Попередня         Головна         Наступна





Андрій ЯКОВЛІВ

УКРАЇНСЬКЕ ПРАВО




ІСТОРИЧНИЙ НАРИС


На Сході Європи, заселеному численними слов’янськими племенами, Україна-Русь відіграла надзвичайно важливу роль, бо вона перша розпочала нормальне державне життя, утворила свою власну державу й правну систему та залишила найдавніші пам’ятки права. І коли на Заході Європи державне життя середньовіччя характеризується державним устроєм Німеччини, Франції та Англії, то таке саме значення для слов’янського Сходу мала давня українська Київська держава. Вже протягом доісторичної доби предки українського народу досягли високого ступеня культурного розвою, вони встигли настало закріпитися на території, що займала приблизно середню частину водозбору Дніпра, Буга, Дністра аж до Карпатських гір, та витворити значну кількість норм народного звичаєвого права, яким і керувались у громадському й приватному житті В основі цих норм лежали: в публічному праві — принципи народоправства, а в приватному — принципи рівноправності всіх у спільному та прагнення до індивідуальної автономії в приватному житті. За винятком так характерного для українського народу нахилу до індивідуальної свободи, устрій життя в родових та племінних зв’язках і в примітивних племінних державах України-Русі за доісторичної доби мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов’янських народів, а де в чому й зі старогерманським світом. Проте за історичної доби державне життя українського народу пішло вже іншими, відмінними шляхами, без переважаючого впливу середньовічного феодалізму.

Напередодні своєї історії українські племена жили на своїй сталій території в державах-землях примітивного типу, в яких існували вже головний гóрод — як укріплений центр політичного й торговельного життя — та менші міста-пригороди. На чолі держави-землі стояли народні збори — віче — головного города, яке тримало у своїх руках владу в державі; подекуди були й виборні князі місцевого походження. Серед цих земель центральне місце на торговельних шляхах зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ займала держава племені полян (яке також мало назву «Русь») із головним городом Києвом на Дніпрі. Дякуючи своєму вигідному географічному положенню та вищому культурному розвою населення й енергії своїх князів, ця примітивна земля-держава в IX ст. перетворюється в нормальну державу Київську та поширює свою владу на сусідні землі. За часів великих князів київських Володимира й Ярослава (X — XI ст.) Київська держава завершує свою державну організацію та досягає найвищого розцвіту. В устрої Київської держави злучились принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації примітивної держави в нормальну; Київська державна система базувалася на складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та княжа pада.

Віче, що за доісторичних часів складалося зі старших, ліпших людей землі, з часом перетворилось в установу більш демократичну, в якій брало участь усе повноправне населення держави. Компетенція віча обіймала всі функції державної влади, але найголовнішими функціями його були вибір князя, укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах. Віче не мало сталих періодичних сесій і при задовольняючій діяльності князя збиралось лише на заклик князя. При незгоді з князем віче виступало проти князя, могло скинути його й шукати собі ліпшого.

Князь із другорядного місця, яке він займав у примітивній державі, з моменту організації нормального державного життя, до чого він і сам найбільше спричинився, при допомозі своєї дружини (наймане військо князя) перейшов на перше місце в державі та став поруч із вічем землі. Державна влада поділяється між вічем і князем на підставі договору; віче передає князеві всю повноту влади під умовою здійснення її на підставі волі народу, висловленої в договорі. Звичайно князь був носієм і виконавцем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, адміністративної; він стояв на чолі власної дружини й війська цілої держави та правив державою через своїх функціонерів. Поруч із центральною владою на місцях (в городах, пригородах, селах) існувала місцева, народна самоуправа, яка найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою.

При князі як його дорадчий орган була княжа рада, що складалася спочатку зі старших дружинників, а почасти зі старших бояр, пізніше — лише з бояр. Із боярською радою князь радився У всіх державних справах, хоч постанови ради не мали вирішального значення. Ця проста державна система з часом ускладнилася. За великого князя Володимира Київська держава охопила не тільки сусідні чисто українські, а й інші слов’янські землі на півночі, сході й заході. Вже за свого життя Володимир посадив у деяких землях своїх синів, а після його смерті Київська держава поділилася ще більше між синами Володимира на окремі князівства-землі — т. зв. уділи; в кожному уділі був свій князь Володимирового роду, а над усіма уділами стояв великий князь київський. Київська держава набрала, таким чином, характеру патримоніальної держави, який надала їй т. зв. удільна система. В основі удільної системи лежали принципи спільної княжої династії та її права на державну владу, порядку княжіння за старшинством у княжому роді та моральної зверхності великого князя київського як старшого в династії. З погляду повноти влади всі князі були між собою рівні й у своїх уділах правили самостійно, у згоді з вічем землі. Правно-ієрархічної залежності удільних князів від великого князя київського не було, і з цього погляду удільна система Київської держави стояла ближче до системи держави федеративної, ніж феодальної. Спираючись на свій моральний авторитет, великий князь мав певну можливість впливати на окремих князів як їхній номінальний «батько» («во отця місто»), особливо через «снеми» — збори всіх князів у важливих справах, що торкались цілої держави й династії.

