[Олександер Оглоблин. Люди старої України та інші праці. — Острог-Нью-Йорк, 2000. — С. 185-189.]

Попередня     Головна     Наступна





Олександер ОГЛОБЛИН

АНДРІЙ ПОЛЕТИКА


Ми надто мало знаємо Григорія Андрійовича Полетику! Хибна думка про його авторство "Історії Русов" мала, безперечно, шкідливий вплив на дослідження його справжньої біографії, його громадсько-політичної діяльности, його ідеології. А вже найменше цікавилися дослідники його оточенням, передусім найближчим, його зв’язками — українськими і російськими (останні являють, між іншим, не абиякий інтерес), без чого цілком не можливо зрозуміти ні цього визначного українського політичного та культурного діяча XVIII століття, ні його впливу на тогочасне українське громадянство.

Це тим дивніше, що дослідники не можуть поскаржитися на брак відповідних матеріялів. Досить передивитися хоча б опубліковану О.М.Лазаревським частину приватного листування Г.А.Полетики, щоб перекопатися, яке широке коло знайомств і зв’язків мала ця людина — і які інтересні люди її оточували. Це насамперед стосується близьких родичів Г.А.Полетики. Аджеж тут були такі цікаві постаті, як, наприклад, його кузен Григорій Іванович Полетика, який давно вже чекає на цілком заслужену ним увагу з боку української історіографії, що досі обмежувалася лише сухенькою і коротенькою згадкою про його праці. Абож Іван Андрійович Полетика, рідний брат Г. А.Полетики, професор Медичної Академії в Кілі (Німеччина), один з перших українських професорів у Західній Европі XVIII ст., що змушений був доживати свого віку скромним штаб-лікарем Васильківської митниці на польсько-російському кордоні біля Києва. І вже зовсім не цікавила наших дослідників особа другого брата Г.А.Полетики — Андрія Полетики.

А шкода! Бож А.А.Полетика не тільки посідав визначне місце в тогочасному українському суспільстві, але, поза всяким сумнівом, належав до того кола українських патріотів кінця XVIII — початку XIX ст., що їх так несправедливо огудив О.М.Лазаревський. Саме приклад А.А.Полетики переконливо промовляє за те, що не власні інтереси, не вузько-станові міркування керували їх діяльністю. Справді, що спонукало А.А.Полетику, чернігівського губерніального маршала, пана на всю губу, завзято боронити інтереси дрібної шляхетської маси Лівобережжя, якій загрожувала втрата дворянських прав після запровадження загальноімперської станової системи на Україні? Здавалося б, чого було турбуватися цьому великому дідичеві і високому шляхетському достойникові, забезпеченому всіма дворянськими правами для себе. Більше того. Чи доцільно було, з погляду саме станових інтересів, поширювати дворянські права на сіру шляхетську масу "дворян у свитках", що з діда-прадіда сиділи на своїх козацьких грунтах, нерідко навіть обробляючи їх власними руками, — отих дітей значкових товаришів, сотенних старшин, поповичів, войтенків, а то й просто рядових козаків, що своїм матеріяльним достатком ледь-ледь, підносилися над козацькою масою. А проте це було так.

Андрій Андрійович Полетика, молодший брат Г.А.Полетики, народився коло 1739-1741 р. (за Лазаревським — р.1745). Батько його, Андрій Павлович Полетика, був бунчуковим товаришем; мати його — Ганна Іванівна Ласкевич 1.



 1 Г.І.Ласкевич, донька значкового товариша Лубенського полку і правнучка Лубенського полковника Максима Ілляшенка.



Андрій Андрійович пройшов звичайний службовий шлях багатого старшинського синка. З р. 1758 він був військовим канцеляристом у Генеральній Військовій Канцелярії. Там же р. 1763 дістав рангу військового товариша, а р.1767 — бунчукового товариша. Року 1784, за російською "табеллю о ранґах", він був колезьким асесором, а р. 1787 дістав чин надвірного радника.

Року 1784 А.А.Полетика був обраний на роменського повітового маршала, а 1785 — 1788 рр. був чернігівським губерніяльним маршалом. Це була тоді (1785-1787) блискуча трійка губерніяльних маршалів Лівобережної України! Новгородсіверський маршал — Опанас Лобисевич, київський маршал — Василь Капніст і чернігівський — Андрій Полетика, який, очевидячки, небагато чим поступався перед своїми колеґами. Андрій Андрійович, як губерніяльний маршал чернігівський, зустрічав 26 січня 1787 р., у Чернігові Катерину II урочистою промовою — і залишив цікавий щоденник, де описано, з 29.I до 22.IV. 1787 р., подорож і перебування імператриці в Києві. Так чи інакше, і цей Полетика не був чужий літературним інтересам.

Але головну увагу А.А.Полетика, як губерніяльний маршал, приділяв важливій і дражливій на той час справі складання дворянських реєстрів лівобережно-українського шляхетства. В цій справі позиція Полетики була цілком ясна — і характерно, що тут він принципово розходився з суто шляхетською ідеологією свого старшого брата. Ще як депутат у комісії для розбору дворянства Чернігівського намісництва, в липні 1784 р. він писав братові, що чимало його колеґ чинять, "единственно слЂдуя собственным своим выгодам, а не общественной пользЂ". "Есть у нашей комиссіи, — продовжує А.А.Полетика, — такія головы, что надобно c ними и своей головы лишиться, одни з крайней глупости, другіе по негодной своей души зависти и коварству стараются многих бЂдных обидЂть; в сем числЂ полагаю и нашего губернскаго предводителя (Іван Андрійович Горленко), коего как растряс, то рЂдко сыскую ему подобнаго в недоброхотствЂ. ВсЂми мЂрами стараются убавить дворян, а не умножить, как уже многіе и обижены".

