Попередня     Головна     Наступна





Розділ VII

ПРИСТОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДО ІМПЕРСЬКОГО ЛАДУ




Кооптація української шляхти


Скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству. За короткий період, між 1782 і 1786 рр., у соціальній організації Гетьманщини відбулися драматичні зміни: українська шляхта стала частиною імперського дворянства; мешканці міст у Гетьманщині підпорядковувались тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридичне закріпачили. Але це були лише законодавчі кроки на шляху до інтеграції українського суспільства; пройшло ще кілька десятиріч, поки українське суспільство справді стало відповідати імперському соціальному ладові.

Успіх імперської інтеграції Гетьманщини великою мірою залежав від позиції української нової шляхти. Як правлячий клас Гетьманщини і головний поборник автономії, українська шляхта репрезентувала основну силу, здатну чинити опір або підірвати швидке проведення провінційних реформ. Справді, коли це питання вперше було поставлено на зібранні шляхти 1781 р., учасники зборів виявили значне побоювання і стриманість щодо проектованих реформ. Незгода була настільки явною, що новопризначений губернатор Андрій Милорадович змушений був спеціально попередити лідера автономістів Григорія Полетику. У секретному напівофіційному листі Милорадович порадив йому зважити на «фамилія ваша, имЂніе, немолодые лЂта да будуть смягченіемъ патриотической горячности, иногда не въ попадъ. Оставимъ дЂла, судьбою своєю влекомые» 1.



 1 Лист від 13 квітня 1781 р. Опубл.: Частная переписка Григория Андреевича Полетики (1750-1784) // КС. — 1894. — № 10. — С. 123 — 124. У приписці Милорадович рекомендував Полетиці негайно розірвати листа, не роблячи жодних нотаток. Очевидно, останній цього не зробив. Матеріал, представлений у цих двох підрозділах, я частково обговорюю в таких працях: Kohut Z.E. Problems in Studying the Post-Khmelnytsky Ukrainian Elite (1650s to 1830s) // Rethinking Ukiainian History / Ivan L. Rudnytsky, ed. — Edmonton, 1981. — P. 103 — 119; Kohut Z.E. The Ukrainian Elitę in the Eighteenth Century and its Integration into the Russian Nobility // The Nobility in Russia and Eastern Europe / Ivo Banac and Paul Bushkovitch, eds. — New Haven, 1983. — P. 65-97.



Більша частина української шляхти, власне, не була проти, «щоб події розвивалися самі по собі», отже, втілення реформи не викликало якоїсь особливо негативної реакції. Таку інертність можна пояснити різними причинами. Передусім, смерть Григорія Полетики (1784) залишила українських автономістів без відважного лідера та вправного полеміста. Більше того, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування та легалізацію панщини, шляхта усвідомила ті переваги, які несе з собою новий лад. Опір — у будь-якому випадку — містив у собі значний ризик. Справа полягала не лише в можливості переслідувань, як на це натякав Милорадович,— будь-яка нерозважливість в такий відповідальний час могла вплинути на визнання рангу або отримання офіційної посади.

Саме втілення провінційної реформи остаточно змусило імперську владу визнати українську шляхту як дворянство. Статут для губерній вимагав введення виключно дворянського контролю над багатьма урядовими канцеляріями, окремої судової системи для знаті та місцевих дворянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв’язували місцеві проблеми. Ці функції навряд чи можна було виконувати без української шляхти. Внаслідок цього твердження, що «в Малоросії немає жодних дворян», втратило свою актуальність 1, і основна частина української шляхти швидко перетворилася на дворянство. Як і повсюди в імперії, «благородство» виводилося передусім від рангу на державній службі. Урядовці Гетьманщини, які продовжили службу, отримали імперські ранги, що автоматично означало надання дворянства 2.



 1 Через таке ставлення ще в 1761 р. синам шляхти заборонялося вступати в імперський кадетський корпус. Див.: Миллер Д. Преврашение малорусской старшини в дворянство // КС. — № 1. — 1897. — С. 18, 26; Романович-Славитинский А.В. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права. — СПб., 1879. — С. 103-104.

 2 Про офіційний список українських чинів та їхні імперські еквіваленти див.: Замечания из дела, произведенного в Комитете высочайше утвержденном при Правительствующем Сенате; касательно прав на дворянства бывших малороссийских чинов // ЧОИДР. — 1861. — Т. 2. — Ч. 5. — С. 103, 107.



Представники шляхти, що не були на державній службі, повинні були доводити своє благородне походження.

За відсутності будь-якого імперського законодавства про входження української шляхти, що не перебувала на державній службі, у дворянство, генерал-губернатор Рум’янцев звернувся до Катерини з проханням зробити необхідні розпорядження; остання надіслала йому попередній проект постанови, що пізніше стала відомою як

Грамота для дворянства 1785 р 1. Вона мала стосуватися цілої імперії і уточнювала, що депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства повинні були визначати права кандидатів належати до дворянства 2. Замислена як процедура інкорпорації членів у визнаний стан дворян, грамота абсолютно не відповідала тим територіям, де склад дворянства тоді ще не був визначений. Генерал-губернатор Рум’янцев, однак, не шукав додаткових пояснень. Оскільки він прихильно ставився до української шляхти, то тлумачив відповідь Катерини як беззастережне повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства у дворянстві.

Під ліберальним наглядом Рум’янцева українська шляхта трансформувалась у дворянство. Від кожного повіту обирали по 3 — 4 делегати, які — з допомогою губернського предводителя — повинні були зареєструвати всіх дворян за місцем проживання 3. Цих урядовців, звичайно, незабаром засипали тисячами генеалогій, грамот, документів і письмових показань під присягою. Навіть за найсприятливіших обставин верифікація цього матеріалу зайняла б багато часу і не була б легкою. Існують численні свідчення розквіту корупції у вигляді хабарництва, сфальсифікованих генеалогій і підроблених документів. В Україні, яка була під Польщею, «дипломні папірні» налагодили виробництво і тисячами продавали кандидатам у російське дворянство фальшиві генеалогії та грамоти 4. Кількість нових дворян зростала дуже швидко і вже в 90-х рр. XVIII ст. досягла 23—25 тисяч 5.



 1 Прохання Рум’янцева міститься в: Доклад графа П.А.Румянцева Императрице Екатерине II 1781 года // КС. — 1884. — № 12. — С. 693-703; відповідь Катерини див.: ПСЗ. — № 15 265. — 26 октября 1781 г. — Т. 21. — С. 295-296. Д.Міллер вказує на те, що Катерина дійсно вже у 1781 р. серйозно займалася підготовкою Грамоти для дворянства 1785 р.: Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 204.

 2 Положення грамоти докладно обговорює Роберт Е. Джоунз: Jones R.E. The Emancipation of the Russian Nobility, 1762-1785. — Princeton, N.J., 1973. — P. 272299.

 3 Миллер Д. Превращение... // КС. — 1897. — № 2. — C. 200.

 4 Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь: Очерки исследования и заметки. В 2 т. — СПб., 1905. — Т. 1. — С. 186; Романович-Славитинский А.В. Дворянство... — С. 107.

 5 Дуже складно більш-менш точно визначити кількість шляхтичів у провінціях колишньої Гетьманщини. А.Романович-Славитинський подає цифру в 100 тис.: Романович-Славитинский А.В. Дворянство в России... — С. 108. Його твердження грунтуються на оцінках анонімного автора початку XIX ст.: Замечания до Малой России принадлежащие (ймовірно, написана 1803 р., а опубл.: ЧОИДР. — Т. 1. — Ч. 2. — (1848). C. l —55; цифра подається на с. 20). Ці дані, однак, слід переглянути. По-перше, вони не посилаються на будь-які офіційні джерела; по-друге, автор включає сюди дрібних чиновників, що не могли претендувати на спадкове дворянство і, в кращому випадку, могли отримати лише довічний персональний ранг. Врешті-решт, ці дані, напевне, були перебільшені з суто літературних міркувань. Взагалі автор висміює всіх дрібних претендентів на дворянство. Оскільки дворяни не підлягали оподаткуванню, то їх не включали до перепису населення. Отже, статистика щодо дворян, як правило, грунтується на губернаторських донесеннях і топографічних описах. Перші з них, що докладно подають кількість дворян у Гетьманщині, були проведені наприкінці 1790-х рр. На підставі топографічних описів і донесень губернаторів, В.М. Кабузан і С.М. Троїцький дійшли висновку, що 1800 р. на теренах колишньої Гетьманщини було 18 599 дворян чоловічої статі. Див.: Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782—1855 гг. // История СССР. — 1971. Т. 4. — С. 167 — 168. З двох інших джерел відомо, що 22 702 особи (як чоловіків, так і жінок), які за переписом 1782 р. подавалися як такі, що сплачують податки, пізніше — у 1780-х рр. — були допущені у дворянство. Претензії 10 105 осіб евентуально відкинули. Решту 12 597 осіб — визнали, за винятком тих 2616, що не потрапили до податкових реєстрів. Невідомо, однак, чи їх врахували у джерелах, використаних Кабузаном і Троїцьким. Вищезгадані дані взяті з праць: Маркович А. Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах в Черниговской губернии // Материалы для статистики империи Российской. В 4 т. — СПб., 1841. — Т. 2. — Ч. 4. — С. 8-9; Миллер Д. Превращение... // КС. — № 3. — С. 367 — 368. Отже, мої оцінки становлять 23 — 25 тис. дворян-чоловіків у 1780-і рр.: сюди входять 18 599 осіб, що їх подають топографічні описи, додано також 5052 чоловік (половину з 10 105, виключених з дворянства на початку 1790-х рр.) Загалом це становить 23 651 чоловік. Якщо 1308 осіб (половина з 2616), визнаних дворянами, але включених у чернігівський податковий реєстр, були враховані у топографічних описах, то цифра 23 651 приблизно відповідає дійсності. Якщо ж вони не були включені у топографічні описи, то цифру слід збільшити (ще на 1308) до 24 959 осіб.




До 1784 р., коли попередній проект Грамоти для дворянства став загальновідомим, українська знать претендувала на права польськолитовської шляхти і не бажала вступати в російське дворянство, оскільки користувалася різноманітними привілеями, яких російське дворянство було позбавлене 1.



 1 Миллер Д. Превращение... // КС. — 1897. — № 2. — С. 194-196. Докладніше див. про це у кодексі 1786 р.: Экстракт из указов... / Под ред. Н.Василенко. — С. 216-231.



Згідно з Литовським статутом, шляхтич міг брати участь у сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби і квартирування військ (останнє право частково також було дароване російському дворянству). Для шляхтича втратити свій ранг було практично неможливо, а його маєтки не підлягали конфіскації. Він міг бути арештований лише за наказом суду, і навіть тоді судити його міг лише суд рівних, причому не дозволялося піддавати його тортурам або засуджувати до страти. Врешті-решт, шляхта мала необмежені економічні свободи: право на повну експлуатацію майна, разом з будь-якою обробкою землі і видобутком корисних копалин; право власності і заснування міст і сіл; право на вільну торгівлю. І хоча багато з них були, звичайно, лише теоретичними, українська шляхта не бажала відступати від своїх претензій.

Із поступовим звільненням російського дворянства від примусової державної служби та його еволюцією у напівкорпоративну інституцію розрив між правами шляхти й дворянства значно зменшився. Кульмінацією цього процесу став 1785 р., коли Катерина проголосила свою Грамоту для дворянства 1. У Грамоті підкреслювалося, що держава не може довільними діями позбавити дворянина життя, статусу або майна. Якщо він звинувачувався у злочині, то судити його міг тільки суд рівних, причому тілесні покарання не дозволялися; справу про вбивство вирішували сенат й імператриця. Дворянин звільнявся від обов’язкової державної служби, за винятком надзвичайних обставин, а також від усіх податків і квартирування військ у своїх маєтках. Він міг подорожувати за кордон і навіть поступати там на службу, але лише у приязних до імперії державах. Економічні права дворянина включали в себе абсолютне законне володіння своїм маєтком і повну експлуатацію всіх природних ресурсів цього маєтку, включно з працею кріпаків. Він міг продавати свою продукцію та володіти майном у місті. Дворяни, що володіли маєтками, могли також утворювати свої організації: зібрання дворянства (собрание дворянства) обирало, як це обумовлював Статут для губерній, різних чиновників, опікало сиріт та вдів, збирало гроші на різні місцеві починання і внаслідок цього діяло як допоміжний орган місцевого уряду.

Катеринина Грамота дворянству 1785 р. була колосальним стимулом для остаточного злиття російської й української еліт. Перетворюючись на частину російського дворянства, українська нова шляхта отримувала багато з тих прерогатив, на які вона претендувала. Політичні права, гарантовані Литовським статутом,— контролю за політикою уряду через участь у сеймах,— українська шляхта, звичайно, не могла досягнути і навіть на це не сподівалася. Отже, вона з ентузіазмом сприйняла Грамоту 1785 р. Знать вже не подавала жодних петицій про визнання її окремою українською шляхтою. Натомість вона прагнула вступити в російське дворянство.

Ще до цього відбулося остаточне закріпачення селян. Указом від 3 травня 1783 р. селянам заборонялися переходи, а подушний податок розповсюджувався на всю Україну 2. Землевласник ставав відповідальним за подушний податок своїх селян, що збільшувало його владу над селянами. А оскільки вони вже не могли законно переходити до інших господарів, поміщик тепер не боявся без міри збільшувати їхні трудові повинності.

Інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською шляхтою безпрецедентні можливості для кар’єри. Хоча дехто із шляхтичів мав величезні багатства, більшість з них володіла невеликими маєтками, що ледве животіли 3.



 1 Див.: Jones R.E. The Emancipation... — P. 272 — 299. Статті Грамоти були вже відомі 1784 р., коли українська шляхта почала легальну трансформацію у дворянство.

 2 ПСЗ. — № 15 724. — 3 мая 1783 г. — Т. 21. — С. 908.

 3 На жаль, немає жодного дослідження про земельні володіння української шляхти. Приблизні дані можна почерпнути з кількох джерел. У першій праці на цю тему В.М. Кабузана і С.М. Троїцького подається оціночна кількість кріпаків на одного шляхтича на даній території (див.: Изменения в численносте... — С. 153 — 169). Для Лівобережної України (Гетьманшина і Слобожанщина) пропорція 1782 р. становила 43,32 кріпаків на кожного 1,20 шляхтича, а 1796 р. — 42,68 кріпаків на кожного 1,33 шляхтичів. Тобто, на 1 шляхтича припадало 34,66 кріпаків у 1782 р. і 32,01 в 1795 р. Для порівняння, у центральних районах Росії у 1782 р. на кожних 0,70 дворян припадало 66,07 кріпаків, а 1795 р. — на кожних 0,63 дворян — 66,64 кріпаків. Тобто, 1782 р. по 103,39 кріпаків на одного дворянина і 1795 р. — 105,77 кріпаків на одного дворянина. Отже, в цілому кількість кріпаків, якими володіла шляхта Гетьманщини, становила одну третю від кількості кріпаків, якими володіли дворяни центральних регіонів Росії. За схемою Кабузана і Троїцького, очевидно, що в Гетьманщині було більше дворян і менше кріпаків, ніж у будь-якому іншому регіоні імперії. Звичайно, кількість кріпаків на одного дворянина — це дуже відносний показник заможності. Але статистичні дані доповнюються інформаціями сучасників. Йосип Гермайзе подає опис зубожіння дрібної шляхти і те, як вона через руйнацію маноріального господарства змушена була подаватися на державну службу. (Див. його передмову в кн.: 20 —40-і роки в українській літературі. В 2 т. / Під ред. О. Дорошкевича. — К., 1922—1924,— Т. 2. — С. XI — XII.) Нещодавно радянський історик В. Голобуцький підтвердив, що українська шляхта Лівобережжя в основному володіла малими або середніми маєтками, зокрема, у порівнянні з магнатами Правобережжя. (Див.: Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. — К., 1970. — С. 170.)



Економічні обставини змушували дітей шляхтичів добиватися відзначення на урядовій службі. Існування Київської академії та Чернігівської й Переяславської колегій надавало українській дрібній шляхті більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, більшу доступність до державних посад. Існують певні підстави вважати, що — хоча більшість нововизначеного дворянства залишалася в Гетьманщині — все більше й більше українців виїжджали в інші губернії, не бракувало і тих амбітних молодиків, які ганялися за славою і фортуною в столиці. Серед українців уже встановилася традиція змагатися за досягнення найвищих імперських посад, започаткована Феофаном Прокоповичем і Стефаном Яворським за часів Петра I, а продовжена Олексієм і Кирилом Розумовськими під час правління Єлизавети. Так само у 1770— 1780-х рр. Олександр Безбородько, Петро Завадовський, а також представники родин Кочубеїв і Трощинських займали вищі імперські посади й мали в СанктПетербурзі розкішні будинки. Вони були не лише прикладом для інших, але й забезпечували необхідні зв’язки для влаштування на службу. Більш знатні українці надавали посади для родичів, друзів і знайомих, які, в свою чергу, намагалися знайти службу для своїх власних родичів і друзів. Таким чином, вже у 1770-х рр. значна група українців в Гетьманщині осіла у Санкт-Петербурзі. Вони спілкувалися одні з одними як на службі, так і приватно і творили свій власний культурний прошарок в імперській столиці 1.



 1 Найкращим джерелом вивчення життя українських чиновників у СанктПетербурзі є спогади В.Гетуна: Записки В.Н. Гетуна // Исторический вестник. — 1880. — Т. 1. — № 1. — С. 26 — 67. Будучи дрібним чиновником, В. Гетун описав, яким чином більшість посад займали українці, завдяки ланцюгу протекцій, що замикалися на Олександрові Безбородькові або Петрові Завадовському. Він також тісні особисті контакти між українськими чиновниками. Це підтверджують і мемуари Г.Винського: Записки Винского. Мое время // Русский Архив. 1877. — Кн. 1. — С. 90—104. Численні приклади допомоги українським претендентам на державні посади можна знайти у біографіях їхніх двох головних благодійників — Завадовського і Безбородька. Див.: Граф Петр Васильович Завадовский // РА. — 1883. — Т. 21. — № 1. — С. 81 — 174; а також: Григорович Н.И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородько. В 2 т. — СПб., 1879—1881. — Т. 2. — С. 1 —62 і наступні; Т. 2. — С. 377416 і наступні. Див. найновішу працю з цієї теми — Д. Сондерса: Saunders D. B. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750—1850. — Edmonton, 1985.



