Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ II

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ



Виникнення і розвиток Гетьманщини


Початки Гетьманщини сягають козацької революції 1648 р. — однієї з найбурхливіших подій в українській історії. Польська адміністрація тоді була зруйнована, а правляча еліта вигнана з України. Жорстокість революції була породжена переплетінням соціального, релігійного і — певною мірою — національного гноблення, протест проти якого на деякий час об’єднав більшу частину українського православного населення, включаючи дрібну шляхту, клір, козаків і селян. Але саме козаки забезпечили ту військову силу, яка зробила повстання можливим, і підмінили польську адміністрацію своїми власними установами.

Козацтво являло собою військове товариство, що мешкало на нейтральній території між Османською імперією і польсько-литовською Річчю Посполитою. Ці вільні люди походили з різних верств населення, але здебільшого вони були збіглими кріпаками. Порубіжна земля, вільна і багата, вабила сміливців, які, займаючись в степу полюванням, рибальством і хліборобством, наражалися на постійну небезпеку татарських нападів. Для самозахисту козаки гуртувалися в озброєні загони, які в XVI ст. перетворилися на армію найманців і флібустьєрів 1.



 1 Історія козаків добре викладена в кн.: Голобуцкий В. Запорожское казачество. — C. l —108. Див. також: Stöckl. Die Entstehung der Kosakentums. Детальніше ця тема висвітлюється в 6-му і 7-му томах праці Грушевського: Грушевський М.С. Історія України-Руси. У 10 т. — Львів-Київ, 1898—1937.



Незабаром польський уряд почав залучати козаків для захисту південного кордону від татар і турків як допоміжну силу у своїх численних війнах. У винагороду за це козаки вимагали визнання певних «козацьких прав і привілеїв»: самоврядування, права на власну землю, на полювання, рибальство і торгівлю, на виробництво алкогольних напоїв, звільнення від податків. Але шляхта — правлячий клас Польщі — дуже ревно оберігала свої прерогативи і відмовлялась визнавати претензії козаків, вважаючи їх просто бунтівниками. У суспільстві, поділеному на панів, кріпаків і міщан, для козаків, незважаючи на їхні військові заслуги, місця не було.

Доки козаки проживали на кордоні між польсько-литовською Річчю Посполитою й татарами, ці соціальні тертя контролювалися. У XVI ст., однак, польські й ополячені українські магнати розпочали інтенсивну колонізацію України, заснувавши латифундії для великомасштабного виробництва і експорту збіжжя. Іноді, одержуючи права на землі, де розташовувалися козацькі поселення, шляхтичі примушували козаків виконувати трудові повинності, а в разі відмови виганяли їх. Козаки бунтували, вдавалися до суду, що в очах шляхти подавало поганий приклад для кріпаків. Приваблені тимчасовими звільненнями від трудових повинностей на нових землях, селяни сунули на колонізовані території. Але згодом нерідко втікали, бунтували або приєднувалися до козаків. Таким чином, існування козацької вольниці стало постійним джерелом соціального неспокою.

У своїх стосунках з козаками польський уряд опинився перед дилемою. Війна проти татар, турків або Московії потребувала великої кількості козаків, але пізніше вони ставали небезпекою для Речі Посполитої. Уряд намагався обмежити і контролювати їх число, утворивши реєстр офіційно визнаних козаків, які отримували платню від Корони. У мирний час реєстр намагалися утримувати якомога меншим, хоча козаки постійно прагнули його збільшити. Залежно від політичних обставин кількість козацького війська змінювалася: 1568 р. було 1300 козаків, 1625 р. — 6000 і 1630 р. — 8000 1. Але це становило лише невелику частину їх дійсної кількості — переважна більшість були нереєстрованими, тобто «вільними», козаками. Іноді обставини примушували поляків використовувати їхню військову силу. Так, велику перемогу під Хотином (1621) поляки здобули при участі 41 250 козаків 2. Однак, коли небезпека минула, уряд вилучив з реєстру всі додаткові вписання. 1625 р. поляки погодилися вписати в реєстр усього 6000 козаків із загальної кількості 45 000, що претендували на статус козака 3.



 1 Холмський І. (Крип’якевич І.). Історія України. — Нью-Йорк, 1949. — С. 184 — 194.

 2 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 7. — С. 473.

 3 Там же. — Т. 7. — С. 482-483.



Нереєстрові козаки втратили свої права і стали перед вибором: бути кріпаками або втікати. Багато з них подалося в глиб степів на вільні землі; інші залишилися, якось намагалися уникнути закріпачення. Загалом загроза кріпацтва, обмежений реєстр і відмова поляків вповні визнати козацькі «права і привілеї» викликали значне незадоволення.

Православна віра була сполучною ланкою між козаками і українськими селянами, міщанами і деякими прошарками шляхти. У XVI ст. православна церква в Україні переживала кризу. Неспроможне успішно змагатися з римським католицизмом, що підтримувався польською державою, православ’я втратило велику кількість вірних з числа нобілітету. Прагнучи звести до мінімуму тиск католицизму, деякі православні єпископи, підтримані частиною віруючих, погодилися на Брестську унію (1596), за якою була створена уніатська церква. Вона зберегла східний обряд і слов’янську літургічну мову, але була в унії з Римом. Якщо церковна ієрархія в цілому підтримала унію, то світські братства, що складалися переважно з міщан, а також багато православних шляхтичів чинили їй сильний опір 1. Спалахнули значні релігійні конфлікти. Непопулярна в православних масах уніатська церква завдяки підтримці польського уряду деякий час була єдиною легальною східною церквою у Польсько-Литовській державі.

До 1620-х рр. козаки домагалися визнання тільки своїх корпоративних прав. Але згодом, під проводом винятково талановитого військового лідера — гетьмана Петра Сагайдачного (1614—1622), козацьке військо перейшло на бік православних в їхній боротьбі проти уніатів і римо-католиків. 1620 р. під козацьким протекторатом відновилася православна ієрархія, а все Запорозьке військо увійшло до складу Київського православного братства. Вже з 1621 р. у козацькі вимоги постійно включалися пункти офіційного визнання православної церкви і скасування Брестської унії.

Релігійне питання було тісно пов’язане з відродженням інтересу до історії Русі і церковнослов’янської та руської (середньо-української) мов. Як учасники релігійної боротьби козаки стали захисниками «національних» традицій і прихильниками українського культурного відродження. Загострення питань козацького корпоративізму поруч з загостренням релігійного, національного і соціальних питань викликало спалах широкомасштабного національного повстання під проводом козаків. Розпочавшись зі спроб гетьмана Богдана Хмельницького задовольнити персональні та корпоративні вимоги, повстання згодом переросло в українсько-польську війну. Несподівано Хмельницький разом з козаками опинився на чолі коаліції козаків, православної шляхти, міщан, священиків і селян. З падінням польської влади Запорозьке військо взяло на себе функції цивільної адміністрації, утворивши фактично новий політичний організм 2.



 1 Найкраще історія церковної унії, релігійної боротьби та козацької політики з цього питання викладена в 5-му і 6-му томах «Історії України-Руси» М. Грушевського. Короткий огляд подає Дмитро Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 т. — Варшава, 1933. — T. 1. — C. 178-194.

 2 Про добу Хмельницького див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 8, 9; Z dziejów Ukrainy / Pod red. W.Lipinskiego. — Kraków, 1912; Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659. — Відень, 1920; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — К., 1954.



Коли угода з Річчю Посполитою (Зборівський мир 1649 р.) не втрималася і боротьба продовжилася, гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта (тобто козацька старшина і шляхта, що приєдналася до повстання) вирішили звернутися за допомогою до Московії. 1654 р. у Переяславі Хмельницький і представники Запорозького війська визнали сюзеренітет московського царя. Зі свого боку, цар пообіцяв визнати українську автономію і запропонував військовий союз проти Польщі.

Спочатку спільна козацько-московська кампанія була успішною, але — через взаємну недовіру і брак координації — військові операції дуже скоро захлинулися. Зростаюче напруження між українським і московським культурними середовищами і системами правління вимусили наступника Хмельницького — Івана Виговського розірвати союз з Московією і шукати згоди з Польсько-Литовською державою. Внаслідок Гадяцького миру (1658) козацька держава як Руське князівство на рівних правах мала увійти до складу тристоронньої федерації з Польщею і Литвою. Але боротьба продовжувалася, оскільки з таким рішенням не погодилися Московія і частина рядових козаків 1.

Доки тривала війна за українські землі, в середині Запорозького війська певні фракції вагалися у виборі між Московією і ПольщеюЛитвою. Ця боротьба настільки поляризувала українське суспільство, що утворилися два окремі гетьманські уряди, дві адміністрації і дві армії. На правому березі Дніпра підтримували поляків, на лівому — московитів. Кожен гетьман із союзниками намагався знищити свого суперника і встановити повний контроль над Україною, але жодна сторона не мала достатніх сил для досягнення цієї мети. Знесилені майже десятирічною війною, Польща і Московія нарешті погодилися в Андрусові (1667) на 13-річне перемир’я 2. За умовами Андрусівського договору, Московія зберігала контроль над Лівобережною Україною і містом Києвом, а Польща одержувала Правобережжя. Запорозькі козаки потрапляли під спільний московсько-польський сюзеренітет.

Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (гетьманував 1665—1676) вирішив об’єднати Україну, уклавши козацько-турецько-татарський союз. Здобувши кілька перемог на початковому етапі, Дорошенко спромігся лише втягнути Україну у ще більшу війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну у вир анархії. Цей період відомий в українській історіографії як «Руїна». Українська еліта була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій, спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування порозбігалися або переправилися за Дніпро 3.



