Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня         Головна         Наступна





Степан СІРОПОЛКО

НАРОДНА ОСВІТА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І В КОЛОНІЯХ





ВСТУП


Народна освіта є одною з найважливіших передумов добробуту й розвитку народу, одним із найголовніших чинників культури й поступу. Вже в давнину належно оцінювалось у нас значення народної освіти. Пригадаймо, наприклад, вислів невідомого автора оповідання «Пересторога» (з початку XVII ст.) про причину занепаду Української держави: «И так то вельми много зашкодило панству рускому, же не могли школ и наук посполитых розширяти, и оных не фундовано; бо коли бы науку имЂли, тоды бы за невЂдомостію своею не пришли до таковыя погибели».

Подаючи тут дані про сучасний стан народної освіти на українських землях і в колоніях, мушу застерегти, що за відсутністю матеріалів оминаю деякі українські землі й колонії (Холмщину, Кубань, Далекий Схід й інші), а по деяких за браком місця обмежуюся дуже короткими відомостями.

Огляд сучасного стану народної освіти почнемо з українських земель, а потім перейдемо до українських колоній.







СОВІТСЬКА УКРАЇНА


Раніш ніж перейти до огляду сучасного стану народної освіти на Совітській Україні, вважаю необхідним подати стислі відомості про те, як стояла освітня справа на Наддніпрянській Україні з часу революції 1917 р., коли впали всі ті пута, що зв’язували національний рух на Україні. З подихом революції 1917 р. український народ негайно взявся за працю на освітньому полі. І це зрозуміло, бо на Україні за царських часів до самої революції 1917 р. не було жодної української школи. Й ось з перших же днів революції пішла конкуренція між селами, містечками й навіть хуторами. Кожне село намагалося мати в себе українську школу, складало приговори, збирало кошти, відводило помешкання, давало грунт, розшукувало вчителя. Вчительство, знаючи, якої школи потребує населення, стало домагатися організації курсів з українознавства. Генеральний Секретаріат народної освіти, що постав унаслідок I-го універсалу Української Центральної Ради, взявся задовольняти потреби українського народу в освітній справі. А ці потреби були величезні. Поруч із заснуванням шкіл — від початкової аж до Українського університету, Педагогічної академії, Академії мистецтв та ін. — Генеральний Секретаріат народної освіти (пізніше, а саме з днем проголошення IV-м універсалом самостійності України, перетворився в Міністерство народної освіти УНР) приступає до підготовки підручників, плану організації єдиної школи, учителів для української школи, діячів й інструкторів дошкільного виховання та позашкільної освіти і т. д. Дбаючи про розвиток української національної культури, Генеральний Секретаріат на основі проголошеної III-м універсалом Української Центральної Ради національно-персональної автономії забезпечив вільний розвиток культури всім національним меншостям України.

Під час влади гетьмана П. Скоропадського розвиток українського шкільництва на Україні не припинився й завершився відкриттям у Києві Української Академії наук, запроектованої ще Українською Центральною Радою, однак багато проектів, намічених владою Української Центральної Ради, гетьманська влада відклала, а управлінню освітніми справами на місцях надала знову бюрократичного характеру.

Період Директорії Української Народної Республіки визначився продовженням праці, раніше розпочатої ще за Української Центральної Ради, та відновленням колишніх місцевих органів управління народною освітою, скасованих в період гетьманування П. Скоропадського.

Щоб показати, який саме стан освітньої справи на Україні був перед навалою більшовиків на Україну в січні 1919 р., подаю тут статистичні дані про нижчі та середні школи на кінець 1918 р.:


Із комітетів українських народних шкіл — 47 208

вищих початкових шкіл — 1210

хлоп’ячих гімназій — 474

реальних шкіл — 70

дівочих гімназій — 362

комерційних шкіл — 91

дівочих інститутів — 4

торговельних шкіл — 18

духовних семінарій — 9

дівочих єпархіальних шкіл — 15

духовних шкіл — 30



Щодо високих шкіл, то українською владою за два роки відкрито українські університети в Києві та Кам’янці на Поділлі, Український Історично-Філологічний факультет у Полтаві, Українську Академію мистецтв у Києві та Педагогічну Академію в Києві.

Панування більшовиків на Україні від лютого до половини серпня 1919 р. визначилося намічанням різних проектів в освітній справі, але перевести їх у життя більшовикам не довелося, бо на зміну червоним окупантам України прийшли білі — денікінці, які намагалися повернути українське громадянство до вихідних точок того положення, яке, здавалося, вже безповоротно перейшло в сферу минулого. Денікінська влада формально не знищувала української школи, а лише відмовила їй в асигнуванні державних коштів та віднесла українські школи до категорії приватних шкіл. Таким чином, денікінська влада наложила на український народ подвійне оподаткування на освітню справу, — з одного боку, збирала податки на державні потреби, себто й на освіту, а з другого боку, переклала з себе на український народ фінансування української школи. Таке ставлення до української школи денікінська влада мотивувала чисто по-єзуїтському: якщо український народ дійсно бажає мати рідну школу, то він, мовляв, підтримає її своїми засобами. В цей тяжкий час для всієї української культури українське громадянство мусило організовано допомогти школі пережити тяжке лихоліття. На заклик Українського Товариства шкільної освіти в Києві відгукнулися насамперед кооперативи, ухваливши певний відсоток од всіх своїх прибутків уділяти на користь Товариства для удержання українських шкіл, а вслід за ними учительські спілки, різні установи та окремі особи, відраховуючи деякий відсоток від свого місячного заробітку на підтримку рідної школи. Так урятовано від загибелі один із найбільших здобутків українського народу за часів революції.

На зміну денікінцям посунули на Україну знову з півночі російські більшовики, які після короткої перерви й по цей час панують на Україні.

Творцем першої освітньої системи на Сов. Україні був тодішній народний комісар освіти Г. Гринько (його схема була ухвалена Всеукраїнською нарадою в справі освіти в серпні 1920 р.). Трохи згодом в цю систему вніс деякі зміни тодішній заступник народного комісара освіти Я. Ряппо.