Крім постійного потоку українців з колишньої Гетьманщини, що прямував до Санкт-Петербурга, вони робили також кар’єри в сусідніх губерніях. Південна Україна, зокрема Новоросія, довгий час вважалася Ельдорадо, де можна було легко здобути собі маєток.

Хоча лише невеликий відсоток шляхтичів емігрував на Південь, деякі з них усе ж таки увійшли до адміністрації або ставали землевласниками на цій все ще цілинній території 1. Але саме зростання урядових інституцій, яке спричинили провінційні реформи, відкрило перед українською шляхтою величезні можливості. Вже 1779 р. генерал-губернатор Рум’янцев, який організував адміністрацію Курської губернії, закликав українців з Гетьманщини заповнювати нові посади 2. На зламі століття цей процес прискорився. Багато чиновників Воронезької, Курської, Орловської та Слобідської губерній походили з колишньої Гетьманщини 3. З анексією нових провінцій, особливо Правобережної України, шляхту Гетьманщини знову використовували як джерело кадрів для імперської адміністрації 4. Так само з завоюванням Грузії туди набирали шляхтичів з Лівобережної України як досвідчених адміністраторів 5.



 1 Полонська-Василенко вказує, що українська шляхта Гетьманщини становила лише 10,5 % від загальної кількості дворянства, причому більшість шляхтичів проживали на землях Новоросії, що колись були частиною Гетьманщини. Див. її: Південна Україна року 1787 // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Т. 2. — С. 135—136. Правда, ряд видатних українських постатей в імперській політиці, наприклад О.Безбородько та К.Розумовський, спромоглися отримати величезні маєтки.

 2 Распоряжение графа П.А. Румянцева по управленню Малороссией (1779 г.) // ЧГВ. — 888. — № 25. — С. 4. — Док. № 73.

 3 Служба української шляхти поза Гетьманщиною наразі ще не досліджувалася. Непогані відомості, однак, можна почерпнути в Модзалевського: Модзалевский В. Малороссийский родословник. В 4 т. — СПб., 1905—1915. Якщо українські шляхтичі були не на військовій, а цивільній службі, то вони воліли їхати у Санкт-Петербург, сусідні Курську та Орловську губернії або ж у Слобідську Україну.

 4 Смоленський І. Бюрократична верхівка на Україні наприкінці XVIII і на початку XIX ст. // Україна. — 1930. — № 7 — 8. — С. 70 — 80. Смоленський перелічує перші сім класів адміністраторів в українських губерніях імперії за 1798 і 1800 рр. Можна припускати, що багато адміністраторів Правобережжя походили з території Гетьманщини.

 5 Павловский И. Ф. О приглашении на службу в Грузию чиновников из Малороссии // КС. — 1904. — № 5. — С. 58-60.



Отже, скасування українських інституцій не означало втрату посад для української шляхти. Навпаки, провінційні реформи Катерини відкрили перед українською дрібною шляхтою безпрецедентні можливості для імперської кар’єри, передусім у новій адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини 1, у порубіжних губерніях, на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі.

Добрі стосунки української шляхти з генерал-губернатором Рум’янцевим, що постійно зміцнювалися, притупили відкриту опозицію новій імперській адміністрації. Українська шляхта майже не створювала труднощів для людини, що розв’язала їй руки у визначенні складу місцевого дворянства і яка направо й наліво роздавала найнижчий спадковий дворянський титул корнета. Більшість рум’янцевських військових чинів, а також цивільних кадрів були українцями, і за 20 років його правління між генерал-губернатором та провідними українськими аристократичними родинами встановилася справжня приязнь, навіть дружба. Рум’янцев зміцнював ці стосунки, часто виступаючи хрещеним батьком дітей знаті, тобто в ролі, що в українському суспільстві, як правило, резервувалася для кревних або дуже близьких друзів 2.

Із зростанням щирості контактів Рум’янцева з українською шляхтою його відносини з Катериною та центральною владою набули більш стриманого характеру. Від самого початку, коли його вперше призначили генерал-губернатором, Рум’янцев, який підтримував Петра III і великого князя Павла, був оточений при дворі недовірою, але його успішна служба генерал-губернатором України, його блискучі перемоги у російсько-турецькій війні 1769 — 1774 рр. та його особиста роль у підписанні дуже вигідного Кючук-Кайнарджийського миру наблизили його до імператриці та двору. Він був осипаний нагородами, дістав прізвище Задунайський та дорогі подарунки (у вигляді оздоблених самоцвітами щабель, грошей та маєтків). Фактично Рум’янцев став провідною військовою фігурою імперії 3.



 1 Більшість української шляхти, звичайно, залишалася на території колишньої Гетьманщини і поповнила місцеву адміністрацію, яка між 1780-ми і 1802 рр. здебільшого складалася з українців. Див.: Андриевский А. Архивная справка о составе Киевского «общества» в 1782-1797 годах // КС. — 1894. —№ 2. — С. 192-203; Смоленський І. Бюрократична верхівка на Україні наприкінці XVIII і на початку XIX ст... — С. 70-80.

 2 Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A.Rumyantsev-Zadunaysky // Annals of the UAAS. — Vol. 6. — 1958. — № 3-4. — P. 1316.

 3 Майков П. П.А. Румянцев // Русский биографический словарь, том «РомановРясовский»). — Петроград, 1918. — С. 535 — 556; Фельдмаршал Румянцев: Сб. док. и материалов. — М., 1947. — С. 18 — 23.



Незабаром, однак, він був затьмарений іншою зіркою — новим фаворитом імператриці Г.А. Потьомкіним, який став фельдмаршалом й отримав значні матеріальні ресурси для розвитку територій під своїм контролем. Рум’янцев зневажав Потьомкіна, як менш здібного й менш досвідченого військового командира, лестуна та вискочку. Напруження між ними особливо зросло 1787 р., коли Катерина подорожувала Гетьманщиною по дорозі на південь для зустрічі з австрійським цісарем Йосифом II. Добре поінформований французький посланник, граф Луї-Філіп де Сегюр, який був у почті Катерини, залишив по собі досить суб’єктивний, але докладний опис суперництва між Потьомкіним і Рум’янцевим.

«Фельдмаршал Рум’янцев зустрів імператрицю на границі губернаторства. Обличчя цього старого та визначного героя віддзеркалювало його душу; на ньому було видно ту суміш скромності й гордості, яка неодмінно знаменує справжні заслуги, але воно виказувало також відтінок смутку і незадоволення, викликаного колосальними впливами Потьомкіна і тим, що останньому віддавалася перевага. Змагання за владу роз’єднало цих двох військових керівників; це було постійне змагання за славу і фавор, і, як звичайно трапляється, переможцем виявився фавор. Фельдмаршал (Рум’янцев) не отримав ні копійки для управління своїми володіннями; його робота посувалася повільно; солдати ходили в лахміттях, а офіцери постійно вимагали підвищення рангу. Всі привілеї та всі щедроти відійшли до армії, якою командував улюблений прем’єрміністр (Потьомкін), і до провінцій, якими він управляв» 1.

Конфлікт між Рум’янцевим і Потьомкіним досягнув своєї кульмінації під час другої російське-турецької війни. Командування поділили порівну між ними двома, внаслідок чого Рум’янцев — герой попередньої війни з Туреччиною — сприйняв це як особисту образу. Двоє командуючих не могли виробити спільну політику, і в березні 1789 р. Катерина відкликала Рум’янцева у Санкт-Петербург, призначивши Потьомкіна головнокомандуючим 2.



 1 Записки графа Сепора о пребывании его в России в царствование Екатерины II (1785—1789). — СПб., 1865. — С. 152 — 153. Цит. за вид.: Louis Philippe, comte de Segur. Memoires ou souvenirs et anecdotes, deuxieme edition, tome troisieme. Paris, 1826. — P. 47.

 2 Документи про відклик Рум’янцева до Санкт-Петербурга, його відставку і наступну відмову залишити Молдавію через «хворобу» опубл.: Фельдмаршал Румянцев: Сб. док.... — С. 304 — 315.



Рум’янцеву наказали зайнятися організацією ще однієї армії для можливої війни з Пруссією. У світлі його пропрусських симпатій таке призначення могло тільки ще більше принизити заслуженого військового командира, і, як і очікувалося, він подав у відставку і попросився за кордон. Хоча Катерина охоче пішла йому назустріч, Рум’янцев залишився у своїй військовій ставці в Яссах, не звертаючи уваги на неодноразові вимоги Катерини покинути армію і виїхати з Молдавії. Ще рік він жив у Яссах, і Катерина різко написала з цього приводу Потьомкіну, що «всего лучше послать ему, Румянцеву, сказать, что легко случиться можеть, что турки его вывезутъ скоро, если онъ не уЂдетъ заранЂе самъ, а если и ісе не поможетъ, то послать къ нему конвій, который бы его, оберегая, выпровадилъ» 1. Врешті-решт, наприкінці 1790 р. він виїхав з Молдавії й зупинився в одному з своїх українських маєтків.

Рум’янцев повернувся в Гетьманщину вже не генерал-губернатором, а приватною особою. Хоча Катерина навічно подарувала йому українське губернаторство, 1789 р. вона зняла його з цієї посади, яку потім передала генерал-губернаторові Тули і Калуги генералові М.Н.Кречетникову 2. Без сумніву, усунення Рум’янцева було пов’язане з його відкликанням з посади одного з двох командуючих російсько-турецьким фронтом, хоча це був тільки привід. Не було таємницею, що наприкінці 1780-х рр. Катерина не була в захопленні від того, як він справлявся з обов’язками генерал-губернатора, особливо порівнюючи його з Потьомкіним. Під час своєї подорожі через Гетьманщину 1787 р. Катерина скаржилася, що «въ трехъ же малороссійскихъ губерніяхъ, оттого что ничему не дано движенія, недоимки простираются до милліона, города мерзкіе, и ничто не дЂлается» 3.

Під час суперечки між Рум’янцевим і Потьомкіним та центральною адміністрацією українська шляхта симпатизувала своєму генерал-губернатору 4.



 1 Майков П. П.А.Румянцев... — С. 656.

 2 Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists... — P. 1321.

 3 Есипов Г.В. Путешествие императрицы Екатерины II в Южную Россию в 1787 году // КС. — 1891. — № 7. — С. 31.

 4 Це основна теза О.Оглоблина в статті: Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists... — 1958. — P. 1313—1326.



Не тільки тому, що він продовжив термін їхніх посад і щедро роздавав дворянські титули — він намагався також пристосувати провінційну реформу до місцевих умов. Ці спроби виявилися даремними і лише посилили незадоволення Катерини. Для українських шляхтичів, однак, Рум’янцев виступав захисником їхніх маєткових і національних інтересів перед центральною владою. Крім того, його вважали заслуженим воякою, який привів їх до бойової слави. Українська шляхта зневажала Потьомкіна та його оточення. До того ж критика цивільної адміністрації Рум’янцева позначалась також і на них, оскільки місцева шляхта займала більшість урядів. Внаслідок цього серед шляхти колишньої Гетьманщини знову створилася атмосфера опору центральній владі.

Опозиціоністські тенденції не обов’язково, однак, зміцнювали проавтономістські сентименти шляхти. Якщо на Законодавчій комісії 1768 р. українська автономія була питанням номер один, то наприкінці 80-х рр. XVIII ст. хоча її і ставили на порядок денний, головними були проблеми регіональної дискримінації та поганого ставлення до Рум’янцева. В цілому, здається, представники шляхти змирилися з тим фактом, що вони вже не жили в окремій державі, а скоріше в регіоні, який відігравав тільки певну роль в імперській політичній системі. З метою захистити свої власні інтереси, а також інтереси свого регіону вони шукали в цій системі свого місця під сонцем.




Боротьба за дворянство колишніх українських урядовців


Дуже скоро українська нова шляхта усвідомила не тільки переваги, але також і всю небезпеку перетворення її в частину імперської політичної системи, зокрема те, що її асоціювали з опальним полководцем. Наступник Рум’янцева на посаді генерал-губернатора М.Н. Кречетников, який робив усе можливе, щоб дискредитувати свого попередника, ставився до шляхти незвичайно вороже. Він доносив у сенат про масові порушення у визначенні місцевого дворянства, твердячи, що 22 702 особи, що колись платили податки і не могли через те бути благородними,— тепер були включені у реєстр знаті 1. Донесення Кречетникова стривожило сенат, тому з’явився указ, за яким жодна особа не могла вступити у дворянство без достатніх доказів свого благородного походження; крім того, необхідно було зменшити кількість претендентів на дворянство від оподаткованих груп 2.

Озброєний такими повноваженнями, Кречетников почав ретельно вишукувати шляхтичів, зареєстрованих у податкових списках. У 1795 р. було зареєстровано лише 12 597 «благородних без всякого сумніву». Претензії решти 10 105 оподаткованих шляхтичів або взагалі відкинули, або ж вимагали додаткових доказів шляхетства, внаслідок чого більшість з них так і не була визнана дворянами 3. Але ті 12 597 «благородних без всякого сумніву» також мали труднощі. У Новгород-Сіверській і Київській губерніях вони не потрапили у податкові реєстри (перепис 1795 р.), але значились у реєстрі Чернігівської губернії; 2626 осіб, що довели своє шляхетство, залишилися оподаткованими 4. 1803 р., згідно з розпорядженням сенату про те, що місцева адміністрація не має права міняти податкові реєстри, багатьох шляхтичів, яких колись викреслили з тих реєстрів, записали туди знову 5.



 1 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство. // КС. — 1897. — № 3. — С. 354.

 2 Указ цитується: Записка... // ЧОИДР. — 1861. — Т. 2. — Ч. 5. — С. 128-131.

 3 Маркович А. Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах в Черниговской губернии // Материалы для статистики Российской импсрии. — СПб., 1842. — Т. 2. — Ч. 4. — С. 8 — 9; Миллер Д. Превращение... — № 3. — С. 367-368.

 4 Маркевич А. Историческая... — С. 8 — 9.

 5 Долю тих шляхтичів описує Д. Міллер: Миллер Д. Превращение... — N° 3. — С. 368-374.



Таким чином, на початку XIX ст. 12 тис. «благородних без всякого сумніву» продовжували позови по судах, щоб бути викресленими з імперських податкових списків, імперського податку та вповні користуватися правами дворянства. Хоча більшість з них врешті-решт отримала визнання, імперська бюрократія зробила цей процес тяжким і виснажливим.

Значно зменшивши кількість оподаткованих осіб, яким дозволялося вступити у дворянство, імперська влада створила для цих нових кандидатів на статус дворянина незвичайно складну процедуру. Указом від 9 січня 1792 р. Кречетников наклав штрафи на невдалих кандидатів, а також на місцеву комісію дворянства, яка приймала сумнівні претензії 1. Покарані були також ті особи, що не спромоглися довести своє благородне походження. Кречетников твердив, що як дворяни вони не мали права тримати козацькі землі, і їх слід було конфіскувати на користь держави. Останнє розпорядження було настільки сумнівним з юридичного погляду, що Кречетников був змушений його відмінити 2. Проте мова, якою генерал-губернатор розмовляв з українською шляхтою, була абсолютно ясною: нові шукачі імперських титулів наражалися на значний ризик.

Усунення Кречетникова 1795 р. і сходження Павла І на престол поновили надії українських шляхтичів на задоволення їхніх вимог. У січні 1797 р. вийшов указ про укладення нового імперського родословника, і всі дворянські роди повинні були подати необхідні документи на підтвердження дворянства 3. Цей указ великою мірою зосередив контроль над наданням рангів у центрі. Як нові кандидати у дворянство, так і вже визнані дворяни тепер мали справу з Герольдмейстерською конторою, що виступила остаточним арбітром. Справді, місцеві комісії дворянства могли тепер лише рекомендувати або підтримувати кандидатів 4. Спочатку українська шляхта користувалася з утворення контори, оскільки українські кандидати знову отримали можливість без жодного ризику діставати дворянські титули. Герольдмейстерська контора визнала всі польські ранги і герби. Служба в українських інституціях була достатнім свідченням для отримання дворянства, але не дозволялися жодні герби 5.



 1 Про суворі заходи Кречетникова пише Д. Міллер: Миллер Д. Превращение... — № 3. — С. 363—368.

 2 Там же. — С. 366.

 3 ПСЗ. — № 127749. — 20 января 1797 г. — Т. 24. — С. 298-299; ПСЗ. — № 17581. — 19 марта 1797 г. — Т. 24. — С. 513-514.

 4 Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времен Павла І. — Петроград, 1916. — С. 445.

 5 Миллер Д. Превращение ... // КС. — 1897. — № 4. — С. 2-3.



Здається, єдиною перешкодою для отримання титулів більшістю української шляхти була неймовірно виснажлива процедура Герольдмейстерської контори.

На зламі століття, однак, політика Герольдмейстерської контори зазнала значних змін — претензії на дворянство, що грунтувалися винятково на службі у скасованих українських інституціях, вже не визнавалися. Оскільки кожна справа розглядалася в індивідуальному порядку, нова політика далася взнаки лише після того, коли кілька українських кандидатів програли свої справи. Отже, українська шляхта зрозуміла, що Герольдмейстерська контора досить своєрідно тлумачить українські уряди. Ні «Табель о рангах», ані «Грамота для дворянства» не визнавали того, що служба в українських інституціях надавала автоматичне право на дворянство. Оскільки в Гетьманщині не було відповідного офіційного документа, то Герольдмейстерська контора не мала юридичних підстав задовольняти українські претензії 1.

В разі продовження такої політики діяльність Герольдмейстерської контори мала б катастрофічні наслідки для багатьох українських шляхетських родин. Мається на увазі, що ті, хто вступив до імперської цивільної адміністрації, мали право на дворянство, якщо їхня позиція у «Табели о рангах» була достатньо високою. Проте для тих, хто ніколи не працював в будь-якому імперському уряді, шлях у дворянство був практично перекритий. Такі особи самі могли бути оподаткованими, їхнім дітям заборонялося вступати до кадетських училищ, з яких здійснювали набір в армію, і вони відлучалися від багатьох військових й адміністративних посад. Український урядовець вищого рангу міг дуже легко втратити свої права на дворянство, тоді як осіб вищого рангу, які перейшли в імперську адміністрацію в часи скасування українських інституцій, з готовністю визнавали дворянами.

