Попередня         Головна         Наступна





Дмитро Дорошенко


Дмитро Іванович Дорошенко — видатний представник державницького напряму в українській історіографії, відомий громадсько-політичний і культурний діяч.

Дорошенко походив із славетного козацького роду, що дав Україні у XVII ст. двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків. Прадідів хутір під Новгородом-Сіверським постійно нагадував Дмитрові про славне минуле роду. Проте 8 квітня 1882 р., коли народився майбутній історик, його батьки жили далеко від України — у Вільно. Україна для малого Дмитра вперше постала лише в оповідях батька — Івана Яковича. У споминах учений писав: «Свідомість національну я завдячую своєму покійному батькові... який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна» 1.

У Вільно Дорошенко дістав класичну гімназичну освіту (1892 — 1901 рр.). Під час літніх канікул він постійно їздив на прадідів хутір, перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді пасічників про давні часи. Особливе враження справляв на хлопця великий портрет гетьмана Мазепи, виконаний на замовлення діда.

Вже у гімназичні роки Дорошенко виступає на ниві літературній. У 1899 р. виходить друком перша його стаття «Звістки про український театр» у львівському «Літературно-науковому віснику».

Дмитро мріяв навчатися у Київському університеті Св. Володимира — середовищі студентів-українців та значному центрі національно-культурного руху. Однак через заборону Міністерства освіти він змушений був вступити у 1901 р. до Варшавського університету. Через півроку Дорошенкові все ж удалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень наукової підготовки. Сам Петербург навівав Дмитрові спогади про Україну: «Он по тім боці Неви, насупроти Зимового царського палацу, — писав він згодом, — Петропавлівська фортеця, де сконав гетьман Полуботок і де сиділи пізніше кирило-методієвські братчики: Шевченко, Костомарів, Куліш та інші. Он далі Академія Мистецтв, де вчився, жив і помер Т. Шевченко... Ця столиця, побудована на кістках українських козаків, була тісно зв’язана з долею українського національного руху... Звідси за тих часів українська громада керувала українським рухом, аж поки той рух перенісся до свого природного осередку, Києва. Тут кувалася доля величезної імперії, в тім числі і України, і звідси йшли царські накази й міністерські розпорядження, що мали на меті спинити розвиток українського національного життя» 2.



1 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє — минуле (1901 — 1914). Вінніпег, 1949. С. 2.

2 Там же. С. 13 — 14.



У Петербурзі на початку XX ст. створилася досить сильна і багаточисельна українська громада, в яку відразу увійшов Дмитро Дорошенко. У 1903 р. українські студенти обрали його головою своєї громади. Її справам він віддавав майже весь свій час, перебуваючи у постійних контактах з різними поколіннями українських діячів у Петербурзі, влаштовуючи збори, вечори, свята, займаючись розповсюдженням української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію.

На навчання та наукову роботу часу майже не залишалося. Та все ж Дорошенко підготував бібліографічний покажчик джерел з історії України, який вийшов 1904 p. Він містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Тут автор уперше подав свою схему періодизації історії України: археологічний період; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; середина XVIII — 60-ті роки XIX ст.; новітня доба. Покажчик був високо оцінений і надовго став добрим бібліографічним довідником з україніки. Того ж року вийшов покажчик народної української літератури, де були зібрані рецензії на кращі україномовні книги для широкого загалу.

З метою поглиблення своїх знань на терені україністики Дорошенко влітку 1904 р. побував у Львові, де на українських університетських курсах слухав виклади з історії України М. Грушевського та з історії української літератури — І. Франка.

У 1905 р. політичні обставини змінилися. Дорошенко покидає Петербург і повертається на Україну. Спочатку він їде до батька у Глухів. У жовтні — листопаді під час переїздів по Чернігівщині Дорошенко «бачив усякі погроми — справжню Гайдамаччину». У листі до Бориса Грінченка він зауважував, що тут «починає ширитись український рух, переважно серед шкільної молоді» — учнів ремісничої школи та вчительського інституту; по селах активно читають українські відозви та книги 3.

Відчуваючи потребу у широкому використанні друкованого слова для агітації українського населення, Дорошенко активно включається в роботу періодичних видань. Для київської «Нової громада» він пише статтю про Михайла Грушевського 4, надсилає численні дописи до «Ради», «України», «Літературно-наукового вісника», «Ukrainische Rundschau» (Відень), «Волині», «Полтавщини», «Хлібороба», «Рідного краю», «Украинской жизни», «Южной Зари» та ін.

У травні 1906 р. з відкриттям Першої Державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади 5. Тут він зустрічається з парламентарями-селянами і з’ясовує з ними проблему необхідності українізації школи. У листі до Грінченка Дорошенко писав, що парламентарі потребують його брошуру «Якої школи нам треба» і що взагалі слід постійно надсилати українським парламентарям усі нові видання, які б розвивали їхній світогляд і національну самосвідомість 6.

Однак незабаром Перша Державна дума була розігнана і Дорошенко повернувся до Києва, відновивши навчання в університеті Св. Володимира. Тут він поринає у студентський рух і виступає одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства 16 жовтня 1906 р., на яких була висунута вимога відкриття чотирьох кафедр українознавства. Збереглося клопотання студентів до Ради професорів університету, написане Дорошенком. У ньому йшлося про стрімке зростання національної самосвідомості в українському суспільстві, що потребує «розвитку і зміцнення української культури та розробки наукових дисциплін, які стосуються вивчення життя українського народу у його минулому і сучасному, а також обселеної ним території». Приєднуючись до заяв студентів Одеського та Харківського університетів, київська молодь пропонувала заснувати кафедри української мови, історії, літератури на історико-філологічному факультеті та українського права — на юридичному, запросивши професорів із-за кордону (зі Львова) та українських професорів різних російських університетів 7.



3 ЦНБ АН України. Бід. рук. Ф. НІ, од. 36977, 36979.

4 Там же. Од. 36976, арк. 1.

5 Там же. Од. 36475, арк. 1.

6 Там же. Од. 36973, 36974.

7 Там же. Ф. 318, од. 200, арк. 1 — 2.



Паралельно з навчанням Дорошенко співпрацював у газеті «Рада», яку видавав Є. Чикаленко. Останній у своєму щоденнику так характеризував молодого колегу: «Дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ... дипломат у поводженні з людьми і чомусь соціял-демократ... Має надзвичайну пам’ять, пише легко, гладко і скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний співробітник» 8.

У 1906 р. Дорошенко одружився з відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко. Незабаром у них народився син Урхан.

У цей перший великий київський період життя Дмитро Іванович написав близько 120 статей. Побачили світ також окремі його праці. Саме у студентські часи він часто публікувався у часописах та інших виданнях, виступав із рецензіями україномовних чи українознавчих книг, оглядами життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів — Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, В. Горленка, Б. Грінченка, М. Стороженка, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Максимовича, М. Кропивницького, М. Гоголя, В. Антоновича, П. Чубинського, замітками про театральні вистави, урочисті вечори, повідомленнями про лекції, про діяльність наукових товариств та українських громад тощо. Йому належать також численні публікації на різноманітні теми політичного життя.

У Києві Дорошенко написав цілий ряд популярних брошур та статей українознавчого («Дещо про автономію України». Харків, 1906; «На громадській роботі (П. Куліш)». СПб., 1906; «Як вільних українських козаків зроблено кріпаками». 1906) та загальноісторичного характеру («Як відкрито Новий Світ». СПб., 1906; «Оповідання про Ірландію». К., 1907; «Білоруси і їх національне відродження». К., 1908). Поряд із такою напруженою громадською та творчою працею, обтяжений сім’єю, Дорошенко намагався надолужувати прогаяне у навчанні. Збереглися його детальні конспекти університетських лекцій з історії Росії, Візантії, Сербії, Болгарії, Чехії, з палеографії тощо 9.

Навесні 1909 р. Дорошенко закінчив історико-філологічний факультет Київського університету з дипломом І ступеня і отримав запрошення на вчительську посаду у Катеринослав.

Із цього починається дуже важливий новий період його діяльності. У Катеринослав Дорошенка запросив за порадою Є. Чикаленка учень В. Антоновича — знаний український громадський діяч, директор комерційного училища ім. Миколи II А. Синявський. Однак катеринославський губернатор не затвердив Дорошенка на посаді викладача як відомого вже на той час «мазепинця». Синявському довелося зужити найрізноманітніших засобів впливу, щоб полагодити справу.

Спочатку Катеринослав справив на Дорошенка досить неприємне враження. У листі до Б. Грінченка він писав, що у місті «пилюга, дим, якийсь спеціфічний сморід, якась дивна мішанина прикмет великоміської культури — електричне світло, трамвай, кав’ярні і т. ін., і поруч — провінціальна неохайність, сміття, бруд; зовсім тут не видно природи: два місяці нема дощу і листя все сіре, закурене порохом; садів мало; Дніпро широкий, але мілкий, як калюжа, та його й непомітно якось за дров’яними складами на березі. Кругом — фабрики, димарі, над містом цілий день стоїть якийсь сірий туман. Погано, одним словом» 10. Не сподобався Катеринослав і Наталі Михайлівні.



8 Чикаленко Є. Щоденник (1907 — 1917). Львів, 1931. С. 6.

9 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 16 — 73.

10 Там же. Ф. III, од. 36951, арк. 1 — 1 зв.



Комерційне училище дещо розчарувало Дорошенка відсутністю порядку і дисципліни серед учнів, але й порадувало вільною атмосферою і ліберальними поглядами директора та вчителів. Тут відчувався український дух: у коридорах висіли портрети українських гетьманів і письменників, малюнки з альбома «Из украинской старины», у кімнаті для вчителів лежали свіжі українські газети «Рада», «Діло», «Українська хата», «Наша школа». В училищі діяв гурток «родиноведения», тобто українознавства, який мав навіть свою невеличку бібліотеку і яким відразу доручили керувати новому вчителеві. Однак із самого початку Дорошенка вразила інертність учителів до української справи і низька інтелігентність учнів. І це в той час, коли в Катеринославі не було «такого гонення на українство, як у Києві». «Дивна річ, — писав Дорошенко, — де українство не переслідують, воно має зовсім спокійний характер, мало якось захоплює людей своєю ідейною стороною» 11. Хоча серед катеринославських семінаристів, які почали приходити до молодого вчителя на консультації щодо рефератів, були «хлопці дуже інтелігентні і вже добре начитані в українстві».

Не сподобалася Дорошенкові попервах і діяльність катеринославської «Просвіти», яка була малоактивною, займалася головним чином концертами та вечорницями і здобула недоброї слави, компрометуючи українську ідею. R члени «тільки радяться та радяться без кінця, як їм стати до роботи». Песимізм чоловіка поділяла і Наталя Михайлівна. Однак Дорошенки все ж бачили майбутнє «Просвіти» у молоді, бо «все-таки є грунт між молоддю і робітництвом». Зайва публіка відійшла від «Просвіти», як тільки вона перестала займатися вечорницями, «лишилась жменька людей свідомих та інтелігентних, вона й веде всю справу». Спостерігаючи реорганізацію катеринославської «Просвіти», Дорошенко зауважував, що вона йде на користь: вирішено «зброї не складати», покрити борги, приступити до просвітницької діяльності головним чином через лекції, читання, реферати тощо, а центр ваги перенести на село у філії «Просвіти». Дорошенко відразу був обраний членом товариства і призначений до фінансової комісії. Уже через місяць він зазначав у листі до Б. Грінченка: «Хоча помалу, а свідомість усе-таки шириться!»

Дуже вразила Дорошенка активність філії «Просвіти» у Мануйлівці, де селяни звели для неї будинок, передплачували газети і книжки, постійно проводили лекції та реферати, заручившись навіть спеціальним дозволом губернатора. На запрошення мануйлівців Дорошенко у вересні 1909 р. прочитав для них лекцію з історії української літератури, а затим тут відбулася лекція Д. Яворницького про Запоріжжя. Роботою мануйлівців Дмитро Іванович був просто в захопленні: «Дивно якось: під інтернаціонально-жидівським Катеринославом такий український куток!»