Освітня система Сов. України взагалі підлягає різним змінам і до недавнього часу містила в собі деякі відміни в порівнянні з освітньою системою Сов. Росії. Більшовицька влада Сов. України спочатку поклала в основу соціального виховання дитячий будинок, а не трудову школу, як це було в Сов, Росії. Дитячий будинок мав стати «маяком» соціального виховання, себто збирання дітей та їх захисту й охорони. Таке настановлення більшовицької влади на Сов. Україні мотивувалося тим, що внаслідок імперіалістичної світової війни, а потім жорстокої громадянської війни та голоду знайшлося на Сов. Україні коло мільйона безпритульних дітей або напівсиріт, які потребували не стільки шкільного навчання, скільки соціального забезпечення.

Дитячий будинок мав охоплювати сиріт та покинутих батьками дітей віком від 4 до 15 років. Однак у скорому часі дитячий будинок почав втрачати своє значення «маяка» соціального виховання, а натомість основним типом соціального виховання стає семирічна трудова школа, що складається з двох концентрів — нижчого з 4-річним курсом і вищого з 3-річним курсом. З економічних причин більшовицька влада змушена була визнати 4-річну школу за основний тип трудової школи, який постановою Ради Народних Комісарів від 25.ХІ.1924 р. оголошено загальноприступною й безплатною школою. Трохи згодом, а саме законом від 5.IX.1925 р., навчання дітей у перших чотирьох групах трудової школи проголошене як обов’язкове й безплатне.

Щоб зілюструвати, як у дійсності проводилося загальне обов’язкове навчання на Сов. Україні, наведу такі дані: в 1927/28 шкільному році з 612 366 восьмирічних дітей лишилося поза школою 216 659, а з 331 698 дев’ятирічних дітей — 101 618, себто третина дітей цих двох річників лишилася поза школою.

Цікаво, що сама більшовицька влада, встановлюючи закон про обов’язкове загальне навчання, порушує його заведенням певних категорій дітей, які приймаються до школи в першу чергу, — це діти робітників та селянської бідноти. Тож обов’язковість трудової школи фактично не поширюється на дітей «буржуїв» і «куркулів», які можуть користуватися школою лише тоді, коли в школі є вільні місця.

Завдання трудової школи полягає у вихованні з молодого покоління громадян соціалістичного суспільства з комуністичним світоглядом на життя. Сучасна трудова школа є політехнічною школою, себто має ознайомити учнів як в теорії, так і на практиці з усіма важливими галузями виробництва. В дійсності ж трудова школа, як свідчать офіційні матеріали, не дає достатнього обсягу загальноосвітніх знань, а виробнича практика учнів здебільшого обмежується рамками лише одного якогось виробництва, через що звужується політехнічна база школи.



Роки

Кількість шкіл

Кількість учнів

1921

21 968

2 023 680

1922

20 579

1 724 380

1923

17 110

1 417770

1924

15 715

1 533 930

1925

16 555

1 795 190

1926

17 632

2 105 670

1927

18 564

2 218 000

1928

20 032

2 491 173

1932

21 971

4 426 203



На трудову школу покладається також завдання антирелігійної пропаганди і з цією метою серед учнів утворюються дитячі антирелігійні організації, щоб втягнути дітей в боротьбу з тими, хто вірує в Бога, посіяти розлад у родині між дітьми й батьками та за всяку ціну прищепити дітям матеріалістичний світогляд.

Придивімося тепер, як зростала кількість трудових шкіл та учнів у цих школах (див. табл. на с. 75).

З наведеної таблиці бачимо послідовне зменшення кількості трудових шкіл від 1922 р. внаслідок неврожаю 1921 р., що відбився на всьому народному господарстві Сов. України, в тім числі й на освітній діяльності. Цікаво, що постанови більшовицької влади про загальноприступність, а згодом і про обов’язковість трудової школи припали якраз на роки найбільшого зниження кількості трудових шкіл. Загальне обов’язкове навчання дітей віком від 8 до 11 років офіційно визнається досягнутим, і тепер ставиться завдання запровадити на кінець другої п’ятирічки загальнообов’язкове політехнічне навчання для всіх дітей і підлітків до 17 років. З цією метою семирічна трудова школа має перетворитися на десятирічну школу шляхом утворення 3-го концентру трудової школи з 3-річним курсом.

На жаль, дійсність не відповідає офіційній декларації: не кажучи вже про те, що трудова школа не охоплює всіх дітей шкільного віку, майже дві третини дітей, що вчаться в трудовій школі, передчасно, себто раніш досягнення 11 років, залишає школу, причому майже половина цих дітей покидає школу після одного або двох років перебування в школі. Нема чого доводити, що такі діти виносять із школи в найкращому випадку лише початок грамоти.

Розглянемо тепер, як розподіляються учні трудових шкіл за національністю:



Всього учнів

Кількість учнів та національності

укр.

рос.

нім.

жид.

пол.

молд.

інших

2 380 683

1 828 025

241 858

39 194

173 537

47 640

17 245

33 184

у %

77,0

10,1

1,6

7,3

2,0

0,7

1,3

Кількість відповідного населення на Сов. Україні у %


80,1

9,2

1,4

5,4

1,6

0,9

1,4



З цієї таблиці видно, що трудова школа найкраще обслуговує національні меншості (за винятком молдаван), а найгірше українців, якщо порівняти відсоток учнів кожної національності з відсотком відповідного населення на Сов. Україні.

Щодо т. зв. українізації трудових шкіл, то доводиться сказати, що окупаційна влада під тиском вимог українського народу проводить принцип навчання рідною мовою в трудових школах, але ще й досі в багатьох місцевостях, де більшість населення складають українці, існують утраквістичні (двомовні) — російсько-українські школи, як, наприклад, на Артемівщині, де налічується 72 % українців. «В таких школах, — пише «Комуніст» від 22.I.1929 р., — частину лекцій викладається українською мовою, а частину російською, причому більшість учителів уживає мови російської, внаслідок чого учні вчаться не української мови, а якогось жаргону». Створення своєрідної українсько-російської мови слід приписати не лише існуванню утраквістичних шкіл, але й невисокому рівню знання живої української мови деякою частиною вчительства. Так, один дослідник мови вчительства на Кам’янеччині констатував, що вчительська мова пересипана словами, які або взято живцем з російської мови, або просто є скалічені російські слова, як-от: «непонятні міста читалися по скілька разів», «котрі курили й ругались», «докладчиця спинилась на слідуючих капках», «по существу», «конешно» і т. д.