Діяльність Герольдмейстерської контори викликала обурення і незадоволення серед української шляхти. Вона порушувала двадцятирічну місцеву практику, яка визнавала українську службу незаперечним свідченням дворянства. Нова шляхта розпочала боротьбу за повне визнання українських рангів. Її очолила невелика група шляхтичів, які називали себе «патріотами» 2.



 1 Там же. — С. 4-5, 8.

 2 Листування деяких з тих шляхтичів, зібране у «Книгах дворянства», має таку назву: Переписка между патриотами сего края для общей пользы. Див.: Миллер Д. Превращение... — № 4,— С. 13.



Ці патріоти почали збирати грамоти польських королів, усі угоди царів і гетьманів, царські укази та привілеї на землю, укази гетьманів і документи Колегії іноземних справ і сенату. На підставі цього матеріалу на захист своїх прав на благородство вони підготували різноманітні петиції, обгрунтування і меморандуми. Напівзабуту історію підтверджували тепер історичними документами.

Перші полемічні праці з питання українського нобілітету з’явилися у Чернігівській губернії. Генеральний суддя відновленої української судової системи Роман Маркович написав «Замечания о правах малороссийского дворянства» 1. Він твердив, що українські ранги завжди визнавалися російською владою, і на доказ цього цитував наступні документи: «статті 1728 р.» (вибори гетьмана Данила Апостола), зауваження Іноземної колегії від 1735 р. про визначення російських еквівалентів українським рангам і — найважливіше — про імперські ранги, що надавалися тим, хто 1782 р. перейшов із скасованих українських інституцій в нову імперську адміністрацію.

Практично тоді ж написав свою працю ще один, навіть більш ерудований полеміст Тимофій Калинський 2. Його твір був названий «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе, а равно и о разборе их доказательств о дворянстве по службе и чинам их для внесення в Родословную дворянскую книгу и в какую именно оной часть» 3. Калинський твердив, що українська старшина ще наприкінці XVI ст. була визнана як шляхта. Саме як шляхта вона мала більші права, ніж російське дворянство, оскільки не лише старшина, але цілий козацький стан — це «лицарський орден з шляхетським статусом» і, відтак, повністю відповідав російському дворянству. Калинський прирівнював українських сотників (досить низький ранг) до російських воєвод, а генеральну старшину до думних бояр. Гетьмана, на думку Калинського, не можна було прирівнювати до генерал-фельдмаршала (цей ранг мав Розумовський) — він був фактичним сувереном.

Обидві праці були обговорені на зібранні Чернігівського дворянства 1805 р., внаслідок чого до імперської влади була надіслана петиція, за якою слідом вислали принаймні ще дві. Всі вони потрапили під сукно в канцелярії генерал-губернатора князя Куракіна 4 і тільки 1809 р. були передані в Раду міністрів.

Водночас шляхта ще однієї губернії — Полтавської, що колись була частиною Гетьманщини, також готувалася виступати проти Герольдмейстерської контори. Полтавська знать вже знала про петиції чернігівської шляхти, але їй здавалося, що в них було пропущено багато важливих і суттєвих пунктів 5.



 1 Це обговорює Д. Міллер: Миллер Д. Превращение... — № 4. — С. 14 — 17.

 2 Короткий життєпис Т.Калинського див.: Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 33-48.

 3 Ця праця ніколи не була опублікована, але існує докладний виклад її змісту. Див.: Миллер Д. Превращение... — № 4. — С. 17 — 22.

 4 Там же. С. 30.

 5 Там же. С. 31.



Полтавські шляхтичі вирішили скласти нові петиції, але після консультації зі своїми чернігівськими колегами. Полтавський предводитель дворянства Михайло Милорадович обговорив справу з Р.І. Марковичем, який у свою чергу рекомендував йому Тимофія Калинського як найбільш досвідчену особу з цього питання. Згодом Милорадович розпочав з Маркевичем жваве листування, яке координувало діяльність шляхти обох губерній. Завдяки цьому «листуванню між патріотами країни задля загального добра» боротьба шляхти переросла в організований рух 1.

На комісії полтавської шляхти 1808 р. Калинський виступив з новою полемічною працею «Примечания о малороссийском дворянстве» 2. Це було справді фундаментальне обгрунтування прав української знаті, чого прагнула полтавська шляхта. У ньому перелічувалися всі права, даровані монархами від часів Сигізмунда Августа до Катерини II, цитувалися всі відповідні статті Литовського статуту, а також договори різних гетьманів. Змінивши свою попередню думку, Калинський вже більш не пропонував, щоб кожний український ранг прирівнювався до особливого російського — всі українські ранги слід було просто ввести у дворянство, генеральну старшину і полковників внести в шосту частину Родословної книги, полкову старшину — в третю, а сотників — у другу.

Обравши у 1809 р. нового предводителя дворянства В.І.Чарниша, полтавська шляхта спеціально наказала йому добитися визнання для української знаті. На підставі всіх попередніх праць Чарниш підготував проект нової петиції, яка розповсюджувалася на місці. Поправки до неї внесли Адріян Чепа і В.Г.Полетика, син Григорія, який, крім того, написав свою власну працю — «Записку о малороссийском дворянстве» (1809). Василь Полетика твердив, що за польських часів уся шляхта була юридично рівною за статусом і правами і ця рівність була гарантована після переходу Гетьманщини під протекторат царя. Отже, не могло бути й думки про те, щоб одних шляхтичів визнати дворянами, а інших — ні 3.

Полемічні виступи української шляхти тривали протягом всього 1809 р. Адріян Чепа написав свою «Записку о малороссийских чинах», де докладно подавав історичне пояснення всіх українських урядів і намагався довести, що ці ранги давно вже визнані російською владою 4. Адріян Чепа і В.Г.Полетика координували свої зусилля, обмінюючись історичними документами і порадами 5.



 1 Про діяльність Калинського див.: Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 33 — 48.

 2 Ця праця також ніколи не була опублікована, але, знову ж таки, її докладно переказує Д.Міллер: Миллер Д. Превращение... — № 4. — С. 34 — 36.

 3 Записки В.Г. Полетики опубл.: Записка о малороссийском дворянстве (1809) // КС. — 1893. — № 1. — Додаток. — С. 1-8.

 4 Записка о малороссийских чинах Адриана Ивановича Чепы // КС. — 1897. — № 4. — Додаток. — С. 33-39.

 5 Листування між А.Чепою і В.Г.Полетикою опубл.: Горлечко В. K истории южно-русского общества начала XIX ст. // КС. — 1893. — № 1. — С. 41 — 76; а також: Документы, известия и заметки // КС. — 1890. — № 5. — С. 364 — 369.



Врешті-решт, Федір Туманський написав свою «Записку» на захист прав шляхти 1, а його залучення до лав «патріотичного» табору значно збільшило силу останнього. Туманський був провідним інтелектуалом Гетьманщини та організатором академічної бібліотеки в Глухові 2. Крім того, як письменник і колишній редактор санкт-петербурзького «Российского магазина», він користувався неабиякою репутацією в літературних колах імперії 3. Для імперської влади це був ще один сигнал, що рух не обмежувався кількома незадоволеними, а включав у себе деякі визначні постаті Гетьманщини.

Наприкінці 1809 р. дискусія завершилася і полтавська шляхта представила свою петицію, яку місцева і центральна влада розглянули разом з петиціями з Чернігівської губернії. Рада міністрів постановила, що «въ признаній малороссійскаго дворянства и въ перейменованій чиновниковъ руководствоваться тЂми правилами, которыя наблюдаемы были покойным генералъ-фельдмаршаломъ графомъ Румянцевымъ-Задунайскимъ» 4. Війни з Наполеоном, однак, перешкодили втіленню в життя цих постанов, і згодом українська шляхта була змушена знову подавати петиції до центральної влади. У 1819 р., і ще раз — у 1827 р. ці петиції енергійно підтримав генерал-губернатор князь Рєпнін 5. Хоча Рада міністрів не ставилася до них вороже, петиції, як правило, блокувалися або ховалися в шухляди.

Причина сенатської опозиції полягала в тому, що сенат виступав за бюрократичний ранг (чин) і противився тільки спадковій становій знаті. Прискіпливо вивчаючи кожний імперський указ про українські ранги, сенат намагався довести, що лише вищі ранги мали право на спадкове дворянство, а нижчі — на персональне 6.



 1 На жаль, «Записка» Туманського так і не була опублікована. Рукопис бачили О.Оглоблин (див. його: Люди Старої України. — С. 528) й О.Лазаревський (див. його: Замечания на исторические монографии Д.Миллера о малорусском дворянстве и статутовых судах. — Харьков, 1898. — С. 26).

 2 Оглоблин О. Федір Туманський і його проект академічної книгарні в Глухові кінця 1770-х рр. // Науковий збірник. Українська вільна академія наук у США. — 1953. — Т. 2. — С. 106-114.

 3 Бібліографію праць Туманського див.: Лонгинов М.Н. Русские писатели в XVIII столетии: Глава 19. Федор Осипович Туманский // Русская старина. — 1873. — Т. 9. — С. 335 — 336. Коротку біографію подає О.Оглоблин. Див. його: Люди Старої України. — С. 248 — 258; його ж: Федір Туманський і його проект... — С. 106 — 114.

 4 Миллер Д. Превращение... // КС. — 1897. — № 4. — С. 38.

 5 Там же. — С. 40-44.

 6 Донесення сенатської комісії стосовно українських рангів опубл.: Замечания из дела, произведенного в Комитете высочайше утвердженном при Правительствующем Сенате, касательно прав на дворянство бывших чинов малороссийских // ЧОИДР. — 1861. — Т. 2. — Ч. 5. — С. 80-139.



Нащадків з нижчих рангів, таким чином, не можна було вважати за дворян, але вони могли ними стати — і навіть спадковими — досягнувши відповідного місця у «Табели о рангах». Сенат не бажав узагалі позбутися неросійських дворян — просто прагнув, щоб вони вступали у дворянство шляхом відповідного просування по імперській службі, а не завдяки визначним предкам.

Нарешті питання було розглянуте імперською радою і впорядковане указом 1835 р. Всі українські військові та цивільні чини, за винятком нижчих — бунчужних товаришів і возних,— визнавалися як такі, що автоматично поширюють дворянство на їх власників та їхніх нащадків 1. Це рішення остаточно розв’язало для шляхти останнє питання, яке все ще залишалося відкритим від часів скасування української автономії.

Хоча рух за імперське визнання українських рангів, без сумніву, керувався класовими інтересами, підспудно він мав ширший підтекст, бо сприяв зростанню малоросійського патріотизму. Але не всі представники шляхти усвідомили користі від успіху руху. Насправді багато з них уже мали ранги імперського дворянства. Всі керівники руху — Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш і Федір Туманський безумовно були відомими дворянами, всі, крім Калинського і Марковича, заможними та посідали чини у «Табели о рангах» 2. Коли боротьба набула затяжного характеру, багато нащадків невизнаних дворян уже отримало дворянство на основі імперської служби, що значно розширилася під час наполеонівських воєн. Найкращим свідченням є те, що визнання всіх українських чинів 1835 р. не спричинило збільшення кількості дворян у Полтавській і Чернігівській губерніях; фактично, вона продовжувала зменшуватися 3.



 1 ПСЗ. — 2-е изд. — № 7976. — 20 марта 1835 г. — Т. 10. — Ч. 1. — С. 154-155. Ті особи, українські чини яких не були визнані, подавалися як однодворці.

 2 В. Модзалевський подає відомості про ранги та багатство таких осіб: Роман Маркович досягнув 6-го рангу (коллежский советник) (див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т. 3. — С. 430); Михайло Милорадович — 3-го рангу (тайный советник) (там же. — С. 490 — 491); Василь Г. Полетика — 5-го рангу (штатский советник) (там же. — Т. 4. — С. 126—127); Тимофій Калинський отримав лише 9-ий ранг (титулярный советник) (див.: Граф Григорій Милорадович // Родословная книга Черниговского дворянства. В 2 т. — СПб., 1901. — Т. 2. — Ч. 6. — С. 203); а також: Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 248 — 258 і Федір Туманський... — С. 106 — 114. Мені не вдалося точно встановити, які ранги мали А.Чепа та Василь Чарниш, але, оскільки Чарниш був також предводителем дворянства всієї Полтавської губернії, він, напевне, посідав відповідний ранг.

 3 У Чернігівській губернії кількість дворян зменшилася від 12 006 у 1834 р. до 10 551 у 1850 р. У Полтавській губернії — від 10 988 у 1834 р. до 10 875 у 1850 р. Див.: Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численносте, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782—1858 гг. // История СССР — 1971 — Т. 4. — С. 164.



Висловлюючись чисто соціально-економічними термінами, невизнання українських рангів мало згубні наслідки тільки для частини знаті, а вже в 20-х рр. XIX ст. гострота цього питання значно зменшилася. Окрім питання матеріального достатку, рух за визнання українських рангів підсилювався сильним місцевим патріотизмом знаті, що відображав дві основні концепції: нації і Батьківщини. Стародавня традиція — ще від польських часів — зрівняла націю з нобілітетом. У Польсько-Литовській державі шляхтичі становили націю, яка правила державою. Отже, захищаючи шляхту, «патріоти» захищали також права нації та своєї Батьківщини — Гетьманщини. Їхні твори представляли своєрідну ієрархію їхніх лояльностей. Головною була відданість цареві й імперії, але вони зберегли також термін «Батьківщина» для території Гетьманщини.

Таким концепціям, типовим для великих багатонаціональних імперій, вже протистояла концепція «нація — держава» революційної Франції. На теренах Гетьманщини, однак, ще міцно трималися старі погляди. Хоча Гетьманщина вже не існувала, цінності, які вона уособлювала, залишалися міцними. Діяльність Герольдмейстерської контори обурила українських «патріотів», оскільки вона поставила під сумнів статус їхніх героїчних предків і традиції їхньої Батьківщини, і це було причиною дуже емоціонального патріотичного протесту. Наприклад, Т.Калинський писав Г.Милорадовичу: «Безпристрастное къ отечеству поревнованіе, а паче и униженіе вашихъ отечественныхъ чиновъ, то и безгласнаго поощряетъ бьггь гласнымъ, а потому и заставляетъ пророческимъ и апостольскимъ духомъ говорить правду!» 1 Р.Маркович написав свою роботу «отъ усердія къ своимъ соотчичамъ», а А.Чепа вдався до боротьби «по усердію и любви к націй» 2. Коли у 1809—1810 рр. здавалося, що українська знать тріумфує, В.Г.Полетика писав А.Чепі: «Какъ пріятно трудиться для славы и пользы отечества! Собственныя чувства наши, чувства что мы въ вЂдрЂ онаго не жили праздно, награждають насъ за оные и дають намъ счастливЂйшее для смертныхъ право на имя сыновъ отечества» 3.



 1 Миллер Д. Превращение... — № 4. — С. 44.

 2 Там же. — С. 14.

 3 Горленко В. K истории южно-русского общества... — С. 56.



Несподіване рішення Герольдмейстерської контори не визнавати українські чини дещо загальмувало повну інтеграцію шляхти у дворянство. Хоча з можливістю втрати свого становища, багатства і способу життя зіткнулася лише частина української шляхти, загалом вона, принаймні в офіційних петиціях, згуртувалася у боротьбі з Герольдмейстерською конторою. Хоча, здебільшого, шляхта врешті-решт домоглася свого, тривала і часом запекла боротьба спричинила вибух місцевого патріотизму, породила глибокий інтерес до минулого і підтримувала вогник незадоволення й опору імперському центрові.




Ставлення української шляхти до імперської інтеграції


Ставлячи під сумнів законність українських рангів, імперський уряд тим самим не давав українській шляхті забути своє автономне минуле. Тривала боротьба примусила шляхту зважити свою роль в імперській системі та придивитися до цінностей скасованих інституцій. В цій боротьбі проявилися два підходи української шляхти, які я б назвав асиміляторським і традиціоналістським. Це були не системні політичні ідеології, а протилежні погляди на цінності і спадщину Гетьманщини. Асимілятори дійшли висновку, що дотримання автономістських традицій вже не було актуальним, оскільки майбутнє Гетьманщини неминуче пов’язувалося з долею імперії в цілому. Вони почали дивитися на імперію як на свою країну, якій допомагали розвиватися так багато «малоросів», починаючи від Феофана Прокоповича. Асимілятори пишалися тим, що були частиною імперії, яка знищила найзапеклшшх ворогів Гетьманщини (Польщу, Кримське ханство й Османську імперію), відкрила їм доступ до імператорського двору та до можливостей зробити кар’єру. Серед виразників цих поглядів були найвизначніші імена Гетьманщини та імперії: Олександр Безбородько, Петро Завадовський, граф Іван Гудович, Дмитро Трощинський, граф (пізніше князь) Віктор Кочубей, Григорій Милорадович і безліч менш визначних осіб 1.

Позицію асиміляторів добре ілюструє князь Безбородько. Він розпочав свою кар’єру в Гетьманщині й виріс до чину київського полковника; пізніше став помічником генерал-губернатора Рум’янцева та брав участь у російсько-турецькій війні. 1774 р. Безбородько став секретарем Катерини II, і від того часу його кар’єра продовжувалася у Санкт-Петербурзі 2. Блискучі здібності Безбородька та його бажання служити імперській справі незабаром здобули визнання. Ще в Гетьманщині Безбородько намагався протягнути урядовий «наказ» через збори чернігівської шляхти, викликавши цим, як писав Рум’янцев, незадоволення своїх співвітчизників 3. Рекомендуючи Безбородька Катерині на чергове підвищення, Рум’янцев підкреслював, що той «сантименты не здЂшние имЂющаго» 4.



 1 Оглоблин вважає, що ця група української шляхти гуртувалася навколо князя О.Безбородька і прихильно ставилася до тісного співробітництва з Росією. Див.: Оглоблин О. Люди Старої України... — С. 155.

 2 Кар’єру Безбородька досліджував Григорович: Григорович Н. Канцлер... В 2 т. Про це писав і сам Безбородько у листі про відставку, який він вручив Павлові І 1799 р., що й опублікував у своїй праці Григорович: Григорович Н. Указ. праця. — Т. 2. — С. 640-642.

 3 Максимович Г.А. Выборы и наказы... — С. 119 — 125; донесення Рум’янцева див. на с. 326-328.

 4 Там же. — С. 328.



