Попередня         Головна         Наступна





Дмитро Чижевський



Дмитро Іванович Чижевський — філософ, історик філософії і слов’янських літератур, учений зі світовим ім’ям.

Родина Чижевських відома з XVIII ст. У 1743 р. предок філософа — «придворний тенор» цариці Єлизавети Петрівни Петро Чижевський одержав дворянський титул і був записаний у дворянську книгу Володимирської губернії. Згодом Чижевські переселилися на Україну. Пізніше, вивчаючи і захоплюючись польською барокковою літературою, Дмитро Іванович говоритиме друзям і учням, що його коріння іде з польського шляхетського роду і тому стоїть вище за російських дворян 1. Дід ученого Костянтин брав участь у Кримській війні і був севастопольським героєм. Він мав свій хутір у Гадяцькому повіті, а затим переїхав на Херсонщину. Батько філософа Іван Чижевський закінчив військову гімназію у Пскові, потім навчався в Артилерійській вищій школі та Артилерійській академії. Деякий час він викладав у Кронштадті. За листування із закордоном Іван Чижевський був заарештований, на два роки ув’язнений, а затим на три роки висланий до Вологди. Лише у 1894 р. разом із дружиною, випускницею студії Академії мистецтв Марією Єршовою він повернувся до свого маєтку на Херсонщині.



1 Вінценз А. Дмитро Чижевський // Сучасність (Мюнхен). 1988. №7 — 8. С. 112.



Знаменитим у родині Чижевських був також двоюрідний брат Івана Костянтиновича — відомий громадський діяч Павло Іванович Чижевський. Член Другої Державної думи, особисто знайомий із Михайлом Драгомановим, він належав до відвертих опозиціонерів і разом з молодим Володимиром Вернадським довозив із Женеви нелегальні українські видання.

Отже, майбутній філософ народився в сім’ї, в якій панували демократичні погляди, антицаристські настрої, атмосфера волелюбства і боротьби. Це сталося 23 березня 1894 р. в м. Олександрії Херсонської губернії, буквально через кілька тижнів після повернення його батьків із вологодського заслання. Тепер родина жила не на хуторі, а в самому місті, в центрі якого . мала власний будинок. Як згадував Дмитро Іванович, удома всі розмовляли українською, хоча мати була росіянкою. У цьому середовищі хлопчик дістав початкову освіту.

У 1906 р. Дмитра віддали до гімназії, яка, звичайно, мала виключно російське спрямування. Лише короткий час у ній викладав поет Вячеслав Лащенко, який «будив національну свідомість гімназистів». Однак Лащенко постійно перебував під наглядом і майже щороку переводився до іншої школи. Талановитим педагогом, організатором вечорів, дискусій та рефератів з літератури і мистецтва був Іван Звінський. Часто з рефератами виступав і Дмитро, який вже тоді вражав усіх обширними знаннями і начитаністю. Звінський пророкував: «Із Чижевського буде учений».

Дмитро і сам почав влаштовувати вдома зібрання гімназистів, які прагнули до самоосвіти. В родині була добра бібліотека, в тому числі заборонені книжки. Постійними членами гуртка були О. Власенко, П. Яремченко, М. Різниченко, І. Воронін, М. Чижевська, Р. та М. Липські, Л. Корф, П. Феденко. Засідання проходили в кімнаті Дмитра, де був домашній телескоп і чимало книг із природознавства (юнак тоді хотів бути астрономом). Члени гуртка читали і реферували політичну та економічну літературу, книги з історії, художні твори. Всі, і сам господар, були настроєні дуже радикально.

Восени 1911 р. по закінченні гімназії Чижевський вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де вивчав математику і астрономію. Він залюбки відвідував також лекції з філософії і брав участь у диспутах між «новокантіанцями» (проф. О. Введенський) та «інтуїтивістами» (М. Лоський). Астрономією Чижевський займався досить серйозно. Вже у 1912 р. з’явилась його перша наукова публікація. Затим — ще кілька статей і низка заміток у часописах «Астрономическое обозрение», «Известия Русского общества любителей мироведения» та ін.

Чижевський продовжував підтримувати зв’язки з колишніми членами свого гуртка. Від 1912 р. він почав писати листи українською мовою. Це сталося якраз тоді, коли у Державній думі йшли дебати щодо вживання української мови у народних школах. Зрештою Чижевський став відкрито вживати українську і в особистому спілкуванні, незважаючи на посилення реакції. За свідоцтвом П. Феденка, Чижевський на той час вважав головною загрозою української державності невигідне географічне положення України. При цьому Дмитро згадував слова Вольтера: «L’Ukraine a toujours aspiré à être libre» («Україна завжди прагнула бути вільною»).

