[Олександер Оглоблин. Люди старої України та інші праці. — Острог-Нью-Йорк, 2000. — С. 43-51.]

Попередня     Головна     Наступна

Олександер Оглоблин

СЕМЕН ТА ОЛЕКСА ДИВОВИЧІ

В історії розвитку української національно-державницької думки великий інтерес являють 1750-1760-ті роки — епоха, що з повним правом може бути названа ім’ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Маєстатична постать останнього гетьмана Старої України — Кирила Розумовського, який поводився на Україні як справжній володар, його далекосяжні династичні пляни, блиск глухівської гетьманської резиденції, грандіозний плян відновити українську столицю в Батурині з його "національними строєніями", проект заснувати там перший університет на Україні, яскраві твори української національної історіографії (наприклад, "Описаніе о Малой Россіи" Григорія Покаса), утворення поважного кола української патріотичної інтеліґенції, — все це було відповіддю старої Гетьманської України на ту навалу московського імперіялізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури.

Ясна річ, що це загальне пожвавлення українського національного життя не могло не позначитися на культурній ділянці, зокрема в царині української історіографії, де виступає нова літературна течія, яку створює, за словами М.Грушевського, "знаменитое сословие войсковых канцеляристові що "подготовляет национальное украинское возрождение XIX века". Серед цієї "козацької інтеліґенції" (М.Грушевський) доби Розумовського визначне місце, безперечно, належить братам Дівовичам.

* * *

Дівовичі (Дзівовичі) були козаки м. Семіонівки, Топальської сотні Стародубівського полку. Батько їх, Данило Дівович (ДЂвович), "сотенный завЂдовец", "житель Симеоновскій", згадується року 1751. Два його сини — Семен і Олекса дістали непогану освіту. Семен Дівович учився в Київській Академії (кінчаючи клясою реторики), а з 1754 року — в Академічному університеті в Петербурзі. І Київська Академія, що переживала тоді часи великого розквіту, і Петербурзький університет, керований видатними європейськими вченими, дали Семенові Дівовичеві дуже багато. В університеті він виявляє особливий інтерес до математично-природничих наук, зокрема до астрономії (проф. Франц Епінус) і хемії. Товаришами його з університету (а ще раніше — з Київської Академії) були: Яків Козельський, видатний філософ, Федір Козельський, поет і драматург, і Опанас Лобисевич, письменник і громадський діяч.

Найближчим товаришем С.Дівовича був його земляк — Лобисевич, літературні інтереси якого виявилися ще в університеті, їх разом і спіткало лихо, що сталося через недоброзичливе до них ставлення ("ненависть и злобу") з боку відомого російського вченого і поета, академіка М.В.Ломоносова ¹. 16. VI. 1760 року Академічна Канцелярія наказала Дівовича й Лобисевича — ніби "за нехожденіе их на профессорскія лекцій" —- виключити з університету. Це було тим більшою несподіванкою, що академічне начальство (і навіть сам Ломоносов) визнавало, що обидва студенти "не худо учатся и имЂют успЂхи". Скривджені вдалися до президента Академії Наук, яким був тоді граф Кирило Розумовський. Гетьман був дуже здивований занадто суворим присудом Академічної Канцелярії, яка явно перевищила свої поовноваження, тим паче, що, як писав гетьман, Дівович і Лобисевич "в Академію приняты по моему собcтвенному опредЂленію" ² i "атестаты об успехах их мнЂ самому довольно извЂстны".

 ¹ Ломоносов, як відомо. дуже не любив українських студентів, вихованців Київcької Академії. Саме в той час він переслідував і Григорія А.Полетику. ² Розбивка скрізь наша.

Посилаючи Лобисевича й Дівовича до Петербурзького університету, гетьман, звичайно, зважав на їх здібності і мав щодо них свій розрахунок, дбаючи про розвиток культури та освіти на Україні. Отож він вступився за них і, скасувавши наказ про їх виключення, наказав 12. IX. 1760 р. "немедленно, дав им на прогоны, не в зачет их жалованья, надлежащія деньги", надіслати обох до нього, до Глухова. Там С.Дівович і залишився.

9. II. 1761 року Семен Дівович був призначений перекладачем при Генеральній Військовій Канцелярії. Саме тут, у Глухові, року 1762 він "сочинил в честь, славу и защищеніе всей Малороссіи" славнозвісний "Разговор Великороссіи c Малороссіей", цей яскравий твір української національно-державницької думки. Можна думати, що Дівович написав його під впливом, а, може, й на доручення гетьмана Кирила Розумовського. "Разговор" написаний якраз на початку царювання Катерини II, коли керівні українські кола мали поважні підстави побоюватися нового курсу імперської політики — замість сприятливої для України політики цариці Єлисавети і Петра III.

