком ясною, Петро новим маніфестом сповіщав український народ про те, що Мазепа «измЂнил и переЂхал к непріятелю нашему королю швецкому, по договору с ним и Лещинским... дабы co общаго согласія с ними Малоросійскую землю поработить попрежнему под владЂніе полское и церкви Божій и святые монастыри отдать во унію». За порадою Меншікова, цар демагогічно писав про те, що Мазепа «хитростію своєю без нашего указу аренды и многіе иные поборы наложил на Малоросійской народ, будто на плату войску, а в самом дЂлЂ ради обогащенія своего. И сіи тягости повелЂваем мы нынЂ с Малоросійскаго народу отставить». Як «государь и оборонитель Малоросійского краю», цар наказував «для лучшаго упрежденія всякого зла и возмущенія в Малоросійском народЂ от него, бывшаго гетмана», щоб «вся старшина генералная и полковая съЂзжалась немедленно в город Глухов для обранія по правам и волностям своим волными голосами новаго гетмана». В тих же днях (27-31 жовтня) були надіслані персональні запрошення до полковників, яким обіцяно було царську «высокую милость» і різні нагороди 19, а також до вищого українського духовенства — митрополита київського Йоасафа Кроковського, чернігівського архиєпископа Іоана Максимовича й переяславського єпископа Захари Корниловича, по яких послано було ще нарочного — князя Б.І. Куракіна. Окреме запрошення було вислане до кошового отамана Запоріжжя Костя Гордієнка 20. Відповідні повідомлення були надіслані й до поодиноких міст Гетьманщини 21. Всі ці маніфести й накази царя були початком широкої пропаґандивної кампанії (Крупницький влучно називає її «війною маніфестів»), що розгорнулася в останніх місяцях 1708 р. поміж Петром I і новим гетьманом І. Скоропадським — з одного боку, й Карлом XII і гетьманом І. Мазепою — з другого боку, й мала на меті вплинути на думку й поставу української людности.

Але Москва не обмежилася лише пропаґандою. Цар наказав Меншікову захопити гетьманську столицю Батурин, де була головна українська артилерія («пушечной великой снаряд») із запасами пороху та набоїв, склади харчів і генеральний скарб та архіви українського уряду.

Від’їжджаючи з Батурина до шведського короля, Мазепа доручив оборону своєї резиденції сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелю 22, осаулові Генеральної Артилерії Фрідріхові Кеніґсеку 23 і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові 24. У Батурині стояли чотири сердюцькі полки (Чечеля, Покотила 25, Дениса і Максима), а також частини козацьких полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького, разом понад 3 000 чол. Залозі було наказано боронити фортецю від москалів і триматися там до повернення Гетьмана зі шведським військом.

Наказ Гетьмана був виконаний. Ні намови Меншікова й князя Д. Ґоліцина, які підійшли до Батурина з 10-тисячним військом, ні письмовий царський наказ Чечелеві (датований 29 жовтня), ні слабкість батуринських укріплень 26, ні стара незгода між козаками й сердюками не вплинули на оборонців міста. Всі вони, «как старшина, так и товарыщство, единогласно отвЂщали» московським воєначальникам, «что без нового гетмана нас (москалів) в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здЂшних рубежей не выступит, по то время и гетмана им обирать невозможно» (лист Меншікова до Петра I з 31 жовтня 1708 р.). Меншіков писав цареві, що «ни малой склонности к добру в них (батуринців) не является, и так говорят, что хотят до послЂдняго человЂка держатца» (31.Х.1708 p.).

1 листопада вранці розпочалися воєнні дії. Батуринці «начали по нас (московське військо) стрЂлять ис пушек... и посад кругом города зажгли». На нову пропозицію здатися, батуринці відповіли Меншікову: «мы де всЂ здЂсь помрем, а президіума (московської залоги) в город не пустим» (лист Меншікова до царя з 1 листопада 1708 р.). Вночі проти 2 листопада московське військо пішло в наступ і після двогодинного бою, завдяки допомозі деяких зрадників (зокрема прилуцького полкового обозного Івана Носа 27), оволоділо Батурином. 2 листопада «о 2 часу пополуночи» Меншіков сповіщав царя, «что мы сего числа о шти часах пополунчи здЂшную фартецію з двух сторон штурмовали и... по двучасном огню, оную взяли».

Почалася Батуринська трагедія. Столиця Гетьманщини, з усіма державними установами, з палацом Гетьмана й церквами 28, які він збудував, з так близькою Мазепиному серцю бібліотекою і збіркою зброї, що їй рівну не легко було знайти в цілій Европі 29, з усім тим, що за двадцять літ свого панування зібрав там великий державний і культурний діяч України, стала жертвою вогню й московського варварства. Сучасні джерела одностайно свідчать про тотальне знищення міста та його людности. Про це оповідають шведські учасники походу, які бачили на власні очі згарища Батурина. Про це повідомляли свої уряди чужоземні дипломати в Москві. Прусський посол Кайзерлінґ писав своєму королеві 28 (17) листопада 1708 р., що Меншіков у Батурині «alles massacriret... das Schloss und die Stadt geplündert mid nachmahls eingeäschert worden». Це ж стверджує й англійський посол Вітворт. Це визнають і російські джерела. Новгородський (III) літопис, докладно описуючи події на Україні 1708-1709 рр., каже, що «великій государь (Петро I)... град его (Мазепи) столный (Батурин) разори до основанія и вся люди посЂче».

Страшну картину батуринської руйнації малює український сучасник подій (Лизогубівський літопис): «Много там (у Батурині) людей пропало от меча, понеже збЂг был от всЂх сел... Много ж на СеймЂ потонуло людей, утекаючи чрез лед еще некрЂпкій; много и погорЂло, крившихся по хоромах, в ліохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорЂли, ибо хотя и вытрубленіе було — престать от кровопролитія, однак выходящих от покрытія войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых мЂстах сидЂли, аж когда огонь обойшол весь город, и скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стЂною вала стоячая, уцЂлЂла, нЂякогось старушка» 30.

Коли 8 листопада Мазепа й шведи побачили руїни і згарища Батурина, ще «крови людской в мЂстЂ и на предмЂстью было полно калюжами» (Чернігівський літопис). «Ревно плакал по БатуринЂ Мазепа», який сказав Орликові: «Теперь все пойдет иначе: Украина, устрашенная судьбою Батурина, будет бояться держаться c нами за одно» (лист Орлика до Яворського).

Батурин був знищений на виразний наказ Петра: «А Батурин в знак измЂнникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь» (лист до Меншікова з 5 листопада 1708 р.31. Тільки недобитки батуринської людности могли врятуватися втечею, а дехто потрапив до московського полону на довгі роки. Недарма цар загрожував іншим українським містам долею Батурина на випадок їх непослуху Москві 32.

Вся генеральна артилерія (70 гармат), військові запаси, чималий скарб (державний і гетьманський), державні клейноди 33 та архіви 34 дісталися переможцям. «Артилерію, сколко могли взять, везем c собою, — писав Меншіков Петрові з Конотопа 3 листопада, — а протчую тяшкую, а имянно нЂсколко самых болших пушек, розорвали» 35.

Керманичі оборони Батурина стали жертвами московської помсти. Чечель, Нестеренко та інші українські старшини були страчені в Глухові. Важкопоранений Кеніґсек помер у дорозі, й кара була виконана на його труні 36.

Трагічна доля Батурина була великим ударом для української справи. Шведський учасник походу 1708-1709 рр. полковник граф Ілленштієрна писав: «Мордування, яке тут (у Батурині) було вчинене, навело такий терор на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильности до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але й переважаюча кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога, а це викликало у нас великі недостачі і перешкоди в усіх наших пізніших акціях».

Протягом наступних місяців на Україні відбувалися численні слідства й жорстокі кари над усіма, хто був причетний або тільки запідозрений у причетності до справи Мазепи. Це мало місце скрізь, де була московська влада (зокрема в Києві), але особливо страшну пам’ять, яка була жива ще в добу «Історії Русів» (перша чверть XIX ст.), залишила по собі діяльність слідчої канцелярії в Лебедині (на Слобожанщині, недалеко від границі Гетьманщини). Там була тоді царська головна квартира й було зосереджено більшість слідчих справ, що провадилися з особливою ретельністю й жорстокими тортурами.

Найголовнішим завданням Москви було перевести вибори нового гетьмана. Це питання було не нове: воно цікавило, безперечно, і українські провідні кола ще за життя Мазепи, і московський уряд, коли прийшли відомості про смертельну хворобу Гетьмана. Нам невідомі докладніше думки і пляни Мазепи щодо свого наступника. Можна думати, однак, що Гетьманові хотілось, щоб його спадкоємцем (не лише його майна, а згодом і княжого титулу) був хтось з його рідних — спочатку Обидовський, а потім Войнаровський, і це не було секретом у батуринських урядових колах. Але Мазепа добре розумів, що Войнаровський ні віком, ні заслугами не може бути кандидатом на булаву. Ним міг би бути лише хтось з вищої української старшини, людина великого урядового стажу й авторитету, доброго маєтку і — що найголовніше — кандидатура, прийнятна і для старшини, і для Москви, і для самого Мазепи. На нашу думку, таким кандидатом, зокрема в очах Мазепи та Москви, був полковник стародубівський Іван Скоропадський.

Коли Петро I довідався, що Мазепа при смерті, він наказав Ґоловкінові (коло 21 жовтня 1708 р.) їхати самому або князеві Г. Долгорукову до Гетьмана «и предъуготовить, ежели воля Божія какая c оным опредЂлитца, чтоб, не мЂшкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Що кандидатура Скоропадського була відома в московських урядових колах, як Мазепина рекомендація, свідчить лист Дашкова до Ґоловкіна, писаний вже після зриву, десь у листопаді 1708 р. Дашков, можливо, маючи інформації також із польських джерел, писав: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно имЂть и на него око, понеже он есть креатура Мазепина: он его возставил и обогатил». Тому не дивно, що, коли Петро довідався про перехід Мазепи до шведів, кандидатура Скоропадського спочатку відпала, і цар намічав на наступника Мазепи миргородського полковника Д. Апостола. «И буде полковник Миргородцкой гдЂ в близости обрЂтаетца, — писав він Меншікову 27 жовтня, — то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостію нашею, потому что он великой непріятель был МазепЂ». Петро ще не знав тоді, що Апостол був разом з Мазепою у шведському таборі.

На обрання нового гетьмана у Глухові 37 з’явилися тільки полковники стародубівський — І. Скоропадський, чернігівський — П. Полуботок і наказні полковники переяславський — С. Томара і ніженський — Л. Жураковський 38. Полтавський полковник І. Левенець волів вичікувати, чия візьме, і, посилаючися на потребу боронити Полтаву, до Глухова не поїхав. Решта полковників (крім тих, що були з Мазепою у шведів) була на Правобережжі й не брала участи у виборах. Обирати, справді, було не важко. Полуботок, незважаючи на його стару ворожнечу з Мазепою, здавався Петрові непевним і до того ще його в’язали родинні стосунки з багатьма мазепинцями, що були на той час у шведів 39. Лишалася єдина кандидатура Скоропадського, старшого віком і стажем, більш відомого в Москві, який засвідчив свою льояльність до царя у критичний момент боротьби за Сіверщину. Зрештою, ця кандидатура була не нова для старшини. 6 листопада 1708 р. Скоропадський був обраний на гетьмана України (1708-1722).

Іван Ілліч Скоропадський (к. 1646-1722) у 1708 р. мав понад 60 літ життя і кілька десятків років старшинського стажу. Уманець з походження, він 1674 р. перейшов на Лівобережжя. За Самойловича був військовим канцеляристом (1675-1676), старшим військовим канцеляристом (1676), чернігівським полковим писарем (1681-1694). Це була розумна й тактовна людина, з певним дипломатичним хистом («ростропный человЂк», як називав його гетьман Самойлович 40), і не дивно, що Самойлович давав йому досить відповідальні доручення до Москви (в 1675 і 1676 рр.). Року 1681 він посланий був у Крим у зв’язку з переговорами, що закінчилися Бахчисарайським миром. Його службовій кар’єрі чимало допомогло одруження з дочкою чернігівського полкового обозного Калениченка 41. Майбутній гетьман, їдучи одружуватися (1678), мав при собі лише одного челядника, четверню коней і «палубець». Але незабаром почалося його збагачення з допомогою тестя Калениченка. Року 1681 він разом з тестем здобув гетьманський універсал на млин на р. Вирі, а в 1687 р. (25 серпня) один з перших одержав від нового гетьмана Мазепи універсал на маєтки, які він встиг на той час зібрати: села Вихвастів і Боровицю з слободою Дроздовицею і кілька млинів. Усі ці володіння ствердила йому царська грамота 1689 р. Користуючися підтримкою Мазепи, якому він, можливо, чимсь прислужився під час Коломацького перевороту, Скоропадський робить собі і службову, і маєткову кар’єру. Гетьман Мазепа посилає його з різними дорученнями до Польщі (1690 42), до Москви (1693, 1696), до Січі (1703) тощо. Року 1698 він здобуває уряд генерального бунчужного, 1700* p. — генерального осаула (другого) 43, а 1706 р. Мазепа призначає його на дуже важливий уряд стародубівського полковника. [* У першому виданні: 1701 р. (Прим. ред.).]

У 1699 р. Гетьман «респектом... пана бунчучного войскового енералного Ивана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг» надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессію» с. Івашків, що перед тим належало тестеві Скоропадського Калениченкові. Нове одруження (к. 1700 р.) 44 з дочкою багатого прилуцького орендаря Марка Аврамовича (Марковича 45), вдовою колишнього генерального бунчужного з 1678 до 1687 р. Костянтина Голуба 46 (шваґра Самойловича), ще більше зміцнило маєтковий стан Скоропадського, бо Настасія Марківна мала значні достатки 47.

Уже саме призначення Скоропадського на стародубівське полковництво свідчить про те, що Мазепа цілком йому довіряв. Стародубівський полк був важливою економічною частиною Гетьманщини і, завдяки своєму прикордонному положенню, мав особливе політичне і стратегічне значення. Підтримка стародубівської старшини й міського патриціяту була дуже важлива для політичних плянів Мазепи. Стародубівський полковник І. Скоропадський і стародубівський війт С. Ширай 48, очевидно, мали бути надійними провідниками політики Мазепи на півночі Гетьманщини. Так чи інакше, призначення Скоропадського стародубівським полковником підтверджує свідчення Кочубея про його близькість до Мазепи.

Мазепа був цілком певний щодо Скоропадського, коли 30 жовтня 1708 р., вже зі шведського табору, писав йому, щоб він старався «всЂми способами, по данном себЂ от Бога разуму и искуству, московское войско з Стародуба искоренити». На випадок, «если бы... до искорененія того кгварнЂзону московского, в СтародубЂ зостаючого, толко силы и способу не мЂл, теды радим... оттуль уходити и до боку нашого в Батурин з товариством поспЂшати, жебы не попал з неповЂтованным жалем нашим в московскія руки». Скоропадський не одержав цього листа 49. Зрештою, оточений московським військом, він і не міг би виконати доручення Гетьмана. Про те, що Скоропадський був прибічником Мазепи, знали і в шведському таборі. Очевидно, з цих джерел французький посол у Стокгольмі Кампредон писав міністрові закордонних справ де Торсі (11 січня 1709 р.), що «Скоропадський... є особистий приятель Мазепи».

