Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня         Головна         Наступна





ДОДАТКИ (С. Ульяновська, В. Ульяновський)

УКРАЇНСЬКА НАУКОВА І КУЛЬТУРНИЦЬКА ЕМІГРАЦІЯ У ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ



Діяльність українських емігрантів у Чехо-Словаччині 20 — 30-х років — яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла, витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня.

На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобутки українських емігрантів у Чехо-Словаччині були штучно вилучені з української науки та культури. На батьківщині вони оцінювалися як ворожий Радянській Україні вияв «буржуазного націоналізму» а цілі напрями вітчизняного українознавства були скеровані у зовсім інше, неорганічне, заідеологізоване річище. «Залізна завіса» не пропускала на Україну будь-яку інформацію про діяльність емігрантів. У кращому випадку їхні праці потрапляли у спецфонди.

Лише тепер з’явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції у Чехо-Словаччині, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру. Всебічно оцінити її значення поки є складним завданням. Причиною тому — велика багатогранність і значний обсяг творчого доробку емігрантів, який неможливо охопити в цілому без детальних досліджень окремих напрямів. На Україні це ускладнено також майже повною відсутністю українських чехо-словацьких видань та інформації про діяльність еміграції. Тільки-но почали відкриватися для дослідників архіви українських установ Праги та Подєбрадів, які ще з 1945 — 1946 рр. знаходяться в Києві. Офіційно їх перевезення було представлене як «подарунок уряду Чехо-Словаччини українському народові». Серед цих матеріалів — чимало документів з фондів відомих українських діячів-емігрантів та архіви українських урядів за кордоном 1.



1 ЦІА РФ у м. Москві. Ф. 5325, оп. 10, од. 2148, арк. 2 — 2 зв.



Українські архіви з Праги спочатку потрапили до спецсховища ЦДІА УРСР, а затим були передані до ЦДАЖР УРСР (нині ЦДАВО України), де знаходяться і посьогодні. Певна частина матеріалів з тих чи інших причин залишилася у Празі. Вони зберігаються у ЦДА Чехо-Словаччини у фондах III відділення (Міністерство внутрішніх справ) та Міністерства закордонних справ. Останнє зібрання серед інших матеріалів містить документи українських наукових установ, товариств, навчальних закладів. Окремо виділений фонд російських та українських емігрантських спілок за 1918 — 1945 рр., серед яких дев’ять українських (Український еміграційний комітет. Українська громада в ЧСР, чехо-словацька філія ОУН, Союз гетьманців, Українська академічна громада, Центральний союз українського студентства та ін.). У ЦДА Чехо-Словзччини збереглися також особисті фонди А. Яковліва, О. Колесси, С. Наріжного, В. Щербаківського, М. Ярового, І. Черкасенка, а також значна колекція фотоматеріалів.

Архів Українського вільного університету в Празі (УВУ) почасти був перевезений до Мюнхена, інша частина, як і документи Музею визвольної боротьби України (МВБУ), у 1945 — 1946 та 70-х роках були передані до Києва. Експонати МВБУ потрапили до Державного історичного музею в Києві (нині — Національний музей історії України).

У Німеччині, в американській зоні, у березні 1945 р. радянські фахівці серед речей проф. Геллера знайшли частину архіву празьких українських академічних установ. Ці матеріали відразу були відправлені до СРСР 2.

Усі ці матеріали чекають на своїх дослідників, і сьогодні ще рано підбивати підсумки. Та все ж, з огляду на майже повну необізнаність наших сучасників і співвітчизників з життям, побутом та багатогранною діяльністю української еміграції у Чехо-Словаччині між двома світовими війнами, подамо короткі і дуже загальні відомості з цього терену. Вони спираються головним чином на опубліковані за кордоном матеріали 3 і в першу чергу — на фундаментальну працю Симона Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942), створену на підставі надзвичайно цінних архівних матеріалів, значною мірою вже втрачених.



2 ЦІА РФ у м. Москві. Ф. 5325, оп. 10, од. 2025, арк. 11; Кеннеді-Грімстед П., Боряк Г. Доля скарбів української культури під час другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв. К., 1991. С. 24 — 25.

3 Єржабкова Б. Українці в Празі між двома світовими війнами // Визвольний шлях (Лондон). 1990. Кн. 8 (509). С. 993 — 1000.





* * *


Процес політичної та інтелектуальної еміграції з України почався відразу після подій 1917 — 1918 рр. Емігранти осідали у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Однак найсприятливіші умови для них були створені у Чехо-Словаччині. З ініціативи президента республіки, відомого вченого професора Т. Масарика у 1921 р. на урядовому рівні був розроблений цілий план розбудови еміграції з колишньої Російської імперії, що отримав назву «російської допоміжної акції». Він був розрахований на демократичні течії всередині еміграції, вирізнявся аполітичністю та першочерговою увагою до наукових, культурницьких кіл і шкільництва.

На відміну від урядів інших держав, які практикували або репатріацію, або денаціоналізацію емігрантів, уряд Чехо-Словаччини зайняв принципово іншу позицію. Президент Масарик вважав основним завданням «російської акції» зосередити наукові, культурні кола та молоді сили шкільництва і студентства емігрантів, забезпечити їх розвиток у національних рамках, неперервність культурної та освітньої традиції. Це передбачало створення суто українських або російських чи білоруських наукових, культурницьких, навчальних установ, закладів і товариств. Усі верстви еміграції концентрувалися в компактні зони проживання та діяльності на терені науки, культури, шкільництва.

«Російська акція» чеського уряду стала унікальним явищем світової дипломатії завдяки її активному гуманізму, який допоміг українській еміграції організувати повноцінне творче життя і відтворення нового покоління інтелігенції. Вона становить одну з найяскравіших сторінок в історії Чехо-Словаччини.

Активну участь у реалізації програми брали президент Томаш Масарик, прем’єр-міністр Карел Крамарж, міністр закордонних справ Едуард Бенеш та його заступник Вацлав Гірса 4.



4 Павлова Т. Ф. Русский заграничный исторический архив в Праге // Вопр. истории. 1990. № 11. С. 19.



Завдяки значній матеріальній допомозі чехо-словацького уряду, моральній підтримці наукових та культурницьких кіл Чехо-Словаччини починаючи з 1921 р. у Празі та інших містах було засновано ряд українських, російських та білоруських інституцій, установ і організацій, що мали задовольняти духовні та матеріальні потреби емігрантів. Їм надавалася фінансова, юридична, лікарська допомога, гарантовані стипендії виділялися студентам. Засновувалися кооперативи, майстерні, їдальні. Відкрилася ціла мережа шкіл, вузів, академічних інституцій. Чехо-словацький уряд захищав інтереси емігрантів і в міжнародних організаціях. Президент Масарик неодноразово намагався вплинути на європейські уряди і змінити їх погляди на емігрантське питання, а у своїй заяві до громадськості США 9 квітня 1923 р. він закликав допомогти емігрантській молоді, яка вчилася у вузах, сприяти збереженню здорової соціальної бази для розвитку національних культур майбутніх демократичних держав Східної Європи.

Спершу вся еміграція з колишньої Росії сприймалася як єдина — російська. Для офіційних відносин з нею був створений так званий «Земгор» («Объединение российских земских и городских деятелей в Чехословацкой республике»). Однак українці заснували свої власні інституції і добилися від уряду їх визнання.

Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Сільськогосподарські працівники були розсіяні по всій республіці, а лікарі, юристи, інженери та вчителі отримали змогу працювати на Підкарпатській Русі (тепер Закарпатська область України).

Прага і Подєбради перетворилися на єдиний у світі великий осередок освіти для українців на еміграції. Лише Чехо-Словаччина визнавала право абітурієнтів російських та українських гімназій на продовження навчання у вузах і забезпечувала їх державне утримання. У 1921 р. був створений урядовий Комітет для забезпечення освіти українських студентів.

Прага стала не лише науковим та освітнім центром української еміграції, але й культурно-мистецьким. Тут жили й творили письменник і поет Олександр Олесь, співак Дмитро Левитський, митці С. Мако, І. Кулець, І. Мозалевський, К. Стаховський, С. Тимошенко, В. Січинський та ін.

Еміграція з Російської імперії у Чехо-Словаччину була досить значною. Піковий період припав на 1922 — 1923 рр., коли було зафіксовано 25 тис. емігрантів. Згодом, із початком 30-х років у часи економічної кризи число емігрантів упало до 8 тис. Мало хто з них зміг повернутися на батьківщину. Пізніше, у 1945 р., частина емігрантів потрапила у радянські в’язниці та концентраційні табори. Інші змушені були шукати притулку в різних країнах Європи, Азії, Америки та в Австралії. Єдиний значний центр української еміграції припинив своє існування.

У Чехо-Словаччині ще довго пам’ятали про «російську акцію». Тут осіли родини деяких емігрантів, які зробили значний внесок у розвиток чеської науки, культури, мистецтва. Українська Академія мистецтв у Празі виховала багато чеських художників, скульпторів, архітекторів. Українці викладали у чеських вузах, професорами Карлового університету в Празі були, наприклад, Д. Дорошенко, О. Колесса. Членами Слов’янського інституту в Празі були О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, Л. Білецький, О. Мицюк, В. Тимошенко. Українські вчені обиралися до різних чехо-словацьких наукових товариств та інституцій і залишили чимало цінних праць на терені богемістики. У свою чергу вони пропагували у Чехо-Словаччині україніку.

У Карловому університеті в 1926 р. почали діяти кафедри українознавства. 16 грудня 1926 p. першу лекцію тут прочитав ректор УВУ О. Колесса, який зайняв кафедру історії української мови й літератури як професор філософського факультету. 5 березня 1928 р. тут почав виклади з історії України професор Д. Дорошенко. Українську мову викладали М. Любинецький та І. Панькевич.

У 1924 р. в Празі була заснована Слов’янська бібліотека з фондом у 200 000 томів. У ній відразу ж утворився український відділ (14 000 томів). Адміністрація бібліотеки складалася в основному з українців: В. Тукалевський (директор), М. Михальчук (заступник директора), О. Гайманівський (завідуючий українським відділом).