Над трудовою школою стоїть — за планом освітньої системи Сов. України — професійна освіта, яка зосереджується в професійних школах, технікумах та інститутах. Професійна школа мала стати масовою школою в галузі індустрії та сільського господарства. Професійна школа призначена обслуговувати підлітків від 15 до 18 років — як правило, після закінчення ними семирічної трудової школи. Основною базою для створення професійної школи на Сов. Україні стали почасти ті нижчі професійні школи, які дісталися Україні в спадщину від царських часів, почасти старші класи бувших гімназій і реальних шкіл. Про те, як ішов розвиток професійної школи за останні декілька років, подає відомості наступна таблиця:



Спеціальності професійної школи

на 1. XII. 1925 р.

на 15. XII. 1927 р.

на 1. ХІ. 1928 р.

на 1. XI. 1929 р.

індустріально-технічна

141

126

137

157

сільськогосподарська

172

230

240

250

соціально-економічна

51

75

71

65

медична

6

30

32

32

мистецька

36

31

32

35

кустарно-промислова

58

85

103

будівельна

10

12

17

транспортна

16

17

21

Разом

406

576

626

680



Як видно з цієї таблиці, протягом чотирьох років кількість професійних шкіл збільшилася по всіх спеціальностях, крім мистецької; абсолютно найбільше зросла кількість сільськогосподарських шкіл, але відсотково найбільше зросли медичні школи (майже у п’ять із половиною разів).

Як уже раніше згадувалося, до професійної школи з правила можуть поступати лише ті діти, які скінчили семирічну трудову школу. Придивімося, чи так стоїть справа в дійсності. Відповідь на це знаходимо в матеріалах основного обстеження установ професійної освіти на 15.XII.1927 р. У 521 професійних школах, які подали відомості, восени 1927 р. прийнято до 1-ї групи всього 25 531 учня, що за попередньою підготовкою розподілялися так:



Закінчило 3 — 4 групи трудової школи

Закінчило 5 — 6 груп трудової школи

Закінчило 7-у групу трудової школи

З інших навчальних установ

3117

2002

18670

1742



Як видно з наведених даних, п’яту частину вакансій в професійних школах восени 1926 р. заповнено тими, які не скінчили повної семирічки. Це зниження вимог при вступі до професійної школи потягає за собою такі наслідки: по-перше, недостатню якість знань, які виносять учні після закінчення професійної школи, по-друге, значний відсоток учнів, які не в стані продовжувати навчання в професійній школі.

Про якість професійної школи може свідчити авторитетний голос в цій справі М. Скрипника — тодішнього народного комісара освіти: «Якість нашої профшколи недостатня. Треба підвищити її, зробити так, щоб головним кадром, резервуаром, звідки брала б свої кадри наша вища школа, була профшкола. Нині ми бачимо, що учень, кінчаючи профшколу, часто-густо не має відповідних знань, щоб витримати іспит до інституту, до технікуму». За первісною освітньою системою Сов. України технікуми та інститути стояли на одній площині — належали до категорії високих шкіл; різниця між ними, як двома типами високої школи, полягала в тому, що технікум мав підготовляти інженера вузької спеціальності, а інститут — інженера-організатора.




Технікуми


Інститути


Спеціальності

1927 р.

1928 р.

1929 р.

1927 р.

1928 р.

1929 р.

сільськогосподарська

20

17

13

5

8

9

індустріально-технічна

27

27

30

5

5

5

соціально-економічна

4

2

1

4

4

4

транспортна

14

15

13

1

кустарно-промислова

1

будівельна

4

4

1

медична

4

4

4

5

5

5

педагогічна

61

52

43

12

12

13

мистецька


12

5

3

4

4

5

Разом

146

126

109

37

38

42



Цілком зрозуміло, що в очах тих, хто хотів вступити до високої школи, інститут користувався більшим. респектом, ніж технікум, а тому кожний з них волів вступити до інституту, тим більше, що умови вступу до інститутів і технікумів були однакові. Про те, як почували себе студенти інститутів з невідповідною підготовкою, свідчить Я. Ряппо: «Попавши до інституту, потім піднімали голос, що тяжко приходиться від занять і кольоквій, які їм не під силу».

Про розвиток технікумів і інститутів може свідчити наступна таблиця (див. на с. 78).

З цієї таблиці бачимо, що протягом трьох років зменшилася загальна кількість технікумів, особливо з педагогічної спеціальності, тоді як кількість інститутів за той же час трохи збільшилася.

Про розподіл технікумів та інститутів за викладовою мовою та про кількість студентів у них подають відомості наступні таблиці:



ТЕХНІКУМИ




1927 р.


1928 р.


1929 р.


Мова викладання


Кількість


Кількість


Кількість




шкіл

учнів

шкіл

учнів

шкіл

учнів

українська


50

9475

46

10100

52

13979

російська


31

5572

18

3072

9

1211

жидівська


3

454

3

588

2

300

українсько-російська *


32

6193

34

8114

25

5876

російсько-українська


24

6779

20

4419

15

4316

інші


6

846

5

603

4

661

Разом


146

29319

126

26896

107

26343




ІНСТИТУТИ




1927 р.


1928 р.


1929 р.


Мова викладання


Кількість


Кількість


Кількість




шкіл

учнів

шкіл


учнів


шкіл

учнів

українська


9

3983

11


6218


14

11 197

російська


3

3512

1


1822


2

3442

жидівська




українсько-російська


25

20 712

24


22675


19

18 727

російсько-українська




4

3186

Інші


2


2691


3

4338

Разом


37

28 207

38


33406


42

40 890



* До шкіл з українсько-російською викладовою мовою віднесені ті школи, в яких українською мовою викладається більше половини дисциплін, а решта — російською мовою; до шкіл із російсько-українською викладовою мовою віднесені ті школи, де більше половини дисциплін викладається російською мовою, а решта — українською.