Населення Київської держави поділялося на різні верстви: бояр, мешканців міста, селян. Всі були особисто вільні й мали рівні права; перехід від однієї верстви до другої був вільний. Було також і невільне населення — раби, але нечисленне, в більшості чужого походження. Економічні фактори впливали на диференціацію населення, утворюючи фактичну нерівність між різними верствами і в межах однієї верстви, а іноді й юридичну залежність незаможних від заможних у різних формах патронату, закупництва, закладництва й інших, подібних до деяких феодальних інститутів.

Як публічне, так і правне життя Київської держави правувалося нормами давнього народного звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права. Поруч із ним за доби Київської держави постало друге важливе джерело — закону формі різних княжих уставів (статутів), княжих договорів, які так само базувалися на принципах звичаєвого права. Впливи чужоземного законодавства, особливо римо-візантійського, також мали місце в міжнародних і торговельних зносинах, у справах церковних і судових, почасти в галузі спадкового права. З доби Київської держави залишалася найстарша поміж слов’янськими й найвидатніша з усіх поглядів пам’ятка українського права — «Правда Роуська». Ця пам’ятка права являє собою збірку норм звичаєвого права та княжих уставів, складену в XI — XII ст. (найдавніший список, що зберігся, походить із кінця XIII ст.). Як і в аналогічних західноєвропейських збірках-«правдах» (Lex Salica, Lex Ripuaria), в Руській Правді над судовими вироками конкретного змісту переважають суто формалістичні та символічні процесуальні правила (хоч маються також і норми звичаєвого права давнішого походження, які вже втратили конкретний зміст судових вироків). Право публічне й карне не відділені ще від права приватного, цивільного, але вже помітне звільнення індивіду з-під опіки суспільних зв’язків, його індивідуальна діяльність в значній мірі відбилася на нормах цивільного права. В Руській Правді знаходимо цивільні норми, що торкаються права речового, родинного, опіки, спадкового права, зобов’язань; порівняно значно розвинуто інститути торговельного права, торговельного кредиту тощо. Процесуальне право Руської Правди містить багато примітивних норм первісного судочинства, в тому числі найдавнішу норму про управнення інституту кривавої помсти; маються також норми, з яких пізніше розвинулося копне судочинство. Норми Руської Правди мають деякі спільні риси з нормами старогерманського й римо-візантійського права (напр., норми про криваву помсту, «виру» (Wergeld), розшук крадених речей — «свод», судочинство й т. і.).

Руську Правду склав невідомий автор, великий знавець тодішнього права не лише українського, а й чужого; вона не мала характеру офіційного кодексу, але безперечно містила в собі норми діючого права.

Київська держава за часів Володимира й Ярослава була для всіх українсько-руських земель не тільки державою старшого великого князя київського, а й центром державного й культурного життя. Державний та громадський устрій Київської землі послужив зразком для устрою інших українських земель, а публічне й приватне право Київської держави розповсюдилося звідси на всі українсько-руські землі. Норми Руської Правди були відомі й чинні як у Київській Русі, так і на Волині, в Галицькій землі, на Сівершині, Мінщині, Берестейщині, Холмщині, на білоруських землях: Смоленщині, Вітебщині, в Полоцькій землі, а також у Новгороді та Пскові. Стародавнє право київське творило ту міцну правну традицію, якою на довгі віки було зв’язано й глибоко просякнуто все життя українсько-руських земель. Воно залишилось у всій своїй силі й після того, як поодинокі землі звільнялися з-під державного проводу і впливів Київської держави.