Українська еміграція демонструвала свої здобутки також на численних виставках: господарській виставці у Празі 1921 р., виставці інвалідів у Генті 1923 р., виставці 1931 р. в Женеві, виставках слов’янських ілюстрованих часописів у Празі та Берні, славістичній виставці 1933 р. у Млада-Болеславі, виставці слов’янських екслібрисів у Празі 1932 р., виставці Міжнародного з’їзду бібліотекарів та приятелів книги у Празі 1926 р. (тут український відділ демонстрував 2000 книг та колекцію періодики, екслібрисів і видавничих знаків, яку підготував В. Січинський; у загальному каталозі виставки була вміщена стаття О. Лотоцького про українську книжку), світовій виставці преси в Кельні 1928 р., світовій виставці в Чікаго 1933 р. тощо.

Було влаштовано також кілька спеціально українських виставок: виставка експонатів Музею визвольної боротьби України у Празі 1935 р., виставка українських мап в Інституті Східної Європи у Римі 1938 р., каталог якої зі статтею В. Січинського був опублікований. Студія пластичних мистецтв у Празі організовувала щорічні виставки новітнього українського мистецтва,.

Так зростали українська наука, культура і мистецтво на еміграції, міцніли зв’язки слов’янських народів і культур.

Щоправда, не все складалося так безхмарне. Вже у другій половині 20-х років життя емігрантів стало тривожним. Постійно ширилися чутки про закриття українських установ, певності у завтрашньому дні не було. Так, Д. Дорошенко писав у червні 1927 p. M. Грінченковій до Києва: «Ми живемо так, що поки що, дякуючи допомозі чеського уряду, ситі, одягнуті і хату маємо. Хоч в трудних обставинах, але працювати ще можна. Що буде, скажемо, за рік — не знаємо. Можливо, що стане значно гірше і доведеться просто боротись за існування, і тоді вже для духовної праці не зостанеться часу і місця» 5. Дорошенко вказував також, що «хоч чеське правительство зробило все можливе, щоб облекшити українцям вести наукову роботу, але працювати дуже тяжко, головно україністам» 6 — немає найпотрібніших видань, не кажучи про архіви.

Та власне, і саме становище нахлібників багатьох страшенно пригнічувало. Д. Дорошенко відверто писав про це М. Грінченковій: «Матеріальної нужди поки що не терпимо. Але моральне становище тяжке: я, принаймні, весь час почуваю себе пригніченим тим, що живу на чужий кошт, з чужої ласки. «Горек хлеб подаяния, жестки ступени чужого крильца». Ой, як се тяжко! І ця вічна непевність того, що завтра...» 7

В еміграції продовжувались і час від часу загострювались старі антипатії, боротьба та ворожнеча. Прага і Подєбради, зібрали весь інтелектуальний цвіт України — з різними поглядами та стосунками у минулому. Про це образно писав Д. Дорошенко: «Кругом багато наших людей: половина колишнього українського Києва! Як в Ноєвім ковчезі: всі «чисті» і «нечисті» звірі збіглися докупи. Всі знервовані, всі вибиті з колії, одному живеться гірше, другому лучше. Але всі живуть як цигани, по-походному» 8.



5 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 170, од. 310, арк. 1.

6 Там же. Од. 315, арк. 2 зв.

7 Там же. Од. 310, арк. 2 зв.

8 Там же.



Проте усіх емігрантів об’єднувало одне непереможне почуття ностальгії за батьківщиною. Воно звучить у кожному листі, відправленому на Україну. Воно проявляється у жадібному дослуханні до новин, у перечитуванні українських газет, часописів, книг. Люди раділи кожному листу, звісточці з рідного краю, і всі чекали одного — повернення.

Задля цієї надії всі вони по змозі працювали, аби роки еміграції не пропали марно. Це загальне прагнення і основну мету творчої діяльності еміграції добре висловив в одному з листів Д. Дорошенко: «Мені тільки хочеться скільки можна побільше здобути, щоб з мого перебування тут, на чужині, залишився якийсь корисний слід для рідного краю, щоб коли отут пропаду, то щоб хоч було чим мене згадати. Тому-то я, поки ще є змога працювати, аж поспішаю щось робити... пишу, скільки стає духу, сил і змоги... Може вона (та праця. — В. У.) комусь і на щось і здасться. Недурно бо сказано, що на світі не пропадає ні матеріальна, ні духовна енергія — закон «непропащої сили»...» 9

І все ж основне завдання «російської акції» врешті здійснене не було. Підготовлені у Чехо-Словаччині нові сили української інтелігенції не змогли продовжити свою працю на батьківщині. Вони почали поступово розпорошуватися по світу ще у 30-ті роки, коли через економічну кризу чехо-словацький уряд зменшив, а згодом і припинив державні дотації на емігрантські установи. Була ще одна причина охолодження чеського уряду до емігрантів. Вона розкрита в одному з листів Д. Дорошенка: «Чеська преса і громадянство захоплюються большевиками, бажають порозумітися з ними і неприхильно ставляться до еміграції» 10.



9 ЦНБ АН України. Від.рук. Ф. 170, од. 310, арк. 1. 2.

10 ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 46, арк. 25.



Наукові установи почали згортати свою діяльність. А згодом, у березні 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехію, майже всі вони були закриті. Окупаційна влада дозволила діяти лише нечисленним науковим інституціям, які у надзвичайно складних умовах змогли протриматися до кінця війни. У 1945 р. деякі з них (зокрема Український вільний університет) були перенесені до Мюнхена, Парижа, до Америки.

Чеський період української наукової, культурницької та мистецької еміграції закінчився. В історії української діаспори в цілому він по праву може бути названий золотим віком.





* * *


Далі подамо стислі нариси про українські наукові, освітні, культурні та громадські організації гуманітарного спрямування, що діяли у Празі та Подєбрадах у міжвоєнний період і в яких працювали автори даного курсу лекцій.


Український вільний університет (УВУ). Український вільний університет був другою науковою установою і першою вищою школою української еміграції за кордоном. Він був заснований у Відні з ініціативи віденського Союзу українських журналістів та письменників на чолі з В. Кушніром та О. Олесем. Співзасновниками УВУ були також Товариство прихильників освіти на чолі з С. Дністрянським та Український соціологічний інститут, який очолював М. Грушевський.

Наприкінці 1920 р. академічна секція Союзу українських журналістів та письменників під головуванням О. Колесси організувала читання лекцій, а затим постійні курси для української студентської молоді. Керував курсами М. Грушевський. Останній спільно з Д. Антоновичем розробив проект майбутнього УВУ. Передбачалося, що М. Грушевський буде ректором, О. Колесса — його заступником і деканом філософського факультету, а C. Дністрянський — деканом правничого факультету. Однак через розбіжності в поглядах на структуру та завдання університету М. Грушевський і частина його співробітників відійшли від справи. Ректором був обраний О. Колесса, який обстоював ідею створення УВУ за зразком західноєвропейських університетів. Планувалося відкрити три факультети: філософський, правничий та природничо-математичний, однак організовано було лише два перших, із поділом філософського факультету на історико-філологічний та природописний відділи. Офіційне відкриття університету відбулося 17 січня 1921 р. у будинку інженерів та архітекторів у Відні 11. На початку УВУ мав 90 слухачів, 12 професорів і три доценти.

З 1921 р. головним осередком української еміграції, і зокрема студентської, стала Прага. Тому постало питання про перенесення УВУ до столиці Чехії. У другій половині вересня — на початку жовтня 1921 р. зі згоди Міністерства закордонних справ, Міністерства шкільництва і просвіти Чехо-Словаччини, а також адміністрації Карлового університету УВУ був переведений до Праги 12. Відтоді УВУ організував свою навчальну і наукову діяльність за зразком Карлового університету. Перед ним постало, за словами Д. Антоновича, «відповідальне перед Україною і українським народом завдання».

Святкове відкриття УВУ в Празі відбулося 23 жовтня 1921 р. Загальною мовою викладання в університеті була прийнята українська, але передбачалася можливість деяких лекційних курсів із запрошеними фахівцями чеською, французькою, англійською і німецькою мовами. Всі вони, як і класичні мови (латина, грецька), вивчалися в УВУ. Навчання було безкоштовним (в останні роки символічна плата все ж була введена), дозволялося також паралельне навчання у будь-якій іншій вищій школі 13. Заняття проходили в Карловому університеті (Клементинумі чи Каролінумі). Адміністрація УВУ зарезидіювала у помешканні посольства ЗУНР. Посадові місця керівництво університету щорічно мало передавати новій владі, тому 25-річна (з перервами) історія УВУ знає вісьмох ректорів, які обиралися по кілька разів (знаний філолог О. Колесса — 1921 — 1922, 1925 — 1928, 1935 — 1937 рр.; природознавець, хімік Г. Горбачевський — 1923 — 1924, 1931 — 1935 рр.; відомий мистецтвознавець Д. Антонович — 1928 — 1930, 1937 — 1938 рр.; визначні правники С. Дністрянський — 1922 — 1923 рр. та А. Яковлів — 1930 — 1931 рр.; статистик Ф. Щербина — 1924 — 1925 рр.; природознавець О. Мицюк та археолог І. Борковський — 1938 — 1945 рр.). Проректорами університету довгий час були відомі юристи та громадські діячі С. Шелухін (1926 — 1928, 1935 — 1938 рр.) та К. Лоський 14. Деканами філософського факультету були відомі вчені С. Дністрянський, Д. Дорошенко, О. Колесса, А. Артимович, В. Біднов, Д. Антонович, В. Щербаківський, Б. Матюшенко, Ф. Слюсаренко. Деканами правничого факультету також були значні науковці: Ф. Щербина, О. Ейхельман, Р. Лащенко, В. Старосольський, К. Лоський, С. Шелухін, О. Андрієвський.