Лекторський талант Дорошенка був оцінений, і його запросили прочитати лекції у вагонних майстернях станції Нижньодніпровськ, а опісля у Лоцманській Кам’янці, де збиралося 300 — 600 слухачів. Однак цю діяльність на певний час довелося припинити: директор порадив Дорошенкові не читати українських лекцій, поки той не затверджений губернатором на посаді. Та все ж Дорошенко повторив свої лекції в училищі під прикриттям «артистичної комісії». Лише 1 лютого 1911 р. надійшло офіційне повідомлення про затвердження Дорошенка викладачем історії Катеринославського комерційного училища з 14 березня 1910 р.

Із проханням про читання лекцій до Дорошенка звернулося і місцеве наукове товариство. Він погодився прочитати там цілий курс історії української літератури XIX ст. російською мовою.

У перші ж дні свого перебування в Катеринославі Дорошенко познайомився з провідними місцевими діячами — і серед них із Д. Яворницьким. У листі до Б. Грінченка він писав про це так: «Спочатку він на мене дивився якось скоса. Кажуть, сердився за рецензію на його оповідання. Але потім ми зійшлися ближче, почав він мені позичати книжки з своєї бібліотеки, показувати свої літературні й наукові матеріали, а останній раз читав мені навіть свої вірші!» 12



11 Там же. Арк. 2 — 2 зв.

12 Там же. Од. 36949, арк. 3 зв.



Близько зійшовся Дорошенко також з сім’єю В. Біднова, А. Синявським, І. Трубою, сестрою Лесі Українки Ольгою Косач та її чоловіком — Кривенюком. У родиш останніх він зустрічався з Оленою Пчілкою і самою поетесою.

Поступово Дорошенко все більше залучався до просвітянської діяльності. Разом із дружиною він сприяв створенню та зміцненню філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії. Наталя Михайлівна керувала драматичними гуртками, організовувала виставки, а Дмитро Іванович з Д. Яворницьким їздили з лекціями. Дорошенко був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі». Тут учений видрукував багато власних статей та спогадів (про М. Лисенка, Д. Яворницького, П. Куліша). У видавництві «Просвіти» у 1913 р. вийшла також книжка Дорошенка для народного читання — «З минулого Катеринославщини».

Особливе місце у популяризаторській діяльності Дмитра Івановича займала творчість Тараса Шевченка. У 1911 — 1912 рр. історик виступав з доповідями та публікаціями: «Шевченкова слава», «До Шевченкових роковин», «Тарас Григорович Шевченко» та ін. Він брав активну участь у збиранні грошей на спорудження пам’ятника Кобзареві у Полтаві.

Громадською діяльністю Дорошенко займався у вільний від викладацької роботи час. Однак училище відбирало багато сил: 12 уроків на тиждень та обов’язки вихователя класу. «Поза роботою в школі і для школи, — писав він Б. Грінченку, — зостається дуже мало вільного часу, і багато з задуманого мною вже давніше доводиться одкладати надалі й надалі, одсуваючи до вакацій» 13. Для покращення свого матеріального становища він узяв іще два уроки «місцевої історії» у жіночому єпархіальному училищі замість Д. Яворницького.

У комерційному училищі Дорошенка зобов’язували також до офіційних справ: у вересні 1911 р. на 10-річний ювілей закладу він прочитав лекцію з історії Запоріжжя, затим лекції «К истории крепостного права в России», «Из истории колонизации Новороссийского края» і навіть лекцію до 300-ліття Дому Романових — «Смута в Московском царстве и избрание на престол Михайла Федоровича Романова» 14.

За наполяганням А. Синявського Дорошенко став співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії. 14 листопада 1909 р. після доповіді Дмитра Івановича про розкопи у с. Білгородка Київської губернії він був обраний дійсним членом комісії і замінив В. Біднова на посаді секретаря. Ці обов’язки Дорошенко виконував аж до свого виїзду з Катеринослава (27 жовтня 1913 р.). В органі комісії — «Летописях» (вил. 6 — 10) він опублікував три свої праці про місцеві архіви, місце битви під Берестечком та перший том «Жерел до історії України — Русі». У час свого секретарювання Дорошенко фактично редагував усі томи «Летописей», «стараючись оживити це видання» публікацією листів, Шевченка (Яворницький), споминами пре Г. Залюбовського (Майдановський, Акінфієв), етнографічними матеріалами Я. Новицького 15.



13 Там хе. Арк. 5.

14 Там же. Ф. 318, од. 83, арк. 1; од. 113, 116. 25, 31. 33.

15 Там же. Ф. III. од. 36949, арк. 4.



У 1910 — 1913 рр. Дорошенко неодноразово виступав з науковими доповідями: про історіографію запорізького козацтва та історії України, про літературно-наукову діяльність М. Костомарова, про Бориса Грінченка, про місцеві архіви та ін.

У Катеринославі Дорошенко дещо скоротив свою публіцистичну діяльність. Однак основні його наукові інтереси залишилися незмінними. У різноманітних часописах Дорошенко опублікував десятки статей про визначних українських діячів (Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Грушевського, Г. Барвінок, М. Лисенка, Д. Яворницького), про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, про різні етнографічні регіони України та їхню історію («Угорська Русь», 1914), особливо про Катеринославщину («З минулого Катеринославщини», 1913), про сучасне політичне становище та українські справи, про відносини між Центральною Україною, Галичиною, Польщею та Угорщиною тощо. Як і раніше, він продовжував подавати численні рецензії та замітки про новодруковані книги.

У канікулярний час Дорошенко постійно перебував у Києві (мешкав із родиною на дачі у Боярці) і виконував редакторські обов’язки у «Раді».

Улітку 1911 р. Дорошенко здійснив захоплюючу подорож по Волині: побував у Берестечку, Почаєві, Радзивілові, Городку (музей барона Штейнгеля), у Михайлівці під Острогом у письменника Д. Маркевича. Пізніше ці подорожі були яскраво описані вченим в окремій книзі 16, а деякі статті-враження публікувалися в «Раді».

Катеринослав чимдалі більше гнітив Дорошенка. Велика завантаженість не давала можливості для наукової праці. Врешті організм не витримав перенапруження, почало боліти серце, виснажилась нервова система. Все це примусило серйозно подумати про зміну занять та переїзд до Києва.

Жити у Катеринославі ставало усе тяжче. Наталя Михайлівна дуже нудьгувала за сценою і в 1911 р. поїхала до Москви, щоб улаштуватися у театр. Сім’я на деякий час роз’єдналася, хоча обидва не уявляли собі життя одне без одного. Проте невдовзі дружина повернулася ні з чим, і справа про переїзд до Києва була вирішена. У 1913 р. почалися пошуки місця праці. Удалося здобути вчительське місце у школі Козленка та посаду бібліотекаря Київського архіву. Треба сказати, що переїзд був захмарений деякими конфліктами з київською громадою. У листі до Л. Жебуньова Дорошенко писав у березні 1913 р.: «Мною дуже незадоволені земляки і в Києві, і в Петербурзі. Я і сам бачу, що поробив помилки, але зовсім не з тих мотивів («родинних», або особистих, як писав Євген Харлампієвич), а з бажання добра українській справі, значить, помилявся з доброї волі, а не злої» 17. Можливо, йшлося про рецензію на «Історію української літератури» С. Єфремова, за яку докоряла Дорошенку М. Грінченкова. Дорошенко різко не сприйняв «народницького лейтмотиву» книги, а також відповіді Єфремова, де замість суті справи той звертався до особи рецензента. Дмитро Іванович назвав «се чисто російською методою спору» і заявив, що краще бути «казенним марксистом», ніж народником, бо «все ж марксизм — Європа, поступ і культура». Втім, себе до «казенних марксистів» він не відносив, бо «не [був] соціал-демократом» .

Однак переїзд все ж відбувся і почався другий київський період у житті Дорошенка. Спочатку він повністю віддається журналістиці, праці у часописах та газетах задля української справи. У листі до Б. Грінченка читаємо його своєрідний маніфест: «Минули вже часи, коли можна було залякати і посіяти зневіру всякими утисками та заборонами, і може тепер ці заборони тільки загартують людей. Не пропала марно праця тих діячів наших, що в сумні 80 — 90-ті роки винесли на своїх плечах тягар національної роботи: тепер є кому піддержати, справу» 19.



16 Дорошенко Д. По рідному краю (Подорожні враження й замітки). К., 1919 (Львів, 1930 — 2-е вид.; Нью-Йорк, 1956. — 3-є вид.).

17 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 32, од. 9, арк. 1.

18 Там же. Ф. III, од. 42526, арк. 2 зв. — 4 зв.

19 Там же. Од. 36946, арк. 1.



У 1914 р. Дорошенко був обраний на посаду бібліотекаря Київської міської Публічної бібліотеки, але не затверджений губернатором через «політичну неблагонадійність», «українофільство» і змушений був викладати історію у Комерційній школі Товариства розповсюдження комерційної освіти, а також працював деякий час бібліотекарем Музею старовини й мистецтва.

На початку 1914 р. катеринославські друзі Дорошенка хотіли перевести його назад до Катеринослава на посаду хранителя Музею ім. О. Поля. Д. Яворницький писав з цього приводу Наталі Дорошенко: «Погана моя власна справа, погана і наша загальна. Після од’їзду Дмитра Івановича до Києва припинилась газета «Дніпрові хвилі». Скільки я не пильнував, щоб знов її пустити, виходе, що нема такої людини, яка б працювала за справжнєго редактора» 20.

15 січня 1914 р. надійшло повідомлення про обрання Дорошенка почесним членом катеринославської «Просвіти». Однак повернення до Катеринослава було неможливим. У Києві планувалося відкриття Української комерційної школи, в якій Дорошенку пропонувалося місце директора. Ця ідея здійснена не була, і Дорошенку довелося перебиватися малою платнею вчителя. Пізніше якийсь заробіток принесло редагування журналу «Світло» та співробітництво у різних часописах і газетах (наприклад, «Літературнонауковому віснику»). Дорошенко був обраний також секретарем Українського наукового товариства.

У 1914 р. помер батько вченого. Це стало останньою краплею, що призвела до остаточного нервового виснаження. У липні Дорошенко виїздить до Швейцарії для лікування та відпочинку. 11 липня він проїздом був у Львові, відвідав НТШ та Національний музей ім. митрополита Андрея Шептицького. Наступного дня він оглядав Краків, затим — Відень. Тут, у столиці Австрії Дорошенко відчув перший подих війни, в якій і йому доведеться брати участь. Дмитро Іванович дуже сумував за родиною і рідними місцями: «Як мені скучно за тобою! — писав він дружині. — Віриш — не хотілося б нічого бачити, ні же Відня, ні Лозанни, а щоб бути з тобою! Якби то в Боярці можна було тихо проседіти» 21. Лише орган і хор у віденському соборі Св. Стефана справив враження на подорожнього. Міжнародна ситуація чимдалі загострювалася, і Дорошенко швидко повернувся кружним шляхом через Швецію. Так невдало відбулося його перше знайомство з Європою.

Початок війни призвів до окупації Галичини, масових виселень людей, руйнувань та «знищення самого імені українства». Для Дорошенка «це була катастрофа, невимовне горе». Він писав пізніше у спогадах: «Перемога російської зброї уявлялась мені остаточним розгромом українського національного руху і закріпленням мойого рідного народу на становищі сирої етнографічної маси, пасивного об’єкту для обрусіння, себто національної заглади. Було ясно, що російська державність у тій формі, як вона тоді існувала, не могла жити поруч вільного національного й громадського розвитку українського народу» .