Після короткого періоду розквіту велика Київська держава почала занепадати. Внутрішньою причиною її слабості була удільна система, що спричинилася до розподілу держави на уділи та згодом призвела до боротьби за уділи й за Велике князівство Київське. Зовнішньою причиною занепаду Київської держави був натиск з південного сходу монголів, що перетяли культурні й торговельні сполучення з Візантією й Сходом та знищили торговельне значення Києва. Внаслідок цих та інших причин з’явилися центробіжні тенденції, місцевий партикуляризм та сепаратизм, у першу чергу в землях-уділах з переважаючою більшістю чужого населення або ж у далеких і малозв’язаних із центром. Після занепаду Великого князівства Київського центр державного життя на короткий час переноситься до Галицько-Володимирського князівства. Політична ситуація, що утворилася після розкладу Київської держави, призвела під кінець XIV ст. до окупації західноукраїнських земель Польщею та до приєднання всіх інших українських і білоруських земель, у тому числі й Київської, до комплексу земель литовських. Таким чином, утворилася нова держава — Велике князівство Литовське, яке справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Ця держава перейняла удільний устрій українсько-руських земель. Вона складалася з удільних князівств, якими правили удільні князі під зверхньою владою великого князя литовського. Але під впливом Польщі в Литві скоро розпочався процес централізації, який закінчився в другій половині XV ст. скасуванням уділів та зосередженням державної влади в руках великого князя. Та все ж таки влада великого князя не набрала сили «самодержця», як то сталося в Москві. В структурі суспільства Литовсько-Руської держави довгий час панували засади давнього українського права. Суспільні верстви, що існували за доби «Руської правди», як вищі, так і нижчі, продовжують існувати й користуватися такими ж правами, що і в Київській державі. З часом і тут наступають зміни під впливом інших політичних та соціальних умов. У XVI ст. виступає нова політична сила — середня шляхта, яка за прикладом польської шляхти бореться за свої права і з великим князем, і з родовитою аристократією, та все ж таки родовиті пани литовські залишаються ще єдиним чинником, що поруч із великим князем тримав у своїх руках державне управління, і творять Раду Великого князівства. В нижчих верствах населення сталися зміни в тому напрямі, що селяни й невільні люди поступово злилися в одну верству підданих, особисто вільних, та підпали під домініальну владу панів. Населення давніх українсько-руських городів, що здавна жило спільним життям із населенням земель, не виділяючись в окремий стан, не зазнало на перших порах жодних змін. Але в XV ст. великі князі литовські за прикладом польських королів почали надавати городам привілеї на самоуправу на німецькім праві (Магдебурзькім), унаслідок чого змінився давній характер українських городів: вони перетворилися в «міста», а населення їх — у «міщан», що користувалися правом міської самоуправи, мали свій суд, своє право.

При цих змінах найбільш міцним і витривалим показалося давнє українсько-руське приватне право. Високо розвинене ще за доби «Руської правди», приватне право продовжувало бути чинним та вільно розвивалося на українських землях, а також було рецеповано в основних засадах і чисто литовськими землями. Основні принципи давнього маєткового, спадкового, родинного права, карне й процесуальне право були чинними на українських, білоруських, а почасти й на литовських землях. Принципи українського права не раз були стверджені великими князями литовськими через уставні грамоти-привілеї. Всі суди Литовської держави керувалися цим правом, не кажучи вже про суди народні, які за доби литовської одержали, назву судів «копних». Українське право було чинним у своїй давній, звиклій зовнішній формі, а саме — на «руській», тобто українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою Литовської держави. Ставлення влади до українського права й мови базувалося на принципі: «Старини не рухати, новини не вводити», тому природний розвій українського права довгий час ішов вільно, без жодної затримки. Року 1529 було ухвалено й уведено в чинність «Статут великого князівства Литовського» — перший загальний кодекс для цілої Литовської держави. В Статуті було скондифіковано діюче право — як державне, публічне, так і приватне, матеріальне й процесуальне. З погляду системи й законодавчого матеріалу Статут перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою в багатьох точках нагадував систему «Руської правди». В Статуті маються цілі низки артикулів, надзвичайно подібних змістом до норм «Руської правди». Судовий процес Статуту в своїй основі має норми Р. П. та звичаєве копне процесуальне право. Крім засад Р. П. та звичаєвого права, редактори Статуту скористалися й з інших правних джерел польського, німецького, чеського права. Цей перший, «старий» Статут був писаний і був чинним неповних 40 літ. Розвій державного та громадського життя висунув скоро потребу доповнення й змін, що й було зроблено в 1566 р. через видання 2-ї редакції Статуту, а в 1588 р. — 3-ї редакції, значно виправленої й доповненої. Всі три редакції Статуту було видано в «руській» мові.

Люблінська унія 1569 р., крім об’єднання Польщі й Литви в одну складну державу, привела до інкорпорації Польщею українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини й частини Поділля. Але при цьому українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і руську мову, — як в адміністрації й суді, так і в центральних установах по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову.

Видання Литовського статуту було завершенням законодавства Литовсько-Руської держави. В подальшому Польща поступово захоплює в свої руки керуючий провід в польсько-литовській унії, протягом XVII — XVIII ст. запроваджує польське право, а разом із тим і польську мову. Литовський статут, який лишився чинним на українських землях і за цієї доби, був прийнятий українським населенням як український національний кодекс та вважався за національне українське право протягом усього часу чинності на українських землях — аж до 40-х років XIX ст. Самоуправа українських міст мала окреме право німецьке — Магдебурзьке, яке під впливом українського звичаєвого права було також до певної міри українізовано. За цей же період (XV — XVI ст.) на західноукраїнських землях, що опинилися під владою Польщі, поступово на місце давнього українського права було заведено право польське.