11 Протоколи засідань Ради УВУ 27 жовтня 1920 р. — 5 серпня 1921 р.// Там же. Ф. 3859, оп. 3, од. 6, оп. 1, од. 134; Історична довідка про організацію УВУ. Вересень 1921 р.// Там же. Оп. 2, од. 1.

12 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. I, од. 26354, арк. 5; Український Вільний Університет в Празі в роках 1921 — 1926. Прага, 1927; Звернення Ради УВУ до президента ЧСР Т. Масарика про дозвіл на переведення університету до Праги та матеріальну допомогу, 17 березня 1921 р. // ЦДАВО України. Ф. 3859, оп. 3, од. 9.

13 Статут УВУ, 23 червня 1923 р. // ЦДАЖР України. Ф. 3859, оп. 3, од. 1; Оголошеяня про заснування УВУ в Празі та його завдання // Там же. Оп. 1, од. 136, 132.

14 Звіти про діяльність УВУ, 1921 — 1945 рр. // Там же. Ф. 3958, оп. 3, од. 5; оп. 2, од. 47 — 51; оп. 1, од. 138 — 141, 204, 219, 225.



За всю свою історію УВУ в Празі мав найбільшу кількість викладачів у 1933/34 навчальному році — 46, з них 30 професорів. Більшість учених паралельно викладали в інших вищих школах, не лише в Празі, а й у Подєбрадах, Варшаві, Львові, Галле, навіть в Америці (В. Тимошенко у Мічіганському університеті).

Серед професорського складу УВУ були відомі вчені з європейським і навіть світовим ім’ям: професор цивільного права О. Андрієвський, професор історії мистецтва Д. Антонович, професор класичної, філології А. Артимович, професор історії української церкви В. Біднов, професор історії українського права і філософії права Л. Білецький, професор археології І. Борковський, професор кооперації С. Бородаєвський, професор фізичної хімії І. Горбачевський, професор цивільного права С. Дністрянський, професор історії України Д. Дорошенко, професор адміністративного права О. Ейхельман, професор української мови і літератури О. Колесса, професор карного права Д. Коропатницький, професор історії України Б. Крупницький, професор географії В. Кубійович, професор етнографії З. Кузеля, професор історії українського права Р. Лащенко, історик В. Липинський, професор міжнародного права М. Лозинський, професор римського права К. Лоський, професор філософії І. Мірчук, професор церковного права О. Лотоцький, професор мінералогії О. Орлов, археолог Я. Пастернак, професор географії С. Рудницький, зоолог Ю. Русов, професор античної історії Ф. Слюсаренко, професор порівняльного мовознавства Р. Смаль-Стоцький, професор української мови і літератури С. Смаль-Стоцький, професор політичного права В. Старосольський, професор політичної економії В. Тимошенко, професор філософії Д. Чижевський, професор всесвітньої історії О. Шульгін, професор карного права С. Шелухін, професор археології В. Щербаківський, професори статистики Л. Шрамченко та Ф. Щербина, професор цивільного права та історії українського права А. Яковлів 15.



15 Автобіографії, списки викладацького складу та програми курсів УВУ // Там же. Оп. 1, од. 136, 146, 142, 205, 212, 238.



Одним з основних завдань професорсько-викладацького складу УВУ було створення українських університетських курсів. Це було особливо актуальним для викладачів українознавчих кафедр. Незважаючи на нелегкі умови еміграції, вони змогли написати і частково опублікувати курси з української історіографії та джерелознавства, історії українського мистецтва, українського права, історії церкви, театру, етнографії, етнології та археології, історії та географії України, української мови і літератури, філософії, педагогіки тощо.

Крім обов’язкових, УВУ організовував також публічні виклади. Поряд із педагогічною професори університету провадили наукову роботу, брали участь у міжнародних та регіональних наукових з’їздах (лише у 1924 — 1931 рр. УВУ був представлений на 28 таких з’їздах), академічних інституціях та наукових товариствах. Професори І. Горбачевський, С. Дністрянський, С. Смаль-Стоцький були навіть обрані членами Всеукраїнської Академії наук. О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, Л. Білецький, О. Мицюк, В. Тимошенко стали членами Слов’янського інституту в Празі. Багато викладачів університету були також членами Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Видавничий відділ УВУ випустив у світ чимало наукових праць, збірників лекцій та навчальних посібників. За перші 10 років інтенсивної роботи вийшло 11 томів високим друком та 12 літографованих книг. Серед цих видань особливо цінні роботи Д. Дорошенка («Огляд української історіографії»), Р. Лащенка («Лекції з історії українського права»), А. Яковліва («Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV — XVI ст.»), Д. Антоновича («Скорочений курс історії українського мистецтва»), С. Рудницького («Основи землезнання України»), О. Лотоцького («Церковне право»), І.Мірчука («Лекції з історії етики»), М. Лозинського («Міжнародне право»), К. Лоського («Історія і система римського приватного права»), В. Щербаківського («Палеоліт»), І. Горбачевського («Органічна хімія»), С. Дністрянського («Загальна наука права і політики»). Окремо було видано два томи наукових і два томи ювілейних збірників УВУ. Щосеместра друкувалися програми курсів, вийшли також дві книги про діяльність УВУ у 1921 — 1931 рр. 16 Усі свої видання УВУ розповсюджував через Міжнародну обмінну службу, і тому вони потрапляли в усі важливіші бібліотеки та наукові установи світу (включаючи Київ та Харків) 17.

Із самого початку при УВУ почала функціонувати бібліотека, що на 1938 р. налічувала 10 000 томів. Бібліотекою керувала спеціальна комісія на чолі з Д. Антоновичем, який довгий час безкоштовно виконував обов’язки бібліотекаря 18.

Щорічний набір до університету становив у середньому 325 слухачів (221 на філософський і 104 на правничий факультети). У перші 10 років в УВУ навчалося 7702 студенти. Українці складали переважну більшість, навчалися також білоруси, росіяни, вірмени, грузини, болгари, голландці, естонці, латиші, литовські німці, осетини, поляки, словаки, серби, чехи, хорвати, татари.

Ряд випускників УВУ змогли здобути ступінь доктора філософії або права (до 1939 р. — 109 осіб). Серед них — Л. Чикаленко, М. Залізняк, П. Феденко, Є. Камінський, С. Наріжний, А. Равич, Є. Томашівський, П. Пархоменко, Г. Мельник, М. Антонович, М. Михальчук, О. Гайманівський, Є. Приходько, М. Мандрика, М. Бойко, І. Вітвицький, І. Мазепа та ін. Для поповнення викладацького складу УВУ існував інститут професорських стипендіатів, який закінчили деякі пізніші викладачі університету — О. Баранів, О. Гайманівський, С. Наріжний, Ю. Русов, Ф. Слюсаренко, К. Чехович та ін.

УВУ мав право надавати звання почесних докторів університету. Першими цей титул на філософському факультеті отримали письменники О. Кандиба (Олесь), О. Кобилянська, Б. Лепкий, В. Стефаник, композитори О. Кошиць та В. Барвінський. Правничий факультет надав титул почесного доктора І. Горбачевському, О. Колессі, А. Волошину.

Матеріальне становище УВУ більший період його існування було складним. Уже з 1921/22 навчального року почалося зменшення субсидії Міністерства закордонних справ ЧСР. Наприкінці 1925 р. університет опинився на грані закриття 19. Мало допомагала навіть надзвичайна президентська дотація (10 — 12 тис. крон щомісяця), яка припинилася у 1938 р. Починаючи з 1928 р. УВУ перейшов з відомства Міністерства закордонних справ до Міністерства шкільництва і народної освіти, що потягло за собою зменшення субсидій. У 1931 р. знову постала загроза закриття університету. Тоді для порятунку першої української вищої школи на еміграції було створене Товариство приятелів УВУ на чолі з професором Карлового університету Рипкою. Та це товариство мало чим допомогло УВУ, через що у 1933 р. був заснований спеціальний Допомоговий фонд української університетської науки на чолі з І. Горбачевським, який збирав пожертви і для УВУ. Проте вже 1934 р., коли припинилася державна дотація на університет, знову виникла загроза його ліквідації, яка висіла над університетом аж до початку війни 20.



16 Український Вільний Університет в Празі в роках 1921 — 1926. Прага, 1926; Український Вільний Університет в Празі в роках 1926 — 1931. Прага, 1931.

17 Маруняк В. Видавнича діяльність української еміграції в ЧСР (1900 — 1945) // Збірник на пошану професора доктора Володимира Яніва. Мюнхен, 1983.

18 Фарсов Г. Г. Русские библиотеки за рубежом // Держ. публ. біб-ка ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Від. рук. Ф. 1262, од. 201, арк. 2 — 38.

19 Український академічний університет в Празі // ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 1, од. 86, арк. 1 — 8.

20 Листування НТШ з О. Колессою про матеріальну допомогу УВУ, 1936 — 1937 рр. // Там же. Од. 409.



Проте, незважаючи на власні матеріальні труднощі, УВУ підтримував наукові установи і товариства українців у Празі, студентів-емігрантів, організував Товариство допомоги українським ученим під час голоду на Україні та ін.

Коли у Львові та Чернівцях були скасовані українські кафедри, а в Радянській Україні університети перетворені на інститути народної освіти. Український вільний університет у Празі залишався єдиним українським університетом у світі. Серед завдань УВУ було перенесення його «у відповідний час на рідну територію, туди, де його було найбільше потрібно». У 1938 р. у зв’язку з проголошенням державності Карпатської України планувалося перенести УВУ з Праги до Хуста, однак початок війни перешкодив здійсненню цього задуму. У 1942 р. була знову здійснена спроба перенести університет до Ужгорода, що також залишилося нездійсненим 21.

Відразу після встановлення німецької окупаційної влади у Празі адміністрація УВУ отримала суворе розпорядження негайно подати відомості про «арійське» походження професорів і викладачів університету, а також їхніх дружин. Майже півроку було витрачено на збирання відповідних довідок. Однак дана акція не допомогла: кошти на своє існування УВУ повинен був шукати самостійно. Рейхспротектор університету Баєр тим часом давав свої вказівки щодо основних напрямів викладання гуманітарних дисциплін (зокрема права) в УВУ. З його ж наказу у 1942 — 1943 рр. був змінений статут університету і вся його учбова програма 22.