Скоропадський виправдав довір’я Мазепи. В найстрашніші часи для України після Полтавської катастрофи, в умовах фактичної московської окупації, він робив усе що міг для того, щоб боронити інтереси Української держави. Звичайно, Скоропадський не міг не повернутися до старої політики Мазепи щодо Москви, але московський уряд ніколи повністю йому не довіряв 50, дістаючи до того ще від своїх аґентів на Україні — московських і українських — численні факти й далеко не завжди безпідставні доноси на Гетьмана про його доброзичливе ставлення до мазепинців, що залишилися на Гетьманщині, і до самого Мазепи. Ці факти досить відомі. Навіть у своїх універсалах Скоропадський уникає офіційної московської термінології щодо «измЂнника» Мазепи, називаючи його звичайно або «бувшим гетьманом», або «нашим антецесором». Ім’я і пам’ять Скоропадського завжди залишалися чистими в колах української мазепинської еміґрації. Й коли гетьман Пилип Орлик довідався про смерть Скоропадського, він записав у своєму щоденнику: «Нехай душа його на віки вічні живе в радостях Господніх! Колись це був великий і любий мій приятель» (27 травня 1723 р.).

Всі ці заходи московського уряду мали насамперед військово-політичне значення. Але Москва не обмежилася самою аґітацією проти Мазепи як свого національно-політичного ворога. Треба було знищити Гетьмана як людину. Весь час, аж до смерти Мазепи, Петро I вживає всіх заходів, щоб дістати його живого в руки московських катів. Тим часом було переведене заочне «покарання» Мазепи за детально розробленим церемоніялом, де пропаґандивні цілі перепліталися із звичайною жадобою помсти. На початку листопада 1708 р. у Глухові відбулася низка огидних церемоній, що мали неабиякий вплив на українську людність. Вони докладно описані, зокрема в листі Ґоловкіна до російського посла в Константинополі П.А. Толстого з дня 9 листопада 1708 р. Перед самим обранням нового гетьмана «над персоною» Мазепи було «учинено уничтоженіе». «В началЂ, — пише Ґоловкін, — ево диплом от е. ц. в. изодран и от его свЂтлости князя Меншикова и от меня, аки обер-камергера, и обоих нас того ордина Святаго Андрея ковалеров, во образ Мазепы, от е. ц. в. ему напред сего всемилостивЂйше данной орден снят... И та ево персона напослЂди ногами с лЂсницы столкнута и потом от ката взята и до висЂлицы, которая на рынку обрЂталась, на веревкЂ тощена, а тамо уже его, Мазепина, учиненная измЂна к своєму суврену без всякой далной причины к разоренію сего народу, и что оный от всЂх чинов отставлен и измЂнником и шелмом деклярован, явственно всему народу об’явлен. Герб ево от ката изодран и изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и по персонЂ тЂми обломки ударена, и напослЂди помянутая ево персона на висЂлицу повЂшена» 51.

Вінцем цього «уничтоженія» Мазепи був наказ царя вищим церковним чинникам, українським і російським, Мазепу «публично в соборной церкви проклятію предать», себто виголосити церковну анатему на Мазепу, який «оставя православіе, к еретикам Шведам ушел... і, вмЂсто защищенія також как великой строітель оных был святым церквам, нынЂ проклятой гонитель оным учинился, понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили...» (указ митрополитові рязанському, місцеблюстителю патріяршого престолу Стефанові Яворському з 31 жовтня 1708 р.).

Наказ був слухняно виконаний. 12 листопада в Москві, в Успенському соборі — місці коронації московських царів і російських імператорів — у присутності єпископату, царевича Олексія Петровича, бояр та інших осіб митрополит Стефан Яворський, українець і давній приятель гетьмана Мазепи, перевів церковний обряд прокляття «за измЂну и вЂроломство» (виголосивши при цьому відповідне казання) на того, хто завжди був вірним сином православної церкви й великим, найбільшим з усіх українських гетьманів, її добродієм.

Того ж дня у Глухові, в Троїцькій соборній церкві, після літургії й молебня в присутності царя й членів московського уряду, а також гетьмана Скоропадського й старшини вище українське духовенство на чолі з митрополитом Йоасафом Кроковським «предало Мазепу вЂчному проклятію», причому новгородсіверський протопоп Атанасій Заруцький, давній панегірист, а потім ворог Мазепи, «сказывал казанье, напоминая о прежде бывших измЂнниках прострацію...». Того ж дня царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным измЂнником», що «от вЂры православной и Церквей христіанских отлучен». І того ж дня з друкованими посланнями тотожного змісту звернулися до своєї пастви вищі українські ієрархи — митрополит Йоасаф Кроковський, архиєпископ Іоан Максимович і єпископ Захарія Корнилович.

Нема найменшого сумніву, що навіть ці листи українського єпископату були звичайнісіньким диктатом царської канцелярії. Ця анатема (поширена також на всіх, хто пішов за Мазепою) була внесена в «чин православія» й «мало не до кінця XIX ст. ім’я гетьмана Мазепи згадувалося щорічно під час відправи «чина анафематствованія» (або «чина православія») в першу неділю Великого Посту» (Біднов). Годі й казати, що за межами Російської імперії жадна православна церква ніколи не визнавала цієї «анатеми», що, проте, незважаючи на всю її церковну неправосильність, не могла не справити свого враження на українську людність того часу 52.

Всі засоби терору, психічного і фізичного — пропаґанду, обіцянки й погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, кари in effigie й найжорстокіші іп absentra тортури і страти, меч і вогонь, — все кинула Москва в 1708 р. проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежности. І це залишилося залізною традицією московського імперіялізму аж до сього дня.




3. Боротьба за Україну в 1708—1709 рр.


Концентрація московського війська на Гетьманщині, руйнація Батурина й терор проти української людности, обрання нового гетьмана, врешті, антимазепинська пропаґанда й церковна анатема на Мазепу — все це завдало великої шкоди плянам гетьмана Мазепи і шведів. Особливе значення мала, звичайно, позиція української людности. «Скажу прямо: коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу для нього жадної можливости закінчити щасливо війну», хоч «населення... до московитів ставиться вороже», — писав Безенваль своєму шефові де Торсі 28 листопада 1708 р.

Українська нація не могла підтримати шведського короля вже тому, що була поділена від перших днів українсько-московської війни на два протилежних табори. На території, зайнятій шведами, діяв уряд гетьмана Мазепи; на території (значно ширшій), окупованій москалями, уряд гетьмана Скоропадського мусів виконувати накази царя й московського військового командування і брати чинну участь у боротьбі проти шведів, а тим самим і проти гетьмана Мазепи. Обидві сторони намагаються прихилити до себе українське населення. Карл XII і Мазепа — з одного боку, Петро I і Скоропадський — з другого боку, поширюють скрізь свої проклямації, маніфести, універсали, в яких одна сторона обіцяє визволення від московського ярма, а друга твердить, що «никоторой народ под солнцем такими свободами и привиліями, и легкостію похвалиться не может, как по нашей, царскаго величества, милости Малороссійскій» (маніфест Петра I з 6 листопада 1708 р.).

Політичний поділ України поміж двома гетьманськими урядами був ускладнений новим загостренням соціяльної боротьби. Розрухи, що почалися ще перед зривом Мазепи з Москвою, тепер, в умовах воєнної руїни й політичного хаосу, набирають розмірів, загрозливих не тільки для державців та взагалі заможніших людей, але й для загального громадського ладу й порядку. Очевидець (князь В. Куракін) пише, що на початку листопада 1708 р. від Новгорода-Сіверського до Києва «во всЂх мЂстах малороссійских и селах были бунты и бургумистров и других старшин побивали». Московська військова влада фактично толерувала цей стан, надто ж коли розрухи відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана Скоропадського не мав досить сили, щоб приборкати ці заворушення.

Московський терор, політичний поділ України й загроза соціяльної анархії вплинули на ставлення української людности до українсько-шведського союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра I, Меншікова та інших керівників московського уряду, що «сей край (Україна) как был, так и есть» (лист Петра I до князя В.В. Долгорукого з 30 жовтня 1708 р.), що «здЂшней народ со слезами Богу жалуютца на онаго (Мазепу) и неописанно злобствуют» (лист Петра I до Ф. М. Апраксіна з 30 жовтня 1708 р.) і що «в здЂшней старшинЂ, кромЂ самых высших... никакова худа ни в ком не видЂть...» (лист Меншікова до царя з 26 жовтня 1708 р.). Так само треба пам’ятати, що численні «вірнопідданські» заяви (супліки) українських міст (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися з метою самоохорони від московських репресій і здебільшого за відсутности вищої старшини, яка була тоді з Мазепою у шведському таборі. Але навіть у цих вимушених декляраціях звучить щира тривога «за милую Малороссійского всего края нашого отчизну».

Найбільш турбувала московський уряд позиція української старшини, головне — її провідних кіл. Ситуація, справді, була дуже загрозлива для московських інтересів на Україні. Цілий український уряд, більшість впливових полковників і чимало інших представників старшинської аристократії були у шведському таборі. Інші, співчуваючи плянам Мазепи, відходили якнайдалі з території, загроженої московським військом, і дехто з них опинився на Правобережжі; серед них був навіть син страченого В. Кочубея — Василь, зять Д. Апостола. Були й такі, що воліли вичікувати розвитку подій, сидячи у своїх маєтках та хуторах. Було й чимало зрадників, які вислужувалися перед московською владою і з її допомогою діставали уряди й сконфісковані маєтки мазепинської старшини 53.

Серед полкової та сотенної старшини було багато прихильників Мазепи. Полтавський полковник І. Черняк згодом (1714) стверджував, що «в полку... мало осталось старшины, которые бы не измЂнили государю», й серед них були навіть родичі та свояки Кочубея й Іскри, які щойно перед тим зазнали різних репресій з боку Мазепи. Посланий до Глухова генерал-ляйтенант Я. Брюс писав Петрові I 31 жовтня 1708 р.: «Гварнизон как наш сюды вступил, то вся чернь зЂло обрадовалась, токмо не гораздо пріятен их приход был старшинЂ здЂшной, а найпаче всЂх здЂшному сотнику 54... И сказывают многіе здЂшные жители, что он весма Мазепиной партій, которой у него всегда дЂтей крещивал, и про (князя) Четвертинскаго сказывают, что тЂх же людей». А князь Ю. Четвертинський, зять гетьмана Самойловича, колись був ворогом Мазепи. Так само було і в інших полках та сотнях 55, хоч, звичайно, не бракувало й таких старшин, що афішували свою льояльність або навіть відданість Москві.

Отже, одним з найголовніших завдань московської політики на Україні на рубежі 1708 і 1709 р. було привернути до себе українську старшину й позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 р. Петро I звертається до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до козаків «и протчих» із закликом-ультиматом, щоб вони «вЂрность к нам, в. г., показали» й покинули Гетьмана та шведів протягом одного місяця. А тим, хто цього не виконає й «будет против нас (царя) служить тЂм нашим непріятелем, тЂх об’являєм измЂнников наших и отчизны вашей. И будут их чины и маетности, и пожитки их отобраны и розданы вЂрным за службы их. Також жены и дЂти их взяты и сосланы будут в сылку 56. А кто из них пойманы будут, и тЂ, яко измЂнники, казнены будут смертью без пощады». Це було повторено в указі гетьманові Скоропадському з 7 листопада 1708 р. і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, з 10 листопада 1708 р.

Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського. Дезерція поширюється й серед тої старшини, що була у шведському таборі. Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан 57 і корсунський полковник А. Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі проти шведів і гетьмана Мазепи. Здається, подібні наміри мали й генеральні осаули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д. Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю. Кожуховський 58. Дехто з них зробив це пізніше (М. Гамалія) 59, а інші повернулися до московського табору в день Полтавської битви. За ними часто-густо йшли їхні численні родичі та свояки.

Дезерція в лавах мазепинців мала дуже негативний вплив на ширші кола української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 р., частішають випадки втечі козаків та компанійців. Військо Мазепи тануло, і це викликало у шведів почуття розчарування і недовір’я до українського союзника, що позначилося й на ставленні їх до місцевого населення. Справді, відносини між шведами й населенням України дедалі гіршали. Воєнна руїна, вимоги військового командування, реквізиції, надужиття солдатески — з одного боку, двоєвладдя й московська пропаґанда робили своє діло. Людність або тримається пасивно, або навіть подекуди виступає проти шведських загонів. Наприклад, мешканці («громада») м. Пирятина під час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили, и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці м. Смілого відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському генералові Ренне. Так само населення м. Веприка у грудні 1708 р. озброїлося, щоб відбити шведів. Подібне було в Зінькові та в інших містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, пише: «Ми несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням того краю, куди ми ввійшли».

Та гетьман Мазепа був не з тих, хто здається на ласку долі. Після тимчасової депресії, викликаної тривогами й поразками восени 1708 р., Мазепа, незважаючи навіть на кепський стан здоров’я 60, розпочинає зимову кампанію 1708-1709 рр. з надією на щасливий кінець боротьби.

На жаль, бракує докладніших матеріялів про широку дипломатичну й військово-адміністративну діяльність Гетьмана того часу. Не маємо ні українських державних архівів, які або загинули тоді, або поволі нищилися згодом, або ж у рештках своїх лежать десь під спудом московського чи іншого чужого володіння. Не маємо й тогочасної української мемуаристики, щоденників, листування. Отже, мусимо реконструювати хід подій на підставі чужих, нерідко ворожих нам джерел. Наслідком того, небагато знаємо про діяльність українського уряду, зокрема гетьмана Мазепи, в 1708-1709 рр.

Але навіть документальні фраґменти, що є в нашому розпорядженні, свідчать про те, що Мазепа робив усе, щоб забезпечити успішну українсько-шведську кампанію проти Москви. Великою заслугою новітньої української історіографії було встановлення правильної перспективи історичних подій тої доби. Цілком слушно каже Б.Д. Крупницький, що «Мазепа і зорієнтовані на нього українці шукали виходу, здавалося, в моменті неповторно-сприятливої європейської ситуації. Колишні союзники Москви мусіли зовсім відступити, примушені до цього військовим генієм Карла XII; Польщу завойовано, а невтральна Пруссія не сміла й пари пустити з уст. Австрія, Франція, Англія, Голляндія або явно хилилися на бік шведського короля, або не робили нічого, щоб перешкодити йому в його оперативних задумах. Туреччина готова була — принаймні на випадок успіху — прилучитись до антиросійської коаліції». В світлі цього, події на Україні в кінці 1708 р. в очах Мазепи й Карла XII мали суто льокальне значення. Головну увагу союзників було звернено на підготову до нового наступу проти Москви, що намічений був на весну і літо 1709 р.

Аналізуючи відомі нам факти військово-адміністративної діяльности уряду Мазепи взимку 1708-1709 р., досить ясно бачимо головні цілі Гетьмана на той час. Звичайно, суто військові акції його були обмежені вже тим, що керівництво воєнними операціями було у шведських руках. Далі Мазепа мусів числитися з тим, що по той бік греблі існує і діє українське військо Скоропадського, яке брало досить жваву участь в операціях російської армії. Та найголовніше — в розпорядженні Мазепи була взагалі дуже невелика кількість війська — здебільшого компанійські й сердюцькі полки. Головну військову силу Мазепи складали компанійські полки Ю. Кожуховського, Андріяша і Волковицького*. [* У першому виданні під знаком питання наводився у дужках інший варіант написання прізвища: «Болковицький». (Прим. ред.).] Сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима й кол. Чечеля (ним командував, як наказний полковник, сотник Гарасим) були дуже здекомплектовані 61. Козацькі полки як військова сила уряду Мазепи фактично вже не існували 62. Саме компанійські полки брали участь у численних воєнних експедиціях шведської армії на Україні (як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині) взимку 1708-1709 р.