Козацька революція, що вибухнула на Україні в 1648 р. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, принесла з собою багато кардинальних змін у царині як державного, так і приватного права. Революція звільнила з-під влади Польщі анексовані в 1569 р. українські землі (Київщину, Волинь та частину Поділля) та привела до відновлення на їх території, а також на території давніх князівств — Чернігівського й Переяславського, на лівому боці Дніпра — української національної держави під іменем «Війська Запорізького». Революція скасувала привілеї пануючого класу панів-шляхти, передала землю до розпорядження держави та посилила значення козацтва як пануючої верстви населення. Державний устрій Війська Запорізького базувався на принципах народоправства київської доби й наближався до республіканського устрою. Суверенна влада належала цілому народові, яку він безпосередньо здійснював на всенародному вічі — Генеральній Раді. Генеральна Рада здійснювала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну; вона ухвалювала закони й постанови, обирала гетьмана й козацьку старшину, вирішувала питання війни й миру, укладала договори з чужими державами, мала право суду над гетьманом і старшиною й т. д. Влада гетьмана як виборного голови держави була обмежена ще під час чинності Генеральної Ради. Поза сесією Ради гетьман був повним «зверхнійшим владцею й господарем». При гетьмані існував дорадчий орган — Рада старшини й, виконавчо-дорадчий — Генеральна старшина. Як бачимо, в устрої козацької держави містилося багато давніх принципів державного устрою Київської держави.

В адміністративному відношенні територія Війська Запорізького поділялася на полки й сотні з полковниками й сотниками на чолі. Міста з погляду управління поділялися на дві категорії: одні мали повну самоуправу на Магдебурзькому праві, другі — неповну, т. зв. ратушну. Всі адміністративні органи в державі були виборні. Значні зміни було проведено в судовому устрої. Скасування шляхетських привілеїв потягло за собою припинення чинності польсько-шляхетських судів, натомість було заведено систему козацьких судів, які були в кожній адміністративній одиниці та знаходилися в такому зв’язку й залежності, як і адміністрація цих одиниць. Так, сільський суд був нижчим місцевим судом у селі й підлягав вищій інстанції — суду сотенному; сотенний суд був вищою інстанцією для сільського суду, першою інстанцією у справах, що виникали на території сотні, піддягав суду полковому; суд полковий був першою інстанцією для деяких справ, більш важливих, вищою інстанцією для сотенних судів полку й підлягав сам суду генеральному. Генеральний суд був найвищим судом держави; апеляція на генеральний суд ішла до гетьмана як верховного судді держави. У складі судової колегії кожного суду були представники всіх верств населення під проводом начальника відповідної адміністративної одиниці (сільського отамана, сотника, полковника). Особливістю козацьких судів була значна й активна участь у суді населення. Судочинство проводилося усно, в українській мові.

В царині права публічного, державного й адміністративного джерелами права були постанови Генеральної Ради, універсали гетьмана й полковників. Гетьманські універсали іноді містили й норми приватного права. В царині приватного права і в судочинстві були чинними ті ж самі кодекси, що й за литовської доби: Литовський статут 1588 р. та Магдебурзьке право в неофіційних збірниках. Як Статут, так і Магдебурзьке право настільки вже увійшли в життя українських земель, що вважалися за українське національне право. Поруч із цими кодексами діяло живе народне звичаєве право, яке за козацької держави придбало переважаючого значення, особливо в царині державного права, судового устрою та судочинства, а в царині карного права й процесу виявило значний вплив у бік пом’якшення суворих кар середньовічних збірників Магдебурзького права.

В 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький склав із московським царем договір, на підставі якого Військо Запорізьке вступило у військовий союз з Москвою проти Польщі та прийняло протекторат московського царя, зберігаючи повну внутрішню автономію: верховне й місцеве управління, суд, військо, фінанси, монету, державні кордони.

Зміни політичних та соціально-економічних умов життя, що настали пізніше, та заборча політика московських царів і впливи московського державного устрою, права й соціальних відносин привели до значних змін. Роль і значення Генеральної Ради поступово обмежуються лише вибором гетьмана; влада гетьмана, в свою чергу, обмежується, з одного боку, владою царя, а з другого — впливами козацької старшини, яка при допомозі Москви набирає більшої ваги й значення в державі. Протилежності інтересів між вищими й нижчими верствами населення, між гетьманом і старшиною, між старшиною й козацтвом приводять до нестійкості й ослаблення держави перед заборчою політикою Москви, яка всіма способми прагне урізати права й вільності Війська Запорізького.