Значення УВУ для розвитку української науки, освіти і культури, їх репрезентації у світі добре оцінив один із ректорів університету О. Колесса: «Сам факт існування УВУ в Празі... яка здавна є осередком замітного культурного руху слов’ян, підносить значення культури українського народу перед чужинцями і є проречистою маніфестацією, з одного боку, його самостійності, а з другого боку — тих важких умов, що не дають розвинутися аналогічним культурним інституціям на рідній території».

Під час війни УВУ залишався у Празі, його майно та архів були конфісковані радянськими службами, адміністрація і частина професорів — репресовані. Лише восени 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність УВУ, яка триває і посьогодні.




Українська господарська академія у Подєбрадах (УГА). УГА була створена з ініціативи празького Українського громадського комітету і почала свою діяльність 22 квітня 1922 р. Академія мала три факультети: агрономічно-лісовий, з відділами агрономічним та лісовим (19 кафедр), сільськогосподарський інженерний, з відділами гідротехнічним та хімічно-технологічним (20 кафедр), економічно-кооперативний, з відділами економічним, кооперативним і статистичним (20 кафедр) 23.



21 Проект утворення Державного українського університету в Закарпатті, 1938 — 1939 рр. // ЦДАЖР України. Ф. 3958, оп. 1, од. 200, 201; План організації УВУ в Ужгороді, 1942 р. // Там же. Оп. 2, од. 44, 46.

22 Там же. Оп. 1, од. 200, 202, 305, 206 — 217, 317, 412.

23 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. I, од. 26354, арк. 6; ЦДАВО України. Ф. 3879, оп. 2, од. 239, 249.



У педагогічному відношенні УГА була підпорядкована Міністерству хліборобства, адміністративно — Міністерству закордонних справ, яке її фінансувало. Академія містилася головним чином у Подєбрадському замку та готелі «Centra». Навчання в ній було безкоштовне, існував також фонд стипендій для студентів. Спочатку був запроваджений трирічний, а з 1924 р. — чотирирічний термін навчання. УГА фінансувалася повністю чеським урядом за рахунок кредитів, що виділялися на допомогу політичній еміграції. Згодом, у 1928 р., ці кошти були зменшені. Міністерство хліборобства заборонило прийом нових студентів, із тим щоб УГА була поступово зліквідована, що й сталося наприкінці 1935 р.

Протягом усього існування УГА в ній навчалося 786 дійсних і вільних слухачів, головним чином українці, а також білоруси, росіяни і один болгарин. Із повним дипломом і титулом інженера Академію закінчили 559 осіб, які отримали посади у 16 країнах світу. Серед них були такі відомі вчені, як Є. Гловінський, С. Колубаїв, В. Кучеренко, Є. Томашівський.

Для підготовки наукових кадрів при УГА був утворений інститут професорських стипендіатів. За весь час існування Академії вона мала 40 таких стипендіатів. У 1931 р. двоє з них стали докторами технічних наук,

На 59 кафедрах Академії працювали 118 викладачів, значна частина яких (92 особи) — українці, інші — запрошені чеські зчені (26). Серед професорського складу УГА були такі уславлені науковці, як О. Ейхельман, С. Бородаєвський, Л. Бич, А. Вікул, Л. Грабина, В. Іваницький, С. Комарецький, Б. Мартос, К. Мацієвич, О. Мицюк, М. Славінський, В. Чередіїв, І. Шереметинський, Ф. Щербина, П. Андрієвський, І. Горбачевський, В. Старосольський, В. та С. Тимошенки, І. Шовгенів, С. Романовський та ін.24 Певний час історію України в УГА викладав один з авторів даного курсу лекцій — Василь Біднов 26.

Академія мала досить добре устаткування: бібліотеку (близько 30 тис. книг і 100 назв часописів), 33 кабінети, 14 лабораторій, дві ферми, лісовий розсадник, метеостанцію, тракторний парк, два навчальних кооперативи (споживчий і кредитний). Діяло 13 семінарів і чотири термінологічні комісії. УГА мала своє видавництво і видала 698 назв книг та брошур українською, чеською, німецькою, французькою, англійською, іспанською, сербською мовами.

Наукові видання УГА значно збагатили українську технічну й економічну літературу та розвинули українську наукову мову у технічних галузях і точних науках (зокрема, були видані агрономічний, лісовий, математичний словники). УГА брала участь у світовій виставці в Чікаго, численних міжнародних з’їздах (слов’янських ботаніків, аграрному, лікарському, лісників та хліборобів, конгресах землемірів, геодезистів і географів). За участь у виставках та форумах УГА та її працівники отримали велику кількість дипломів, премій та інших нагород.

У різний час при УГА існувало до півсотні наукових, громадських, культурно-просвітніх, мистецьких і спортивних організацій: Товариство українських економістів; Агрономічне товариство, Спілка українських техніків, Академічна громада, Кооперативний фонд ім. В. Доманицького, Бібліологічний гурток, «Наша хата», «Клуб Лєгії українських націоналістів» та ін. У 1925 р. при УГА була заснована парафія Української Автокефальної Православної Церкви.

Підбиваючи підсумки своєї 10-річної діяльності, працівники УГА писали у 1932 р.: «Отже, Українська господарська академія уявляє з себе поважну культурну цінність. За короткий час своєї чинності вона встигла дати помітні позитивні наслідки. Вона стала поважною високою школою, належно упорядженою та забезпеченою кваліфікованим професорським складом... Вона виявила себе як осередок наукової дослідчої праці. Вона спричинилася до значного поширення наукової та фахової літератури на українській мові. Вона, нарешті, зробилася одним з більших організуючих центрів української інтелігенції за кордоном» 26.



24 Списки лекторів УГА // ЦДАВО України. Ф. 3879, оп. 2, од. 239.

25 Списки та анкети викладачів УГА в Подєбрадах // ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 2, од. 217.

26 Свято Подєбрадської Академії: 1922 — 16.V.1932. Подєбради, 1932.



Коли чеський уряд різко зменшив фінансування емігрантських установ, у тому числі УГА, у жовтні 1934 р. було створено Товариство прихильників УГА (ТПУГА) з метою не допустити її ліквідації. Однак товариство не змогло забезпечити матеріальне існування Академії, і було вирішено змінити характер її діяльності. Ще 12 листопада 1932 р. при УГА почав діяти Український техніко-господарський інститут позаочного навчання (УТГІ). Для його забезпечення був відкритий спеціальний Фонд української політехніки. Значна частина коштів цього фонду, який збирався членами ТПУГА у Франції, Болгарії, Німеччині, США, навіть Китаї, виділялася на видання підручників 27. УТГІ як школа політехнічного типу ставив перед собою — в числі інших завдань — дати студентам широку загальну освіту. Тому до його програми входили і гуманітарні дисципліни, з яких випускалися спеціальні навчальні посібники. Навчання велося кореспонденційним методом (висилались навчальні посібники і завдання, затим перевірялися письмові роботи).

Спочатку УТГІ піддягав УГА, а з її ліквідацією фактично замінив Академію. Інститут мав три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, хімічно-технологічний. Усі вони були розраховані на вісім семестрів і орієнтувалися на слухачів із середньою освітою. Для тих, хто не мав середньої освіти, було відкрито сім фахових курсів та окремо — курси українознавства для українців із Канади. Історичні та суспільні дисципліни, українознавство спеціально вивчалися також у Високій школі політичних наук, заснованій 12 листопада 1936 р. Всього за 1932 — 1941 рр. в УТГІ навчалося 1783 особи (з них на курсах українознавства — 153). Близько 85 % студентів жили і працювали на Західній Україні або були галичанами за походженням, інші перебували у 19 країнах світу 28. Викладацький склад УТГІ налічував понад 70 осіб, з них 50 — із колишньої професури УГА.

Як вже було зазначено, професори інституту складали спеціальні навчальні посібники, які розмножувалися циклостилем чи літографічно. До жовтня 1941 р. вийшло близько 1500 друкованих аркушів подібних видань. Серед них — і курс лекцій «Українська культура». За відсутності спеціальних українських підручників для вищої школи, виконаних на належному рівні, малотиражні видання УТГІ відіграли величезну роль у розвитку освіти та поширенні технічних та гуманітарних знань. Завдяки ним в УТГІ здобули вищу загальну освіту тисячі українських фахівців.

Інститут діяв у Празі до 1944 р., затим був перенесений до Мюнхена, де і проіснував до початку 50-х років.






Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (УВПІ). Інститут був відкритий з ініціативи Українського громадського комітету у Празі 7 липня 1923 р. як вищий педагогічний заклад із дво-, три-, а згодом — чотирирічним курсом навчання. Остаточно інститут (його програма та структура) сформувався у 1926 — 1927 рр. УВПІ мав три відділи: літературно-історичний (підвідділи — мови й літератури, історії та суспільних наук); природничо-географічний і фізико-математичний (об’єднані в один — математично-природничий); музично-педагогічний (з 1924 р., підвідділи — вокальний та інструментальний). В інституті вивчалися загальні дисципліни (обов’язкові для всіх) і спеціальні, а також необов’язкові (наприклад, білорусознавство). У різні періоди в УВПІ діяло 23 — 39 кафедр 29.

Окрім лекцій та практичних занять, відбувалися екскурсії студентів під керівництвом викладачів у музеї, бібліотеки, наукові інститути тощо. Був створений навіть спеціальний екскурсійний комітет на чолі з проф. М. Терлецьким. Навчання в УВПІ було безкоштовним і провадилося українською мовою.



27 ЦДАВО України. Ф. 3879, оп. 1, од. 7, 13 — 13а, 47.

28 Листування УГА та УТГІ з Інститутом ім. Петра Могили у Канаді // Там же. Од. 27, 29, 45; Особисті справи студентів // Там же. Од. 333 — 8415.

