Попередня     Головна     Наступна





Вступ


У другій половині XIX ст. концепція Росії як унітарної держави настільки глибоко вкорінилась у свідомість правлячої еліти, що будь-яка політика компромісів з новонародженим національним рухом у цих колах не сприймалася серйозно. Неспроможність вирішувати національні проблеми врешті-решт призвела до краху імперії. Частково причина такої схильності російської еліти до централізму й адміністративного унітаризму зумовлена століттями історичного розвитку. Московія віддавна практикувала включення новоприлучених порубіжних земель до російської адміністративної системи. Поки експансія Росії обмежувалася малозаселеними територіями, де проживали кочівники і невеликі козацькі ватаги, безпосереднє адміністративне приєднання нових земель не зустрічало великого опору. Однак під час своєї експансії на захід Росія підкорила території й народи, які вже мали добре розвинену концепцію юридичної окремішності, регіональних привілеїв і самоврядування. Тому Росія, намагаючись зберегти єдину адміністративну систему, змушена була пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. Серед основних, хоча й не досліджених тенденцій російської історії, завжди була боротьба між доцентровими силами, що відстоювали одноманітність в адміністративному устрої, соціальній структурі і навіть культурі, та відцентровими силами, які вимагали дотримання прав таких особливих привілейованих територій, як Україна, Прибалтика, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське.

Перше знайомство Росії із західним типом самоврядування розпочалося саме з української Гетьманщини, яка опинилася під владою російського царя у 1654 р., але впродовж сторіччя зберігала свою власну адміністративну, фінансову і судову систему. Предметом дослідження даної книги є боротьба між російським централізмом і українською автономією. Хронологічно вона охоплює період від правління Катерини II, коли українські установи Гетьманщини були скасовані, до 30-х рр. XIX ст. — остаточної інтеграції українського суспільства в імперську систему.

Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. Поперше, яким було походження, теоретичне обгрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Крім того, дослідження порушує ширше коло питань. Для кращого розуміння загальноєвропейської історії воно дає аналіз російського варіанту «добре регульованої» абсолютистської держави та її боротьби проти корпоративних і регіональних привілеїв. У контексті російської історії — це вивчення одного з сюжетів формування Російської імперії і своєрідна передмова до дослідження її національної політики. Ліквідація української й балтійської автономій відбулася в часи бурхливого зростання імперії. Приєднання пізніше здобутих польських і турецьких територій відбулося без сумніву з врахуванням досвіду, здобутого Катериною II в Україні. Скасувавши адміністративну структуру автономних територій, Катерина спричинилася до творення багатонаціональної, але унітарної за характером імперії і розпочала національну політику, яку продовжили її спадкоємці.

Нарешті, це дослідження має безпосереднє відношення до української історії. Що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту. Встановлення зв’язку між традиційною українською автономією і сучасним українським націоналізмом виходить за межі хронології і теми наведеної праці. Однак вона містить вихідний матеріал, що може стати у пригоді дослідникам націоналізму.

Катерина скасувала автономію трьох українських регіонів — Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини. Ця праця присвячена лише проблемам Гетьманщини. За часів Катерини II автономія Слобідської України, установи якої ніколи не були добре розвинутими, вже була обмежена. Запоріжжя було козацькою республікою, що мала велике символічне значення для українських традицій, але її знищення не було ізольованим фактом, а становило частину загальної імперської політики стосовно всіх козацьких військ на імперській території. Гетьманщина ж, цей найбільший неасимільований порубіжний простір імперії, найкраще надається для вивчення як один з прикладів імперської інтеграції.

Хоча процес ліквідації інститутів та соціальної структури Гетьманщини в імперській системі і є основним предметом нашого зацікавлення, дане дослідження не розглядає спеціально складний процес культурної асиміляції і «русифікації». Вивчення останнього потребувало б поглиблених досліджень українсько-російських мовних і літературних відносин, історії освіти, соціального життя та долі української шляхти і кліру. Таким чином, проблема акультурації та «русифікація» згадуються тут остільки, оскільки вони пов’язані з розумінням адміністративної інтеграції та імперської політики.

Ця монографія — перше повне дослідження інтеграції Гетьманщини в імперію. Більшість українських істориків, які займалися Гетьманщиною, вивчали інші періоди та проблеми. І це не дивно, оскільки розпуск і ліквідація місцевих установ рідко були популярними темами в національній історіографії. Проте різноманітні історичні школи XIX—XX ст. зробили поважний внесок у дослідження і тлумачення цієї проблеми. Він заслуговує тут на спеціальну увагу.