У Києві відразу постала проблема біженців з Галичини, якими займалося «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від військових дій». Дорошенко був обраний заступником голови товариства. Доля біженців була великою людською трагедією. «Тяжко собі уявити, — писав Дорошенко, — у що обернулось це несподіване виселення мільйонів людей з дітьми, з домашнім майном... з худобою серед хаосу військової евакуації і відвороту величезних армій. Скільки страждань довелось зазнати нещасним біженцям у дорозі, скільки їх загинуло від голоду, холоду, хвороб, від усякої нужди! Скільки дітей зосталось сиротами, скільки батьків і матірок розгубило своїх дітей!.. В ім’я чого все це робилося? Це була традиційна московська практика — нищити все по дорозі, якою наступає ворог» 23.



20 Там же, Ф. 107, од. 178, арк. 1 — 2.

21 Там же. Ф. III, од. 143, арк. 2.

22 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. І. С. 32.

23 Там же. С. 38.



Згодом почалася підготовка до евакуації Києва. Сюди перемістився Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, який мав допомагати пораненим, хворим, забезпечувати санітарну 5 технічну обслугу армії, постачання зброї, риття окопів, ремонт шляхів, мостів і т. ін. Коли на чолі комітету став барон Ф. Р., Штейнгель, в його діяльності; за висловом Дорошенка, «почалася зовсім нова ера... ера, так би мовити, його українізації». З літа 1915 р. Союз поставив за мету не лише допомогу армії, але й населенню, і виробляв комплексні програми відбудови знищених чи зруйнованих населених пунктів. Штейнгель залучив до комітету місцеві культурні сили. Членом комітету та уповноваженим Союзу міст став і Дорошенко, якому було доручено відділ допомоги населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, надавав допомогу населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром у Київщині та Чернігівщині.

Восени 1915 р. Дорошенко виїхав до Галичини. Він об’їхав увесь край, «познайомився з більшістю духовенства й світської інтелігенції, яка заціліла в краю під московською окупацією», познайомився також із «персональним складом адміністрації і знав, хто з неї виявляє гнобительські нахили, а хто ставиться до людей лояльно і толерантно» 24. Вже навесні 1916 р. в Галичині та Буковині було створено близько 100 дитячих притулків та інтернатів для сиріт, в яких дітей навчали українські вчителі за підручниками, спеціально привезеними з Києва. Особливо подобалися галицьким селянам видання народних дум та книжки з історії.

Дорошенко об’їхав майже усю прифронтову смугу, побував у Скалаті, Збаражі, Струсові, Микулинцях, Бучачі, Монастирисках, був очевидцем боїв у Галичі, переїхав Станіславів, Коломию, Снятин. Усе це було великою школою життя. У листі до дружини 23 серпня 1916 р. Дмитро Іванович писав: «Зазнав я багато всяких вражень і побачив стільки, скільки ще ніколи не доводилось під час моїх попередніх мандрівок» 25.



24 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 1. С. 49, 54, 57.

25 ЦНБАН України. Від. рук. Ф. 318, од. 179, арк. 1.



Саме у цих постійних роз’їздах і виникла ідея створення книги «По рідному краю», де були б представлені стара Гетьманщина (Глухів, Новгород-Сіверський, Гамаліївський монастир), Київ, Чернігів, Харків (Слобожанщина), Полтава, Катеринослав (степи і пороги), Бахчисарай, Волинь (Берестечко, Луцьк, Кременець, Почаїв), Поділля (Вінниця, Летичів). Коли робота над книгою вже була розпочата, надійшло повідомлення про обрання вченого у листопаді 1915 р. дійсним членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

Восени 1916 р. Дорошенко побував у Катеринославі на урочистих поминках по Івану Франку і читав українською мовою публічну лекцію про діяльність письменника. Певний час Дмитро Іванович проживав у Києві, редагував «Науковий збірник» УНТ (два випуски), співпрацював у журналах, газетах.

У перші дні 1917 р. Дорошенко виїхав до Тернополя. Там його застала Лютнева революція в Росії. З наказу Тимчасового уряду влада в колишніх губерніях перейшла до губернських комісарів. Київський губернський комісар М. А. Суковкін запросив Дорошенка на посаду свого помічника, підпорядкувавши йому всі адміністративні справи. Це дало можливість відразу переорієнтувати ряд інституцій в українському напрямі. Так, губернська друкарня розпочала випуск українських книжок (творів Б. та М. Грінченків).

На початку березня у Києві була створена Центральна Рада. Дорошенко «багато сперечався щодо способу її формування». Йому не сподобалася орієнтація голови Центральної Ради Грушевського на есерівську молодь та його відхід від старих українських діячів. «Це у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, — згадував учений, — до її безконечних нарад і галасливих засідань. Я потрохи став відходити від неї, рішивши, що краще віддатись практичній роботі... старатись практично, без теоретичних міркувань, де тільки можна, проводити українізацію суспільного й адміністративного життя Київщини». Праця у губернському виконавчому комітеті припала йому «дуже до серця». Однією з перших справ Дорошенка стала реєстрація статуту закритої через видання його книги «Оповідання про Ірландію» київської «Просвіти». Тоді ж Дмитро Іванович вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, що виникла в результаті реорганізації частини ТУП.

Дещо інакше пояснював відхід Дорошенка від Центральної Ради М. Грушевський. Він писав, що головною причиною було необрання Дмитра Івановича товаришем голови, чого останній не міг стерпіти і «ображений тим... зрікся взагалі участі в Центральній Раді». На думку Грушевського, «сей дрібненький епізод — недооцінки прекрасних усів Д. І. Дорошенка українською демократією... мав чималий вплив на дальший розвій подій: мозок української нації... все, що вважало себе одиноко інтелігентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу, — зайняло позицію незаінтересованого і ображеного обсерватора зусиль українського суспільства для використання даного політичного моменту в інтересах українського народу» 26.



26 Грушевський М. С. Спомини // Київ. 1989. № 8. С. 130 — 131.



4 квітня 1917 р. в Києві на Першому Всеукраїнському національному конгресі Дорошенко виголосив першу доповідь — «Державне право і федеративні домагання на Україні». А через кілька днів Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром Галичини та Буковини. Згідно зі спогадами Грушевського, дану посаду Тимчасовий уряд хотів запропонувати йому, але Дорошенко, «бувши людиною амбітною, охочою до влади, дуже хотів попарадувати в такій величавій адміністраційній ролі». Він нібито просив підтримки у Грушевського («хоч ми не були між собою близькі»), а також сподівався на сприяння «по масонській лінії київських кадетів й іншої публіки». Незважаючи на «помпадурські потяги сього чоловіка», Грушевський серед українців не бачив кращого кандидата. Центральна ж Рада зажадала від Тимчасового уряду призначення Дорошенка, що й було зроблено. Дорошенко терміново виїхав до Петербурга і мав офіційні прийоми у голови уряду кн. Львова, міністрів Керенського та Мілюкова, генерала Брусилова, зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, доповідав на засіданні Ради міністрів. Тут, у Петербурзі з-поміж «цвіту молодої української громади» Дорошенко добрав собі помічників та співробітників. Губернськими комісарами Чернівців та Тернополя були запрошені О. Лотоцький та І. Красковський.

По дорозі до Чернівців Дорошенко у Кам’янці мав розмову з командуючим фронтом Брусиловим, якому виклав свою програму: ліквідувати усі національні та релігійні обмеження, сприяти проведенню в краї принципів нової демократичної Росії, наданню населенню права повного самоврядування в галузі господарського і культурного життя.

Дорошенко їхав у Галичину і Буковину з почуттям болю і любові до цієї землі. Він писав: «Я всією душею, всіма нервами переболів її горем і — мушу признатись — всі інші питання й інтереси української справи одступили передо мною на другий план, а на першому були в мене нещасливі Галичина й Буковина, їх добрий нарід, що так яскраво заховав риси стародавньої української вдачі й побуту, що так багато вистраждав цілі століття... Галичина, країна моїх молодечих мрій, батьківщина Франка, що був моїм «властителем дум» у ті часи, як складався мій світогляд і формувалися мої переконання, земля, де кожен клаптик був зв’язаний з давно минулими подіями нашої історії і з новітніми змаганнями за відродження, ця Галичина простягалась тепер передо мною, і я їхав — жарти сказати: її правителем! Чи це не сон? Чи це не якась фантастична казка?» 27

Благородні плани Дорошенка відразу спіткали цілий ряд труднощів: стара адміністрація, диктат військових і російської армії в цілому, шпигунство, саботаж тощо. Складною була також соціально-політична ситуація — йшла боротьба різних політичних партій, угруповань і сил. У листі до дружини Дорошенко писав 21 травня з Чернівців: «Становище моє надзвичайно трудне. Тут, з одного боку, Исполн. Комитет, з другого — Армейский Комитет, які ворогують поміж собою; тута представники старої влади, які ведуть свою лінію, а там знов усілякі непорозуміння між національностями в краї. Все доводиться розплутувати мені самому, і я працюю щодня з 9 ранку до 12 ночи, з перервами тільки на сніданок і на обід» 28.

Із самого початку нова адміністрація завоювала пошану у місцевого населення. Дорошенко звернувся до людності з маніфестом-програмою, видрукованою російською, українською, польською, німецькою та румунською мовами. На святі Українського національного фонду губернський комісар виступив із промовою, що вилилася у справжню маніфестацію. Привітання Дорошенку склали усі частини, навіть Кубанський козацький полк.

Нова адміністрація, за словами Дорошенка, «щиро бажала принести населенню користь, допомогти йому». Власне, вся її діяльність була спрямована на налагодження і покращення життя населення — на противагу російській адміністрації та армійським чинам, що прагнули побільше взяти з краю, який, можливо, тимчасово вдалося захопити.

Уже в червні поступово почала проводитися українізація на фронті, в тому числі у Галичині та Буковині. Але цей процес ішов паралельно з загальним розвалом армії і, відповідно, поразками на театрі військових дій, Нависла загроза евакуації. У листі до дружини Дмитро Іванович писав: «Здається, наше перебування в Галичині приходить до кінця. Військо російське битися не хоче, кидає позиції і обертається в дику орду, яка тільки нищить все і грабує... Що залежить від нас, те ми робимо, щоб змягчити тяжке лихо» 29.

Вирішивши до кінця виконати свій обов’язок, Дорошенко до останнього моменту залишався у Чернівцях, хоча майже все було вже евакуйоване. «Поки я тут, — писав він дружині, — усі спокійні. Вчора я звелів арештувати 15 душ ріжних темних елементів, які збіралися счинити погром, спеціяльно над українцями» 30. Дорошенко не став виконувати наказ головнокомандуючого про евакуацію усього чоловічого населення, худоби, збіжжя та нищення того, чого не можна було вивезти. «Нема рації руйнувати наш народ, — вважав він, — в ім’я інтересів армії... від котрої треба боронити край» 31. Дмитро Іванович покинув Чернівці в останній день, не допустивши погрому міста. «Новое Время» потім писало, що він — затятий мазепинець, безпосередньо зв’язаний з німецьким генеральним штабом, котрий стоїть на чолі «жидівсько-німецької змови» проти Росії 32.

22 липня на засіданні Малої Ради Дорошенко доповів про становище Галичини та Буковини. Як згадував М. Грушевський, «ся доповідь... зробила страшне враження. Перед нами вирисувалася ганебна картина другого повторного знищення Галичини російським військом, і сим разом уже революційним, що стояло під відповідальним керівництвом вибранців російської демократії, які систематично, завзято нищили український край, тому що не бачили можливості затримати його в російській окупації...» 33



27 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 96

28 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 184, арк. 1.

29 Там же. Од. 185, арк. 1 — 2.

30 Там же. Од. 186.

31 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 119.

32 Там же. С. 126.

33 Грушевський М. Спомини. С. 153.



Завершення тяжкого службового обов’язку привело Дорошенка до думці повернутися до наукової та літературної діяльності, на яку протягом кількох років майже не залишалося часу. Досить плідним був лише 1914 рік, коли з’явилися публікації про Угорську Русь, Галичину, декілька статей про Т. Шевченка, спогади-некрологи про К. Михальчука, Д. Сигаревича, спомини про університетські курси у Львові 1904 р. Однак найціннішим було перше видання «Повної збірки творів Т. Г. Шевченка» з передмовою та за редакцією Дорошенка (Катеринослав, 1914).