"Разговор Великороссіи c Малороссіей" давно і добре відомий в історії української літератури та громадської думки. Ще І.Бецький хотів видати його в "Молодику", але російська цензура не дозволила. Твір опублікував 1882 р. проф. Микола Петров, який тоді ж установив документально і авторство Дівовича ¹. В цьому творі, в добрій, як на той час, віршованій формі, у властивому тій епосі стилі діялогу, подана широка історично-політична дискусія між: Росією, з одного боку, і Україною — з другого. Перша ("Великороссія") ставить низку запитань, очевидна мета яких ствердити історичну та державно-політичну меншовартість України, що ніби всім зобов’язана ласкавій опіці й допомозі "великаго русскаго народа". З свого боку Україна ("Малороссія") дає на це гідні, ґрунтовні і вичерпливі відповіді, які доводять історичну суверенність української держави, її національно-державну окремішність і рівноправність з Росією, її заслуги перед імперією, нарешті, законність її історичних, правних і моральних контрпретенсій щодо Росії. Переможцем у цьому своєрідному диспуті залишається Україна. Треба сказати, що автор зробив це вийнятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідности, з глибоким розумінням історії України (та й Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел та літератури ². Поза всяким сумнівом, Дівович використав при цьому, втіливши в літературну форму, також багато переказів та думок, що кружляли тоді серед українського громадянства.

 ¹ Не зважаючи на це, деякі московські дослідники (Паїсов) і досі твердять, що авторство "Разговора" "до сих пор не установлено" ("Записки Отдела рукописей Всесоюзной Библиотеки им. Ленина", в. V, Москва 1939, стор. 64-65).

 ² Зокрема він користувався "Описанием о Малой Россіи" (1751 p.) Григорія Покаса (див. нижче). Взагалі С.Дівович був добре обізнаний з клясичною літературою. Він згадує Корнелія Непота, Полібія, Овідія, Таціта. Гомера та інших.

Ще в 1881 р. М.Петров слушно зауважив, що "по тенденцій и тону наш "Разговор" ("Разговор Великороссіи c Малороссіей") имЂет нЂкоторое сходство c извЂстным историческим памфлетом — Исторіей Русов Псевдо-Конисскаго... и, может быть, послужил одним из источников для этой Исторіи". Справді, в "Исторіи Русов" є чимало спільного з "Разговором": загальна національно-державницька концепція, кінцева теза, де Україна, звертаючися до Росії, каже:

"Не тебЂ, государю твоєму поддалась . ..

Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,

Но государь твой и мой общій повелитель";

твердження, що козаки походять від "козар або хозар"; опис битв під Берестечком і Білою Церквою в сприятливому для козаків світлі; оповідання про похід Семена Палія під Очаків; подробиці про перемогу Ґалаґана над поляками під Солодківцями 1734 р. тощо ¹. Отже нема сумніву, що автор "Исторіи Русов" знав "Разговор Великороссіи c Малороссіей", який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII століття ². І напередодні скасування гетьманату, що було зламанням української автономії Росією, і, може, ще більше після того твір С.Дівовича мав гостро злободенний характер, був великої сили українським літературним протестом проти московської централістичної політики.

Року 1763 С.Дівович був призначений на архіваріюса "Малоросійської Генеральної Архіви". Це було важливе доручення, яке, очевидно, відповідало особистим інтересам і нахилам Дівовича. Але Дівович, хоч і молодий ще (йому, мабуть, було не більше 30 років), був уже на Божій дорозі. Він важко хворів і незабаром помер ³. Так символічно рано урвалося це талановите життя, яке не пережило занепаду козацько-гетьманської держави, що її ідеї був так відданий Дівович.

 ¹ Докладніше про це в нашій прані "Студії над „Исторіею Русов"" (зладжена до друку).

 ² Зокрема один із списків "Разговора" зроблений був для генерального бунчужного Івана Ів. Бороздни, видатного представника Новгород-сіверського шляхетства, в його мастку Медвідові, 1788 року.

 ³ Року 1766 і 1767 архіваром був військовий канцелярист Кедровський, то заступив померлого перед тим архівара Гусаревського, який був, очевидно, наступником С.Дівовича.