 1 Про Виговського та Гадяцьку унію див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 10. — С. 292-359.

 2 Хитросплетіння подій від 1658 до 1681 рр. — «вічного миру» найкраще описав Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 51 — 93.

 3 Там же. — С. 73-93.



Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру. 1686 р. внаслідок цілої серії угод ситуація стабілізувалася. Договір про «Вічний мир» між Польщею і Московією надав Москві міжнародне визнання, владу над Лівобережною Україною і містом Києвом.

За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення, започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася. Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила повстання 1648 р., відособилися своєю власною напівнезалежною республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому березі стали відомими під назвою Гетьманщина. Незважаючи на втрати під час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти.




Соціальна структура


Тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку XVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету — шляхти польських часів — і нової групи — козацької старшини і знаті. Багато шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за Переяславською угодою 1.



 1 Багато уваги шляхті, що приєдналася до Хмельницького, приділив В.Липинський. Див.: Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659; а також: Z dziejów Ukrainy / Pod red. W.Lipinskiego. — Kraków.



Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах, найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої колишні прерогативи. Так, на Стародубщині — північній частині Гетьманщини,— місцева шляхта визнала нову козацьку адміністрацію і продовжувала користуватися з праці селян.

Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу. На той час серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки численною, щоб заповнити новий військове-адміністративний апарат. Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.

Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху Хмельницького. Наступне покоління козацької старшини, що вийшло з низів, заклало підвалини для існування більш стабільної еліти. За часів правління гетьманів Івана Самойловича (1672—1687) й Івана Мазепи (1687—1709) з’явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства. Ця нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію — Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися полковникові 1.



 1 Процес формування нової еліти описав Окиншевич Л.: Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII —XVIII ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 157. — Мюнхен, 1948. Див. також: Kohut Z.E. The Ukrainian Elite in the Eighteenth Century and its Integration into the Russian Nobility // The Role of the Nobility in Russia and Eastern Europe / Ivo Banac and Paul Bushkovitch, ed. — New Haven, 1983. — P. 65 — 97. B.A. М’якотін твердить, що нова еліта представляла найбільш заможних і впливових козаків і не була чітко визначеною соціальною категорією (див.: Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. В 4-х ч. — Прага, 1926. — Ч. 2. — С. 14). М’якотін дослідив орендування землі, але не зачепив розвиток організаційної структури та юридичних прерогатив нової шляхти.



Хоча градації у Значному військовому товаристві визначали не військовий чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від них залежало призначення на всі посади, тому найвищі урядовці набиралися з числа перших двох категорій. Навіть не перебуваючи на службі в українській адміністрації, від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. В свою чергу, нова шляхта одержала право власності на маєтки і брала участь у вирішенні державних справ, ввійшовши до гетьманських рад. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів — тільки Генеральна військова канцелярія, а значкових — тільки полковник.

Впродовж XVIII ст. Значне військове товариство перетворювалося на замкнутий стан. За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 — середній прошарок; решта — 1300—1500 — складалася з дрібних урядовців та землевласників 1. Ця нова верства почала називати себе «шляхтою» і вимагати — безуспішно — визнання російською владою тих своїх прав, які вона мала в польські часи. Українці не допускалися до кадетських корпусів, оскільки, на думку російського чиновництва, у «Малоросії немає благородних» 2.



 1 Kohut Z.E. The Ukrainian Elite. — P. 67; Окиншевич Л. Значне військове товариство. — C. 91 — 94. Ці цифри отримані таким чином: кількість знаті в кожній з трьох категорій додавалася до кількості чиновників, які, найвірогідніше, походили з кожної категорії. Було отримано приблизні дані про розмір та внутрішню структуру еліти. Охоплено лише доросле чоловіче населення (від 18 років), що було або зареєстроване в Значному військовому товаристві, або займало офіційні посади. Але, оскільки тут не включено молодших синів знаті або осіб, що вже перебували на спочинку, підрахунки є дуже приблизними.

 2 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение малорусской старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 26. Міллер подає огляд боротьби старшини за російські дворянські титули. (Див.: КС. — № 1. — С. 1-31; №2. — С. 188. — 220; № 3. — С. 351-357; № 4. — С. 1-47). Цінні відомості про розвиток дворянства наводить Єфименко О.: Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба. // Южная Русь. В 2 т. — СПб., 1905. — Т. 1. — С. 145 — 200. Генеалогію більшості українського дворянства можна простежити у монументальній праці В.Л. Модзалевського: Модзалевский В Л. Малороссийский родословник. В 4 т. — СПб., 1905-1915.



А відтак вони були позбавлені можливостей зробити військову або цивільну кар’єру. На думку імперських чиновників, даровані царем за часів Хмельницького грамоти, що підтверджували шляхетство, визнавалися тільки для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р. Найнеприємнішим для української нової шляхти було те, що з 1722 р. росіяни автоматично отримували дворянство після досягнення певної позиції в «Табеле о рангах». В Гетьманщині ж навіть найвищі посади цього не гарантували. Отже, українська нова шляхта змагалася за рівноправність українських і російських посад і рангів, а також за визнання і підтвердження її імперського дворянського статусу. Але в межах Гетьманщини влада, багатство та привілейований юридичний і соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканими.

Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян 1.

Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни, їм, як правило, не діставалося нічого. Інколи, в час тривалих військових кампаній, козаки одержували якусь винагороду, але, щоразу надовго відриваючись від господарства, вони погіршували своє економічне становище. Обдертий до останньої нитки козак, мріючи уникнути майбутньої військової служби, часто продавав свою землю і йшов в наймити до землевласника. Цей процес прискорювався і загострювався через ненажерливість козацької старшини й знаті, які з метою придбання козацької землі і посад нерідко вдавалися до незаконних дій. Але окремі козаки накопичували неабияке багатство, вступали до Значного військового товариства і, таким чином, ставали частиною нової шляхти. Наверх пробивалися одиниці, донизу котилися тисячі, і це зменшило козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. в 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і 20 тис. — 1730 р. 2.



 1 Найкраще цей процес описав В.А.М’якотін: Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. В 3 кн. — Прага, 1926. — Кн. 3; Значним джерелом інформації про козацькі маєтки є книга О.Лазаревського: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. В 3 т. — К., 1888 — 1902. Див. також: Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1960; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 411 — 466; Гуржий А.И. Эволюция феодальних отношений на Левобережной Украине в первой половино XVIII ст. — К., 1986. — С. 38-76, 85 — 97.

 2 Апанович О. Збройні сили. — С. 21 — 22.



Занепокоєний цим, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це викликалося потребами імперії залучити максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Так, указами 1723 і 1728 рр. козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства 1, але ці заходи не торкнулися головної проблеми — залежності козаків від землі. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі і жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи.

Певною мірою про це йшлося в одній з найбільших царських реформ 1735 р. Усі козаки були поділені на дві групи — «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків 2. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків — «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося,— це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватись ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку 3. Однак козацький підсусідок все ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків 4.



 1 Мякотин В. Очерки. — Т. 1. — Кн. 3. — С. 128-132, 162.

 2 Реформу 1735 р. дослідила О.Апанович. Див.: Апанович О. Збройні сили. — С. 20-29.

 3 Там же.

 4 Дані взято з перепису 1764 р., недоліком якого було те, що весь Полтавський полк і частина Миргородського були включені у новостворену Новоросійську губернію, що зменшило населення Гетьманщини приблизно на 10%. Подаючи кількість виборних козаків і підпомічників, А. Шафонський (див.: Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 85) наводить дані по всій Гетьманщині, включно з відірваними територіями. На жаль, він цього не робить з іншими категоріями населення. Підраховуючи кількість підсусідків, я взяв 72 477 осіб і додав 10% з відірваних територій. Остаточна цифра становила приблизно 80 тис. козацьких підсусідків. Дані перепису 1764 р. див.: Астряб М.Г. Нассление Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг. // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. — 1912. — Т. 9 — С. 63 — 64.



Цифри свідчать про те, що багато козаків не скористалися вповні козацькими правами і вольностями, хоча й залишалися законними членами козацького стану. Більшість з них частково або повністю платили податок, а інші ставали залежними від землевласників, потрапляючи в таке соціально-економічне становище, що фактично прирівнювало їх до селян.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численне селянство. Однак саме вони забезпечували економічний фундамент української і російської влади в Гетьманщині. Сплачуючи нарівні з селянами державні податки, міщани, однак, мали більше майнових прав, були заможнішими і мали вищий статус. Жителям міст з магдебурзьким правом надавалося самоврядування, решта міщан одержали обмеженішу автономію. Під подвійним тягарем української і російської адміністрації муніципальна автономія зазнавала серйозних утисків. Не визнаючи економічної важливості міст, козацькі зверхники — за винятком гетьманів Самойловича і Мазепи — виключали міщан з будь-якого політичного життя Гетьманщини. Козацька адміністрація постійно брала на себе функції муніципальних установ, а менші містечка переходили у власність нової шляхти 1.

Як з економічного, так і з політичного погляду, міщани відчували себе дуже непевно. Українські міста були маленькими, деякі з них практично не відрізнялися від сільських поселень. Оскільки маноріальна економіка була здебільшого самодостатньою, потреба в спеціалізованих послугах, які могли запропонувати міщани, обмежувалась. Достаток багатьох міщан так само залежав від обробки полів, як від ремесла чи торгівлі. У більшості міст виникали цехи, діяв заможний купецький патриціат, але їм підрізали крила конкуренти з-поза міст — нова шляхта і козаки і навіть клір, що займався виробництвом і торгівлею, не сплачуючи жодних міських або державних податків. Заможні російські та грецькі купці мали можливість господарювати ефективніше за своїх українських колег. Слаборозвинуті грошові відносини, великі податки, вороже ставлення козацької влади, внутрішня і зовнішня конкуренція,— все це перешкоджало переростанню міщан в окрему соціальну групу і сприяло їх поступовому занепаду. У 60-х рр. XVIII ст. правовий «міщанський» статус мали всього-на-всього 34 тис. осіб 2.