З цих таблиць видно, що в 1929 р. в порівнянні з 1928 р. з’явився новотвір, а саме інститути, в яких більшість дисциплін викладається російською мовою, а меншість — українською, причому цей новотвір не йде за рахунок скорочення російських інститутів. Нарешті, наведу тут дані про розподіл студентів за національністю (у %%):



Заклади


Роки


Українці


Росіяни


Жиди


Поляки


Німці


Інші


Технікуми


1927


58,0


15,3


21,2


1,5


1,1


2,9




1928


61,5


14,7


18,1


1,7


1,1


2,9




1929


66,2


13,4


14,3


1,5


1,4


3,2


Інститути


1927


51,8


18,7


25,7


0,6


0,6


1,6




1928


53,5


16,6


25,0


0,7


0,7


3,5




1929


56,1


15,8


23,3


2,0


1,5


1,3




З цієї таблиці видно, що кількість студентів-українців відсотково зростає як у технікумах, так і в інститутах та перевищує відсоток студентів іншої національності. Зовсім інша картина змальовується, коли ми подивимося, скільки студентів-українців у порівнянні зі студентами-росіянами та жидами припадає на 10 тис. населення відповідної національності. Ось відповідь на це питання:





Українців


Росіян


Жидів


Технікуми

Інститути


7,6

9,9


13,4

24,0


24,3 60,5




Отож виходить, що українці значно відстають від росіян і особливо від жидів щодо використання високої школи.

Доступ до високої школи на Сов. Україні мають насамперед пролетарі, себто робітники та селяни. «Пролетаризація» високих шкіл у розумінні комплектування їх робітничо-селянським елементом здійснюється шляхом своєрідного порядку прийому студентів. А порядок цей полягає в тому, що до високих шкіл приймаються в першу чергу ті, що скінчили робітничі факультети (скорочено — «рабфаки»), — вони вступають без іспиту, всі ж інші мають скласти іспит, причому іспит провадиться за куріальною системою, — є курія робітників, селян, службовців та ін. Заздалегідь намічено норми прийому робітників, селян та інших. У куріях для робітників і селян програма знижена, і це для того, щоб забезпечити високі школи робітничо-селянським елементом. Від часу до часу в технікумах й інститутах проводиться т. зв. чистка, внаслідок якої зі школи виключаються студенти «контрреволюційного» напряму, а таким визнається на Сов. Україні насамперед український національний рух, а також і ті студенти, батьки яких не належали до робітничо-селянського населення.

Переходячи до питання, як поставлено навчання у високій школі, мушу констатувати, що досі нема більш-менш сталих програм та навчальних планів. Майже кожний рік змінюються програми, причому школа вносить від себе в ці програми зміни під претекстом більшої відповідності вимогам комуністичної партії та марксистсько-ленінської методології.

Щодо недостатньої академічної успішності студентів високих шкіл неодноразово висловлювалися керівники Народного комісаріату освіти та вищих партійних органів. Так, народний комісар освіти М. Скрипник на нараді ректорів і директорів високих шкіл 1.VI.1929 p. зауважив, що «вельми великий відсоток академічної неуспішності пояснюється недостатньою підготовкою, недостатнім рівнем знань прийнятих до високих шкіл».

Щодо українізації високих шкіл, то й тут дійсність значно розходиться з декларацією більшовицької влади. Згідно з розпорядженням Народного комісаріату освіти з 1927 р., українізація високих шкіл мала бути проведена до 1930 р. А ось як у дійсності стояла ця справа на 1 листопада 1929 р.:




Школи з однією викладовою мовою


Школи з двома викладовими мовами


Школи з трьома викладовимн мовами




укр.


рос.


жид.


інші


укр.рос.


рос.укр.


інші




Технікуми


52


9


2


1


25


15


2


1


Інститути


14


2




19


4



3




Слід також мати на увазі, що деякі високі школи Сов. України з недавнього часу набули всесоюзного значення, внаслідок чого Москва висуває претензію щодо запровадження викладової мови в таких школах. Ось недавній факт, про який розповідав В. Мускін на Першій всеукраїнській нараді у справі високих шкіл: «Чиновник Наркомторгу СРСР надіслав до Одеського інституту таку телеграму: „Через те, що ваш ВИШ (висока школа) є ВИШ всесоюзного значення, припинити українізацію“».

Залишається додати, що, згідно з постановою ЦК ВКП(б) лід 25.VIII.1932 р., на всьому просторі СРСР запроваджено єдину освітню систему, себто на Сов. Україні поширюється та освітня система, яку завела в себе Сов. Росія. Тож до категорії високих шкіл належать тепер лише інститути (технікуми віднесено тепер до категорії середніх шкіл) та університети *, відкриття яких на Сов. Україні розпочате з 1 жовтня 1933 р. (відкрито чотири університети, а саме в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську).



* Університети та загальноосвітні середні школи більшовицька влада зліквідувала на Сов. Україні ще в 1920 р.



Кінчаючи на цьому стислі інформації про шкільну справу на Сов. Україні, вважаю потрібним додати, що, по-перше, всі школи на Сов. Україні є державні, бо поза державою ніхто не має права засновувати школи, і цим усувається приватна ініціатива в шуканні інших шляхів в освітній справі, ніж ті, які визначено більшовицькою владою; по-друге, високі школи на Сов. Україні є виключно учбовими установами, себто не ставлять своїм завданням, крім навчання студентів, займатися науково-дослідною працею.

Наукова праця на Сов. Україні провадиться спеціальними науково-дослідними установами, до яких належить Всеукраїнська Академія наук (Академію засновано, як уже згадано, ще перед приходом більшовиків на Україну, а саме 27.ХІ.1918 р.), науково-дослідні інститути та філії, науково-дослідні станції, науково-дослідні кафедри та інші науково-дослідні установи (кабінети, лабораторії, музеї, обсерваторії тощо).

