Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня         Головна         Наступна





Василь БІДНОВ

ЗАВЕДЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА



Археологічні дані та писані історичні відомості виразно свідчать, що українська територія з давніх часів перебувала під сильним культурним впливом народів Близького Сходу, а від VIII ст. до Христа — під, виключним впливом греків, численні колонії яких, що були розкриті в Криму та вздовж північного берега Чорного моря, від гирла Дунаю до гирла Кубані: Херсонес, Пантікапей, Ольвія, Тірас, Танаіс, Німфея та ін., були тими осередками, через які на протязі довгої низки століть греки підтримували торговельні зв’язки з Україною й передавали її населенню свою матеріальну й духовну культуру. Часта зміна народів в наших степах не нищила цих культурних впливів, часом тільки припиняла їх, але ж після короткої паузи вони знову зміцнювалися. Отакі стислі зв’язки з грецьким світом спричинилися й поширенню християнства на нашій території, чому в значній мірі допомагала й присутність у грецьких колоніях євреїв. Коли ще можуть викликати сумнів традиційні оповідання про початок християнства в Криму в II ст., то звістки про існування тут християнських громад в середині III ст. вже цілком певні. Томи, Пантікапей (чи Боспор) і Херсонес були тими осередками, де в кінці III і IV вв. вже існують церковні організації з єпископами на чолі. Християнство поширюється серед готів, що утворили сильну державу на півдні України. Теофіл, готський єпископ, бере участь в засіданнях першого Вселенського собору в Нікеї (325 р.), там же бачимо й єпископа боспорського.

Далі, в IV ст. постають єпархії Херсонеська й Готська, або Готгейська в Криму, а за ними в V — VIII ст. постають єпископські кафедри в інших місцях. В V — VIII ст. бачимо понад Чорним морем єпархії Сурожську, Фульдську, Захійську та ін. Все це свідчить про широке розповсюдження тут християнства. З V ст. поволі займають південну Україну слов’янські племена, й у VIII ст. вже міцно сидять вони по чорноморських та азовських берегах, мають постійні зв’язки з греками й піддаються їх культурним впливам. Утворення Києво-Української держави в IX ст. допомагає зміцненню таких зв’язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв’язки України з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в IX ст. у зв’язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині X ст. в Києві вже була церква Св. пророка Ілії. Болгарські походи Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті X ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювалась. Великий князь Володимир Св. (980 — 1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнської церкви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства і близько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнство скрізь по своїй державі. Богослуження на слов’янській мові в перекладах Св. Кирила та Мефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії, й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків, ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, що не мало сильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецької верстви й було більше зв’язане з сімейно-родовим побутом, ніж із громадським, не в силах було дати поважний опір християнству з його розвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, й остання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чим ближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тут християнство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилося без зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадри священиків та єпископів провадили справу розповсюдження християнства. Наступники Св. Володимира, особливо Ярослав І (1019 — 1054), продовжували розпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в XI ст. У північних краях над Волгою та в Новгороді в XI ст. виявилися кілька разів слабкі спроби поганської реакції, але ж без помітних наслідків. Все-таки широкі маси не здібні були засвоїти духу християнської віри, а в більшості обмежувалися зовнішніми формами, що прикривали її внутрішній зміст та дух, а тому людність ще довго трималася разом із християнством і попередніх поганських поглядів та звичаїв, — була, власне, прихильною до двох вір — поганської та християнської. Найбільш помітним таке явище було в глухих, далеких від культурних осередків місцевостях. З часом таке «двоєвірство» під. впливом церкви слабшало, а, проте, елементи поганства у формі різних повір’їв, поглядів та звичаїв залишилися назавжди серед населення тих просторів, що охоплювалися колись українською церквою.








ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА В КИЇВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ


Володимир Св. з метою тіснішого зближення з Візантією оженився з сестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв’язки з греками. Християнське богослуження мало величезне значення в справі поширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й сам Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність — старанно будували церкви. Так, Володимир Св. поставив у Києві Десятинну церкву, церкву Св. Василія, Спас на Берестові та ін.; будував він церкви і в інших містах. Син його, Мстислав, поставив церкву Богородиці в Тмутаракані й Спасо-Преображенський собор у Чернігові; другий син — Ярослав — збудував у Києві Софійський собор. Князь Святополк поставив головну церкву Михайлівського монастиря в Києві. Літопис подає чимало прикладів будови кам’яних церков різними князями в різних містах Києво-Української держави: на Волині, в Галичині, Любомлі, Холмі, Полоцьку, Смоленську. За прикладом князів йшли бояри та, взагалі багаті люди, а потім і цілі громади поодиноких місцевостей. Церкви наділялися іконами, книгами, літургічними убраннями, дзвонами та ін, Кам’яні церкви вимагали великих коштів, а тому вони були рідким порівняно явищем, переважно ж будовано дерев’яні церкви як по містах, а особливо по селах. Кількість їх була досить значна, принаймні в містах. В Києві, напр., під час пожежі 1124 року згоріло до 600 церков. Церква була не тільки місцем богослуження, а й осередком громадського, економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання для вирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школа та шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення. Разом із парафіяльними церквами в нас виникли й монастирі — чоловічі й жіночі. Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватні особи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належить Києво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині XI в. преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом для всіх наших монастирів, був освітнім центром, дав багато церковних діячів і мав узагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж До самої революції 1917 року. Головна його церква — Успенська, або Велика Лаврська, є цінним пам’ятником нашого стародавнього будівництва. Ченці-аскети стали ідеалом християнського життя для нашого народу, й від них він засвоїв аскетичний погляд та обрядовий ригоризм, що затримуються до наших часів.