 1 Див.: Дядиченко В. Нариси. — С. 281 —312. Автор подає загальний опис міського життя на початку XVIII ст. Про міста XVII ст. див.: Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. — К., 1963.

 2 Кабузан В. Изменения... населення. — С. 90, 94; Астряб М. Население... Малороссии. — С. 64.



Підніжжя соціальної піраміди становили селяни. Свого часу багато з них були звільнені від кріпацтва внаслідок повстання Хмельницького. Більшість сіл, що колись належали польським магнатам або Короні, стали тепер «вільними військовими селами». Селяни перебували під виключним контролем козацької адміністрації, яка ними управляла і збирала податки.

Але не всі села були «вільними». Ще гетьман Богдан Хмельницький роздавав монастирям грамоти на володіння селами. У північній частині Гетьманщини шляхта від польських часів, що тепер служила козацькій державі, зберегла свої маєтки і своїх селян. Так само деякі управи теж володіли селами. Ці землевласники діставали від козацької адміністрації грамоти з підтвердженням «звиклого послушенства» селян.

Навіть села, що вже були звільнені, недовго залишалися такими. Вони, хоча й тимчасово, надавалися «на ранг» козацькій старшині за її службу. Теоретично села мали відходити назад до скарбниці після того, як їхній власник втрачав військову посаду, але дуже скоро вони перетворилися на спадкові володіння еліти. «Тимчасові» грамоти на володіння також вимагали «послушенства» від селян. На перших порах селянина змушували працювати на землевласника лише час від часу, але поступово ці обов’язки розширилися і селяни виявилися фактично закріпаченими 1. У 60-х рр. XVIII ст. на державних «посполитих землях» проживало всього 25 тис. селян, тоді як приблизно 465 тис., фактично половина чоловічого населення Гетьманщини, жили у приватних маєтках, що належали новій шляхті й монастирям 2.



 1 Про поступове закріпачення селянства див. наступні праці: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 —1783 гг.) — К., 1908; Мякотин В. Очерки. — Кн. 1 — 3; його ж: Прикрепление крестьянства Украины в XVII—XVIII вв. (франц. переклад останньої: Miakotin V. La fccation des paysans ukrainiens à la glèbe. aux XVII-е et XVIII-е sincles // Le Monde Slave — 1932. — № 11-12); Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII —XVIII вв. // Записки Харьковского университета. — Т. 1. — Харьков, 1909. Блискуче економічне дослідження зробив М. Ткаченко: Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст. // ЗІФВ ВУАН. — Т. 26. — 1931. — С. 33—179. На жаль, праця Ткаченка закінчується XVIII ст., але з селянського питання автор подав чудове історіографічне есе. Див. вказ. працю. — С. 33 — 74.

 2 Згідно з переписом 1764 р., у дев’яти полках на посполитих землях проживало 23 021 селянин, а в приватних маєтках — 423 590 (Астряб М. Население Малороссии. — С. 64). Додавши до цього числа 10% населення двох відірваних територій, я виявив загальні для Гетьманщини цифри: 25 тис. і 465 тис., відповідно. В. Кабузан нараховує в приватних маєтках 570 тис. селян (див.: Кабузан В. Изменения... населення. — С. 89, 93), але, оскільки він не відрізняє козаків від селян, його статистичні дані щодо останніх далекі від точності.



Але селянин все ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податися в степ, за межі Гетьманщини. Справді, українські землевласники, колонізуючи незаймані землі, спокутували селян оселятися там, на деякий час звільняючи їх від податків. Але юридично права селян на вільні переходи і землю поступово урізалися. 1727 р. центральна українська влада прийняла рішення, згідно з яким, перейшовши до іншого господарства, селянин втрачав усі права на своє колишнє майно і одержував лише свої особисті речі 1. 1738 р. російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною і Росією 2. 1760 р. внаслідок численних скарг про втечі селян гетьман Розумовський також видав спеціальний указ, що регулював свободу пересування 3. Згідно з ним, селянам, які міняли власників, дозволялося забирати з собою лише особисті речі; жодний землевласник не міг прийняти до себе селянина без письмової згоди колишнього власника; останній був зобов’язаний на вимогу видавати таку згоду. Постанови Розумовського майже повністю скасували можливість селянських переходів. Власник міг просто не дати такої згоди, і для селян єдиним виходом залишалася втеча. Таким чином, через 100 років після звільнення український селянин знову юридично і економічно опинився в залежності від землевласника.

Духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Особливу роль в економічному і культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок шляхтичів, козаків, міщан і навіть селян. Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст. їм належало 10 тис. маєтків, або 17% усіх землеволодінь Гетьманщини 4. Контролюючи вищі учбові заклади і друкарні, ченці фактично монополізували вищу українську культуру.

Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина 5.



 1 Мякотин В. Прикрепление. — С. 18. Загальні відомості про обмеження, що накладалися на переміщення селян, див.: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне. — С. 75 — 83.

 2 Мякотин В. Прикрепление. — С. 46 — 56.

 3 Указ був опублікований в: КС. — 1885. — № 7. — С. 477 — 483; аналіз питання див.: Мякотин В. Прикрепление. — С. 71—80.

 4 Холмський І. Історія України. — С. 235. Цікаве спеціальне дослідження з економіки монастирів див.: Федоренко П. З історії монастирського господарювання Петропавлівського монастиря біля Глухова // ЗІФВ ВУАН. — 1927. — Т. 11. — С. 102 — 170.

 5 Дані про життя немонастирського, або «білого», духовенства можна почерпнути з праці: Пархоменко В. Очерки истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733 — 1785) в связи c общим ходом малороссийской жизни того времени. — Полтава, 1910.



Оскільки священики обиралися громадою і мали право на приватне володіння, їх ряди поповнювали козаки, міщани і — інколи — нова шляхта. Перехід проходив в обох напрямках, адже діти священиків також займали посади в військовому уряді. Тут слід згадати про Івана Самойловича — сина священика,— що став гетьманом.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала клірові головне шляхетське право — використовувати працю селян. Монастирі, а не окремі ченці, розпоряджалися селянами, закріпленими за їхніми маєтками ще до повстання Хмельницького. У XVIII ст. священики дістали право використовувати працю селян. Пізніше, коли зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів — священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками 1. Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв’язки, що існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха — нерідко серед місцевого населення,— автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

Впродовж сторіччя після повстання Хмельницького українське суспільство зазнало значних змін. Зникла стара шляхта — її нащадки розчинилися в новій еліті. Остання захопила маєтки, жила з примусової праці селянства, перейнявши пізніше стару назву нобілітету — шляхта. І навпаки: селянство, звільнившись від кріпацтва під час повстання, було знову прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоча й зберегла окремі привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства. Оскільки селяни й зубожілі козаки становили більшу половину населення, Гетьманщина насправді перетворювалася у країну «панів і селян», що відповідало характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній Європі і, зокрема, в Росії.

Незважаючи на еволюцію, структура українського суспільства все ж таки дуже відрізнялася від російського. Якщо в Росії понад 90% населення становили селяни — державні, або кріпаки,— то в Гетьманщині половина населення належала до іншої соціальної категорії 2.



 1 Окиншевич Л. Лекції з історії українського права. — Мюнхен, 1947. — С. 75 — 82.

 2 Про кількість селян у самій Росії див.: Семевский В.И. Крестьяне в царствование Императрицы Екатерины II. В 2 т. — СПб., 1901—1903. — С. VII-VIII.





Таблиця 2.1

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ЧОЛОВІЧЕ НАСЕЛЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ У 60-х рр. XVIII ст. 1


Нова шляхта (старшина і знать)


2 400


Клір, російські та іноземні дворяни, інші особи, звільнені від податків


11 000


Козаки


455 000


а) виборні


176 000


6) підпомічники


198 000


в) підсусідки


80 000


г) інші


1 000


Міщани


34 000


Селяни


515 000


а) у приватних маєтках


465 000


б) на «посполитих землях»


25 000


в) інші (слуги, наймити тощо)


25 000


Всього


1 017 000




 1 Приблизні дані про чоловіче населення являють собою суму чисельності наступних соціальних категорій: 1. Нова шляхта — кількість нотаблів і чиновників разом (див. прим. 1 на С. 37). 2. Клір, російська й іноземна знать та офіцери, інше населення, звільнене від податків (В.Кабузан подає загальну цифру в 13 643 осіб: Кабузан В. Изменения... населення. — С. 91, 94). Якщо від неї відняти 2400 осіб еліти, то в цій категорії залишається 11 тис. чоловік; на жаль, неможливо вирахувати кількість священнослужителів. 3. Козаки — дані про виборних козаків та підпомічників подав А.Шафонський (Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 85). До загальної кількості підпомічників додавалася ще цифра 10% від перепису 1764 р. (Астряб М. Население Малороссии. — С. 63.) 4. Міщани — їх кількість подав В.Кабузан (Кабузан В. Изменения... населення. — С. 90, 94); для дев’яти полків МАстряб наводить цифру в 26 660 осіб (Астряб М. Население Малороссии. — С. 64). 5. Селяни — до загальної кількості селян додавалося 10% від даних перепису 1764 р., які наводив М.Астряб (Астряб М. Население Малороссии. — С. 64). 6. Сумарні цифри: А.Шафонський — 1024 тис. Черниговского наместничества... — С. 85); В.Кабузан — 1028 тис. (Кабузан В. Изменения... населення. — С. 87, 91); мої власні, включно з двома полками, що відійшли до Новоросійської губернії — 1017 тис.