29 Матеріали про заснування та організацію навчання в УВПІ, 1923 р. // Там же. Ф. 3972, оп. 1, од. 1; оп. 3, од. 1 — 3; Статут та положення про УВПІ // Там же. Од. 2, 181 — 225.



Інститут проіснував близько 10 років (1923 — 1933). За цей час у ньому працювали 92 викладачі (з них 80 — українці). Серед них такі відомі вчені, як А. Артимович, О. Балабас, В. Барвінський, Л. Білецький, В. Вагнер, В. Гармашів, П. Герасименко-Вовковинський, І. Горбачевський, О. Ейхельман, Є. Іваненко, В. Кушнір, М. Ларченко, С. Рудницький, С. Русова, В. Сімович, М. Славінський, А. Старков, М. Терлецький, М. Тимченко, В. Чередій, Ф. Швець, С. Шелухін, О. Шульгін, В. Щербаківський, Ф. Якименко, Я. Ярема та ін. Викладачами інституту були також автори даного курсу лекцій — професор історії України Дмитро Дорошенко, лектор всесвітньої історії середніх і нових віків. Симон Наріжний, професор школознавства та позашкільної освіти Степан Сірополко, доцент мистецтвознавства Володимир Січинський, професор філософії Дмитро Чижевський 30.

Інститут видавав багато підручної літератури (спочатку видавнича комісія, затим товариство «Сіяч», засноване 17 травня 1924 р.). «Сіяч» видав 44 назви книг (5506 примірників) — це близько 650 аркушів літографічного друку. Видання надходили як за кордон, так і до Радянської України. Товариство складалося з 22 професорів і 77 студентів. Книги професорів інституту виходили і друкарським способом в Українському видавничому фонді у Празі. Окремо видавалися збірники праць УВПІ (три випуски: у 1929 р. та два у 1933 р.).

При інституті було створено кілька наукових товариств: Товариство ім. Г. Сковороди (1924 р.), пізніше — Науково-педагогічне товариство (1925 р.); Біологічне товариство (1928 р.), що перетворилося на Математично-природниче товариство.

Професори і викладачі УВПІ брали участь у з’їздах слов’янських етнографів та географів у Празі, Варшаві, Бєлграді, міжнародних педагогічних з’їздах у Гейдельберзі, Берні, Женеві, бібліографічному з’їзді у Празі 1926 р., конгресі зоологів у Будапешті, філософічному з’їзді у Берліні, конгресі з історії релігій у Лунді тощо.

Інститут мав значну книгозбірню (10728 томів), де було багато видань Київської археографічної комісії. Пізніше книгозбірню УВПІ передали до Слов’янської бібліотеки у Празі та Української гімназії у Модржаках.

Студенти УВПІ поділялися на категорії за рівнем попередньої освіти. За весь період існування інституту у ньому прослухали повний курс 178 дійсних слухачів, диплом педагога середньої школи отримали 85 чоловік і 31 слухач став доктором, захистивши наукову працю . Тут навчалися відомі згодом українські письменники та поети: О. Бабій, Б. Гомзин, Ю. Дараган, В. Зарицький, Г. Мазуренко, Ю. Масляк, М. Обідний, О. Стефанович, П. Тенянко, Ю. Шкрумеляк,

У 1930 р. почалося поступове скорочення інституту. Спроба перетворити УВПІ на науково-дослідний заклад не вдалася. На початку 1933 р. УВПІ був закритий. Деякий час професорський персонал ще продовжував наукову роботу, отримуючи невелику допомогу від чеського Міністерства закордонних справ 32.






Українська студія пластичного мистецтва у Празі (УСПМ). Український гурток пластичного мистецтва був заснований у Празі ще 1922 р. У липні 1923 р. відбулася прилюдна виставка його творів. Наприкінці 1923 р. гурток перетворився на Українське товариство пластичного мистецтва на чолі з Дмитром Антоновичем 33. Товариство організувало студію пластичного мистецтва, яка відкрилася 24 грудня 1923 р. Вона стала найбільшим осередком мистецької діяльності українців за кордоном. Студія користувалася вельми невеликою допомогою чеського уряду.



30 Особисті справи, списки професорів та лекторів УВПІ, звіти про їхню діяльність // Там же. Од. 5, 19, 57, 69, 133, 152, 241 — 303.

Списки докторантів УВПІ // Там же. Од. 153; Особисті справи студентів // Там же. Од. 304 — 934.

32 Листування з Міністерством шкіл ЧСР про можливу ліквідацію УВПІ // Там же. Од. 99; оп. 3, од. 16.

33 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. I, од, 26354, арк. 6 — 8.



УСПМ створювалася за зразком академій мистецтв. Серед її викладачів були знані мистецтвознавці та митці — Д. Антонович (історія мистецтва), С. Мако та І. Кулець (рисунок і малярство) І. Мозалевський (графіка та прикладне мистецтво), К. Стаховський (скульптура), С. Тимошенко (архітектура), І. Мірчук (естетика), С. Літов та Ю. Русов (пластична анатомія), В. Січинський (перспектива), Ф. Слюсаренко (класична археологія), Р. Лісовський (графіка), проф. Карель (гравюра).

Прийом до студії відбувався на конкурсних засадах. Навчання тривало чотири роки. Студенти мали за цей час взяти участь у чотирьох річних виставках студії, скласти іспити з теоретичних дисциплін і по закінченні отримували диплом майстра мистецтв (Magister Artis).

УСПМ користувалася значною популярністю, тому в ній навчалося чимало й неукраїнців (чехи, білоруси, росіяни, вірмени, німці, французи та ін.). Її авторитет піднімали щорічні виставки, які схвально оцінювала європейська і в першу чергу чеська преса.

Через брак коштів умови існування студії та творчої праці студентів були вкрай обмежені (не було навіть гіпсу для занять скульптурою). Та все ж студія готувала висококваліфікованих митців, що засвідчили 13 її виставок (до 1939 р.). Перша виставка репрезентувала твори професорів УСПМ — І. Кулеця, С. Мако, І. Мозалевського, К. Стаховського, С. Тимошенка. Дмитро Антонович видав цілий альбом цієї виставки («Сучасне українське мистецтво. І Група Празької студії». Прага, 1925) українською та французькою мовами. У 1939 р. мала відбутися велика ретроспективна ювілейна виставка до 15-річчя студії, яку через обставини часу організувати не вдалося.

Студія брала участь у Міжнародному конгресі мистецького виховання. Американська делегація закупила на цій виставці працю одного з учнів студії.

Зі стін УСПМ вийшли у майбутньому відомі українські митці: К. Антонович, Н. Білецька, Ю. Вовк, П. Громницький, С. Зарицька, І. Іванець, В. Касіян, С. Колядинський, М. Кричевський, О. Лятуринська, Г. Мазепа, Т. Мазепа, Є. Норман, П. Омельченко, І. Паливода, М. Тушицька-Рудак, Я. Фартух, П. Холодний, В. Хмелюк, В. Цимбал, М. Частухіна, Н. Шиманська-Левитська, Г. Яковлєва.

Студія відновила свою діяльність після війни і проіснувала до 1947 р.






Український інститут громадознавства (УІГ). Інститут виник у Празі 1925 р. на базі віденського Українського соціологічного інституту. УІГ мав три відділення: соціології та політики, статистики та економіки, техніки. Його друкованим органом був часопис «Нова Україна», що виходив у 1922 — 1928 рр. З інститутом було пов’язане також видавництво «Вільна спілка» у Подєбрадах. Зі смертю свого фундатора М. Шаповала у 1932 р. УІГ припинив видавничу діяльність і згодом перестав існувати.






Українське історично-філологічне товариство у Празі (УІФТ). Товариство було засноване 30 травня 1923 р. на зібранні професорів філософського факультету УВУ Д. Антоновича, В. Біднова, Д. Дорошенка, О. Колесси, В. Щербаківського, П. Андрієвського. Головою товариства був обраний Д. Антонович, секретарем — В. Біднов. Перше засідання УІФТ відбулося 7 червня 1923 р. за присутності 60 осіб. На ньому були заслухані дві доповіді: Д. Дорошенка про О. Левицького та І. Каманіна і В. Біднова про оповідь запорожця Коржа. Тоді ж у члени товариства було прийнято перших 11 осіб. Поступово товариство зосередило кращі сили української наукової еміграції. До його управи був додатково введений (як заступник голови) О. Колесса. Товариство залучило до роботи також молоді сили українських науковців — М. Антоновича, М. Гнатишака, О. Кандибу, Б. Крупницького, С. Наріжного та ін.

Згодом членами товариства стали й представники української науки, що жили та працювали поза межами Чехії (Галичина, Німеччина, Польща, Франція, Закарпаття, Америка, навіть Африка). Таким чином УІФТ стало єдиним центром українських наукових сил на еміграції, що працювали в галузі історії, філології, філософії, археології, етнографії та інших дисциплін. За період існування товариство мало у своєму складі максимум 57 дійсних членів (1931 — 1932 рр.). Лише один із них вийшов із нього за власним бажанням (у 1934 p. С. Шелухін), інші були активними членами товариства до останніх днів життя або до його ліквідації. Це, зокрема, Д. Антонович, А. Артимович, В. Біднов, С. Дністрянський, Р. Лащенко, М. Левицький, В. Липинський, К. Лоський, Ф. Щербина та ін.

Завдяки вмілій праці голови товариства Д. Антоновича воно вижило у найскладніших умовах еміграції, коли його члени змушені були міняти місця проживання, праці, а іноді й фах. Із виїздом до Варшави В. Біднова секретарем товариства став С. Наріжний. У 1932 р. замість О. Колесси заступником голови був обраний Д. Дорошенко, а у 1935 р., коли останній виїхав до Варшави, — А. Яковлів. Скарбниками товариства були А. Артимович (1933 — 1935 рр.) та Ф. Слюсаренко (з 1935 р.).