Публіцистичні та історико-політичні статті про Галичину та українське життя у Києві знову почали з’являтися у 1917 р. За чотири роки Дорошенко опублікував лише три статті наукового характеру: життєписи та аналіз діяльності М. Костомарова та Г. Залюбовського, а також джерелознавчу працю з економічної історії Києва другої половини XVIII ст.34 У Чернівцях Дорошенко почав підготовку другого повного видання свого покажчика української літератури в Росії за 1798 — 1897 рр. Книга вийшла в світ у 1917 р. без участі автора і з численними помилками.

Однак відновити науково-літературну працю відразу не вдалося. Інституції Галицького і Буковинського губернського комісаріату були евакуйовані до Києва, куди переїхав і Дорошенко. Він відзвітував перед урядом у Петрограді і повернувся на Україну для праці. «В Петербурзі йшов розклад, там пахло трупом, — писав Дмитро Іванович, — у нас же поки що йшло будування, буяло молоде життя, і я був не один з українців, що зі служби загально-російської перейшов на рідну українську» 35.



34 Дорошенко Д. Н. И. Костомаров и его историко-литераіурная деятельность // Укр. жизнь. 1915. Кн, 5 — 6; його ж. До біографії Гр. Залюбовського // Укр. наук. збірник. М., 1916. Т. 2. С. 101 — 106; його ж. Хозяйственно-промышленное состояние Киевской околицы во второй половине XVIII ст. по данным губернского прокурора Григория Пивоварова // Изв. Киев. гор. Думи. 1915. Кн. 8. С. 69 — 101.

35 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 1. С. 131.



За Дорошенком залишався мандат члена Центральної Ради від партії есерів. В. Винниченко спочатку запропонував йому стати секретарем у справах народної освіти, а затим узагалі скласти новий Генеральний секретаріат і очолити його. Пізніше Дмитро Іванович писав, що так і не знає, чому замість такого популярного Винниченка цю справу доручили саме йому, який «стояв осторонь і був дуже мало відомий» основній масі членів Центральної Ради. Він «дуже відмовлявся від того доручення, ясно здаючи собі справу з тих великих труднощів, які мене дожидали»: не знав обстановки у Центральній Раді, не поділяв її ворожості до Тимчасового уряду, інакше розумів на той час автономію України. На відміну від Грушевського Дорошенко вважав конче потрібним негайно скористатися з куцої автономії, підвести під неї реальну практичну базу. «Розмах національного почуття», на його думку, слід було звернути «не стільки на боротьбу за формальні рамки відносин до Петербургу, скільки на внутрішнє будівництво і проведення націоналізації цілого суспільного життя на Україні». Для цього необхідно було залучити усі верстви населення, в тому числі великих землевласників. Дорошенко вважав неможливим будувати нову Україну за допомогою декласованих кіл та космополітичних «революціонерів-демократів». Залучення поміщиків — культурної, звиклої до адміністративної та громадської діяльності верстви суспільства — він вважав украй необхідним. Стабілізація життя в Центральній Україні, на думку Дорошенка, сама по собі викликала б доцентрові рухи інших її областей.

Дорошенко почав формувати уряд. 14 серпня його склад був затверджений на засіданні Малої Ради (21 голос — за, 13 — утрималося). Але Дорошенко все більше пересвідчувався, що його погляди дуже відрізняються від настроїв М. Грушевського та прихильних до того членів Малої Ради. Це стало очевидним 17 серпня, коли Дорошенко виклав на засіданні свою декларацію «про потребу творчої ділової роботи над утворенням автономного життя на Україні і лояльної співпраці з Тимчасовим Правительством... по закріпленню здобутків революції та боротьбі з контрреволюційними явищами». Це викликало невдоволення, і Грушевський перервав засідання. На другий день Дорошенко доповнив декларацію положенням про дотримання загального напряму роботи попереднього Секретаріату, про будівництво автономного життя на Україні та захист її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, про національні меншини та про майбутнє офіційне проголошення програми новим урядом.

Після закриття засідання Дорошенко заявив про свою відставку 36. Пізніше він згадував, що Грушевський ставився до нього, як і до інших колишніх товаришів, «сухо формально, зводячи все на партійні різниці, які нас ділили або ставили у договірні відносини». Дорошенко вирішив, що ним просто хочуть скористатися, щоб уряд був швидше затверджений у Петербурзі, а затим змусити до демісії. В газетах тоді повідомлялося, що Тимчасовий уряд задоволений обранням Дорошенка головою Генерального секретаріату. «Виглядало так, — відзначав він, — наче я являвся креатурою петербургського уряду». Це змусило Дорошенка відмовитися від посади і передати вже сформований кабінет Винниченку. Однак Дорошенку все ж довелося формувати уряд до кінця і самому їздити до Петрограда для його затвердження.

Інакше всі ці складні обставини пояснював М. Грушевський. Він писав, що Дорошенко, який «встиг дуже розсмакувати високі бюрократичні посади... не дуже радо пускався на непевне українське прем’єрство» і погодився лише за умови збереження за ним посади чернігівського губернського комісара після демісії. Дорошенко виголосив свою декларацію, «яка всіх збентежила. Се була присяга на вірність чиновника, пошанованого довір’ям начальства, а не парламентарського прем’єра». Дорошенко обіцяв «точно виконувати усі доручення уряду» з Петрограда. «Се був чистий скандал». Грушевський оголосив перерву і просив кореспондентів не друкувати цю декларацію, провів розмову з Дорошенком, і той, «в багатьох речах мені особисто зобов’язаний, без великих труднощів згодився дати новий, більш відповідний текст»: про продовження лінії попереднього уряду на автономію та рівноправні відносини з Тимчасовим урядом 37. Після цього Дорошенко подумав, що Генеральний секретаріат — «установа ілюзорна» і не варто заради нього залишати посаду чернігівського «губернатора», з котрої «він був такий щасливий». «Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям» і обіцяв сам їхати до Петрограда та добиватися затвердження уряду Винниченка. 18 серпня на нічному засіданні Малої Ради було «проголошено відмову Дорошенка» 38.

Третій безпосередній учасник подій — В. Винниченко — пояснював цей факт тим, що виступ Дорошенка «показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного уряду. Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши , беспосередньої участі в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму... З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства» 39.

Очевидно, всі три інтерпретації подій є тенденційними. Втім, Дорошенко у споминах був досить відвертим і показав, що в основі конфлікту лежали ідейні розходження. Про це ж писали Грушевський та Винниченко, хоч і у перебільшено різкому і принизливому для Дорошенка тоні.



36 Дорошенко Д. Матеріяли до 3 т. історії: Формування мною Генерального Секретаріята // ЦДАВО України, Ф. 4186, ои. 1, од. 5, арк. 1 — 3.

37 Выходка г. Грушевского // Киев. мысль. 1917. 19 авг.

38 Грушевський М. Спомини. С. 129 — 130.

39 Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. 1. С. 343.



Дорошенко прийняв пропозицію з Чернігова балотуватися на виборах губернського комісара і в кінці серпня був обраний на цю посаду з умовою збереження також галицько-буковинського комісарства. «Після шумного Києва, з його бурхливим політичним життям і киплячим рухом, — згадував Дмитро Іванович, — Чернігів здався мені таким тихим та спокійним, як ще ніколи. На його вулицях така тиша, таке безлюддя... Місто потопає в ведених садах. Кругом його густі, прекрасні парки-гаї. Внизу тече Десна. Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті вежі Спасо-Преображенського Собору, найстаршої церкви на Вкраїні... Біліють стрункі зграбні церкви й дзвіниці Мазепиних часів, ці прекрасні зразки українського барокко, що так чарують любителя рідної старовини; а он на валу й так званий Мазепин будинок, себто полкова канцелярія часів Мазепи, там тепер міститься архів. А он чернігівська Духовна Семінарія — вона міститься в будинку Павла Полуботка, колись полковника чернігівського і наказного гетьмана...» 40 У Чернігові склалося невеличке коло української інтелігенції, до якого відразу увійшов новий губернський комісар: І. Л. Шраг, графиня Милорадович, П. Я. Дорошенко (дядько Дмитра Івановича), а також фрейліна двору М. Васильчикова. Роботи було небагато, життя у губернії ішло стабільно, тому був час «читати і писати», що утруднювалося лише відсутністю бібліотеки.



40 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 13 — 14.



У своїх споминах Дорошенко відзначив досить дивну ситуацію: з Петрограда постійно надходили різні інструкції та накази, а київський уряд мовчав, навіть не відповідав на телеграми. Координація дій місцевої влади не була здійснена навіть після з’їзду всіх комісарів п’яти губерній автономної України, де Дорошенко виступав і передрікав голодні бунти, якщо не буде вжито урядових заходів.

Чернігівщина дуже страждала від військових постоїв та поборів, яких намагався позбутися губернський комісар. Почалися стихійні повстання населення та військ, розпропагованих більшовиками. Раз у раз поширювалися чутки про можливі погроми. Контролювати ситуацію ставало чимдалі важче. 22 жовтня Дорошенко здав справи по Галицько-Буковинському комісаріату і провів свій проект поступової ліквідації його установ. Того ж дня він писав дружині: «Хочу повернутися у Київ... зайнятись літературою й громадською діяльністю». Але цьому стає на перешкоді переворот у Петрограді.

Дорошенко залишився у Чернігові як представник тепер вже української влади — Генерального секретаріату і Центральної Ради. Він відразу вжив заходів для зміцнення українського батальйону, який стояв у Чернігові. Українська варта взяла під охорону пошту, телеграф, банки, скарбницю.

У складі урядової делегації Дорошенко виїхав у Ставку для переговорів. Вимоги української сторони полягали у негайному вилученні офіцерів і солдатів-українців з усіх частин на всіх фронтах та в тилу і їх переведенні на Україну, а неукраїнські військові формування мали залишити територію України; Румунський і Південно-Західний фронти мали злитися в Український, де й повинні були стояти лише українські формування. Оскільки сама Ставка розпадалася, після недовгої боротьби всі умови були підписані. Дорошенко згадував: «Ми вийшли з будинку. Надворі було мертво й тихо. На чорну холодну землю падав пухкий мякенький сніг і все вкривав своєю пеленою. Природа засипала надовго. Зупинилось і засипало серце всеросійської армії... Чи вмре також І цей старий, спорохнілий організм російської імперії і чи з-під його останків визволяться, виб’ються на волю цілі народи, чи розіб’ють нарешті останню шкарлупу своєї спільної тюрми?

Чи визволиться також і наша Україна, чи зуміє скористати з своєї свободи » і влаштувати собі вільне і щасливе життя?» 41,

Тим часом анархія захоплювала країну, досягла вона і Чернігівщини. У комісаріат щодня надходили телеграми про погроми, розбої та підпали. Наявних сил міліції не вистачало, та вона й сама була у здеморалізованому стані. Побачивши, що нічого вдіяти не можна, Дорошенко вирішив покинути Чернігів, де від нього вже немає ніякої користі, і повернутися до Києва, щоб як член Центральної Ради і партії есерів «узяти участь в політичнім житті, по змозі стараючись впливати на напрям українського уряду, щоб одхиляти його від тої згубної стежки, на яку він став» 42.

На другий же день після від’їзду Дорошенка Чернігів захопили більшовицькі частини. Затим вони увійшли і в Київ. Центральна Рада евакуювалася, але Дмитро Іванович не поїхав. Це був чималий ризик: більшовики почали масові розстріли офіцерів. Більше того, Дорошенко пішов на відчайдушний крок: з’явився на прийом до головнокомандувача Юрія Коцюбинського як губернський комісар Галичини та Буковини з проханням дозволити завершити ліквідацію комісаріату і виплатити співробітникам зарплату. Дорошенку та його колегам виписали спеціальні посвідчення і видали гроші. У спогадах Дорошенко відзначав: «Поводження Коцюбинського щодо мене й Лотоцького було чисто джентельменське: слово «Центральна Рада» було в ті дні страшним словом, за приналежність до неї просто розстрілювали без довгих розмов. А тут перед ним член Центральної Ради (я) і Генеральний писар! Коцюбинський, як українець, очевидно, не бажав нашого загину й, може навіть догадуючись, давав нам спосіб рятуватись» 43.