Погляди Безбородька на імперію та Гетьманщину найяскравіше проявляються в його листуванні з батьком, матір’ю, родичами та родиною Кочубеїв 1. У своїх листах Безбородько підкреслює важливість вступу української молоді до кадетських училищ, а дівчат — до школи благородних дівиць; дає поради, як просуватися по службі, й описує, яка це честь — отримати імперський ранг або нагороду. Безбородько був серед тих, хто перший хапав або купував маєтки і часто натякав українським колегам, що імперська служба також може принести достаток. Загалом у листах Безбородько виступає палким прихильником імперської системи, пишається своєю високою посадою і висловлює бажання, щоб співвітчизники наслідували його приклад.

Але це не означає, що у Безбородька взагалі були відсутні почуття до Гетьманщини. Навпаки, він любив свою рідну землю і особливо заохочував вивчення її історії. Завдяки його покровительству В.Рубан зумів опублікувати «Короткий літопис Малоросії» 1777 р. Безбородько брав безпосередню участь у підготовці, продовживши його та упорядкувавши додатки. Надсилаючи працю своєму батькові, Безбородько писав: «Приношу я дань, справедливо принадлежащую вамъ, яко во многихъ случаяхъ прямую любовь къ тому краю, любезной отчизнЂ нашей, доказавшему, и котораго всегда усердныя простиралися старанія, чтобъ дЂла и обстоятельства, славу и честь предковъ нашихъ знаменяющія, извлечены были изъ забвенія... Малое сіе сочиненіе служить теперь руководствомь къ намЂреваемому нами изданію полной Малороссійской исторіи... Велико и совершенно будеть мое удовольствіе, когда я преуспЂю въ семъ предлежащемъ трудЂ, и особливо когда исполненіе онаго будетъ послЂдуемо многими другими случаями, кои мнЂ предстали бы на изъявленіе моего нелицемЂрнаго къ согражданамъ моимъ усердія» 2.

Цей реверанс, однак, стосувався вже минувшини. Жодного разу Безбородько ке висловив бажання відновити автономні інституції Гетьманщини 3.



 1 Листи О.Безбородька до батька опублікував Григорович: Григорович Н. Канцлер князь... — Т. 1. — С. 235—287; короткий огляд цих листів зробив Павло Клепацький: Клепацький П. Листування Олександра Андрієвича Безбородька з своїм батьком, як історичне джерело // Ювілейний збірник на пошану академіка М.С.Грушевського. В 2 т. — К., 1928. — Т. 1. — С. 280 — 285. Григорович опублікував також листи до матері Безбородька (Там же. — Т. 1. — С. 470 — 502) і родини Кочубеїв (Там же. — Т. 1. — С. 480-502).

 2 Григорович Н. Канцлер князь... — Т. 1. — С. 262.

 3 1797 р. Безбородькові довірили справу поновлення українських судових інституцій. Це твердження міститься у тогочасній (бл. 1802 р.) полемічній праці: Замечания до Малой России принадлежащие. — С. 7, 12; потім воно повторюється у багатьох книжках. Справді, 1797 р. Павло І поновив систему цивільних судів не тільки в Гетьманщині, але й у Балтійському регіоні. Правдою є й те, що Безбородькові вдалося влаштувати своїх родичів і близьких друзів на чільні посади у поновленій судовій системі, але це аж ніяк не підтверджує того, що він відіграв якусь роль у її створенні.



Насправді він або перешкоджав, або ж противився проектам організації традиційних козацьких з’єднань, а в своєму коментарі до хроніки Рубана повністю виправдовував скасування гетьманства 1. Для Безбородька Гетьманщина була країною минулого, яке можна плекати та описувати тільки в історичних книжках. Він виказував свою відданість не країні, що вмирала, а її колишнім громадянам. Він співчував своїм співвітчизникам, але замість того, щоб намагатися відновити для них традиційні права та привілеї, прагнув інтегрувати їх в імперське суспільство. Безбородько став головним захисником українців у Санкт-Петербурзі. Незважаючи на свою зайнятість урядовими справами, він, як правило, знаходив час зустрітися зі своїми земляками й полагодити їхні справи 2. Він вважав це своїм обов’язком перед рідною землею та співвітчизниками. 1779 р., перед остаточним скасуванням автономії, Безбородько гордовито повідомляв своєму батькові, що спромігся отримати російські ранги майже для 20 українських урядовців 3.

Безумовно, Безбородько бачив Гетьманщину частиною більшої країни — Російської імперії, хоча першу вважав своєю рідною землею. Крізь його праці проходить прихована думка про те, що українці — це всього-на-всього підгрупа загальноросійської нації, а імперська інтеграція — це просто частина процесу возз’єднання 4, переваги якого були значно більшими, ніж просто імперські посади, титули, земля та багатство, бо — як частина імперії — Гетьманщина зможе подолати своїх традиційних ворогів. Твердість і завзятість антипольських, антитатарських й антитурецьких поглядів Безбородька були відголоском його українського походження. У своєму меморандумі 1776 р. й історичному трактаті про татарську проблему він перелічив усі наїзди, вболіваючи за незчисленні лиха, заподіяні «Росії, зокрема Малоросії», і радив діяти, як Іван IV в Казані й Астрахані,— завойовувати та включати татарські землі в імперію 5. Так само він твердив, що Польща впродовж сторіч переслідувала православне «російське» населення Правобережної України та Білорусії 6.



 1 Рубан В. Краткая летопись Малыя России c 1506 по 1776 год. — СПб., 1777. — С. 231-238.

 2 Григорович Н. Канцлер князь... — Т. 1. — С. 342.

 3 Там же. — С. 270 — 272. Д.Сондерс пише про численні нагороди, які Безбородько роздавав своїм українським друзям, а також його активну участь у вирішенні справ української шляхти. Див.: Saunders D. The Ukrainian Impact... P. 69 — 81.

 4 Ця думка, зокрема, червоною ниткою проходить через обширний меморандум, написаний Безбородьком: Картина или краткое известие о Российских c татарами войнах и делах, начавшихся в половино десятого века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжавшихся. Опубл.: Григорович Н. Канцлер князь... — Т. 1. — С. 339-369.

 5 Там же. — С. 369-370.

 6 Григорович Н. Канцлер князь... — Т. 2. — С. 633.



З розгромом Криму та поділом Польщі остаточно були знищені двоє найдавніших ворогів козацької України. Для Безбородька та його послідовників це було ще одне обгрунтування необхідності тісного співробітництва з Росією й імперської інтеграції. Безбородько — поряд з багатьма іншими українськими шляхтичами — був спроможний, з одного боку, любити минуле Гетьманщини й ототожнювати себе з українцями, і, з іншого,— прагнути асиміляції в імперському, переважно російському суспільстві.

Найяскравіший вираз позиції асиміляторів знаходимо у памфлеті, написаному 1802 або 1803 рр. під заголовком «Замечания до Малой России принадлежащие». Про його автора мало що відомо, але з тексту можна здогадатися, що це був український шляхтич, напевно, з Чернігівської губернії, який, очевидно, більшу частину свого життя провів на російській службі 1.



 1 Ці гіпотези належать О.Бодянському, який опублікував цю працю. Цілком можливо також, що автором її був росіянин, який тривалий час жив у Гетьманщині, але тоді слід зважати на часте вживання автором слова «мы», що могло відноситися тільки до «малороссіян». Передмову Бодянського й саму працю див.: Замечания до Малой России принадлежащие // ЧОИДР. — 1848. — Т. 1. — Ч. 2. — С. 1-55.



Його докладний опис статусу Малоросії у 1802 р. часто переплітався з російськими порівняннями, включав гостру критику відновлення Генерального суду (1797), найбільш ексцентричних українських претензій на дворянство та зверхнього ставлення до росіян. Він не розумів прагнення української шляхти зберегти застарілі інституції, які походили ще з польських часів: «...но такіе неблагомыслящіе и Козацкимъ Запорожскимъ духомъ напоенные люде, не знаютъ, или отъ невЂжества, или закоснЂлости въ понятіяхъ не хотятъ знать ни общей, ни собственной своей пользы, а единственно только толкують, что мы не хочемъ быть Москалями. Весьма удивительно, что въ числЂ таковыхъ упрямцовъ есть и такіе, которые оть Москалей воспитаніе, благонравіе, просвЂщеніе, достатокъ и почести получили, и, бывъ за все сіе неблагодарными, силятся Польской порядокъ и Польскіе Суды удерживать, которые за 200 лЂтъ для Республики здЂланы и которые намь несвойственны и вредны. Можно ли желать того народа права и его порядковъ, который оть слабости своихъ законовъ, оть Государственнаго неустройства и оть своеволія, составляя 16 миліоновъ обывателей, потерялъ свое Царство? Кто такого правления желаетъ, тоть измЂняеть своєму Государю и самому себЂ и, кажется, что Мазепинымъ духомъ пахнетъ» (с. 3).

На думку автора, чіпляння української шляхти за польські інституції є ще більш вражаючим у світлі негідного трактування малоросів поляками. Якщо росіяни визнали козаків й українську знать, то «Поляки о всЂхъ Малороссійскихъ чиновникахъ и о Малороссійскомъ шляхетст†говаривали, что они, де, всЂ наши холопы» (с. 21).

Автор недвозначно ототожнював українців з росіянами й вірив у те, що українцями повинні керувати загальноросійські адміністрація та закони. Він писав: «Мы не Поляки, а Рускіе люди, и должны общему цЂлаго государства порядку тЂмъ болыне слЂдовать, что мы въ немъ явную нашу пользу и выгоду ошущаемъ» (с. 12). Він різко засудив виступ одного з традиціоналістів, який бажав відновити деякі аспекти української автономії: «Сей мнимый патріотъ, говоря, по примЂру Французовъ, рЂчъ, требовалъ, чтобы Малую Россію и ея бывшее войско такъ возстановить, какь они при Гетманахъ были, и чтобы всю Новороссійскую губернію уничтожить, и тЂ земли, на которыхъ она нынЂ существуетъ, кь Малой Россіи присоединить. Видно, онъ по примЂру Мазепы, УдЂльное Малороссійское Царство имЂть хотЂлъ, за что, и то изъ милости, въ Максаковскій монастырь сажають» (с. 31).

Отже, асимілятори охоче інтегрувалися в імперське суспільство. Дехто, як князь О.Безбородько, мав правдиву прив’язаність до минулого й традицій Гетьманщини та своїх співвітчизників. Інші — наприклад, князь Віктор Кочубей, навіть зневажали своє етнічне походження. Кочубей, як голова Державної ради у 1830-х рр., блокував усі зусилля відновити козацькі військові формування. Він так пояснював свій опір українському генерал-губернатору князю Н.Г.Рєпніну: «Хотя я по рожденію и хохолъ, но я болЂе русскій, чЂмъ кто другой и по моимъ принципамъ, и по моему состоянію, и по моимъ привычкамъ. Мое званіе и занимаемый мною постъ ставятъ меня выше всяких мелкихъ соображеній; я смотрю на дЂла Вашихъ губерній съ точки зрЂнія общихъ интересовъ нашей страны. Микроскопическіе виды не мое дЂло» 1. Хоча всі асимілятори рішуче підтримували нову імперську адміністрацію і не були зацікавлені у збереженні або відновленні будь-якого аспекту української автономії, вони не могли так просто трансформуватися в російських урядовців. Коли українські аристократи приїздили в імперську столицю, то привозили з собою український спосіб мислення. На думку Девіда Сондерса, пошуки українцями свого місця в імперії дозволили їм першими поставити питання про національну ідентичність росіян. Намагаючись поширити рамки цієї ідентичності, українці ввели росіян у ширший слов’янський світ і, певною мірою, підготували грунт для слов’янофільства. Отже, з точки зору Сондерса, ряд українських асиміляторів мав важливий вплив на розвиток російської політичної думки і, в кінцевому результаті, на розвиток російського націоналізму 2.



 1 Стороженко H. K истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // КС. — 1897. — № 11. — С. 143.

 2 Saunders D. The Ukrainian Impact... P. 202 — 253. — Сондерс подає переконливі приклади українських пошуків ширшої імперської ідентичності. Як на мене, він недостатньо продемонстрував той вплив, який ці пошуки мали на розвиток російської політичної думки, слов’янофільства й російського націоналізму.



Проте лише частина української шляхти порвала з традиціями Гетьманщини й охоче асимілювалася в російському імперському нобілітеті. Багато інших, хоча й усвідомили себе частиною імперії, все ж таки прагнули, щоб імперський лад в Україні відображав місцеві правові й адміністративні норми. Це були традиціоналісти. Вони не були зорганізовані в якийсь рух і, таким чином, відбивали різні погляди та переслідували різнорідні цілі. Об’єднувала їх лише прив’язаність до минулого і — одночасно — явна або прихована критика сучасного, яка коливалася від невловимого почуття незадоволення до бурхливого опору імперському ладові.

Найсильніший опір чинила група, яка з метою вирішення проблем Гетьманщини хотіла звернутися по допомогу до іноземних держав. 24 квітня 1791 р. (н.с.) у Берліні відбулися секретні переговори між Василем Капністом, відомим літератором Російської імперії, та главою прусського кабінету міністрів графом Евальдом Фрідріхом Герцбергом. Останній доносив королю Пруссії Фрідріху Вільгельму II, що, як твердив Капніст, його послали співвітчизники, щоб вияснити, чи можуть українці у випадку російсько-прусської війни розраховувати на прусський протекторат, якби вони спробували скинути імперське ярмо 1. Відповідь короля була негативною, і він схвалив ввічливу відмову Герцберга. І хоча сторони домовилися підтримувати контакти, для всіх було очевидним, що місія Капніста не вдалася 2.



 1 Меморандум знаходимо в праці польського історика Броніслава Дембінського: Dembinski B. Tajna misija ukrainca w Berlinie w r. 1791 // Przegląd Polski. — 1896. — T. 3. — C. 511 — 523. М.С.Грушевський визначив, що у меморандумі йдеться про Василя Капніста. Див. його: Секретна місія українця в Берліні в 1791 // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — 1896. — Т. 9: «Miscellanea». — C. 7 — 9. Меморандум опубл.: Sacke G. V.V. Kapnist und seine Ode «Na rabstwo» // Zeitschrift fur slawishe Philologie. — Bd. 7. — 1941. — S. 291-301.

 2 Деякі вчені заперечують можливість участі Василя Капніста, «лояльного» російського письменника, у цій справі. Оскільки у меморандумі Герцберга повне ім’я того Капніста, який відвідав Берлін, не розкривається, то цілком можливо, що приїздив хтось інший з членів цієї родини. В.Модзалевський висував припущення, що це міг бути брат Василя — Петро: Модзалевский В. Малороссийский родословник. В 4 т. — Киев, 1908—1914. — Т. 2. — С. 284 — 285. Відтоді це стало офіційною радянською інтерпретацією. (Див.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. В 2 т. / Под ред. Ю.Г.Оксмана и С.Н.Чернова. — М., 1931-1933. — Т. 1. — С. 407 — 408; Мацай А. «Ябеда» В.В.Капниста. — Киев, 1958. — С. 78; Коваленко ЛЛ. Велика французька буржуазна революція і громадсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. — К., 1973. — С. 101—102.) Незважаючи на думку багатьох, що саме Петро їздив у Пруссію, ця теорія не є переконливою. Вона грунтується, насамперед, на уявному лібералізмі Петра, який називав свій маєток «республікою» і замінив трудові повинності селян на символічну грошову плату. Хоча такі погляди і могли бути прикладом «вільнодумства», вони, передусім, були пов’язані з Французькою революцією і не мали нічого спільного з українською автономією. Крім того, хоча у меморандумі Герцберга не розкривається повне прізвище Капніста, там подається його ранг (придворний радник) і посада (державний директор факторії), що відповідає становищу Василя і ніяк не може бути приписаним Петрові. Нещодавно Вільям Б. Еджертон висунув ще одну гіпотезу про те, що до Пруссії їздив інший брат — Микола. (Див.: Edgerton W.B. Laying a Legend to Rest. The Poet Kapnist and Ukrainian-German Intrigue // Slavic Review. — Vol. 30. — 1971. — P. 551-560.)

Твердження Еджертона грунтується на тому, що Микола був єдиним іншим Капністом, який, як і Василь, мав згаданий у меморандумі Герцберга ранг (придворний радник), і що 1812 р. він нібито твердив, що вітатиме Наполеона. Цей аргумент можна заперечити тим, що Микола не мав посад у державних факторіях — принаймні про це немає жодних свідчень. І, знову ж таки, якщо симпатії до Наполеона, висловлені 1812 р., можна сяк-так сприймати як нелояльний вчинок, він не має жодного відношення до козацьких прав. До того ж методологія Еджертона є досить сумнівною: він ставить перед собою мету захистити російського поета Василя Капніста від «обвинувачень у державній зраді», а потім спростовує тих істориків, які наполягали на тому, що Василь Капніст відвідав Пруссію за дорученням українських націоналістів або заради німецьких інтриг проти Росії. У своєму запалі Еджертон навіть натякає на те, що стаття Георга Заке була частиною антиросійської кампанії нацистів. У своїй наступній статті (див.: Slavic Review. — 1973. — Vol. 32. — P. 218 ff.) Еджертон вибачився за ці свої припущення. Німецький історик повідомив його, що Заке, якому було дуже далеко до оплачуваного нацистами писаки, насправді помер у нацистському концтаборі. Звичайно, все це ніяк не стосується того, чи Василь Капніст насправді їздив у Пруссію 1791 р. Спростування гіпотези Еджертона подає Олександр Оглоблин: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. Історіографія і методологія питання // Український історик. — 1974. — № 3. — С. 85 — 103. У статті Оглоблин вказує на серйозні недоліки методології Еджертона. Остаточно вирішив питаній Ярослав Дашкевич, який на підставі архівних матеріалів доказав, що Василь Капніст виконав місію до Берліна. Див.: Дашкевич Я.Р. Берлін, квітень 1791 р.: Місія В.В.Капніста, її передісторія та історія // Український археографічний щорічник. — 1992. — Т. 4. — Вип. L- C. 220-259.




Звернення Капніста до Пруссії та ряд ознак заколотницької діяльності були поодинокими випадками, адже переважна більшість традиціоналістів висловлювали абсолютно лояльні погляди і лише бажали зберегти окремі залишки адміністрації Гетьманщини або відновити її інституції законним шляхом. Впродовж останніх років правління Катерини традиціоналісти покладали надії на її сина, великого князя Павла, опозиція якого політиці Катерини була добре відомою. Справді, після сходження на трон Павло поновив деякі з колишніх прерогатив Гетьманщини.