Більшість з них були козаками, майже всі вони обробляли землю і мало чим відрізнялись від селян. Але правова відмінність між козаком і селянином була цілком реальною і визначеною. Велика кількість виборних козаків вповні користувалася своїми козацькими правами і вольностями, тоді як підпомічники посідали їх принаймні теоретично. Так само міщани, які як соціальна група переживали занепад, користувалися обмеженим самоврядуванням, а в окремих випадках — привілеями магдебурзького права. На противагу російському клірові, священнослужителі Гетьманщини претендували на шляхетський статус, який іноді частково визнавався. Нарешті, селяни вважалися скоріше залежними селянами, ніж кріпаками, хоча можливості переходів були суворо обмежені і вони знову опинилися рід владою панів.




Уряд і церква


Урядова система Гетьманщини походила із структури Запорозького війська. Перемоги Хмельницького знищили польську адміністрацію, залишивши Запорозьке військо єдиною цивільною владою. Армія поділялася на полки і сотні. Згодом такий поділ був перенесений на контрольовану військом територію у формі полкових і сотенних районів. Отже, кожен з десяти полків Гетьманщини був одночасно військовим формуванням і адміністративно-територіальною одиницею.

У середині XVIII ст. центральні інституції Гетьманщини включали гетьманський уряд генеральної старшини, кілька рад і урядів козацьких полковників. Поточні справи вирішували гетьман і старшина, важливіші рішення приймалися радами. Верхом адміністративної піраміди був гетьман 1.



 1 Про гетьманський уряд див.: Окиншевич Л. Лекції. — С. 85—92; Дядиченко В. Нариси. — С. 126-173.



Він був не тільки головнокомандуючим Запорозьким військом, але й здійснював закордонні зносини, видавав універсали, призначав на уряди, винагороджував за службу і інколи виконував обов’язки найвищого апеляційного суду. Гетьманська влада не визначалася конституцією і тому залежала від особистих здібностей, вдачі й сміливості. Дехто з гетьманів правив як справжній монарх, окремі — як виборні вожді. Фактично за весь час існування Гетьманщини монархічна й республіканська тенденції постійно змагалися між собою. Богдан Хмельницький (1648—1657), Іван Самойлович (1672—1687) й Іван Мазепа (1687—1709) не тільки вважали себе виборними монархами, але й хотіли передати гетьманський уряд своїм родичам, намагаючись тим самим встановити прецедент для спадкової монархії. З іншого боку, Павло Тетеря (гетьман Правобережжя, 1663—1665) і Петро Дорошенко (1665 — 1676) дотримувались республіканських традицій. Вони правили за узгодженням з Генеральною радою, верховенство якої були зобов’язані визнавати. Кожний гетьман обирався довічно Генеральною радою. Правда, він міг добровільно зректися, або бути усунутим радою. Так, добровільно або під тиском зреклися влади

Іван Виговський (1657—1659), Юрій Хмельницький (1659—1663), Павло Тетеря (1663—1665) та Петро Дорошенко (1665—1676).

Після доби Хмельницького Генеральна рада, де колись приймалися головні рішення для усього Запорозького війська і куди входили козаки, старшина і за певних обставин міщани й священики, стала втрачати своє значення. У XVIII ст. вона зберегла за собою тільки церемоніальні функції формального обрання гетьмана 1. Генеральна рада так і не встановила чіткої процедури її скликання, не визначила учасників та умов звільнення гетьмана.

Більш впорядкованим центральним органом влади була старшинська рада 2. До неї входили гетьман, генеральна старшина, полковники, полкова старшина, сотники і, починаючи з 1672 р., представники Значного військового товариства. До XVIII ст. у раді старшин брали участь бургомистри і інколи вище духівництво. Тоді до ради старшин входили усі офіційні особи і знать, фактично кожен, хто мав якусь політичну вагу в українському суспільстві. Рада збиралася між Різдвом і Богоявленням, а також під час великих свят і обговорювала всі важливі питання, особливо закордонні справи, фінанси, податки й судові реформи. Вона була також сполучною ланкою між центральною адміністрацією та провінційними й місцевими урядами. Але компетенції ради були нечіткими. Вона не могла приймати закони або суперечити волі гетьмана, тому була напівформальною дорадчою установою. А через те, що її учасники були виключно представниками нової шляхти, рада перетворювалася у шляхетське зібрання. Така ситуація була особливо характерною для доби гетьмана Розумовського (1750—1764).

Практичне управління в центрі здійснювала Генеральна старшина, яка поєднувала в собі функції генерального штабу й кабінету міністрів 3. Її адміністративні функції та методи формування змінювалися час від часу.



 1 Генеральна рада була предметом спеціального дослідження Л.Окиншевича: Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII —XVIII вв. Ч. 1.: Генеральна рада // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — 1929. — Т. 6. — С. 253-425. (Опубл. також окремим вид.: К., 1929). Короткий опис ради див. також: Окиншевич Л. Лекції. — С. 92 — 99.

 2 Діяльність цієї установи докладно розглядається в монографії Л.Окиншевича: Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII —XVIII ст. Ч. 2.: Рада старшини // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — Т. 8. — 1930. — С. 1-352.

 3 Основні праці про Генеральну старшину та центральні адміністративні установи: Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні XVI — XVII — XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — 1926. — Т. 2. — С. 84 — 171 (опубл. також окремим вид.: К., 1926); Окиншевич Л. Лекції. — С. 109—117; Дядиченко В. Нариси. — С. 173 — 194; Путро О. Влада генеральної військової старшини на Лівобережній Україні у другій половині XVIII ст. // Архіви України. — 1969. — № 5. — С. 11 — 20.



Іноді Генеральна старшина обиралася Генеральною радою, або радою старшин, в іншому разі — призначалася гетьманом; пізніше, особливо у XVIII ст., з поданого гетьманом списку кандидатів вибирав російський уряд. Генеральна старшина виконувала різноманітні завдання, поставлені перед нею гетьманом, але кожен її член мав також своє місце в ієрархії і свої обов’язки. За гетьманом йшов генеральний обозний, що відповідав за артилерію, генеральний писар, двоє генеральних суддів, а після 1728 р. — двоє генеральних підскарбіїв. Група нижчих за рангом урядовців — два генеральні осавули, генеральний бунчуковий і генеральний хорунжий — виконували здебільшого церемоніальні функції винесення хоругв і бунчука гетьмана. Виконували вони і різноманітні судовеадміністративні завдання, поставлені гетьманом.

Гетьман і Генеральна старшина діяли через ряд центральних адміністративних органів, найважливішим з яких була Генеральна військова канцелярія. Реорганізована за часів Петра I і очолювана генеральним писарем, канцелярія мала такі структуру і функції: 1



 1 Пізніші, петровські та післяпетровські, адміністративно-фінансові перетворення в Гетьманщині аналізують: Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. — К., 1930; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Аугсбург, 1948. Див. також: Нечипоренко П. Сторінка з діяльності Генеральної військової канцелярії середини XVIII ст. // Україна. — 1927. — № 1-2. — С. 130-133.



Таблиця 2.2

ЦЕНТРАЛЬНА АДМІНІСТРАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ


ВИБОРНО-ДОРАДЧІ ОРГАНИ


1 . Генеральна рада усі козаки (у XVIII ст. не діяла)

2. Рада старшини старшина


ГЕТЬМАН

ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА


1 . Генеральний обозний (другий за чином)

2. Генеральний писар

3. Генеральний підскарбій (після 1728 р. — двоє)

4. Генеральні судді — двоє


НИЖЧІ ЧИНИ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ

5. Генеральні осавули — двоє

6. Генеральний бунчужний

7. Генеральний хорунжий


ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ

1 . Генеральний писар

Генеральна СкарбоваКанцелярія:

1. Двоє генеральних підскарбіїв

Генеральна «Щетна» комісія; Генеральний Військовий суд 1.Двоє генеральних суддів



записувала й обнародувала всі укази царя та універсали гетьмана, наглядала за їх виконанням і розслідувала усі скарги проти офіційних осіб. Канцелярії підпорядковувалися Генеральний військовий суд і час від часу Генеральна скарбова канцелярія. Згодом ці установи потребували дедалі більше чиновників, що привело у середині XVIII ст. до зародження української бюрократії.

Провінційні і місцеві уряди повторювали на нижчому рівні структуру центральної адміністрації. Основна адміністративно-територіальна одиниця — полк — була також і військовим формуванням 1. Полком командував полковник, що був його військовим командиром, головним адміністратором і суддею. Власне кажучи, полковник був гетьманом у мініатюрі. Колись його обирали полкові козаки, але у XVIII ст. він уже призначався гетьманом і іноді російським урядом (як правило, згідно з поданими гетьманом списками). Часто незалежний від гетьманів полковник мав неабияку владу й посідав значні володіння.

На початку XVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради — ради полкової старшини — входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У XVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником і вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.

Основу триярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня 2.



 1 Кращий синтез історії та функціонування структури зробив М.Слабченко: Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. — Одесса, 1909. Загальні описи полкової адміністрації подають: Дядиченко В. Нариси. — С. 196 — 248; Окиншевич Л. Лекції. — С. 117—122. Ґрунтовне дослідження трьох окремих полків належить Лазаревському: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 1: Полк Стародубский. — К., 1888; Т. 2.: Полк Нежинский. — К., 1893; Т. 3: Полк Прилуцкий. К., 1902. Ю. Гаєцький подає список полкової старшини: Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate, 2 vols. — Cambridge, Mass, 1973.