За першого більшовицького хазяйнування у Києві Дорошенко весь час залишався в місті, працюючи разом з С. Єфремовим, А. Ніковським, О. Лотоцьким, В. Прокоповичем. Перед відступом більшовиків пішли чутки, що вони беруть заложників. У списку нібито значився і Дмитро Дорошенко. Однак відступ був спішним, кияни пильно вдень і вночі охороняли свої будинки, і Дорошенко теж, не ховаючись, стояв на варті.

У Київ повернулася Центральна Рада, за нею у місто вступили австрійські війська. Дорошенку запропонували портфель міністра освіти, але він відмовився і вирішив поїхати до Галичини для остаточного завершення справ комісаріату.

Перед від’їздом до Львова Дорошенко з подивом прочитав у газетах про своє призначення послом до Голландії, а затим про «власну» відмову від посади. Розмова на цю тему з М. Грушевським у дійсності відбулася пізніше і нічим конкретним не завершилася. Дорошенко вирішив спочатку відвідати Львів, де зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким, І. Свєнціцьким, В. Гнатюком, М. Лозинським, В. Дорошенком, М. та Л. Цегельськими, О. Барвінським, К. Левицьким, Ю. Романчуком, побував на зборах НТШ, Народного комітету, оглянув музеї, бібліотеки. «Цей тиждень був один з щасливіших в моїм житті! — писав пізніше Дорошенко. — Я був у Львові, цім вимріянім з молодих років у моїй уяві духовім осередку українського життя, серед людей, до яких змалку звик ставитись з найвищою повагою... серед моїх старих товаришів... і зустрів стільки тепла і ласки, як один з перших гостей з Великої України, що прибули після кількох років війни і нашої обопільної недолі» 44.



41 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 39.

42 Там же. С. 52.

43 Там же. С. 68.

44 Там же, С. 82.



У цей час у Києві відбувся переворот і було проголошено гетьманат Павла Скоропадського. «Гетьманщина... якось дивно звучало для мене це слово в пристосуванні до сучасних обставин!.. — зауважував Дорошенко. — Це наша стара, традиційно-національна форма державності... з гетьманщиною зв’язується уявлення про щось виключно своє, питоме, якісь чари минулого, на споминах про котре виховувалась наша національна думка. Але чи можливо це тепер..?» 45 Реальність принесла розчарування — повернення старої гетьманщини було утопією.

Дорошенко відразу повернувся до Києва і, щоб зрозуміти завдання нової влади, зустрівся з П. Скоропадським. В уряді гетьмана йому запропонували посаду товариша міністра закордонних справ. Лідери партії есерів _ С. Єфремов, В. Винниченко та інші — рекомендували пристати на цю пропозицію. З цього приводу Дмитро Іванович висловився так: «Видно, що всі оберігали лиш власну чистоту, але нічого не мали проти того, щоб хто другий став за козла одпущенія і вступив до одіозного гетьманського кабінету» 46. Так і сталося. Як тільки Дорошенка офіційно затвердили керуючим Міністерством закордонних справ, у «Новій Раді» з’явилося повідомлення про виключення його з партії. «Цей вчинок назавжди одвернув мене від, есерів, — згадував Дмитро Іванович, — і я дав собі слово ніколи не належати ні до якого політичного угруповання з тими людьми, що так обійшлися зі мною» 47. Для себе Дорошенко вважав за потрібне не боротися з гетьманською владою, а стати поруч із нею до роботи.

Однак у політичних поглядах Дорошенко не зміг зійтися з кабінетом Ф. А. Лизогуба і змушений був вести боротьбу (у тому числі з М. П. Василенком) за його реорганізацію та поповнення національними українськими діячами. Дмитро Іванович був переконаний, що есери зробили велику помилку, не взявши участі у гетьманському уряді і не вберігши тим українську державу.

У цей час, коли старі друзі зреклися Дорошенка, його привітав давній знайомий, колега і вчитель Дмитро Яворницький. Збереглася листівка останнього з написом: «Вельмишановному, дорогому і навіки незабутньому Дмитру Івановичу Дорошенку шлю моє вітання із далекого Катеринослава, з берегів Дніпра та тихої Самари. Всією душею Дм. Яворницький» 48.

20 травня 1918 р. Дорошенко приступив до виконання обов’язків керуючого Міністерством закордонних справ. Ним був сформований штат міністерства, виряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон.

Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав на той час «визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території». Цього можна було досягнути, як писав він, лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил 49.

Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це «фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів...» 50



45 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 2. С. 83.

46 Там же. С. 87 — 89.

47 Там же. С. 91.

48 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 487, арк. 1.

49 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1920). Мюнхен, 1969. Ч. 3. С. 279 — 280.

50 Там же. С. 287.



Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернута Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, «щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму», асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет «Степової України».

Іншою складною справою було питання про Холмщину і таємну угоду з Австро-Угорщиною з приводу поділу Галичини та Буковини і створення в їхніх східних частинах Української зони Коронного краю.

Дорошенку доводилося дуже багато працювати. Він ніде не бував, навіть не писав листів в особистих справах, жив у приміщенні Міністерства, не виїздив з Києва. Це були часи «страшенного напруження всіх... фізичних і духовних сил — і нервів у тому числі».

Дмитро Іванович рішуче виступив за українізацію гетьманського уряду, щоб примирити національні кола з гетьманом і тим зміцнити внутрішню ситуацію. Для цього довелося переконувати не лише гетьмана, але й самих українців. Дорошенко протегував на посаду голови Кабінету міністрів три кандидатури — Д. І. Багалія, І. Л. Шрага та П. Я. Дорошенка, але всі вони відмовилися від прем’єрства. Ішли переговори з Винниченком та очолюваним ним Українським національним союзом.

У листі до посла у Відні В. Липинського Дорошенко 23 липня 1918 р. писав, що «не почуває під собою грунту у внутрішньому становищі краю». Він пропонував ввести до Кабінету ще кількох українців (Стебницького, Лотоцького, Багалія), негайно провести земельну реформу, амністію, зміну місцевої адміністрації, «зміцнення національного курсу не на словах, але на ділі». «Жду цього всього нетерпляче, — писав Дорошенко, — бо як цього не буде з який тиждень-два, то готовий тратити віру в будь-який смисл власної роботи в сім правительстві» 51.

22 жовтня 1918 р. Д. Дорошенко виїхав із дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув у Берлін у період назрівання кризи і став свідком революції в Німеччині. Затим Дорошенко з великими труднощами переїхав до Швейцари, де в Берні мав вести переговори з представниками Антанти. Однак переговори не відбулися через повстання і державний переворот на Україні. Дорошенко був позбавлений посади міністра, звинувачений у «зраді» і відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Коли Дорошенко перетинав німецько-український окупаційний кордон на Волині, до нього дійшла звістка про зречення гетьмана та встановлення влади Директорії. Дорошенко вирішив все ж повернутися у Київ, скласти звіт і «зайнятися своїми власними справами вже як звичайний громадянин».

Нова влада у Києві ставилась до «гетьманців» украй вороже. Дорошенка прийняв новий прем’єр і міністр закордонних справ Володимир Чехівський. Він, як згадував Дорошенко, «сидів за моїм колишнім столом і робив нотатки на великому бльокноті, який раніше уживався мною й був наполовину заповнений моїми записами...» 52



51 Ісаїв П. Листи Д. Дорошенка до В. Липинського з часу від 6.VII. до 7.IX.1918 р. // Укр. історик. 1968. № 1 — 4. С. 147.

52 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 396.



Знайомі попереджали, що кола Директорії дуже настроєні проти Дорошенка. Були перехоплені його телеграма і лист до гетьмана з Берліна, де спростовувалася його участь у заколоті; часописи опублікували матеріали «Дорошенко проти Петлюри». Деякі члени Директорії наполягали на арешті колишнього міністра. У цей час почався масовий виїзд з України національної інтелігенції. Дорошенко почував себе у «надзвичайно важкій, отруйній атмосфері, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього». Йому не було місця у тогочасному політичному житті, та не було й бажання до якоїсь державної діяльності. Дмитро Іванович «вирішив відійти від усякої політики і зайнятись виключно літературною працею». Він швидко закінчив книгу про Костомарова, написав кілька популярних брошур та історію галицької руїни 1914 — 1917 рр. Виїздити він нікуди не збирався, відчуваючи духовну і фізичну втому.

Однак у січні 1919 р. за пропозицією В. Біднова Дорошенко подав прохання у Міністерство народної освіти про призначення приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету по кафедрі історії України. Міністр і водночас ректор університету професор І. Огієнко задовольнив прохання, і 22 січня Дорошенко виїхав до Кам’янця. «Я не передчував, — згадував він, — що покидаю Київ надовго, може й назавжди...» У Кам’янці Дорошенко весь час жив у квартирі Огієнка, який, власне, був основним фундатором та промотором університету.

Університет мав чотири факультети (історико-філологічний, природничо-математичний, юридичний і теологічний), чималу бібліотеку (10 тис. томів), свою церкву, де правив українською мовою заслужений історик Поділля отець Юхим Сіцінський. Студентів було понад 500, крім вільнослухачів; виклади велися по обіді та ввечері. Професорський склад університету був досить сильний і зібрав науковців із Києва, Ніжина, Харкова, Одеси, Катеринослава, Львова, які на диво жили дружно, однією сім’єю. Загалом «атмосфера панувала дуже добра». Окрім викладів в університеті, Дорошенко читав популярний курс історії України на курсах працівників поштово-телеграфної округи та для мобілізованих народних учителів.

У Кам’янці Дорошенка залучили до спеціальної комісії по з’ясуванню обставин Хотинського повстання проти румунів. Йому довелося побувати і в Хотині, «щоб оглянути ті славні мури, під якими бились колись наші козаки і в XVII, і XVIII століттях і які ще й досі дивують своєю надзвичайною масивністю та грандіозністю».

Незабаром Кам’янець почав перетворюватися на головний пункт, де збиралися біженці та евакуйовані державні установи. З приїздом партійних діячів — В. Чехівського, М. Ткаченка, В. Голубовича, М. Грушевського — Кам’янець став центром опозиції проти уряду Петлюри. Осередком опозиції був Український клуб, а ідеологом — Грушевський. Останній критично ставився до діяльності Дорошенка і в редагованому ним «Житті Поділля» опублікував фейлетон «Лицар темної ночі». Саме тоді у Кам’янці сталася спроба змінити владу. Цю спробу очолював «Комітет порятунку революції», що мав у своєму складі і Грушевського. Дорошенко назвав ці події «кам’янецькою бучею» і участі в них не брав.

30 — 31 березня стало відомо про наступ більшовиків. Дмитро Іванович зробив невдалу спробу покинути Кам’янець з галицьким полком сотника Байрака. Нарешті 10 квітня в складі «закупової комісії» Дорошенко виїхав для придбання в Галичині чи Чехії друкарні для університету, нічого не взявши з собою, полишивши майно, рукописи, книги. Комісія зупинилася у тодішній столиці ЗУНР — Станіславові, де вже було багато біженців, членів урядів УНР. Пізніше Дорошенко згадував: «На мене робило приємне враження, що тутешні міністри, як звичайні громадяни, заходять собі в певні години до кав’ярень, коли всі там бувають, сідають разом з публікою при столиках, розмовляють, взагалі держать себе дуже просто і перебувають в постійному контакті з громадою... і згадались мені наші «народні» міністри! Скільки, бувало, треба побігати за ними або насидітись по прийомних, навіть коли маєш справу не приватного, а громадського характеру...» 53



53 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 446.



Друкарню в Станіславові купити не вдалося, і 17 квітня комісія поїхала до Праги, дізнавшись у день від’їзду, що більшовики дійшли до Кам’янця. На кордоні поїзд затримався, і Дорошенко дивився на український краєвид, розуміючи, що «Карпати — то останній клаптик рідної землі», який він бачить перед розлукою.