Однією з проблем, що зацікавила дослідників, є юридичний статус союзу Гетьманщини з Москвою. Суперечки точаться навколо точного визначення статусу Переяславської угоди 1654 р., згідно з якою гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта визнали сюзеренітет московського царя. Дотепер угоду трактували як персональну унію, звичайну унію, протекторат, васальну залежність, військовий союз, автономію, інкорпорацію або возз’єднання 1. Тривала полеміка з цього питання підігрівалась також з політичних міркувань. У Радянському Союзі, наприклад, Центральний Комітет Комуністичної партії визначав Переяславську угоду як вічне, добровільне «возз’єднання» двох «братніх народів» 2. І хоча полеміка про природу юридичних взаємовідносин Гетьманщини з Росією значно сприяла поглибленню наших знань з історії раннього періоду Гетьманщини, вона не наблизила нас до розуміння причин та обставин її занепаду.

Боротьбу всередині гетьманського суспільства досконало вивчали історики народницького напряму, які від середини XIX до початку XX ст. займали провідні позиції в українській історіографії. Вони розглядали козацьку еру як період боротьби мас за свободу і соціальну справедливість проти експлуатації з боку українських землевласників. Народники зібрали і опублікували значні архівні матеріали, а також видали ряд монографій про соціальну структуру і установи Гетьманщини. О. Лазаревський — найвидатніший серед істориківнародників, написав понад 400 праць з різних аспектів гетьманського суспільства 3.



 1 Найновіший і найбільш відомий огляд різних інтерпретацій угоди див.: Basarab J. Pereiaslay 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982; див. також: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. — Нью-Йорк, 1954; Andreyev N. «Переяславский договор» // Studies in Moskovy. — London, 1970. — P. 65 — 112.

 2 Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1648—1654 рр.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу. — К., 1954.

 3 Повну бібліографію праць О.Лазаревського уклав М.Ткаченко. Див.: Список праць О.М.Лазаревського і праць про нього // Український археографічний збірник. — 1927. — Вип. 2. — C. LI-LXXX.



Досліджуючи ліквідацію автономії, вони природно зосереджувалися на соціальних питаннях. Так, М.Стороженко описував історичну долю козацтва 1, Д.Міллер досліджував процес перетворення козацької старшини на російське дворянство 2, а О.Лазаревський і В.Мякотін вивчали проблеми закріпачення селянства 3.

На початку XX ст. нова генерація українських істориків відкинула ідеї народників і виробила нову «державницьку» школу. Вони розглядали Гетьманщину як дійсно незалежну державу і зосереджували свої дослідження довкола таких показників незалежності, як закордонна політика, внутрішня адміністрація і судочинство. Здебільшого ці історики займалися раннім періодом історії Гетьманщини, коли вона справді була незалежна. Їхній основний внесок в історіографію ліквідації Гетьманщини полягає в дослідженні прикладів опору імперській політиці. Велику суперечку серед представників державницької школи викликало авторство «Истории Русов» — антиросійського політичного трактату, спрямованого проти поглинання Гетьманщини, що мав значний вплив на розвиток тогочасної української національної свідомості 4. Для визначення та характеристики опозиційних кіл українського суспільства часів скасування Гетьманщини багато зробив О.Оглоблин 5.



 1 Стороженко H. K истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX в. // КС. — 1897. — № 4. — С. 124-156; № 6. — С. 460-483; № 10. — С. 115 — 131; № 11. — С. 143-156; № 12. — С. 332-350.

 2 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение казацкой старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 1 — 31; № 2. — С. 188-220; № 3. — С. 351-374; № 4. — С. 1-47.

 3 Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648— 1783). — К., 1908; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. // Годишник на Софийския университет. — Т. 28. — София, 1932.

 4 Проблеми щодо авторства і філософії «Истории Русов» обговорюються О.Оглоблиним у передмові до нового українського перекладу. Див.: Історія Русів. — Нью-Йорк, 1956. — С. V-XXIX.

 5 Оглоблин О. Люди старої України. — Мюнхен, 1959; його ж: Ukrainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A. Rumyantsey-Zadunaysky // Annals of the UAAS. — 1958. — № 3-4. — P. 1313-1326; його ж: Опанас Лобисевич (1732-1805). — Мюнхен, 1966. Повну бібліографію праць О. Оглоблина див.: Винар Л. Бібліографія праць проф. д-ра О.Оглоблина (1920 — 1975) // Збірник на пошану проф. д-ра О. Оглоблина. / Під. ред. В. Омельченка. — Нью-Йорк, 1977. — С. 93—123.

 6 Я не вважаю істориків, що публікувалися в Радянській Україні в 1920-х рр., «радянськими», а відношу їх до різних шкіл. Лише після обов’язкового впровадження офіційної історичної концепції в 30-х роках XX ст. термін «радянський» можна безпомилково використовувати для визначення історичної орієнтації.



Радянські історики вбачали в ліквідації автономії Гетьманщини політично небезпечне питання, яке найкраще просто ігнорувати 6. їхні інтереси обмежувалися двома темами: класовою боротьбою і «дружбою» українського та російського народів. Радянські історики досліджували окремі прояви соціального незадоволення, розширюючи, таким чином, наші знання про козацькі та селянські повстання (особливо у с. Турбаї) 1. Під рубрикою дружби українського та російського народів з’явилося багато праць про спільну боротьбу проти Наполеона (коли кілька козацьких формувань було відновлено в складі російської армії) 2.