 2 Найкращий загальний опис сотенної адміністрації знаходимо у В.Дядиченка: Дядиченко В. Нариси. — С. 249 — 280. Оскільки сотня була основним підрозділом полку, то вся вказана тут література про полкову адміністрацію стосується також сотенної. Київська сотня спеціально досліджувалася С.Шамраєм: Шамрай С. Боротьба козаків київської сотні з київськими монастирями та магістратом в XVII —XVIII вв. // Україна. — 1930. — № 1 — 2. — С. 32 — 63; його ж: До історії київської сотні Київського полку // Історично-географічний збірник. — 1928. — Вип. 2. — С. 134—140; див. також: Лазаревский А. Сотники // РА. — Т. 11. — 1873. — № 1. — С. 341-388.



Кількість сотень у полку коливалася від 11 до 23 і. Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні і судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним по чину, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.



Таблиця 2.3

ПОЛКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ


Виборно-дорадчі органи

1. Полкова рада (від XVIII ст. не діяла)

2. Рада полкової старшини (уся полкова старшина)


ПОЛКОВНИК

ПОЛКОВА СТАРШИНА

1. Полковий обозний (другий за чином)

2. Полковий суддя

3. Полковий писар


НИЖЧІ ЧИНИ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ

4. Полковий осавул

5. Полковий хорунжий

ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ




Фінансова система Гетьманщини була слаборозвинута. Всеохоплюючої податкової системи не існувало; ряд установ просто збирав податки для певних цілей: на утримання гетьманської канцелярії, його скарбниці, загонів найманців (гетьманської охорони), полкових і сотенних чиновників, церков і монастирів 2.



 1 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 73 — 85; список окремих сотень див.: Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate.

 2 Чи не найменше дослідженою є фінансова система Гетьманщини. Єдиною загальною працею з цього питання є книжка М.Слабченка: Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII —XVIII ст. — Т. 4. — Одесса, 1925. Див. також: Теличенко И. K истории финансов в Малороссии и Слободской Украине // КС. — 1888. — № 4. — С. 10 — 15 (документальний розділ). Більш ґрунтовне дослідження зробив В.Барвінський: Барвінський В. До питання про індукту та евекту в Гетьманщині // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. — Т. 6. — Харків, 1927. — С. 241—244; Барвинский В. Заметки по истории финансового управления в Гетманщине // Сб. статей в честь проф. В.Бузескула. — Харьков, 1914. — С. 816 — 831; Дядиченко В. Нариси. — С. 81 — 87; Гуржий А. Эволюция. — С. 65 — 76.



Здебільшого податок брався від землі. Спеціальний податок стягувався з «рангових

земель» — колишніх коронних, що тепер були у розпорядженні війська,— для утримання окремого уряду (наприклад, полковника Чернігівського полку). Міста володіли маєтками поза своїми межами, і прибуток від них ішов на платню бургомистрові або іншому чиновникові, тому вони, зрозуміло, обкладали податками мануфактурне виробництво й торгівлю. «Вільні селяни», що не працювали на посполитих землях і в приватних маєтках, платили податок (чи то грошима, чи інакше) різним місцевим урядам (полковим, сотенним чиновникам, єпископам або монастирям). Існувало також багато стягнень за перевезення вантажів (мостове, подорожнє, перевозне тощо). Останні збиралися або місцевою козацькою владою, монастирем, містом, або навіть приватною особою, залежно від того, хто здійснював юрисдикцію і мав для цього можливості.



Таблиця 2.4

АДМІНІСТРАЦІЯ СОТНІ


Дорадчий орган

1. Рада сотні (від XVIII ст. не діяла)


СОТНИК

СОТЕННА СТАРШИНА

1. Отаман (другий за чином)

2. Писар

3. Осавул

СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ




Поряд з місцевими зборами існував цілий ряд податків і ліцензійних монополій, що стосувалися Гетьманщини в цілому. Хоча і вони здебільшого збиралися й розподілялися на місцевому рівні, все ж таки була певна координація та нагляд з боку гетьманської скарбниці. Один з таких податків — стації, яким обкладалися всі селяни й наймити, призначався на утримання козацького війська. Його обсяг не був постійним і залежав від конкретних потреб, врожаю і домовленості між місцевою козацькою владою та селянами. Найбільш універсальний податок, яким обкладалося все населення (селяни, купці, ремісники, робітники й козацькі підпомічники [наполовину] йшов на утримання російських військ, що перебували в Гетьманщині (вони називалися порції та рації) 1.



 1 Фінансові виграти на російську армію та чиновників дослідив П. Нечипоренко: Нечипоренко П. Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725 — 1750 рр. // ЗІФВ ВУАН. — 1928. — Т. 20. — С. 175 — 198; його ж: До характеристики податкової політики уряду Єлизавети // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Т. 26. — 1927. — С. 44-47.



Його розмір залежав від чисельності війська і врожаю. Податок — грошима або натурою — збирався місцевою козацькою владою, а потім передавався російському військовому командуванню. Міщани й селяни також були зобов’язані забезпечувати житлом російських військовослужбовців і чиновників. Значний прибуток гетьманська скарбниця мала від дарування монопольних прав на роздрібну торгівлю алкогольними напоями, тютюном і дьогтем. Хоча практично всі, за винятком селян, мали право на виробництво алкоголю та інших монопольних продуктів, продавати їх вони могли лише оптом — купцеві, який мав на це ліцензію 1. Гетьман видавав їх на рік окремим особам і установам, а також містам і монастирям, дозволяючи їм продавати алкогольні вироби у своїй місцевості, за що вони сплачували певну суму у гетьманську скарбницю. По суті, продавці, щоб отримати вигідну монополію, намагалися перевершити один одного. І, хоча ці заходи були джерелом величезних прибутків, вони спричиняли також повсюдну корупцію й масове незадоволення. У XVIII ст. від практики дарування подібних монополій поступово відмовилися.

Гетьман також обкладав акцизним податком (індукти й евекти) усі вироби, які завозилися та вивозилися з Гетьманщини. На початку XVIII ст. він становив приблизно 2% від вартості виробу 2. 1754 р. імператриця Єлизавета скасувала внутрішні тарифи в Російській імперії. Це стосувалося і Гетьманщини і мало згубні наслідки для багатьох місцевих джерел прибутку, оскільки місцева козацька адміністрація, міста й навіть монастирі жили за рахунок цього. Був також скасований тариф за переїзд кордону Гетьманщини з Росією, але за це гетьманові з імперської скарбниці щороку виплачувалося 50 тис. карбованців компенсації 3.



 1 Огляд привілеїв на вироблення і продаж алкогольних напоїв зробив М.Тищенко: Тищенко М. Ґуральне право та право шинкувати горілку на Лівобережній Україні до кінця XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — Т. 3. — 1927. — С. 150 — 202.

 2 Дядиченко В. Нариси. — С. 83 — 84.; про акцизний податок див. також: Барвінський В. Про питання про індукту та евекту. — С. 241 — 244.

 3 Скасування російсько-українського пограничного тарифу обговорює В.О.Романовський: Романовський В.О. До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. — К., 1927. — С. 779-785.



Різноманітні податки й тарифи збиралися фіскальними службами, що в кращому випадку перебували в зародковому стані. Більшість стягувалася безпосередньо місцевими урядами, містами або монастирями (в тому числі окремі податки для козацького війська або російських загонів), а гетьманська скарбниця відігравала тут роль спостерігача. Це гальмувало розвиток центральної фінансової системи і скарбниці. Основна проблема полягала в тому, що скарбниця Гетьманщини була невіддільна від особистого багатства гетьмана і складалася з прибутків від його уряду. Генеральний військовий підскарбій більше нагадував приватного рахівника або економа, ніж державного міністра. Усі податки, що надходили у центральну адміністрацію, контролював сам гетьман.

Реформу фінансової системи спробував здійснити гетьман Данило Апостол у 1727 р. Він планував поновити посаду генерального підскарбія, вирішити питання з державною скарбницею та впорядкувати податкову систему. Пропозиції щодо проведення реформи були включені в українські статті, подані цареві 1728 р., але російська адміністрація наполягала, щоб призначалися двоє генеральних підскарбіїв — один українець і один росіянин 1. Тоді ж скарбницю Гетьманщини було відокремлено від уряду і особи гетьмана і поставлено під нагляд двох підскарбіїв. Вони наглядали за всією бюрократичною машиною разом з генеральною скарбовою канцелярією та генеральною щетною комісією. Ця фіскальна служба відповідала безпосередньо перед Колегією іноземних справ, минаючи гетьмана. Таким чином, використавши необхідність реформи, російська адміністрація встановила нагляд і значною мірою стала контролювати фінансову систему Гетьманщини.

Розглядаючи Гетьманщину як можливе джерело прибутку, російська адміністрація шукала шляхів безпосереднього оподаткування її населення. Через українську опозицію і постійні військові дії у XVII ст. цієї мети не було досягнуто, але вже Петро I запровадив багато імперських податків, які були дійсними також і для Гетьманщини. За короткий час Малоросійська колегія фактично прибрала до своїх рук податки Гетьманщини і спрямувала їх безпосередньо в імперську скарбницю. Наслідком такої політики було різке падіння прибутків, і від неї відмовилися. Фінанси Гетьманщини залишалися відокремленими від імперських, а в імперську скарбницю безпосередньо надходили лише незначні суми. Постійно збільшуючи кількість російських військ, що перебували у Гетьманщині, і переклавши тягар їхнього утримання на українське населення, російська влада мала можливість одержувати значні непрямі фінансові прибутки. Щоб краще визначити фінансові можливості Гетьманщини, російський уряд у 1730—1731 рр. провів загальний перепис населення. Але імперська адміністрація дуже переоцінила можливі прибутки. За 1729—1740 рр. Гетьманщина жодного разу не спромоглася виконати податкові зобов’язання, необхідні для утримання всіх російських військ і чиновників, і врешті-решт Єлизавета І скасувала 258 тис. карбованців заборгованості 2.