Більш важливим завданням уряду Мазепи було забезпечити загальний лад і порядок на території, зайнятій шведською армією, зокрема організувати постачання їй харчів, фуражу, одягу і всього іншого, що було потрібне для безперебійного ходу воєнних операцій напередодні нового наступу на Москву. Це було вийнятково важке завдання за тих умов, коли більша частина Гетьманщини стала театром воєнних дій і на території її існувало два українських уряди. І коли шведська армія, незважаючи на всі труднощі й недостачі, пережила важку зиму на Україні і збереглася як поважна бойова сила, здатна до дальших операцій і генерального бою, то це сталося великою мірою завдяки гетьманові Мазепі.

Дуже важливі заходи Мазепи щодо мобілізації українських сил та ресурсів на Правобережжі та Запоріжжі. Ще в листопаді 1708 р. Гетьман посилає з Ромна на Правобережжя довірених людей, щоб організувати там опір Москві й забезпечити комунікацію з Польщею та з Туреччиною. Уповноваженими Гетьмана на Правобережжі були генеральний осаул Антін Гамалія 63 і новопризначені полковники: чигиринський — К. Мокієвський і корсунський — А. Кандиба. Хоч повністю ця акція і не вдалася, внаслідок російських контрзаходів (зокрема, енерґійної діяльности київського губернатора князя Д.М. Ґоліцина), становища правобережних козацьких полковників, які перейшли на бік Москви, зради білоцерківського команданта, сердюцького полковника Бурляя 64, а згодом і капітуляції Кандиби, але південне Правобережжя (Чигиринщина) підтримало Мазепу й залишилося вірним Гетьманові аж до московського погрому Запоріжжя. Це мало значення для союзників, які чекали допомоги з Польщі і сподівалися підтримки з боку Туреччини й Криму, а згодом придалося під час втечі Карла XII і Мазепи до Бендер.

Відповідну місію на півдні Гетьманщини (Полтавський полк) і на Запоріжжі, а також і зв’язок з Кримом було доручено другому молодшому членові українського уряду — генеральному бунчужному Федорові Мировичу 65.

В центрі дипломатичної діяльности гетьмана Мазепи наприкінці 1708 — на початку 1709 р. було завершення ґрандіозного пляну створення великої антимосковської коаліції, куди мали ввійти, окрім України і Швеції та їхніх західніх союзників, ще низка полуднево- й східньоевропейських держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, Трансильванія, Дін, Кубанські черкеси, Калмицька Орда, Казанські татари, Башкирія тощо. Це був справді епохальний, гідний великого політика, дипломата й державного діяча плян подолання московської могутности, утворення непереможної греблі проти московського імперіялізму. Тільки Мазепа, який поєднував високу культуру і досвід західноєвропейської політики з досконалим знанням і глибоким розумінням східньоевропейського світу, а зокрема Москви і тої московськости, небезпеку якої не тільки для України, але й для цілої Европи він ясно усвідомлював, міг бути творцем цього пляну. Мазепа добре знав, що головним і найстрашнішим ворогом Москви були не шведи, які, зрештою, могли порозумітися з нею за круглим столом мирового конгресу 66, і не Лещінський, якого, за відповідної коньюнктури, готова була вона визнати. Гетьман, що десятиліттями стежив за розвитком політичних подій на Сході Европи, уважно придивляючися до тих національних і соціяльних рухів і повстань проти Москви, які вибухали то в Астрахані, то в далекій Башкирії, то на сусідньому Дону, для приборкання яких і він приневолений був посилати українські полки, він, що бачив одну за одною поразки тих повстань і, мабуть, розумів їх основну причину, найскорше міг зрозуміти, що тільки коаліція всіх поневолених та загрожених Москвою народів спроможна поставити опір московській експансії.

З другого боку, створення широкої антимосковської коаліції мало й безпосереднє мілітарне значення. Втрата Батурина і з ним усієї генеральної артилерії, а ще більше фатальне розбиття українських сил, внаслідок московського підступу й терору, ясно показали Гетьманові, що навіть найхоробріша шведська армія, ще й відрізана від батьківщини та виснажена важким походом, не зможе сама подолати московське військо, що розпоряджало засобами і збройними силами великої частини України, а головне, спиралося безпосередньо на власну московську базу. Отже, треба було думати й дбати про створення військових резервів, нової збройної сили, що могла б підтримати шведське військо, а може навіть його заступити. Але насамперед треба було мобілізувати збройні сили, що були в розпорядженні окремих антимосковських чинників на сході й південному сході Европи: Запоріжжя, донські інсурґенти, на чолі з Ігнатом Некрасовим, що були тоді на Кубані, Крим і, звичайно, Туреччина. Саме в цей бік були скеровані головні дипломатичні зусилля Мазепи в 1708-1709 рр. Це він був справжнім творцем ідеї східньоевропейських коаліцій XVIII ст., скерованих проти Російської імперії.

Вже перші місяці 1709 р. позначилися великою активністю союзників на полі військовому й дипломатичному. Король і Гетьман вважали своїм головним завданням вигнати московське військо з України і перенести воєнні дії за її межі, на терен Росії, маючи на увазі основну мету кампанії — похід на Москву. Проте експедиція Карла XII на Слобожанщину в лютому 1709 р. ставила перед собою не лише це завдання. Недарма король надавав їй особливого значення, і не випадково, що гетьман Мазепа і вірне йому українське військо взяли активну участь у цьому поході, що мав розпочати наступ проти Москви з півдня (через Білгород або Харків). Поза всяким сумнівом, цей похід був пов’язаний з організацією нової військової коаліції проти Москви, важливими учасниками якої мали бути Туреччина і Крим. З другого боку, ця експедиція мала спонукати до збройного виступу проти Москви донських козаків і народи Північного Кавказу та Надволжя. Побоювання Петра I, що король іде на Вороніж, базу московської фльоти, не були безпідставні.

Це була не перша спроба шведів пробитися на Слобожанщину. Ще наприкінці 1708 р. вони зробили туди кілька диверсій. 30 листопада 1708 р. кінний загін полковника Дюкера числом близько 1500 чол. хотів зайняти місто Недригайлів, але мешканці засіли в замку й не впустили шведів, які у відплату за це спалили передмістя й спустошили околицю. 9 грудня 1708 р. король вислав туди загін у 500 чол. на чолі з підполковником Функом. Населення зустріло шведів вороже. В м. Тернах всі мешканці, навіть жінки, билися проти шведів. Адлерфельд свідчить, що загін Функа вбив близько 1600 чол. у Тернах, спалив це містечко і місто Недригайлів, а також чимало сіл.

Але широко задумана східня експедиція Карла і Мазепи в лютому 1709 р. не вдалася. Союзники дійшли лише до Краснокутська і Городні — в напрямку на Білгород, а потім завернули на Коломак, що відкривало їм дорогу на Харків. На перешкоді стала раптова зміна погоди. Після страшної, багатосніжної зими 67 в середині лютого раптом прийшла весна: 12 лютого була буря і злива. Почалася відлига й величезна повінь, яка завдала військові важких втрат. Дальший похід був цілком неможливий. Тим часом російське військо, що не покинуло Гетьманщини, користаючися з відсутности головних сил шведів, ще більш поширило терен своєї окупації.

Та найголовніше, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинилася до вибуху партизанської війни проти шведів. Карл XII дивився на Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й була). Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий досвід поводження з населенням таких країн. Отож місцева українська людність зазнала на собі всіх страхіть війни. Дослідники одностайно стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним територію» (Крупницький). Звичайно, це пояснювалося насамперед військовими міркуваннями (руйнація найближчого запілля ворога). Але чимало важила й помста шведів за вороже ставлення населення. Невтральний учасник походу (Крман) каже, що король «міста і села наказав палити, доми валити аж до основ, жителів забивати... Багато тисяч худоби й череди попалено». Самі шведи признавалися, що вони пройшли цю землю «вогнем і мечем». На 7 миль навкруги все було знищено й спалено. Загинули міста й містечка Краснокутськ, Городня, Коломак, Куземин, Котельва, Мурафа, Колонтаїв, Олешня, Рублівка та інші й багато околичних сіл.

Наслідки цього були фатальні для шведів. На терені Слобожанщини й пограниччі Гетьманщини «почалася нечувана до того партизанська війна» проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими селянами» (Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх інтересах російське військове командування й совєтська історіографія.

Проблема партизанської боротьби проти шведів на Україні дуже цікавила і сучасників, і пізніших істориків, зокрема совєтських, які надають їй особливого значення, перебільшуючи розміри цієї боротьби й називаючи її «народньою війною» 68. Але в розгортанні партизанської боротьби на Лівобережній Україні, в різних її місцевостях і в різні часи, діяли різні чинники, які надавали тій боротьбі неоднакового характеру, розмірів та значення для загального ходу подій.

Сучасний український літописець пише про партизанські дії українського населення таке: «Того ж року (1708—1709) малороссіяне вездЂ на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих, понеже тогда снЂги великіе были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов погинуло; а хотя мало от войска какіе шведы удалялись, то тот уже и слЂду не зискал, блудили и так их люди ловили или, подкравшись ласкосердіем будьто, убивали; тож чинили шведом и за фуражом іздячим, и от того много войска шведского уменьшылося» (Лизогубівський літопис).

Цей надто сумаричний опис змішує докупи окремі льокальні епізоди, що траплялися то там, то там, зокрема на Сіверщині в жовтні 1708 р., і широку, досить організовану за допомогою російської військової влади партизанку на Слобожанщині та півдні Гетьманщини навесні 1709 р. Звичайно, справа була складніша. Не можна випускати з ока, що партизанські дії населення були поширені головне там, де невіддалік було російське військо й льояльна до нього українська влада (спочатку Мазепи, а потім Скоропадського). Обурене шведськими насильствами та грабунками, а де-не-де й зневагою українських церковних святинь чужовірною солдатескою, населення Сіверщини, під впливом також російської пропаґанди, а згодом і закликів української адміністрації, почало вживати партизанських метод боротьби. Про це свідчать і шведські (Цедергельм), і московські джерела. Про це оповідає й угорський посланець до Карла XII Данило Крман (Krmann), що відбув зі шведами весь похід 1708-1709 рр. Так було й пізніше, на шляху шведського війська на південь од Десни, зокрема на території, де діяв уряд гетьмана Скоропадського.

Інший характер мала партизанська боротьба проти шведів навесні 1709 р. У цей період діяльність партизанських загонів, організованих за допомогою російської військової влади, охоплює всю територію, зайняту шведським військом (Полтавський полк і сумежні райони Слобожанщини). Стомлена лютою зимою, знесилена через тяжкий харчовий стан і хвороби, чимало ослаблена в окремих військових операціях шведська армія в цей час особливо відчувала всю силу й небезпеку партизанської війни.

Шведські учасники походу одностайно скаржилися на дії партизанських загонів у квітні 1709 р. Це стверджує і Крман, який пише про становище шведського війська в період облоги Полтави: «Стан шведів був дуже сумний, але кожного дня сподівалися ще гіршого. Українське населення... де тільки можна було, загрожувало шведським обозам і навіть життю шведів. Селяни, що поховалися по лісах, старалися поживитись шведською здобиччю при кожній нагоді. Шведи хотіли доконати Полтаву голодом, а самі упадали на силі під повільним голодом». На партизанку шведи відповідали жорстокими репресіями. «Репресії викликали сиротив, спротив — репресії, і так воно йшло все далі» (Крупницький).

Дуже активною була діяльність союзників, зокрема гетьмана Мазепи, на полі дипломатичному. Починаючи з листопада 1708 р. і особливо в перші місяці 1709 р., Гетьман висилає кілька дипломатичних місій до Туреччини (Д. Горленка і Згури до Сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого провадилися зносини з турецьким урядом, і, мабуть, до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота 69, а згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича), до Станислава Лещінського (зокрема Ф. Нахимовського 70), до Запоріжжя (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К. Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, до Дону (чи Кубані, де були тоді некрасовці) 71.

Не всі ці місії були успішні 72. Туреччина й Крим не відмовлялися підтримати союзників, а інколи навіть прирікали виступити проти Росії, але воліли вичікувати 73. Зокрема, невдалий кінець Слобожанської експедиції в лютому 1709 р., а головне — руйнація Запоріжжя не могли не розхолодити турецький і кримський уряди, на допомогу яких особливо сподівалися Карл XII і Мазепа. А втім, Мазепі пощастило не тільки зберегти їх інтерес до антимосковської коаліції, але й втримати відповідні контакти й можливість продовжувати переговори з цими країнами. Хоч Туреччина і навіть Крим так і не виступили проти Росії, але дипломатичні заходи Мазепи навесні 1709 р. забезпечили південний флянґ антимосковської боротьби і врятували шведську справу після Полтавської катастрофи.

Неабияке значення в антимосковських плянах Карла XII і Мазепи в 1708-1709 рр. мала надія на допомогу короля Станислава Лещінського, який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассав, мав зайняти Правобережну Україну й піти далі, на лівий берег Дніпра. Мазепа кілька разів посилав своїх довірених людей до Станислава, закликаючи його прискорити похід на Україну. В листі до короля з Ромна 5 грудня 1708 р. Гетьман писав: «Чекаю щасливого і скорого в. к. м. прибуття, щоб ми могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського наміру одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну».

Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльности гетьмана Мазепи в 1708-1709 рр. були невеликі. Але немає сумніву, що нова турецько-російська війна, що почалася в 1710 р. і закінчилася Прутською поразкою Росії року 1711, була одним із наслідків Мазепиної політики. І найголовніше те, що тоді, за тих вийнятково складних, майже безнадійних обставин, на всю широчінь виявився великий дипломатичний талант Мазепи, який вперше за все своє довге життя й десятиліття державно-політичної діяльности міг одверто провадити свою власну зовнішню політику — політику незалежної Української держави.




4. Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу


Найбільшим успіхом політики гетьмана Мазепи в 1708-1709 рр. було приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу, що сталося наприкінці березня 1709 р.

Формально визнаючи зверхність гетьманської влади, Запоріжжя протягом цілого гетьманування Мазепи стояло у виразній опозиції до його уряду, якому закидало ворожу інтересам українського народу національну (промосковську) і соціяльну (панську) політику. Не раз воно одверто виступало і навіть повставало проти гетьманського уряду й звичайно підтримувало різні акції полтавської старшинської опозиції. Лідер запорозьких автономістів кошовий отаман Кость Гордієнко, одна з найвизначніших постатей в історії Запоріжжя, ставився недоброзичливо до Мазепи особисто. Тим-то не дивно, що запорожці спочатку дивилися на Мазепину акцію з великим недовір’ям, і тільки згодом брутальна поведінка московської адміністрації на півдні України, терор московського війська на Гетьманщині, впливи булавинців і Криму, а передусім уміла тактика Мазепи, зробили рішучий перелом у настроях Запоріжжя.

Відтоді боротьба за Запоріжжя між Мазепою і Петром I вступає в нову фазу. Ще 1 березня 1709 р. цар писав Меншікову, що на Запоріжжя треба послати «кто поумнЂе, ибо там не все шпагою, но и ртом дЂйствовать надлежит» 74. Але було вже пізно, й московська спроба усунути Гордієнка не вдалася. Посли гетьмана Мазепи — генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський, які прибули до Переволочної, де був тоді Гордієнко з частиною запорозького війська, з’ясували всі питання, і 12 березня Запорозька Рада остаточно ухвалила підтримати гетьмана Мазепу й вислати депутацію до нього й шведського короля.