Однією з цілей традиціоналістів було збереження — наскільки це виявилося можливим — національної судочинної системи. Коли на престол зійшов Олександр I, у Чернігові зібралася українська шляхта і, разом з подякою за підтвердження Грамоти дворянству 1785 р., подала петицію про збереження місцевої системи судочинства 1. Очевидно, Олександр не був до цього схильний, оскільки поділив Малоросійську губернію на дві частини і частково перебудував її судову систему 2.



 1 Петиція опубл.: Записка 1801 г. о нуждах малороссийского дворянства // КС. — 1880. — № 8. — С. 310-316.

 2 ПСЗ. — № 20 162. — 27 февраля 1802 г. — Т. 27. — С. 59-60. Скасування Генерального суду коротко описує його останній генеральний суддя — Аким Сулима. (Див.: Дневник Акима Семеновича Сулимы, 1772 — 1817 // Сулимовский архив. — Киев, 1884. — С. 163.)



Проте місцеві зводи законів (своєрідна мішанина Литовського статуту, звичаєвого права та елементів магдебурзького права для міст) не лише збереглися, але й були знову кодифіковані (1807) 1. Правда, у 1840-х роках ці кодекси законів відмінили, хоча імперський звід мав враховувати певні місцеві особливості 2.

Іншою метою традиціоналістів, якої вони час від часу досягали, була реставрація одного з найважливіших елементів козацької України — козацького війська. Перший проект поновлення козацьких військових формувань представив 1788 р. провідний виразник традиціоналізму Василь Капніст 3. Як київський предводитель дворянства і палкий малоросійський патріот він, брав активну участь в українському політичному житті і здобув собі репутацію захисника українців від утисків імперської адміністрації 4. Капніст розумів, що для такого проекту це був якраз належний час: імперія воювала на два фронти з Туреччиною та Швецією й гостро потребувала додаткових військ. Минуло всього 6 років після скасування традиційних козацьких полків, і Капніст вважав, що існує можливість швидко організувати досить велику військову силу. Взявши ініціативу в свої руки, він виробив поміркований проект і, скориставшись своїми зв’язками при дворі, подав його безпосередньо Катерині. Проект закликав до сформування окремого козацького війська під командуванням козацької старшини, яку б обирали на найнижчому рівні. Катерина віддала проект О.А.Безбородькові, який схвалив його з деякими застереженнями. Безбородько хотів переконатися, що нові загони не нагадуватимуть «структуру колишньої Гетьманщини» 5. Після того проект передали князю Потьомкіну, командуючому всіма козацькими та нерегулярними військовими силами.

Тим часом Катерина схвалила політику кількісного збільшення військ, куди прийняли навіть втікачів з Польщі, яких у майбутньому можна було б з вигодою використати для налагодження відносин з православним населенням поза межами імперії 6.



 1 Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968. — С. 141-150.

 2 Відміна цих кодексів законів описується у попередньому розділі.

 3 Проект обговорювали: Антонович М. Козацький проект Василя Капніста // Сьогочасне і минуле. — 1939. — № 2. — С. 16 — 22; Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 85-90.

 4 Найцікавіше про життя В.Капніста і його постійний інтерес до справ «Малоросії» пише його дочка Софія Василівна Скалон: Воспоминания С.В.Скалон (урожд. Капнист) // Исторический вестник. — Т. 44. — 1891. — № 5. — С. 338-367; — 1891. — № 6. — С. 599 — 625. Потім передруковано у кн.: Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. В 2 т. / Под ред. Ю.Г.Оксмана и С.Н.Чернова. — М., 1931 — 1933. — Т. 1. — С. 296 — 399. Докладно про кар’єру Капніста пише О.Оглоблин: Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 49 — 110.

 5 Про меморандум Безбородька та проект Капніста див.: Григорович II. Канцлер князь... — Т. 2. — С. 516-517.

 6 ПСЗ. —№ 16605. — 14 июня 1788 г. — Т. 22. —С. 1009-1010; Adamczyk T. Prolegomena zur Geschichte Potemkins. — Berlin, 1936. — S. 76 — 78.



У цей сприятливий для українських автономістів момент Потьомкін сформував з колишніх запорозьких козаків два козацькі корпуси і прийняв титул «великого гетьмана Катеринослава і чорноморських козаків» 1. Загони перебували під постійним наглядом уряду і були розташовані на досить віддалених територіях. Вони не мали ні традиційних прав і привілеїв козаків Гетьманщини, ні прав і привілеїв козаків Запорожжя. Проект Капніста, проте, ніколи не був втілений у життя, оскільки потьомкінська губернія стала центром набору козаків до війська, а центральна влада побоювалася в будь-який спосіб поновлювати традиційні козацькі формування.

Імперська політика щодо козаків здійснювалася з міркувань тогочасної вигоди. Як тільки імперія потребувала нерегулярні війська, уряд охоче розглядав можливість відновлення традиційних козацьких загонів, у протилежному випадку — з’являвся страх, що це може привести до дальших поступок. Не погоджуючись з проектом 1794 р. про організацію козаків у новонабутій Правобережній Україні, князь Безбородько, без сумніву, добрий знавець Гетьманщини, так підсумував імперську позицію: «Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство, то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея оть Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо оть нашихъ операцій... Теперь мы не въ такомъ крайнеммъ положеній. Украина, Подолія и Волынь (правий берег. — З.К.) наши. СлЂдовательно, было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Туть сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его губернія (потьомкінська, тобто Південна Україна. — З.К.) Оть чего и вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы, и словомъ терять то, чЂмъ смирно и тихо на вЂки бы владЂли» 2.

Подібне повторювалося неодноразово. Коли імперію потрясали війна або революція (1812 і 1830 рр.), українські шляхтичі висували різні козацькі проекти. Прагнучи збільшити військовий потенціал імперії, уряд приймав ці проекти, але, підозріло ставлячись до будь-яких спеціальних прерогатив, відмовлявся від поступок, як тільки минала загроза 3.



 1 Adamczyk T. Prolegomena... — S. 75.

 2 Григорович H. Канцлер... — T. 2. — C. 261.

 3 Організацію, діяльність та розв’язання козацьких формувань 1812 — 1816 рр. досліджено у численних працях. Найважливіші з них: Павловский И. Малороссийское козачье ополчение в 1812 году // КС. — 1906. — № 9. — С. 1 — 20; № 10. — С. 137 — 154; Стороженко Ił. K истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // КС. — 1897. — № 6. — С. 460-483; Клепацкий П. Дворянське земське ополчення (козаки) // Записки Наукового товариства. — 1930. — Т. 31. — С. 6 — 21; Стрельский В.И. Участие украинского народа в Отечественной войне 1812 года. — К., 1953; Абалихин В.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки. — Т. 72. — М., 1962. Козацький проект 1831 р. детально обговорює Н.Стороженко: Стороженко H. K истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // КС. — 1897. — № 10. — С. 115-131.




Якщо окремі традиціоналісти відкрито намагалися повернути один з найважливіших елементів козацької України — козацьке військо, то решта, переважно, залишалася пасивною. Тільки у приватних розмовах вони насмілювалися критикувати імперську асиміляцію та вболівали за втратою автономних привілеїв. Політичну орієнтацію та настрої цієї частини традиціоналістів найкраще відбивають декілька, здебільшого анонімних, політичних трактатів, що потайки поширювалися серед українських шляхтичів. Один з них — історія Гетьманщини — був написаний Архипом Худборою, за словами декабриста А.Ф. фон дер Бріггена, «очень вольно и против нашего правительства», і до нашого часу не дійшов 1. Дві інші праці, однак, стали широко відомими наприкінці XVIII ст. і залишалися популярними впродовж першої половини XIX ст. Виконані у формі апокрифічних промов українських гетьманів, вони пізніше були перероблені та включені до найфундаментальнішого автономістського трактату — «Истории Русов».

Перша промова приписується наказному гетьману Павлові Полуботку, якого після смерті гетьмана Скоропадського призначив Петро І. Полуботок та його оточення вимагали відновлення повної автономії. Петро заарештував його, й останній помер у Санкт-Петербурзькій в’язниці. В апокрифічному оповіданні наводяться останні слова Полуботка до Петра: «Повергать народы въ рабство и владЂть рабами и невольниками есть дЂло Азіятскаго тирана, а не Христіанскаго Монарха, который должень славиться и действительно быть верховнымъ отцемъ народовъ. Я знаю, что насъ ждуть оковы и мрачныя темницы, гдЂ уморять насъ гладомъ и притЂсненіемъ, по обычаю Московскому, но, пока еще живъ, говорю тебЂ истину, о Государь! что воздаси Ты непремЂнно отчетъ предъ Царемъ всЂхъ Царей, Всемогущимь Богомъ, а погибель нашу у всего народа» 2.



 1 Оглоблин О. Люди Старої України. — С. 288.

 2 Исторія Русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, Архієпископа БЂлорускаго. — Москва, 1846. — С. 230.



На відміну від промови Полуботка, яка гостро наголошувала на поняттях справедливості, інший апокрифічний твір, слово гетьмана Мазепи, зосереджувався здебільшого на питаннях історії й права. Гетьманщина трактувалася як незалежна держава, а московити звинувачувалися в тому, що узурпували назву Русь. У своїй промові Мазепа пояснює договір зі Швецією як прояв здійснення права Гетьманщини на закордонні зносини, як продовження політики гетьмана Богдана Хмельницького й як необхідний захід для збереження «при всЂхъ прежнихъ лравахъ и преимуществахъ, вольную націю значущихъ» (c. 204).

Мало що відомо про авторів і середовище, з якого походили ці праці. Очевидно, вони поширювалися серед невеликої групи шляхтичів, найімовірніше — новгород-сіверських. Українська версія промови Мазепи існувала ще до російської версії початку XIX ст., яку знаходимо в «Истории Русов». Існують також три версії промови Полуботка 1. Це навело Оглоблина на думку, що українські автономісти, які перебували в Санкт-Петербурзі, передали матеріали Шереру з тим, щоб доля Гетьманщини стала відомою за межами Російської імперії. Хоча прямих доказів на підтримку цього твердження не існує, Оглоблин довів, що Шерер при написанні своїх «Annales», а також шеститомної праці «Anecdotes partilieres aux differans peuples de cet empire» (1792), користувався копіями українських творів, включно з особливо патріотичними трактатами про Гетьманщину 2.

Обидві промови були включені у найбільш фундаментальний, найважливіший останній політичний трактат про козацьку Україну — «Историю Русов». Ця праця початку XIX ст. подає довгу, ретельно опрацьовану й великою мірою легендарну історію від київських часів до російсько-турецької війни 1769 р. Хоча історія України визнається спеціальним розділом історії великої «загальноросійської» держави, твір водночас наголошує на українській окремішності і є останнім зразком полемічної апології Гетьманщини та козацьких прав і привілеїв. Героїчна боротьба проти поляків і московитів за збереження козацьких свобод подається тут у романтичному дусі. «История Русов» — твір різко антипольський, а часом антиросійський.

«История Русов» відрізняється від попередніх українських політичних праць тим, що поєднує традиційні мотиви — гордість за Гетьманщину і наголошення прав і привілеїв станів. — з новими концепціями, навіяними американською і французькою революціями. Твір побудований на ідеї фундаментальних принципів правди й справедливості 3, чого прагнуть усі позитивні герої, тоді як негативні постаті ці принципи порушують.



 1 Оглоблин О. «Annales de la Petite-Russie» Шерера і «История Русов» // Науковий збірник Українського вільного університету. — 1948. — Т. 5. — С. 88 — 91.

 2 Там же. — С. 90 — 94.

 3 Ohloblin О. The Ethical and Political Principles of «Istoriya Rusov» // Annals of the UAAS. — Vol. 1. — 1952. — № 4 (6). — P. 691.



Анонімний автор «Истории Русов» вірить, що «всЂ народЂ, живущіе во вселенной, всегда защищали, и будуть защищать вЂчно, бытіе свое, свободу и собственность» (с. 62). Автор виступає проти тиранії будь-якого гатунку і ставить монарха нарівні з законом, бо «законы, управляющіе всЂм вообще человЂчеством и охраняющіе его отъ золъ, есть точное зерцало Царямъ и Владыкамъ на ихъ должность и поведеніе, и они первые блюстители и хранители имь быть должны» (с. 229).

Хід думок автора цілком зрозумілий. Гетьманщина і українська шляхта користуються як гарантованими царями правами та привілеями, так і певними недоторканними правами. Обов’язок царя — визнавати та зберігати ці права, а українці зобов’язані їх захищати. Шанування невід’ємних і гарантованих прав породжує гармонію та добрий лад, а нехтування ними — тиранію. Автор попереджає, що українці завжди противилися тиранії і що вони «есть народъ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность до послЂдняго человЂка и характеръ сей въ немъ врожденный и неудобенъ къ насилованію» (с. 87).

Авторство «Истории Русов» так і не було встановлено. Книга з’явилася під ім’ям архиєпископа Георгія Кониського, але раціоналізм цієї праці, її антиклерикальність і відмінний від відомих писань Кониського стиль примусили вчених рішуче заперечити авторство останнього. Оглоблин показав, що «История Русов» була написана після смерті Кониського (1795), десь між 1801 — 1804 рр. 1 Без сумніву, ім’я Кониського було використано для того, щоб надати книзі видимість схвалення її церквою та напустити туману, який приховав би справжнього автора та середовище, з якого вийшла книга. Впродовж більш як 100 років намагалися ідентифікувати автора, але численні гіпотези й суперечки навколо них виявилися безплідними 2. Завдяки праці Оглоблина, однак, досягнуто певних результатів. Існують вагомі підстави вважати, що автор походив з Новгород-Сіверська 3 і, напевне,— як це не дивно — був на службі у князя Безбородька у Санкт-Петербурзі 4.



 1 Історія Русів. — Нью-Йорк, 1956. — Вступ. — С. VIII.

 2 Багато зусиль витрачено на з’ясування питання авторства. У XIX ст. В.Іконников й О Лазаревський вважали, що автором був Григорій Полетика. (Див.: Иконников В. Опыт русской историографии. — Киев, 1908. — Т. 2. — Ч. 2. — С. 1621-1623; Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // КС— 1891. — № 4. — С. 97 — 116.) Цю думку підтримували Д.Дорошенко, М.Грушевський і багато інших вчених. В.Горленко та Є.Борщак вважали, що автором був син Григорія Полетики — Василь: Горлечко В. K истории южно-русского общества начала XIX ст. // КС. — № 1. — 1893. — С. 41 —76; Borschak E. La legende historique de l’Ukraine. Istoriya Rusov. — Paris, 1949. Нарешті, М.Слабченко, П.Клепапький і А.Яковлів приписували авторство О Безбородькові. (Див.: Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття. — Одеса, 1925. — Т. 1. — С. 103-105; Клепацький П. Листування Олександра Безбородька... — С. 284; I.A. Iakovliv. «Istoriya Rusov» and its Author // Annals of the VAAS. — Vol. 3. — № 2 (8). —- 1953. — P. 620-669.)

 3 Ohloblin O. Where was «Istoriya Rusov» Written // Annals of the VAAS. — 1953. — Vol. 3. — № 2 (8). — P. 670-695.

 4 Iakovliv. LA. «Istotiya Rusov» and its Author. — P. 620 — 669.



«История Русов» була надзвичайно популярною серед шляхти колишньої Гетьманщини. У 1820-х рр. вона переходила з рук в руки у формі рукопису 1. Про популярність цієї праці свідчить німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який 1841 р. подорожував через «Малоросію». Він відзначав, що «История Русов» була написана у настільки різко антиросійському й опозиційному дусі, що ніколи не могла бути опублікованою. Незважаючи на це, існували цілі повіти, де її можна було знайти чи не в кожному маєтку 2.



 1 Історія Русів. — Вступ. — C. X —XV.

 2 Коhl J.G. Russia: St.Petersburg, Moscow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Provinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Interior the Impire. — London. 1844. — P. 528.



1846 р. «История Русов», врешті-решт, пройшла цензуру і була опублікована. Таким чином, вона стала доступною не тільки для лівобережної шляхти, але й для представників українського національного руху XIX ст.

Хоча анонімні політичні твори нерідко були різкими за тоном й іноді нападали на царя та імперську адміністрацію, вони ніколи не ставили під сумнів царські претензії на суверенітет над Гетьманщиною. Анонімні автори вказували — часом з великим жалем — на те, що цар не спромігся зберегти привілеї, навічно гарантовані Гетьманщині. Малося на увазі, що цар мусить виправити несправедливість через відновлення цих прав. Отже, політична література, писана анонімно і, думається, без остраху перед утисками, прийшла до того самого висновку, що й поборники Литовського статуту або відновлення козацьких формувань. Практично для всіх традиціоналістів єдиним прийнятим шляхом було продовження лояльної служби цареві з надією на те, що він збереже останні залишки автономії або навіть відновить їхні традиційні права.

Загалом традиціоналісти не схвалювали тотальної імперської асиміляції і бажали зберегти різні аспекти свого традиційного життя й інституцій. Дехто ставив перед собою першочерговим завданням відродження козацьких загонів, інші бажали лише збереження Литовського статуту, а ще інші — писали й поширювали патріотичну літературу. Опір традиціоналістів походив від їхньої історичної пам’яті про Гетьманщину і втрачені привілеї. Вони порівнювали своє сіре буття із здебільшого ідеалізованим вільним і славним минулим. Хоча росіяни й іноземні мандрівники з розумінням ставилися до цього незадоволення, вони також перебільшували його. Генерал Олександр Михайловський-Данилевський так писав про свої відвідини України 1824 р.: «Я не находить въ Малороссіи ни одного человЂка, съ которымъ мнЂ удавалось говорить, выгодно къ Россіи расположеннымъ; во всЂхъ господствовалъ явный духъ оппозиціи. У нихъ есть пословица: „он всЂмъ хорошъ, да москаль", то-есть русскій и слЂдственно есть злой или опасный человЂкъ. Такая ненависть происходила отъ нарушенія правъ Малороссіи, отъ упадка кредита в промышленности, отъ возвышенія налоговъ, которые в Малороссіи произвели повсемЂстную бЂдность, и отъ дурнаго устройства судебныхъ мЂстъ, гдЂ совЂсть была продажная» 1.