Спроби обмеження стверджених договором 1654 р. прав і вільностей Війська Запорізького з боку Москви помічаються зараз же після смерті Богдана Хмельницького й поновлюються при всіх його наступниках, а на початку XVIII ст. призводять до двократного скасування гетьманського уряду (з 1722 по 1728 і з 1734 по 1749 р.). Поруч з обмеженням автономних прав України посилюється вплив московського права й московських порядків у державних установах, судах й приватних відносинах. Особливо вороже ставлення до Української держави виявив Петро I, при якому було введено в систему управління України чисто московські органи, заведено писемний порядок у суді на зразок московського тощо. З огляду на те, що московські урядники не знали української мови й права, в 1728 p. з царського наказу була утворена комісія з українських правників, яка, крім перекладу Литовського статуту й Магдебурзького права на московську мову, склала також кодекс українського права під назвою: «Права, по котрим судиться Малоросійський народ»; кодекс цей є найвидатнішою пам’яткою діючого українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1748 р., він був замовчаний у московських канцеляріях аж до 1756 р.; потім його повернули для переробок й не затвердили остаточно. За гетьманування останнього гетьмана України, графа Кирила Розумовського, в 1763 р. було проведено дуже важливу реформу судів на Україні й замість козацьких судів заведено систему судів за Литовським статутом 1588 р. Того ж 1763 р. Рада старшини, схваливши цю реформу, відкинула вимогу російського уряду про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке тільки може мати «найвільніший і найшляхетніший народ у світі», й тому такого права міняти й доповнювати не треба;

1764 року гетьмана Розумовського було усунуто з уряду, замість нього призначено Малоросійську колегію, а в 1781 р. на Україну було розповсюджено загальноросійську адміністрацію. Цим розповсюдженням московсько-російська влада скасувала автономію України, визнану по договору 1654 р., та незаконно інкорпорувала українські землі, приєднавши їх як звичайні провінції до складу Російської держави. 1793 року внаслідок розділу Польщі Росія інкорпорувала й ті українські землі на правому березі Дніпра, які по договору з Польщею 1686 р. лишилися під владою Польщі. Ще раніше, в 1772 — 74 рр., західноукраїнські землі (Галичина й Буковина) були інкорпоровані Австрією.

Не дивлячись на повну інкорпорацію України, українське право продовжувало ще деякий час бути чинним на її території: чинність Магдебурзького права було припинено в 1831 р., а в 1840 — 42 рр. було припинено й чинність Литовського статуту та замінено його російськими кодексами. З того часу аж до революції 1917 р. на Великій Україні було чинним чуже московське право, й лише в нижчих судах по справах селянства було дозволено користуватися нормами народного звичаєвого права та в російський цивільний кодекс було включено кілька норм цивільного права для Чернігівської й Полтавської губерній.








ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО


Основним і найважливішим джерелом українського права є неписане звичаєве право, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правного життя й побуту. З боку зовнішньої форми норми звичаєвого права відрізняються від норм писаного права-закону тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодатними органами існує й зберігається у формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правна сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігаються в народній пам’яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й свідомості обов’язку чинити так, як указують звичаї, й назовні ці норми виявляються тільки в принагідні моменти у формі чину відповідно до внутрішнього змісту звичаєвої норми. Чин як зовнішня форма вияву звичаєвого права має настільки ж важливе значення, як і писана форма закону, тому зовнішній вияв звичаєвого права супроводиться іноді особливими обрядами, завдання яких полягає в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті правний чин, а разом із ним і правну норму, яку цей чин здійснював. З часом правні обряди шляхом постійного повторення в однаковій зовнішній формі набирають такого ж правного значення, як і звичаєві норми, що їх вони супроводжують і засвідчують, та перетворюються в правні символи; порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважається за порушення норм звичаєвого права.

Характерною особливістю українського звичаєвого права є його різноманітна яскрава обрядовість, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно у всіх деталях виконуються протягом віків.

Здавна головна, ініціативна роль в українському процесі належала скривдженому, ушкодженому позовникові. За доби «Руської правди», в Литовсько-Руській державі чи й за доби Гетьманщини скривджена, ушкоджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками й т. д. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи Припинити, покарати шкодника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнитись певним відшкодуванням — це залежало від волі позовника (в тих випадках, ясна річ, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя й судових поплатків на користь суду. Судові органи лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду «от всЂх тяж, кому допоможуть» (арт. 99 «Руської правди»); документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток «дьцькому» належить тільки тоді, коли він стороні «право зводил и свел» і «суд конец тому вчинил» (Литовська метрика, ч. 44). Такому характеру давнього -процесу відповідали процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонення слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице й т. ін.