26 березня 1709 р. в с. Диканьці відбулася зустріч Гордієнка з Мазепою, а наступного дня Гордієнко на чолі запорозької делеґації з’явився до Карла XII у Великих Будищах. 28 березня (8 квітня н. ст.) був укладений союзний договір між гетьманом Мазепою й кошовим отаманом Гордієнком — з одного боку, і королем Карлом XII — з другого боку. У цьому договорі Запоріжжя приєдналося до українсько-шведського союзу, а король шведський зобов’язався не укладати мирової угоди з царем московським, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запоріжжя.

Це був справжній тріюмф політики Мазепи, який, дійсно, міг компенсувати втрату Батурина й північного Лівобережжя 75. Під зверхньою владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території — Лівобережжя та Правобережжя й Запоріжжя. Останнє мало за тих обставин особливе значення, бо відкривало й забезпечувало комунікацію з Польщею й Туреччиною та Кримом. Ще важливіше було те, що Мазепа нарешті подолав вічну запорозьку опозицію й дістав підтримку цього «азилю української вольности», який мав такий великий вплив на широкі народні маси цілої України. Та найбільше значення мала дипломатична й військова допомога Запоріжжя. За його посередництвом Гетьман і король досяглії прелімінарного порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перспективи союзників. Нарешті, для всіх було ясно, що 8 тисяч запорозького війська, добре обізнаного з тереном боротьби, не тільки забезпечувало Мазепу власною — українською військовою силою, але в певний момент могло вплинути на цілий напрям воєнних подій.

Виступ Запоріжжя викликав повстання української людности проти москалів, яке одразу охопило значні терени Лівобережжя (майже цілий Полтавський полк) та Правобережжя і навіть частину Слобожанщини, створюючи велику загрозу для російського війська. Генерал Репне писав Меншікову 25 березня 1709 р.: «Оные (запорожці), также и тамошніе мужики всЂ отложились и уже давно нам непріятели». 30 березня він писав цареві: «ЗдЂсь болшой огонь разгараетца, которой надобно заранЂе гасить». До запорожців приєдналися міста Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Новий Санжарів та інші — старий терен петриківського повстання. Незабаром між Ворсклом, Ореллю і Дніпром вже діяло 15-тисячне військо повстанців.

Повстання в Полтавському полку і з’єднання повстанців із запорожцями мали чималий вилив на Правобережжя, яке раніше хиталося між українсько-шведською і московською орієнтацією. Становище дуже змінилося після прилучення Запоріжжя до Мазепи. Запорожці відразу звернули увагу на Правобережжя. «Кошевой вор пишет универсалы за ДнЂпр в Чигирин, прелщая к Мазепиной сторонЂ», — писав князь Г. Долгорукий Меншікову 16 березня 1709 р. А 3 квітня він доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой еще продолжает, на другую сторону за ДнЂпр непрестанно прелестно пишет, дабы побивали свою старшину (прихильну до Москви. — О.О.), а сами б до него за ДнЂпр переходили, что уже такая каналія тамо за ДнЂпром купами збираетца и разбивает пасЂки...». Це «чигиринское смятеніе» дуже занепокоїло москалів. Щоб «тамошней край удержать и до бунту не допускать и тамошних доброжелаемых охранить», був відряджений до Чигирина з Києва драгунський полк генерала князя Г.С. Волконського, а з Лівобережжя — два драгунських полки і козаки Стародубівського та Ніженського полків 76. Чигиринським полковником був призначений Гнат Ґалаґан.

Тим часом на Січі відбувалися події, які не могли не послабити позиції Запоріжжя. На початку квітня на кошового отамана, замість Гордієнка, було обрано Петра Сорочинського 77. Це викликало поважні заколоти і «непрестанные между ними (запорожцями) бон», як повідомляв Петра I Меншіков 14 квітня 1709 р. Сорочинського вважали в московських колах за «самаго добраго человЂка» і тому сподівалися радикальної зміни в політиці Запоріжжя, зокрема розриву запорозько-шведського союзу. Але сталося зовсім інакше. Сорочинський не тільки не був прихильником Москви, а ще й сам поїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти московської навали.

Питання про причини цих змін на Запоріжжі ще не з’ясоване як слід в історичній науці. Немає сумніву, що тут діяла «рука Москви», яка давно вже намагалася позбутися Гордієнка. Окрім закликів (проклямацій та листів) Шереметєва і Меншікова до запорожців «об отвращеніи от непріятельской стороны», московський уряд вживав ще інших засобів, про які досить барвисто оповідає сучасний совєтський історик (Шутой): «В это же время (на початку березня 1709 р.) в Сечь прибыло посольство от Апостола. По указанию русского командования Апостол тщательно готовил это посольство. Он отобрал из своего полка «добрых козаков», т. е. таких, которые были раньше в Сечи кошевыми и были известны запорожцам, причем посольство было снабжено значительными денежными суммами. Задача послов состояла в том, чтобы разойтись по разным куреням и там «диверсии учинить» против мазепинцев, постараться свергнуть Гордиенко и судью» 78. Але місія «апостольців» (як їх називає Шутой) не пройшла так легко: їх було прикуто до гармат, а листи, що їх привезли вони від Апостола, були послані до Гордієнка. Згодом «апостольцям» пощастило втікти з Січі, й на раді 6 квітня Гордієнко був замінений Сорочинським.

На нашу думку, ця зміна була пов’язана з боротьбою партій та зовнішньополітичних концепцій на Запоріжжі. Очевидно, Гордієнко і Сорочинський були репрезентантами різних партій, що мали відмінні погляди на справи внутрішньої і зовнішньої політики Запоріжжя: Сорочинський був речником старшої, більш консервативної частини козацтва; Гордієнко — молодшої, більш поступової та активної частини козацтва. Але розкол між ними стався, головне, на ґрунті зовнішньої політики. Віддавна на Запоріжжі існували й змагалися між собою дві зовнішньополітичні орієнтації — кримська і польська, що мали також певний зв’язок і з внутрішніми (зокрема економічними) проблемами Запоріжжя. Прилучення Гордієнка до союзу Мазепи з Карлом XII і Станиславом Лещінським неминуче давало перевагу «польській» партії. Цікаво, що Гордієнко кілька разів (зокрема 5 і 15 березня 1709 р., а потім після укладення запорозько-шведської угоди) звертається до Станислава Лещінського, закликаючи його скоріше прибути на Україну. Деякі посланці Гордієнка разом з листами були перехоплені Сєнявським і потрапили до рук московського уряду, який доручив гетьманові Скоропадському опублікувати ці листи, щоб скомпромітувати Гордієнка в очах противників Польщі на Україні (зокрема на Правобережжі) та Запоріжжі. За таких обставим «кримська» партія на Запоріжжі воліла взяти владу в свої руки й зміцнити свої відносини з Кримом, в чому, зрештою, були зацікавлені всі антимосковські союзники, не виключаючи й самого Гордієнка.

У боротьбі за Запоріжжя Москва зазнала поразки. Тоді розпочинається наступ Москви проти Запоріжжя з метою знищити те «злое гнЂздо», як називали Січ у московських урядових колах. Було запроваджено економічну бльокаду Запоріжжя. Ще 31 березня наказано було гетьманові Скоропадському не пропускати жадних харчових засобів на Січ «и в пристойных мЂстах поставить и заставы, чтоб никто из малороссійскаго народа к ним, запорожцам, как водою, так и сухим путем, ни c чЂм отнюдь не Ђздил».

Проти Запоріжжя й повстанців на півдні Гетьманщини були послані значні військові сили. Карл XII, зайнятий облогою Полтави і боротьбою проти партизанів, реальної допомоги повстанцям подати не міг, і повстання на півдні Гетьманщини незабаром було зліквідоване. 13 квітня 1709 р. Шереметєв писав Скоропадському: «Посланная наша партія из Голтвы под Новый Сенжаров... счастливое нападеніе учинила и многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, a нЂсколько живьем взяла, a достальные ушли в замок и заперлись, a которые не могли уйтить в замок, и тЂ многіе, бЂжав от страхованія чрез рЂку Ворскл, перетопли».

Але лишалося ще Запоріжжя. На початку квітня московське військо (три полки піхоти) під командою полковника П. Яковлева вирушило з Києва Дніпром до Січі. 16 квітня була взята штурмом і спалена Келеберда. Ще більший спротив зустрів Яковлев у Переволочні, залога якої складалася з трьох тисяч запорожців на чолі з полковником Зінцем. У Переволочні була велика запорозька фльотилія, яка забезпечувала позиції союзників на Дніпрі, а також комунікацію з Правобережжям. На допомогу Яковлеву прийшов князь Волконський. Москалів було зустрінуто гарматним вогнем, після чого Яковлев розпочав штурм фортеці. 18 квітня «по двучасном многом огню... Переволочинской замок взяли», — доповідав Яковлев. Понад 1000 запорожців і більшість «жителей» було порубано, «кромЂ тЂх, что по куреням побито и позжено. A достальные, бЂжав, топились в рЂках — в ДнЂпрЂ и в ВорсклЂ». Переможцям дісталося 3 гармати, прапор, 4 козацьких значки і 12 старшин («понеже живых их брали мало, по всЂх рубили») — «и тот замок («и слободы») совсЂм разорили». При цьому було спалено всі переволоченські млини й запорозьку фльотилію. Дорога на Січ була відкрита.

Запоріжжя готувалося до оборони. Сорочинський був у Криму. Його заступник кошовий отаман (мабуть, наказний) Михайло Симоненко з невеличким загоном вирушив на північ, щоб організувати оборону Старого й Нового Кодака, але, внаслідок зради, натрапив на загін москалів і козаків Ґалаґана. У бою загін Симоненка був розбитий: «и всЂх их побили, — писав Шереметєв Петрові I 11 травня, — и самого кошевого живьем взяли и c ним 14 человЂк, по за тяжелыми ранами тому кошевому отсЂкли голову, послали к полковнику Яковлеву... для посылки в СЂчю иным на страх...». З листів, взятих у Симоненка, москалі довідалися, що кодацький полковник Довбня, якому було наказано боронитися від московського війська, не в силі цього зробити. Кодак (Старий й Новий) був зайнятий Яковлевим майже без спротиву.

11 травня Яковлев був коло Січі, що тоді, під час повені, була оточена водою. Тригодинний штурм фортеці «и на лотках, и на судах» був відбитий з великими втратами для москалів. Лише за допомогою Ґалаґана, що добре знав топографію місцевости й укріплення Січі, московське військо 14 травня захопило Січ. Під час бою загинув кошовий отаман (наказний) Кирик Копелевський і багато козаків. Доповідаючи про це цареві 19 травня 1709 р., Меншіков писав: «Живьем взято старшин и казаков c 300 человЂк, пушек, також и амуницыи взято в оном городЂ многое число... А ис помянутых живьем взятих воров знатнЂйших велЂл я удержать, а протчих по достойности казнить и над СЂчею прежней указ исполнить, також и всЂ их мЂста разорить, дабы оное измЂнническое гнЂздо весма выкоренить» 79.

Наказ був виконаний повністю. «ПослЂдней корень Мазепин» (слова Петра I) — Січ була зруйнована дощенту й усі будови спалені: «зостало Запороже пустое». Мало хто врятувався: «У нас в СЂчи, — писав згодом кошовий отаман Степаненко гетьманові Скоропадському, — по присязЂ Кгалагановои и московськои товариству нашому головы луплено, шію до плахи рубано, вЂшано и иные тиранскіе смерти задавано, а надто що и в поганст†за древних мучителей не поводилося, мертвых из гробов многих не тилко товариства, но и чернецов откопувано, головы оным утинано, шкуры луплено и вЂшано».

Це була друга руйнація Батурина, що, власне, вирішила долю цілої кампанії. Відтоді ініціятива остаточно перейшла до рук московського війська. Петро I оповіщав urbi et orbi про «викторію над запорожцами». Ґоловкін спішно вислав «нарочного куріера» до російського посла в Царгороді П. Толстого, «дабы он тамо у Порты кому належит об’явил, что тЂ злодЂи, от которых междо обойми государствы происходили ссоры, погибли...». У Москві вістку про руйнацію Січі прийняли «со многою радостію» й «со многим тріумфом тріумфовали». «Оное проклятое гнЂздо, — писав Петрові 2 червня 1709 р., поздоровляючи царя з «таковым щастіем», адмірал Ф. Апраксін, — я чаю, до послЂдняго отчаянія проклятого Мазепу привело, и народ Малоросийской к Вашему Величествію утвердило». Сповнилися давні передбачення Запоріжжя, що як москалі вигонять запорозьке військо з Січі, то «конечно на вічні часи всі українські люди будуть Москві невільниками, чого... давно держава Московська бажає й на те шукає способів».




5. Полтавська катастрофа


Приєднання Запоріжжя до українсько-шведського союзу висунуло на перший плян проблему Полтави. Гетьман Мазепа давно вже вказував Карлові XII на особливе значення цієї фортеці й торговельного центру. Невеличка фортеця Полтава мала, проте, велике стратегічне значення, бо стояла на схрещенні важливих шляхів на Запоріжжя й Крим та Туреччину, на Правобережжя й Польщу, на Слобожанщину й Москву та на Дін. Володіння Полтавою забезпечувало панування над усією південною частиною Лівобережжя. Нарешті, в Полтаві були запаси провіянту та фуражу, а також сукна, потрібного для війська.

У Полтаві були досить міцні українські автономістичні настрої. «Полтава издавна нестатечная, и теперь з ней добра не сподЂватися», — писав Ґоловкінові в середині листопада 1708 р. прихильник Москви — охтирський полковник Ф. Осипов, нагадуючи, що «там знайдуются Мазепины и Орликовы пріятели». Справа Кочубея та Іскри й чистка, що її в зв’язку з тим перевів Мазепа в Полтаві навесні та влітку 1708 р., усунула від влади в Полтавському полку опозиційні елементи, й на чолі полтавської старшини стали такі прихильники Мазепи, як полковий обозний Дорош, полковий суддя Іван Красноперич, полковий писар Олександер Чуйкевич 80 та інші. Щоправда, Полтавський полковник Іван Левенець не був близький до Мазепи, який йому не довіряв 81, але й він не належав до прихильників Москви й тому був врешті інтернований у Харкові навесні 1709 р. Крім того, в Полтаві була (до листопада 1708 р.) дуже впливова родина покійного полтавського полковника Павла Герцика, тестя генерального писаря П. Орлика, зокрема син полковника Григорій Герцик, який вже виконував обов’язки наказного полковника, майбутній мазепинець-еміґрант 82.

Мазепа намагався (в кінці листопада 1708 р.) закріпити за собою Полтаву, закликаючи Левенця до співпраці, а згодом надсилаючи туди генерального бунчужного Федора Мировича з універсалами до людности. Але Левенець визнав нового гетьмана Скоропадського, а на початку грудня Полтаву було обсаджено московською залогою.

Перебування Полтави в московських руках загрожувало всім операціям союзників. Та найголовніше, Полтава потрібна була як опірний пункт в організації нової кампанії проти Москви. Спираючися на Полтаву, король і Гетьман могли б чекати на прихід короля Станислава й генерала Крассав, а також на приєднання Туреччини та Криму до антимосковської коаліції. Нарешті, Полтава потрібна була для оборони Запоріжжя від московської аґресії. Так чи так, радячи королеві оволодіти Полтавою, Мазепа мав на увазі насамперед новий наступ на Москву влітку 1709 р.