У Петербурзі Дмитро провчився лише два роки: північний клімат виявився шкідливим для його здоров’я. У 1913 р. Чижевський покинув, за його виразом, «смітничок Миколи» і перевівся до Київського університету Св. Володимира, але вже на історико-філологічний факультет.

У цей час у Києві активно розвивалися гуманітарні науки. Не стояло на місці і громадське життя. Зокрема, Чижевський із захопленням читав місячник українських соціал-демократів «Дзвін», в якому друкувалися Д. Антонович, Л. Юркевич, В. Левинський та ін. Його, як і всіх демократів, обурила заборона російського уряду святкувати у 1914 р. 100-літній ювілей Шевченка. Чижевський обурювався також із того, що преса представила демонстрації протесту в Києві як дії «мазепинців», прихильних до Австрії та Німеччини.

Між тим у повітрі зависла загроза війни. Чижевський передбачав можливе розгортання подій. Він вважав, що немає сенсу обороняти «тюрму народів» і пророкував, що в разі невдачі у війні почнеться революція, яка очистить шлях для вільного розвитку Росії та України.

У 1915 р. за завданням керівництва УСДРП Чижевський об’їздив осередки партії у Катеринославському промисловому районі. Цей його рейд не залишився таємницею: за ним стежила охранка. Врешті за революційну пропаганду Чижевський був заарештований, але зміна влади у Петрограді врятувала його від в’язниці.

У 1917 р. Чижевський був обраний до Центральної Ради як представник російських меншовиків. 22 січня 1918 р. він голосував проти незалежності УНР 2.

Одночасно Чижевський продовжував навчання в Київському університеті, який закінчив із дипломом першого ступеня восени 1919 р. Його дипломна праця, присвячена філософії Шіллера, була визнана кращою, і Чижевського залишили для підготовки до професорського звання на кафедрі філософії 3.



2 Bojko-Blochyn J. Dmytro Ivanovyč Čyzevskyj. Heidelberg, 1988. S. 7.

3 Автобіографія Д. Чижевського // ЦДАВО України. Ф. 3972, оп. 1, од. 189, арк. 43 — 48.



Під час політичної боротьби за владу в Києві Чижевський неодноразово вступав у дискусії з представниками більшовицької партії, розкриваючи волюнтаристичну та диктаторську спрямованість її діяльності. Спочатку він вирішив не виїздити з Києва. Тоді ж молодий учений одружився з Лідією Маршак — дочкою заможного київського купця Ізраїля Маршака, згодом доктором медицини. Чижевський пережив усі захоплення Києва різними арміями і був свідком усіх переворотів та режимів, по-своєму оцінюючи кожен із них. Так, діяльність уряду гетьмана Скоропадського він вважав головною причиною української руїни. Опора гетьманської влади на російські реакційні сили і німецьке військо, знущання над селянством, репресії проти політичних і культурних українських діячів — усе це, на думку Чижевського, давало грунт для більшовицької пропаганди. Біла ж армія продемонструвала свій шовінізм, спаливши у 1919 р. в Києві всі українські книги, які лише потрапляли їй до рук. Чижевський називав Добрармію «пропащою». Переживши кілька більшовицьких панувань у Києві, Чижевський відверто зауважував, що цей режим не знає справедливості й гуманності, повертаючи суспільство до варварства. Він дивувався, що Олександр Блок піднімав цих «звичайних злодіїв-душогубів» до рангу нових «апостолів» Христа. Сам Чижевський ледь не загинув через більшовиків: у 1921 р. він був заарештований, і по дорозі вартовий хотів його застрелити власноручно, щоб «не томитися, йдучи на гору до тюрми». Лише щасливий випадок врятував ученого.

На той час Чижевський отримав офіційні запрошення на доцентуру по кафедрі загального мовознавства Вищих жіночих курсів та по кафедрі філософії Інституту народної освіти (колишнього Київського університету) Однак через непевність ситуації він так і не почав викладати 4.

Оцінивши руйнівну сутність більшовицького режиму, Чижевський разом Із дружиною влітку 1921 р. через Польщу емігрував до Німеччини. Обидва продовжили навчання спочатку в Гейдельберзі, затим у Фрайбурзі. Чижевський студіював філософію у відомих учених — Гуссерля, Ясперса, Ріккерта, Кронера, Хайдегтера та ін. Він уже перестав думати про повернення і був переконаний, що під більшовиками партійна диктатура буде чимдалі наростати, щоб утримувати під своєю п’ятою багатонаціональну державу. Єдине що, на думку Чижевського, могло дещо пом’якшити цей режим, — це розвиток освіти й науки.