Для характеристики умов, в яких провадиться наукова праця на Сов. Україні, досить указати, що з часу підсилення Всеукраїнської Академії наук у Києві громадсько-політичними діячами (з 1929 р.), — зрозуміло, правовірними комуністами, — чисто наукова праця Академії все більше відходить убік, поступаючись своїм місцем політичній, науково-популярній (виготовлення науково-популярних брошур) та консультаційно-технічній праці (опрацьовування замовлень з боку різних підприємств на аналізи, плани, риси і т. п.). Про відсутність академічної свободи наукових робітників може свідчити вже те, що єдиний метод, яким дозволено користуватися на Сов. Україні, є метод марксизму-ленінізму, бо все те, що не відповідає вимогам цього методу, кваліфікується як шкідливе збочення зі шляху ідеологічного фронту робітничого класу, що стоїть під проводом комуністичної партії.

Яскравим прикладом того, як розправляється окупаційна влада на Україні з найвизначнішими вченими й педагогами, що обстоюють інтереси української національної культури, може служити судовий процес, який відбувся в 1930 р. в Харкові проти 45 осіб, — в тім числі визначного українського ученого і віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Єфремова; всіх їх обвинувачено в приналежності до контрреволюційної організації, «що мала завдання повалити більшовицьку владу та відірвати Україну від СРСР». Засудження до в’язниці, вигнання за межі України, позбавлення громадянських прав, — такі кари припали обвинуваченим по цьому процесу. А скільки українських учених підлягає карі в адміністративному порядку, — це не піддається обрахунку. Відомо, що й найвизначніший український історик, член Всеукраїнської Академії наук проф. Михайло Грушевський підпав в адміністративному порядку вигнанню поза межі Сов. України.

В галузі позашкільної освіти більшовицька влада насамперед зліквідувала «Просвіти», — як організації, створені, мовляв, націоналістичними колами та зв’язані з контрреволюцією, а натомість утворила селянські будинки (скорочено «сельбуди»), покладаючи на них, як і на інші установи позашкільної освіти, завдання політичної освіти в дусі комунізму. Через те й сам термін «позашкільна освіта» замінено на «політосвіту». Основній політосвітній ідеї підпорядковано на Сов. Україні всю працю в галузі книжкової продукції, бібліотечної справи, театру, мистецтва, кіно. Навіть пращо в справі ліквідації неписьменності сполучено на Сов. Україні «з основними політичними питаннями», а якраз боротьбу з неписьменністю та малописьменністю більшовицька влада поставила своїм головним завданням, урочисто проголошуючи, що вона ліквідує неписьменність на Україні до 10-ї річниці Жовтневої революції, себто до 1927 р. Але, як і можна було сподіватися, більшовицька влада не виконала своєї обіцянки, а тому потім віднесла термін завершення ліквідації неписьменності до 15-ї річниці Жовтневої революції. Й ось з нагоди цього ювілею більшовицька влада урочисто проголосила, що в 1932 р. остаточно завершено ліквідацію неписьменності, — за одними даними, осіб віком від 8 до 35 років, за другими — віком від 8 до 50 років. На жаль, ці твердження не відповідають дійсності. Так, у статті А. Прянишникової «Чергові завдання Народного Комісаріату Освіти» («Комуністична освіта». 1933. Ч. 6) читаємо, що твердження про цілковиту ліквідацію неписьменності на Сов. Україні було лише декларативною заявою, а в дійсності на цьому фронті є прорив: «Маємо 1200 тисяч неписьменних, що залишилось на другу п’ятирічку. на Україні».

Наведу тут дані про установи політичної освіти за декілька років:





Просвіт


Хат-читалень


Сельбудів


Клубів


Бібліотек


1921 р.


4007


5504


116


1298


199


1925 р.



6939


3140


996


6263


1926 р.



6994


3161


1002


6923


1927 р.



6225


3430


1058


9386


1928/9 рр.



5707


4550


1068




1932/33 рр.



4000


7400


1495






Як бачимо з цієї таблиці, кількість селянських будинків значно зросла після 1921 р. Зріст цей пояснюється тим, що після закриття «Просвіт» (1922 р.) кількість їх після 1920 р. зменшується, бо частина їх також перетворюється в селянські будинки, тоді як кількість бібліотек протягом п’яти останніх років збільшилася майже вдвічі

Щодо українізації установ політичної освіти, то формальна українізація охопила в значній більшості бібліотеки, селянські будинки та хати-читальні, але, по суті, справа з українізацією цих установ стоїть не зовсім задовільно. Так, наприклад, розподіл книжок по бібліотеках за 1929/30 рр. був такий: українських книжок — 43,7 %, російських — 50,2 %. Особливо зле стоїть справа із забезпеченням українськими книжками дитячих бібліотек у школах національних меншостей. Так, із 65 шкіл, про які зібрано відомості, у 30 школах, тобто 46 %, українських книжок зовсім нема. Українські газети та журнали передплачували лише 29 шкіл, тобто 44 %. Українізація клубів також стоїть зле, що пояснюється тим, що, як зауважує М. Скрипник, «партійний, комсомольський і професійний актив не досить діяльно ставиться до питання українізації. Серед деяких груп ще йде тихий саботаж партійних постанов у галузі національної освіти й справи будування української культури».

Про стан позашкільної освіти на Сов. Україні знаходимо таку загальну оцінку в недавній статті «Комуністичної освіти» за 1933 р. (№ 3, с. 65): «Освіта дорослих на час перевірки цієї справи бригадами ХТЗ (Харківського тракторного заводу) в переважаючій більшості перебувала в дуже кепському стані». Це констатування факту є найкращим доказом того положення, що не можна всю позашкільну освітню працю зводити до одної політичної освіти, тим більше на Україні, де український народ зрісся зі своїми «Просвітами» та не приймає світогляду більшовицької влади як виразника пануючого російського більшовизму. Проголошуючи в декреті від 1.VII.1923 р. новий курс у напрямі розвитку української культури, більшовицька влада мала намір наповнити українську культуру інтернаціональним змістом, але український народ розійшовся тут у товмаченні української культури з російськими більшовиками, розуміючи українську культуру не лише за її формою, а й за змістом. Певна річ, більшовицька влада вбачає в цьому напрямі української культури велику небезпеку для себе й тому так жорстоко розправляється з українським національним рухом, який через те має знову пірнути в глибину народних мас, щоб вибухнути у свій час з нечуваною силою, як це вже було в 1917 р.







