Попередня         Головна         Наступна





Симон НАРІЖНИЙ

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА




ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ


Під пресою в теперішні часи розуміють майже виключно газети й періодичні часописи. Але історично з цим поняттям треба зв’язувати також і різні збірники, альманахи й деякі інші публікації, що виходили ще в часи, коли справжньої преси в сьогоднішньому розумінні не було, а її заступали різні «сурогати» — оці самі альманахи й подібні видання. Це особливо важливо для історії української преси, початки якої датуються значно пізнішими роками, ніж у Західній Європі, й навіть пізнішими, ніж у деяких сусідніх країнах. Зародки часописів у Західній Європі маємо вже в XVI ст., а в XVII ст. виходять уже часописи в сучасному розумінні; в Польщі починають виходити в другій половині XVII ст., в Росії й Угорщині — на початку XVIII ст., а на українських землях — лише в другій половині XVIII ст. Таке припізнення має свої історичні пояснення. Об’єктом історії української преси є насамперед ціла преса українською мовою (без огляду на правильність цієї мови, на мовні й правописні розходження), а також — ціла чужомовна преса, що виходить на українських землях, і нарешті та чужомовна, що виходить поза Україною, але присвячена українським справам чи якось інакше зв’язана з українським рухом або українською участю (інтелектуальною й матеріальною).






ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ



Перші пресові видання в Галичині


Історію українською преси починають тепер із 70-х років XVIII ст. Умови історичного розвитку спричинилися до того, що перші пресові видання на Україні появилися не в українській мові. Перша газета на Україні, що про неї маємо відомості, видавалася у Львові. Це була «Gazette de Léopol», що почала виходити з січня 1776 р. Є вказівки, що вже й перед тим, скоро після прилучення Галичини до Австрії (1772), львівський друкар А. Піллер ніби видавав якісь «Повідомлення» чи «Вісті» й що видання їх ніби влада заборонила в 1774 р., але про це не маємо певніших відомостей, та й самі публікації не збереглися.

«Gazette de Leopol» виходила як тижневик французькою мовою й була подібна до старіших від неї «Gazette de Varsovie» (з 1758 p.) і «Gazette de Vienne» (з 1759 p.). Зміст львівської газети, скільки можна судити з першого річника, що лише й зберігся (переховується в бібліотеці Оссолінських у Львові), був виключно інформаційний., її інформації — політичні й побутові — були дуже різноманітні й торкалися всіх найвизначніших міст Європи. Своїм обсягом вони відповідають телеграмам і хронікерським новинам у теперішніх газетах. «Gazette de Leopol» мала ще окремі додатки, які містили почасти звичайні вісті, що були і в самій газеті, а почасти — оповістки. Між останніми були й книгарсько-бібліографічні, — з них видно, щó саме в ті часи читали в Галичині. В першому річнику газети зберігся один цілий додаток в італійській мові. «Gazette de Leopol» друкувалася в друкарні згаданого вже Піллера у Львові. Власником і видавцем її був якийсь Осуді (chevalier Ossoudi). Видавалася ця газета для верхів галицького суспільства й проіснувала, як здогадуються, лише один рік.

Після появи львівської газети преса на Україні існує постійно, хоч і з деякими перервами. Причому аж до 1812 р. пресові публікації маємо виключно на Західній Україні, а саме у Львові. Щодо преси, то Львів випереджає інші міста України на кілька десятиліть. Другим після «Gazette de Leopol» був львівський тижневик польською мовою «Pismo Uwiadamiające Galiciji». Виходив він усього півроку (в другій половині 1783 p), видавав його львівський німець Й. Ф. Шюц (Schütz). У січні 1784 р. цей часопис перемінює назву на «Lwowske Pismo Uwiadamiające» й виходив ще цілий 1784 р. Видавцем цього другого «Pisma» була дружина згадуваного вже львівського друкаря А. Піллера.

Після року перерви (1785), коли у Львові не виходив ані один часопис, та сама пані Піллерова почала в 1786 р. видавати у Львові аж два півтижневики: німецькою мовою — «Lemberger Wöchenfliche Anzeigen» і польською — «Lwowskie Tygodniowe Wiadomoscie». «Anzeigen» виходив цілих десять років (до 1795 p.), a «Wiadomoscie» вже в 1787 р. занепали, бо не оплачувалися. Із 1795 р. замість «Anzeigen» починає виходити «Lemberger k. k. priviligirtes Intelligenz-Blatt», що протримався аж до квітня 1811 р. Всі ці часописи, крім хіба одного («Lwowskie Tygodniowe Wiadomoscie»), редагувалися досить примітивно й під оглядом національним були цілком індеферентними. Пояснюється це тим, що їх видавали чужі, мало зв’язані з краєм люди.

Першим денником у Львові був «Dziennik patryotycznych polityków», що виходив у 1792 — 98 рр. із перервою від червня 1793 до квітня 1794 р. Цей часопис не тільки своєю назвою, а також і своїм змістом та духом був польським, хоч його видавцем і першим редактором (у 1792 — 97 рр.) був український діяч і патріот отець Михайло Гарасевич.

З початку 1795 р. у Львові почав виходити й перший ілюстрований літературно-науковий місячник «Zbiór Pism Ciekawych, służący do poznania rożnych Narodów i Krajów, Wyjęty z Dzienników i innych Dziel Peryodycznych». Містив він майже виключно переклади французьких творів на теми з історії, географії, фізики, виховання й інше. Вийшло цього місячника лише шість чисел (січень — червень 1795 р.).

На початку XIX ст. у Львові з’являються й перші на Україні фахові часописи: в 1803 p. — «Militärische Zeitschrift», а в 1810 — 11 р. — «Annales Jurisprudentiae». B 1811 р. починає виходити й найстарша тепер на цілу Україну «Gazeta Lwowska», а ще за рік появляються пресові видання й на Україні Наддніпрянській.