Родина Дівовичів взагалі лишила слід в історії української культури. Досить цікава, але ще мало відома постать старшого брата Семена Дівовича — Олекси. Олекса Дівович народився, мабуть, у рідній Семіонівці, дістав непогану освіту (не виключено, що він, як і його молодший брат, учився в Київській Академії, хоч документальних даних про це не маємо) І почав службу канцеляристом Генеральної Військової Канцеляри. На посаді військового канцеляриста він перебував у 1756-1762 роках. Року 1763 він, мабуть, за підтримкою К.Розумовського був призначений сотником почепівським (першої сотні) і пильнував цієї посади до 1769 року. Сотництво О.Дівовича далося сотнянам взнаки, і на його здирства та насильства були численні скарги. Наприклад, 1767 року "абшитований" стародубівський полковий хорунжий Михайло Старосільський ¹ скаржився на сотника О.Дівовича і підсудка Павла Лобисевича "о вынужденіи на двор записа и взятках лихоимственных", при чому справа мала "вид немалой обиды и преступленія". Ще менше церемонився О.Дівович з рядовими козаками.

 ¹ Михайло Якович Старосільський. бувший сотник почепівський, одружений з Катериною Юхимівною Карпович.

Року 1768 почепівський козак Мирон Королів намалював у своїй скарзі яскраву картину надужить сотника. Ще 1766 р. сотник видав Королеву 100 карбованців для закупівлі прядива, "объявляя обманно, якобы полковничіе для раздачи, и приказал оные на пенку раздавать, за которые денги не взял c него обликового запису умышленно". Видимо, Королів не спромігся закупити ті прядиво своєчасно. Тоді, без його відома, все нерухоме майно його, а саме хутір Починок з млином і в селі Вереб’ївці 2 двори "с принадлежностями", було "вмЂсто проценту, записано на упад", доки він не поверне грошей. Якщо ж на 10.I.1767 р. цього не буде зроблено або не буде здане прядиво, то весь цей маєток має дістатись у вічне володіння сотника. Мало того, сотник приїхав "в дом его, козачій, принужденно и, напоив его до пьяна, забрал от него на тЂ добра крЂпости, денги 100 рублей и облики по многим его требованіям не возвратил". Сотник склав "подложный упадовый запис без вЂдома его" (Королева) і представив його до сотенної канцелярії, звідки взяв ‘"ненадлежаще" "выпис c показаніем, якобы он (Королів) таковой упадовый запис на том урадЂ сам сознал персонално". Крім того, сотник учинив Королеву "разныя обиды". Це був, дійсно, "весма безстрашный поступок", як його кваліфікували навіть сухі урядові документи. Мабуть, ці факти не були поодинокі.

Ми навмисне згадали про ці темні сторони урядової діяльности О.Дівовича, зрештою звичайні для багатьох представників тогочасної козацької старшини. Для О.М.Лазаревського цього було б цілком досить, щоб винести суворий присуд історика. Але це було б занадто однобічно.

Всі ці скарги, мабуть, таки не відбилися на службовій кар’єрі О.Дівовича. Після сотництва він дістав рангу полкового судді, в якій і стояв у 1781-1783 рр. 1783 року він був уже "абшитованим" полковим суддею. Після відставки О.Дівович оселився у своєму маєтку, в селі Дубовичах, Кролевецького повіту, де й жив у 17801790-тих роках ¹. Ще на початку 1760-тих років він одружився з Зіновією Петрівною Коробкою, глухівчанкою, донькою військового товариша ², брат якої, Максим Коробка (згодом віцеадмірал) був зятем Опанаса Лобисевича. Взагалі між О.Дівовичем і братами Лобисевичами були близькі зв’язки.

 ¹ Окрім нього, він мав маєюк у слободі Шмачовці (Почепівської соті) і хутір Рожки (Бакланської сотні).

 ² Від цього шлюбу О.Дівович мав 7 синів (з них 4 були моряками, а 3 служили в армії) і доньку, одружену з Іваном Гавриловичем Огієвським.

Олекса Дівович чуже цікавився історією України. Року 1756 він зробив рукописну копію, можливо, з деякими власними доповненнями (зокрема про події 1754 року), з "Описанія о Малой Россіи" (року 1751) військового канцеляриста Григорія Покаса, свого товариша з Генеральної Військової Канцелярії. Дівович пояснює, що зробив це "не толко собственно для себе, но ради всЂх, хто бы ни пожелал сих гисторій ползоваться". На думку М.В.Горбаня, який опублікував кілька уривків з цього твору, роля О.Дівовича була більша, ніж переписувача. Горбань вважає, що "подібно пізнішій родині патріотів Полетик ... ми маємо таку ж родину Дівовичів, що своїми науково-літературними працями боронили "всю Малую Россію". Хоч думка Горбаня і не може бути прийнята в повній мірі (див. далі), проте Олекса Дівович, як і його брат Семен, справді належав до кола української інтеліґенції середини і другої половини XVIII століття, що було перейняте ідеями і традиціями українського автономізму. Безперечний ідейний та літературний зв’язок поміж "Описаніем о Малой Россіи" Покаса і "Разговором Великороссіи c Малороссіей" Дівовича (для якого твір Покаса послужив історичною основою), з одного боку, і безпосередній зв’язок кожного з цих творів з "Исторіею Русов", з другого боку, переконливо свідчать про те, що Олекса Дівович був ідейно і політично близький до Новгородсіверського патріотичного гуртка 1780 — 1790-тих років, з яким його в’язали також особисті й родинні стосунки.