ГАЛИЧИНА Й ІНШІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПОЛЬЩІ


Розвиток українських шкіл у Галичині — з часу прилучення її до Австрії — помітно почався від 30-х років минулого [XIX] століття, і вже в 1850 р. там налічувалося біля 1500 народних шкіл з українською викладовою мовою. Але з 70-х років XIX ст. почався плановий похід поляків на знищення української школи. На захист рідної школи виступив невеличкий гурток українських громадян, який заложив 1881 р. у Львові «Руське (Українське) педагогічне товариство», що потім перетворилося в товариство «Рідна школа»,

В 1914 р. в Галичині налічувалося 2612 українських шкіл, а в 1921/2 шкільному році їх було 2505. Майже вже з другого дня після рішення Ради амбасадорів про долю Східної Галичини (1923 р.) Польща взялася за систематичне нищення українського шкільництва в Галичині. Для цього сейм ухвалив шкільний закон від 31.VII.1924 р. для проведення «на кресах» плебісциту, щоб з’ясувати, якою саме мовою має відбуватися навчання в народних школах. При проведенні цього плебісциту польська влада допустила нечуване надужиття над українським населенням аж до фальшування вислідів плебісциту включно, внаслідок чого біля 2000 українських шкіл у Галичині перетворено в польські або утраквістичні школи, які, по суті, нічим не відрізняються від польських шкіл. На основі декрету президента Польської республіки зміна викладової мови після висліду плебісциту може наступити лише через сім років, і з днем 31.XII.1932 р. закінчився новий шкільний плебісцит. І на цей раз шкільна й загальна адміністрація не зупинялися перед всілякими засобами, аби плебісцит не вийшов на користь українського населення в Галичині. Хоч у 1932 р. внесено вдвічі більше декларацій за українську школу проти 1925 р., однак у висліді — погіршення стану українського шкільництва на менш-більш 20 %. З промови посла д-ра Д. Левицького на пленарному засіданні сейму 3.ХІ.1933 р. дізнаємося, як це сталося: «В тих оселях, де досі існувала українська школа, виманювано підступом або просто фальшовано підписи на деклараціях з домаганням польської мови навчання. Тайність декларацій, що їх вносили за польську мову, робить просто неможливим виказати підроблені підписи на деклараціях. Отак під маскою урядової тайни ховається злочин фальшування. В тих оселях, де була утраквістична школа й батьки внесли декларації, вимагаючи української викладової мови, там шкільні кураторії відмовили цьому домаганню, мотивуючи, що батьки всіх тих дітей, які не внесли декларації, вимагають тим самим польської мови навчання. Найвищий Адміністраційний трибунал станув на становищі, що таке вирішення суперечить закону, а проте кураторії й Міністерство освіти боронять дальше свого парадоксального становища».

Що торкається середніх українських шкіл, то до часу прилучення Галичини до Польщі в Галичині налічувалося 6 державних і 12 приватних українських гімназій, більшість яких утримувало товариство «Рідна школа» у Львові. З того часу польська влада не тільки не відкрила жодної української гімназії, а навіть закрила декілька з них. У 1932/33 шкільному році «Рідна школа» мала 10 гімназій і три вчительські семінарії... В усіх середніх школах «Рідної школи» з кінцем шкільного року було 1645 учнів (учениць).

Щодо високих шкіл, то польська влада не тільки скасувала тих 8 українських кафедр у Львівському університеті, що були там ще за Австрії (в кінці 1933 р. відновлено кафедру історії слов’янських літератур, яку зайняв доц. Іл. Свєнціцький, однак курс викладається лольською мовою), але й закрила в 1925 р. приватні українські університет і політехнікум, які українське громадянство утримувало на власні кошти. Треба додати, що польська влада досі не виконала свого зобов’язання — згідно із законом від 26.IX.1922 р. відкрити український університет у Галичині — і в той же час ставить всілякі труднощі щодо вступу української молоді до польських високих шкіл, особливо на медицину, на природничі відділи, на політехніку під претекстом перевантаження лабораторій, семінарів і т. п.

Велику працю на полі українського шкільництва виконує згадане вже тут товариство «Рідна школа» у Львові, яке в 1932/33 шкільному році утримувало, крім 13 середніх шкіл, 33 народні школи, 255 дитячих садків, 6 фахових шкіл, 3 бурси. А головне, воно стоїть на обороні українського шкільництва на українських землях у Польщі. Слід також указати, що на полі українського шкільництва прислужилися як інші українські товариства, — наприклад, «Просвіта» (утримує городньо-садівничу школу в Миловані), «Гуцульське мистецтво» (утримує школу гуцульського промислу в Косові), Ревізійний Союз українських кооператорів, що постійно організує різні кооперативні курси, «Маслосоюз», який веде молочарську школу в Стрию, — так і окремі особи, особливо митрополит А. Шептицький, який є основоположником Богословської академії у Львові. На полі позашкільної освіти серед українського населення Галичини надзвичайну активність виявляє товариство «Просвіта» у Львові (засноване в 1868 р.). Так, в 1932 р. воно мало 2984 читальні, 1739 бібліотек, улаштувало 5449 вистав, 4484 звіти, 63 курси для неписьменних. Із кінцем 1932 р. при Головному відділі «Просвіти» постала т. зв. Лемківська комісія, яка розвинула жваву акцію щодо збирання книжок для Лемківщини.

На Волині в 1927/28 шкільному році налічувалося лише п’ять народних шкіл з українською викладовою мовою та 417 польсько-українських шкіл. Серед 2213 учителів (учительок) налічувалося 536 осіб української національності, але з того часу стався значний приріст польського вчительства, про що свідчить таке признання «Урядового денника Волинської кураторії» (1930. № 4): «Справа виховання молоді в дусі польської державності спочиває переважно в руках учительства польської національності, яке обняло посади не тільки в школах з польською мовою навчання, але також у школах з українською мовою як предметом та в школах утраквістичних».

На Поліссі та Підляшші налічувалося до 250 українських шкіл у той час, як ці землі перейшли до Польщі. Ще з 1923 р. офіційна польська статистика виказувала 22 українські школи на Поліссі. Нині нема вже там жодної державної української школи, — всіх їх поперемінювано на польські. Є лише одна українська приватна школа ім. Олекси Стороженка, яка існує від 1924 р. в Бересті при т-ві «Просвіта». Як свідчить кореспондент часопису «Рідна школа» П. Носувець (1933. № 2), українське населення Полісся не бере участі в шкільному плебісциті, не бажаючи наражати себе на репресії завдяки тим формам, в які вдягнено тут шкільний плебісцит.







