Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня         Головна         Наступна





Симон Наріжний



Симон Петрович Наріжний — український історик гетьманщини, бібліограф, дослідник української еміграції у світі.

Народився Наріжний 30 січня 1898 р. у м. Сокілка Полтавської губернії. Дістав середню освіту у кобеляцькій школі, яку закінчив 1917 р. Вищу освіту здобув у Полтаві на історико-філологічному факультеті університету (1918 — 1921 рр.). Затим емігрував до Чехословаччини, де у 1922 р. став студентом філософського факультету Українського вільного університету у Празі і по закінченні отримав диплом доктора філософії (1927 р.). Тоді ж Наріжний був обраний викладачем кафедри всесвітньої історії середніх і нових віків Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де викладав протягом чотирьох років (1928 — 1932), видав навчальний посібник «Нариси з історії середньовіччя. Мусульманський світ» (Прага, 1931), огляд «Українські публікації до всесвітньої історії» (Книголюб. 1931. Кн. 3 — 4) та постійно вів рубрику аналізу матеріалів з україніки у часописі «Слов’янський огляд». Залишивши УВПІ, Наріжний перейшов на кафедру історії України і Східної Європи Українського вільного університету у Празі, де був обраний спочатку доцентом, затим — професором. У Празі Наріжний жив і працював до кінця другої світової війни. У 1929 — 1944 рр. учений виконував обов’язки секретаря Українського історично-філологічного товариства. Три роки (1945 — 1948) Наріжний був директором Музею визвольної боротьби України.

Залишивши Прагу, Наріжний недовгий час перебував у Західній Німеччині і у 1951 р. назавжди переселився до Австралії. Оскільки відповідних умов для продовження наукової праці вчений там не знайшов, від неї довелося відмовитися.

Симон Наріжний був учнем Дмитра Дорошенка і на початку своєї наукової діяльності плідно займався історією козаччини, особливо діяльністю гетьмана Івана Виговського, Галицькою угодою, московськими посольствами на Україні у XVII ст., запорізьким судочинством. З цієї тематики у 1928 — 1942 рр. він опублікував кілька цінних досліджень: «Московська служба Івана Виговського» (Зап. НТШ. 1928. Т. 149); «Гетьманство Івана Виговського» (Наук. збірник УВПІ у Празі. 1929. Т. 1); «Гадяцька умова в ввітлі української історіографії» (Наук. ювіл. збірник Укр. ун-ту в Празі, присв. президенту ЧСР Т. Г. Масарикові. Прага, 1930. Ч. 2); «Приняття московських посланців на Україні в др. пол. XVII в.» (Праці УВПІ. Прага, 1934. Т. 2); «Судівництво і кари на Запоріжжі» (36. Укр. ін-ту в Америці. Сент-Поул; Прага, 1939) та ін. Однак згодом наукові інтереси Наріжного перемістилися у галузь історіографії.

Предметом історіографічних студій Наріжного стала наукова спадщина В. Антоновича (Життя і знання. Львів, 1934. С. 161 — 163), в. Біднова (Тризуб. Париж, 1935. № 28 — 29; Памяти професора Василя Біднова. Прага, 1936. С. 12 — 32), М. Василенка (Наша культура. Варшава. 1936. № 8—12; 1937. № 1), Я. Шульгіна (Там же. 1937. № 4). Цілий ряд статей автор присвятив також діяльності наукових товариств та організацій.

Особливо цінний доробок Наріжного у вивченні української еміграції, її культурних, наукових, громадських установ та інституцій. Навіть сьогодні неперевершеною та інформативно найповнішою є фундаментальна книга Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942. Ч. 1), що вийшла під егідою Музею визвольної боротьби України. Ця праця виконана на унікальних матеріалах даного музею, який, як вже зазначалося, був вивезений у 1945 — 1946 рр. до СРСР, і до цього часу його матеріали не віднайдені. Тому книга Симона Наріжного водночас є і аналітичним авторським дослідженням, і антологією джерельних матеріалів. Відомо, що була підготовлена друга частина книги, яка загинула (чи не віднайдена) разом із музеєм.

Вже після виїзду автора до Австралії наприкінці 1950-х років вийшли друком підготовлені ним «Матеріяли до історії Музею Визвольної Боротьби України в Празі» (Цюріх; Вінніпег, 1957 — 1959. Т. 1 — 3). Велика його розвідка про історичне товариство Нестора-Літописця була опублікована «Українським істориком» у 1975 — 1976 рр.

Помер Симон Наріжний 23 липня 1983 р. і похований у Сіднеї 1.



1 Професор Симон Наріжний (1898 — 1983) // Укр. історик. 1983. № 2 — 4. С. 190.




Архів. Частина архіву та рукописів Симона Наріжного зберігалася у Музеї визвольної боротьби України. Їхня доля, як і доля фондів музею, невідома. Матеріали особистого архіву вченого збереглися у ЦДА Чехо-Словаччини (особисті документи кінця 20-х — початку 40-х років). Зберігся також автограф однієї з праць ученого 1934 р. про Івана Виговського (ЦДІА України у м. Львові. Ф. 309, оп. 1, од. 1669).

Австралійський архів Наріжного залишився у його родини.



Бібліографія. Повний список праць С. Наріжного до цього часу не складений і бібліографія не опублікована.

















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.