 1 Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х рр. XVIII ст. до 1861 p.). — K., 1958; Історія селянства Української РСР. У 2 т. — К., 1967; Гуслистий К. Турбаївське повстання. — К., 1947; Гуржій І. Повстання селян в с. Турбаях (1789 — 1793). — К., 1950.

 2 Гербильский Г. Украинские козачие полки и украинское ополчение в Отечественной войне 1812 года. — К., 1943; Стрельский В.И. Участив украинского народа в Отечественной войне 1812 года. — К., 1953; Аболихин В.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки. — 1962. — № 72. — С. 87-118.



Недоступність для мене радянських архівів обмежила моє дослідження аналізом уже опублікованих джерел про ліквідацію Гетьманщини. Листування Катерини II, петиції до Законодавчої комісії 1767 р. і документи Олександра Безбородька були надруковані в «Сборнике Императорского русского исторического общества» (Санкт-Петербург, 1867—1916). Воєнний архів генерал-губернатора Рум’янцева, документи Катерини II, козацькі хроніки та офіційні документи, що мають відношення до Гетьманщини, знаходимо у «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» (Москва, 1846—1918). Усі закони про скасування Гетьманщини були опубліковані у «Полном собрании законов Российской империи», 1-а серія (Санкт-Петербург, 1830), а також у «Сенатском архиве» (Санкт-Петербург, 1888— 1913). Протягом XIX ст. журнал «Киевская Старина» (Київ, 1882— 1906)" і газета «Черниговские губернские ведомости» (Чернігів, 1838— 1917) вміщували важливі для нашої теми документи практично в кожному номері.

Велика кількість з цих широко публікованих матеріалів ніколи не вводилася до наукового обігу. Я хотів би поліпшити такий стан речей. Сподіваюся також, що моя праця стимулюватиме подальші дослідження, особливо побудовані на підставі архівних розвідок.

Тепер кілька слів про термінологію. Впродовж багатовікової історії Україну називали по-різному: «Русь», «Мала Русь» («Мала Росія», «Малоросія»), «Україна». У XVIII ст. територія Гетьманщини була відома як «Малоросія», але цей термін не точний, оскільки в інші періоди «Малоросією» називали також території поза межами Гетьманщини. Більше того, сьогодні багато українців вважають цю назву принизливою. У XIX ст. історики називали Україну «Гетьманщиною», а в XX ст. радянські історики почали вживати термін «Лівобережна Україна» (лівий, або східний, берег Дніпра). Ця назва не може нас задовольнити, оскільки географічно вона охоплює більшу територію, ніж та, яку займала Гетьманщина, і не завжди послідовно вживається у радянській літературі. Отже, у цій праці я використовую термін «Гетьманщина» для визначення своєрідного державного утворення на чолі з гетьманом, а також уживаю сучасні назви «Україна» і «українці». «Малоросія» і «малороси» з’являються тільки у прямих цитатах або офіційних назвах (наприклад, Малоросійська колегія).

Більші труднощі виникають у підборі відповідного загального терміна для української еліти, яка здійснювала владу в Гетьманщині. Злиття козацьких і польсько-литовських еліт і традицій породило цілу низку назв: «старшина», «Значне військове товариство» і «шляхта». Жодна з них у нашому випадку не є повністю задовільною. «Старшина» означає козацьких офіцерш, або старших людей, тоді як «Значне військове товариство» належить до соціального угруповання, з лав якого набирали всіх козацьких урядовців. Відтак, член еліти, отримавши урядову посаду, поповнював старшину, але після відставки повертався до Значного військового товариства. Однак, українську еліту також не можна просто визначити як групу козацьких старшин і знаті. У XVIII ст. ця еліта перетворилася на згуртовану земельну аристократію, що почала претендувати на статус польсько-литовського нобілітету — шляхти. Російський уряд такі претензії не визнавав, але в Гетьманщині ця нова еліта користала з окремих шляхетських привілеїв. Проте, оскільки еліта Гетьманщини не була визнана як нобілітет, то й обидва терміни — як «шляхта», так і «нобілітет» не є вдалими. Врешті-решт, я вирішив вдатися до терміна «нова шляхта». Поруч з ним я вживав також термін «знать». Всі, хто належав до старшини чи нової шляхти, були на якомусь етапі свого життя також членами Значного військового товариства. Там, де це буде доречним, згадуватиму також терміни «шляхта», «козацька старшина» та подам опис різноманітних груп і підгруп, з яких складалася українська еліта.

Усі дати подаються згідно з юліанським календарем, що був у вжитку в Гетьманщині та в Росії (у XVIII ст. різниця між юліанським і григоріанським календарем, якого дотримувалась більшість країн Європи, становила 11 днів). Єдиний виняток— це датування повідомлень західних дипломатів, що позначаються «н.с.» — новий стиль.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.