УІФТ займалося в першу чергу науковою діяльністю. Основною її формою були наукові засідання, на яких зачитувалися реферати, влаштовувалися їх обговорення та наукові дискусії. Засідання були прилюдні, і деякі збирали сотні слухачів, головним чином студентів. Щорічно відбувалося в середньому 25 засідань. Регулярність і сталість засідань позитивно впливали на організацію УІФТ і плідність його праці. Починаючи з 1934 р. засідання постійно проводилися в аудиторії Германського семінару Карлового університету.

За 15 років діяльності товариство провело 404 наукових засідання. Цілий ряд засідань було присвячено пам’яті видатних представники української науки і культури: В. Антоновича, М. Грушевського, М. Сумцова, В. Завитневича, О. Русова, В. Горленка, В. Самійленка, О. Поповича. Є. Чикаленка, Я. Бодуена де Куртене, І. Стешенка, М. Старицького. Д. Щербаківського, С. Васильківського, Д. Багалія, В. Гнатюка, П. Куліша, К. Харламповича, В. Доманицького, Г. Павлуцького, М. Костомарова В. Перетца, В. Біднова, В. Липинського, К. Лоського та ін. Окремі засідання були присвячені 150-літтю зруйнування Запорізької Січі, 10-літтю засну. вання Кам’янець-Подільського і Полтавського українських університетів, 30 літтю заснування РУП. Кілька засідань на рік присвячувалося Т. Шевченку.

Товариство влаштовувало також ювілейні засідання на честь своїх членів та інших видатних українських діячів: 25-річний ювілей літературно-наукової праці Д. Дорошенка, 40-річчя наукової діяльності С. Смаль-Стоцького, О. Колесси та О. Лотоцького, 50-річчя вченої праці Ю. Сщінського.

В УІФТ було зачитано та обговорено 611 доповідей, з якими виступило 46 доповідачів (деякі виголосили по 60 доповідей). Тематика їх торкалася найрізноманітніших проблем української історії та історіографії (М. Антонович, В. Біднов, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, О. Лотоцький, С. Наріжний, М. Славінський, П. Феденко, С. Шелухін), воєнної історії (В. Петрів), історії народного господарства (В. Садовський), освіти (С. Сірополко), права (А. Яковлів), всесвітньої історії (К. Лоський, О. Шульгін), історії української літератури (Л. Білецький, П. Богацький, М. Гнатишак, О. Колесса, І. Оґієнко, К. Чехович), мовознавства (В. Сімович, С. Смаль-Стоцький), класичної філології (А. Артимович, Ф. Слюсаренко), мистецтвознавства (Д. Антонович, В. Січинський), археології (І. Борковський, О. Кандиба, Л. Чикаленко, В. Щербаківський), філософії (І. Мірчук, Д. Чижевський), етнографи та антропології (Б. Матюшенко), сфрагістики (В. Прокопович). Найбільше рефератів все ж стосувалося історії України.

УІФТ гідно репрезентувало себе на міжнародних симпозіумах і конференціях (конгреси слов’янських географів та етнографів, Міжнародний археологічний з’їзд у Берліні, Перший міжнародний конгрес слов’янських філологів у Празі, Сьомий міжнародний з’їзд філософів в Оксфорді 1930 р., Міжнародний конгрес народного мистецтва в Бельгії, Другий з’їзд класичних слов’янських філологів у Празі, Другий міжнародний лінгвістичний конгрес у Женеві, П’ятнадцятий міжнародний археологічний конгрес у Парижі, Гегелівський конгрес у Берліні, Сьомий міжнародний конгрес істориків у Варшаві, Другий славістичний з’їзд у Варшаві, Конгрес істориків релігії в Лунді, Шістнадцятий антропологічний конгрес). Товариство брало найактивнішу участь в організації двох українських наукових з’їздів у Празі (1926 та 1932 рр.).

Важливою ланкою роботи УІФТ була видавнича діяльність, яка значно ускладнювалася відсутністю державного фінансування. Однак товариство все ж спромоглося видати два томи своїх праць (1926, 1939 рр.), цілу низку окремих відбитків статей та дві брошури — «Откоуда есть попгьла Руская земля» (1931 р.) та «Памяти профессора Василя Біднова» (1936 р.). За 15 років вийшло 47 окремих публікацій (включаючи різні звіти товариства) 34.

Після недовгої перерви у 1938 — 1939 рр. УІФТ відновило свою діяльність, проводячи щорічно в середньому 20 засідань. У 1941 р. вийшли друком третій і четвертий томи «Праць УІФТ». У 1945 р. товариство перенесло свою діяльність до Мюнхена.

Протягом усієї своєї історії Українське історично-філологічне товариство у Празі виконувало роль головного осередку гуманітарних і суспільних наук в україністиці. Його діяльність є значним внеском у розвиток української науки і слов’янознавства. Фактично це була неофіційна українська академія наук з гуманітарного напряму.



34 Наріжний С. 15 літ діяльності Українського історично-філологічного товариства в Празі (1923 — 1938). Прага, 1940.





Український академічний комітет (УАК). Комітет був заснований наприкінці 1924 р. як автономний орган Історично-філологічного товариства у Празі з ініціативи О. Шульгіна. Метою його створення було об’єднання українських наукових діячів і координація їхньої співпраці у міжнародних наукових організаціях. Головою УАК був обраний О. Колесса, генеральним секретарем — О. Шульгін. До 1938 р. головування УАК автоматично перебирав кожен новий ректор УВУ в Празі.

Комітет зміг швидко встановити зв’язки з Комісією для міжнародної інтелектуальної співпраці (Женева) та її виконавчим органом — Інститутом інтелектуальної співпраці (Париж). УАК отримав статус національної української Комісії для міжнародної інтелектуальної співпраці. Цей статус було втрачено у 1934 р., коли СРСР більшістю голосів було прийнято до женевської Ліги Націй.

Членами УАК були всі українські високі школи і наукові товариства у Чехи, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, Український науковий інститут у Берліні. Крім колективних, УАК мав також індивідуальних членів (професори І. Горбачевський, О. Колесса, О. Лотоцький, М. Славінський, академік С. Смаль-Стоцький, О. Шульгін, А. Яковлів).

Комітет опікувався участю українських наукових установ у міжнародних з’їздах і конференціях, репрезентацією української науки у світі, організацією власне українських наукових «академій» — засідань (пам’яті Ф. Палацького — 1926 р., М. Грушевського — 1935 р., на честь О. Кобилянської — 1928 р., Вергілія — 1931 р., Гьоте — 1932 р., С. Смаль-Стоцького — 1936 р. та ін.).

УАК виступав як оборонець українських високих шкіл та наукових установ у Чехії, всіляко боровся проти їх ліквідації. У 1930 р. комітет виступив зі зверненням до цивілізованого світу проти пацифікації Галичини і терору в Радянській Україні. Згодом він організував допомогу голодуючим на батьківщині.

У грудні 1929 р. при УАК було засновано Фонд ім. Є. Чикаленка для видання його праць і спогадів про нього. Комітет створив також комісію для підготовки «Енциклопедії українознавства», робота над якою почалася відразу. З 1929 р. УАК почав видавати свій інформаційний бюлетень французькою мовою (у 1929 — 1931 рр. вийшло чотири номери). На конференції у Женеві 1929 р. це видання було визнане зразковим. У зв’язку з міжнародними з’їздами славістів 1926 і 1932 рр. комітет видав спеціальні повідомлення та «Бібліографічний покажчик наукових праць української еміграції за 1920 — 1934 рр.», упорядкований П. Зленком.

З початком війни діяльність комітету була припинена.






Українське правниче товариство в Чехії (УПТ). Ідея створення Україніського правничого товариства виникла у 1922 р. відразу після перенесення УВУ з Відня до Праги. Його статут офіційно був затверджений 17 березня 1923 р. Організатори УПТ проводили думку, що товариство є правонаступником заснованого в Києві Українського правничого товариства. У числі завдань УПТ були координація праці українських правників, підтримка їхньої наукової та практичної діяльності, встановлення зв’язків із чеськими та словацькими правниками, організація Українського правничого інституту. Товариство включало фахівців з юриспруденції та економіки і на середину 30-х років налічувало близько 60 членів. Очолювали УПТ послідовно Р. Лащенко, А. Яковлів, К. Лоський, С. Дністрянський.

Основною формою діяльності товариства були наукові засідання, на яких зачитувалися та обговорювалися доповіді його членів. Товариство брало активну участь в організації «академій» на честь українських правників та економістів: 25-річчя наукової діяльності С. Дністрянського (1923 р.), п’ята річниця смерті М. І. Туган-Барановського (1924 р.), засідання на честь 75-ліття Ф. Щербини, 70-ліття І. Горбачевського, О.Ейхельмана (50-річчя наукової праці), Ф. Палацького (50-річчя від дня смерті). Спеціальні засідання були присвячені пам’яті Вудро Вільсона (10 лютого 1924 р.) та 50-річчю початку боротьби за звільнення балканських слов’ян (25 квітня 1927 р.). За 10 років відбулося понад 120 засідань товариства.

УПТ брало участь в організації двох українських наукових з’їздів у Празі (1926 та 1932 рр.). У жовтні 1933 р. воно організувало Український правничий з’їзд у Празі, де прозвучало понад 30 доповідей з юриспруденції, економіки й соціології.

Видавнича діяльність товариства через брак коштів обмежилась виданням книги Р. Лащенка «Лекції по історії українського права. Литовсько-польська доба. Пам’ятники права» (400 примірників), тексту короткої редакції «Руської Правди» з бібліографічним покажчиком (300 примірників) та звіту товариства за перші п’ять років його функціонування (1928 р.).

У 1932 р. статут УПТ був змінений і відтоді його засідання відбувалися одночасно з щотижневими зборами професорів факультету права і суспільних наук УВУ.