У Празі Дорошенко зустрів чимало українців — М. Грушевського, О. Жуківського, С. Смаль-Стоцького, М. Славинського. Це були перші дні існування молодої чеської держави, яка відразу будувалася чітко, з певною системою, без партійної боротьби, завдяки «дисциплінованому, патріотичному громадянству й високій національній свідомості широких народних мас» . У другій половині травня Дорошенко з членами комісії виїхав до Відня, де простіше було закупити друкарню. Тут він зустрів письменників О. Олеся, Ю. Сірого та ін. Звістки про поразки в Галичині, бої за Кам’янець примусили комісію відмовитись від закупок. Тоді Дорошенко повертається до Праги задля вивчення чеської мови і студіювання чеської історії та письменства. З Праги він рушає до Карлсбада, де займається написанням підручника з історії України, замовленого раніше Міністерством освіти.

Однак спокійна праця тривала всього півтора місяці. Дорошенко був призначений головою місії Українського Червоного Хреста на Балканах з осередком у Бєлграді. Він мав займатися репатріацією полонених-українців. Перед від’їздом Дорошенко віддав рукопис підручника української історії віденському товариству «Вернигора». Він був також на засіданні ініціативної групи по створенню у Празі Українського культурного інституту (архів, музей, бібліотека, осередок наукових і культурницьких сил української еміграції).

Сербська влада не визнавала української місії у справах полонених. Щоправда, допомагали чехи, але перешкоджала російська місія генерала Артамонова. Дорошенку довелося ужити усіх заходів задля піднесення тут української справи. Познайомившись із місцевими вченими, він отримав дозвіл працювати у бібліотеці Академії наук, де знайшов багато старих українських видань.

Із перенесенням місії до Румунії Дорошенко переїхав до Бухареста. Сюди, нарешті, вдалося переправити з Кам’янця і Наталю Михайлівну. У Бухаресті Дорошенко займався головним чином репатріацією українських військовополонених з Італії через Румунію на батьківщину. Однак через брак коштів місія наприкінці 1919 р. припинила свою діяльність, і Дорошенко виїхав спочатку до Італії задля ревізії тамтешньої місії, а потім до Відня 55.



54 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле. Ч. 3. С. 456.

55 ЦДАВО України. Ф. 4186, оп. 1, од. 11 — 13.



Почався новий період у житті Дмитра Дорошенка, який він сам назвав — «на вигнанні». Це вже була справжня еміграція, численні переїзди і поневіряння.

Підсумки науково-літературної діяльності Дорошенка за 1918 — 1920 рр. викликають лише повагу і подив — як у такій складній ситуації він міг ще й плідно працювати. У цей час з’явилося кілька його історіографічних праць та життєписів видатних українських діячів: «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (К., 1918), «Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (К., 1920), «Ів. Сем. Нечуй-Левицький» (Книгар. 1918. № 8) та ін. Були опубліковані популярні праці краєзнавчого характеру: «Коротенька історія Чернігівщини» (Чернігів, 1918), «По рідному краю» (К., 1919), «Про минулі часи на Поділлю» (Кам’янець-Подільський, 1919), «Угорська Україна» (Прага, 1919). У 1918 р. в «Нашому минулому» (кн. 3) вийшли спогади Дорошенка «Галицька Руїна 1914 — 1917». Це були останні прижиттєві праці, видані на батьківщині.

У 1922 р. Дорошенко став редактором «Українського слова», що виходило в Берліні. Разом із М. Грушевським та О. Колессою у 1923 р. його обрали членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету. Тоді з’явилися ряд його статей у престижному журналі «The Slavic Review“. Однак життя у Берліні складалося тяжко. Дружина сумувала за Україною і збиралася повертатися — стримувала лише відсутність засобів для переїзду. Матеріальне становище Дорошенків було справді катастрофічним. Наталя Михайлівна повідомляла М. Грінченковій, що чоловік «дуже тяжко працює, та хоч та втіха, що по свойому хваху — пише все хоч оплачується злиденно, та все-таки нарікати не маємо права, бо Вам там без порівняння гірше живеться». Обох Дорошенків «непереможно тягло туди» — на Україну 56.

Нарешті того ж року Дорошенка обирають професором УВУ та Карлового університету по кафедрі української історії. У Празі уже був значний осередок української наукової та культурницької еміграції. Дорошенко повідомляв Миколі Вороному: «...Все ж таки у нас б’ється пульс українського життя і ми всі тут вкупі — від а до іжиці: цілий Київ, та ще Львова трохи на придачу. Тут Вам і політики, і літерати, і поети, і художники, і артисти. Навіть село Горні Черношаці завели в себе український клуб» 57. Про це ж він писав і М. Грінченковій: «Взагалі, часом як оглянешся круг себе, то якось чудно стає: десь на чужині, в Празі, бачиш коло себе свої українські обличчя, своїх людей, немов частина Києва перенеслася якимись чарами сюди! Бачиш перед собою увесь, так би мовити, Ноїв ковчег, з усіма звірями, чистими й нечистими. Іноді здається, що сидиш на зборах Укр. Клубу або в якійсь редакції... Тут у Празі утворився якийсь український мікрокосм, і справді чудно, що він не в себе вдома, на ріднім грунті, там би він, певно, придався б для культурної роботи» 58.



56 ЦНБ АН України. Від рук. Ф. 170, од. 321, арк 1 — 2 зв.

57 Там же. Ф. III, од. 10271, арк. 3.

58 Там же. Од. 42523, арк. 4

59 Там же. Ф. 170, од. 322, арк. 2 зв.; од; 324, арк. 1.



Однак Наталя Михайлівна писала: «Всі ми тяжко сумуємо і хочемо скорійше вернутись на Україну. Я ж ніколи зроду не звикну до чужини, тільки й марю про Київ». Вона проклинала Денікіна, який змусив Дорошенків покинути Україну, і мріяла про бодай якусь театральну роботу на селі. «Духовно я вмерла, — зауважувала Наталя Михайлівна, — а фізично: люде думають, як я хожу, то й здорова... Найгірше, що у мене завше убійчій, тяжкий настрій...»

Усі ці думки передавалися і Дмитрові Івановичу. Але він тамував розпач у праці, до якої примушував і обов’язок піклуватися про родину. Дорошенки часто переїздили з квартири на квартиру, у Празі все коштувало дорого. Професор читав 12 лекцій на тиждень в УВУ та УВПІ, щоб мати якийсь заробіток. Підготовка до них забирала весь час; найбільшою проблемою була відсутність необхідної літератури. Вчений мріяв: «...якби в мене була під руками моя київська бібліотека, то почував би себе щасливим». Через це, як він писав, «про якісь наукові роботи не може бути мови, доводиться обмежуватись лиш популяризацією науки». Крім того, становище українських високих шкіл не було стабільним, щороку чекали їх закриття.

Втім, Дорошенко поряд із низкою статей та невеличких заміток починає велику роботу над історією 1918 року на Україні, яка займає усі його помисли. Вчений зміг здобути цікаві матеріали — таємні документи Віденського і Берлінського державних архівів, спомини, замітки, комплект «Державного вісника». Робота була закінчена восени 1925 р. і в машинописі складала 50 друкованих аркушів, але кошти для видання знайти було важко. Тоді ж Дорошенко видає у Львові дві частини своїх споминів про події 1914 — 1918 рр. Вони викликали неоднозначну реакцію на Україні. Колишні ТУПівці не погодилися з цілим рядом оцінок, а С. Єфремов убачав у пропущенні його імені серед секретарів ТУП зміну у ставленні автора до нього. Дорошенко через М. Грінченкову намагався заспокоїти Єфремова, потім сам написав йому і між ними налагодився зв’язок. Як віце-президент ВУАН, Єфремов надсилав ученому академічні видання — «Україну», «Записки історико-філологічного відділу ВУАН», які Дмитро Іванович перечитував о любов’ю і глибокою радістю», стараючись «пускати про них відомости в широкий світ». Кожна нова книжка з України викликала широке зацікавлення, усі «раділи їй, мов живій людині». В той час саме від Єфремова до Дорошенка доходить звістка, що зберігся його архів. Але вчений вважав, що, крім листів деяких видатних діячів, там нема нічого цікавого, і відписав Єфремову, щоб той «робив з ним, як сам знайде за краще» 60.

Наприкінці 1923 — на початку 1924 р. до Києва дійшла книга Дорошенка «Огляд української історіографії». Вона була високо оцінена колегами. О. Оглоблин писав, що на нього ця праця справила «надзвичайне враження» і «стала настільною книгою» при читанні курсу української історіографії у Київському ІНО (колишньому університеті) .

16 грудня 1924 р. у Празі був урочисто відсвяткований організований Д. Антоновичем ювілей літературно-наукової діяльності Дорошенка. Сам він так оцінював підсумки своєї праці за 25 років: «...свою літературну діяльність я розцінюю дуже скромно, — так, як вона того заслуговує: я — не поет, не белєтрист і не фаховий учений; до поезії й белєтристики не маю талану, — до науки не мав часу» 62 . Усі його заслуги, на думку Дорошенка, зводилися до кількох десятків книжок і сотень чи тисяч статей — «звичайна газетно-журнальна праця», яка робилася тому, що була вкрай необхідна.

І все ж Дорошенко бачив у святкуванні свого ювілею добру справу для українства. «Нам на кожнім кроці, — писав він М. Вороному, — доводиться «відчувати сором пониження і біль ображеної гордости», але то — від чужих. Коли ж ми між собою, взаємно, поводимось по-товариськи, коли бачиш, як робітники пера цінять один одного, — то лехче стає зносити нашу вигнанську недолю. Мене ніхто не вітав із чужих: ні з чехів, ні з росіян, але зате свої вітали дійсно «без ріжниці партій»: з одного боку прийшов привіт від гетьмана Скоропадського, — з другого — від Шаповала і Григорьєва. І це мені здається правильно: я нічого не робив для чужих, в чужих інтересах, але завжди для своїх, а свої — всі були для мене цінні, поскільки, кожний по-свойому, мали в своїй діяльности на меті добро України» 63.



60 ЦНБ АН України. Від рук. Ф. 170, од. 311, арк. 1 зв.; од. 314, арк. 2.

61 З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина // Укр. історик. 1965. № 3 — 4. С. 84.

62 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. НІ, од. 10271, »рк. 1.

63 Там же. Арк. 2 зв. — 3.

64 Там же. Ф. 170, од. 317, арк. 2 — 2 зв.



В листопаді 1925 р. знову захиталося становище УВУ: нових студентів не приймали, а старі вже закінчували університет. У листі до М. Грінченкової Дорошенко писав: «Взагалі наша будучність уявляється в дуже непевних і неясних рисах. Ми вже тут заседілись, і нашим господарям вже надокучило. Вони раді б нас здихатись, але як? І куди нас подіти? Додому вертатись? Але, не кажучи за все інше, що там робити? З чого шматок хліба їсти? Який заробіток можна знайти? Де, наприклад, діватись з таким «фахом», як українська історія? Кому вона потрібна? І взагалі, кому потрібні ми, тріски великого зрубаного лісу? Отак як подумаєш, то й прийдеш до висновку, що, очевидно, судилося нам тут і пропадати на чужині, між «ляхи і чехи», як той Святополк Окаянний. Не хотілось би, розуміється, хотілось би ще послужити рідному краєві, є ще й сили деякі, і охота велика, та, видно, таких, як ми, краєві не треба, і місця нам там немає. Значить, поки можна, будемо щось тут і далі робити, а як і цієї змоги не стане, то доведеться пропадати. Виходу нема» .

Діяльність УВУ все ж не припинилася і була протягнута на 1926 р. Однак викладачі почали шукати роботу. Поширилась фантастична чутка, ніби УВУ має переміститися до Кам’янця-Подільського, чому ніхто не вірив. Ще менше було надії повернутися до Києва. Залишалося лише працювати й працювати.