Українська православна церква перебувала в залежності від константинопольського патріарха. Залежність ця була досить слабкою й, власне, обмежувалася тільки тим, що патріарх призначав і ставив для нас митрополита. Далі вже влада його, можна сказати, ні в чому не виявлялася. До здобуття Києва татарами (1240 р.) в нас було 22 митрополити. Наша традиція вважає за першого митрополита Михайла, тепер же першим називається Леон, або Леонтій, що вмер після 1004 р.; останній — Йосиф (з 1237 р.). Всі вони були греками, більшість з них не знала навіть мови своєї пастви. Виняток роблять тільки митрополити Іларіон (з 1051 р.) та Климент Смолятич (з 1147 р.): були вони українцями й вибрано їх без відома константинопольського патріарха. Звичайно митрополити наші жили в Києві, кафедральною церквою була Св. Софія. Дехто з дослідників твердить, що до збудування Ярославом зазначеної церкви перші митрополити сиділи в Переяславі До складу Київської митрополії входили всі землі Києво-Української держави; з поширенням її території збільшувався й розмір митрополії; в міру ж того як зменшувалася наша стародавня держава, скорочувалася й територія митрополії. Зріст слов’янської колонізації на півночі Східної Європи спричинявся поширенню тут і меж Київської митрополії. Частина цієї розлеглої території, головним чином уздовж Дніпра, належала до власної єпархії митрополита, більшість же її було поділено поміж різними єпархіями, кількість яких була не завжди однакова. Ще за Володимира Великого (ніби 992 р.) виникли єпархії Чернігівська, Володимирська-на-Волині, Полоцька, Білгородська, Новгородська, Ростовська, Туровська й Тмутараканська. За Ярослава І утворено Переяславську та Юріївську (Юріїв на Росі, тепер Біла Церква); далі йдуть: Смоленська (1137), Галицька (до 1167 р.), Рязанська (до 1207 р.), Володимирська-на-Клязьмі (1214 р.), Перемишльська (близько 1220 р.) та Угрівська (за Данила Романовича). Таким чином, до часів Батия Київська митрополія мала в собі, крім митрополітальної, 16 єпархій. Кожний єпископ у своїй єпархії був цілком самостійним і підлягав митрополитові лише в загальноцерковних справах, а митрополит брав участь у виборах єпископа, хиротонісував його й, у випадках провини його, судив, часом викликав для участі в церковних соборах. Багато наших єпископів було з греків. На справу виборів єпископів мали вплив і наші князі, які дбали про матеріальне забезпечення церкви та її ієрархії, надаючи їм кошти та земельні маєтки. В Новгороді, де вже в XI ст. народне віче стало вище князя, вибори місцевого єпископа залежали цілком від народу: віче його вибирало, посилало на посвячення до митрополита, а іноді навіть позбавляло вже поставленого ієрарха його архіпастирських прав. Новгородський архієрей перший здобув від митрополита в 1165 р. титул архієпископа. Для помочі єпископові в справах єпархіальних коло нього знаходився клірос, себто собор пресвитерів, що виконував його доручення.

У внутрішньому своєму житті Київська митрополія керувалася канонами Вселенської церкви, постановами своїх власних соборів та приписами державно-церковного змісту (як «устави» Св. Володимира та Ярослава І). До патріарха зверталися тільки в деяких рідких випадках. На протязі домонгольської доби вже склався в нас той лад церковного життя та звичаї, які спостерігаємо за часів пізніших. Вже тоді на Україні запанувала та неприхильність до Риму та взагалі до латинства, що особливо яскраво виступає в XVI — XVIII ст. Неприхильність цю бачимо і в нашому літописі (Володимир Великий заявляє папсько-німецькому місіонерові: «отци наши сего не приняли суть»; і в полемічних писаннях наших митрополитів (Іоанна II та Никифора) та інших авторів. Правда, наші князі проводили дипломатичні зв’язки та торговельні зносини з західноєвропейськими краями, вступали нерідко в родинні зв’язки (особливо в XI ст.) з монархами латинського Заходу, але це зовсім не послабляло згаданої неприхильності до католицизму. Православний грецький Схід цілком відповідав духові та релігійним потребам українського народу, і він звідти брав собі погляди, освіту та культуру. Богословські та взагалі літературні твори з Візантії переносилися до нас і в перекладі на слов’янську мову ставали джерелом знання та освіти для наших предків.








ВІДДІЛЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ ВІД УКРАЇНСЬКОЇ


Татарська навала 1237 — 1240 рр. мала величезні впливи як на політичне, так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш XII ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодиноких земель Києво-Української держави зростають нові політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч із Новгородом та Володимиром з XIV ст. починає зростати Москва, що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в XIV ст.), а землю Галицьку — Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовідносини, яких не було до 1240 р. Територія Київської митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінною владою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирило III (1245 — 1281), Максим (1283 — 1305) та св. Петро (1308 — 1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро — в Москві. Князі московські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Петра енергійно підтримують московську політику, чим настроюють проти себе інші політичні центри. Наслідки цього з’являються спроби поділу єдиної митрополії. Поруч з Київською митрополією виникають в XIV ст. митрополії Галицька й Литовська. Першу спробу зробив галицький князь Юрій Львович: в 1303 р. було утворено Галицьку митрополію, а першим митрополитом був Нифонт. До складу її входили єпархії: Галицька, Перемишльська, Холмська (колишня Угрівська). З досить значними перервами вона існувала на протязі XIV ст. З ініціативи Ольгерда виникла Литовська митрополія, що охоплювала єпархії Великого князівства Литовського. Першими митрополитами були Феодорит, висвячений болгарським патріархом (1353 р.) і Роман (1355 — 1361). Та ці обидві митрополії довго існувати не могли, бо патріарх царгородський підтримував єдність митрополії, більше схилявся на сторону Москви, та й деякі митрополити самі переходили до Москви й тим самим поновлювали єдність Київської митрополії. Так робили Петро галицький, Кипріян литовський, а литовський митрополит Григорій Цамблак (1415 — 1418) сам відмовився від кафедри й тим допоміг Фотію (1408 — 1431) поширити свою владу й на Литву, Тому-то Київська митрополія зоставалася єдиною, й охоплювала свою домонгольську територію до половини XV ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила поява на Київській митрополії грека Ісидора, прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополитів, і в цій справі інколи на нього впливав візантійський імператор. З початку XV ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імператор Іоанн VIII Палеолог (1425 — 1448) шукав собі порятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону, погоджувався на унію, себто на підбиття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі серед православного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Йосифа, а той і призначив київським митрополитом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, він був там, стояв за унію й повернувся до своєї пастви вже як представник папи з титулом кардинала. В Москві він зустрів сильний опір, а тому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі, хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримку світської влада та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидор добився призначення на київського митрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добивалася затвердження вибраного в митрополити собором єпископів Іони, рязанського єпископа. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха, . проголосити Іону митрополитом, при чому йому було дано титул «митрополит Московський і всея Руси», між тим як попередні митрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися «Київський і всея Руси». Від цього часу на території єдиної Києво-Української держави бачимо вже дві митрополії: Московську й Київську. Перша з них охоплювала Московську державу (претендуючи й на Новгород) , а друга — православну людність Литви та Польщі. Тут знаходилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев’яти треба ще додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикордонні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414 — 1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові. Київські митрополити XV — XVI ст. живуть не в Києві, а в Новогрудку або у Вільно й володіють великими земельними маєтками в різних кінцях Великого князівства Литовського. Звичайно Митрополита вибирав, за згодою великого князя литовського, собор єпископів, у патріарха ж просили тільки благословення, й ставили самі наші єпископи, не посилаючи його до Царгорода. Митрополит висвячував вибраних на місцях кандидатів у єпископи, стежив за їх діяльністю й у потрібних випадках скликав собори. Митрополити й єпископи наші походили з шляхетської верстви, що виправдовувалося не тільки звичаєм, а й державними законами («плебей не може бути прелатом»), а на їх вибір впливали великі князі литовські, що разом з тим були після 1385 р., й королями польськими; в цьому відношенні не обходилося й без зловживань з боку світської влади, особливо ж у першій (Половині XVI в. у зв’язку з т. зв. правом патронства.








ЦЕРКВА ЗА ЧАСІВ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Від часів Ягайла православна церква в Литві (не кажучи вже про Польщу) відходить на другорядне місце; католицизм був релігією державною й упривілейованою в порівнянні з православ’ям, і православні зазнають деяких обмежень у правах. Це видно з привілея Ягайла 1387 р. та з акту Городецької унії 1413 р. Тут русини (православні) не допускаються до участі в господарській раді, до воєводських та каштелянських урядів й до користування шляхетськими гербами. Митрополити та єпископи взагалі ніколи не брали участі ані в сенаті, ані в сеймі. В кінці XV ст. було видано розпорядження, яким заборонялося православним будувати нові й поправляти старі церкви. Деякі польські історики заперечують факт існування такого розпорядження, але ж в пам’ятниках XVII — XVIII ст. зустрічаємо згадки про нього. Гуманістичні впливи та реформаційний рух XVI ст. у зв’язку з ростом шляхетських прав та привілеїв, поліпшили правне становище православної церкви. В 1563 та 1566 рр. Сигізмунд II Август своїми привілеями відмінив обмеження для православних. Акти Люблінської унії (1569) забезпечували їй правне положення; але ж особливе значення у справі забезпечення рівності всіх християнських визнань в Речі Посполитій має Варшавська конфедерація 1573 р.

Державні потреби втягали галицько-волинських князів XIII — XIV ст. у справи та інтереси західноєвропейських держав; тепер більше, ніж до того, доводиться Україні зв’язуватися з народами латинського сповідання. Отже, й православній церкві неможливо було уникати зносин з представниками латинської церкви. Вже Данило Романович з метою звільнення України від татарського панування веде переговори з римським папою про злучення церков й при цьому дістає від папи королевський титул. У зв’язку з цими подіями, очевидно, з’являється на І Ліонському соборі (1245 р.) якийсь український архієпископ Петро. В першій половиш XIII ст. доходило нібито до унії православної церкви з римською, та з того нічого не вийшло, так само як і з того, що митрополит Григорій Цамблак на бажання Вітовта їздив на Констанцький собор (1415 р.). У XIII ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на Україні ченці Домініканського ордену, але без жодних наслідків. Вони обслуговують лише те католицьке населення, що появилося на Україні та Білій Русі вже в XIV ст. в містах, яким українські й литовські князі надавали німецьке (Магдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.) перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими (православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність, підтримували старі та заводили нові латинські єпархії та парафії (в Києві, Вільно, Перемишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна сама по собі, й справа з’єднання їх у формі Флорентійської унії не мала ніяких наслідків. Найбільший прихильник такої унії митрополит Ісидор вибрався до Італії, а його наступник і учень Григорій сам мусив був відмовитися від унії в 1458 р. і вмер православним. Мало говорить на користь унії й т. зв. «Лист митрополита Михайла до папи Сикста IV» (1476 р.). Оцінювати ці явища церковного життя необхідно з огляду на політичну ситуацію середини XV ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятися від своєї віри, в противному разі всі спроби унії залишили б по собі виразний слід.