БУКОВИНА Й ІНШІ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В РУМУНІЇ


На Буковині українське шкільництво починається з 1868 р., себто з часу переходу керування всіма школами на Буковині до рук Австрійської держави. Перед світовою війною, а саме в 1910 — 11 рр., із 531 народних шкіл на Буковині налічувалося 216 українських шкіл та крім того було б українських середніх шкіл (у Вижниці, Вашківцях, Сереті, дві в Чернівцях та Кіцмані) й декілька українських кафедр у Чернівецькому університеті. З початком 1919 р. почалася румунізація шкіл, і в 1927 р. всі українські школи були вже зрумунізовані, а українські кафедри в Чернівецькому університеті ліквідовані. Українську мову не тільки виключено в народних і середніх школах як предмет навчання, а навіть заборонено користуватися нею для пояснень у школі при навчанні українських дітей. Однак українське населення Буковини не могло з цим примиритися й негайно після знесення стану облоги, який тривав на Буковині від листопаду 1918 до листопаду 1928 р., почало виступати з домаганням заведення української мови в народних школах, віднови українських середніх шкіл та українських кафедр у Чернівецькому університеті, які існували на Буковині за австрійських часів.

Тільки в останній час румунська влада йде, й то в дуже малій мірі, на задоволення законних вимог українського населення Буковини (згідно з §10 зобов’язань, які прийняла на себе Румунія в Парижі 9.IX.1919 р., має бути забезпечене навчання рідною мовою датей нерумунської національності). А саме, міністерським розпорядженням від 1.X.1932 р. наказано ввести в школах, де більшість дітей є української народності, 4 години щотижнево для навчання української мови і 2 години щотижнево для навчання релігії українською мовою, а крім того, завести обов’язкові години для української мови в учительській семінарії в Чернівцях. Не дивлячись на це розпорядження Міністерства освіти, шкільний інспекторат Чернівецької області не виконує приписів свого начальства. Так, наприклад, шкільний інспектор позбавив цілу низку українських громад права на заведення української мови в дотичних школах, досі не заведено української мови в Чернівецькій учительській семінарії й навіть не іменовано професора того предмету. Внаслідок скарги, яку подали міністрові освіти українські парламентарні заступники, наказ Міністерства надійшов до управителів народних шкіл, але вони просто не хотять переводити його в життя. Спочатку вони поставили домагання, щоб батьки подавали писемну заяву про бажання, щоб їхніх дітей учили українській мові, а коли українські селяни виконали це домагання, управителі шкіл висунули нове: офіційне підтвердження підписів на цих заявах. Але й при усуненні всіх штучних перешкод наказ Міністерства не може ввійти в життя вже з тої причини, що в багатьох школах є лише румунські вчителі, які й слова не вміють по-українськи. Українська національна партія всіма засобами домагається проведення в життя наказу Міністерства, причому заявила в пресі, що вважає цей наказ за провізорію й ставить свої законні домагання на запровадження української викладеної мови в народних школах української частини Буковини та Бессарабії.

Поки що українське громадянство Буковини само взялося організовувати вакаційні курси українознавства для шкільної молоді. Провід цих курсів перебрало на себе чернівецьке товариство «Українська школа», яке провадить курси за допомогою пенсіонованих українських учителів і, головно, української академічної молоді. В 1932 р. в Чернівцях відбулося 9 вакаційних курсів, а на провінції — 12. Вакаційними курсами українська суспільність Буковини почала самооборонну боротьбу проти винародовлення українців чужою школою.

В Бессарабії освітня справа стоїть ще гірше, — там не тільки нема українських шкіл, але й не провадиться позашкільна освіта силами українського громадянства, як це спостерігаємо на Буковині. Тільки нещодавно львівське «Діло» (1933. № 303) подало відомості, що в місцевості Старо-Козаче збираються тамошні громадяни будувати «Народний дім» — перший у Бессарабії.

В тій частині Марморощини, що є тепер під Румунією, стан українського шкільництва гірше, ніж сумний, бо воно взагалі не існує. Перед війною були там парохіальні народні школи, де в перших двох класах учили виключно по-українськи, аж від третього класу починали вчити й мадярської, однак не перериваючи української мови.







ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ


Українське шкільництво в тій закарпатській країні, що має офіційну назву Підкарпатська Русь, почало заводитися з часу прилучення її до Чехословацької республіки, бо до того часу школи були там лише мадярські. Вже в 1920 р. налічувалася 321 руська (українська) народна школа. З того часу зріст українських шкіл іде поволеньки (в 1931 р. їх було 425), тоді як число чеських шкіл зростає з надзвичайною швидкістю (з 22-х у 1920 р. до 158 в 1931 р.) при загальній кількості чехословацьких дітей на Підкарпатській Русі біля 4000 душ. У 1932 р. міністр освіти ЧСР д-р. І. Дерер визнав за нездорову шкільну політику штучне насадження чеських шкіл за рахунок шкіл з українською викладовою мовою.

Щодо кількості інших українських шкіл, крім народних, та в 1931 р. налічувалося 16 міщанських шкіл, 6 реальних гімназій, З учительських семінарії, одна торговельна академія та дві торговельні школи, дві фахові школи для обробки дерева та одна для обробки металу.

Пануюча на Підкарпатській Русі чеська аграрна партія вносить у шкільну справу свою політику, насаджуючи в народних і середніх школах учителів-москвофілів і росіян-емігрантів, щоб відірвати тубільне населення від рідного українського пня. Це вносить мовний хаос у школу, особливо середню. Так, в Ужгороді та Берегові діти вчаться рідною мовою, тоді як у Мукачеві та Хусті вчать дітей почасти українською, почасти російською (не завжди правдивою російською, а з домішкою церковнослов’янської), почасти чеською мовою. Мовний хаос у школі може бути розв’язаний лише на користь української мови, якою говорить населення Підкарпатської Русі, як це авторитетно підтвердила в 1919 р. Чеська Академія наук і мистецтв.