Але цей добре розроблений плян не вдався. Петро I, зважаючи на стратегічне й політичне значення Полтави, встиг зміцнити фортецю й значно збільшити її московську залогу (до 4200 чол.). Крім того, для оборони Полтави було притягнуто 2600 чол. озброєного місцевого населення (мабуть, здебільшого козаків Полтавського полку). Командантом Полтави Петро призначив полковника А.С. Келіна.

Шведи, що підійшли до Полтави на початку квітня 1709 р., не могли здобути фортеці ні переговорами, ні штурмом і змушені були 1 травня розпочати її облогу, яка дуже затяглася, зокрема через брак у шведів важкої артилерії. Кілька штурмів було відбито. Запорожці чимало допомагали шведам: їм, крім різних диверсій, довелося взяти на себе важкі військово-інженерні роботи (копання шанців тощо). Але трагічна доля Січі дуже вплинула на їхній бойовий настрій. Станислав і Крассав, зайняті боротьбою з москвофільськими маґнатами в Польщі й затримані російським військом на чолі з фельдмаршал-ляйтенантом бароном Г. Гольцем, залишалися на Поділлі. 13 травня при с. Лидухові (коло Підкаменя) Гольц завдав поразки литовському корпусові Яна-Казимира Сапєги, старости Бобруйського, й Лещінський з Крассав відступили до Висли. Турки й татари все вичікували дальшого розвитку подій 83. І хоч становище Полтави було дуже важке (зокрема, вже бракувало харчів), але й ситуація союзників була не легша.

Змагання могло бути розв’язане лише на полі бою. Карл XII давно чекав генеральної битви. Однак Петро до останнього моменту уникав її, обмежуючися лише малими військовими операціями та диверсіями. Але катастрофічний стан Полтави примусив його рішитися на генеральний бій. 20 червня головні сили російської армії на чолі з Петром I і фельдмаршалом Б. Шереметєвим перейшли на правий берег Ворскла і почали укріплюватися в околицях Полтави.

Російська армія під Полтавою на час генерального бою складалася з 61 батальйону піхоти, 24 кавалерійських (драґунських) полків, українського козацького війська на чолі з гетьманом Скоропадським — разом понад 50 тис. чол. Артилерія мала 72 гармати 84. Козацьке військо перетинало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука.

З боку шведів у майбутній битві могли взяти участь 23-24 батальйони піхоти, 41 ескадрон кавалерії — разом близько 25 тис. чол. — і тільки 4 гармати 85 (більша частина артилерії не могла бути використана в бою через брак набоїв 86; ось коли виявилися фатальні наслідки втрати української артилерії в Батурині!). Інша частина шведської армії (близько 6 тис. чол.) була розташована в таборі під Полтавою, а також займала пости вниз по Ворсклу. Отож, чисельна перевага була на російському боці.

Питання про участь українського війська в Полтавській битві залишається не цілком з’ясованим. Одне ясно, що в генеральному бою воно не мало брати участи — і, справді, не брало. На думку Б. Д. Крупницького, більша частина запорожців і козацьке військо Мазепи були приділені до резерву й знаходилися біля с. Пушкарівки поруч зі шведською артилерією, обозом і частиною кавалерії. Друга (менша) частина запорожців, разом з кількома шведськими відділами, продовжувала облогу Полтави й тримала лінію р. Ворскла, зокрема міста Старі й Нові Санжари, Білики й Кобеляки. Ця допомічна, хоч досить важлива, роля українського війська цілком зрозуміла: головну силу його становили запорожці (піхота), які не надавалися для реґулярних операцій шведської армії під час генерального бою, а гетьманське військо складалося головне з компанійців, себто кавалерії, що мала свої специфічні завдання 87. Але зовсім слушно каже Крупницький (на підставі численних шведських джерел), що українське військо, навіть не беручи участи в генеральному бою, мало багато діла й відповідальности, охороняючи лівий флянґ шведів, забезпечуючи головні сили шведської армії від можливости обхідного руху росіян із заходу, а головне, тримаючи в облозі Полтаву й роблячи її московську залогу фактично нечинною під час Полтавської битви 88.

Стратегічна ситуація склалася на некористь шведів, які опинилися між ворожою фортецею (Полтава) й цілою російською армією і змушені були розділити свої сили. Нарешті, шведська армія мусіла прийняти бій у надзвичайно несприятливий момент: король, важко поранений у ногу під час нічної рекоґносцировки, не міг сам керувати боєм і головне командування було доручене фельдмаршалові Реншільду. Допомога українського війська гетьмана Мазепи, зокрема запорожців, які особливо відзначилися своєю хоробрістю, не могла врятувати безнадійної ситуації шведів.

Бій був намічений на 29 червня. Однак уночі 26 червня Карла повідомили, що 28 червня до російської армії має приєднатися 40-тисячне калмицьке військо хана Аюки. Довідавшись про це, король вирішив прискорити бій. На світанку 27 червня 89 шведи напали на російське військо. Попереду чотирма колонами йшла піхота; за нею рухалась кіннота, поділена на шість колон. При війську був поранений Карл, якого везли на ношах, запряжених двома кіньми.

Шведи натрапили на російські редути (земляні укріплення), і тут почався гарячий бій. Шведам вдалося захопити перші редути. Але дальший рух їх був затриманий кіннотою Меншікова. Тоді Карл наказав своїй кінноті рушити вперед, і Меншіков відступив до правого флянґу російського табору.

Тим часом навколо редутів точився запеклий бій. Кілька разів шведи атакували редути. Великі втрати в цих атаках змусили Карла відмовитися від дальших спроб захопити редути штурмом. Король вирішив або обійти їх, або пройти між ними. Обійти їх шведам не вдалося, а спроба прорватися вперед скінчилася тим, що 6 батальйонів шведської піхоти і 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил шведської армії і примушені відступити в Яківецький ліс. Помітивши це, Петро послав туди Меншікова з 5 батальйонами піхоти і 5 драґунськими полками.

Під час бою шведська піхота була майже цілком знищена, а кіннота зазнала великих втрат. Рештки загону Рооса відступили до Полтави, де незабаром змушені були здатися.

Намагаючись прорватися між редутами, правий флянґ шведської армії опинився всього за 60 метрів від російського табору і попав під нищівний вогонь російської артилерії. Це внесло замішання в шведські ряди, і Карл змушений був відступити в напрямі до Будищанського лісу, на узліссі якого шведська армія почала перешиковуватися, готуючися до генерального бою.

На початку 9-ї години почалася гарматна стрілянина з обох боків. Але рішуча перевага була на боці російської артилерії. Незважаючи на величезні втрати, шведи хоробро йшли вперед; коли противники зійшлися на відстань приблизно 50 метрів, почалась перестрілка з рушниць. О 9-й годині ранку війська кинулися в рукопашний бій.

Під загрозою обходу її правого флянґу, шведська кіннота почала відступати, поставивши цим під удар правий флянґ піхоти. В цей час ядро розбило ноші Карла XII. Мужній король пересів на коня, але кінь незабаром був убитий. Карл упав на землю і знепритомнів. Його відвезли з поля бою. У рядах шведів почалося замішання. Страшний натиск російського війська по всьому фронту і гураґанний вогонь російської артилерії позбавили шведів змоги відбити атаку. Нарешті, похитнувся центр шведської армії — її стара, загартована в боях піхота, і почався загальний відступ шведської армії. Російське військо вдерлося в шведський табір і захопило його.

На 11-ту годину ранку бій був закінчений 90. Шведи втратили під Полтавою самими вбитими близько 10 тис. чол.; близько 3 тис. чол. було взято в полон разом з артилерією 91. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністер граф Піпер. Росіяни захопили велику грошову здобич і всю королівську канцелярію. Втрати російського війська становили 4500 чол. вбитими і пораненими.

Друга частина шведської армії під командою Левепгавпта пішла вниз по Ворсклу, маючи завдання відступати на південь, до Криму. Але за нею по п’ятах гналися кіннота Меншікова і козаки гетьмана Скоропадського, і 30 червня на Дніпрі, під Переволочною, настигли шведів. Левенгавпт змушений був скапітулювати 92. Росіянам дісталося понад 16 тис. полонених і 28 гармат. Армія Карла XII фактично перестала існувати.

Тільки сам король з почетом і невеличкою охороною, гетьман Мазепа й кошовий отаман Гордієнко із загоном близько двох тисяч козаків встигли переправитися через Дніпро. Спочатку Карл хотів дістатися до Поділля, щоб там з’єднатися з Крассав і Станиславом Лещінським, але під тиском російської погоні й за порадою Мазепи подався до Туреччини. За ним пішли гетьман Мазепа та інші українські державні діячі.

«Побіда 27 червня, — пише М.С. Грушевський, — дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в Східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завоювань і прилучень на цілі... століття».

Для України це була катастрофа. Політичні пляни гетьмана Мазепи та його однодумців були зруйновані, українські землі дісталися на поталу московського переможця, доля Української держави була зважена на терезах російської імперіялістичної політики. Але чин Мазепи не пішов намарне. Він заманіфестував перед усім світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну волю української нації. «L’Ukraine a toujours aspiré á âtre libre» — ці слова Вольтера були присвячені Мазепі.












ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IX


 1 На вимогу московського уряду, Мазепа мусів був видавати універсали до української людности проти шведів. 16 жовтня 1708 р. Гетьман писав Меншікову: «...выдал я во всЂ, рейменту моего полки унЂверсалы с таковым указом: дабы всяк, хто токмо похочет, ишол против непріятеля для промыслу и добычи... А предложил в тых унЂверсалах и тое: что непріятель убрався з всЂми силами своими в полк Стародубскій великую нужду и крайній голод терпит, и по сторонам малолюдные купы от войска для пріуготованія корму распускаст, над которыми латво мощно промышлять и добыватца». 21 жовтня Мазепа повідомляв Меншікова, що вже «давно во всЂ рейменту моего малороссійскіе городы разослал унивЂрсалы мои, повелЂвая в них старшинЂ, дабы жадных непріятелских писем прелестных не слухали...».

 2 Юрій Петрович Кожуховський, син охочепіхотного полковника П. Кожуховського; знатний військовий товариш (1689), їздив з Мазепою до Москви 1689 р. Брав участь у війні проти шведів. Гадаю, що він зайняв місце забитого 1701 р. Гр. Пашковського. Компанійський полковник (1708-1709). Року 1708 був посланий (разом з полтавським полковником І. Левенцем) проти Булавина. Пішов з Мазепою до шведів і брав чинну участь у боях взимку 1708-1709 р. В день Полтавської битви здався москалям і був ув’язнений до 1712 р., коли його заслано до Архангельська.

Ю. Кожуховський був одружений з донькою гетьманича Григорія Самойловича, унукою гетьмана І. Брюховецького (померла «у шведів» десь наприкінці 1708 або на початку 1709 р.).

 3 Андріяш, компанійський полковник, молдавського походження. Перед вступом шведів на Україну був «в посылкЂ» (у поході). Залишався з Мазепою до Полтавської битви (але участи в ній не брав), коли подався до Криму (разом з генеральним бунчужним Ф. Мировичем і полковниками: компанійським — Волковицьким і запорозьким переволочанським — Нестулієм), а звідти до Молдавії. Був у Бендерах перед смертю Мазепи. У вересні 1709 р. повернувся на Україну і був амнестований. Дальша доля його нам невідома.

Андріяш — це Андрій Дмитрович Малама, що року 1706 виїхав з м. Дубосар у Молдавії на Україну. Був охочекомонним полковником у 1708-1709 рр. «Бувшій» (1718) «полковник Волошскій» (1726). Року 1718.10.1. дістав універсал Скоропадського на с. Даценки Пирятинської сотні. Помер до 1730. Дружина Ірина Булацель, імовірно донька (чи не сестра? — О.О.) Варлаама Тихоновича Булацеля, полк[овника] Молд[авських] гусар. Помер 1752.

Це родоначальник Малам (див. Модзалев[ського], Род[ословник], m. III). Один з його нащадків — Олександр Миколайович Поль (Катеринослав).

 4 Про Д. Чечеля і Я. Покотила — див. нижче.

 5 Чи не Максим Самойлович, що був потім охочекомонним полковником у П. Орлика 1713 р.? (Крупницький, Орлик, монографія).

 6 Про незадовільний стан українських фортець (окрім нової Києво-Печерської) в 1708 р. збереглося чимало свідчень, українських і чужинецьких. Кочубей у своєму доносі писав, що українські міста, зокрема Батурин, «не оправляются». Генерал-ляйтенант Я.В. Брюс писав Петрові I з Глухова 31 жовтня 1708 р.: «КрЂпость здЂшная вся из земли здЂлана не по правилу фортификаціи, и та вездЂ обвалилась», хоч «во иных мЂстех co очищеніем и возможно во оной полкам пяти свободно боронитися...». Так само було в Полтаві та в інших містах. Про потребу «поправить и укрЂпить» Білоцерківську фортецю писав цареві Мазепа у вересні 1708 р. Про стан укріплень Батурина — див. нижче.

 7 Тодішній стан козацького війська, виснаженого безперервними походами й тривалим перебуванням поза межами Гетьманщини, був досить важкий. Московський резидент у Польщі Дашков писав про козаків (Київського, Гадяцького й Білоцерківського полків), посланих Гетьманом на допомогу Сєнявському в 1708 р., що вони «наги и босы». Мабуть, це не було загальним явищем, але сам Мазепа не раз указував на подібні факти. Звичайно, стан компанійських та сердюцьких полків був значно кращий.

 8 «Царський уряд неодноразово наказував, щоб генеральна артилерія перебувала в Батурині. В 1690 р. це було підтверджено царським указом. Таке розпорядження багато разів повторювалось і в наступні роки. В 1701 р. в царській грамоті знову наказувалось, щоб «гетьману жить и войсковой армате быть в Батурине». Це було підтверджено в кінці 1701 р.» (Дядиченко, с. 428).

В 1691 р. козацьке військо з Батурина «с пушечным нарядом». 12 червня 1705 р. генеральна артилерія виступила з Батурина разом з 30-тисячним козацьким військом. Є згадки про те, що генеральна артилерія і восени 1708 р. пребувала в Батурині: «Артиллерия вся гетманская, — писав гетьманський канцелярист Дубяга після зради Мазепи, — також в Батурине, а принял ничего из оной ныне нет». (ЗНТШ, т. 92, с. 61 (свідчення гетьманського канцеляриста Дубяги); А. Ригельман, Летопис[ное] повествование о Малой России, ч. III, с. 42).

 9 Кость Гордієнко (+ 1733), родом, здається, з Полтавщини, визначний державний діяч Запоріжжя, непримиренний ворог Москви. Починаючи з 1702 р., був кількакратно кошовим отаманом. УРЕ, т. III, с. 367, до 1728 р. на чолі Олешківської Січі. [В] П[исьмах] и Б[умагах] П[етра] В[еликого], т. XI, с. 216, пр. 2 згадується: «дa приемника — Котки кошевого брат ево родной взять же в местечке Синяве, да запорожцов с 35 человек, да 2 пушки отбиты и 2 шмаговницы у казаков Богуславского и Корсунского полку, которые было собралисъ и хотели итти за Орликом». (Листки Ґоліцина Петру I, 16 квітня 1711 р.).