Всі ці акти супроводились різноманітними обрядами-символами. Наведемо приклади. У випадках вбивства, покражі чи іншого злочину або шкоди на майні скривджений в першу чергу розшукував сліди, що залишив злочинець чи шкодник. Потім він запрошував свідків, звичайно близьких сусідів і сторонніх людей — «чужих добрих (віригідних) людей», і з цією, іноді численною, «купою», що в XVI ст. звалася «гарячою копою», поспішав туди, куди вів «слід». Цей обряд звався «гоненням сліду». Коли слід приводив до якоїсь хати чи отари, тоді «купа» закликала власника дому «слід одвести» від себе, тобто одвести підозріння, вказавши винного або його «слід». Хто відмовлявся одвести слід, на того падала презумпція вини й ушкоджений мав право запідозреного «потрусити», а коли при трусі знаходив «лице» — покрадені речі чи якісь інші матеріальні докази вини, — тоді «купа» брала «лице» й винного і йшла до суду: на княжий двір — за доби «Руської правди», а пізніше — на «копний двір» або до городського судді Коли підозрілий одводив від себе слід, ушкоджений із «купою» йшли далі слідом, аж доки не знаходили винного. Коли слід приводив до чужого села, тоді «купа» й ушкоджений викликали представників села й вимагали видати винного або одвести слід. Якщо село відмовлялося, то мусило платити «татьбу» (винагороду) ушкодженому й «продажу» (гривну) князеві чи судові. Гонення сліду не давало наслідків тільки тоді, коли сліду не було або коли він виводив на битий шлях (гостинець) і там втрачався. В таких випадках ушкоджений мусив вживати інших способів: закликав на торгу, себто прилюдно оповідав про свою кривду, розпитував людей, наймав «сока» — особу, що могла подати корисні відомості й допомогти, збирав «копу» (копний суд) і звертався до копи з таким, наприклад, закликом: «Як би ся кому трапило кого спіткати тої ночі або чути від кого, повідайте, лиха не таїте, бо кожному шкода не мила». Якщо сліду не було знайдено, «сок» не зголосився й люди на копі не дали відомостей, то ушкоджений довгий час не міг знайти свого шкодника. Іноді на цьому й кінчалася справа, іноді ж траплялося, що ушкоджений пізнавав свій скот, коней, зброю або інші вкрадені речі в посіданні якоїсь особи.

Норми звичаєвого права, записані до «Руської правди», вже забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався cводом. Скривджений при свідках звертався до посідача крадених речей і вимагав доказу правного набуття їх («где еси взял?»); за такий доказ уважалося визначення особи, від якої посідач здобував речі. Тоді йшли всі разом — ушкоджений, свідки й посідач — до попереднього посідача — «своду», «заводці» — й вимагали від нього такого ж доказу. Обряд «своду», як бачимо, подібний до гонення сліду, з тією різницею, що при своді йдуть не по сліду, а по «сводах», «заводцях», до яких перейшли крадеш речі. Ведення своду припинялося на «третьому своді»: третій посідач мусив крадену річ віддати ушкодженому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати «свого шкодника» по дальших сводах. Обряди «гонення сліду» й «своду» були включені пізніше до Литовського статуту й незмінно виконувалися в копних і козацьких судах.

З інших процесуальних обрядів можна навести ще такі. Лице (corpus delicti) відігравало велику роль у нашому звичаєвому праві Лице само по собі вважалося як доказ-символ, але з ним ще були зв’язані численні обряди. Наприклад, хто впізнав покрадеш в нього коні скотину, мав право і повинен був раніше, ніж «лице», подати до суду, означити його якимись певними знаками (звичайно у скотини, коней тощо урізували вухо, у птиці надрізували крила або лапки й т. п.). Це був обряд «личкування», від чого іноді цілий судовий процес звався «поличчям», «обліком». Інші речі назначували іншими способами: наприклад, «кадовб меду» надписували, урізували «поли» в особи, що спіймана на адюльтері, вимазували дьогтем ворота особи неморального поводження й т. д. За «лице» вважали рани на тілі, що свідчили про «кгвалт», напад, бійку. Звичаєве право вимагало, щоб ще до суду «лице» було показане «діцькому», віжові, возному (допоміжні судові органи), а в день суду було принесене чи привезене й показане суддям. Цей обряд був настільки рігорозним, що, як видно з судових актів XVI — XVII ст., позовник мусив по кілька разів «оказувати лице» суддям. З одного судового акту 1520 р. довідуємося, що скривджена пані Чижова мусила везти на суд панів-ради до Вільна та «ставити» в неділю, вівторок, четвер і п’ятницю перед судом, який відкладався з дня на день, «своїх битих і ранених слуг і трупи забитих насмерть». На копному суді ставили й «вказували»: шкапу крадену, кадовбець меду, м’ясо вепрове й шкуру яловиці, вола посіченого (на віз уложивши), вепрів забитих і т. п.