Під час своєї подорожі через Гетьманщину і Слобідську Україну 1841 р. Йоганн Георг Коль писав у тому ж дусі: «Неприязнь народу Малоросії до народу Великороси настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом сімнадцятого століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія. Малоросіянин — ще й по сьогодні — більше симпатизує полякові, ніж московитові.

Перед підкоренням усі малоросіяни були вільними людьми і ніколи, як вони твердять, не знали панщини. Саме росіяни, говорять вони, уярмили половину народу. Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово «Малоросія» від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах. До цього року був генерал-губернатор Малоросії, але його урядові поклали край, а колишній напис на урядовому будинку у Полтаві стерли. Це сильно образило знать цієї землі, й чужоземець завжди може почути їхні нарікання на це...

Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях...

Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу. Вони мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями, а числом їх більше 10 000 000. Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи» 2.



 1 Из воспоминаний Михайловского-Данилевского // РС. — 1900. — № 10. — С. 212.

 2 КоМ J.G. Russia: St.Petersburg... — P. 527-529.



Традиціоналісти, однак, не плекали ілюзій щодо майбутньої окремої держави, як гадав Коль. Оскільки вони були неспроможні реставрувати інституції Гетьманщини, то намагалися принаймні зберегти про них пам’ять. Як наслідок, від часу скасування Гетьманщини до 1840-х рр. українські шляхтичі уклали й опублікували топографічні описи, місцеві історії, родинні архіви та цілу низку узагальнюючих праць 1. Але цей спалах історичної свідомості відображав не нову форму малоросійського патріотизму, а переконаність в остаточному занепаді «Малоросії». Українські шляхтичі відчували себе епігонами, останнім уламком суспільства та країни, що незабаром щезнуть. Це ставлення відобразив один з істориків Гетьманщини — Олекса Мартос, який під час відвідин могили Мазепи у Молдавії 1811 р. занотував у своєму щоденнику: «Мазепа умеръ въ отдаленности отъ отечества своего, коего онъ защищаль независимость; онъ былъ другь свободы и знаніе стоитъ уваженіе потомства. ПослЂ его удаленія изъ Малоросіи, жители ея потеряли свои права, столь священныи, которыя Мазепа долго защищалъ съ свойственною каждому патріоту любовью и горячностью. Его не стало, а имя Малороссія и ся храбрыхъ казаковъ изгладилось изъ списка народовъ, хотя не великихъ числомъ, но извЂстныхъ своимъ существованіемъ и конституціей. Теперь богатыя Малоросія составляеть на ряду съ протчими д†или три губерній; но это общій удЂлъ государствъ и республикъ: стоить только заглянуть въ политическую исторію націй» 2.



 1 Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Special Issue of the Annals of the UAAS. — Vols. 5-6. — New York, 1957. — P. 92-116.

 2 Записки инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича 1806-1812 // РА. — 1893. — Т. 7. — С. 345.



Для традиціоналістів про Гетьманщину залишилися лише спогади. Ностальгія за минулим без жодних надій на майбутнє панувала серед них аж до кінця 1840-х рр.

Традиціоналістські тенденції загальмували, але не змогли зупинити поступову асиміляцію й інтеграцію української шляхти з імперським російським дворянством. Попри живучість певних національних традицій, врешті-решт фактори, сприятливі інтеграції, виявилися набагато сильнішими. Насамперед дався взнаки специфічний характер української шляхти. Хоча її внутрішня організація, конституційна будова і політичні погляди були чітко окресленими, це не було освячено століттями традицій, і, таким чином, їй бракувало легітимності польського або угорського дворянства. По-друге, традиції, що колись міцно встановилися, пізніше послаблювалися через прийняття російських норм, через відхід від них асиміляторів і через наплив нових членів під час переходу у дворянство. Незважаючи на усунення великої кількості цих шахраїв, лави дворянства неймовірно роздулися за рахунок осіб, які мали слабке поняття або й взагалі не цікавилися старими політичними ідеалами української шляхти.

Ще одним фактором, що різко прискорив інтеграцію української шляхти в імперське суспільство, була культурна й мовна подібність між українцями та росіянами. Самосвідомість німецько-балтійських баронів або польської шляхти, подібно до самосвідомості української шляхти, грунтувалася на історичних «правах і привілеях». Але першу також живила суттєва різниця між балтами або поляками та росіянами у мові, релігії та культурі. Якщо сучасники й усвідомлювали таку різницю між українцями та росіянами, то не вважали її великою. Українська шляхта могла й таки з готовністю адаптувалася до новостворюваної російської імперської культури. Врешті-решт, важливим елементом колективного міфу української шляхти була традиція лояльної служби цареві. За винятком місії Капніста та незначних натяків на заколоти, навіть анонімна опозиційна література висловлювала надії на те, що справедливий цар відновить втрачені «права і привілеї». Оскільки українська шляхта не могла уявити жодної альтернативи службі цареві, то навіть найвідвертіші вільнодумці мало що могли зробити, окрім як сприйняти імперську систему.




Втягнений козаків до імперського соціального організму


У процесі приведення української соціальної структури до відповідності з імперською моделлю найбільш невизначеним було становище козаків. У серці імперії не існувало жодної подібної групи населення, і тому — принаймні на короткий час — імперська влада була змушена дозволити існування місцевих особливостей, але навіть саме визначення приналежності до козацького стану було не легкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично закріпачили; козаки коронних земель стали державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких підпомічників, з господарської й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків трактували як своїх селян. Межа між селянином і козаком була дуже розпливчастою, але вона все ж таки існувала, бо тепер вона визначала різницю між вільною людиною та кріпаком.

Імперське узаконення панщини спричинило різке зростання кількості шукачів козацтва. Розв’язуючи цю проблему, імперська влада повинна була взяти до уваги вимоги землевласників і, водночас, упередити можливості масштабних соціальних заворушень. Загалом, влада дуже акуратно ставилася до реєстрації козаків, і сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів козацтва. Найкраще це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 козаки чоловічої статі 1.



 1 Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС. — № 4. — 1897. — С. 155.



Оскільки 1764 p. було 176886 виборних козаків і 198296 підпомічників 1, очевидно, що більшість козацьких підпомічників, претензії яких не обов’язково було визнавати, переходили у «козацьку» категорію. Але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку їхніх владних господарів, зареєстрували як селян. Реєстрація претендентів на козацтво як селян призвела до соціального вибуху в селі Турбаях 2.

Статус місцевих селян був предметом суперечки від початку XVIII ст. 1783 р. всіх селян зареєстрували як кріпаків місцевих землевласників — родини Базилевських. Селяни, однак, відмовились відробляти панщину, продовжували скаржитися до сенату, і останній переглянув їхній статус. Спроби виявилися вдалими, і 1788 р. сенат вирішив, що 76 чоловік зареєстрованих козаками 1738 р., а також їх нащадки не могли вважатися кріпаками. Місцева влада, під впливом Базилевських, зволікала з виконанням розпорядження й вимагала від селян додаткових документів про реєстр 1738 р. 1789 р. процес остаточно погруз у бюрократичному болоті, і селяни, втративши надію на волю, повстали. Бунтівники спалили поміщицький фільварок, вбили трьох місцевих чиновників і захопили Турбаї разом з кількома навколишніми селами.

Повстанців негайно оточили, але за браком військ не наважилися атакувати. Міжнародне становище тоді було досить непевним, й імперська влада боялася спровокувати значне повстання. Замість того, щоб надіслати в Турбаї додаткові сили, уряд вислав свого представника, який виробив компромісне рішення, що, однак, не було реалізоване. Селяни відмовилися віддати будь-кого із запідозрених у вбивстві Базилевських або повернути їхні дорогоцінності й документи. 1793 р. до Турбаїв прибули регулярні війська та донські козаки, і селяни змушені були здатися. Турбаї завдали урядові клопотів на чотири роки, й імперська влада вирішила використати це як науку для інших. Селяни були жорстоко покарані: 15 замучили на смерть у в’язниці; 13 фізично покалічили і засудили на довічну каторгу в Тобольську; 155 засудили на тілесні покарання; 2300 селян виселили в Таврію й за Дністер 3.



 1 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 85.

 2 Повстання в с. Турбаях було предметом ряду досліджень: Ефименко А. Турбаевская катастрофа // КС. — 1891. — № 3. — С. 373 — 401; Повстання селян в Турбаях 1789 — 1793 / Під ред. К.Гуслистого. — Харків, 1932; Гуслистий К. Турбаївське повстання. — К., 1950. В радянських дослідженнях досить рідко розрізняють козаків і селян, а Турбаївське повстання трактується як частина загальних селянських заворушень. Без сумніву, селяни брали участь у повстанні, але іскрою, від якого воно запалилося, було питання про козацький статус.

 3 Гуслистий К. Турбаївське... — С. 25 — 29.



Після придушення Турбаївського повстання уряд почав ставитися до шукачів козацтва з більшою підозрою. Він не хотів провокувати дальші заворушення, просто відкидаючи претензії, з іншого боку, не бажав масово заохочувати подібні петиції. На початку XIX ст. ця нестійка рівновага була порушена. Під час правління Павла українська судочинна система була частково реставрована, що підсилило претензії шукачів козацтва на основі Литовського статуту (який як діючий кодекс не був скасований до 1840-х рр.). Згідно з імперськими законами, існував статут, що обмежував розгляд таких справ, як визнання козацького статусу; у Литовському статуті, однак, таких положень не було. В липні 1803 р. сенат підтвердив, що, згідно з місцевим законодавством, «шукачі козацтва» не підпадали під обмеження вищезгаданого статуту 1. Стривожений цим рішенням, губернатор А.В.Куракін доносив, що «цЂлыми селеніями поднялся на подачу просьбъ объ отысканіи козачества, и многіе изъ нихъ вообразили, что подавъ просьбу, можно уже и не слушаться помЂщиковъ» 2.

Сенат відреагував негайно і видав щодо шукачів козацтва чіткі інструкції. За грудневим указом 1803 р., право на реєстрацію розповсюджувалося лише на тих, хто міг підтвердити, що 1782 р. він був виборним козаком (підпомічників тепер вважали селянами) 3.



 1 Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС. — 1897. — № 6. — С. 462.



Таким чином, намагатися відновити козацький статус могли лише ті, хто втратив його з певних причин після скасування автономії. Це значно спростило процедуру та зменшило кількість можливих претендентів. Тепер козаками могла стати дуже обмежена кількість осіб, і практично доступ до козацького стану був закритий.

Хоча імперська влада вирішила питання приналежності до козацького стану, більші труднощі вона мала з визначенням місця козаків в імперському устрої. Традиційно вони діяли як нерегулярні війська, що захищали порубіжні землі. Гетьманщина, однак, вже не була порубіжжям, а заселеним і глибоким тилом імперії. Отже, численні нерегулярні війська не відігравали значної ролі, а лише створювали сприятливі умови для соціального неспокою. Інтеграція козаків у невійськову імперську структуру гальмувалася через відсутність відповідної соціальної групи в самій імперії. Сільське суспільство імперії майже повсюди складалося з поміщика, кріпака або державного селянина. Відхилення від цієї моделі створювали труднощі й непорозуміння і, наскільки це було можливим, їх уникали.

Єдиним заходом уряду для пом’якшення козацької проблеми було заохочення еміграції на порубіжні землі, де козаки могли здійснювати свою традиційну роль. За указом від 28 червня 1803 р. їм дозволялося переселятися на Південь та в інші малозаселені регіони 4.



 2 Там же.

 3 Там же. — С. 463 — 464.

 4 ПСЗ. — № 20823. — 28 июня 1803 г. — Т. 27. — С. 714.



Спокушені обіцянками землі та «козацького способу життя», переселенці хлинули з Гетьманщини до Чорноморського козацького кошу на Кубані. 1803 і 1809 рр. загальна кількість чоловіків, що виїхали на Кубань, становила 22 206 осіб; між 1820—1825 рр. вона зросла до 25 620, а в 1845—1850 рр. становила 8500 і. Враховуючи те, що до цієї статистики потрапляли лише дорослі чоловіки, еміграція першої половини XIX ст. була, напевне, набагато більшою — понад 100 тис. осіб. Проте це вирішило проблему лише наполовину. Якщо завдяки еміграції вдалося переселити найзавзятіших, незадоволених й охочих до землі козаків, то нічого не вдалося вдіяти з тією більшістю, яка залишилася у Чернігівській і Полтавській губерніях.

Від часу скасування автономії до 1830-х рр. імперський уряд все ще коливався у виборі цілей і політики щодо козаків Гетьманщини. З одного боку, він прагнув зменшити число козаків й обернути їх на покірних державних селян. З іншого — існувала думка, що будь-яке подальше ослаблення козацького стану буде передчасним, оскільки «войовничий дух» козаків міг ще пригодитися імперії. Крім того, між центральною та місцевою адміністраціями з приводу козацької політики нерідко виникали суперечки. Місцева адміністрація, як правило, захищала залишки козацьких прав і просувала або підтримувала різноманітні проекти відновлення козацьких військових загонів. Центральна адміністрація — зі свого боку — часто виказувала стремління ці козацькі права обмежити і дуже обережно поводилася, коли мова заходила про формування козацьких військових загонів.

Козаки зберегли своє право на землеволодіння і необмежений продаж алкогольних напоїв 2. Із вторгненням Наполеона та поновленням 15 козацьких полків позиції козаків значно покращилися. Оскільки вони постачали до війська людську силу та забезпечували утримання 15 полків, їх звільнили від військового призову та різних податків 3. Але з серпня 1818 р. козаків знову почали призивати до регулярної армії, а з грудня 1819 р. — скасували звільнення від податків 4.



 1 Щербина Ф. Колонизация Кубанской области // КС. — 1883. — № 7. — С. 529 — 545.

 2 Право на виробництво і продаж алкогольних напоїв було знову підтверджено 1791 і 1811 рр. Див.: ПСЗ. — № 16981. — 7 августа 1791 г. — Т. 23. — С. 246-247; № 24832. — 26 октября 1811 г. — Т. 31. — С. 880-881.

 3 Стороженко H, K истории малороссийских козаков... // КС. — 1897. — № 6. — С. 470-480.

 4 ПСЗ. — № 27505. — 25 августа 1818 г. — Т. 36. — С. 410.



У 1820-х рр. становище козаків погіршилося ще більше, бо тепер під сумнів ставилося їхнє право володіти землею.

Попри сенатське підтвердження 1803 р., у 1820-х рр. Міністерство фінансів поставило питання про законність повного володіння козаками своєю землею. Справу передали до Державної ради, яка 14 квітня 1823 р. постановила, що козаки володіють землею на персональних засадах — подібно до шляхти, і що козацьке землеволодіння не має нічого спільного з володінням землею державними селянами 1. Проти цього рішення виступив міністр фінансів, граф Дмитро Олександрович Гур’єв, який твердив, що козацькі землі — це звичайні спільні або державні землі. На доказ цього він посилався на прийняті раніше закони, які забороняли козакам продавати землі, і на той факт, що козаки, як і державні селяни, повинні були сплачувати державі «оброк». Отже, твердив Гур’єв, Міністерство фінансів повинно взяти козацькі землі під свій повний контроль 2.

Зусилля Гур’єва блокував поборник козацьких прав, малоросійський генерал-губернатор, князь Микола Григорович Рєпнін 3. У меморандумі сенату Рєпнін подав докладну історію козацьких прав і спростував усі закиди Гур’єва. Генерал-губернатор вказував, що козаки завжди володіли своєю землею і що оброк, який вони сплачували, був державним податком, а не рентою за користування державними землями. Рєпнін пояснював, що колишні заборони на продаж козацьких земель були запроваджені з метою запобігти зубожінню козаків, особливо, коли до продажу земель козаків змушувала старшина. Твердячи, що клас вільних господарів збагатить імперію, Рєпнін просив, щоб усі обмеження на козацькі землеволодіння, переміщення та права на торгівлю й промислове виробництво були скасовані.

Польське повстання 1830 р. надало генерал-губернаторові Рєпніну можливість продемонструвати, що імперія все ще потребує військової вправності козаків. Коли кампанія проти поляків захлиснулася, Рєпнін запропонував знову — як це вже було 1812 р. — ввести в дію українських козаків. У меморандумі царю Миколі генерал-губернатор посилався на неприязнь козаків до поляків, їх відданість цареві та імперії та їхні можливості зібратися, не гаючи часу 4. Микола, якому набридла некомпетентність його штабу, віддав розпорядження про мобілізацію козаків. Були сформовані 8 козацьких полків кінноти по 1200 осіб в кожному 5, а шляхта знову оплатила озброєння полків.



 1 Краткая записка о малороссийских козаках // ЧОИДР. — Т. 2. — 1864. — С. 114.

 2 Погляди Гур’єва були підсумовані та спростовані в офіційному меморандумі генерал-губернатора Рєпніна сенатові. Див.: Краткая записка о малороссийских козаках. — С. 85 — 135.

 3 Рєпніна вважали ліберальним генерал-губернатором, який симпатизував справі української автономії, і навіть звинувачували в тому, що він захищає «український сепаратизм». Див.: Дорошенко Д. Нарис... — Т. 2. — С. 283.

 4 Меморандум генерал-губернатора Рєпніна царю Миколі 1831 р. був опубл.: ЧОИДР. — 1863. — Т. 1. — С. 176-177.

 5 Павловский И. Малороссийские козачьи полки в борьбе c поляками в 1831 г. // Труды Полтавской губернской ученой архивной комиссии. — 1910. — Т. 7. — С. 108 — 114.



Однак, коли козаки вже були готові виступити, польське повстання було розгромлене, і козацькі загони, в яких уже не було потреби, розпустили.

Засвідчивши лояльність козаків і той факт, що вони ще можуть бути корисними, генерал-губернатор Рєпнін запропонував царю Миколі, щоб козаків повернули до їхнього «колишнього військового статусу» 1. Він підготував проект, за яким не тільки відновлювалися військові формування, але й дозволялася обмежена форма козацького самоврядування. У наступних листах до царя Рєпнін намагався здобути підтримку для свого проекту тим, що вихваляв козаків, які сторіччями служили за «віру, царя й Русь» 2. Цар Микола передав плани Рєпніна у спеціальний комітет, який мав вивчити козацьку проблему. 13 квітня 1832 р. комітет оголосив, що «для блага Имперіи, сохраняющей цЂлость и могущественное величіе свое подъ благотворною сЂнію Самодержавія, не должны бытъ терпимы въ оныхъ отдЂльныя части, или федеральныя соединенія провинцій на особыхъ правах» 3. Обпікшися з Польщею, імперська влада знову прагнула унітарної Росії.