 10 Російський резидент у Польщі Дашков писав Ґоловкінові десь на початку грудня 1708 р.: «Гетман Синявской об’явил нынЂ мнЂ, что оный Мазепа недавно до него присылал резидента его, которой при МазепЂ, был, с тЂм, что он с ним единомыслил и открывал, что идет до шведа. И гетман Синявской сказываст: для того на той час ни мнЂ открыл, ниже до вас писал, дабы не разумЂли, что он нарочно то чинит, хотя Мазепу от милости монаршеской отринуть. А и прежде он о том писал до вашого сіятельства (графа Ґоловкіна) и лист, перенятой от воеводы руского до Тарла писанной, послал... И того ради он и не об’явил на Мазепу, а сказывает, что приказал с резидентом, чтобы он того не чинил, и он не хочет...». Дашков побоювався, «не имЂет ли (Сєнявський) с Мазепой коинтелигенцыи».

Ця справа була тим більш ризикована для Мазепи, що дружина Сєнявського працювала водночас і для росіян, і для Станислава Лещінського.

Див. дуже цікаві матеріали в моск[овському] збірнику «Полтавская победа» (АН СССР, М., 1959).

 11 Мазепа давно вже (ще з 1690-х років) скаржився на подаґру й хираґру. Особливо часто згадує він про свою «болЂзнь подакгричную обычную» в листах до московського уряду в 1706-1708 рр. Зокрема «для хирокгричной болезни» Гетьман не завжди міг «подписовать листов и универсалов» (лист до Меншікова з березня 1708 р., в зв’язку зі справою Кочубея). Влітку 1708 р. він писав Петрові I: «при надходящей глыбокой весьма знемощилой старости подакгричная и хиракгричная болЂзнь... для которой на конЂ труду понесть не могу и хотя мало верхом милю или другую проЂду, то того много приболеть мушу...» Ф. Протасьєв, що бачив Мазепу в половині жовтня 1708 р., казав Ґоловкінові, що Гетьман «зЂло болен». 19 жовтня 1708 р. Войнаровський передав Меншікову листа від Гетьмана, який повідомляв, що «от подагричной и хирагричной (болЂзни) приключилась ему апелепсія». Звичайно, це треба брати cum grano salis. Але про подагру Мазепи згадують і шведські сучасники. Нарешті, є численні відомості про те, що взимку 1708-1709 р. Гетьман дуже хворував (див. нижче).

 12 Австрійський посол у Москві Отто Плейер повідомляв свій уряд 28 листопада 1707 р.: «Тут потихеньку говорять про те, що Швеція через польського короля (Станислава Лещінського. — О.О.) зробила українським козакам таку пропозицію. Якщо вони відділяться від Москви й знову повернуться під владу Польщі й почнуть воювати проти Москви, вони дістануть усі свої вольності, якими вони користувалися раніше, коли були під владою Польщі. З цього приводу тут (у Москві) панує великий неспокій, бо, як відомо, за останній час козаки були позбавлені багатьох своїх прав, отже, подібні пропозиції знайдуть сприятливий ґрунт».

 13 Дуже цікаві закреслені рядки в листі Ґоловкіна до Мазепи в справі Улашина: «Сего часу получили мы вЂдомость, что король швецкой со всЂм войском своим идет сюды на нас; того ради зЂло потребно, дабы ваше сіятелство с войски регименту своего походом своим ускорил и с нами, как скоро возможно, случился, ибо мы еще незаобычны, како с народом малоросійским обходится... И для того вашего сіятелства зЂло нужно прибытіе сюды, понеже, когда в слученіи будем, то лутчее о всем распоряженіе чинитися будет со общаго совЂту. А что ваше сіятелство изволите писать, что войска при вас обрЂтаетца малое число, и тому мы зЂло удивляемся, понеже толко во отлученіи от вас здЂсь три тысячи, да в Полшу на сукурс послано пять тысячь человЂк. Изволите, ваше сіятелство, розослать в полки регименту вашего жестокіе указы, дабы оные немедленно шли за вашим сіятелством. И сам изволиш, ваше сіятелство, поспЂшать, как скоро возможно, к нам, что зЂло нужно. И изволите, ваше сіятелство, писать к нам чрез нарочных почасту, дая знать, гдЂ вы будете обрЂтатись. Також зЂло надлежит смотреть, дабы каких факцей не учинил король швецкой в народЂ малоросійском...». Лист Ґоловкіна був посланий з Почєпа. Очевидно, справа Улашина справила певне враження на московський уряд.

 14 Закликаючи Гетьмана до Новгорода-Сіверського «ради лутчих совЂтов» з московськими міністрами, Ґоловкін водночас од імени царя писав Мазепі «о выбраніи наказного гетмана какой знатной и верной особы и о посылкЂ оного к князю Дмитрею Голицыну в слученіе c несколькими малоросійскими войски».

 15 Тарле каже — 21.X., це, мабуть, друга подорож Бистрицького.

 16 З гетьманом Мазепою прибули до шведів: генеральна старшина — обозний Іван Ломиковський, суддя Василь Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаули Михайло Гамалія і Дмитро Максимович, хорунжий Іван Сулима й бунчужний Федір Мирович; полковники — миргородський Данило Апостол, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, а також Андрій Кандиба, незабаром призначений на полковника корсунського, і Кость Мокієвський, колишній полковник київський, а згодом полковник чигиринський. З охотницьких полковників були: компанійські — Андріяш, Гнат Ґалаґан і Юрій Кожуховський, сердюцький — Яків Покотило. В гетьманському почеті було кілька бунчукових товаришів (Семен Лизогуб, мабуть, Андрій Горленко та інші), а також гетьманських дворян і канцеляристів Генеральної Військової Канцелярії.

 17 Корнилович каже, що зустріч у горках була 29.X. [У Тарле] зустріч 28.Х. (с. 255).

 18 Військо гетьмана Мазепи, яке він привів до шведів, складалося з частин трьох козацьких полків — Лубенського, Миргородського і Прилуцького (друга частина була залишена в Батурині), трьох компанійських полків — Ю. Кожуховського, Г. Ґалаґана й Андріяша і частини сердюцького полку Я. Покотила. Крім того, при Гетьмані була корогва запорожців (близько 100 чол.) і наймані волохи, калмики і, можливо, татари, що були на службі в Мазепи.

Питання про кількість війська, яке прийшло з Мазепою до шведів, залишається дискусійним: різні джерела подають дуже відмінні числа. Шведські сучасники кажуть про 3-12 тисяч (найбільш авторитетні свідчення Ілленштієрни — понад 5 тисяч і Цедергельма — 4 тисячі). Московські джерела наводять значно менші числа: приміром, Петро I, у листі до Ф.М. Апраксіна з 30 жовтня 1708 р., каже: «толко з д†тысячи». На думку Костомарова, Мазепа привів до шведів 4-5 тисяч; Крупницький припускає, що 5 тисяч. Можливо, що було ще менше, бо, здається, всі полки — і козацькі, і охотницькі — не були в комплекті. Приміром, у полку Ю. Кожуховського було, за його свідченням, 150 чол., у полку Я. Покотила — менш як 100 (решта була залишена в Батурині). Сотник Прилуцького полку Корній Савич (це, мабуть, Корній Салогуб, сотник красноколядинський, 1701-1708) казав, що в Мазепи було «с 3 полки кумпанщики и их Прилуцкого полку сотников 9 человЂк, а у каждого сотника по 9 человЂк Козаков, и других полков сотники и козаки были же, а сколько человЂк, не выдает». Запорозький отаман Тиміш Полугер, що був при запорозькій корогві Гетьмана, казав, що з Мазепою перейшло до шведів близько 1200 (1000 — охочих полків і 200 козаків), що збігається зі свідченням Савича. Приблизно таку ж кількість (1500) подає Ріґельман, що мав деякі інформації від Г. Ґалаґана.

Дуже важко зорієнтуватися в цих суперечливих відомостях, що іноді могли мати тенденційний характер. Все ж, на нашу думку, можна прийняти цифру близько 3000, як найбільш імовірну.

 19 Приміром, ніженському наказному полковникові Лук’янові Жураковському цар писав: «... будтс благонадежны что мы вас в настоящіе полковники НЂжинскіе пожалуєм» (29 жовтня 1708 р.); це й сталося 2 листопада 1708 р. Ще більше було обіцяно компанійському полковникові Антонові Ґанському (зятеві С. Палія): «... полк ваш здЂсь обрЂтаетца, которых мы до пріЂзду вашого удоволствовали нашим жалованьем. А по пріЂздЂ вашем не только оной полк, но и иные полки охотницкіе, вЂдая верность вашу к нам, дадим под команду» (29 жовтня 1708 р.). Тоді ж був затверджений переяславським полковником наказний полковник Степан Томара.

 20 До Запоріжжя було надіслано дві грамоти Петра I — з 30 жовтня й 12 листопада 1708 р. Зокрема в другій грамоті цар повідомляв Запоріжжя, що Мазепа вчинив так, щоб «самому быть самовладЂтелным князем над всею Малоросійскою землею под обороною Станислава...». Тоді ж Петро I обіцяв, що «... посылано будет к вам нашого, в. г., жалованья на каждой курень по полторы тысячи золотых украинских на каждой год, сверх прежняго настоящаго годового вам жалованья».

 21 Зокрема відомий указ Петра I з дня 31 жовтня 1708 р. до козацької старшини й міського уряду м. Почєпа.

 22 Дмитро Васильович Чечель (+ 1708) походив зі старої української шляхти («породный шляхтичь православный») на Брацлавщині (Z dz[iejów] Ukr[ainy], c. 34, прим[ітка] — Брацл[авського] повіту). Батько його, Василь Чечель, володів маєтком у Кузьминцях («сдучи ку Соколціо※) (Див. Баранович, Украина накануне.., с. 38, 40; Арх[ив] ЮЗР, ч. VI, т. I, с. 23-26; згад[ано] Кузьминці і Соколків (1545 р.?). За молодих літ Д. Чечель перейшов на Лівобережжя, де був знатним військовим товаришем (1695) і дворянином гетьмана Мазепи (1689-1696). Був у почеті Мазепи під час подорожі Гетьмана до Москви 1689 р. Наступного року знову їздив до Москви, як «пристав гетманской», з Київським митрополитом-електом Варлаамом Ясинським. Полковник охочепіхотний (сердюцький) (1696-1708). Брав участь у поході Мазепи на Правобережжя 1704 р. Один з найбільш відданих Мазепі людей. Гетьман надав йому село Тростянку в Батуринській сотні. Після героїчної оборони Батурина, під час якої був поранений, намагався врятуватися, але був затриманий козаками с. Полівки (Конотопської сотні) Яценками, що видали його москалям і за це одержали від Меншікова «оборонный унівЂрсал». Був страчений (колесований) у Глухові.

Твердження д-ра М. Андрусяка про те, що «Colonel Chechil, a Scotch’man in Ukrainian service» («Ivan Mazepa, Hetman of Ukraine» — «The Ukrainian Quarterly», 1946, Vol. III, Na l, p. 35), звичайно, помилкове.

Мені здається, що Чечелі — італійського походження (Chechile) й прийшли на Україну в почеті королеви Бони Сфорца, дружини Жигмонта І. Ще О. Лазаревський («Описаніе Старой Малороссіи», т. II, К., 1893, с. 277, прим. 488) документально встановив походження Д. Чечеля.

Дмитро Чечель був призначений на команданта батуринської залоги і цілої фортеці. Кеніґсек командував артилерією, а Нестеренко, як батуринський сотник, був начальником міста й цивільного населення Батурина.

 23 Фрідріх («Фридрих») фон-Кеніґсек (+ 1708), саксонський військовий інженер, фахівець гарматної справи. На українській службі — осаул Генеральної артилерії. Важко поранений під час оборони Батурина, помер у Конотопі. Володів (мабуть на ранг) с. Сиволожем, Прохорівської сотні, Ніжинського полку (див. Лазаревський, оп. II, с. 125). Думка Лазаревського, що це пасерб Мазепи — Кршитоф Фридрикевич, — мабуть хибна.

 24 Дмитро (Андрійович ?) Нестеренко (+ 1708), сотник батуринський (1691-1708). Страчений москалями у Глухові на початку листопада 1708 р. Користувався довір’ям Мазепи, який давав йому важливі урядові доручення (зокрема, посольство до Запоріжжя в січні 1708 р. у справі Булавина).

На нашу думку, він був сином Андрія Корнійовича Нестеренка, полковника лубенського (1671 — 1672) і сотника понорницького (1682), зятя гетьмана Дем’яна Многогрішного.

 25 Яків Покотило, з козаків Гелм’язівської сотні, Переяславського полку, полковник охочепіхотний (сердюцький) в 1700-1709 рр., пішов з Мазепою до шведів. В день Полтавської битви піддався москалям. Року 1712 був засланий з родиною до Архангельська (указ 1710 р.).

Мабуть, у Батурині була залишена тільки частина (більша) всього складу сердюцьких полків. Принаймні так було з полком Покотила. Пізніше, вже після загибелі Батурина, в Мазепи були сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима і навіть кол. Чечеля, які стояли в Гадячому у грудні 1708 р. А втім, можливо, що це були ті сердюки, яким пощастило врятуватися з Батурина, як про це оповідає Цедергельм.

 26 Про слабкість батуринських укріплень одностайно свідчать сучасники. 1691 р. Мазепа писав царям: «В Батурине городе проезжие байти зело малы и те ветхи и худы да и городовая стена во многих местах обвалилась, а починить нечем лесу такова у них в Малороссии мало и высеч негде». (Дядиченко, с. 471; ЦДЛДА, ф. Книги Малороссийского приказу, № 62, арк. 759 зв.). Ще року 1700 московський піп Іван Лук’янов, що переїздив через Батурин, звернув увагу, що «город не добре крЂпок, да еще столица гетманская». В. Кочубей у своєму доносі 1708 р. писав, що «Батурин 20 лЂт стоит без починки, и того ради валы около него всюду осунулися и обвалилися; взглядом того и одного дня непріятельского наступленія отсидЂтися невозможно». Це стверджує й сам гетьман Мазепа, який у «статьях доносительных... на которые он требует е. ц. в. указу» (середина вересня 1708 р.) писав: «Артилерію войсковую и аммуницыю, ради неудобства крЂпости Батуринской (понеже оная весма обетшала и валы обалились), куда он, Гетман, имЂет вывести? ...А прожде сего к строенію того города за непрестанными воинскими крымскими и нынЂшними походами не было угодного времяни. А напред того... та крЂпость строена при прежнем гетманЂ, (Самойловичу)...». Краще укріплена була Гончарівка (батуринське передмістя — подварок, де був палац Мазепи), яку Гетьман, за свідченням Кочубея, «обнести велЂл знатным валом».

 27 Іван Яремович Ніс (Нос) (+ 1715), прилуцький городовий отаман (1671-1672), прилуцький полковий обозний (1677), осаул (1685-1692), суддя (1695-1703), і знову обозний (1706-1708); полковник прилуцький (1708-1714); другий генеральний суддя (1714-1715). Свояк прилуцького полковника Д. Горленка, був поставлений наказним полковником над козаками Прилуцького полку, що були залишені Мазепою для оборони Батурина. Зрада Носа документально засвідчена в царській жалованій грамоті на «чин полковничій» (з дня 14 листопада 1708 р.), наданий йому за те, що він «противу наших, ц. в., ратных великоросійских людей не бился и там... (за те) бит был, окован и посажен...» (мабуть, прикутий до гармати). О. Лазаревський характеризує Носа, як людину, що вміла «прислуживаться у властных людей и заслуживать у них особыя милости». А втім, особливим респектом у москалів він не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 р. в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему болЂе ста лЂт».

 28 Окрім церков у Батурині, тоді був зруйнований дощенту також Батуринський Крупицький монастир.