Перші пресові видання на Наддніпрянщині


На Наддніпрянщині вся преса спочатку виходить російською мовою. Починається вона в Харкові, де ще в 1807 р. мали виходити «Харьковскіе Патріотическіе Листы». На це видання був уже дозвіл і від цензури, але воно все ж не здійснилося. Харків на початку XIX ст. був культурним українським середовищем. Тут був тоді заснований один на цілу Російську Україну університет (1805). З Харківським університетом фактично був зв’язаний і перший на Наддніпрянщині часопис-тижневик «Харьковскій Еженедельник». Появився він у 1812 р. Видавцем його був харківський книгар Лянгнер, а головна роль у ньому належала професорові Харківського університету К. Нельдехенові. «Харьковского Еженедельника» вийшло всього 12 чисел. Був це орган місцевого життя — орган Слобожанщини, в якому дуже цікавим представляється інформаційний матеріал. Але в ті часи на Наддніпрянщині не було ще сприятливих умов для розвитку преси, й «Харьковскій Еженедельник» занепав після першого року. Сталося це ніби з тої причини, що було «в здєшнем крає весьма мало людей, интересующихся такими сочиненіями». Але вже в 1816 р. в Харкові появляються два нових часописи: «Украинскій Вестник» і «Харьковскій Демокрит». Перші українські журнали на Наддніпрянщині видавалися силами й коштами тодішніх найвидатнішик українських діячів і письменників. У виданні «Украинского Вестника» брали участь такі сили, як проф. С. Філомафітський, поет і перекладач проф. Ф. Гонорський, Григорій Квітка. «Украинскій Вестник» виявляв завдання розвивати в своїх читачів любов до рідного краю й допомогти його пізнати. Головний зміст цього часопису складали матеріали з історії, географії й етнографії України. В цьому ж органі появлялися й віршовані твори П. Гулака-Артемовського (напр., байка «Пан і Собака» й поема «Солопій та Хивря»); містив тут свої писання й Григорій Квітка-Основ’яненко. П. Гулак-Артемовський, тоді ще студент Харківського університету, друкував дещо також і в «Харьковском Демокрите» — сатиричному місячнику, що його видавав В. Маслович. «Украинскій Вестник» існував від 1816 до 1819 р.; життя «Харьковского Демокрита» було значно коротшим — він виходив лише в 1816 р.

Під впливом харківської групи молодих громадських діячів були й «Харьковскія ИзвЂстія» та деякі інші тодішні періодичні видання, що містили також і матеріали українською мовою. «Харьковскія ИзвЂстія» почали виходити в 1817 р. як тижневик. Було це видання Харківського університету; редагував їх Вербицький. Проіснували вони до 1822 р. В тих же роках виходили в Харкові ще «Украинскій Дрмовод» (1817) і «Труды Общества Наук». Від 1824 р. в Харкові почав виходити «Украинскій Журнал». Редактором його за призначенням університету був проф. Склабовський, а одним із найближчих співробітників — П. Гулак-Артемовський. Цей журнал проіснував до 1826 р. й здобув репутацію найкращого часопису. Але всі ці перші періодичні видання в Харкові не мали довгого віку. Після припинення «Украинского журнала» на п’ять років заходить перерва, коли в Харкові не виходить жоден часопис, а 3.1831 р. появляються — замість органів періодичної преси — альманахи та збірники. Біля цих дальших видань найбільше попрацював І. Срезневський, який у 1831 р. разом із Розковашенком видав «Украинскій Альманах», а з 1833 р. видає знамениту «Запорожскую Старину» (вийшло 6 частин).

Крім Харкова, в цей час появляється дещо і в інших осередках Наддніпрянщини, насамперед в Одесі, де преса почалася також досить рано. Тут ще в 1809 р. почав виходити тижневий «Прейскурант приходящим в Одесу иностранным товарам и исходящим россійским товарам» (виходив до 1849 р.), але ці купецькі бюлетені за пресові видання не вважаються. Тільки з 1820 р. в Одесі починає виходити французькою мовою «Messager de la Russie Méridional», a в 1821 p. — російською мовою «ВЂстник Южной Россіи». В 1822 р. в Одесі появляється музичний місячник «Troubadour d’Odessa», a в 1824 p. «Journal d’Odessa». В Одесі ж постав і перший на Наддніпрянщині щоденник. Був це «Одесскій ВЂстник», що почав виходити в 1828 р. й проіснував аж до 1892 р. В 1828 — 29 рр. виходив в Одесі літературно-науковий часопис «Ареопаг»; у 1832 — 40 рр. «Общество Сельского Хозяйства Южной Россіи» видавало там свої «Листки», а в 1833 — 34 рр. в Одесі виходили «Литературные Листки». В 1840-х роках там же почали виходити й наукові органи: «Записки Имп. Общества Сельского Хозяйства Южной Россіи» (з 1841 р.) і «Записки Одесского Общества Исторіи и Древностей Россійских» (з 1844 р.). Обидва ці одеські часописи виходили аж до XX ст.

На третьому місці в історії наддніпрянської преси хронологічно стоїть Київ. Тут ще в 1834 р. був проект видавати «Киевскую Газету», але на неї не дав дозволу уряд. Усе ж Київ не залишився без свого видання, бо вже в 1835 р. в ньому почали виходити т. зв. «Кіевскія Объявленія». Це видання було зв’язане з київськими контрактами, виходило в 1835 — 38 і 1850 — 57 рр. «Киевскія Объявления» з’являлися щоденно, але не цілий рік, а лише протягом одного місяця — січня, так що були, власне, якимось сурогатом часопису. В 1837 р. в Києві ж почало виходити «Воскресное Чтеніе», що проіснувало аж до XX ст.

В 1838 р. з розпорядження російського центрального уряду в губерніях було засноване видання т. зв. «Губернських Відомостей». Ці урядові органи почали виходити в Києві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському (Подільські), Житомирі (Волинські), Полтаві, Сімферополі (Таврійські), Харкові, Одесі (Херсонські), Чернігові, а з 1850 р. — у Ставрополі. «Губернскія ВЂдомости» виходили на Україні цілий час аж до революції 1917 р. В своїх «неофіційних частинах» деякі з них ще з середини 50-х років містили українські твори та багато різного етнографічно-статистичного матеріалу на місцеві теми. В цьому відношенні особливо визначалися Чернігівські губерніальні відомості за редагування Н. Білозерського, А. Шишацького-Ілліча й Г. Паливоди, коли цей орган був фактично напівукраїнським.







Західноукраїнська преса в першій половині XIX ст.


Повертаючись до Західної України, зазначимо, що «Львівська Газета» у Львові, заснована в 1811 р., виходила двома мовами: польською («Gazeta Lwowska») й німецькою («Lemberger Zeitung»). Заснована як приватне підприємство Краттером, «Львівська Газета» була в 1847 р. відкуплена урядом. Виходила спочатку тричі на тиждень, а з 1848 р. — як щоденник. В числі її редакторів були й українці (М. Михалевич). Мала ця газета додаток — «Rozmaitości», в якому містилися й українські твори, але в латинській транскрипції. Крім «Gazet’и Lwowsk’oї», у Львові в першій половині XIX ст. виходило ще кілька часописів — майже виключно літературного або наукового характеру, Літературно-науковими були «Pamiętnik Lwowski» (з 1816 p.) i «Pamiętnik Galicyjski», «Mnemosyne» й інші. При бібліотеці Оссолінських у Львові з 1828 р. почав виходити науковий історично- літературний місячник «Czasopism Naukowy Księgozbiorn publicznego im. Ossolinshien» (до 1834 p.). B 1836 p. Д. Зєлінський почав видавати «Lwowianin’a». Оскільки в цьому органі містилися виводи гербових родоводів, він мав підтримку заможніших елементів. Із 1840 р. у Львові постає тижневик «Dziennik mód patyskich», перемінений потім у літературно-політичний «Tygodnik Polski».