Хоча відновлення козацької автономії було неможливе, цар Микола, задоволений діями козаків, виявив бажання подарувати їм якісь привілеї. 25 червня 1832 р. він видав указ про козацькі землі, податки і рекрутів 4. Землі навічно передавалися козакам і їхнім нащадкам: це означало, що козаки могли продавати своє майно тільки іншим козакам, проте їм дозволялося викуповувати маєтки у шляхти й різночинців, а вже цю землю продавати кому завгодно. Указ гарантував збереження цілого ряду місцевих судових норм і козацьке право продажу спиртних напоїв. Податок, який накладався на козаків, приблизно дорівнював податкові від державних селян (за винятком земельної ренти), тоді як квота набору до війська становила 5 чоловік від 1000, а служба обмежувалася 15 роками.

Князь Рєпнін, однак, вважав ці заходи недостатніми і неодноразово звертався з проханнями про створення окремого департаменту з козацьких справ. Його зусилля не були даремними: 17 січня 1834 р. була створена Головна господарська контора для малоросійських козаків (Главная хозяйственная контора для малороссийских козаков) 5.



 1 Цей меморандум опубл.: ЧОИДР. — 1863. — T. l. — C. 182-191.

 2 Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС. — 1897. — № 10. — С. 128.

 3 Там же. — С. 128.

 4 ПСЗ. — 2-е изд. — № 5458. — 25 июля 1832 г. — Т. 7. — С. 398-402.

 5 ПСЗ. — 2-е изд. — № 6727. — 17 января 1834 г. — Т. 9. — С. 46-52.



Вона займалася справами козацьких землеволодінь, оподаткування, призову до війська та еміграції. На місцевому рівні козаки могли навіть обирати деяких чиновників того департаменту. Отже, передбачалося, що буде створений спеціальний чиновницький апарат, який захищатиме козаків від утисків з боку поміщиків і контрольованої шляхтою місцевої адміністрації, але департамент проіснував недовго. Відразу після створення Міністерства державного майна (Министерства государственных имуществ) 1837 р. козаків перевели під його юрисдикцію, і вони залишилися під владою цього міністерства до 1860-х рр. 1.

Ніщо не могло зупинити економічний занепад козаків — ні скупі поступки з боку Миколи, ні перетрушування місцевої адміністрації. Він корінився у двох взаємозв’язаних проблемах: зростанні населення та занепаді козацьких господарств. Незважаючи на постійну еміграцію, козацьке населення Чернігівської та Полтавської губерній постійно збільшувалося. За даними перепису, 1782 р. тут було 428442 особи чоловічої статі; 1819 р. —450365; 1837—1839 рр. — 533 778; 1851 р. — 549 198; і 1860 р. — 595 989 осіб 2. Але землеволодіння не збільшувалися, відтак козаки змушені були ділити свою землю на все менші й менші клаптики, а багато з них залишилися взагалі без землі: 1839 р., коли козаки відійшли під юрисдикцію Міністерства державного майна, безземельними були 39 тис. сімей (105 тис. козаків чоловічої статі) 3. Одні подалися на роботи до шляхетських маєтків або до інших козаків, інші емігрували до Новоросії, на Дон, Кавказ і Крим.

Зміна юрисдикції над козаками на користь Міністерства державного майна мала, проте, один далекосяжний наслідок. Вона перекреслила всі питання особливого козацького статусу. Хоча козаки зберігали всі привілеї, отримані 1832 і 1834 рр., вони залишалися під юрисдикцією установи, що займалася передусім державними селянами. Для імперської влади козаки були всього-на-всього особливою групою державних селян. Це не було новиною, бо ще 1802 р. проголошувалося в указі сенату 4.



 1 Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837—1887. — Ч. 2. — СПб., 1888. — С. 18.

 2 Відомості за 1782 р. знаходимо в Стороженка: Стороженко H. K истории малороссийских козаков... // КС. — 1897. — № 4. — С. 155. За 1819 р. — з доповідної записки генерал-губернатора Рєпніна: Краткая записка о малороссийских козаках. — С. 128. За 1837—1839 рр. див.: Историческое обозрение пятидесятилетней деятельности Министерства государственных имуществ 1837 — 1887. — Ч. 2. — С. 18. За 1851 і 1860 рр. — з: Материалы государственных имуществ. — СПб., 1861. — Т. 3. — С. 188-189.

 3 Теплицький В.П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні. — К., 1959. — С. 25.

 4 ПСЗ. — № 20823. — 28 июня 1803 г. — Т. 27. — С. 712-715.



Але формування козацьких полків 1812 і 1831 рр., а також підтримка козацької справи генерал-губернатором Рєпніним порушили питання про їхній статус. Будь-які плани відродити козаків як вільних вояків старої України наштовхувалися на імперську опозицію (зникала лише з виникненням надзвичайних потреб під час воєн) і гинули під тягарем економічного занепаду козаків. Продовжуючи вважати себе козаками, вони майже не відрізнялися від державних селян — ні з точки зору адміністративного підпорядкування, ні своїм достатком. Із скасуванням панщини, внаслідок чого державні селяни отримали землю, ця ледь помітна відмінність ще більше згладилася. Таким чином, через 60— 80 років після ліквідації Гетьманщини козаки перетворилися у спеціальну групу державних селян й інтегрувалися в імперську соціальну структуру.




Імперська інтеграція решти українського суспільства


Імперська інтеграція інших верств українського суспільства відбувалась відносно спокійно, без зайвої полеміки і серйозного спротиву. На це слід було сподіватися, оскільки міщани, духовенство і селянство являли собою у політичному відношенні більш пасивні елементи українського суспільства, їх менше зв’язували традиції автономної Гетьманщини, і вони не мали можливості справляти значний політичний вплив. Якщо священики й міщани і згадували про свої привілеї, то використовували їх здебільшого для зміцнення соціального становища своїх груп, а не для того, щоб підняти голос на захист автономії.

Асиміляція міщан відбувалася набагато швидше, ніж козаків, з меншими адміністративно-правовими ускладненнями. По-перше, не існувало жодних непорозумінь щодо соціально-правового статусу українського міщанства: на відміну від шляхти або козаків, міщани відразу отримали його імперське визнання. Їх становище чітко визначила Міська грамота 1785 р., і воно не відрізнялося від становища міщан інших частин імперії.

По-друге, автономістські традиції серед міщан були настільки слабкими, що запровадження імперських норм не зустріло жодного опору. Символом міської автономії було магдебурзьке право, яке гарантувало міське самоврядування і запобігало втручанню будь-якої зовнішньої влади у міські справи. Насправді магдебурзьке право і незалежна міська адміністрація Гетьманщини ніколи не діяли на повну силу. Проте, як свідчать міщанські накази до Законодавчої комісії 1767 р., воно мало велике символічне значення для міст Гетьманщини XVIII ст. У 1780-х рр., однак, навіть така символічна роль, за винятком Києва, була втрачена. Всі інші міста управлялися за російським міським законодавством у поєднанні з Литовським статутом 1.



 1 Василенко Н. «Право магдебургское» // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А.Ефрона. — 1899. — Т. 24. — С. 894-896.



Хоча Міська грамота 1785 р. не скасовувала ні магдебурзького права, ані жодного іншого зводу законів, вона все ж таки кардинально перебудовувала структуру міської адміністрації та судочинства. Новостворені адміністративні посади і процедури недвозначно порушували положення магдебурзького кодексу, але міщани настільки слабо пам’ятали про нього, що, крім Києва, ніде на це навіть не звернули уваги. Проте імперський уряд сам нагадав міщанам про магдебурзьке право. 1824 р. сенат переглянув рішення в справі торгівлі у Полтаві, оскільки попередня постанова була ухвалена на підставі Литовського статуту, а не магдебурзького права. Сенат уповноважив міські суди і надалі користуватися магдебурзьким правом повсюди, де його можна було застосувати. Але дотриматись цього було неможливо, оскільки суди не мали навіть текстів магдебурзького кодексу. Внаслідок цього міністерська комісія запропонувала здійснити нове видання та російський переклад (магдебурзький кодекс був доступний тільки німецькою, латинською і польською мовами). Справу передали Сперанському, який у спеціальному меморандумі вказав, що магдебурзьке право вже давно витіснили Литовський статут і російське законодавство, і рекомендував надалі дотримуватися поточних норм 1. У 1831 р. магдебурзьке право було офіційно скасоване на Лівобережній Україні 2. У Києві воно було у вжитку до 1834 р. 3

Третім фактором, що прискорив імперську інтеграцію, було нестабільне політичне й фінансове становище українських купців. У 1780-х рр. Шафонський відзначав, що міжнародна торгівля здійснювалася переважно через греків та інших іноземців, у той час як внутрішню торгівлю, зокрема на ярмарках, контролювали росіяни. У 1782 р. з 1483 купців, зареєстрованих у Чернігівській губернії (за винятком інших іноземців), було 896 росіян і 587 українців 4. Шафонський відносив малий відсоток українських купців на рахунок того, що в Гетьманщині не було власної столиці. «Бо всей Малой Россіи нЂть ни одного купца изъ природныхъ Малороссіянъ, который бы собственнаго денежнаго капитала тысячъ тридцать имЂлъ» 5.



 1 Про постанову сенату 1824 р., пропозицію російського перекладу магдебурзького права та позицію Сперанського з цього приводу пише Н.Василенко: Василенко Н. Право магдебургское... — С. 894 — 896.

 2 ПСЗ. — 2-е изд. — № 4319. — З февраля 1831 г. — Т. 6. — С. 119-122.

 3 История Києва. В 2 т. — Киев, 1960. — Т. 1. — С. 294-295; Щербина В. Боротьба Києва за автономію. — С. 214.

 4 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 187.

 5 Там же. — С. 22.



Навіть при бажанні українські купці не могли опиратися Міській грамоті, бо не мали відповідного багатства і влади.

На відміну від українців, грецьким купцям Гетьманщини вдалося залишитися вільними від положень Міської грамоти. На прохання Ніжинського грецького братства Катерина видала указ про продовження грецьких економічних привілеїв, звільнення їх від податків та квартирування військ і забезпечення в Ніжині окремого грецького магістрату та суду 1. Цим користувалися близько 500 грецьких сімей, що тримали в своїх руках торгівлю з Османською імперією 2. Випадок з греками свідчить, що в разі потреби з Міською грамотою можна було і не рахуватися.

Врешті-решт, Міська грамота 1785 р. була прийнята без особливих проблем, оскільки не зачіпала прав найбільшої групи міських жителів — міщан, які, на відміну від купців, переважно були українцями. У Чернігівській губернії, наприклад, із загальної кількості 19 139 зареєстрованих міщан лише 654 були росіянами, решта — українцями 3. Міська грамота залишала, по суті, недоторканим головний стрижень міського життя — структуру ремісничих цехів, встановлюючи тільки термін навчання і певні обмеження щодо цін. У багатьох дослідженнях показано, що навіть після запровадження більш продуманої Постанови про цехи 1799 р. українська цехова структура змінювалась дуже повільно 4. У 20-х рр. XIX ст., однак, ремісничі цехи перетворилися на частину державної адміністрації і, таким чином, втратили характерні риси українських цехів: корпоративне самоврядування виробництва, контроль за якістю, цінами, відбором і навчанням майбутніх членів цехів 5.

Хоча відкритої опозиції Міській грамоті не було, її не сприйняли одностайно. У Києві, з його сильними автономістськими традиціями, положення грамоти вміло поєднали з місцевими традиціями. Магдебурзьке право залишалося в силі, а київський патриціат зберіг контроль над урядом і фінансами і навіть відновив традиційну частину київської адміністрації — міліцію 6.



 1 ПСЗ. — № 16250. — 1 октября 1785 г. — Т. 22. — С. 447.

 2 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 468 — 476.

 3 Там же. — С. 187.

 4 Клименко П. Цехи на Україні. — К., 1929. — С. 1 — 120; Лазаревська К. Матеріали до історії цехів на Лівобережній Україні XVII —XIX вв. // ЗІФВ ВУАН. — 1925. — Т. 6. — С. 20 — 33; її ж: Київські цехи в другій половині XVIII та на початку XIX віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятниках // Записки Українського наукового товариства. — К., 1926. — Т. 22. — С. 275 — 308; Карачівський М. Архівна спадщина київських цехів // ЗІФВ ВУАН. — 1927. — Т. 11. — С. 262 — 286.

 5 Клименко П. Цехи на Україні. — С. 160—166.

 6 Киевское представительство прежнего времени // КС. — 1882. — №5. — С. 177 — 183; Щербина В. Боротьба Києва за автономію. — С. 210.



1796 р. зміцнилися адміністративні зв’язки Києва з Гетьманщиною, і він став столицею новоствореної на Правобережжі Київської губернії. Після того як внаслідок другого поділу Польщі Правобережна Україна стала частиною імперії, імперська влада стала більш толерантно ставитися до регіональних особливостей. Напевне, саме з цієї причини Києву не заборонялося зберігати свої особливості в адміністрації довше від лівобережних міст. Дійсно, 1797 і 1802 рр. давні київські привілеї були знову підтверджені 1.

Посилаючись на свої давні права, кияни намагалися стримати активність іноземців, особливо росіян та євреїв, у торгівлі й мануфактурному виробництві. Хоча мешканці міста робили все можливе, щоб перешкодити поселенню євреїв, 1797 р. в місті вже проживало 1411 євреїв з правого берега, і кількість їх постійно зростала 2. Нерідко участь у київських ярмарках служила приводом для в’їзду євреїв. Після кількамісячного перебування багато євреїв вже мали можливість купити собі будинок і стати постійними мешканцями. Київські міщани неодноразово зверталися до імперської влади з проханням вигнати тих незаконних поселенців 3. Врешті-решт, у 1830-х рр. були вжиті відповідні заходи й київські євреї були змушені перебратися за межі міста 4.

Вигнання євреїв було Пірровою перемогою, бо супроводжувалося остаточним скасуванням муніципальної автономії та втратою київським патриціатом свого привілейованого становища на користь інших конкурентів — росіян, які до середини XVIII ст., подібно до євреїв, не мали права на постійне оселення в Києві. Однак тоді росіянам вдалося проникнути в замкнутий київський міщанський клас: вони ставали помічниками або навіть партнерами у створюваних торговельних компаніях. Поступово все більше і більше росіян прибувало в Київ, і в 30-х рр. XIX ст. їх уже було достатньо для того, щоб кинути виклик контролеві муніципальної адміністрації 5.


 1 ПСЗ. — № 18 142. — 16 октября 1797 г. — Т. 24. — С. 736. Указ від 15 вересня 1802 р., що підтверджував усі привілеї, у «Полное Собрание Законов» включений не був. Л.Мацеєвич описав церемонії, що відбувалися у Києві у зв’язку з прийняттям і офіційним проголошенням указу. Див.: Мацеевич Л. Из жизни Києва в начале исходящего столетия // КС. — 1896. — № 11. — С. 65 — 67.

 2 Географическо-статистический словарь Российской империи. В 5 т. / Под ред. И.Семенова. — СПб., 1863-1885. —Т. 2. —С. 622. В Росії проводилася офіційна політика недопущення євреїв у Московію, а пізніше — в Російську імперію. З поділами Польщі Росія отримала численне єврейське населення, але й тоді імперська влада намагалася не допустити розселення євреїв у власне Росії, обмеживши територію їхнього поселення польськими землями та Україною (смуга осілості). До поділів Польщі в Гетьманщині проживала невелика кількість євреїв.

 3 Одна з тих петицій була опублікована. Див.: Мелочи из архивов Юго-Западного края; ходатайство киевских граждан о выселении из Києва евреев (1830 г.) // КС. — 1901. — № 10. — С. 12-13.

 4 Фундуклей И.И. Статистическое описание Киевской губернии. В 3 т. В 4 ч. — СПб., 1885. — Ч. 1. — С. 261. Указ вийшов 2 грудня 1827 р., але минуло ще два роки, поки євреї встигли продати своє майно і виїхати з міста. Отже, багато євреїв залишалося в Київі ще на початку 1830-х рр.

 5 Найкраще російсько-український конфлікт у Києві подав Прокопович. Див.: Прокопович В. Під золотою корогвою. — Париж, 1943. — С. 63 — 72.



Боротьбу між міськими фракціями українців і росіян остаточно вирішила імперська влада. 1821 р. сенатові стало відомо, що українська адміністрація Києва розтратила мільйони карбованців з міської казни. Розслідування цього скандалу тривало до жовтня 1834 р., аж поки чиновників, причетних до розтрати, не позвільняли 1. Місяцем пізніше всі залишки автономії, включно з магдебурзьким правом, були знищені.

Скандал був просто зручним приводом для змін в імперській політиці. Перед лицем польського повстання, яке перекинулося і на Правобережжя, Микола І вирішив скасувати всі залишки самоврядувальних інституцій та місцевих особливостей. Генерал-губернатор Бібіков приступив до впровадження в життя політики «злучення цієї землі (Правобережної України разом з Києвом. — З. К.) з Великоросією» 2. Таким чином, російська фракція здобула контроль над адміністрацією міста; наступними чотирма бургомистрами були російські купці. Микола був настільки рішуче настроєний покласти край особливому становищу київських міщан, що кожному купцеві або ремісникові з імперії, який оселявся у Києві, дарував трирічне звільнення від податків 3. Як і очікувалося, місто захлиснули новоприбульці, і вже 1845 р. із 6 048 зареєстрованих майстрів ремісничих цехів місцевих було тільки 3059, а 2089 — приїхали з інших міст 4. Більшість з новоприбульців були росіянами, які перебрали повний контроль над будівництвом (2848 майстрів, поденщиків і підпомічників) 5. Утративши автономію, купці та ремісники стали частиною етнічно різнорідного імперського стану.

Боротьба киян породила всього-на-всього єдиний відомий літературний твір, що походив з міщанських кіл колишньої Гетьманщини: «О скорбе киевлян о потере магдебургского права» 6.



 1 Цей скандал докладно описує Каманін. Див.: Каманин И. Последние годы самоуправления Києва по магдебургскому праву // КС. — 1888. — № 5. — С. 140 — 168; № 8. — С. 157-195; № 9. — С. 597-622.