Олекса Дівович помер десь у 1790-тих роках ¹.

 ¹ Остання згадка про нього в дворянських реєтрах Новгородсіверською намісництва стосується року 1790.

Джерела та література

1. Київський Центральний Архів Стародавніх Актів, фонди: а) Малоросійської Колеґії, 1768 р.; б) Новгородсіверського Намісницького Правління: в) Збірка Археографічної Комісії, справа ч. 395, 1767 р., арк. 2.

2. "Акты и документы, относящіеся къ исторіи Кіевской Академій", відд. II. томі, ч. 1 і 2. Київ, 1904.

3. А. Васильчиковъ, Семейство Разумовскихъ. т. 1. СПб., 1880, стор. 257.

4. М. Возняк, Історія української літератури, т. III, ч. 2, Львів, 1924, стор. 417-418.

5. М. Горбань, Нариси з української історіографії. ч.І. Новий список літопису "Краткое Описаніе Малороссіи". Харків, 1923.

6. М. Грушевский. Об украинской историографии XVIII века. Несколько соображений. — "Известия Академии Наук СССР", 1934. VII серия. ч. 3. стор. 221.

7. С. Єфремов, Історія українського письменства, Київ. 1911, стор. 102.

8. "Записки Отдела Рукописей Всесоюзной Библиотеки им.Ленина", в. V, Москва, 1939, стор. 64-65.

9. І.Крип’якевич, До історії Українського Державного Архіва в XVII в. — ЗНТШ,т. 134-135, 1924, стор. 77.

10. А.Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, т. I. Київ. 1888. стор. 295.

11. В.Модзалевскій, Малороссійскій Родословникъ. т. II, К., 1910. стор. 449-450: т. III, K., 1912, стор. 184, 721.

12. О.Оглоблин, Григорій Покас та його "Описаніе о Малой Россіи" (1751) — "Науковий Збірник" УВАН у США, I, Нью-Йорк. 1952.

13. "Опис Новгородсіверського Намісництва(1779-1781)", Київ, 1931, стор. 190.

14. П. Пекарскій, Исторія Императорской Академій Наук, т. II, СПб., 1873, стор. 689-692.

15. Н.П.(етровъ), "Разговоръ Великороссіи съ Малороссіей". — "Исторический ВЂстникъ" 1881, май, "смЂсь", стор. 199-200 ("замЂтки и поправки").

16. Н.Петровъ, Разговоръ Великороссіи съ Малороссіей (литературный памятникъ второй половины XVIII вЂка). — "Кіевская Старина". 1882. т. І. лютий, стор. 313-325 (розвідка), 325-365 (текст).

17. (Н.Петровъ), Дополненіе "Разговора Великороссіи съ Малороссіей". — "Кіевская Старина", 1882, т. III. липень, стор. 137-148.

18. Н.Петровъ, Одинъ изъ предшественниковъ, И.П.Котляревскаго въ украинской литературЂ XVIII вЂка. Афанасій Кирилловичъ Лобысевичъ. "Статьи по славяновЂдЂнію", в. I, СПб., 1904, стор. 58-59.

19. Н.Петровъ, Кіевская искусственная литература XVII и XVIII вв., преимущественно драматическая. — ‘Труды Кіевской Духовной Академіи". 1911. т. 1, стор. 88-94.

20. В.Романовський, Нариси з архівознавства, Харків, 1927, стор. 75-76.

21. "Списки Черниговских дворян 1783 года", Чернігів, 1890. стор. 82-83. стор. 96, прим. 4.

22. И.Теличенко, Скорбный листь исторіи архива Малороссійской Коллегіи. — "Кіевская Старина", 1889, II, стор, 452. 453.

23. Д.Толстой, Академическій университетъ в XVIII стол. по рукописнымъ документамъ Архива Академій Наукъ. СПб., 1885. стор. 51-56.

24. "Труды Черниговскаго Предварительнаго Комитета по устройству XIV Археологическаго СъЂзда". Чернігів, 1908, стор 54. 55.

Попередня     Головна     Наступна