З інших західноукраїнських земель до 1848 р. свою пресу мало лише Закарпаття, й то найраніше в найзахіднішому місті — Пряшеві. Перший пряшівський часопис виходив у Кошицях і був спільний для обох цих міст. Друкувався він німецькою та мадярською мовами й мав назву «Kassa-Eperjesi Ertesito Koschau-Epar jeser Kundschaftsblatt». Цей часопис почав виходити в 1841 р. й існував аж до 1914 р. В 1844 р. в Пряшеві заснували й своє періодичне видання німецькою мовою — «Dramatisches Unterhaltungsblatt». Але цей часопис виходив лише рік. Надалі на Закарпатті з’являються нові часописи, а саме: в 1845 р. в Ужгороді мадярською мовою «Ungvári Értesitö» (виходив до 1849 р.), а в 1846 р. в Ужгороді почав виходити — так само мадярською мовою — спільний для Ужгорода й Кошиць часопис під назвою «Kassa Ungvári Hirdetményi Lap».

Із революцією 1848 р. в Галичині зноситься цензура й завдяки цьому кількість часописів там значно збільшується. Причому львівська преса з аполітичної, якою вона з огляду на цензуру до цього часу мусила бути, стає тепер політичною. Першою такою політичною газетою у Львові був «Dziennik Narodowy» (з 24. III. 1848 р.), одним із редакторів якого був і українець Лев Корецький. Політичним же органом була й львівська «Rada Narodowa» (перейменована ще того ж таки 1848 р. в «Gazet’y Narodow’y»), керманичем якої був українець з роду й обряду І. Дворянський. Політичним антагоністом демократичної «Gazet’и Narodow’oї» була консервативна «Polska» — орган товариства земельних власників. Усі ці львівські часописи, що почали виходити в 1848 р., були ворожими до української справи; особливо демагогічною в цьому була «Gazeta Narodowa». B 1848 р. почав виходити у Львові й радикально-ліберальний «Poster», між редакторами якого був і українець з походження Іван Захарієсевич. Ще в першому році видання «Poster» перемінився в слов’янофільську «Gazet’у Powszechn’y». B 1848 ж році почали виходити у Львові й часопис для молоді «Przyjaciel Dzieci», для ширших верств — «Przyjaciel Ludu», а також орган приватних урядовців «Urzędnik Przywatny», «Tygodnik Polniczy» i бруковий «Kurier Lwowski».

Події 1848 p. мали в історії галицької преси ще й ті поважні наслідки, що з цього часу появляються видання провінціальні. Першим провінціальним часописом у Галичині був станіславський «Dziennik Stanisławowski» (з 1848 р.). А ще важливішим наслідком революції 1848 р. була поява в Галичині преси українською мовою. До 1848 р. галицька преса виходила чужими мовами — французькою, італійською, німецькою й польською (за Карпатами ще й мадярською). Заходи біля видавання часописів українською мовою датуються раніше. Ще Маркіян Шашкевич у 1830 р. старався про видання у Львові українського часопису, але дозволу на це не дістав. Не був реалізований і другий проект видання українського літературного органу. «Руська Трійця» виготовила до видання альманах «Зоря», але через цензурні заборони не могла його видати й тільки в 1837 р. випустила цей збірник переробленим у Будапешті під назвою «Русалка Дністровая». Видано 1000 примірників. «Русалка Дністровая», що містила етнографічний матеріал, наукові статті й поезії видавців, була конфіскована в Галичині. Розвиток української преси на Західній Україні дуже гальмувався цензурними умовами.

В 1842 р. віденський уряд проектував видання українського літературного органу латинкою. Цим виданням, що мало виходити в українській народній мові під редакцією І. Головацького, малося на увазі паралізувати галицькі стремління в бік Росії. Так само нічого не вийшло й з інших тогочасних проектів — наприклад, у 1843 р. робив заходи до видання українського часопису під заголовком «Бібліотека Бесід Духовних» о. Й. Левицький; були спроби 1845, 1846, 1847 й початку 1848 р., але з них теж нічого не вийшло. Видавництво українського часопису 1846 р. розбилося на дискусії про мову видання (одні були за мову Біблії, другі обстоювали чисту старослов’янську мову, а інші — мову М. Шашкевича й «Марусі» Квітки-Основ’яненка).








ПОЧАТОК ПРЕСИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ


Перший часопис українською мовою в Галичині почав виходити аж 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» — орган «Головної Руської Ради», що правила тоді за провідну організацію для всіх українських земель Австрії. Серед співробітників «Зорі Галицької» були найвизначніші політичні й культурні діячі Австрійської України — Я. Головацький, І. Гушалевич, В. Дідицький, С. Качала, К. Климкович, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич, М. Устиянович і багато інших. В цьому часопису містилися також деякі твори М. Шашкевича та Є. Гребінки. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останнє число появилося 9.IV.1857 р.). Перші роки (1848 — 52) вона мала переважно політичний характер, пізніше була присвячена «літературі, забаві й господарству». Першим видавцем і редактором «Зорі Галицької» був А. Швецький, а з 64-го числа (1850) видання часопису перебрав Львівський Ставропігійський інститут. У 1856 р. воно знову опинилося в приватних руках. За весь час свого існування «Зоря Галицька» перемінила шість., редакторів, причому дехто з них обіймав редагування по кілька разів. Така часта зміна редакторів відбивалася не тільки на напрямі, а навіть і на мові часопису. Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства: кількість передплатників зменшувалася. В 1857 р. вона зменшилася до 100, і внаслідок цього занепав і сам часопис.

«Зоря Галицька» не була одиноким часописом українською мовою. В тому ж 1848 р. у Львові почав виходити й «Дневник Рускій», що друкувався одночасно кирилицею й латинкою («Dnewnyk Ruskij»). Це був тижневик, що його видавали спольщені українці, організовані в «Соборі Руському», для поборювання «Головної Руської Ради». Редактором його був І. Вагилевич. «Дневника Руского» вийшло всього 9 чисел. У 1849 р. у Львові під редакцією М. Устияновича почав виходити «Галичо-Рускій ВЂстник». Був це урядовий часопис; появлявся тричі на тиждень (усього вийшло 78 чисел). Містилися в ньому офіційні розпорядження й різні політичні матеріали. Крім редактора Устияновича, в «Галичо-Рускому ВЂстнике» співробітничали І. Головацький, В. Дідицький та ін. Так само політичним часописом були й «Новини», що видавалися кирилицею під редакцією І. Гушалевича двічі на тиждень. «Новини» припинилися на 26 числі; замість них той же Гушалевич почав видавати літературно-науковий тижневик під заголовком «Пчела». В цьому часописі не тільки співробітничали найвидатніші сили Галичини (Я. Головацький, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич та інші), а й друкувалося дещо з наддніпрянських авторів (напр., І. Котляревського). «Пчелы» вийшло всього 19 чисел, видавалася вона гражданкою. В тому ж 1849 р. появилося ще два офіційних часописи, які друкувалися кирилицею. Це були: «Общій законов державних и правительства ВЂстник для цЂсарства Австріи — Allgemeines Reichs-Gesetz und Regierungsblatt für das Kaiserthum Oesterreich», що виходив у Відні, і другий львівський — «Всеобщій дневник земских законов и правительства для коронной области Галиціи и Володимеріи c княжеством ОсвЂцимским и Заторским и Великим княжеством Краковским — Allgemeines Landes-Gesetz und Regierungs-Blatt für das Kronland Galizien und Lodomerien mit dem Herzogthümern Auchwitz und Zator und dem Crossherzogthume Krakau».