 1 Ці реформи розглядають: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. Аугсбург, 1948. — С. 126-134; Слабченко М. Хозяйство. — Т. 4. — С. 260-272.

 2 Нечипоренко П. До характеристики податкової політики. — С. 47.



Підпорядкування Генеральної скарбниці Колегії іноземних справ стало причиною тривалої боротьби за контроль над фінансами Гетьманщини між колегією й гетьманом. Генеральна скарбова канцелярія зберігала свою залежність від гетьмана. Звичайні витрати проходили за введеним порядком, але при надзвичайних — рішення приймали гетьман і українська адміністрація. Від гетьмана виходили розпорядження про видачу грошей для різних цілей, і скарбниця або йшла на поступки, або чекала рішення колегії.

Перебуваючи під суворим наглядом Колегії іноземних справ, Гетьманщина все ж таки змогла зберегти окрему фінансову систему. На її території російські податки не мали сили. Навіть податок на утримання російських військ збирався українською адміністрацією. Це сильно відрізняло Гетьманщину від решти імперії, де після 1724 р. усі суб’єкти повинні були сплачувати «подушне» — податок, що прив’язував більшість населення до держави 1.

Такою була основна військово-адміністративна, а також судова і фінансова структура Гетьманщини. Ті старшини, які вели козаків у бій, також вирішували кримінальні й цивільні судові справи та збирали податки. Більша спеціалізація існувала тільки в центральній адміністрації, де були окремі адміністративно-фінансові органи (Генеральна військова скарбниця і Генеральна щетна комісія) і Генеральний військовий суд.

З козацькою адміністрацією була пов’язана більш давня адміністративна одиниця — місто, що теоретично мало право самоврядування. У Гетьманщині існувало два типи міст: одним було надане магдебурзьке право, інші мали значно меншу автономію 2.

Міста з магдебурзьким правом мали незалежну судову систему й адміністрацію. У Гетьманщині їх було всього 12 міст. За винятком Полтави, ці міста були розташовані на більш заселеній, традиційно урбаністичній Півночі 3.



 1 Звільнена від податків знать була водночас відповідальна за своїх кріпаків, доки ці особи не викреслювалися з податкових реєстрів.

 2 Загальний опис функціонування міської адміністрації див.: Дядиченко В. Нариси. — С. 181 — 312. Див. також: Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения. — 1892. — № 3. — С. 1 — 56; Багалей Д. Судьба магистратского самоуправления в малороссийских городах // Сб. статей в честь М.К.Любавского. — СПб., 1917. — С. 627 — 636; Шамрай С. До історії лівобережних міст у половині XVIII в. // Історично-географічний збірник. — Вип. 2. — 1928. — С. 159 — 168. Цікаву статтю про конфлікт між містом і сільською територією написав П.Клименко: Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини // ЗІФВ ВУАН. — Т. 7 — 8. — 1926. — С. 308 — 357. Про окремі міста див.: Клименко П. До історії м.Ніжина // ЗІФВ ВУАН. — Т. 15. — 1927. — С. 215 — 221; про міста XVII ст. див.: Компан О. Міста України.

 3 Бужинський М. З історії полтавського магістрату за перші роки його існування (1752-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. —Т. 11. — 1927. — С. 171-184; Г. Шамрай. З прилуцького ратушного життя XVIII в. // Історично-географічний збірник. — Вип. 3. — 1929. — С. 149-157.



Вони мали добре розвинуту торгівлю, ремісники в них були організовані в цехи. Міський уряд наглядав за ремісничими й торговельними цехами, збирав податки, утримував поліцію та пожежників, вирішував цивільні та кримінальні справи.

Міста без магдебурзького права були, як правило, меншими, мали простішу структуру та вужчу юридичну автономію. Там міське судочинство й адміністрацію здійснював козацький уряд. Але з часом навіть привілейовані міста втратили частину своєї автономії на користь сотенних канцелярій, розташованих у містах. У середині XVIII ст. рівень міського самоврядування залежав від того, наскільки вдавалося протистояти поширенню влади козацького уряду. Поступово більшість міст стали підпорядковуватися козацькій адміністрації.

Ще однією інституцією, яка діяла дещо за межами козацької адміністративної структури, був домініальний суд 1. Після повстання Хмельницького більшість польських землевласників була вигнана, а ті, що лишилися, втратили владу над селянами. Пізніше із зміцненням української нової шляхти та зростанням кількості закріпачених селян, домініальний суд було відновлено.



 1 Черкаський І. Сліди домініального суду на Лівобережній Україні // Праці комісії для виучування західньо-руського та українського права. — Т. 2. — 1926. — С. 176-197.



Впродовж XVIII ст. українські землевласники отримували все більшу судову владу над жителями своїх маєтків у всіх цивільних і менших кримінальних справах. Правда, рішення пана міг переглянути або відмінити полковий чи будь-який інший центральний суд. Міста та церкви мали свої власні суди. Багато магістратів володіли навколишніми землями та селами, і тоді місто розглядалося як землевласник, а селяни перебували під юрисдикцією міського уряду. Найбільшим власником у Гетьманщині була православна церква. За часів повстання Хмельницького вона прийняла покровительство гетьмана і, відповідно, зберегла величезні маєтки та привілеї, включно з селянськими повинностями. Монастирі та єпархії мали свої спеціальні суди; але особи, які звинувачувалися у більших злочинах, як правило, відсилалися до світських судів. Деколи світська влада намагалася приборкати церковні суди, особливо тоді, коли козацькі землевласники судилися з церквою за землю і селян.

Існувала також система церковних судів. Їх юрисдикція розповсюджувалася не тільки на духівництво, але й на монастирських підпомічників, церковних служок, дяків та інших осіб, безпосередньо зв’язаних з церквою. Судочинство велося згідно з православним церковним правом. Певною мірою церковні суди утримували під своєю юрисдикцією все населення Гетьманщини, оскільки вирішували справи законності шлюбів і розлучень, а також питання віри і моралі.

Ретельно розроблена судова структура Гетьманщини опиралася на кілька типів законів. Найважливішими з них були укази української та російської адміністрації, судові кодекси та норми звичаєвого права 1. Російські правові джерела складалися з грамот і указів царя, а також окремих судових рішень сенату. Угоди (статті) між царем і гетьманом становили ще одне важливе джерело.

Основними законодавчими актами української адміністрації були універсали та укази гетьманів і Генеральної військової канцелярії. Крім того, в Гетьманщині використовували такі давні, ще з часів до повстання Хмельницького, кодекси, як Литовський статут 1566 і 1588 рр., а також хелмський варіант магдебурзького права.

Але найважливішим і найбільш розповсюдженим було звичаєве право. Після повстання Хмельницького численні положення писаних законів втратили свою силу і відповідно були замінені козацькою та іншою звичаєвою практикою. Звичай та писані кодекси існували поруч, хоча часто суперечили одне одному. Дублюючи або заперечуючи один одного, закон та звичай ускладнювали і заплутували юридичний процес. Брак уніфікованого зводу законів і наявність кодексів, писаних застарілою українською, польською або латинською мовами, винесли на порядок денний питання перекладу й кодифікації українського права. Між 1728 і 1743 рр. українська юридична комісія, працюючи з перервами, уклала новий загальний звід законів: «Права, по которым судится малороссийский народ». Але сенат і цар не затвердили «Прав...», і, хоча вони так і не стали офіційним кодексом 2, впродовж другої половини XVIII ст. широко використовувалися українськими судами.



 1 Типи права, що діяли в Гетьманщині, наводить А.І.Пашук: Пошук А.І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII —XVIII ст. — Львів, 1967. — С. 63 — 97.

 2 Ретельне дослідження кодексу зробив А.Яковлів: Яковлів А. Український кодекс 1748 року. «Права, по которым судится малороссийский народ» // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Т. 159. — Мюнхен, 1949. Див. також: Василенко М. «Права, по которым судится малороссийский народ», як джерело державного права України XVIII ст. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. Грушевського. — К., 1928. — Ч. 1. — С. 245 — 253. Кодекс опубл.: Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийский народ. — К., 1879.



Однією з найважливіших інституцій Гетьманщини була православна церква. Хоча українці в Гетьманщині та росіяни в Росії сповідували одну православну віру, вони не завжди перебували під однією юрисдикцією. Коли Україна була частиною польськолитовської Речі Посполитої, тут існувала православна церква, ніяк не зв’язана з Московією. Єдність православної церкви в Україні та Білорусії символізував її глава — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, що, в свою чергу, був під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха. Напевно, найвидатнішим митрополитом був Петро Могила (1632—1647), який заснував Київську академію, написав цілу низку проповідей і доручив укласти та надрукувати перший православний катехизис 1. Наступник Могили — Сильвестр Косів (1647—1657) продовжував його справу і за бурхливої доби Хмельницького був політично впливовою особою.