У XVI ст. Польща й Литва, як і вся Європа, переживають часи надзвичайного успіху реформації, а потім вступають в добу католицької реакції. Причини реформації в Польщі й Литві ті ж самі, що і в інших краях. Вона тут буйно розвинулася, поширилася в формі німецького лютеранства, швейцарського кальвінізму, социніанства та іншого й мала такий успіх, що ставилося вже питання, чи зостанеться Польща латинською державою, чи перетвориться на протестантську. Затримала її при папстві лише сильна хвиля контрреформації та те, що Сигізмунд І та Сигізмунд II Август стояли на боці католицтва, поміж самими протестантами була незгода, а єзуїти розвинули широку акцію. Серед населення Польсько-Литовської держави реформація викликала зріст національної свідомості та освіти, хоч разом із тим внесла чимало безладдя в церковне життя й католиків, і православних. Чимало представників русько-православного магнатства й шляхетства перейшло на бік протестантів; потім, під впливом католицької реакції, вони, як і протестанти-поляки, перейшли на латинство. Зате серед православного населення появляються школи, що виховують молодь у православному дусі. Про їх заведення дбають і поодинокі особи (як князь K. K. Острозький, що заснував Острозьку академію й кілька інших шкіл), і наші організації релігійно-філантропічного характеру. Наші міста в XVI в, розвиваються і в економічному, і в культурному відношенні та грають значну роль і в житті громадському. Православні міщани творять організації, що, з благословення вищої православної ієрархії й з дозволу світської влади, містяться коло церков або монастирів і називаються братствами. Вони об’єднують місцеве православне населення, засновують школи, шпиталі, друкарні для видання потрібних книжок; вони притягають до себе не тільки міщанство, а й шляхту, навіть селянство. Першим визначним містом росту братського руху був Львів, де Успенське братство дало блискучий приклад для цілої Київської митрополії. За його зразком поступово виникають братства у Вільно, Більську, Бересті, Перемишлі, Могилеві, Мінську, Києві, Луцьку та в багатьох інших осередках. Львівська братська школа довго була найкращою з наших шкіл; за її зразком організують свої школи й інші братства, в тім числі й Богоявленське братство в Києві (1615), школа якого потім перетворилася у знамениту Київську академію. З 80-х років XVI ст. братства мають таке велике значення, що впливають на життя всієї православної церкви і стежать за діяльністю самих єпископів, більшість яких тоді не була на висоті свого призначення. Константинопольський патріарх з огляду на позитивне значення братств надає деяким найбільш визначним братствам право ставропігії, себто звільняє їх з-під влади місцевого єпископа й бере їх під свій догляд (так було, наприклад, з Львівським братством — 1589 р., Київським — 1620 р., Луцьким — 1622 р. та іншими).








РОЗКОЛ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ


В кінці XVI ст. сталася подія, що внесла розкол і довголітню запеклу боротьбу в лоно православної церкви й українського та білоруського народів; це — Берестейська церковна унія, їй, звичайно, приділяють багато уваги всі дослідники минулого Польщі та України, причому її пояснюють одні політичними мотивами того часу, інші — непорядками в православній церкві. І той, і другий погляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, як Берестейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутрішнього (для церкви), так і зовнішнього характеру. Тут мають місце історичні обставини, соціально-економічні умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрархії, моральний . рівень її, внутрішні взаємовідносини у православній церкві — все це разом зі специфічними особливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовської держави після Люблінської унії 1569 р. і викликало згадану церковну унію. За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопилися єпископи: луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький та львівський єпископ Гедеон Балабан; незабаром останній відстав від тої думки, а замість нього явився володимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одинокий ідейний прихильник унії. Вони, власне, й провели цю справу, бо тодішній митрополит київський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. Кирило Терлецький та Іпатій Потій поїхали в Рим (1695 р.) і там дали згоду за унію від імені всієї православної церкви, Такий вчинок двох єпископів викликав сильне обурення на Україні — Русі Прихильники унії зібралися в Бересті для урочистого проголошення єднання з Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули й православні: єпископ Гедеон Балабан (львівський) і Михаїл Копистенський (перемишльський), багато представників чорного й білого духовенства, братств і поодиноких земель. Православні утворили свій собор під головуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чином, одночасно в Бересті відбувалося два собори — уніатський (що складався тільки з вищого духовенства) і православний, постанови яких були цілком протилежні. Король Смгізмунд III був на стороні уніатів, визнав їх постанову і проголосив унію з Римом доконаним фактом, а на протести й постанову православних не звернено було уваги. Опираючись на прихильність короля, енергійну підтримку католицького духовенства та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі забирали собі церковні й монастирські маєтки, творили кадри підвладного їм духовенства, поступово знаходили собі прихильників серед міщанства й серед селянства, Поширення унії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На другого уніатського митрополита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скінчився тільки тим, що в нього було відрубано кілька пальців. У Вітебську місцевий уніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти себе православних міщан, що вони його замордували (1623). За це Вітебськ було позбавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотні міщан, що втекли від суду, заочно присуджено до смерті, а майно їх забрано до скарбу. Заколоти були і в інших містах. Взагалі між православними та уніатами йшла вперта боротьба, недарма унію названо було «костію роздору». Перш за все почалася боротьба літературна, з’явилося багато полемічних творів, де одна сторона боронила себе й нападала на другу. З боку православних виступали найкращі вчені сили, й їх твори й досі зостаються цінними пам’ятниками українського письменства, як «Апокрисис» Христофора Філалета, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Палінодія» Захарії Копистенського. Братства видавали ці полемічні твори. Одночасно з літературною боротьбою йшла й боротьба правна, на грунті сеймового законодавства. Тут виявляли сильну акцію православні магнати та шляхта, які нерідко виступали спільно з протестантською шляхтою. На грунті правному було зроблено дуже багато, бо до половини XVII ст. не проходило жодного сейму, де б не ставилася справа «греків-дізунитів», себто православних, і наслідки були дуже важливі. Так, в 1609 р. православним пощастило юридично одмежуватися від уніатської ієрархії, в роках 1632 — 34 православні добилися своєї власної, визнаної державою (упривілейованої) ієрархії з київським митрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька, Львівська, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська.

Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви. Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцький трактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізніше козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладу можна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.; в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії. Навіть в XVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVII в., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’ю те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (1657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський (1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі, В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київського митрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбала собі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тут церковними справами її православних обивателів, У 1686 р., в Москві між Польщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічний мир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру давав право царському урядові в цілях оборони православних от утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710 р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручання її в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст., тим більше що трактатами 1768 ,р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося й зміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московському патріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові. В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж інші православні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягали київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. Церковна залежність польських громадян од чужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщі й була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязі довгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такій ненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу. Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям, що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’я В Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією, звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творить автокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організацію церковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінську спеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація», що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви.

Намічена реформа православної церкви не була проведена в життя: другий і третій поділи Польщі стали тому на перешкоді В 1793 році Волинь, Поділля та Київщина ввійшли до складу Російської імперії. На протязі XVIII ст. унія тут, у зазначених землях, як і скрізь в межах Польсько-Литовської держави, зробила великий успіх. Коли перед 1596 р. в межах Речі Посполитої налічувалося десять тисяч православних парафій, то в кінці XVIII ст. їх треба лічити тільки сотнями. Але ж народні маси все вважали унію за примусово їм накинуту релігію. При першій же нагоді селянство верталося до православ’я. Так було на Білій Русі після першого подіту Польщі, так було й на Україні, і якби уряд Катерини II не ставив штучних перешкод тому, то справу «возсоєдиненія уніатов» було б здійснено значно раніше 1839 р.








ОМОСКОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ


На протязі XVIII ст. Київська митрополія під гнітом московської церкви зазнала значних змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялося виборне начало щодо нижчого духовенства. Рівночасно й рівнобіжно провадилося нівелювання українських земель з чисто московськими як в політичному, так і в церковному відношенні. Петербурзький уряд робив це руками українців. Од 1700 р. з Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини II всі архієрейські кафедри, виключно керують церковними справами в бажаному для уряду дусі. З одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української (що докладно висвітлив акад. К. Харлампович у своїй праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковь»), а з другого — йшло омосковлення української церкви, особливо від часів Катерини II. Митрополит київський втратив своє значення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ними владу і став звичайним єпархіальним владикою. Завдяки цьому порвався церковний зв’язок білоруських земель з українськими, знищено стародавню традицію. В XIX ст. на території Білої Русі постали єпархії: Могилівська, Мінська, Полоцька, Віленська; в 1900 р. утворено ще Гродненську. Українські ж землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам’янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десятії українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів. В другій половині XIX ст. серед українського населення на Херсонщині постала секта протестантсько-раціоналістичного характеру, що відома була під назвою штунди або штундизму; пізніше вона зливається з німецьким баптизмом, що помічається скрізь по Україні, в тому числі в Галичині. Кількість цих сектантів порівняно невелика, проте вони були добре організовані й для пропаганди мали свої органи в мові російській, і тільки після світової війни бачимо з їх боку спроби користуватися українською мовою.

Російські урядові та культурні впливи в XIX ст. були настільки сильні, що церква стала знаряддям омосковлення українського народу. Церковна проповідь користувалася виключно російською мовою. Духовна преса й школа дуже мало звертали уваги на потреби української пастви. В кожній єпархії виходили т. зв. «Епархіальныя ВЂдомости», в Києві та Харкові існували поважні богословські органи — і всі вони були знаряддям омосковлення нашого народу. Духовна школа московила кандидатів священства. Для того існувала одна Духовна академія в Києві, де завжди було до двохсот слухачів і десять семінарій, які в 1911 р. мали 3724 учнів, з яких до 17 % було світського походження. Незважаючи на постійну систематичну русифікацію православної церкви на Україні, ми тут бачимо зусилля зберегти український елемент у богослуженні. Протоієрей В. Гречулевич (1870) дає перші зразки проповіді в українській мові. Не дивлячись на лихі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, Пантелеймон Куліш — мало не всю Біблію. В 1906 — 1908 рр. Св. Синод видає українське Євангеліє, До того часу Євангеліє в українській мові було у Росії забороненою книжкою. Бачимо спроби видання популярних книжок релігійного змісту в українській мові. Ставиться питання про українську мову як мову богослужбову. Дореволюційний режим ставив непереможні перешкоди цим заходам розмосковлення православної церкви на Україні. Повна можливість проводити це розмосковлення з’явилася тільки в 1917 р. Та московське й омосковлене духовенство і переважно вища ієрархія гостро встали проти цього. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками розмосковлення церкви на Україні. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву, правне становище якої було затверджено Директорією Української Народної Республіки (1 січня 1919 р.). На чолі автокефальної церкви став митрополит Василь Липківський (з 1921 р.). На жаль, незвичайний спосіб утворення української ієрархії певною мірою знизив її авторитет, а релігійні переслідування з боку більшовицької влади припинили зріст автокефального руху. В 1930 р. під. натиском більшовиків автокефальна церква сама себе ліквідувала. Одначе рух в напрямі розмосковлення православної церкви серед українського народу не припиняється й зараз помічається в межах Польщі та в Америці.