B 1850 p. появилися у Львові, а також і в українській провінції, Ще декілька нових часописів. Цього року почав виходити у Львові тижневик польською мовою під заголовком «Pamiętnik Literacki», У Відні появився «ВЂстник, повременные письмо посвященно политическому и нравственному образованію Русинов Австрійской державы». Цей «ВЂстник» виходив тричі на тиждень замість припиненого «Галичо-Руского ВЂстника». Редагував його І. Головацький. У Львові ж почали виходити «Сельская рада — Wiejska Rada», яку видавало церковне братство в мові українській і польській; вийшло цього часопису всього 5 чисел.

У 1848 р. здобувається на свій часопис і Буковина. Перша газета на Буковині почала виходити в Чернівцях 4/16.Х.1848 р... і проіснувала до 1850 р. Була це румунсько-німецькою мовою друкована «Bukowina, gazeta româneaskâ pentru politiĉa religie şi literaturâ»; ставлення цього часопису до українців було ворожим. У 1860 р. в Чернівцях почав виходити й перший на Буковині часопис у мові українській. Був це урядовий «Общій законов краевых и правительства ВЂстник для корунного краю Буковины — Allgemeiner LandesGezetz und Regierungsblatt für das Kronland Bukowina».

Як видно з цього, революція 1848 р. в Австро-Угорщині принесла для розвитку преси українською мовою значні полегшення. Уряд уже не тільки що не перешкоджає видавати часописи для українського читача, але навіть і сам видає дещо українською мовою. З восьми часописів українською мовою, що виходили в Австрії, в 1848 — 50 рр., шість було урядових. Але так продовжувалося недовго: вже після перших років заходить реакція, внаслідок якої зменшується кількість часописів українською мовою. Реакція протягається до 1859 р. Кількість українських органів із 10 в 1853 р. зменшується до 6 в 1859 р. В цей же час розвивається й боротьба поміж народовцями та москвофілами, яка також зле відбивається на розвитку української преси західноукраїнських земель.









ПРЕСОВІ ПУБЛІКАЦІЇ НА НАДДНІПРЯНЩИНІ У 40 — 50-х РОКАХ XIX ст.


На Наддніпрянщині в 40-х роках починається оживлення українського видавничого руху. Між іншими публікаціями виходять і альманахи та різні збірники. Появляються нові видатні сили (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Оживлення й розвиток видавництва продовжується до викриття Кирило-Мефодіївського братства, після чого на ціле десятиліття заходить доба утисків і гніту. В 1847 p. M. Максимович хотів видавати в Києві науково-літературний місячник «Кіевскій СобесЂдник», але не дістав на це дозволу, бо «Государь Император изволит признавать, что число существующих у нас журналов уже слишком велико». В 1858 р. брати Лебединцеви так само безрезультатно заходжувалися в Києві біля видання духовного українського часопису. Нове оживлення настає знову наприкінці 50-х років, а за кілька літ (1863) було проголошено, що ніякої української мови не було, немає й бути не може, — отже, не може бути й ніякої української преси.

Ще починаючи з 10-х років XIX ст. в деяких чисто російських журналах, що виходили поза Україною, містилися українські вірші, драматичні сцени й навіть статті українською мовою. Робилося це почасти з огляду на інтереси видавництва, щоб притягти більше передплатників з України, але були й інші причини. Українські матеріали містив, наприклад, петербурзький часопис 1840 — 45 рр. «Маяк», що його видавав українець С. Бурачок. У другій половині 30-х років Гребінка намагався видавати — як додаток до «Отечественных Записок» Краєвського — український (мовою) журнал. У 1841 р. вийшли «Сніп» і «Ластовка», в 1843 — 44 рр. — «Молодик». У 1859 р. виходить «Українець», в 1860 р. — «Хата». Полегшення режиму в Росії, що зайшло внаслідок програної Кримської війни, приносить деякі можливості й для української преси. На початку 1861 р. в Петербурзі починає виходити «Основа» (в 1861 р. — 12, у 1862 р. — 10 книжок). Це видання, редактором якого був В. Білозерський, дуже прислужилося для розвитку української історіографії (праці Куліша, Костомарова, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін.). Українські вірші та фейлетони траплялися в «Кіевском ТелеграфЂ», «Кіевском КурьерЂ», «Черниговском ЛисткЂ» та інших часописах 60-х років. У Києві ж та Полтаві виходили в цей час і рукописні українські органи. Як виявляється тепер з архівів Особливої канцелярії Міністерства народної освіти та Головного управління цензури, в 60-х роках багато осіб просили дозволу видавати на Україні часописи мішаною мовою, але всі такі проекти й наміри уряд відхиляв. У 1860 p. K. Шейковський і П. Левицький проектували видавати в Києві тижневик «Голос»; у 1862 р. чернігівці (між ними й О. Лазаревський) просили дозволу на видання тижневої газети «Десна»; в Харкові хотіли видавати тижневий «Украинский ВЬстник»; у Полтаві в 1861 р. проектували газету «Нива» (К. Злигостєва та О. Кониський) і т. д.

У 1863 р. — в році польського повстання на Україні — український рух був проголошений «польською інтригою» й виданий був циркуляр про заборону друкувати українські книжки й пресу. Ця заборона дуже тяжко відбилася на дальшому існуванні й розвитку української преси. Валуєвський циркуляр 1863 р. був доповнений новим таємним указом від 18 травня 1876 р., яким заборонялося:

І) довозити в Росію «малоруські» книжки й брошури з-за кордону;

2) друкувати й видавати в Російській імперії «малоруські» твори й переклади, крім — я) історичних документів і пам’яток, але правописом оригіналу, й б) творів красного письменства, конче з додержанням загальноприйнятого російського правопису;

3) впоряджати «малоруські» вистави й виклади, а також давати слова при українських нотах.

При таких заборонах ніяка преса українською мовою, як і взагалі ніякі публікації, просто не були мислимі. Правда, в жовтні 1881 p. був скасований 3-й пункт заборон та було дозволено друкувати словнику, але українські пресові видання дозволені не були. Заходи біля видання українських часописів через заборони уряду не мали успіхів. Наприклад, 1881 р. Олена Пчілка просила дозволу; видавати в Києві літературно-етнографічний журнал українською мовою «Україна», але дозволу не одержала. Такий стан у Російській Україні фактично тривав аж до революції 1905 р. За цих кілька десятиліть появилося лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1878 р.; київська «Луна» 1881 р.; «Рада» 1883 — 84 рр., друкована в Петербурзі; херсонський белетристичний збірник «Степ» 1886 р.; харківська «Складка» 1887 р.; «Ватра» 1888 р. й одеська «Нива»). Цими публікаціями українці надолужували брак української преси. В цих же роках українцям часом щастило придбати в свої руки якийсь провінційний російський орган, який вони, прагнули перетворити на український. Так було у 1874 — 75 рр. із «Кіевским Телеграфом», у 1881 — 82 рр. — із київською газетою «Труд», а в 1895 р. одеські українці здобули собі тижневик «По СушЂ і по Морю». Та їхні заміри в цьому напрямку нищила цензура, яка на Україні була значно суворішою, ніж у російських столицях.