З погіршенням політичної ситуації і поділом України між кількома державами київський митрополит зіткнувся зі значними труднощами в справі утримання єдності православної церкви. Наступник Косіва — Діонісій Балабан (1657—1663), що підтримав розрив гетьмана Виговського з Москвою, не спромігся відстояти свою владу не тільки на Лівобережжі, але навіть в місті Києві — всюди панувала Москва. Наступний митрополит — Йосиф Тукальський, який підтримував союз гетьмана Дорошенка з Туреччиною, мав під своєю юрисдикцією ще меншу територію. Тим часом московський уряд призначив кількох «адміністраторів» для київської єпархії на Лівобережжі, але їм бракувало канонічного авторитету, щоб заступити законно обраного київського митрополита 2.

Дуже скоро московський уряд зрозумів, що для зміцнення свого впливу в Україні йому треба привернути на свій бік митрополита, але митрополит Косів дав рішучу відсіч усім спробам підпорядкувати його московському патріархові 3.

Московські спроби вплинути на вибори митрополита 1657— 1665 рр. зазнали поразки. І тільки в 1684 р. під тиском московських посланців і гетьмана Самойловича церковний собор у Києві все ж таки обрав промосковського кандидата — князя Гедеона Святополка Четвертинського, нащадка Рюриків. Незважаючи на успіх на виборах, промосковська партія на соборі зіткнулася з сильною опозицією 4.



 1 Див. основні дослідження про часи Могили та Хмельницького: Голубев Г. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. В 2 т. — К., 1883 — 1898; Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства c московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1894; The Kiev Mohyla Academy / Special issue of Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 8. — Nos 1—2 (June 1984).

 2 Про діяльність церкви за період «Руїни» див.: Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства; Макарий, митрополит (Булгаков). История русской церкви. В 12 т. — СПб., 1889 — 1903. — Т. 12; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. У 4 т. — Баунд-Брук, Н.Дж., 1956—1966. — Т. 2. С. 299-343; Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Українська церква за часи руїни (1657—1687). — Вінніпег, 1956.

 3 Про погляди митрополита Косіва див.: Митрополит Макарий. История русской церкви. — Т. 12. — С. 55 — 90; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — С. 228; Опозицію митрополита Косіва Переяславській угоді розглядає також І. Крип’якевич: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — К., 1954. — С. 469.

 4 Підпорядкування київського митрополита московському патріархові докладно дослідив С.А.Терновський: Терновский С.А. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату. — К., 1912; див. також: Харлампович К. Малороссийское влияние. — С. 149 — 233.



Остання поступилася лише після спеціальної царської грамоти, що затверджувала такі привілеї київського митрополита: вільні вибори (роль патріарха обмежувалася формальним благословінням); збереження незалежної церковно-судової системи, яку не міг змінити патріарх, юрисдикції над усіма єпископами, ігуменами й монастирями, незалежної системи освіти та друку, місцевої богослужбової практики; підтвердження прав православної церкви та кліру на всю власність і майно, першість митрополита стосовно всіх інших ієрархів під юрисдикцією патріарха. З підпорядкуванням Москві титул митрополита змінився з «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі» на «Митрополит Київський, Галицький та всієї Малоросії». Згоди константинопольського патріарха на перехід Київської митрополії до Московської патріархії було досягнуто лише 1686 р. через залякування й підкуп.

Саме тоді київський митрополит утримував під своєю юрисдикцією шість єпархій: дві в Гетьманщині (Київську і Чернігівську) та чотири в Польщі-Литві (Львівську, Луцьку, Перемиську, Могилів-Мстиславську). У 20-х рр. XVIII ст. київський митрополит втратив усі єпархії за винятком своєї власної — Київської. Першим відійшов від Києва єпископ чернігівський Лазар Баранович, що 1688 р. спромігся вмовити царя виключити його з-під юрисдикції київського митрополита й перевести під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. На початку XVIII ст. Львівська, Луцька й Перемиська єпархії перейшли на уніатство. Могилів-Мстиславська єпархія в Білорусії залишалася православною, але відійшла під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. Київський митрополит також мав труднощі з новозаснованою Переяславською єпархією в Гетьманщині (1700). І хоча він продовжував вживати в своєму титулі «Київський, Галицький і всієї Малоросії», його юрисдикція фактично обмежувалася Київською єпархією та залишками парафій на Правобережжі 1.



 1 Про діяльність церкви у XVIII ст. див.: Чистович И. Очерки истории западнорусской церкви. В 2 т. — СПб., 1882 — 1884. — Т. 2; Харлампович К. Малороссийское влияние; Власовський І. Нарис. — Т. 3. — С. 5 — 30.



Швидкий занепад фактично незалежної українсько-білоруської православної церкви був наслідком подвійного процесу: зовнішньо-політичного тиску й внутрішнього руху. Втрата старих православних єпархій на користь унії підштовхнула українських православних на зближення з Москвою, що, в свою чергу, зустріло опір й обурення частини українського кліру. Московія взяла протекцію віруючих під могутнього православного царя.

Промосковська фракція існувала в церкві навіть ще до повстання Хмельницького, але на початку XVIII ст. вона стала панівною. Численні українські священнослужителі, ігумени і ченці почали ототожнювати себе з імперською православною церквою. Будь-які сильні партикуляристські почуття, якщо вони й мали місце, підпорядковувалися загальному добру вселенського православ’я та інтересам їх власної кар’єри. Саме тоді українці мали найбільший вплив у російській православній церкві. Першим українцем, що зробив блискучу кар’єру, був Стефан Яворський, ставши митрополитом рязанським й «адміністратором патріаршого престолу». Феофан Прокопович, ректор Київської академії, став радником і палким прихильником Петра I. Крім цих двох видатних українських священнослужителів, багато інших емігрували в Росію, де відігравали видатну, а часом — й домінуючу роль у російській церкві 1.

Хоча окрема українсько-білоруська православна церква припинила своє існування в 20-х рр. XVIII ст., а священнослужителі після 1721 р. не обиралися, а призначалися Синодом, такі київські митрополити, як Тимофій Щербацький (1747—1757) і Арсеній Могилянський (1757—1770), не переставали вимагати поновлення колишніх митрополичих прав 2.



 1 Еміграція є предметом дослідження у монументальній праці К.Харламповича: Харлампович К. Малороссийское влияние. — Казань, 1914.

 2 Граевский И.Г. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий // Труды КДА. — 1910. —№ 1. — С. 97-126; № 2. —С. 147-163; № 5. —С. 64-106; № 7-8. — С. 432-474; № 10.-С. 203-234; 1911.-№ 4. — С. 548-585; 1912.-№ 2. — С. 210 — 227; Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский. — К., 1907. Спроби митрополита Арсенія Могилянського відновити права «малоросійської» церкви обговорюються в розділі V.



Більше того, церква у Гетьманщині продовжувала зберігати свої місцеві особливості у мові й літургічній практиці, а також користуватися цілим комплексом майнових та звичаєвих прав, що глибоко вкорінилися в українській правовій та соціальній системах. Але структурно вона злилася з чисельно більшою імперською російською православною церквою.

Церква, однак, була єдиною важливою українською інституцією, яка, принаймні частково, інтегрувалася в імперську структуру. В цілому адміністративні практики, закони, система податків (зокрема, подушний) та військова повинність, властиві Росії, не були запроваджені в Гетьманщині. Злиття козацької військової структури з інститутами польсько-литовської Речі Посполитої породило унікальну адміністративну систему, що різко відрізняла Гетьманщину від власне Росії. Їх об’єднувала тільки влада царя, який правив Гетьманщиною через Малоросійський приказ, а пізніше — через Колегію іноземних справ та інколи Сенат. Імперське втручання в українську автономію обмежувало центральну адміністрацію Гетьманщини, тоді як основний правовий, адміністративний та фінансовий апарат залишався незмінний.




Українські політичні та історичні концепції


Поєднання українських козацьких традицій з традиціями Польсько-Литовської держави позначилося також на політичному світогляді нової шляхти. Невідривним, як від козацької, так і польсько-шляхетської свідомості, було поняття договірних взаємовідносин. А майнові права шляхти базувалися на її політичних, територіальних і регіональних правах. Оскільки конституційна теорія того часу розглядала їх як єдиний комплекс, приналежний до політичної нації, шляхта Польщі-Литви повністю брала на себе відповідальність за територіальну цілісність і конституційні основи держави. Перед виборами нового короля шляхта кожного повіту збирала місцеві сеймики й укладала перелік регіональних прав, привілеїв і поточних потреб. Посли до елекційного сейму, як правило, мали інструкції голосувати за того кандидата, який гарантував дотримання їхніх прав. Після обрання король вступав у відповідні відносини з політичною нацією. Він урочисто присягав шанувати всі права та привілеї нації, яку репрезентували посли шляхти від усіх регіонів держави.

На перших порах суть взаємовідносин між королем і козацтвом зводилася до контракту між монархом й армією найманців. Запорозьке військо, від імені якого виступали гетьман і козацька старшина, погоджувалося служити королю за платню та спеціальні привілеї (звільнення від податків, самоврядування, право носити зброю, право курити вино тощо). Пізніше, однак, захист козаками православ’я додавав до вимог платні та привілеїв релігійно-політичні вимоги, а перемоги Хмельницького додали до цього набору вимог територіальний аспект: після підписання Зборівського миру 1649 р. король мав справу з армією, що контролювала значну частину України 1. Козаки вважали, що в 1654 р. вони тільки замінили польського короля російським царем, зберігши ту ж систему взаємовідносин, адже Переяславська угода багато в чому повторювала Зборівський мир 2.



 1 Контрактовий характер відносин між козаками і королем, які постійно розширювалися, добре викладені в Грушевського: Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 7, 8; питання укладення Зборівського миру обговорюється: Там само. — Т. 8. — Ч. 3. — С. 193-288.

