Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня         Головна         Наступна





Степан Сірополко



Степан Онисимович Сірополко — видатний український педагог і бібліолог.

Народився Степан Сірополко 1872 р. у м. Прилуки Полтавської губернії. Вищу освіту здобув у Московському університеті і свою кар’єру на ниві народної освіти почав саме у Москві. Сірополко завідував видавництвом редакцій «Южной России», «Русских ведомостей» та «Педагогического листка» (1911 — 1916 рр.). На початку століття він був уже знаним журналістом, педагогом і бібліографом. У 1901 р. вийшов його бібліографічний покажчик літератури з селянського питання. Затим була опублікована серія брошур: «Формы правления», «Общедоступное руководство к изучению законов», «Новое сельское общество», «Сельский староста» та ін. У 1916 р. Сірополко переходить до редакції «Народного образования».

М. Грушевський у своїх споминах згадує, як 1916 р. у Москві познайомився з Сірополком, про якого «багато чув як про визначного знавця шкільної справи і свідомого українця, котрий одначе все якось не дає себе втягнути в українське життя». Сірополко був свояком С. Петлюри, однак навіть ця обставина не долучила його спочатку до української справи. Грушевський писав, що родина Сірополка «була сильно занедбана з українського погляду, що аж дивно. І він, і його дружина були з Полтавщини — діти, ціла купа хлопців, їздили туди до бабки... І все-таки дома не тільки української мови, навіть української стихії нітрохи не було чути, і хлопці... не мали ніякого інтересу до українського життя» 1.



1 Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 8, С. 112 — 113.



І все ж саме у Москві Степан Сірополко долучився до української справи, ставши співробітником журналу «Украинская жизнь».

У 1917 р. Сірополко переїхав на Україну і плідно зайнявся народним шкільництвом у Києві. Його педагогічний хист був оцінений: Сірополка запросили стати радником із питань освіти при Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради. Затим Степан Онисимович був товаришем міністра народної освіти. Разом із П. Холодним він розробляв проект «єдиної школи» та видав «Взірцевий каталог шкільної і народної бібліотеки» (К., 1918).

У 1919 р. Сірополко переїхав до Кам’янця-Подільського і певний час викладав у тамтешньому університеті. Тут вийшли його книги «Завдання школи» та «Народні бібліотеки».

Із упадком Української держави Сірополко емігрував спочатку до Польщі, затим до Чехо-Словаччини. Певний час він перебував у Львові, де у 1924 р. вийшли друком його «Короткий курс бібліотекарства» та «Короткий курс книгознавства». У 1925 р. Сірополко був обраний професором Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де викладав протягом семи років. Одночасно Сірополко став професором Української господарської академії (затим Українського технічно-господарського інституту) у Подєбрадах.

Активно включившись у наукове та громадське життя української еміграції у Чехо-Словаччині, Сірополко зорганізував і очолив Українське товариство прихильників книги. З його ініціативи товариство почало видавати свій періодичний орган «Книголюб», який редагував сам Сірополко. Він також був ініціатором створення і головою Українського педагогічного товариства у Празі. Сірополка обрали також головою Союзу українських журналістів і письменників на чужині. Одночасно вчений був членом Українського історично-філологічного товариства у Празі і почесним членом львівської «Просвіти».

Основний науковий доробок Степана Сірополка на еміграції стосується історії, теорії та практики освіти на Україні, школозиавства, журналістики, книгознавства та бібліотечної справи. До числа найважливіших праць, виданих після 1925 р., належать: «Внешкольное образование. Курс лекций, читаннях в Русском Педагогическом Ин-те в Праге» (Прага, 1925), «Школознавство. Конспект лекцій, читаних в УВПІ у Празі» (Прага, 1926), «Дальтон-план» (Львів, 1928), «Самоосвіта» (Календар «Просвіти» на 1929 р.), «Бібліотечна справа на Україні в минулому та тепер в зв’язку зі станом духової культури» (Прага, 1928; укр. і франц. мовами), «Національне виховання» (Діло. 1925. № 26; Рідна школа. 1927. № 5 — 6), «Дитяча книжка як засіб національного виховання» (Діло. 1927. № 4), «Трудова чи фахова школа» (Там же. № 203), «Українська мова в зв’язку з українізацією та двомовністю в школі» (Там же. 1928. № 10), «Бібліотечна справа на Совєтській Україні за останнє 10-ліття» (ЛНВ. 1928. № 5), «Вища освіта на Совєтській Україні» (Студ. вістник. 1928. № 1), «Шкільна справа на Совєтській Україні» (Тризуб. 1926. № 54, 56), «Українізація професійної освіти на Совєтській Україні» (Там же. 1927. № 96), «Студентство на Совєтській Україні» (Там же. 1928. № 98, 152), «Як видається та поширюється книжка на Радянській Україні» (Діло. 1930. № 194), «Відгомін советської педагогічної преси на процес СВУ» (Тризуб, 1930, № 39), «Українська бібліографія та бібліографія україніки в галузі фільольогії» (Прага, 1931), «Основи журналізму» (Подєбради, 1932), «Народна освіта на Совітській Україні» (Варшава, 1934), «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937) та ін.

Певний інтерес становлять також окремі статті Сірополка з історії книги та про популярних авторів. Наприклад: «Знищена дисертація М. Костомарова» (ЛНВ. 1930. № 11), «Співець Запорожжя А. Кащенко» (Життя і знання. 1931. № 6), «Невіджалована втрата (П. І. Холодний)» (Календар «Дніпро» на 1931 р.).

Помер Степан Сірополко 1959 р. у Празі.



Архів. Особистий архів Сірополка зберігався в родині його сина _ географа і антрополога доктора С. Сірополка, що проживав у Празі. Частину матеріалів зберігає дочка вченого, яка також живе у Празі. Серед матеріалів празьких українських установ у ЦДАВО України збереглися рукописи двох праць ученого: «Життя та праця незабутнього громадянина Є. X. Чикаленка» (Ф. 4465, оп. 1, од. 867) і «Школа та вчитель у Чехословаччині» (Ф. 3972, оп. 2, од. 13).



Бібліографія. Список праць С. Сірополка опублікований не був. Існує складений ним самим перелік власних праць за 1923 — 1931 рр., що налічує 200 позицій (ЦДАВО України. Ф. 3972, оп. 1, од, 57, арк. 45 — 59).
















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.