І дійсно, у віденський та перший празький період, незважаючи на величезні матеріальні труднощі, необхідність заробляти на хліб та відсутність архівів і літератури; Дорошенко дуже багато писав і публікувався.

Його роботи стосувалися кількох основних напрямів. По-перше, це загальні курси української історії «Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл» (Відень, 1921), «Короткий курс історії України» (Катеринослав; Ляйпціг, 1923). По-друге — праці з історіографії, монографії про визначних українських істориків, діячів науки і культури: «Пантелеймон Куліш» (Ляйпціг, 1923), «Микола Іванович Костомаров» (Ляйпціг, 1924), «Памяти академіка Миколи Сумцова» (Прага, 1925), «Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу» (Відень, 1925), «Пам’яти П. Я. Дорошенка» (Хліборобська Україна. Зб. 1. Відень, 1920), «Історія Русов», як пам’ятка української політичної думки др. пол. XVII ст.» (Там же. Кн. V — VI. Відень, 1921).

Класичною стала узагальнююча праця Дорошенка «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), в якій автор розглядав українську історіографію X — XX ст. як прояв української національно-історичної думки і національного самопізнання. В основі його аналізу лежав державницький напрям, і тому народницька історіографія (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський) критикувалася з цього погляду. Особливо високо Дорошенко ставив В. Липинського, під впливом концепції і методу якого перебував і він сам.

На окрему згадку заслуговує тритомова праця Дорошенка «Славянський світ в його минулому й сучасному» (Берлін, 1922), де автор прагнув дати узагальнений образ етносів, які жили і розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані чи мали якісь контакти, впливали на українців чи зазнавали їхнього впливу.

У цей період, як вже згадувалося, з’являються численні спогади Дорошенка: «Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918)» (Ч. 1 — 4. Львів, 1923 — 1924), «Дещо про закордонну політику української держави в 1918 році» (Хліборобська Україна. Зб. 1 — 3. Відень, 1920 — 1921); «Война и революция на Украине» (Историк и современник. 1921. Кн. 1 — 3; 1923. Кн. 4; 1924. Кн. 5), спогади та замітки про І. Шрага, Ф. Матушевського, А. Вязлова, В. Науменка, Т. Зіньківського, П. Мирного, Д. Марковича, О. Потебню, митрополита Андрея Шептицького, Л. Милорадович.

Дорошенко стало зберігає інтерес до бібліографічних оглядів книжкових новинок, що виходили на Україні та за кордоном. У 1925 р. він знову перевидав значно доповнений і виправлений покажчик літератури за 1798 — 1897 рр. 65

Ше у жовтні 1924 р. завдяки зв’язкам П. Скоропадського у Берліні почалися переговори про створення Українського наукового інституту. Німецька сторона пропонувала зробити його філіє» російського інституту. За наполяганням В. Липинського Дорошенко, який брав участь у переговорах, проводив ідею про філію східноєвропейського інституту. Директором інституту за пропозицією того ж Липинського було призначено саме Дорошенка (конкурентом виступав С. Томашівський). Учений відразу ж відмовився від партійної кадрової політики, намагаючись залучити до інституту наукові сили різних політичних орієнтацій.

УНІ почав діяти з літа 1926 р. Однак у Берліні в українських колах при гетьмані почалися інтриги. Інститут і гетьманську партію покинув В. Липинський. Дорошенко почував себе також не надто добре, але все ж продовжував працювати 66.



65 Дорошенко Д. Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798 — 1897 роки // Наук. ювіл. збірник УВУ в Празі, присв. панові президентові Чеськословенської Республіки проф. Т. Г. Масарикові. Прага, 1925. Ч. 1, С. 142 — 238.

66 Антонович М. В. Липинський і Д. Дорошенко // Укр. історик. 1982. № 3 — 4. С. 15 — 18.



Один з учнів ученого згадував: «В 1926 р. Д. І. Дорошенко був ще молодою людиною. Невеличкої, але стрункої постави, гарний на вроду брюнет, з блискучими карими очима, завжди пристойно одягнений (зимою в чорну або синю пару, літом у легку світло-cipy), з невимушеними манерами старих дворянських часів, в яких сполучалися простота й почуття власної гідності, ввічливість і стриманість, спокійний, без будь-якої нерівності в поведінці з людьми — він робив... враження джентельмена англійського зразку» 67.

Паралельно з науковою роботою в інституті велося навчання. Дорошенко читав курси історії України та української літератури, а також нариси української історіографії. Він був прекрасним лектором, при тому ніколи не користувався зовнішніми ефектами, риторикою, а подавав матеріал просто, ясно, зрозуміло, цитував цікаві джерела. Про це залишилися такі спомини: «Неначе на екрані, розгорталася дія за дією, а той маг і чарівник, що робив цю ілюзію, тільки своїм голосом пригадував, що це не екран, а жива людина, яка перед нами відтворює стару історію України» 68.

Наприкінці 1931 р. загострилися стосунки між Дорошенком та заступником куратора УНІ Скорописом-Йолтуховським через різне розуміння завдань інституту: наукова діяльність чи пропагандистський напрямок. Дмитро Іванович обстоював перше. За його завданням навіть асистенти працювали у різних енциклопедіях з української тематики; велися наукові семінари, усі співробітники мали писати наукові праці та доповідати. Однак кураторія вимагала іншого. Один із студентів — Михайло Антонович (син Дмитра Володимировича) писав рідним з Берліна 28 січня 1929 р.: «Маю вражіння, що останніми часами стараються помимо волі Дмитра Іван, тихнути політику в інститут. Дають реферати... з політичними мотивами, а проф. Дорошенко дуже не хоче всякої політики» 69. Науковий напрям став майже неможливим, коли інститут був переведений на самоутримання. Останнє призвело до того, що Дорошенко залишив посаду директора і наприкінці 1931 р. повернувся до Праги.

Час перебування Дорошенка в УНІ був ознаменований виходом цілого ряду праць ученого. В першу чергу — двотомова історія України 1917 — 1923 рр., написана на численних документах, спогадах і спостереженнях самого автора 70. Це була перша і на сьогоднішній день одна з найцінніших узагальнюючих праць, в якій аналітично, на широкому фактичному матеріалі розглядалася українська революція початку XX ст. Як тепер доведено, дана праця, зокрема том про Українську гетьманську державу, писалася з ініціативи, під великим впливом і за безпосередньою редакцією Вячеслава Липинського. Текст переглядався і виправлявся також гетьманом Павлом Скоропадським 71.



67 Крупницький Б. Д. Дорошенко // Наук. збірник УВАН. Нью-Йорк. 1952. С. 10.

68 Там же. С. 11.

69 ЦДАВО України. Ф. 3956, оп. 2, од. 44, арк. 218.

70 Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 років. Т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. Ужгород, 1930; Т. 1. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932.

71 Антонович М. Указ. праця. С. 5 — 18.



Із спогадів у цей час виходить брошура «Як було проголошено гетьманство у Київі 29 квітня 1918 року» (Вінніпег, 1927), статті «Київ в перших днях революції» (Український голос. 1927. № 10), «З минулого» - (Бюлетень Гетьманської Управи. 1929. № 1), «Організація збройних сил Української держави» (Там же. № 2), «Церква і революція на Україні» (Січ. 1931. № 1 — 8), спомини про митрополита Андрея Шептицького у російській в’язниці (Богословія. 1926. Кн. 1 — 2), про перебування Івана Франка у Києві (ЛНВ. 1926. Кн. 7 — 8). Зі своїми спогадами Дорошенко виступав також і в російських зарубіжних виданнях, наприклад: «Гетманство 1918 года на Украине» (Голос минувшего. Париж, 1927. Кн. V). Проте Це не заважало Дорошенку полемізувати з російськими вченими-емігрантами, зокрема з кн. М. Трубецьким про євразійську теорію (Євразийская хроніка. Париж, 1928. Вип. 5, 10) та великодержавницьку ідею («Тиждень російських істориків у Берліні» // Діло. 1928. № 171).

Історіографічний доробок Дорошенка та нариси життєписів науковців поповнилися статтями про М. Сумцова, В. Ягіча, В. Липинського, М: Грінченкову, П. Куліша, І. Франка, Д. Бантиш-Каменського, С. Томасівського. Дорошенко уважно стежив за розвитком історичної науки, становищем УАН на Радянській Україні і присвятив цьому кілька статей (головним чином у німецькомовних виданнях).

У цей час Дорошенко багато публікується іншими мовами, пропагуючи історію України, її видатних діячів, українську ідею в цілому. Зокрема, кілька статей та окрема брошура, що вийшла німецькою та французькою мовами, знайомили європейського читача з творчістю Т. Шевченка як найбільшого національного поета України 72.

Класичною стала робота Дорошенка про Україну та її історію в світлі західноєвропейських літератур XVIII — першої половини XIX ст.73 Ця праця, як і статті про назви «Русь», «Росія» і «Україна» та розвиток української національної ідеї у XVIII — XX ст.74, чітко проводили ідею самобутності української історії, спростовували термінологічну плутанину і поступово запроваджували до наукового обігу на Заході поняття про окремий та самоцінний предмет — історію України.



72 Doroschenko D. Schewtschenko der grosse ukrainische Nationaldichter Berlin, 1929, Dorochenko D. Chevtchenko le poéte national de l’Ukraine. Prague, 1931.

73 Abhandlungen des ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. Berlin, 1927. Bd. 1. S. 1 — 70.

74 Ibid. 1931. Bd. 3. S. 1 — 21; Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven. 1928. Bd. IV, Heft 3. S. 363 — 379.

75 ЦДАВО України. Ф. 4465, оп. l, од. 395, арк. 8 зв.



Велике значення для цієї справи мало написання загальної статті «Україна» у великому енциклопедичному словнику Мейєра — «Konversation — Lexikon». Українські кола доклали великих зусиль, щоб ця стаття була доручена Дорошенку. Готувалися також окремі статті про українську мову та літературу. Дорошенко добре розумів необхідність таких акцій (і не лише в Німеччині) задля подання достовірної інформації про Україну і репрезентації українства у світі. Перебуваючи на відпочинку у Франції в серпні 1929 р., він писав В. Біднову: «Взагалі щодо німецької літератури, то потроху правильна інформація про Україну завойовує собі місце. І це наш — емігрантів — обов’язок допомогти в цім. На жаль, мало дбають про аналогічну інформацію в літературі французькій, і це вина наших земляків у Франції...»

Другий празький період у житті Дорошенка тривав п’ять років. Він продовжив свої виклади у вищих школах, наукову працю та громадську діяльність. Так, зокрема, на початку 1935 р. в організованій Українським академічним комітетом жалобній акції пам’яті М. Грушевського Дорошенко виголосив змістовну доповідь «М. Грушевський як історик».

У 1936 р. православний факультет Варшавського університету запросив ученого зайняти кафедру історії всесвітньої церкви. Тут Дорошенко працював до початку війни. Звідси у 1937 — 1938 рр. він їздив до Канади на запрошення Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні, читав лекції в Едмонтоні, Велінгдоні, Саскатуні, Мечемі, Коннорі, Вінніпезі, Торонто, Монреалі. У 1939 р. професор знову повернувся до Праги і продовжив викладання історії України в УВУ.

З перенесенням університету до Німеччини Дорошенко також переїздить спочатку до Аугсбурга, потім — до Берліна та Мюнхена як професор УВУ та Православної богословської академії. Переїзд робився спішно, і вчений змушений був залишити у Празі весь свій архів, бібліотеку і рукописи праць, включаючи велику монографію про Петра Дорошенка. УВУ відновив свою діяльність у Мюнхені вже влітку 1945 р. з ініціативи професорів, які там зібралися. Цю ідею підтримали німецькі установи — Міністерство освіти Баварії, міська управа та керівники шкільної освіти Мюнхена, відділ вищої освіти при Американському військовому правлінні Баварії. Восени 1945 р. завдяки спільним зусиллям УВУ отримав гарне приміщення, в якому пробув аж до 1962 р. Тоді ж почалося навчання на двох факультетах (філософії і права та суспільних наук) і присуджені перші почесні докторські звання празьким професорам — Д. Дорошенку, В. Шербаківському, А. Яковліву. Н. Полонська-Василенко так писала про відродження УВУ в Мюнхені: «Купка професорів УВУ, біженців з Золотої Праги, які нічого з собою не мали... які удруге в житті втратили усе, але зберегли святий вогонь в своїх душах і девіз «контра спем — сперо», — вони наважились серед руїн баварської столиці відродити Український Вільний Університет... той вогник, який запалено було ще у Відні, вогник, що сяяв у Празі і який вони, як огонь Прометея, принесли до Мюнхену. Справа була нібито безнадійна, але віра й відданість справі перемогли...» 76



76 Полонська-Василенко Я. Сторінки спогадів // Укр. історик. 1965. № 3 — 4. С. 47.