ДОЛЯ УНІАТСЬКОЇ ЦЕРКВИ


У непорівняно кращих умовах перебувала в зазначену добу уніатська церква в Польсько-Литовській державі. Її фаворизувала державна влада, жваво підтримувала католицька ієрархія, а також католицька шляхта. Користуючись такою підтримкою, такі уніатські митрополити, як Іпатій Потій (1590 — 1613) та Йосиф Вельямин-Рутський (1613 — 1637), зміцнили становище уніатської церкви, одібрали у православних багато монастирів та церков, збільшили кількість уніатського духовенства. Рутському довелося витримати ту боротьбу, що православна шляхта вела за свою церкву на сеймах. Він же за допомогою Риму та латинського духовенства ослабив наслідки дій православних на сеймах 1632 — 33 рр. і завадив їм здобути всі їхні єпархії. Митрополити уніатські титулувалися «митрополит Київський, Галицький і всієї Русі»; жили вони у Вільно, Новогрудку, Мінську або в тій єпархії, де дехто з них був раніше єпископом. Певного кафедрального міста вони не мали. До складу уніатської митрополії входили ті самі єпархії, що належали й православній Київській митрополії, причому в деяких містах уніатський єпископ був одночасово з православним (напр., у Львові, Луцьку, Перемишлі до початку XVIII ст.). На початку унії єпископами робили, всупереч звичаю, й не шляхтичів; згодом вже додержується той звичай, що і в католиків та православних. Компетенція й положення митрополита та єпархіальних єпископів були, можна сказати, ті самі, що і в православних. Тільки в XVIII ст. деякі справи, що вирішувалися митрополитом, Рим одібрав від нього і почав вирішувати сам. Для допомоги в єпархіальному управлінні коло митрополита й єпископів заявилися помічники з духовенства, що носять латинську назву. До них належать: 1) офіціал — перша в єпархії особа після єпископа; він заступав останнього за його відсутності, а у випадку смерті єпископа правив єпархією; 2) теолог — порадник єпископа в богословських питаннях; 3) екзаменатор — перевіряв знання кандидатів священства; 4) візитатори — об’їздили парафії й оглядали церкви; 5) декани — мали безпосередній догляд над певною кількістю парафій й головували на т. зв. деканальних конгрегаціях, або з’їздах свого духовенства.

Близько 1617 р. заходами митрополита Йосифа Вельямина-Рутського (сина московського емігранта) було утворено Базиліянський орден — спеціальну чернечу організацію на зразок латинських чернечих орденів. На чолі її стояв протоархімандрит, що його вибирали на чотири роки. До 1686 р. звичайно протоархімандритами були митрополити, а від цього часу, після наказу з Риму, митрополити втратили право на протоархімандритство. Орден мав величезне значення в житті уніатської церкви. Перш за все він не залежав від єпархіального архієрея. 1635 р. базиліяни добилися того, що ієрархами могли бути тільки члени їх ордену, а без згоди останнього митрополит не міг нікого висвятити. З половини XVIII ст. Базиліянський орден уже виключно залежить од Риму. Монастирі його поділялися на дві конгрегації, або провінції, — Литовську, що охоплювала Литву та Білу Русь, і Коронну, або Руську, до складу якої входили всі українські уніатські єпархії. В кінці XVIII століття Базиліянський орден мав 67 чоловічих монастирів і дев’ять жіночих. Одним із своїх завдань орден ставив виховання молоді, а для того заводив свої школи. Довгий час ці школи розвивалися слабко, особливо на Україні, але в XVIII ст. вони вже користалися доброю репутацією і в них виховувалося багато молоді. Виховання тут давалося в чисто латинському та польському дусі. На слов’янську мову не звертали уваги, завдяки чому часто зовсім не вміли читати по церковнослов’янському. Базиліянські школи, як і самі базиліяни, спричинилися до латинізації уніатської церкви й до запровадження в ній католицьких обрядів.