Українське товариство прихильників книги у Празі (УТПК). Дане товариство було створене у зв’язку з підготовкою українознавчій до Міжнародного бібліологічного з’їзду у Празі 1926 р. 5 січня того ж року Український підготовчий комітет провів установчі збори УТПК, яке відразу почало свою роботу. Статут товариства був офіційно затверджений 28 березня 1926 р. Своєю метою УТПК поставило «сприяти розвиткові та поширенню української книги». Головою товариства був обраний професор С. Сірополко (головував до 1934 р.), його заступником — Є. Вировий. За весь період діяльності УТПК налічувало близько 90 членів.

Основною формою діяльності товариства були наукові доповіді, реферати, їх обговорення та публікація. Товариство часто влаштовувало також виставки українських видань (книжок, часописів, газет, мап, екслібрисів тощо). За перші п’ять років УТПК провело 39 засідань, заслухало 67 рефератів 19 авторів. При товаристві працювали бібліотечно-бібліографічна та редакційно-видавнича комісії.

Особливого розголосу набули організовані товариством виставки з книгознавства в Чехії останнього десятиліття (1928 р.) та української книги на Другому українському науковому з’їзді у Празі (1932 р.). У 1933 р. УТПК організувало у Празі велику міжнародну виставку української книжкової графіки, на якій експонувалося понад 1000 творів більш як сотні авторів XIX — XX ст. Вийшов друком каталог виставки. Вона була відзначена цілою низкою позитивних рецензій у чеській фаховій пресі.

Товариство намагалося утримувати постійний зв’язок з бібліографічними центрами України — Книжковою палатою, Науковим інститутом книгознавства в Києві, Всенародною бібліотекою України. Добрі контакти встановилися і з чеськими бібліографічними товариствами, бібліофілами та книгознавцями. Так, С. Сірополко входив до складу управи Чеського книгознавчого товариства. У 1925 — 1926 рр. він вів український бібліографічний відділ у празькому місячнику слов’янської бібліографії «Славянская книга». УТПК було членом Спілки чеських бібліотекарів.

УТПК створило свою бібліотеку книгознавчих та бібліофільських видань. У 1929 р. при товаристві було засновано представництво Паризької бібліотеки ім. Симона Петлюри.

Товариство мало свій друкований орган — журнал «Книголюб», що видавався літографічним способом. Тут публікувалися головним чином доповіді членів товариства. Вийшло 15 номерів журналу з 66 статтями. Окремо друкувалися річні звіти УПІК про його роботу. Однак через різке зменшення пожертв у 1931 р. товариство згорнуло і через рік припинило свою видавничу діяльність.

8 лютого 1934 р. старе керівництво товариства було усунуте і головою обраний В. Січинський. Йому вдалося видати річний звіт УТПК з резюме прочитаних доповідей. Товариство організувало також цікаву бібліофільську анкету-конкурс на краще українське видання. Новиною стало також улаштування «чайних вечорів» за участю гостей, із зачитуванням коротких доповідей та обміном екслібрисами.

З початком війни зібрання товариства скоротилися і у 1942 р. УТПК припинило свою діяльність.






Українське педагогічне товариство у Празі (УПдТ). У 1925 р. у Празі було засноване Філософічно-педагогічне товариство ім. Г. Сковороди, проте Існувало воно недовго. Це спричинилося до того, що викладачі Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова вирішили створити окреме Українське педагогічне товариство. Воно й було засноване 31 грудня 1930 р. Метою товариства стало «студіювання питань з теорії і практики педагогіки, як рівно ж минулого й сучасного становища народної освіти на українських землях і на чужині».

Товариство відразу встановило зв’язки з українськими педагогічними та культурно-просвітніми закладами на Закарпатті, в Галичині, Буковині, Канаді, активно сприяло влаштуванню українських педагогів, випускників українських вищих шкіл Чехії для праці на Закарпатті.

УПдТ організовувало наукові засідання: пам’яті П. Холодного, до 25-річчя київського «Світла», про шкільну реформу в Чехії, про розвиток освіти у Карпатській Україні, мовну проблему в школі тощо. На цих засіданнях із доповідями виступали не лише члени товариства, але й чеські вчені-педагоги — В. Пршігода, Стейскаль і педагоги з Закарпаття — Ю. Гуснай, Ю. Ревай.

У 1932 p. УПдТ почало розробляти тему дослідження чеських і словацьких шкільних підручників на предмет представлення в них україніки.

Товариство брало активну участь у Другому українському науковому з’їзді в Празі (1932 р.), де його голова С. Сірополко очолив філософсько-педагогічну підсекцію.

У тому ж році вийшов перший том «Праць УПдТ» з історії та сучасного стану народної освіти на українських землях і в еміграції. Друкувалися також річні звіти про роботу товариства.

Діяльність УПдТ була припинена з початком другої світової війни.






Українська наукова асоціація у Празі (УНА). Як відомо, з кінця 20-х років і особливо у 1930 р. чеський уряд різко скоротив фінансування емігрантських установ. Із метою знайти вихід із кризового стану і продовжити наукову діяльність українські вчені наприкінці 1932 р. створили Українську наукову асоціацію.

ініціаторами тут виступили викладачі УГА у Подєбрадах, які пропонували заснувати Український науковий інститут у Празі. Проте на установчих зборах 7 грудня 1932 р. було визнано за доцільне створити УНА з чотирма відділами: гуманітарних наук, права і суспільних наук, природничих та математичних наук, технічних та економічних наук. Асоціація мала сприяти розвитку усіх галузей української науки, забезпечувати їх зв’язок із світовою наукою, вести наукову роботу, утворювати наукові заклади, займатися видавничою діяльністю тощо.

Однак за відсутності фінансів здійснення всіх цих завдань було нереальним. Не всі організації та вчені увійшли до УНА. Вона налічувала всього близько 50 членів. На практиці УНА займалася лише традиційною організацією наукових засідань з доповідями та рефератами по окремих відділах. Широка програма наукових видань, нових часописів та збірників здійснена не була. Вийшло лише кілька звітів та дрібних друків циклостилем.

Асоціація почала збирати біобібліографічні матеріали для словника українських вчених. Була розроблена спеціальна анкета і видрукована відозва. Однак і ця ідея не знайшла втілення.

Очолювали УНА спочатку ректор УГА Б. Іваницький, а з 1936 р. — К. Мацієвич; заступником голови був А. Яковлів.

Діяльність УНА остаточно занепала з початком війни.






Український громадський видавничий фонд. Цей фонд існував у Празі в 1923 — 1932 рр. і був найбільшою українською фінансово-видавничою організацізю. За його допомогою друкувалися наукові праці, підручники для високих і середніх шкіл, твори красного письменства.






Український архів. Дана установа була створена у 1923 р. з метою збирання, нагромадження і зберігання документів визвольних змагань українців. У 1932 р. його фонди були передані до Українського історичного кабінету, створеного 1930 р. Сюди ж була передана книгозбірня Українського соціологічного інституту (Українського інституту громадознавства) 35.

У 1945 р. Український історичний кабінет разом з Українським архівом був переданий до Академії наук УРСР у Києві. Його документальні матеріали перейшли до ЦДАВО України і лише зараз стали доступними для дослідників.



35 Животько А. Десять років Українського історичного кабінету (1930 — 1940). Прага, 1940.






Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Музей був заснований у 1925 р. в Празі для збирання і збереження документів української еміграції та політичних рухів XX ст. Першим директором-фундатором музею був Д. Антонович, який, за словами Д. Дорошенка, «дуже гаряче взявся за це діло і добре його поставив». За короткий час музей мав у своїй колекції багато цінних речей і матеріалів 36. Поступово він став визнаним загальноукраїнським центром архівних і речових зібрань на еміграції. Тут зберігалися архіви українських дипломатичних місій, таборів інтернованих осіб, таборових громадських, культурних і навчальних організацій часів першої світової війни, численні матеріали з політичного, культурного, наукового і мистецького життя української еміграції, рукописи та речові експонати. При музеї була багата книгозбірня з повними комплектами часописів, газет, малотиражних видань. Певний час музей мав навіть свій орган — «Вісті Музею Визвольної Боротьби України», що виходив за редакцією Дмитра Антоновича.

У 1923 р. в Празі була влаштована виставка вибраних експонатів МВБУ, яку допоміг організувати чеський Мистецько-промисловий музей 37.

До початку другої світової війни МВБУ володів широким комплексом найрізноманітніших матеріалів, які всебічно розкривали життя і діяльність української еміграції, її політичних течій, угруповань, численних інституцій та закладів, окремих діячів 38.

Після війни музей був згорнутий і у 1945 р. ліквідований. 14 лютого 1945 р. в результаті першого бомбардування Праги був зруйнований будинок МВБУ 39. А згодом його матеріали були перевезені до Києва: архівна частина потрапила у спецсховище ЦДАВО, а експонати — до тодішнього Державного історичного музею України.






Українські наукові з’їзди у Празі. Вже на початку 20-х років у середовищі української еміграції виникла думка скликати науковий з’їзд, але здійснити цей задум вдалося лише через п’ять років.

Перший Український науковий з’їзд відбувся у Празі 3 — 7 жовтня 1926 р. під егідою Українського академічного комітету. Головою оргкомітету з’їзду був обраний академік І. Горбачевський. Витрати покривалися субсидіями українських наукових установ та шкіл у Чехії, а також членськими внесками учасників з’їзду. На нього були запрошені і вчені з Радянської України, однак спільне зібрання Української Академії наук з недовірою поставилося до з’їзду та його організаторів. Проти участі у ньому виступив навіть М. Грушевський, який щойно повернувся з еміграції 40.



36 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 170, од. 317, арк. 3.

37 Вирич Я. Сторінки з чесько-українських взаємин: Український Музей у Празі. Вінніпег, 1949.

38 Наріжний С. Матеріали до історії Музею Визвольної Боротьби України в Празі. Цюріх; Вінніпег, 1957 — 1959. Т. 1 — 3.

39 Полонська-Василенко Н. Д. Сторінки спогадів // Укр. історик. 1965. № 3 — 4. С. 41.

40 Пролетарська правда. 1926. 14 квіт.