 2 Навіть побіжне порівняння Зборівської та Переяславської угод вказують на послідовність козацьких вимог, що включали 1) політичні, соціальні та економічні гарантії для Запорозького війська та козацького стану; 2) реальний контроль над певною територією і 3) захист православної віри та культури. Козацька старшина хотіла зберегти такі ж контрактові взаємовідносини з російським царем, як з польским королем. Це проявилося під час Переяславських переговорів. Хмельницький та його оточення вимагали, щоб московські посли присягнули від імені царя, як це звичайно робив польський посол від імені короля. Повідомлення московського посла про цю подію знаходимо у вид.: Воссоединение Украины c Россией. Док. и материалы. В 3 т. — М., 1954. Т. 3. — С. 459 — 466. Більш повний опис див.: Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России. В 15 т. — СПб., 1861-1892. — Т. 10. — С. 226-228, 430 — 435. Англ. переклад цього повідомлення див.: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. 250 — 258.



Коли в другій половині XVII ст. запорожці повернулися на Січ, Правобережжя відійшло до Польщі, а серед старшини запанували шляхетські настрої, козацька концепція договірних взаємовідносин остаточно занепала. Спроба повернути назад до них укладений з Польщею Гадяцький союз, виявилася невдалою 1. Як відлуння цих подій, виникла нова концепція «Малоросії», що об’єднала шляхетську й козацькі традиції в єдиний політичний світогляд.

У XVIII ст. гетьман і козацька еліта вже не претендували виступати від імені Запорозького війська або території, яку воно контролювало. Тепер вони вважали себе представниками «Малоросії», або Гетьманщини. Ця новоутворена малоросійська шляхта взяла на себе роль захисника Гетьманщини та її державного устрою, чим наблизилася до шляхетської політичної нації польсько-литовського типу.

Але подібність була тільки частковою. Окрім неможливості існування дворянської демократії в межах автократії, формування повної шляхетської політичної нації підірвало би українські претензії на договірні взаємовідносини з царем. Якщо Переяславську угоду інтерпретувати як контракт, то договірними сторонами були гетьман Богдан Хмельницький і цар Олексій Михайлович. Основні положення цього контракту називалися «статтями гетьмана Богдана Хмельницького». У XVII ст. ці «статті» кожного разу перероблювалися і знову підтверджувалися, коли до влади приходив новий гетьман 2. Отже, гетьман і козацька організація були основною складовою частиною контрактової теорії, яку навряд чи могла замінити шляхетська політична нація. Хоч би як розвивалися соціально-політичні взаємовідносини Гетьманщини з царем, українська еліта була змушена, добровільно чи примусово, розділяти роль політичного представника землі та захисника «малоросійських прав і вольностей» з українським гетьманом.

Незважаючи на посилення в Гетьманщині шляхетської орієнтації, українська нова шляхта продовжувала віддавати шану козацькій традиції. Потреба в героїчному козацькому минулому й утворенні об’єднувального міфу відобразилася в новому літературному жанрі — козацькій хроніці. Тоді, коли більшу частину літератури в Гетьманщині творило духовенство, козацькі хроніки писалися канцеляристами та старшинами козацької адміністрації 3.



 1 Спробу інкорпорації козацької старшини до складу шляхти на умовах Гадяцького миру дослідив Анджей Камінський: Kaminski A. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: The Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 1. — N 2. — 1977. — P. 173-197.

 2 Ці угоди проаналізував А.Яковлів: Яковлів А Українсько-московські договори в XVII —XVIII віках // Праці Українського наукового інституту. — Т. 19. — Варшава, 1934.

 3 Характеристику цієї нової групи світських істориків див.: Грушевский М. Об украинской историографии XVIII века. Несколько соображений // Bulletin de l’Academie de l’URSS. Classe des Sciences Sociales. — 1934. — P. 215-233; Англійський переклад: Hrushevs’kyj M. Some Reflections on Ukrainian Historiogiaphy of the XVIII Century // The Eyewitness Chronicie / Harvard Series in Ukrainian Studies. — Vol. 7. — Pt. L— Munich, 1972. — P. 9—16.



Саме незадоволення козацької еліти творами духовенства, які ігнорували історію козацької України, дало поштовх творчій активності нових світських авторів. Наприклад, Степан Савицький, чиновник Полкової канцелярії в Лубнах, так пояснював причини написання «Повісті о козацкой войне c поляками» (1718). Усні оповідання про повстання Хмельницького, які він свого часу чув, не задовольняли його цікавість, тому він звернувся до книги Самійла Твардовського «Wojna domowa» (1681), де події описувалися з польської точки зору. Савицький був здивований і розчарований тим, що ніхто з його співвітчизників («особливо з духовних рядів», яким з часів незалежності від Польщі не бракувало як здібних людей для виконання цього завдання, так і необхідних друкарських засобів") не написав працю про недавнє минуле 1. Це була одна з багатьох хронік й історій— поряд із знаменитими творами Григорія Грабянки (1710) та Самійла Величка (1720), які намагалися заповнити прогалину і фактично творили козацьку історичну міфологію 2.

Повага до козацького минулого, шляхетський соціально-політичний світогляд і підтримка договірних відносин Гетьманщини з царем,— усе це присутнє в політичному діалозі «Разговор Великороссии c Малороссией» 3.



 1 Hrushevs’kyj M. Some Reflections. — P. 12.

 2 Твори були опубл.: Грабянка Г. — під назвою: Действия презельной и отъ начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого... Року 1710. — Киев, 1854; Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / Составил С.Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720. — Киев, 1848. — Т. 1; 1851. — Т. 2; 1855. — Т. 3.; 1864. — Т. 4. Короткий опис див.: Дзира Я.І. Самійло Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР. 1971. Т. 4. — С. 223 — 235. Крім цього, було ще багато історій та хронік, написаних приблизно в середині XVIII ст.: Летописец или описание краткое знатнейших действ и случаев... // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — Киев, 1838. — С. 1 — 69; ще одна версія з’явилася у вид.: Южно-русские летописи. — Т. 1. С. 51 — 106; «Краткое описание Малоросии» вперше опублікував В.Рубан 1777 р. як частину кн.: Краткая летопись Малыя России 1508 по 1776 год. — СПб., 1777; а також як додаток до кн.: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — Киев, 1878; див. також: Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе... М., 1847.

 3 Опубл.: Петров Н. Разговор Великороссии c Малороссией (литературный памятник второй половини XVIII века) // КС. — 1882. — № 2. — С. 313-365; його ж: Дополнения разговора Великороссии c Малороссией // КС. — 1882. — № 7. — С. 137. Дещо скорочена версія була опубл.: Хрестоматія давньої української літератури / Під ред. О.І.Білецького. — К., 1967. — С. 165-183.



Написаний 1762 р. перекладачем Генеральної військової канцелярії Семеном Дівовичем, діалог відображає спосіб мислення нової шляхти Гетьманщини. Присвячений «чести, славе и обороне всей Малороссии», він включає в себе панегірик засновникові Гетьманщини Богдану Хмельницькому. Українській шляхті в діалозі приписується вирішальна роль у визволенні Гетьманщини з-під польського ярма, висловлюється жаль з приводу того, що українська знать і військова старшина не одержали визнання з боку імперської влади. Але найважливішим у діалозі є те, що він повністю заперечує концепцію Гетьманщини як частини єдиної Російської імперії. Так, персоніфікована Малоросія різко заявляє Великороси, що вона присягала на вірність цареві, а не їй, що фактично Малоросія і Великоросія — це окремі землі, зв’язані тільки спільним монархом, і що Малоросія має свої власні права, гарантовані всіма царями.




Українські права і вольності. Висновки


Політична автономія Гетьманщини, інститути самоврядування, соціальний устрій та адміністративна практика,— усе це отримало назву «малоросійських прав і вольностей». Що означали саме ці права для кожного українця, великою мірою залежало від його соціально-політичного становища. Нова шляхта відстоювала політичні права Гетьманщини, спираючись при цьому на славну історичну традицію та відмінну від російських земель політичну орієнтацію. В очах нової шляхти права Гетьманщини були невід’ємними від їхніх прав та соціального ладу. Як мінімум, це мало означати визнання царським урядом за новою шляхтою статусу та права володіння земельними маєтками разом із залежними селянами.

Для козаків українські права та вольності означали передусім особисту свободу, а вже потім — звільнення від податків і право на землю. Ці права опинилися під загрозою насамперед через економічне зубожіння козаків, а також через експлуатацію їх українською старшиною й знаттю. Тому козаки шукали захисту не тільки в української адміністрації, але також і в російської влади. Міщани також час від часу зверталися за порятунком до центральної російської адміністрації, бо їхня автономія в містах теоретично хоча й існувала, але фактично нівелювалася козацько-старшинською адміністрацією.

Певна частина духовенства все ще мріяла про окрему церковну структуру Гетьманщини, але більшість вважала, що українські права і вольності — це їхні економічні привілеї та соціальний статус, що не поширювався на духовенство в інших частинах імперії. Якщо селяни і мали якесь поняття про українські права і вольності, то вони, напевно, вважали, що це є успадкування особистої та юридичної свободи та права вибирати свого пана — тобто прав, що в середині XVIII ст., як вони добре знали, були скоріше теоретичними, ніж реальними.

Незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обгрунтованих законом та історичною традицією. Вони — ці права та привілеї — сформували досить міцну систему, яка глибоко вкорінилася в колективній свідомості суспільства. Жодні більші політичні або соціальні нововведення не могли відбутися без їх руйнування, а будь-які спроби імперії далі інтегрувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.