Поза названими виданнями поважним періодичним видавництвом українським — але російською мовою — був часопис «Кіевская Старина», заснований у 1882 р. Цей науковий місячник виходив аж до 1907 р., коли був перетворений на чисто український часопис «Україна». До 1906 р. «Кіевская Старина» була єдиним за змістом українським органом на цілій Російській Україні; крім неї, українським справам приділяли ще деяку увагу одеські «Южныя Записки».

Заборона українського друкованого слова в Росії спричинилася до того, що наддніпрянські діячі перенесли видавничу діяльність на Наддністрянщину. Підсилення українського табору в Галичині прийшло саме в той час, коли там відбувалася боротьба між течіями народницькою, рутенською та москвофільською. Молода народницька течія за допомогою Наддніпрянщини перемагає рутенство й розвивається. З Наддніпрянщини вона дістає як матеріальні ресурси, так і допомогу літературно-мистецькою та науковою працею. Почасти наслідком цієї наддніпрянської участі треба пояснювати й зріст наддністрянської преси з п’яти назв у 1862 р. до дев’яти в 1863 й до 15 українських органів у 1876 р. Такому зростові української преси, як і українській культурній праці на Наддністрянщині, дуже сприяли заборони російського уряду в 1863 й 1876 рр.

Розподіл української преси на території Наддністрянської України та її числовий зріст у 1849 — 76 рр. сучасний бібліограф української преси В. Ігнатієнко унагляднює такими даними:



Роки


Львів


Коломия


Чернівці


Ужгород


Відень


Будапешт


Разом


У тому числі


Число назв


газет


журналів


1849


4







4


4



1850


1



1



2


1


5


5



1851


2



1



2


1


6


6



1852


2



1



2


1


6


6



1853


5



1



3


1


10


6


4


1854


4





4


1


9


5


4


1855


3





4


1


8


5


3


1856


3





4


1


8


5


3


1857


2





3


1


6


5


1


1858


1





4


2


7


4


3


1859






4


1


5


3


2


1860


2





1



3


2


1


1861


2





2



4


3


1


1862


3





2



5


4


1


1863


7





2



9


4


5


1864


6





3



9


6


3


1865


8


1




3



12


5


7


1866


5


1




4



10


6


4


1867


10


1



2


3



16


6


10


1868


7


1



1


2


1


12


6


6


1869


10


1



1



1


13


4


9


1870


9



1


1



1


12


5


7


1871


7


2



3


1


1


14


5


9


1872


9


2



1


2


1


15


5


10


1873


6


2



1


3


1


13


6


7


1874


8


2



1


2



13


6


7


1875


9


4



1


2



16


6


10


1876


9


2


1


1


2



15


7


8











РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ у 80 — 90-х РОКАХ XIX ст.


В дальших десятиліттях українська преса Наддністрянщини розвивається з новою силою. Завдяки участі видатних наддністрянських літературних і наукових діячів (М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький та ін.) преса позбувається свого вузького провінційно-галицького характеру й набуває рис соборності. В цих же часописах наддністрянська преса розгалуджується і спеціалізується; витворюються окремі типи преси щодо періодичності й фаху — появляються Щоденні газети, часописи гумористичні, присвячені справам духовенства, торгівлі, сільському господарству, праву, педагогіці, дітям і т. д. Із 1 січня 1880 р. у Львові починає виходити щоденник «ДЂло», на півроку раніше у Станіславі появляється господарсько-промисловий часопис «Господарь и Промышленник», а з 1886 р. У Львові тричі на місяць виходить сільськогосподарський «Провідник Рільничих Кружків»; у 1888 р. в Рогозні на Буковині засновується також господарський часопис «Добри Поради»; починаючи з 1889 р. у Львові виходить «Часопись Правнича, МЂсячник для Теоріи и Практики». З педагогічних часописів у 1888 р. появляється в Чернівцях за редакцією С. Смаль-Стоцького «Руска Школа», а в 1889 р. — орган українського педагогічного товариства у Львові «Учитель»; виходять часописи для дітей, як «Приятель ДЂтей» або «Дзвінок», та часописи для духовенства — «Листок» 1885 р., «Посланник» у Бережанах і т. д. Дуже видатним явищем, що свідчило про певний рівень української преси, було заснування у Львові «Літературно-Наукового Вістника» (почав виходити за редакцією М. Грушевського в 1898 р. замість «Зорі» та «Життя і Слова»). З спеціально наукових органів особливої згадки заслуговують записки Товариства ім. Шевченка, реорганізовані в 1892 р. в «Записки Наукового Товариства Шевченка», що виходять і по цей день. Наприкінці XIX ст. на Наддністрянщині появляється й українська партійно-соціалістична преса. 1 січня 1900 р. у Львові вийшла «Воля» — двотижневик УСДРП, у 1902 — 03 рр. у Чернівцях виходить орган Революційної Української партії «Гасло», в 1903 р. — популярний орган тієї ж партії для народу «Селяни»; в тому ж таки році появляється й місячник соціалістичної молоді — «Іскра». В організації цих перших українських партійних видань видатна роль належала діячам з Наддніпрянщини.

Територіальний розподіл української преси Наддністрянщини та українських колоній в Європі й числовий зріст її в 1877 — 1904 рр. на основі бібліографічних даних В. Ігнатієнка уявляються в такому вигляді (див. табл. на с. 159).

Як видно з цієї таблиці, українська преса Наддністрянщини в 1877 — 1904 рр. дуже зросла й поширилася територіально. В усіх головних центрах Західної України (Львів, Чернівці й Ужгород) і деяких провінціальних осередках появилося по кілька нових органів. Загалом же українська преса Наддністрянщини в цей час помітно вдосконалилася, придбала собі читачів і значно окріпла.









ПРЕСА ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 р.


Указ від 18.V.1876 р. щодо української преси фактично лишився в силі аж до революції 1905 р. Тільки революційні події між іншими здобутками знесли й заборони на українське друковане слово. На основі маніфесту від 17.X.1905 р. російський уряд виробив нові правила про пресу (24.ХІ.1905), в яких не було вже нічого про обмеження українських видань. В умовах заведеного тоді в Росії «конституційно-демократичного» ладу починається розвиток й української преси. Але розвиток цей посувався в тяжких обставинах — без досвіду, в умовах боротьби, без контингенту читачів, без економічної бази й т. п. Все це треба було творити, виробляти й здобувати, поборюючи різні перешкоди. До того ж і «конституційні вольності» на практиці існували дуже недовго — незабаром на українську пресу в Росії посипалися нові удари в формі заборон, конфіскацій, штрафів, арештів діячів преси й т. ін. Треба було великої праці й жертовності окремих діячів і цілих груп, щоб і в цих умовах пощастило все ж дечого досягти.