Хоч шкільна повинність поширюється й на дітей Підкарпатської Русі (від 6 до 14 років), але багато дітей не може через різні причини відвідувати школу, головно в тих районах, де населення живе хуторами, віддаленими один від одного великим простором. Такі діти обслуговуються курсами. В 1931 — 32 рр. налічувалося 170 курсів, в яких училося 9176 дітей.

У галузі позашкільної освіти чехословацька влада провела за 12 років справді велику роботу на Підкарпатській Русі, де за мадярської влади налічувалося пересічно 60 % неграмотних, а за цей час організовано тут 1473 курси для дорослих неписьменних (на цих курсах училося 64 700 осіб), засновано 348 народних читалень, 413 громадських бібліотек, утворено 100 співочих гуртків, 28 народних оркестрів і т. д. Крім того, помічається більш активна діяльність місцевого населення на полі позашкільної освіти (організація «Просвіта», урядження вистав, різних свят і т. п.).







УКРАЇНСЬКІ КОЛОНІЇ


Першу українську школу в Канаді відкрили черниці у Вінніпезі в 1905 р. Найбільше українських шкіл відкрито в 1918 — 1922 рр. Українські школи відкриваються при церквах, читальнях, у народних і робітничих домах та при різних товариствах. Наука в українських школах відбувається ввечері, переважно від 5 до 7 годин, бо вдень діти ходять до публічної державної школи, де наука обов’язкова. В 1931 р. в Канаді налічувалася 61 українська школа, в яких більше 2000 дітей вчилися по-українськи читати, писати, співати українських пісень, набувати головні відомості з історії та географії України. Кошти на утримання українських шкіл складаються зі внесків батьків (від 50 центів до одного канадського долара щомісяця від дитини), допомоги організацій, при яких існує школа, та добровільних пожертв, Слід також указати, що українські студенти, що вчаться в державних високих школах у Канаді, набувають знання з українознавства в т. зв. українських інститутах (бурсах), яких налічується в Канаді три: Український Інститут ім. Петра Могили в Саскатуні, Український Інститут ім. М. Грушевського в Едмонтоні та Український Інститут ім. Петра Могили у Вінніпезі. У всіх цих інститутах у 1931 р. налічувалося 140 студентів і студенток.

Українська колонія в Бразилії (приблизно 50 000 душ) має тепер більш-менш 60 українських шкіл, з яких половина стоїть під впливом духовенства. За свідоцтвом Петра Карманського, який учителював у Бразилії протягом 6 років, у Бразилії не залишилося ні одної оселі, хоч би з кількістю 50 українських родин, яка б не мала своєї української школи, де навчання відбувається принаймні часово.

Українська еміграція у Сполучених Державах Північної Америки також прагне організовувати українську школу, де б українська молодь могла набути основ українознавства. Як свідчить Лев Ясінчук, що мав можливість ознайомитися на місці з багатьма українськими школами в Америці, «не мають ті школи високої науки; там мішанина дітей різного віку, що ходять на всякі ступені обов’язкової американської школи. Там наука в ту пору, коли діти перевтомлені довгою наукою в американській школі. Але ця школа дає основи рідного письма, мови, рідної історії, землезнання, могутньої української пісні й підставового розуміння ідей, які одуховлюють українську націю на рідній землі». На думку Л. Ясінчука, в 1932 p. у Сполучених Державах Північної Америки було близько 200 українських шкіл; у більшості цих шкіл учать духовні особи — дяки, священики або черниці.

Немало прислужилася для розвитку української духовної культури й та українська політична еміграція в Європі, яка постала в 1919 — 20 рр. унаслідок тих подій, що тоді відбувалися на Великій Україні, в Галичині та Буковині. За час свого перебування на чужині українська політична еміграція встигла проробити велику працю на освітньому полі. Вона організувала 4 високі школи в Чехословаччині: Український Вільний університет у Празі з двома факультетами: філософічним та права й суспільних наук; Українську Господарську академію в Подебрадах із трьома факультетами: агрономічно-лісовим, економічно-кооперативним, інженерним; Український Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі з трьома відділами: гуманітарних наук, природничих та музичним; Студію пластичного мистецтва в Празі з майстернями малярства, скульптури й графіки та теоретичними курсами. Всі ці школи успішно розвинули свою працю. Але з міркувань фінансового порядку за розпорядженням уряду ЧСР, що фінансує ці школи, в Українській Господарській академії та в Педагогічному інституті в останні роки припинено запис нових студентів, і професура цих шкіл мала обмежитися лише науковою працею. Одначе в 1932 р. Українська Господарська академія, щоб не припиняти своєї навчальної діяльності, відкрила при собі Український технічно-господарський інститут заочного навчання, який утримується виключно на українські громадські кошти та З плати за навчання студентства. Крім того, при Академії були відкриті й кореспондентські курси українознавства.

Еміграція також заснувала два українських наукових інститути: в Берліні та Варшаві, дві гімназії — в Ржевницях (Чехословаччина) та Каліші (Польща) й низку інших шкіл та наукових організацій, які в міру своїх сил працюють в інтересах української культури — найціннішого скарбу українського народу.

Українські високі школи та інші наукові установи на еміграції через Український академічний комітет у Празі беруть участь у праці Міжнародної комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі націй і таким чином входять у духовний обмін із науковими установами цілого світу. Український академічний комітет у Празі високо тримає прапор академічної свободи, щоб перенести його в свій час на рідну землю.









Карманський П. Українська школа в Бразилії // Рідна школа. 1932. № 1 — 4.

К. П. Народнє шкільництво на Волині // Там же. № 7 — 9.

Носувець П. Полісся в освітленні польського візитатора // Там же. № 21.

Носувець П. Шкільництво на Поліссі // Там же. № 10.

Попович О. Відродження Буковини. Львів, 1933.

Сірополко С. Історія освіти на Україні. Львів, 1937.

Українське шкільництво на Буковині, в Галичині, на Закарпатті та в Канаді. Прага, 1931.

Ясінчук Л. За океаном. Львів, 1930.

Ясінчук Л. Школа і молодь в Америці // Рідна школа. 1933. № 20 — 24.
















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.