У Німеччині Дорошенко відновлював свої лекційні курси, читав по пам’яті, і це забирало багато сил. Крім того, він на громадських засадах очолював український Червоний Хрест («Українська громада в Німеччині»), допомагав улаштуванню церкви, українських гімназій та інших установ, що переїхали з Чехії. Зі створенням у 1945 р. в Аугсбурзі Української вільної Академії наук Дорошенко був обраний її першим президентом.

Саме тоді вчений знову дістав можливість працювати в архівах. Зокрема, у 1940 — 1941 рр. він здійснював пошукову роботу у варшавських сховищах — знайшов багато цінних матеріалів (зокрема до монографії про Петра Дорошенка) і замовив їх копіювання.

У цілому науковий доробок ученого 1931 — 1945 рр. був значним і продовжував основні напрями його наукових інтересів.

Історіографічні праці Дорошенка у цей час головним чином торкалися окремих науковців та розгляду їхнього доробку: Д. Багалій, А. Петров, М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький. Проте найбільше й найдетальніше Дорошенко зупинився на творчості Вячеслава Липинського, якому присвятив кілька серйозних статей.

Дорошенко також продовжував публікувати свої спогади: «Українці в першій Державній Думі» (Життя і знання. Львів, 1933, № 2 — 3); «Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918)» (2-е вид. Вінніпег, 1934); «Із моїх споминів про Українську студентську громаду в Петербурзі в 1902 — 1905 роках» (3 минулого. Варшава, 1939. Т. 2. C. 89 — 109); «З моїх спогадів про українське студентське життя у Варшаві в 1901 році» (Там же. С. 123 — 127); «Сторінки минулого» (Українська дійсність. Прага, 1940. № 3). Вийшло також кілька його біографічних нарисів про сучасників: В. Леонтовича, М. Левицького, В. Горленка, І. Горбачевського, О. Лотоцького, В. Біднова, М. Василенка, Лесю Українку, І. Нечуя-Левицького, Ф. Богушевича, О. Русова, Я. Бідло, В. Садовського, І. Кістяківського, І. Огієнка, Т. Зінківського, митрополита Андрея Шептицького, О. Потебню, Л. Старицьку-Черняхівську, М. Лисенка. Монографічні дослідження Дорошенко присвятив відомим українським діячам XIX — XX ст. — В. Горленку (Париж, 1934), Є. Чикаленку (Прага, 1934), В. Антоновичу (Прага, 1942).

На другому Українському науковому з’їзді у Празі в березні 1932 р. Дорошенко підбив підсумки діяльності української наукової еміграції за 10 років. Аналізу здобутків радянської та зарубіжної історіографії та розгляду окремих видань присвячені численні статті, рецензії, замітки вченого.

Дорошенко продовжував популяризувати творчість Т. Шевченка («Тарас Шевченко. Його життя і твори». Відень, 1942; численні статті про поета німецькою, французькою, англійською, італійською мовами). Кілька спеціальних історичних досліджень він присвятив історії гетьманщини: Петру Дорошенку та його східній політиці, Степану Опарі, Іванові Мазепі, Богдану Хмельницькому. Невеличкі популярні статті присвячує Дорошенко і більш ранньому періоду історії України (Данило Галицький, Петро Могила, Володимир Великий).

У цей час Дорошенко виступає також як історик церкви. Його узагальнюючі праці «Miejsce dziejów Kościoła w Historii Powszechnej» (Warszawa, 1936) та «Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу» (Берлін, 1940) не втратили свого значення і сьогодні.

Великий вплив на поширення у шведській історіографії новітніх поглядів на шведсько-українські стосунки та з’ясування відмінностей російської та української історіографії даної проблеми мала спеціальна стаття Дорошенка у професійному журналі шведських істориків 77.

Але найвагомішим здобутком цього періоду став двотомовий «Нарис історії України» (Варшава, 1932 — 1933) — синтез української історії з найдавніших часів до початку XX ст. Тут яскраво проявився вплив державницької концепції В. Липинського. Пізніше, у 1942 р., вийшло нове видання скороченого курсу «Історія України» (Краків; Львів). Україна в контексті західноєвропейської історії була розглянута в кількох узагальнюючих статтях ученого 78. У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вийшла англомовна «Історія України» Дорошенка, яка зіграла визначну роль у пропаганді українства в Америці .

На підставі численних знахідок у польських архівах Дорошенко написав фундаментальну біографію гетьмана Петра Дорошенка. Спочатку вийшло декілька статей на цю тему, затим була підготовлена капітальна монографія, яка мала вийти у Празі 1944 р. Війна перешкодила цьому, довгий час рукопис вважався втраченим, і лише у 1985 р. він був віднайдений і опублікований.

Восени 1942 р. Дорошенко задумав написати книгу про М. Драгоманова, без якого, на його думку, «українство було би незмірно убожчим, слабшим ідейно і морально». Необхідність такої праці вчений бачив у тому, що «на еміграції ввійшло в моду зневажати Драгоманова як «обрусителя», федераліста, космополіта і т. п. Ті, що це пишуть, роблять це задля демагогії, а ті, що читають і слухають, просто не знають Драгоманова. Це мене дуже обурює», — писав Дорошенко 80. 24 жовтня 1942 р. він прочитав публічну лекцію про Драгоманова, одначе книгу написати так і не зміг.



77 Historisk Tidskriff. Stockholm, 1937. Häfte 2. S. 129 — 149.

78 Див., напр.: Deutsche Monatshefte in Polen. Posen, 1937. Dec. S. 245 — 253.

79 History of Ukraine by D. Doroshenko. Edmonton, 1939. Спочатку короткий огляд історії України Дорошенка був вміщений у часописі «Review of the History of Ucraeena» (1933. № 1).

80 З листів Дмитра Дорошенка до О. П. Оглоблина // Укр. історик. 1966. № 1 — 2. С 104.



З початку німецької окупації Європи, коли українські наукові інституції отримали офіційні замовлення на дослідження проблем україно-німецьких стосунків, Дорошенко написав ґрунтовне дослідження «Die Ukraine und das Reich» (Leipzig, 1942). По закінченні війни становище українських емігрантських наукових установ змінилося. Частина з них перестала існувати через фінансові труднощі. Вчені роз’їжджалися у пошуках роботи.

У 1947 р. Дорошенко, прийнявши запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія, виїздить до Канади і в якості професора викладає історію України. Одночасно він продовжує очолювати Українську вільну Академію наук. У Вінніпезі вчений працював усього кілька років. Тут він тяжко захворів. Відчуваючи подих смерті і бажаючи скінчити свій шлях ближче до батьківщини, Дорошенко у 1951 р. несподівано повертається до Мюнхена, де продовжував діяти УВУ. Кількома днями після приїзду — 19 березня 1951 р. — він помер.

У післявоєнний період Дорошенко продовжував наукову працю. В Аугсбурзі вийшли чергове видання його «Історії України» (1947 р.), записки лекцій «Історіографія України» (1946 р.) та дослідження «Вячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (1946 р.).

Співпрацюючи з редакцією «Енциклопедії українознавства», Дорошенко у співавторстві з О. Оглоблиним написав узагальнюючі статті з джерелознавства та історіографії історії України (1949. Т. 1, ч. 2). В останній рік життя вченого вийшли його огляди української емігрантської преси післявоєнного періоду. Дорошенко написав і видав також свої спомини про 1901 — 1914 рр.

Вже після смерті автора кілька разів перевидавалися його узагальнюючі праці з історії України 81, історіографії 82, краєзнавства 83, спогади 1914 — 1928 рр. 84

У 70 — 80-х роках уперше були опубліковані три великі праці Дорошенка: «Гетьман Петро Дорошенко» (Нью-Йорк, 1985), «Короткий нарис історії християнської церкви» (Нью-Йорк, 1976) та повний текст статті у перекладі з німецької на українську «Що таке історія Східньої Європи» 85.

Дорошенко був прекрасним популяризатором. Він і сам вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. «Поки я не сиджу коло архівів, — писав він В. Липинському 24 грудня 1927 р., — доти з мене історик хіба в лапках... Оце моє фальшиве становище «історика», щоб Ви знали, — це моя болюча- рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч і знаю, які це ліки...» 86 «Не з моєї вини так сталося, — писав Дорошенко О. Оглоблину у червні 1942 р., — аж до самої еміграції я більше присвячував часу і праці діяльності громадській і політичній, ніж науці, в якій через те був скоріше аматором. Опинившись же на чужині, я був відрізаний від джерел, від архівів і знов же мусив зайнятись науково-педагогічною працею та й тією самою політикою... Отже, залишилося працювати хіба над історіографією та популяризацією» 87.

Така скромна самооцінка, безперечно, не відображає справжнього значення наукового і літературно-публіцистичного доробку вченого. Спадщина Д. І. Дорошенка, що налічує близько 1000 праць, ще чекає на фундаментальні дослідження.



81 Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 рр. Т. 1 — 2. Нью-Йорк, 1954; Вінніпег, 1973; його ж. Нарис історії України. Мюнхен, 1966; Київ, 1991.

82 Doroshenko D. A suryey of Ukrainian historiography. N. Y., 1957; idem Ukrainian historiography // Ukraine: Concise encyclopedia. 1971. Vol. 1. P. 559 — 579.

83 Дорошенко Д. По рідному краю. Нью-Йорк, 1956.

84 Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє — минуле. Мюнхен, 1969.

85 Дорошенко Д. Шо таке історія Східньої Європи: До питання про розмежування української і російської історії // Укр. історик. 1982. № 1 — 2. С. 5 — 21; № 3 — 4. С. 106 — 108; 1983. № 2 — 4. С. 113 — 131.

86 Липинський В. Архів. Філадельфія, 1973. Т. 6. С. 277.

87 З листів Д. І. Дорошенка до О. П. Оглоблина. С. 86.




Архів. Довгий час вважалося, що архів Дорошенка доемігрантської доби втрачений. Однак уже у 1926 р. віце-президент УАН С. Єфремов повідомив ученого, що його архів збережений якимось добродієм, 3 волі Дорошенка він був переданий у розпорядження УАН і потрапив до рукописного відділу академічної бібліотеки. На даний час архів Дорошенка, що містить документ ти до 1919 р., знаходиться у відділі рукописів ЦНБ АН України (ф. 318) і налічує 516 одиниць зберігання (особисті та офіційні документи; фотографії, рукописи тощо). Тут зберігається також невеличкий архів Наталі Михайлівни Дорошенко (ф. 170).

Збереглася також частина архіву Дорошенка за часів його перебування у Празі, яка разом з іншими документами українських установ у Чехо-Словаччині 1945 р. була вивезена до СРСР. Дане зібрання знаходиться у ЦДАВО України (ф. 4186, оп. l — 2) і налічує 29 одиниць зберігання (особисті документи, матеріали офіційного характеру, рукописи, листування тощо). Документи повоєнного часу знаходяться почасти в архіві УВАН у Нью-Йорку та в архіві УВУ в Мюнхені.



Бібліографія. Окремим виданням опублікована «Бібліографія праць проф. Д. Дорошенка за 1899 — 1942 роки» (Прага, 1942; 804 позиції). Бібліографію праць ученого, виданих у 1932 — 1980 рр., див.: Укр історик. 1982. № 3 — 4. С. 75 — 76.


















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.