Роки


Львів


Коломия


Чернівці


Ужгород


Станіслав


Перемишль


Відень


Будапешт


Разом


Число назв


1877


8


2



1




1



12


1878


10


2


2


1




2



17


1879


11


2


3


1


1



2



20


1880


15


2


1


2


2



2



24


1881


18


2


1


1


1



2



25


1882


16


2


1


1


1



2



23


1883


16


3



1


1



2



23


1884


13


1



1


1



2



18


1885


15


2


1


2


1



2



23


1886


16


2


1


2


2



2



25


1887


17


1


1


1


2



2



24


1888


14


2


2


1


1


1


3



24


1889


22


1


2


1


1


1


3



31


1890


21


1


2


1


1


1


3



30


1891


26


1


3


1


1


1


3



36


1892


26


2


2


1


1


1


2



35


1893


24


2


2


1


1


1


4



35


1894


12



1



1


1




15


1895


14



2



1


1




1


1896


10



1



1


1




13


1897


13



1



1


1




16


1898


13



1



1


2



1


18


1899


14



1



1


2



1


19


1900


16



1



1


2



1


21


1901


17



1



1


2



1


22


1902


18



1


1


1


2



1


24


1903


20



1


1


1


2



1


26


1904


22


1


2


1


2


2



1


31




В листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині появилося перше число тижневої газети «Хлібороб». Цей часопис почав виходити «явочним порядком» ще до видання нових правил щодо друку (перше число — 12.ХІ. за старим стилем). Це був перший на Наддніпрянщині часопис українською мовою. Виходив він заходами місцевої української громади. Про видання його багато дбала родина Шеметів (особливо В. Шемет), яка ще перед революцією 1905 р. проектувала видання щоденної газети «Поступ», але не дістала дозволу міністра внутрішніх справ. «Хлібороб» був живо й талановито редагований у національному дусі, мав кількатисячний тираж і робив велике враження. Але життя його не було довговічне. Четверте число «Хлібороба» підпало конфіскації, а на п’ятому видання було заборонене. В. Шемет у 1906 р. заходжувався відновити «Хлібороб» під назвою «Хліборобська Справа», але видання не здійснилося. Та ще в тому ж таки 1905 р. в Полтаві починає виходити українською мовою популярний тижневик «Рідний Край». Видавався він також заходами місцевої громади. Перше число його вийшло 24.XII. за редакцією М. Дмитрієва й Г. Коваленка. «Рідному Краю» пощастило вижити. В 1908 р. він був перенесений з Полтави до Києва й згодом перетворився в місячник (під редакцією О. Пчілки). В тому ж 1908 р. при ньому почав виходити додаток для дітей під назвою «Молода Україна».

З інших задумів і проектів щодо видання українських органів на початку революції нічого не вийшло. «Временныя Правила о періодической печати», видані в Петербурзі 24.ХІ.1905 р., ніби дозволяли українські видання, а в той же час не був скасований і указ 1876 р. На його основі деякі провінціальні начальники не давали дозволу на українські часописи. Адміністрація ж заборонила видавати в Києві «Вільне Слово». Так само з адміністративних причин не здійснився й намір Є. Чикаленка видавати щоденну радикально-демократичну газету «Громадське Слово», яку мав редагувати С. Єфремов і яка мала видаватися стотисячним тиражем по копійці за число. Є. Чикаленко ж оголосив у Києві видання місячника «Нове Життя» за редакцією С. Єфремова, але київська адміністрація його також заборонила. Придушена була й спроба видавати в Києві соціал-демократичну щоденну газету «Праця». І таких заборон із боку адміністрації можна було б згадати багато. Та вони все ж не в силі були знищити зовсім українську пресу. В 1906 р. провадиться завзята боротьба за їх розвиток. У цій боротьбі українська сторона. виявила багато завзяття й упертості. Коли адміністрація припиняла якесь періодичне видання, українці починали заходи, щоб відновити його під іншою назвою, з іншими видавцями й редактором. Преса українською мовою в Росії поволі розвивається — збільшується кількість органів, зростає число працівників і читачів; її впливи стають чимдалі ширшими і значнішими. В 1906 р. появляється вже кілька часописів на самій Україні, а деякі навіть у російських столицях. У Києві починає виходити перша щоденна українська газета «Громадська Думка» (перше число 1.I.1906 р.), що потім аж до війни виходила під назвою «Рада». Тоді ж у Києві почав виходити під редакцією В. Грінченка місячник «Нова Громада», а в 1907 р. його заступив перенесений сюди зі Львова «Літературно-Науковий Вістник». Останній об’єднав у Києві письменників цілої України й став всеукраїнським органом. Інші українські часописи, що почали виходити в 1906 р., не продержалися довго. Занепад їх пояснюється різними причинами, серед яких не останньою були нагінки з боку уряду й адміністрації. І все ж, незважаючи на тяжкі репресії, яких зазнавала в цей час українська преса, в 1906 р. в Росії виходило українською мовою 23 органи. З них 9 було припинено з наказу генерал-губернатора, а частина припинилася сама, не витримуючи високих штрафів (200 — 300 руб.). Крім того, багато органів і не почало виходити внаслідок адміністративних заборон. Особливо переслідував уряд соціал-демократичні часописи. Протягом 1906 р. з наказу адміністрації були заборонені такі: соціал-демократична га зета «Боротьба» в Києві на четвертому числі; місячник «Вільна Україна» в Петербурзі, якого вийшло 4 числа, а 5-е та 6-е були конфісковані; київська газета «Громадська Думка» була припинена на 21-му числі, катеринославська «Добра Порада» — на 4-му числі; в Катеринославі ж на 1-му числі припинили тижневик «Запорожжя» що його почав видавати Д. Яворницький; на першому ж числі припинили в Одесі тижневик «Народна Справа» д-ра І. Луценка, «Слобожанщину» в Харкові і т. д. Заборони мотивувалися різно (здебільшого неблагонадійністю!), але ще частіше українські періодичні видання заборонялися або припинялися без пояснення причин.

Українська преса на Наддніпрянщині розширялася й територіально. В 1905 р. пресові органи українською мовою появилися в Лубнах, Полтаві й Києві, в 1906 р. — в Катеринославі, Одесі, Харкові, Прилуках на Полтавщині *, Звенигородці ** на Київщині й Хотині на Поділлі, а в 1907 р. — ще й на Холмщині. [* Нині — Чернігівської області. — Ред. ** Нині — Черкаської області. — Ред.] Головними осередками української преси все ж залишаються Київ, Полтава й Катеринослав. В перших роках по революції (1905 — 07) особливо розвивається партійна соціал-демократична преса. В цей же час з’являються видання типу літературно-наукових місячників (як «Нова Громада») , виходять журнали-тижневики (напр., московська «Зоря») й навіть сатирично-гумористичні журнали (як київський «Шершень», що виходив у 1906 р.).