 29 Жан Балюз, який побував у Батурині 1704 р., писав: «Він (Мазепа) показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив в житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки».

 30 Цей опис Батуринської руїни, напевно, зробив самовидець. Дуже цікаво, що Семен Лизогуб був тоді з Мазепою в Батурині. Покійний П.Г. Клепацький гадав, що автором Лизогубівського літопису був генеральний обозний Яків Лизогуб, старший брат Семена. На нашу думку, більше даних для цього мав саме Семен Юхимович Лизогуб (близько 1678-1680-1734), вихованець Київської академії (1699), знатний військовий товариш (1707, 1709), бунчуковий товариш (1715-1734), зять гетьмана І. Скоропадського. Він був з Мазепою до Полтавської битви. Потім був амністований, мабуть, як зять Скоропадського. В кожнім разі, можна припускати його співавторство.

Яскраву картину Батуринської трагедії подає «Описаніе о Малой Россіи» Григорія Покаса (1751): «Князь Меншиков з великороссійским войском город Батурин... и жителей тамошних... з женами и дЂтьми их достал... а народ увесь даже до ссущих (немовлят) выколол и вырубил, c коих кровь дорогами и улицами в Сейм рЂку лилась, будто как обыкновенно на кола млиновые вода идет, при том же и церквее Божественних не пощажено». Це майже дослівно повторюється в «Історії Русів», що, таким чином, мала за собою понад столітню історичну традицію.

Про руйнацію Батурина — див. нашу статтю «Трагедія Батурина» («Вісник» ООЧСУ. 1953, ч. 4-5 (58-59), с. 19-21).

 31 Ще 2 листопада 1708 р. Петро I, діставши «зЂло радостное писаніе» Меншікова про взяття Батурина, писав йому: «Что ж принадлежит о городЂ, и то полагаю на вашу волю ежели возможно от Шведов в нем сидЂть, однакож нЂсколко пушек лутчих вывесть в Глухов, то изволте поправить и посадить в гварнизон хотя драгун в прибавку стрЂлцам, пока пЂхота будет. Буде ж (как я от присланного слышал) оной не крЂпок, то зЂло лутче такую великую артилерію вьшесть в Глухов, а строенье зжечь...». Те саме повторював цар і в листі до Меншікова з 4 листопада. Але 3 листопада Меншіков був вже в Конотопі, простуючи до Глухова. Отже, Батурин був знищений Меншіковим вже 2-3 листопада. Ми не маємо докладного рапорту Меншікова в цій справі, бо він склав цареві свій звіт усно (лист Меншікова до Петра I з дня 3 листопада).

 32 Див. укази Петра I наказному полковникові прилуцькому і командантові Білоцерківського замку з дня 9 листопада 1708 р. — «Письма и бумаги императора Петра Великого», том. VIII, вип. 1, Москва-Ленінград, 1948, с. 290-291, 291-292.

Московський прислужник Федір Лисовський, що його Петро I призначив за протопопа у Гадяче, погрожував 1709 р. гадячанам: «что с Батурином сталось, то потщусь сотворити и с вашим городом».

 33 2 листопада 1708 р. Петро писав Меншікову «Ежели есть булава и знамена, изволь прислать: для нового гетмана зЂло нужно. Також канцелярію возми с собою всю их». На це Меншіков відповідав 3 листопада: «...у нас єсть не токмо одна, но и три булавы, также и бунчюг, и между доволным числом всяких знамен, — знамя первое, которое всегда пред гетманом важивали; и оные всЂ... привезу с собою...». Інші клейноди, зокрема 10 булав, за словами старшини (в Бендерах 1709 р.), Мазепа взяв з собою. Войнаровський казав, однак, що з гетьманських клейнодів залишилися тільки 2 булави, в тому числі одна Хмельницького, а решта, мабуть, пропали в Батурині або після Полтави, над беретами Дніпра.

Ласі до клейнодів гетьмана Мазепи знайшлися не тільки в Росії Г.А. Огинський, гетьман польний литовський, лідер москвофільської партії в Литві, писав Петрові I 4 лютого 1709 р.: «...имЂю ведомость, что послЂ того изменника Мазепы осталась булава и калкан между ево пожитками, вЂдаю, что в войску в. ц. в. такія вещи не употребляютца; того ради прошу, дабы в. ц. в. мнЂ оныя изволили пожаловать. Я не заповЂтрюся от него, хотя что буду и имЂть из вещей ево. Я всегда в. ц. в. желаемо служить должен буду». Невідомо, чи цар задоволив прохання Огинського щодо булави Мазепи, але Меншіков доручив (13.II.1709 р.) кн. Д. Ґоліцинові видати Огинському 6 тисяч з «Мазепиных ефимков». Не дивно, що сучасний советський історик (В. Шутой) називає Огинського «последовательным союзником Петра I».

 34 За совєтськими джерелами, «в настоящее время часть гетманской канцелярии, захваченной Меншиковым в Батурине, хранится в ЛОИИ (Ленинградское Отделение Института Истории АН СССР), в составе военно-походной канцелярии А.Д. Меншикова» («Письма и бумаги императора Петра Великого», том VIII, в. 2, М., 1951, с. 918). Але головніші державні акти («привілеї») були вивезені з Батурина Мазепою. Деякі відомості про їх дальшу долю — див акти Бендерської Комісії 1709 р., опубліковані М. Возняком (збірник «Мазепа», т. І).

 35 Батуринська артилерія була вивезена до Глухова і Сєвська. Згодом гетьман І Скоропадський марно домагався повернення бодай частини її на Україну. Повернуто було взагалі тільки 8 гармат, та й то «всЂ особныя, из разных малороссійских полков собранныя, от артиллеріи войсковой (себто взятої з Батурина) ни единой штуки меж ними нЂт».

 36 Батуринові було присвячене спеціяльне місце у тріюмфальному поході Петра I в Москві з нагоди Полтавської перемоги. На статуї, що символізувала Батурин, було написано «Rebellium sedes Baturni sticcto gladio expugnata».

 37 Повноважним міністром московського уряду на Глухівській Раді 1708 р. був кн. Г.Ф. Долгорукий.

 38 Лук’ян Якович Жураковський (+ 1718), син Ніженського полковника Я.М. Жураковського, ніженський полковий сотник, осаул і суддя (1699, 1701, 1707), ніженський наказний полковник (1701- 1708); полковник ніженський (1708-1718).

Можна думати, що після смерти І. Обидовського (1701) Мазепа не призначав нового полковника, маючи на увазі для цього важливого уряду другого свого небожа А. Войнаровського.

 39 Зокрема генеральний хорунжий І. Сулима й генеральний бунчужний Ф. Мирович були одружені з сестрами П. Полуботка, а через них він був посвоячений і з іншими мазепинцями (Д. Максимовичем, Д. Зеленським та ін.).

 40 ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 379 (1680 р.).

 41 Нечипір Каленикович Калениченко, чернігівський полковий осаул (1671, 1674) і обозний (1689); посланець Самойловича до Дорошенка після Переяславської Ради 1674 р.

Шлюб з Пелагією Нечипірівною Калениченко посвоячив Скоропадського також з Мокрієвичами, Ломиковськими, Грембецькими, Кохановськими та іншими старшинськими фаміліями.

 42 ГАФКЭ, «Мал. подл. акты», ч. 635.

 43 Був ген[еральим] осаулом 3.Х. 1700 р., а одружився ще генеральним] бунчужним (див. Лаз[аревського]).

 44 В 1700 р. Скоропадський вже був одружений з Настасією Марківною. Федір Маркевич згодом писав і «року 1700, когда покойный Гетм[ан] Ск[оропадск]ій был на урадЂ асаулства енералъного; в тот час оный (Ск[оропадск]ій) был послан наказним гетманом и стоял з войском за ДнЂпром, на Омелнику, при котором войску и я служил». (Лазаревскій, Описаніе..., III, 121).

 45 Марко Аврамович (+ 1712), жидівського роду, обиватель і орендар прилуцький («славетний обиватель» — 1701), орендар пирятинський (1683-1685), родоначальник відомої й заслуженої в історії української культури старшинсько-шляхетської фамілії Марковичів.

 46 Очевидно, одруження відбулося десь навесні або влітку 1700 р.

 47 Анастасія Марківна Маркович (к. 1671-1729) була одружена: l voto з генеральним бунчужним Константином Голубом (його 2 жінка); 2 voto (к. 1700) з гетьманом Іваном Скоропадським (його 2 жінка).

 48 Під час шведської «інкурсії» С. Ширая не було у Стародубі. Він, як писав гетьман Скоропадський в універсалі 11 лютого 1709 р., «для приват своих до града Москвы з’ехал, оставивши в СтародубЂ под самое непріятеля шведа нашествіе, майстрат без призвоитых порядков, и там до сего время в своих дЂлах упражняется». Чи виїзд Ширая був пов’язаний з тими заколотами, що мали місце в Стародубі восени 1708 р., чи він був викликаний іншими причинами, невідомо.

 49 Цей дуже важливий і цікавий своїм змістом лист (його віз отаман Запорозької корогви Тиміш Полугер) був перехоплений москалями. П[исьма] и Б[умаги]..., VIII і, с. 894, кажуть, що Полугер втік зі шведського табору. Див. Костомарові, Мазепа], с. 725, який ясно каже, що «Полугер попался и был приведен в Лебедин на расправу. Відомо навіть хто його спіймав. «В одном из первых чисел декабря (sic!) 1708 года... подвергнут был допросу запор[ожский] отаман Тимофей Полугер, который со ста товаришами сЂчевиками перешел за Десну с Мазепою, а потом послан был гетманом с письмом к Скоропадскому, котораго Мазепа хотЂл склонить на свою сторону. Полугер попался и был приведен в Лебедин на расправу. Он не показал ничего особенно важного... НеизвЂстна судьба, постигшая Полугера».

 50 Наприклад, Петро I не повідомив докладно Скоропадського про свої пляни генеральної атаки на шведів під Полтавою 13-14 червня 1709 р.

Цікаво, що царська грамота Скоропадському на «уряд гетманскій» була видана щойно в 1710 р. Це помилкова дата у виданні цієї грамоти. Фактична дата 5.1.1711. Але грамота не була надіслана Скоропадському. Що Петро I не довіряв Скоропадському, видко також з документів 1711 р. Коментатор їх в офіційному совєтському виданні «Письма и бумаги Петра Великого», т. XI1, М., 1962, с. 346, пише ясно: «Петр I не доверял И. И. Скоропадскому. Он опасался, что готовившеєся наступление татар и запорожских казаков во главе с Филиппом Орликом может быть использовано украинской войсковой старшиной для враждебных выступлений против русского правительства. В связи с этим царь откладывал отправление грамоты (жалованої на уряд гетьмана. — О.О.) на Украину. Возможно, что она и не была послана, так как данный подлинник остался в архивных делах». Див. ще Ibid, c. 364-365.

 51 Московська пропаганда широко використовувала всякі канали — не лише дипломатичні — в Західній Европі (зокрема в Німеччині), щоб скомпромітувати там акцію та особу Мазепи й виправдати дії московського уряду на Україні. Треба сказати, що ця пропаґанда подекуди мала неабиякий успіх.

 52 Питанню про церковну анатему на гетьмана Мазепу та її неправосильність з церковно-канонічного погляду присвячені розвідки покійних В.О. Біднова й ОТ. Лотоцького у збірнику «Мазепа», т. II, Варшава, 1939, с. 38-68.

На зневагу імення й пам’яті Мазепи Петро I встановив блазенський т. зв. «орден Юди». Про це — див. С. Платонов, Орден Иуды 1709 года. — «Летопись занятий Постоянной Историко-Археографической Комиссии за 1926 год», Ленінград, 1927, вип. 1 (34), с. 193-198.

 53 Одним з таких зрадників був сердюцький полковник Бурляй (Бурлій ?), командант Білоцерківської фортеці, який у листопаді 1708 р. здав кн. Д. Ґоліцинові Білу Церкву й видав здепоновану там частину Генерального Скарбу і особистих скарбів Мазепи. «А при уговорЂ, — писав Ґоліцин Ґоловкінові 21 листопада, — оному полковнику за отдачю фортеціи обещано дать 100 рублев, сотником по 40, казакам по 2 рубли». Був сердюцьким полковником ще в 1727 р.

 54 Глухівським сотником був тоді Олексій Туранський. Про нього — див. вище, розділ IV.

 55 Прихильники Мазепи були не тільки серед старшини. Московський уряд не був певний також щодо настроїв українського духовенства (і вищого, і навіть білого — священства) і міського патриціяту. Кн. Д. Ґоліцин на початку 1709 р. повідомляв царя, що у всьому Києві він знав лише одного ченця, прихильного до Москви, — Теофана Прокоповича, тоді префекта Київської академії. Він же (в листопаді 1708 р.) висловлював підозру на київського війта Дмитра Полоцького, що нібито «о измЂнЂ Мазепиной вЂдал». Чимало духовних осіб і міських урядників були репресовані москалями в зв’язку зі справою Мазепи.

 56 Репресії проти родин мазепинської старшини почалися одразу. Ще 3 листопада 1708 р. Петро I писав Меншікову: «Припало мнЂ на ум, что в Прилуках гетманских единомышленников, которыс нынЂ при нем, многих есть жены и дЂти. Чего для изволь туды нарочно кого нибудь послать з драгуны и взять их за караулом». Тоді були заарештовані дружини Д. Зеленського й І. Бистрицького та інші особи. Так було, мабуть, скрізь на території, окупованій московським військом. Зокрема, родина Герциків з Полтави була депортована на Слобожанщину, де й знаходилася в ув’язненні. Все майно Герциків було сконфісковане.

 57 Гнат Іванович Ґалаґан (+ 1748), з козаків м. Омельника на Миргородщині; полковник запорозького війська (1706); компанійський полковник (1708-1709); полковник чигиринський (1709-1714); полковник прилуцький (1714-1739).

 58 Дехто з них (зокрема Зеленський і Максимович) були взяті під догляд і фактично перебували під вартою (українською або шведською) в умовах хатнього арешту.

 59 Михайло Гамалія, вільно (як він казав), чи невільно, потрапив до московських рук десь наприкінці лютого 1709 р. Є відомості (з російських джерел), що тоді ж перейшли на бік Москви два охотницькі полковники — компанійський і сердюцький (імення їх невідомі).

 60 Про хворість Мазепи взимку 1708-1709 р. є численні вістки перебіжчиків. Зокрема слуги Ломиковського, що втекли з Ромна в половині грудня, казали: «Мазепа... зЂло был болен, которого лЂчил шведскій оптекарь, и было ему от той болЂзни свободнее, для которой он болЂзни не мог с королем швецким Ђхать (до Гадячого) и для того поостался (в Ромні)». Те ж саме оповідав тоді піп з Ромtнщини Іван: «Мазепа... зЂло болен и никуда з двора не Ђздит». Отаман м. Сенчи — Кирило Сергієнко казав у Лебедині 8 грудня 1708 р., що тиждень тому «видЂл он, атаман, его, Мазепу, лежит на постелЂ, подушками окладен, и сказывают, что болен». Але пізніше, на весну, Гетьманові, мабуть, трохи полегшало: принаймні джерела не згадують про його хворість, та й активність Мазепи на той час значно зростає.