Згідно з самою ідеєю церковної унії, уніатська церква на Україні могла й надалі зберігати східне, грецько-православне богослуження й усі східні обряди; вистачало тільки признання папи за голову церкви та прийняття догмата про походження Св. Духа і від Сина (filioque). Духовенство зберегло своє убрання та зовнішній вигляд. Деякий час так і було. Довго уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Одначе з бігом часу базиліяни, що перебували під моральним впливом ієзуїтів, вводять у богослуження латинські обряди. В кінці XVIII століття уніатська ієрархія співчуває такому напрямові, а в першій чверті XVIII століття він підтверджується авторитетом церковної влади, В серпні — вересні 1720 року відбувся в Замості уніатський церковний собор, на який прибув папський нунцій Ієроним Гримальді, митрополит Лев Кішка (1713 — 1728), шість єпископів, представники Базиліянського ордену й чимало католицьких каноників. Головою собора був нунцій. Собор ухвалив ввести в уніатську церкву всі римські догмати, зробити деякі зміни в літургічних книгах і взагалі наблизити уніатську обрядову зовнішність до католицької; ввести в тому числі й деякі латинські свята (як Свято Божого Тіла). Тодішній папа Климент XI не погодився затвердити постанов Замойського собору. Затвердив їх тільки в 1724 р. його наступник Бенедикт XIII, та й то умовно: коли ці постанови не суперечать постановам Вселенських соборів і конституціям його попередників відносно східного обряду, «й ті постанови, незважаючи на це наше затвердження, завжди повинні зберігати свою силу». Після Замойського собору уніатський обряд став латинізуватися вже церковно-урядовим шляхом. Митрополит Лев Кішка вводить в богослужбові книги латинські особливості. Митрополит Афанасій Шептицький (1729 — 1746) окружним листом своїм од З травня 1738 р. підтверджує необхідність виправлення книг і перелічує ті слова або вирази в богослужебних текстах, які потрібно викинути. Далі йшли розпорядження викинути зі святців імена деяких українських святих, відправляти таїнство охрещення латинським способом (обливанням) та інше. 1739 р. видано «Євхологій» з усякими латинськими вставками та поправками. Впроваджено було чисто латинські свята — Ігнатія Лойоли, Яна Непомука, королевича Казимира та ін. Для більшого наближення уніатів до католиків змінювалися і внутрішня обстановка церкви, і зовнішній вигляд священика. Вводилася тиха (читана) служба Божа. Наприкінці XVIII ст. вводяться органи (про що дбав, між іншим, холмський єпископ Максиміліан Рило). Крім духовної влади, про латинізацію церков дбали й патрони та фундатори — шляхтичі в своїх маєтках. Вони були католиками і будованим ними церквам надавали риси, костьолів, хоч це й не подобалося священикові та парафіянам. За прикладом латинської церкви в уніатській церкві впроваджено звичаї, щоб парафіяни давали на користь єпископа і священика «десятину». В XVII ст. бачимо приклади, що, крім того, десятину з уніатських громад брали й латинські ксьондзи. В 1665 р. вийшов папський декрет, що забороняв латинському духовенству на Холмщині збирати цю десятину. Взагалі уніатська церква засвоювала багато зовнішніх рис церкви латинської. Наприкінці XVIII ст. вона здавалася назовні єдиною церквою серед української та білоруської людності, бо православних залишалося зовсім мало. Одначе серед уніатської ієрархії не було певності, що її паства не повернеться до православ’я. Занепокоєння в неї викликали гайдамацькі рухи, під час яких виявлялися неприхильність народних мас до унії та перехід світських і духовних на бік православ’я. Непокоїли її й ті реформи, що проводив Чотирилітній сейм відносно становища православних У Речі Посполитій. Із документів того часу видно, що оборонці унії боялися масової «апостазії». Уніатська церква в Речі Посполитій була під страхом втратити свою паству. Після 1795 р. вона цілою Київською митрополією (за винятком тої території, що після першого поділу одійшла до Австрії) ввійшла до складу Російської держави і становище її різко змінилося. З положення фаворизованої церкви вона зайняла становище терпимої. На білоруських українських територіях утворено було православні єпархії. Зараз же із зміною державної влади селянство стало масово переходити на православ’я — «на благочестіє», й тільки розпорядження Катерини її та особливо Павла (таємного католика) гальмували цей перехід й затримували селянство на боці унії. На початку ХЇХ ст. за нею зосталося 1386 парафій (нібито з 13 тисяч на всю Польщу), в яких налічувалося 1 398 470 душ. За нею ж залишалося, за згодою російського уряду, чимало багатих монастирів. Взагалі уніатські кафедри, монастирі та парафії зберегли за собою всі свої земельні володіння, навіть «підданих», себто кріпаків. Політика Павла і Олександра І була настільки прихильною до унії, що нею задоволений навіть такий гарячий оборонець уніатської церкви, як біскуп Едвард Ліховський. Після деяких вагань петербурзького двору в 1798 р. уніатські парафії було поділено поміж єпархіями Полоцькою, Берестейською та Луцькою. До останньої належали виключно українські землі, до Берестейської — переважно білоруські (в ній було 900 парафій), а до Полоцької — переважно литовські. В 1909 р. було утворено ще четверту єпархію — литовську, або Віленську, з одібраних од Берестейської єпархії 300 парафій. Загальний за ними догляд належав Департаментові духовних католицьких справ, на чолі якого стояв католицький митрополит Сестренцевич. Департамент цей в 1801 р. перетворено в Римо-католицьку духовну колегію. Базиліяни, що в уніатській церкві мали велике значення та вплив ще за польських часів, за російських грають ще важливішу роль. Їх було небагато: в першій чверті XIX ст. їх лічилося до 700 душ, вони володіли 20 тисячами кріпаків і мали капітал в 700 тисяч карбованців. Вони підтримували школи, з-за яких російський уряд і залишив за їх монастирями земельні володіння, й силувалися зберегти, а то й побільшити свій вплив на церковні справи. Зате біле духовенство не дуже-то симпатизувало базиліянам як з-за їх привілейованого положення в уніатській церкві, так і з-за того, що вони часто претендували на землі білого духовенства. Тому-то поміж базиліянами й білим духовенством нерідко виникали конфлікти. Так було при заміщенні митрополичої кафедри в 1816 — 1817 рр. Базиліяни виставляли кандидатуру берестейського єпископа Іосафата Булгака, біле ж духовенство було проти тої кандидатури, бо Булгак скрізь відстоював інтереси базиліян. В даному конфлікті перемога була на стороні базиліян. Останні старалися не тільки зберегти в уніатській церкві ті порядки та звичаї, що виробилися в ній, а ще й більше латинізувати її, остаточно злити з церквою латинською. Серед білого духовенства було чимало прихильників повороту уніатської церкви до східного обряду, до очищення її від католицьких запозичень. Такими течіями в уніатській церкві скористувався уряд Миколи І: він почав підтримувати біле духовенство, серед нього вишукувати кандидатів в єпископи й через них вести підготовчу роботу до «возсоединенія» уніатів. Серед білого духовенства знайшлася освічена й енергійна особа — Йосиф Сімашко, який подавав владі проекти ослаблення католицького впливу й проводив широку підготовчу роботу, особливо з того часу, як його було зроблено єпископом. У 1826 — 38 рр. така робота систематично проводилася, уніатська церква звільнилася від впливів базиліян, виводилися католицькі обряди та звичаї, впоряджалися з’їзди духовенства, і все це закінчилося 1839 р. актом прилучення уніатів до Російської Православної Церкви. Від уніатської церкви на території нічого не залишилося, народні маси спокійно перейшли до православної віри. Деякі публіцисти й дослідники вважають це актом насильства з боку царського уряду й ганьблять діячів цієї справи, головним чином Йосифа Сімашка. Об’єктивне дослідження справи дає підставу твердити, що факт «возсоединенія» уніатів 1839 р. був лише консеквативним актом тої трагедії, що переживали український і білоруський народи після 1596 року...