Майже водночас із розвитком преси українською мовою на Наддніпрянщині українці подбали й про видання інформаційного часопису українського в російській мові. Для ознайомлення російського громадянства з українською справою в 1906 р. в Петербурзі почав виходити «Украінскій ВЂстникъ» (під редакцією М. Славінського). Проіснував цей часопис недовго, але роль його — особливо за першої Державної Думи — була дуже велика. В 1912 р. у Москві почала виходити «Украинская Жизнь» — місячник типу товстих журналів.

Розвиток преси українською мовою в Російській Україні, почавшись із революції 1905 р., не припинявся аж до світової війни, хоч деякі пізніші роки й були для нього досить тяжкими. Перед світовою війною на Наддніпрянщині виходили одна щоденна газета («Рада» в Києві), п’ять місячників (також усі в Києві: «Літературно-Науковий Вістник», радикальніша «Українська Хата» з 1909 р., педагогічно-шкільне «Світло» з 1910 р., соціал-демократичний «Дзвін» із 1913 р., ілюстрований мистецький місячник «Сяйво» — також із 1913 р.)- Крім того, у Києві ж виходили: два наукових органи — записки Українського Наукового товариства (з 1908 р.) й того ж товариства квартальник «Україна» (з 1914 р.); тижневик «Маяк» (із 1913 р.); згадуваний уже «Рідний Край», перенесений в 1908 р. з Полтави, й додаток до нього — «Молода Україна»; два популярних економічних двотижневики — «Рілля» (з 1911 р.) — замість давнішого «Українського Бджільництва» — й «Наша Кооперація» (з 1913 р.). Київ у цей час був визнаним осередком української преси. Але й поза ним виходило дещо українською мовою. Так, ще з 1906 р. виходила в Могилеві на Поділлі (потім перенесена до Києва) тижнева «Світова Зірниця», в Катеринославі з 1909 р. двічі на місяць виходили «Дніпрові-Хвилі», в Полтаві з 1913 р. — також півмісячник «Життя й Знання», а в Петербурзі виходив неперіодичний орган українського студентства — «Український Студент». Всього українською мовою перед світовою війною виходило 17 часописів. Із них значна частина була досить добре організована — мала своїх сталих співробітників, між якими були й видатні журналісти, й придбала собі певний контингент читачів. Гірше стояла справа з матеріальним забезпеченням видавництв, особливо таких, як щоденник «Рада», що вимагали більших витрат. Десятитисячні дефіцити видань покривалися пожертвами українських меценатів (найбільше Є. Чикаленка, В. Симиренка та ін.).

З українських часописів, що виходили перед світовою війною, але припинилися раніше 1914 р., крім згаданих уже, треба назвати ще тижневик «Сніп» у Харкові (1912); «Село» (1909 — 10) і його продовження «Засів» (1911 — 12) — добре редаговані популярні часописи для селянства — спинилися через урядові переслідування. Були й інші.

У багатьох часописах, що виходили перед світовою війною на Наддніпрянщині російською мовою, містилися також і матеріали українською мовою. В деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. З таких треба назвати кооперативний часопис у Києві «Муравейник — Комашня», орган сільськогосподарського товариства в Харкові «Хлібороб». «ВЂстник Золотоношскаго Сельско-Хозяйственного Общества». «Газету Гадячскаго Земства», «Полтавскую Земскую Газету», часопис «Огни» в Києві й багато інших.

У цих же роках не припинявся розвиток української преси й на Наддністрянщині, де він відбувався в умовах австрійського парламентаризму. Числовий розвиток преси українською мовою на цілій Україні в десятиліття перед світовою війною представляється такою табличкою (див. табл. на с. 163).



Роки


Число назв


Наддніпрянщина


Наддністрянщина


Поза межами України


1905


39


7


28


4


1906


81


32


37


12


1907


51


11


34


6


1908


47


9


33


6


1909


59


11


37


11


1910


84


14


49


21


1911


104


16


59


29


1912


95


16


51


28


1913


48


17


21


10


1914


42


16


16


10




Нею ілюструється великий зріст цієї преси в порівнянні з попередніми часописами. В. Ігнатієнко, який зібрав ці дані, вирахував, що темп розвитку преси українською мовою в 1905 — 14 рр. був у 105 разів швидший, ніж у перший період (до 1834 р.), і в 14 разів жвавіший, ніж у 1834 — 1905 рр. Особливо сильно зросла в цей час преса на Наддніпрянщині, хоч загальна кількість українських органів її ще далеко не дорівнюється кількості українських органів західноукраїнських земель. Дуже значно зросла в цей час також преса поза межами української етнографічної території. На чужині найбільше пресових видань (аж до 75 %) виходило в Сполучених Державах Північної Америки й Канаді.










УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ЗА СВІТОВОЇ ВІЙНИ Й РЕВОЛЮЦІЇ


Початок світової війни щодо української преси відновив у Росії урядову практику перед 1905 р. Українське культурне життя взагалі, а з ним і українська преса, було придушене — друковане слово опинилося під забороною. Але потреба в українських часописах громадянством відчувалася вже так сильно, що заборона легальних органів породжує нелегальні видання.

Вслід за оголошенням війни російський уряд заводить військову цензуру (31.VII.1914) і видає наказ про заборону друків українською мовою. Та фактично ще перед тим, вже на другий день війни, була припинена єдина на Наддніпрянщині щоденна газета «Рада». З цього часу настає перерва в розвитку української преси на Наддніпрянщині, а з успіхами російського війська — нищиться українська преса і в Галичині. Життя української преси продовжують у цей час еміграційні видання — головно в Америці й Німеччині та Австро-Угорщині. На Наддніпрянщині в часи війни легально продовжували виходити лише кілька органів, але й вони мусили вживати приписаного урядом т. зв. ярижного правопису. Ці легальні видання мали характер літературних альманахів чи збірників. Для прикладу згадаємо одеську «Основу», що була спробою продовжувати припинений літературно-науковий вісник — її вийшло три книги; в 1916 р. замість «Основи» почав виходити «Степ»; у Харкові виходило «Гасло», почало виходити «Слово»; замість «Маяка» появилася «Згода», але була припинена на 2-у числі.

Внаслідок урядових заборон і цензурних утисків розвиваються нелегальні видання, що виготовлялися на шапірографах та міміографах у невеликій кількості. З нелегальних органів найраніше (15.II.1915) почала виходити «Зоря» — орган середньошкільників Києва та Всеукраїнської юнацької спілки (вийшло всього три числа по 30 — 35 примірників кожного). За нею почала виходити «Боротьба» — орган київської групи соціал-революціонерів. «Боротьби» вийшло 5 чисел на міміографі в кількості 200 — 300 примірників кожного числа. Як партійний орган, «Боротьба» поширювалася скрізь по партійних організаціях України. В грудні 1915 р. вийшло одне число органу радикально-демократичної спілки «Вільна Думка» (на міміографі, в кількості 30 прим.) і тоді ж таки літературно-політичний часопис «Юна Україна» — орган Миргородської філії Всеукраїнської юнацької спілки (рукописний, з’явилося лише одно число). Були й інші нелегальні видання, але всі вони виходили в дуже незначній кількості примірників і припинилися фактично ще в тому ж 1915 р. Далі виходили лише соціал-демократичні «Наше Життя» в Петербурзі та «Слово» — орган учнів військової фельдшерської школи.