 61 Про кількість війська Мазепи взимку 1708-1709 р. маємо лише уривкові відомості. Сердюк К. Семененко свідчив у Лебедині в грудні 1708 р., що в чотирьох сердюцьких полках залишилося менш як 300 чоловік, а в двох компанійських (Андріяша й Кожуховського) — близько 500; крім того, 300 волохів, «что Мазепа затянул от Огинского», і близько 40 калмиків. Про малу кількість гетьманського війська оповідають і інші перебіжчики. Московський уряд вважав, що війська в Мазепи «и c тысячю не будет» (лист Ґоловкіна до Ф. Осипова з 22 листопада 1708 р.), але закордонним дипломатам подавав явно применшені числа (300-400 чол.).

 62 «При нем (гетьмані Мазепі)... войска козацкого ничего нЂт», — свідчив 13 грудня в Лебедині піп з Роменщини Іван.

 63 В 1708-1709 рр. обидва брати Гамалії — Михайло і Антін були генеральними осаулами, і їх звичайно плутають в історичній літературі. На нашу думку, з Мазепою пішов до шведів не Антін, а Михайло Гамалія, який був тоді першим генеральним осаулом (другим був Дмитро Максимович, що дістав цей уряд десь у другій половині липня 1708 р.). Антін Гамалія був призначений генеральним осаулом, здається, щойно у другій половині листопада 1708 р., коли Мазепа був у Ромні. Дещо несподіваний факт призначення третього генерального осаула (звичайно їх було два) пояснюється надзвичайними умовами часу, зокрема тим, що Антін Гамалія дістав спеціяльне доручення на Правобережжі, де він мав також виконувати обов’язки полковника білоцерківського, замість М. Омельченка, який перейшов на бік Москви й визнав уряд Скоропадського. Гадаємо, що саме Антона Гамалію зустрів у Чигирині в кінці листопада 1708 р. Григорій Герцик. У своїх свідченнях у Києві ( в липні 1709 р.), після здачі росіянам у день Полтавської битви, Антін Гамалія обійшов ці факти мовчанкою і взагалі намагався применшити свою службову ролю, ба навіть заперечити свою участь в українському уряді в 1708-1709 рр., що, однак, не врятувало його від заслання до Сибіру (Михайло Гамалія був лише депортований до Москви, а потім повернутий на Україну).

 64 Року 1723 згадується «охочекомонный полк Бурляев, в Шептаковке конституючий (журн[ал] Гетм[анской] канц[елярии] 27.XI. 1723. — Чтенія ИОНЛ», кн. XII, с. 118. — Дядиченко, «Полтава», 260). Можливо, що це був кол[ишній] сердюцький полковник 1708 р. — Бурляй. Якийсь Петро Бурляев (Бурляй?), про допит якого в Батурині є згадка з 1690 р. (Окіншевич, Генеральна] старшина (Рада старшинська), с. 189). Можливо, що це нащадок Хмельничанина К. Бурлія (Бурляя), (Див. покажчик до IX-X томів «Історії України-Руси» Грі/шевського.

 65 Федір Іванович Мирович (+ 1758), син переяславського полковника І. Мировича, бунчуковий товариш; генеральний бунчужний (1708-1709); генеральний осаул у гетьмана П. Орлика (1710, 1711). Виконував низку важливих дипломатичних доручень Мазепи (зокрема, пересправи з Запоріжжям, що завершилися укладенням запорозько-шведського союзу, а також місія до Криму) і Орлика. На еміґрації в Криму, Туреччині, Швеції, Польщі (з 1719 р.) і знову в Криму (з 1754 р.). Його політична діяльність стягла великі репресії російського уряду на цілу фамілію Мировичів, яка була заслана до Сибіру з конфіскацією всіх маєтків. Останній живий член українського уряду гетьмана Мазепи, Ф. Мирович до кінця своїх днів залишався непримиренним ворогом Москви і оборонцем української національно-державницької ідеї в дусі Бендерської конституції 1710 р.

 66 Від початку лютого й до кінця травня 1709 р. між росіянами і шведами велися напівофіційні розмови в справі миру. Обидві сторони висували свої вимоги щодо «прибыточного миру». 4 травня Ґоловкін повідомляв царя, що «король... (шведський) еще в упорности и гордости пребывает, хотя министры знатно к тому (мирові) и склонны». Російський уряд пропонував тоді шведам розпочати офіційні переговори, але з цього нічого не вийшло. Мазепа не міг не знати про ці факти і настрої у шведській головній квартирі.

 67 Зима 1708-1709 р. була одною з найлютіших в Европі. Таких великих морозів не пам’ятали навіть старі люди. Морози почалися у вересні 1708 р., а в листопаді вони досягли 30 ступнів (за Реомюром). Крман так описує ночівлю на початку листопада в лісі, на шляху зі Стародуба до Новгорода-Сіверського; «Мусіли ми ночувати серед лісу, без вогню, бо дрова позамерзали, і вогонь не хотів їх брати. Виставлені на вітер, не могли ми довго ні стояти, ані лежати; вітер палив нам обличчя і добирався аж до тіла; навіть часте вживання горілки не могло нас зогріти». Сам Карл XII писав, що «зима була надто сувора, холод здавався надзвичайним, і багато з неприятелів і наших людей замерзали й відморожували руки, ноги й носи». Один шведський офіцер повідомляв, що бачив по дорозі з Лебедина до Сум понад 2 тис. померзлих солдатів.

 68 Див. В. Щутой, Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708-1709 рр., К., 1951; його ж, Борьба народных масс протяв нашествия армии Карла XII. 1700-1709. Москва, 1958.

 69 Данило Болбот, «значний канцеляриста войсковий» (1707), виконував різні урядові, зокрема дипломатичні доручення Мазепи. Був посланцем до царя (1708), до Криму (куди возив також листа від шведського першого міністра гр. Піпера), а навесні 1709 р. їздив до Очакова, звідки привіз турецького посланця до Січі напередодні її руйнації. На еміґрації жив у Бендерах і Ясах (1709).

Олекса Болбут, канцелярист Чернігівської полкової канцелярії (1730 р.) — чи не його родич (може, син?).

 70 Федір Нахимовський (+ 1758), жидівського роду, був на дипломатичній службі в гетьманів Мазепи та Орлика. Григор Орлик писав про нього 1753 р.: «Цей старшина був дуже корисний при листуванні гетьмана Мазепи з небіжчиком шведським королем (Карлом XII). Йому довіряли в найтаємніших місіях, і мій (Г. Орлика) батько користувався ним у найделікатніших і найповажніших справах». На еміґрації жив у Туреччині, Швеції, здебільшого у Польщі, а з 1754 р. в Криму, де діяв разом з Ф. Мировичем.

 71 Дуже можливо, що зв’язки генерального осаула гетьмана Орлика — Григорія Герцика з нскрасовцями (а через них і з Доном) і казанськими татарами та башкирами були нав’язані ще за життя Мазепи, в 1709 р., і його посольство 1710 р. на Кубань було не першим.

 72 Цих місій, зокрема на Запоріжжя, було, звичайно, більше. Наприклад, в листопаді 1708 р. був посланий туди Трохим Василевич (Троцина), б. сотник срібнянський (1688-1707), а на той час прилуцький полковий суддя; місія була успішна, бо запорожці писали до Мазепи 24 листопада 1708 p. «co многими на... (царя) укоризнами, прося... Мазепу о присылкЂ к ним на Кош посланных от короля швецкаго и от Лещинскаго и от него... (Мазепи) для постановленія с ними договоров, за кЂм им, отторгнувшись из под державы нашей (царя), быти, и дабы даны им были войсковые клейноты от короля швецкаго и Лещинскаго. А для разоренія крЂпости нашей (царя) — Каменнаго Затона просили они у шведа и у... Мазепы скорой присылки помощных войск, обЂщая по разореніи той крЂпости поспЂшати к ним в помочь против наших (царя) войск». Але Василевич з тим запорозьким листом був «перенят» москалями, а згодом був вивезений до Петербурґа й помер у дорозі.

 73 У дипломатичних акціях та контракціях у Туреччині й Криму 1708-1709 рр. брав участь (з доручення царя) також уряд гетьмана Скоропадського. На початку грудня 1708 р. був посланий до Юсуф-паші, сераскера Сілістрійського, «в певных и пилных дЂлЂх... для сполного между обома народами покою» Левко Шрамченко (Шрамко), сотник олишівський (1680-1709), згодом ніженський полковий обозний (1709-1730). Під той час їздив до Константинополя шваґер гетьмана Скоропадського Андрій Маркович. Наприкінці 1708 р. Скоропадський посилав до Криму знатного бунчукового товариша Івана Черняка (майбутнього полтавського полковника) «со об’явленіем о избраніи на гетманство».

 74 Щоб спаралізувати акцію Мазепи на Запоріжжі, московський уряд, серед інших засобів (аґітація, нагороди та обіцянки, підкуп тощо), використав також старі листи Мазепи до Москви в запорозьких справах. 3 лютого 1709 р. Ґоловкін наказував дякам Посольського приказу розшукати в архіві й негайно вислати йому «тЂ листы Мазепины, в которых он писывал к покойному Федору АлексЂевичю) Головину о запорожцах, представляя невЂрность и шатость их и совЂтуя о ускромленіи и разореніи оных».

 75 Прилучення Запоріжжя до українсько-шведського союзу дуже стурбувало москвофільську партію в Польщі. Фельдмаршал-ляйтенант Гольц писав цареві 18 квітня 1709 р. з м. Погребища: «... коронное войско (Сенявського) зЂло потревожилося, ибо оное чает, что приступленіем запорожцев к королю шведцкому вашего царскаго величества прежнія счастливыя удачи и великіе авантажи нынЂ всемЂрно разрушены суть...».

 76 На чолі цього козацького загону був корсунський полковник А. Кандиба.

 77 Петро Сорочинський був кошовим 1701 р. (Возняк. [Хто автор] Літопису Самовидця, с. 60; Яворницький. Ист[ория] Запор[ожских козаков], [т.] III, СПб., 1897, с. 312; [те саме], т. I, Вл[адимир], 1903, с. 169).

 78 У зв’язку з тим, кн. Г. Долгорукий радив цареві (в листі з 3 березня 1709 р.) використати також С. Палія, «понеже оной в таких лехкомышленных имЂет любовь и немалой кредит».

 79 Москалям дісталося на Запоріжжі, окрім військових клейнодів та інших цінностей, багато зброї, зокрема 36 гармат, 4 мортири й 12 гаківниць.

 80 Олександер Нечипорович Чуйкевич, брат генерального судді В. Чуйкевича. Полтавський полковий писар (1708), бунчуковий товариш (1718, 1720), зн[атний] військовий] тов[ариш] (1719). Року 1691 був посланий до Польщі (може Правобережжя?) з ціллю розвідки (Дядиченко, 242). Амнистований у Дядиченка «кол[ишній] полт[авській] полк[овий] писар».

 81 Мазепа писав до Москви 30 травня 1708 р. про І. Левенця, що «полковник Полтавскій издревле есть непостоянен и, в ближайшем с запорожцами сосЂдст†пребывая, всегда одним духом с запорожцами дышет».

Дуже цікава згадка в актах Бендерської комісії 1709 р. про те, що Мазепа не допустив на полтавське полковництво Герцика (очевидно, Григорія, який був наказним полковником), хоч його було вибрано вільними голосами, а призначив на цей уряд іншу особу (Левенця). Ця трохи незрозуміла, на перший погляд, звістка (зважаючи на добрі відносини родини Герциків з Мазепою й свояцтво їх з Орликом та й з самим Мазепою — через Громик і Фридрикевичів) пояснюється, мабуть, тим, що Гетьман мусів тоді зважати на місцеві, дуже складні відносини, зокрема на ворожнечу між Кочубеями та Іскрами — з одного боку, і Герциками — з другого боку (це було ще до виступу Кочубея), а тому й призначив на уряд полтавського полковника людину, мовляв, невтральну (хоч і не дуже прихильну до Кочубеїв та Іскор), досить упливову в Полтаві й до того ще посвоячену з Герциками (брат Григорія Герцика — Іван був одружений з донькою І. Левенця).

Шутой називає його Болковицьким (с. 318; поклик на «Бумаги Меншикова»), який був у Борзні (приблизно початко листопада 1708 р.). Тоді виходить, що при Мазепі було в той час 4 комп[анійські] полки. Можливо, що Волковицький заступав тоді Гр. Новицького, який був резидентом Мазепи при Сенявському. Гадаю, що таке ім’я. Волковицький (шляхетський рід з Галичини).

 82 Іван Герцик, зять І. Левенця, взимку 1708 р. втік з Полтави з 20 козаками до Ромна, де тоді був Мазепа. З 1709 р. він був, разом з братами — Григорієм та Опанасом, на еміґрації в Туреччині і Швеції.

 83 30 квітня 1709 р. Ґоловкін писав цареві на підставі інформацій російського посла в Константинополі П. Толстого, що «никакова опасенія сего лЂта ни от турок, ни от татар имЂти не надлежит». Саме тоді турецький уряд заборонив Кримському ханові виступати проти Росії.

 84 58 батальйонів піхоти, 17 полків кавалерії, понад 70 поль[ових] гармат і 32 гармати польової артилерії; разом 43,5 тис. війська і 102 гармати (Е. Колосов. Артилерия в Полтавском сражении. Полтава. K 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. Москва, 1959, с. 91-111). Але напередодні другого етапу битви [було] лише 18 тис. чол.; 4 діючі гармати.

 85 22 полки кавалерії, всього 24-25 тис. чоловік, 2 батальйони піхоти й запорожці, разом близько 8 тис. [(Е. Колосов)].

 86 і пороху, каже Тарле (с. 384), але на с. 386 Тарле каже про «снаряди» тільки.

 87 Кількість українського війська під Полтавою встановити нелегко через брак автентичних українських джерел. Шведські джерела оцінюють її приблизно на 10000 чол. (близько 2 тисяч гетьманського війська і 8 тисяч запорожців; останнє, на думку Крупницького, дещо перебільшене).

Перебіжчик, козак Галицького полку Гнат Коданченко, свідчив 4 червня 1709 р., що при Мазепі «болши 3000 сво войска нЂт»; зокрема там був сердюцький полк (мабуть, Я. Покотила) і 2 компанійських полки (фактично їх було 3 — Ю. Кожуховського, Андріяша і Волковицького). Але «запорожцов сколко у шведа и у Мазепы, того (Коданченко) не выдает»,

 88 Військо гетьмана Скоропадського (переважно кіннота) також не брало участи в генеральному бої під Полтавою, але допомагало москалям, охороняючи їх флянґи та комунікації. В козацькому війську був тоді й Семен Палій, повернутий із Сибіру. Козаки Скоропадського переслідували (разом з російською кавалерією) шведів до Переволочної.

 89 Шведи виступили в 2 години ночі 27. VI. Отже, перед світанком.

 90 Див. Тарле, с. 401. Чи не користувався він моїми працями, виданими в 1939-1941 рр.?

 91 Тарле, [с.] 419, каже, що близько 6000; 4635 (с. 412).

 92 Тарле датує капітуляцію 1. VII.1709 (с. 417).












Див. також:

Теодор Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах 1687-1709.

Гетьман Іван Мазепа. Збірка портретів.

Мапа України Гоманна, 1716.


Листи та накази Петра I-го. Липень-грудень 1708 року

Північна війна в Новгородському третьому літописі.

Лизогубівський літопис.

Чернігівський літопис.

Ж.-Б. Шерер про взяття Батурина.

О. Ріґельман про взяття Батурина.

О. М. Лазаревський. Історичний нарис Батурина.

П. Єфименко. Могила гетьманців в м. Лебедині.


Схема воєнних дій жовтня-листопада 1708 року. Падіння Батурина











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.