Заклад. В українському процесі здавна вживався особливий, рішучий спосіб доказу у формі закладу: позовник чи позваний на доказ свого права ставив перед судом заклад, а противна сторона заклад приймала або ні; в першому випадку змагання сторін зосереджувалося на праві, ствердженому закладом, в другому випадкові вигравала справу сторона, що ставила заклад. За доби «Руської правди» заклад звався «метанієм», пізніше — «видачкою», «закладом». Як і «лице», заклад мав свої обряди-символи: сторона, що ставила заклад, клала перед суддями шапку («метала», кидала шапку), промовляючи, що коли вона свого права не доведе, то втрачує заклад, який in specie клався під шапку (найчастіше гроші, але також й інші предмети); в рідких випадках обряд ставлення шапки символізував заклад «голови», себто життя й усього майна. Якщо противна сторона приймала заклад, то повинна була свою шапку «приставити». Кінцевим моментом обряду було піднімання шапок віжем, возним. Замість шапок в особливо важливих випадках приставляли «ногу до ноги», «гомілку до гомілки», внаслідок чого в старовину відбувався між сторонами судовий герць. Акт присяги також мав свої обряди. Коли сторона «бралася право піднести», тобто присягти, а друга сторона на це згоджувалася, тоді ця остання повинна була свого супротивника «вести до присяги», звичайно до церкви, де відбувався акт присяги (з цих часів і дотепер зберігся термін «приводити до присяги»). Невиконання обряду ведення до присяги мало такі ж наслідки для зобов’язаної сторони, як і неявка сторони, що згодилася дати присягу: втрату процесу й оправдання сторони, що свій обов’язок виконала. На обов’язку сторони, що вела до присяги, лежало також замовити священика, відчинити церкву, виготовити текст присяги (роту). В тих випадках, коли обидві сторони «бралися до присяги» й суд визнавав за ними це право, кидали жеребок («лес»), який і визначав, кому складати присягу, а кому вести до присяги.

Поволання. Цей обряд уживався в кримінальних справах. Складається він із того, що судовий урядник (віж чи возний) разом із родичами вбитого вивозив трупа на ринок або до замку, або возив по вулицях міста й публічно оголошував («волав»), хто вбитий й хто його вбив. Другий обряд у кримінальних справах складався з того, що спійманого вбивцю приковували до труни вбитого й лишали в такому стані аж до похорону його жертви. Виконання цього обряду за Гетьманщини засвідчено судовими актами Полтавського й Чернігівського полкових судів 1700 і 1783 рр. Екзекуція судового вироку також супроводилася певними обрядами (особливо при покаранні різними ганьбливими карами), наприклад, вішанням уздечки, хомута на шию конокрадам та виставленням їх на прилюдне осміяння, вішанням на шию крадених речей і т. п. (засвідчено, що цей обряд виконувано на Україні ще й у 1917 — 20 рр.).

Така різноманітна, змістовна й образна обрядовість надає українському звичаєвому праву характер свіжості, життєвості й публічності; вона викликає увагу до судового процесу й співучасть в ньому широких кіл громадськості, а не тільки заінтересованих безпосередньо осіб. Нарешті, обрядовість і символізм звичаєвого права допомагає збереженню в народній пам’яті звичаєвих норм, засвідчує правильність уживаних звичаїв та підносить правотворчість народу.

Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм при допомозі обрядів-символів приводило до незвичайно цікавих наслідків. Документи, що зберегли до наших часів відомості про діяльність українських судів із доби звичаєвого права, свідчать, що не тільки судді (що само собою зрозуміло), але й сторони та громада на суді під час процесу виявляли досконале знання українського звичаєвого права; сторони у процесі часто цитували правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але незвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості Ці правні формули увійшли згодом до загального вжитку українського народу та стали народними приказками. Вже в «Руській правді» знаходимо кілька зразків таких формул, записаних, без сумніву, з усних переказів звичаєвих норм, наприклад: «холопу на правду не вилазити» (невільна людина не може бути свідком); «в холопі і в робі віри нетуть» (за них не платять віри); «не будеть ли татя (злодія), то по сліду женуть», «убиють во пса місто» та ін. Багато формул збереглося з доби достатутової, коли суди правувалися звичаєвим правом, а також із доби копних судів. Ось декілька формул того часу: «кождий винний не отказуєть у праве» (то значить, що хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); «годная реч вижу врядникову верити», або «вижа ніхто пересвечити не можеть» (свідоцтво віжа, як особи урядової, вважається за правдиве); те ж саме: «подобно верити намеснику, нежели мужиком», «хто землю зискуєт, тог і кгвалт и шкоди зискуєть», «хто звіщеть тую девку, тому і тьма имения мають быти»; «хто в пущи будеть винень, тот и в грабежах» (кого звинуватили, що самовільно в’їхав у ліс, той відповідає й за шкоду, заподіяну в лісі); «хто без пригоди кого сожжеть, тот сам огню годен»; «хто ся на сведомье (свідків) не шлеть, тот свою речь тратит»; «ижь ся не годить на честь никому доводить» (у справах образи честі обвинуваченому не дозволено посилатися на свідків); «как богатому, так убогому страчена реч завжди плачона маєть бьгги под присягою»; «што судді межи ними найдуть, того мають терпіти» (формула обов’язковості судового вироку). Наведемо ще зразки формул із практики копних судів: «в сусідстві того дня копи збирають, щоб шкодника дійсть могли»; «невихід всігди платить шкоду» (класична формула, що зафіксовувала норму про вину того, хто не виходить на «слід», на суд, на присягу); «кожному шкода не мила» й багато інших.

Найбільш змістовні й влучні формули, що проголошувалися на суді, закріплялися в пам’яті й повторювалися й після суду в принагідних випадках; при цьому вони ще більше скорочувалися, вдосконалювалися, оздоблювалися римованою поетичною формою й нарешті перетворювалися в народні приказки. Таких приказок існує тисячі; вони оздоблюють українську мову лаконічними, влучними виразами, а зміст їх зберігся для дослідників українського звичаєвого права як невичерпне джерело для пізнання принципів правосвідомості українського народу. Наведемо для, прикладу декілька народних приказок: «ліпше — моє, неже — ваше» і — приказка, в якій висловлено принцип переваги індивідуального права над спільним, громадським, колективним. Обсяг індивідуального права власності висловлено в приказках: «своя хата — своя й правда», «я на своїм такий самий дідич, як пан на своїм». Приказки «правда не втоне в воді, не згорить в огні», «правда з дна моря виринає, а неправда потопає» походять із давньої доби, коли на суді вживали як доказ «муки» гарячим залізом і водою. Приказка «копа переможе й попа» нагадує нам про копний народний суд, а приказки «всі за одного, один за всіх», «хто став у ряду, держи й біду», «не взявшись за невинного, не будеш мати винного», «кожному шкода не мила» містять у собі принципи копного суду: кругову поруку, участь у розшуку злочинця й т. ін. Влучна формула «наше — не наше, але й не ваше», колись висловлена на суді позваним проти недоведених претензій позовяика, стала потім народною приказкою. Приказка «коваль согрішив, а шевця повісили» влучно формулює народний посудок про судову помилку. Приказки «карай, та назад оглядайся», «винного двома батогами не б’ють», «ай над винним добро б часом ужаліти» висловлюють принцип відповідальності розміру кари до ступеня вини й принцип милосердя, що так часто пристосовувався на народних копних і козацьких судах. Приказка «за грунтом і право йде» висловлює принцип правного становища головної речі й приналежностей; цей же принцип розвинуто ще в таких приказках: «чий берег, того й вода», «чий корінь, того й плід», «в кого бджоли, того й мед», «чия вівця, того й вовна» й багато подібних. Приказка «чия шкода, того й гріх» висловлює принцип вини того, хто заподіяв шкоду. Нарешті, приказка «силою не дають, силою однімають» або «силою одняти — однімеш, а дати — не даси» містить принцип переваги права над грубою фізичною силою.

Судові формули та народні приказки, як і обряди-символи, мають рівноварте значення в українському звичаєвому праві. Це були способи виявлення назовні й закріплення в народній пам’яті норм звичаєвого права. Обряди-символи виявляли звичаєве право у формі чину, дії, а формули й приказки — у словесній формі. Обидві форми однаково сприяють закріпленню звичаєвого права в народній пам’яті та надають його нормам силу чинного закону, вічно живого й рухливого. Вони стверджують силу й значення правних принципів, утворених минулими поколіннями українського народу, та допомагають творити нові принципи, нові норми для прийдешніх поколінь.













Див. також:

Серафим Юшков. Руська Правда (тексти на основі 7 списків та 5 редакцій). Київ, 1935.

Леонід Білецький. Руська Правда й історія її тексту. Вінніпег, 1993.

А се есть правда рускаа. Новгородський перший літопис молодшого ізводу.

Правда Руська (переклад В. Яременка).


Енциклопедія українознавства - II. Руська Правда. Литовський Статут.














Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.