 2 Щербина В.І. Нариси з історії Київа, відколи приєднано його до Московської держави до початку світової війни і революції (1654 — 1914) // Нові студії В.І.Щербини з історії Київа. — Київ, 1926. — С. 19.

 3 ПСЗ. — изд. 2-е. — № 7931. — 8 марта 1835 г. — Т. 10. — С. 211.

 4 Фундуклей И.И. Статистическое описание. — Ч. 1. — C. 380.

 5 Там же. Оскільки за даними переписів від 1782 до 1897 рр. українці та росіяни не розрізнялися, доводиться посилатися на таку непряму інформацію, як контрольована однією національністю гільдія або професія.

 6 О скорбе киевлян о потере магдебургского права // КС. — № 5. — 1882. — С. 352-357.



Протест написаний у вигляді довгої поеми українською мовою у незвичайно різкому антиросійському тоні. У поемі нарікалося, що «бородаті», кацапи (тут: цапи), приїжджають з Тули, Калуги, Брянська та інших міст і захопили Київ. Анонімний автор розмірковує над тим, що єдиний вихід для киянина — це покинути свою дружину й дім і залишити місто. Він звинувачує попередню адміністрацію міста в тому, що вона втратила українські права через корупцію і шахрайство, й приходить до висновку, що тепер «правити будуть московити».

У решті колишньої Гетьманщини імперська інтеграція міст проходила значно швидше, без місцевого опору. На Лівобережжі не існувало сильних традицій самоврядування, а влада не була настільки терпимою, як у Правобережній Україні. Наприклад, у Чернігові запровадження Міської грамоти не викликало жодного протесту. Наслідки ж імперської інтеграції були такими самими, що й у Києві. Передусім до міста розпочався сильний наплив євреїв: якщо 1786 р. тут проживав тільки один єврей, і то за межами міста, то 1796 р. євреї зробили, правда, безуспішно, спробу отримати муніципальну монополію на виробництво й продаж спиртних напоїв, а 1802 р. у Чернігові вже було достатньо євреїв для того, щоб мати свою синагогу, школу і цвинтар 1. У середині сторіччя єврейські міщани перевершили чисельністю християн: 2741 єврей, 2012 православних і 7 старовірів 2.

Водночас чернігівські міщани зіткнулися зі значно меншим, але постійним напливом росіян. У 1787 і 1797 рр. чернігівська дума розглядала скарги про те, що росіяни незаконно торгують у межах міста 3. Конфлікт досяг свого апогею 1815 р., коли росіяни (здебільшого у будівництві) намагалися організувати свою власну гільдію. У петиції до губернського уряду 151 російський міщанин скаржився на те, що їх непропорційно оподатковують і що забагато росіян відбирають для призову в армію 4.



 1 Хижняков В. Черниговская старина (1765—1810); по архивным бумагам городской думы // КС. — 1890. — № 6. — С. 373-375.

 2 Маркевич Н. Чернигов: историческое и статистическое описание Чернигова // ЧГВ. — 1852. — № 10. — С. 4.

 3 Тищинский A. K истории края: Столетие Черниговской думы // ЧГВ. — 1888. — № 3. — С. 4; Хижняков С. Черниговская старина. — С. 375.

 4 Інцидент переказується у циркулярі генерал-губернатора Рєпніна про скасування етнічних цехів у Чернігівській і Полтавській губерніях. Циркуляр опубл.: Павловский И.Ф. Об уничтожении плотницкого цеха русской породы // Труды Полтавской архивной комиссии. — 1909. — Т. 6. — С. 317-318.



У своїй відповіді Чернігівська дума вказувала на те, що росіяни не виконують своїх зобов’язань щодо міста, а багато з них, як виявилося, були волоцюгами. Чернігівська дума, однак, не мала нічого проти російської гільдії у випадку, якби члени гільдії виконували свої муніципальні обов’язки. Але коли генерал-губернатор Рєпнін дізнався про існування тільки російської гільдії, він наказав негайно її ліквідувати (1818) і зареєструвати членів цехів не за національністю, а за професією. Як виявилося, це не був поодинокий випадок, оскільки генерал-губернатор розіслав циркуляр про скасування всіх етнічних цехів у Чернігівській і Полтавській губерніях. Отже, імперська влада ще раз сприяла створенню об’єднаного, але етнічно різнорідного класу міщан.

Подібних прикладів не бракувало по всіх містах Гетьманщини, за винятком Ніжина. Здебільшого завдяки існуванню грецького братства, Ніжин був більш космополітичним містом Гетьманщини, ніж інші. На час скасування Гетьманщини там було 163 українських, 90 російських і приблизно 700 грецьких, болгарських і волоських купців. Серед ремісників переважали українці: 4817 українців і 88 росіян 1. Тоді ж до міста стали прибувати євреї. 1797 р. міщани звернулися до імперської влади з проханням заборонити євреям оселятися в Ніжині 2. Петиції залишалися без відповіді, і в середині століття місто стало ще більш космополітичним — додалося понад 2 тис. єврейських купців і ремісників 3.

Оскільки грецьке братство зберегло свої привілеї, Ніжин, перебуваючи під українською адміністрацією, мав два уряди і дві судові системи. Впродовж першої половини XIX ст. між ними неодноразово виникали суперечки з питань оподаткування, протипожежної служби, паспортного режиму та багатьох інших муніципальних проблем 4. Ці змагання відсунули на другий план українсько-російські тертя у купецькій та ремісничих гільдіях.

У середині XIX ст. українські купці на території колишньої Гетьманщини становили вже меншість. За переписом 1851 р., у Полтавській губернії було 1381 єврейський купець (6 — у першій гільдії, 22 — у другій, 1353 — у третій) і 1 229 православних (4-у першій гільдії, 30 — у другій, 1095 — у третій) 5. У Чернігівській губернії українських купців було більше, ніж єврейських: відповідно, 2848 і 767, але навіть у цьому випадку широкомасштабна торгівля була в руках євреїв. Християни не мали достатнього капіталу для першої гільдії, в той час як у ній були зареєстровані 59 єврейських купців (у другій гільдії — 82 християнина і 15 євреїв; у третій гільдії — 2766 і 693, відповідно) 6. До цього ще слід додати 900 греків, волохів, персів і молдаван, які належали до грецького братства і які не могли вступати у російські купецькі гільдії 7.



 1 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 475 — 476.

 2 Прошение «граждан» города Нежина о запрещении євреям розничной торговли / Изд. В.С.Иконников. — КС. — 1898. — № 6. — С. 86 — 89; Прошение нежинских купцов и мещан о воспрещении польским и австрийским євреям розничной торговли на ярмарках Малороссии 1797 г. / Изд. АЛазаревский. — КС. — 1902. — № 7 — 8. — С. 12 — 15.

 3 Географическо-статистический словарь Российской империи. — Т. 3. — С. 569; Город Нежин // Журнал Министерства внугренних дел. — 1846. — Т. 13. — С. 261—298.

 4 Харлампович К. Нариси з історії грецької колонії в Ніжені // ЗІФВ ВУАН. — 1929. — Т. 24. — С. 109-205.

 5 Кеппен П. Девятая ревизия. — СПб., 1857. — С. 184—185.

" Там же,

 7 Город Нежин. — С. 291.



На жаль, немає можливості точно підрахувати кількість російських купців у Гетьманщині. Тогочасна література і деякі наукові праці вказують на те, що у внутріїнній торгівлі, особливо на ярмарках, панували росіяни та євреї 1. МДомонтович, який збирав військову статистику, припускав, що дві третини купців Чернігівської губернії були росіянами і євреями, і лише одна третина «складається з місцевого населення, малоросів» 2.

Українські ремісники сяк-так провадили свої справи під подвійним тиском новоприбулих росіян та євреїв. У Полтавській губернії євреї становили близько одної третини всіх зареєстрованих у гільдіях ремісників (євреїв — 9448; християн — 18 358), а у Чернігівській губернії — майже одну п’яту (євреїв — 12 378; християн — 47 955) 3. На жаль, оскільки статистика не розрізняла українців і росіян, неможливо навіть приблизно визначити рівень російського проникання у ремісничі гільдії. Судячи з тих конфліктів, що мали місце у Києві й Чернігові, їхня кількість мала бути досить значною, особливо у будівництві.

Запровадження Міської грамоти мало далекосяжну мету інтегрувати українських купців і ремісників в етнічно перемішаний імперський міщанський клас. Саме це, сильніше від усіх інших факторів, обривало зв’язки міїцан з минулим Гетьманщини. Українське місто набувало все більш етнічно різнорідного, а лінгвістично — російського характеру. Російська мова була мовою не тільки торгівлі та промисловості, а й урядовою мовою. До русифікації міст спричинилися численні імперські чиновники, що заполонили губернські та повітові столиці.

Імперська інтеграція Гетьманщини принесла з собою часткову русифікацію ще однієї соціальної групи — духовенства. У XIX ст. священнослужителі стали окремою замкнутою соціальною групою — у Полтавській губернії їх було 8073, а у Чернігівській — 7097 осіб 4. До цього часу представники шляхти, козаків і навіть селян мали можливість ставати священиками або ченцями 5, бо їхній статус вважався покликанням, професією, але не окремою соціальною категорією або станом.



 1 Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. — СПб., 1858. — С. 12 — 15, 47 і наступні; Николайчук О. Ильинская ярмарка в период ее существования в г. Ромнах // Труды Полтавской архивной комиссии. — 1906. — Т. 3. — С. 54-59.

 2 Домонтович М. Материальг для географии и статистики России. Черниговская губерния. — СПб., 1865. — С. 156.

 3 Кеппен П. Девятая ревизия. — С. 186 — 187.

 4 Там же. — С. 209.

 5 Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии XVIII века. І: Приходское духовенство; II: Монахи // РА. — 1871. — Без тома. — С. 1884—1905; Крыжановский Е.М. Очерки быта южно-русского сельского духовенства в XVIII в. — В кн.: Собрание сочинений Е.М.Крьгжановского. — Киев, 1890. — T. 1. — C. 391-439.



Впровадження подушного податку, державне регулювання кількості священнослужителів і обов’язкова семінарська освіта спричинили до того, що клір перетворювався на замкнутий стан. Оскільки осіб, що підлягали подушному оподаткуванню або призову на військову службу, не могли приймати до кліру 1, кандидати на духовний сан повинні були належати до двох станів, звільнених від згаданих повинностей: шляхти або кліру. Церковна служба не була соціально престижною або матеріально вигідною і, таким чином, для шляхти — непривабливою. Обов’язкове семінарське навчання ще більше звужувало можливості для сторонніх осіб отримати духовний сан, оскільки до семінарій приймали практично лише синів священиків 2. Врешті-решт, держава суворо регулювала кількість душпастирів і ченців для кожної парафії. Конкурс був дуже складним, оскільки від подушного податку звільнялися лише ті, хто посідав офіційно визнані позиції. Якщо на посаду у парафії претендував хтось з синів місцевих священиків, то, завдяки сімейним зв’язкам, практично було неможливо, щоб та посада перейшла на користь прибульця 3.

Таким чином, у XIX ст. громада позбулася свого права обирати на священика місцевого жителя з тим, щоб пізніше він отримував богословську освіту і здобував висвячення. Так само громада вже не могла запросити до себе іноземного священика, рукоположеного у Молдавії чи Османській імперії, або навіть з іншої частини Російської імперії. Ті ж нечисленні громади, що намагалися продовжити традицію виборів, на практиці були обмежені до вибору одного з синів попереднього місцевого священика.

Як не дивно, міцні місцеві корені кліру не запобігли його русифікації. Перетворившись на окремий клас, священики навчалися російською мовою, писали один до одного по-російськи, розмовляли по-російськи вдома і навіть проповіді у селах читали російською мовою 4.



 1 У 1770—1771 рр. сенат і синод вимагали виключення з числа духовенства зареєстрованих для подушного податку. Див.: Freeze Gregory L. Social Mobility and the Russian Parish Clergy in the Eighteenth Century // Slavic Review. — Vol. 33. — 1974. — № 4. — P. 655-656.

 2 В колишній Гетьманщині цю політику започаткував митрополит Самуїл Миславський. Див.: Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4. — С. 31. Продовжив її митрополит Гавриїл Банулеско-Бондоні. Див.: Чеховский В. Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бондони (1799 — 1803) // Труды КДА. — 1904. — № 10. — С. 274. Доступ до семінарій виключно синам священиків, очевидно, був розповсюджений по всій імперії. Див.: Freeze G. Social Mobility... — P. 653.

 3 Митрополит Бондоні безуспішно намагався припинити практику, коли родини священиків контролювали призначення на посади у певних парафіях. Див.: Чеховский В. Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бондони // Труды КДА. — № 8. — 1904. — С. 105-108.

 4 Кистяковский Ф. Воспоминания (1807 — 185? г.) // КС. — 1895. — № 1. — С. 44-63; № 2. — С. 218-233; — № 4. — С. 114-130; — № 7-8. — С. 185-210; — № 9. — С. 346-366; — № 10. — С. 113-118; — № 11. — С. 244-258; — № 12. — С. 380 — 396; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. — Т. 3. — С. 251 — 262. Найкраще різницю між старим духовенством і більш освіченим, але зрусифікованим молодим поколінням описав у своєму художньому оповіданні Іван Нечуй-Левицький: Нечуй-Левицький І. Старосвітські батюшки та матушки (багато видань). Левицький сам походив з родини священиків і був випускником Київської духовної семінарії.



Яскравий і стислий опис українського парафіяльного кліру XIX ст. подає М.Грушевський: «Право сільських громад вибирати собі духівників скасоване. На парафії стали приходити люди більш освічені, але громаді цілком чужі і неохотні до зближення з нею. Пройшовши змосковщену школу, кандидати на священство, навіть і ті, що вийшли з українського села, відривались від народної мови, дивились на неї і на українську народну стихію згорда, легковажачи народний обряд і культуру. Маючи вказівки згори, старались викорінювати все, що не підходило під московський взірець. Народові замість того нічого позитивного не давали і сліпо тримались московської книжки й культури, бувши настрашені урядовими нагінками й заборонами всілякого „українського сепаратизму". Українська народна мова була вигнана з проповідниці і зі школи. Не тільки громадська праця, але навіть просте зближення до селян чи братаннє з ними було для священика річчю небезпечною, викликаючи підозріливість адміністрації та поміщиків, на послугах яким стояла вся нижча московська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, полщійними урядовцями, крамарями, для сільської ж громади у них тільки домагання оплат» 1.

Нарешті, скасування української автономії означало закріпачення селян у приватних маєтках, кульмінацію процесу, який розпочався ще наприкінці XVII ст. Прив’язаний до землі та оподаткований подушним податком, селянин тепер ще більше, ніж будь-коли, залежав від ласки свого поміщика. Хоча, як здається, у трудових повинностях селян щодо землевласників негайних змін не відбулося, скасування автономії закрило більшість легальних шляхів до поліпшення їхнього становища. Якщо знищення Запорозької Січі народ оплакував у своїх піснях, то немає жодних вказівок на те, що селяни дуже сумували за Гетьманщиною та її інституціями. У відповідь на скасування автономії і остаточне закріпачення вони просто втікали від своїх господарів. Між 1782 і 1791 рр. приблизно 35 тис. селян з Київської та Чернігівської губерній втекли від своїх господарів і здебільшого подалися на Південну Україну й Дон. Якщо мати на увазі, що загальне селянське населення цих губерній становило майже 700 тис. чоловік, то це означало, що за короткий період в 9 років повтікали 5 % усіх селян 2.



 1 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів. — 1925. — С. 112 — 113.

 2 Дубровський В. Селянські втечі на Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст. (1782 — 1791 рр.) / Чернігів і Північне Лівобережжя / Записки Українського наукового товариства. — К., 1928. — Т. 23. — С. 394-396.



З колонізацією південних земель і жорстоким імперським переслідуванням утікачів процес цей дуже ускладнювався, проте втечі продовжувались. Між 1822 і 1833 рр., наприклад, за це було вислано у Сибір 1349 селян з Полтавщини і 1827 — з Чернігівщини 1.

Іншими засобами, за допомогою яких селяни могли висловити своє незадоволення, були петиції до уряду та насильства. До місцевої і часом до центральної влади надходили сотні петицій 2. Зареєстровані селянами хотіли довести, що насправді вони були козаками. Закріпачені своїми землевласниками селяни намагалися поміняти свій статус на державних селян. Коли петиції не мали успіху, вони час від часу вдавалися до насильств. У с. Морозівці селяни виступили з протестом проти того, що за переписом 1782 р. їх зареєстрували не державними, а приватними селянами. Вони «заарештували» поміщика, вигнали місцеву владу і направили делегацію до київської губернської адміністрації. Розслідування показало, що вимоги селян Морозівки були справедливими, і їх зареєстрували як державних селян 3. Хоча поодинокі випадки насильства з боку селян і мали місце 4, масові повстання, що охоплювали б цілі села, не спостерігалися, а там, де вони все ж таки відбувалися, в них брали участь козаки, що втратили землю, луку або ліс 5.



 1 Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). — К., 1958. — С. 79. Окремий розділ своєї праці Гуржій присвячує селянським втечам (С. 69 — 82).

 2 Там же. — С. 53-59.

 3 Там же. — С. 83-84.

 4 Про це див.: Игнатович И.И. Крестьянское движение в первой четверги XIX века. — М., 1963. — С. 294-321; Гуржій І.О. Боротьба селян... — С. 53—68, 83 — 105; Історія селянства Української РСР. В 2 т. — К. — 1967. — Т. 1. — С. 327 —

335.

 5 Козаки брали участь практично у всіх більших повстаннях першої чверті XIX ст., про які згадує Гуржій. Див.: Гуржій І.О. Боротьба селян... — С. 83 — 105. Радянські історики трактували козаків як частину селянства і, таким чином, могли говорити про зростання селянського руху з кінця XVIII ст. до скасування кріпацтва.



Якщо Катерина спромоглася скасувати українські інституції та швидко запровадити російську імперську адміністрацію, то для повного сприйняття імперської соціальної структури українському суспільству знадобилося більш як півстоліття. Впродовж цього часу, за деякими винятками, українська шляхта асимілювалася з російським дворянством, козаки поступово перетворилися на фактично державних селян, купці та ремісники розчинилися в етнічно різнорідному, але лінгвістичнj російськомовному імперському міщанському стані, клір став частково зрусифікованою замкнутою кастою, а селяни у приватних маєтках були повністю закршачені.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.