Особливо обурений був Полетика з "прокурора Селецкаго (чернігівський губерніяльний прокурор Іван Як. Селецький. — О.О.), которой, бЂгая по домам, разглашает, якобы Государыня лишила многих белорусских дворян дворянства за то, что они при разборЂ дворянства давали свидЂтелства, подобныя нашим свидЂтелствам (мова мовиться про т.зв. "свидетельства 12 дворян" про шляхетське походження петента, які, згідно з урядовою інструкцією, вважалися в комісіях за достатній доказ дворянських прав. — О.О.), и сими ложными клеветами многіе смущаются ко вреду бЂдных и требующих справедливой помощи людей". "Еще и по сіе время, — пише Полетика далі, — не рЂшились принимать значковых товарищей и их дЂтей, возных, войсковых и коллежских канцеляристов и сотенных старшин, держась правила того, что Сенат по мнЂнію его сіятелства (гр. П.Рум’янцева. — О.О.) велЂл обложить их всЂх в подушной оклад" (це, до речі, було не зовсім так). "Я Вас (Г. А. Полетику. — О. О.) считаю человЂком счастливым, что Вы избавлены Вашею отлучкою (до Петербургу. — О.О.) от депутатства, Вам слЂдовавшего, тЂм болЂе, что Вы бы з досады могли получить потераніе послЂдняго Вашего здоровья. Не тЂ времена, не тЂ люди, чтобы думать о всеобщем добрЂ", — закінчує свої цікаві міркування А.А.Полетика.

Ця смілива оборона дворянських прав рядової шляхетської маси Лівобережжя була виявом національно-державницької ідеї. Українські патріоти кінця XVIII століття вважали права українського шляхетства вищими за права російського дворянства — і не помилялися в цьому. Вони високо ставили демократичне, козацьке походження маси лівобережно-українського шляхетства і добре розуміли, що захист її дворянських прав — це, в тих обставинах, найліпший шлях до ствердження державних прав української нації, до відродження української держави. Це була позиція кращих людей Старої України-Гетьманщини, українських патріотів кінця XVIII — початку XIX століття. Це була позиція автора "Исторіи Русов". Тут були джерела дальшою розвитку української національно-державницької ідеї в XIX столітті. Тим цікавішою стає для нас постать Андрія Полетики.

Не дивно, що такі дворянські маршали, як Полетика і, очевидячки, однодумці його — Лобисевич і Капніст, не могли довго вдержатися на цьому посту. Надто важкою ставала українська дійсність в умовах російського панування. Отже всі ці діячі зійшли з офіційного політичного кону після 1787 року, коли централістичні течії в адміністрації Лівобережної України посилилися ще більше. Зокрема А.А.Полетика мав ще якісь службові неприємності, мабуть, роздмухані його політичними противниками. Принаймні р. 1786 (?) точилася справа про збір грошей від дворян на його поїздки до Петербурґу у власних справах.

Але в цей час ростуть і сили національного спротиву — на ґрунті політичному і культурному. Василь Капніст з доручення гуртка українських патріотів їде за кордон шукати міжнародньої допомоги в боротьбі України проти Росії. Опанас Лобисевич пише своїх "Вергілієвих Пастухів, у малоросійський кобеняк перевдягнених" і пропагує літературний ужиток української народної мови, що з такою невмирущою силою здійснив молодший сучасник Лобисевича — І.П.Котляревський у своїй "Енеїді". А невідомий і досі автор готується писати славнозвісну "Исторію Русов".

А.А.Полетика був одружений з Ганною Федорівною Савич, донькою бунчукового товариша, брат якої, бунчуковий товариш Петро Савич, був зятем генерального хорунжого Миколи Ханенка. В 1797-1798 рр. А.А.Полетика був знову роменським повітовим маршалом і, мабуть, незабаром помер.










Джерела та література


1. Київський Центральний Архів стародавніх актів, фонди:

а) Малоросійської Колеґії;

6) Малоросійського (Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського) генерал-губернатора (ч. 211), справи чч. 233, 386.

2. "Энциклопедический Словарь Брокгауза и Ефрона", т. 24, ст. 277.

3. В.Иконниковъ, Опытъ русской исторіографіи, т. 1, кн. I, Київ, 1891. ст. 284; т. I, кн. 2, Київ, 1892, ст. 1142, 1521.

4. Д.Миллеръ, Очерки изъ исторіи и юридическаго быта Старой Малороссіи. Превращеніе козацкой старшины въ дворянство. "Кіевская Старина", 1897, III, ст. 355.

5. Гр.Г.Милорадовичъ, Списки губернскихъ предводителей дворянства Россійской Имперіи за 1785-1895 гг., Чернігів, 1895, ст. 35.

6. В.Модзалевскій, Андрей Андреевичъ Полетика, "Русскій Біографическій Словарь", том "Плавильщиковъ — Примо", СПБ., 1905, ст. 318-319 (там же і коротенька бібліографія).

7. В.Модзалевскій, Малороссійскій Родословникъ, т. IV, Київ, 1914, ст. 122-123.

8. "Сынъ Отечества", 1843, ч. 3, (Щоденник А. Полетики).

9. "Частная переписка Г.А.Полетики ((1750-1784)", Київ, 1895, ст. 132, 138, 200-205.

10. Н.Чернышевъ, Памятная книжка Кіевской губерній на 1858 годъ, Київ, 1858, ст. 33-50 (Щоденник А. Полетики).

11. "Чтенія въ Императорскомъ Московскомъ Общест†Исторіи и Древностей при Московскомъ Університеті, 1865, кн. II, відд. V ("смЂсь"), ст. 91 (Промова А.Полетики 26.I.787).









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.