У грудні 1923 р. Чижевський був запрошений до Праги на посаду лектора УВПІ ім. М. Драгоманова по кафедрі філософії з предмета логіки. Однак аж до березня 1924 р. вчений не міг почати занять і взагалі виїхати з Фрайбурга через відсутність візи. Лише з середини навчального року він почав працю. У 1925 р. Чижевський був обраний на посаду доцента і вів курси історії філософії, історіографії філософії, вступу до філософії, естетики. У лютому 1927 р. Чижевський подав до габілітації книгу «Фільософія на Україні (Спроба історіографії)». Вчена рада присудила Чижевському звання професора. У 1929 р. він став також професором УВУ.

У Празі вчений брав активну участь у діяльності українських наукових організацій і товариств. Протягом 1925 — 1930 рр. він прочитав ряд надзвичайно цікавих доповідей в УЇФТ: «Завдання історії української філософії», «Нове з історії української філософії», «Проблема ночі», «До теорії пізнання», «Шевченко і Давид Штраус», «Герйніус і його книга про Київські печери», «З історії астрології», «Філософічний метод Г. Сковороди», «До джерел символіки Сковороди», «Невідома брошура Бакуніна» та ін.5 У товаристві прихильників книги Чижевський виголосив доповідь «Книжка як об’єкт філософічного дослідження».

Одночасно вчений співпрацював з російськими емігрантськими науковими товариствами та інституціями. Так в «Русском историческом обществе в Праге» у 1927 — 1930 рр. він виступав з доповідями: «Шиллер и Братья Карамазовы Достоевского», «Объем философского чтения в Киевской Академии XVII — XVIII веков» 6. Лекції Чижевського організовував також «Русский народами университет в Праге»: «Знак, понятие символ», «Наторк и Достоевский», «Платон в Древней Руси», «Из истории мистики в России», «Язык Лескова» 7. В «Русском философском обществе» Чижевський мав доповіді, які викликали цілу хвилю обговорень: «Советская философия», «Проблема формальной этики», «Феноменология как наука», «Национальная политика и особенности национального образования в СССР» 8.

У Празі Чижевський видав курс лекцій з логіки (1924 р.) та першу частину хрестоматії з історії філософії (1926 р.). Там же двома виданнями (1926, 1928 рр.) вийшла його книга «Фільософія на Україні (Спроба історіографії)», а затим — «Нарис з історії філософії на Україні» (1931 р.). Темою, яка пройшла через усе життя вченого на еміграції, стала філософія Григорія Сковороди. На цю тему Чижевський написав низку статей і монографічне дослідження 9.



4 Феденко П. Дмитро Чижевський // Укр. історик. 1978. №1 — 3. С. 112 — 118; №4. С. 100-118.

5 ЦДАВО України. Ф. 4465, оп. 1, од. 858, арк. 26, 72, 74, 77, 116, 118, 160, 163, 164, 174, 181.

6 Там же. Арк. 124, 168, 199.

7 Там же. Арк. 223 — 227.

8 Там же. Арк. 232, 234.

9 Чижевский Д. Г. Сковорода и немецкая мистика // Тр. Рус. нар. ун-та в Праге. 1929. Т. 2. С. 283 — 301; його ж. Философия Г. С. Сковороды // Путь (Париж). 1929. Т. XIX. С. 23 — 56; його ж. Філософічна метода Сковороди. Львів, 1930; його ж. Філософія Г. С. Сковороди. Варшава, 1934.



Окремі праці вченого присвячені філософії та світогляду Т. Шевченка 10. Огляди з історії філософії та поширення перекладної літератури на Україні до XVIII ст. Чижевський публікував в іншомовних спеціальних виданнях. Праці вченого наприкінці 1920-х років виходили і на Україні 11.

В історії європейської філософії Чижевського цікавили Платон, Гегель (дуже цікавою є німецькомовна праця «Гегель в Росії»), Кант, Шіллер, Ніцше. Декілька статей він присвятив аналізу творчості, філософії та психоаналітики Достоєвського.

Найбільша кількість публікацій Чижевського празького періоду належить до жанру рецензії. Учений рецензував книги з філософії Шпета, Радлова, Кронера, Степуна, Багалія, Асмуса, видання з педагогіки Левицького, Русової, Машкіна, Столярова, Ряппо. Окремі рецензії Чижевський подав на праці Леніна («Социалистическая революция и задачи просвещения») та Троцького («Задачи коммунистического воспитания») 12.



10 Чижевський Д. Шевченко і Д. Штравс. 1927 // ЦНБ АН України. Ф. X, од. 12427; його ж. Думки про Шевченка // Студей (Прага). 1926. № 4.

11 Чижевський Д. Нові досліди над історією астрології (1913 — 1918) // Етногр. вісник. 1929. Кн. 8.

12 Русская школа за рубежом. Прага, 1925. № 13 — 14.