Після 1639 р. унія в межах Росії, а саме в Царстві Польському, залишилася ще на Холмщині. Тут вона трималася до 1875 р., але ж вже з початком 60-х років було видно, що вона довго не протримається. З боку російської адміністрації проводилася підготовча робота до ліквідації унії, з’являлися серед уніатів люди, що виявляли нахил до православ’я, і в 1871 — 1875 рр. відбувається, як висловлюється Ед. Ліховський, «урядовий похорон унії».

Тут справа пройшла не так гладко, як у 1839 році на українських землях. З одного боку, уряд допускався брутального насильства, що в ділі віри завжди впливає від’ємно, з другого боку, населення в деяких верствах встигло вже до унії звикнути; крім того, успіхи полонізації на Холмщині теж сприяли симпатіям до унії і латинства, а, з другого боку, те православ’я, що пропонувалося на місце унії, було вже позбавлене українських традицій і уявляло державну російську релігію, в якій священиків було обернено на державних урядників, а церковну практику було зближено з поліційними установами. Все це йшло в тому напрямі, що релігійне сумління віруючих акцію ліквідації унії часто сприймало як релігійне насильство, а наявні приклади такого насильства з боку поліції, адміністрації і уряду не забарилися виявитися, і це викликало рішучий супротив. Коли в 1875 р. проголошено прилучення холмських уніатів до православної церкви, то деякі парафіяльні священики, в кількості 66 осіб, подалися до Галичини, а 23 парафії відмовилися коритися доконаному фактові. В цих парафіях було арештовано кількасот найбільш впливових селян і вислано почасти на Херсонщину, почасти на Катеринославщину. Дехто з уніатів перейшов на латинство.

Збереглася унія, в її історичному виявленні, тільки в Галичині та Закарпатті, завдяки тому що Галичина після першого поділу Полиці відійшла до Австрії, а австрійський уряд підтримував унію й не співчував фактам переходу української своєї людності на православну віру. Спершу на австрійській частині України було три єпархії: Львівська, Перемишльська і Холмська, Львівський єпископ вважався за старшого, і в 1808 р. йому дано було титул «митрополита Галицького і Київського». Це був примас української церкви в Австрії. В 1815 р., згідно з постановою Віденського конгресу, Холмшина відійшла до Росії, зате було створено нову Станіславську єпархію. І зараз маємо ті самі три єпархії. Астрійський режим давав можливість уніатській людності, виключно українській, розвивати свої національні особливості і поставити унію як національну українську церкву в Австрії. Але уніатське духовенство так було спольщене, що цією можливістю не скористалося, і в дійсності національне відродження тут почалося тільки з 40-х років минулого століття під впливом Наддніпрянської України, а уніатське духовенство виявляло свою національну свідомість у формі хворобливого москвофільства, що й в наші дні має серед галичан своїх адептів, незважаючи на те, що переважна більшість галицького населення стоїть на твердому національно-українському грунті. У внутрішньому житті галицької уніатської церкви відбувається те саме, що бачимо серед уніатів в попередніх століттях. Правда, в другій половині XIX ст. помічалася тенденція повернути деякі специфічні особливості східного обряду, наблизити зовнішність уніатської церкви до церкви східної. За деякого часу замість назви «уніатська церква», в Галичині вживається назва «греко-католицька», що в цілях практичних має повну рацію. Базиліянський орден користується впливом; він і зараз провадить освітню діяльність, утримує чимало шкіл і провадить видавничу діяльність. В кінці XIX ст. в ньому виявляється сильна українська національна течія; члени його тепер називають себе василіянами.
















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.