З’їзд був урочисто відкритий 3 жовтня 1926 р. у великому залі Геологічного інституту в присутності українських і чеських учених, представників державних установ та національних колоній у Празі (грузинської, білоруської, вірменської). Була заслухана узагальнююча доповідь Д. Дорошенка «Розвиток української науки за останні 50 років». 4 — 6 жовтня йшли доповіді на чотирьох секціях: історично-філологічній (чотири підсекції); права і суспільних наук (дві підсекції); природничій (три підсекції) і технічно-математичній. На 41 засіданні було прочитано й обговорено 154 доповіді, Робота секцій проходила у стінах Карлового університету.

До з’їзду була підготовлена виставка українських видань 1917 — 1926 рр. Експонувалося близько тисячі книг. Силами оргкомітету у 1928 р. було видане повідомлення про з’їзд та його роботу.

Перший форум українознавців прийняв рішення про скликання наступного з’їзду через п’ять років — у 1931 р. Однак у цьому році другий Український науковий з’їзд через несприятливі фінансові умови зібрати не вдалося. Він проходив у Празі 20 — 24 березня 1932 р. Український академічний комітет створив для його проведення оргкомісію на чолі зі С. Смаль-Стоцьким. Окремо була створена виставочно-бібліографічна підкомісія, якою керував С. Сірополко. Остання підготувала виставку українських емігрантських видань 1922 — 1932 рр. і видала вже згадуваний «Бібліографічний покажчик наукових праць української еміграції за 1920 — 1931 рр.»

З’їзд був організований» на пожертви українських установ та окремих осіб. Його головне завдання полягало у підбитті підсумків наукової праці української еміграції за останнє десятиліття, накресленні завдань та планів на майбутнє, сприянні науковим зв’язкам між окремими установами та діячами.

Засідання з’їзду проходили, як і у 1926 р., по чотирьох секціях з 11 підсекціями. Не працювала лише правничо-соціологічна підсекція. Однак через рік (4 — 7 жовтня 1933) у Празі пройшов спеціальний Український правничий з’їзд.

Другий Український науковий з’їзд відкрив 20 березня 1932 р. у великій аудиторії філософського факультету Карлового університету академік І. Горбачевський. Промову виголосив академік С. Смаль-Стоцький. Була зачитана доповідь «Організація української наукової праці на еміграції та її висліди за останнє десятиліття» професора Д. Дорошенка.

На з’їзд прибули 104 науковці з Чехії, Берліна, Варшави, Відня, Галлє, Кракова, Львова, Франкфурта-на-Майні. Було заслухано 159 доповідей. З’їзд ухвалив цілий ряд резолюцій про підсумки, завдання і подальший розвиток української науки за кордоном, які були опубліковані у повідомленні про роботу з’їзду у 1934 р.

На обох з’їздах у цілому ряді доповідей були підбиті підсумки діяльності українських науковців на еміграції у галузі історії (Д. Дорошенко), філології (В. Сімович), історії письменства та літературознавства (Л. Білецький), археології (В. Щербаківський), мистецтвознавства (Д. Антонович), філософії (Д. Чижевський), педагогіки (С. Сірополко), лісництва (Б. Іваницький), агрономії (В. Чередіїв), будівельно-межових наук (Л. Грабина), теоретичної та прикладної хімії (С. Комарецький) фізично-математичних наук (Б. Лисянський), природничих наук (В. Гармашов), бібліографії (С. Сірополко), медицини (Б. Матюшенко), економіки (М. Добриловський), кооперації (Б. Мартос), юриспруденції (А. Яковлів). Ці доповіді наочно показали значний внесок українських науковців за кордоном у національну та європейську науку. Українські наукові з’їзди у Празі стали тріумфом української наукової та культурницької еміграції.






Жіночі українські організації у Чехії. 1921 р. в Празі була заснована жіноча секція Української академічної громади, а при медично-санітарному відділі Українського громадського комітету тоді ж утворилася допоміжна жіноча секція. У грудні 1922 р. її силами була організована виставка українських кустарних виробів, книжок і вишивок на різдвяному базарі у Празі. У 1924 р. секція створила дитячий клуб естетичного і мистецького виховання. На Великдень секція влаштовувала свято для дітей «Червоне яєчко».

У 1924 р. в Празі виникла філія Національної ради українських жінок (сама Рада була створена 1919 р. у Кам’янці-Подільському), яка мала підтримувати стосунки з чеськими та міжнародними жіночими організаціями. На чолі філії стояла Софія Русова.

1.2 червня 1923 р. розпочав свою діяльність Український жіночий союз у Чехії (УЖС). Своїм завданням він ставив об’єднання українських жінок на еміграції, підготовку їх до громадської та державної праці тощо. Союз опікувався долею українських жінок та дітей у Чехії, влаштовував реферати та екскурсії. Головами Союзу були: О. Ґалаґан (1923 р.), З. Мірна (1924 — 1925 та 1928 — 1939 рр.), М. Омельченкова (1926 — 1927 рр.), Н. Сірополкова (1928 р.). Зокрема, М. Омельченкова налагодила зв’язки з жіночими організаціями Сербії, Хорватії, Словенії, Болгарії. Вона їздила з рефератами та виступами на українські теми і видала книгу вражень «Mé dojmy z Jugoslavie».

У 1928 р. Союз допоміг в організації майстерні для українських студенток, влаштував День Матері. Він постійно організовував національні свята, реферативні звіти, пропагував українську літературу і національні звичаї. У 1929 р. УЖС був прийнятий до Світового жіночого союзу в Женеві. Союз мав представництво в чеській Національній жіночій раді та її Комісії духовної свободи жінки, а також в чеській жіночій Лізі миру і свободи. З ініціативи українських жінок Ліга прийняла звернення-протести проти суду над «членами СВУ», проти пацифікації Галичини, голоду і терору на Україні. Союз подавав інформацію про українські справи до чеської преси. Артистична секція допомагала Празькому оперному театру у постановці опери «Мазепа» (К. Антонович). УЖС неодноразово надсилав свої експонати (предмети ручної роботи) на виставки у Чікаго, Нью-Йорк та інші міста.

За участю Союзу були організовані Комісія допомоги Закарпаттю та Комітет допомоги голодним на Україні. У 1933 р. його силами у Празі була створена «Українська їдальня», що стала важливим осередком культурного життя емігрантів. Тут відбувалися засідання, вечірки, заслуховувалися реферати. При їдальні була утворена бібліотека Союзу, де влаштовувалися «літературні чаї» з рефератами й дискусіями.

У 1937 р. за участю УЖС був заснований Всесвітній союз українок, до ради якого увійшли й емігрантки з Праги — С. Русова, З. Мірна, Н. Лівицька-Холодна та ін.

У Празі жили й творили видатні українські жінки-митці: знаменита піаністка Любка Колесса, її сестра — віолончелістка Христя Колесса, диригентка та співачка П. Щуровська-Россіневич, вокалістка та викладачка УВПІ у Празі Н. Дяченкова, драматична акторка Н. Дорошенкова (створила драматичну студію у Празі), танцюристка О. Сірополкова, ілюстраторки К. Антонович та Г. Мазепа, малярки Н. Білецька та А. Лисянська, скульпторки О. Лятуринська та Н. Левитська, письменниці й поетеси В. О’Коннор-Вілінська, Г. Орлівна, І. Наріжна, О. Лятуринська, Г. Мазуренкова, О. Самойлович, О. Чернова, Г. Лащенкова, видатні педагоги С. Русова та її дочка Л. Ліндфорс, М. Славінська, Л. Шульгіна, О. Косач-Шимановська, науковці Н. Сінгалевич-Мазепа, Я. Шматера-Коваржова, Л. Бичова.

З ініціативи Н. Дорошенкової 29 жовтня було проголошене Днем добровільної голодівки українців, днем національної жалоби і гніву.

Центром українського жіночого руху в Чехо-Словаччині були також Подєбради. Наприкінці 1924 р. тут утворився Союз українок-християнок (СУХ) для культурницької роботи в середовищі української еміграції. Союз мав культурно-просвітницьку та шкільну секції. При ньому діяв дитячий клуб, піврічні капелюшні курси, влаштовувалися свята, «академії». Союз піклувався про могили українців, дбав про богослужбові відправи у Подєбрадах. СУХ заснував своє видавництво «Київ», яке випустило у світ збірку «Стилет і стилос» Євгена Маланюка (1925 р.), організовував численні екскурсії, сприяв піднесенню інтелектуального рівня українського жіноцтва на еміграції 41.

Таким чином, українські жінки брали активну участь у науковому, культурному, навчально-просвітницькому і громадському житті української еміграції у Чехо-Словаччині.



41 ЦДАВО України. Ф. 3889, оп. 1, од. 12 — 14.







.* * *


Наведені короткі довідки про основні інституції, товариства та організації українських емігрантів у Чехо-Словаччині між двома світовими війнами можна було б продовжити. Однак навіть сказане незаперечно свідчить про те, що діяльність української еміграції у Празі та Подєбрадах мала непересічне значення і становить одну з кращих сторінок прояву українства у контексті світової культури.

Про багаторічну працю українців у Чехо-Словаччині добре висловилась у своїх спогадах активна учасниця тієї праці Софія Русова: «Якщо нашій празькій еміграції можна робити докір, що вона не завоювала собі перед Європою певного політичного становища і не виявила бажаної політичної акції, то не можна не визнати, що завдяки матеріальній допомозі чеського уряду вона визначилася своєю культурною працею і придбала шану нашій науці участю в різних наукових з’їздах у Берліні, Стокгольмі, Празі, Женеві, Гейдельберзі, Римі та інших містах, на яких виступали завжди професори Українського університету і Педагогічного інституту... Українська еміграція... на мою думку, використала... поміч (чеського уряду. — В. У.) якнайкраще, щоб піднести українську культуру» 42.

Ці слова підтверджує і даний курс лекцій «Українська культура», який і через півстолітгя не втратив своєї цінності, став своєрідною візитною карткою української наукової, культурницької, мистецької еміграції та духовним пам’ятником авторам цієї книги.



42 Русова С. Мої спомини. Львів, 1937. С. 41.




















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.