Після відходу російської армії з Галичини умови для української преси там значно поліпшилися. В 1915 р. відновилися давні газети «Діло» та «Українське Слово» (якийсь час замість «Українського Слова» виходило «Нове Слово»), а в 1916 р. на Наддністрянщині буйно відновлюється українська преса (газети, журнали). Та особливо сильно розвивається за війни українська преса на чужині. В 1915 р. у Швейцарії (Женева) виходить соціал-демократична «Боротьба», в Болгарії (Софія) — «Робітничий Прапор», у Відні — «Вістник Союза Визволення України» (1915 — 17) і «Просвітні Листки» — орган полонених українців Ведлярського табору. Перші сім чисел «Просвітніх Листків» були друковані на машині. 1916 рік приносить розвиток української преси в таборах полонених українців в Австрії й Німеччині, яка видавалася за підтримки Союзу визволення України. З них найбільше поширеними були «Вільне Слово» в Зальцведелі й «Розсвіт» у Раштаті. Співробітниками цих часописів були самі полонені, хоч організаційну роботу на початку провели представники Союзу визволення України. Таборові часописи виходили аж до повороту полонених на Україну. Дуже важливе значення під час війни мали чужомовні українські органи (найбільше німецькі), що видавалися на чужині для пропаганди української справи. Всього в 1916 р. було 27 органів української преси. З них у межах Росії — 6, на Наддністрянщині — 12 і на чужині — 9 органів.

Числовий розвиток української преси в 1917 — 22 рр. В. Ігнатієнко представляє такими даними:






Роки



Число назв



Нових назв у році



Наддніпрянщина



Наддністрянщина



Поза межами України



Газети



Журнали



Російською мовою назв на Україні



Комуністична преса на Україні


укр. мовою


рос. мовою


1917


172


151


106


21


45


84


88


751




4


1918


252


223


218


15


19


125


127


321


1


6


1919


243


182


173


49


21


154


89


222


2,1


30


1920


139


71


79


36


24


72


67


151


63


120


1921


181


64


77


55


49


60


121


188


75


169


1922


168


51


43


68


57


68


100


287


43


146




З цієї таблиці видно, що з революцією 1917 р. преса українською мовою, як на Наддніпрянщині, так і на Наддністрянщині, сильно зросла, але особливо на Наддніпрянщині. Протягом перших років по революції (1917 — 19) кількість пресових органів на Україні, що виходять українською мовою, постійно збільшується. Видання української преси появляються не тільки в центрах, а також і в другорядних осередках і навіть у глухих провінціальних пунктах (як Тараща на Київщині або Широке на Катеринославшині й т. п.). Українська преса в цей час стає дуже різноманітною щодо напрямків і змісту. Маємо органи партійні й безпартійні, громадські, земські й кооперативні, наукові й релігійні і т. д. Раптове Зменшення, що настає в розвитку української преси в 1920 р., пояснюється московською окупацією України. Більшовицька влада монополізує всі видавничі засоби в своїх руках і видає лише свою офіційну, себто партійно-комуністичну, пресу. Внаслідок такої комунізації преси на Україні тут зберігає свої позиції преса російською мовою. Коли в перші роки революції кількість органів російською мовою значно зменшувалася (з 751 в 1917 р. до 222 у 1919 р.!), то під московським пануванням на Україні кількість їх зростає (зі 151 в 1920 р. До 287 в 1922!).

Комуністична преса на Україні, як своїм змістом, так і зовнішнім виглядом, від початку являла виразні ознаки занепаду. За останнє десятиліття ця комуністична преса на Україні переживала Деякі зміни — вона то «українізувалася», то «дезукраїнізувалася»; значно мінялося також і число назв. За відомостями «Радянського Книгаря», в 1932 р. на Совітській Україні видавалося 1126 газет, у тому числі: центральних — 30, обласних — 14, районних і міських — 382, великотиражних (при підприємствах і колгоспах) — 700. Із загальної кількості 426 газет (без великотиражних) українською мовою виходило 373, решта видавалися мовами національних меншостей (російською, жидівською, німецькою, польською, болгарською, молдавською, татарською й грецькою). Як ні велико число газет на Сов. Україні, воно все ж не свідчить ні про загальний розвиток української преси, ні про її національно-український характер. Уже наступні — 1933 і 1934 — роки значно змінили наведені в «Радянськім книгарі» дані щодо преси не на користь українців.

Про розвиток української преси свідчать і його забезпечують видання західноукраїнські та еміграційні. По цей бік совітського кордону в останнє десятиліття появилося багато нових українських органів, що своїм змістом охоплюють все життя — політичне, громадське й культурне. В останні роки появляються вже навіть такі спеціальні органи, як присвячені кіно або фотографії. Значно поліпшився за останній час і зовнішній вигляд українських періодичних видань — все більше виходить ілюстрованих мистецьких публікацій. Більш досконала організація української преси виявляється і в заснуванні нових пресових осередків, якими є пресові бюро в Берліні, Брюсселі, Женеві, Лондоні, Празі й інших європейських містах.

Дуже важливим явищем в історії останнього десятиліття є територіальне поширення української преси. Преса українською мовою збільшується не тільки в Галичині й на Буковині, де традиції її давніші, — вона розвивається також і на Волині та Закарпатті, де успішно поборює мовні й різні інші перешкоди. Такі факти, як поява в 1931 р. чисто українського органу («Слово Народа») в найзахіднішому українському пункті — Пряшеві та «Рідного Слова» югославських українців (1933) або перехід на українську фонетику клерикальної ужгородської «Свободи», є дуже показними в історії українського національного відродження.

Українські періодичні видання збільшуються й удосконалюються також і в українських колоніях за океаном. Численна й давня українська преса існує в Сполучених Державах Америки й Канаді; окремі українські органи виходять також і в Південній Америці (в Аргентіні й Бразілії) та на Далекому Сході. Окрім свого партійного, релігійного чи соціального забарвлення — все це є преса національно-українська, не тільки своєю мовою, а також і своїм змістом та духом. Досить поважними виданнями репрезентується й преса української еміграції в Європі.









Бібліографія української преси 1816 — 1916. К., 1930.

Ігнатієнко В. Українська преса (1816 — 1923): Іст.-бібліогр. етюд. К., 1926.

Кревецький І. Перша газета на Україні. К., 1927.

Кревецький І. Початки преси на Україні. 1776 — 1850. Львів, 1927.


















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.