Глибокі й оригінальні дослідження Чижевського 20-х років принесли йому світову славу. У 1931 р. університети Бонна і Галлє одночасно запросили вченого очолити кафедри славістики. Чижевський вирішив обрати Галлє, де почав свої виклади у 1932 р. і проживав аж до кінця світової війни. Паралельно у 1935 — 1938 рр. учений викладав слов’янські мови в університеті Йєни.

Наукові заслуги Чижевського були вшановані присудженням йому у 1933 р. в університеті Галлє звання доктора філософії. Тепер він міг габілітуватися. Однак адміністрація заборонила габілітацію Чижевського через «неарійське» походження його дружини. Ця обставина стала також причиною того, що вченому заборонено було переведення на кафедру філософії Віденського університету. Німецька влада не дала Чижевському дозвіл навіть очолити кафедру філософії в університеті Братислави у 1942 р.

Ще з 1939 р. вчений мав запрошення з Колумбійського університету в Нью-Йорку і почав переговори про можливість виїзду. Однак на перешкоді знову постав фашистський режим. У серпні 1941 р. поліція офіційно заборонила Чижевському виїзд із Галлє. Нависла загроза концентраційного табору.

Та все ж часи перебування у Галлє були дуже плідними. В університеті вчений вів численні курси зі славістики, історії слов’янських літератур, українського письменства, історії культури слов’янських народів, слов’янських мов (в тому числі української), читав лекції зі слов’янської міфології та містики, історії протестантизму у слов’ян. Чижевський керував також спеціальним семінаром, де вивчалися польська і чеська поезія, київські літописи, житія святих і новітня література слов’янських народів. Цей семінар приваблював обдарованих студентів. У ньому було підготовлено шість докторських дисертацій, чотири з яких вийшли окремими книгами, а також близько 20 наукових статей, що друкувалися в німецьких академічних виданнях.

Сам Чижевський за період перебування на еміграції і головним чином у Галлє видав за 1921 — 1945 рр. 450 власних праць. В архівах Галлє вчений зробив ряд цінних знахідок. Це в першу чергу твори відомого чеського педагога і мислителя XVII ст. Яна Амоса Коменського і серед них «Пансофія». Тут Чижевський віднайшов і латиномовні твори українських учених, що у давні часи навчалися у західноєвропейських університетах, а також латинські поезії Феофана Прокоповича.

Воєнні часи Чижевський пережив дуже скрутно. Він постійно голодував, а одного разу навіть втратив свідомість і випав з вікна на бруківку. Бог урятував його і цього разу.

Після окупації Німеччини Чижевський не побажав залишатися під «опікою» радянських служб. Залишивши у Галлє свою унікальну бібліотеку, рукописи, копії документів, він у 1945 р. переїхав до Марбурга, де відразу почав виклади зі славістики. Як тільки відновив свою діяльність УВУ та постала Вільна УАН, Чижевський став їх дійовим співпрацівником. Його зусиллями у Марбурзі був відкритий Слов’янський семінар, директором якого призначили самого Чижевського. Одночасно кілька відомих університетів пропонували йому професорські посади. Однак недруги вченого постаралися створити йому в очах американської адміністрації опінію «комуніста» і він не зміг отримати візи на виїзд.

Лише у 1949 р. Чижевський зміг виїхати до Гарварда. Тут він після довгих років розлуки зустрівся з дружиною та донькою Тетяною. Вченого вразив убогий стан українознавства у Гарварді, де в університетській бібліотеці він знайшов лише «Кобзар» Шевченка... в російському перекладі

Громадська і наукова діяльність Чижевського у США була зосереджена в основному в УВАН, де він читав доповіді, виступав на конференціях публікував статті в її збірнику «Аннали». Під егідою Академії він видав англійською мовою свою порівняльну історію слов’янських літератур

Пересвідчившись, що Америка не може дати йому «наукової поживи» Чижевський у 1956 р. з радістю погодився на переїзд до Гейдельберга, де відкрився Слов’янський інститут при місцевому університеті. Вчений став директором інституту і розгорнув бурхливу діяльність: читав лекції, вів семінари, писав книги і статті різними мовами, редагував багатотомові міжнародні наукові журнали, видав вибрані твори Я. А. Коменського тощо. У журналі «Zeitschrift für slavische Philologie» Чижевський вів рубрику «Lesefrüchte» («Плоди читання») — цю своєрідну енциклопедію славістики, що вражає обсягом знань та ерудицією автора. В 1956 р. у Нью-Йорку побачила світ його фундаментальна «Історія української літератури від початків до доби реалізму», яка згодом була доповнена і перевидана в англійському варіанті.

За короткий час Чижевський зміг зробити Слов’янський інститут кращим славістичним центром у Європі. Вчений «віддавав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною», як згадував сучасник 13. Заради інституту Чижевський ішов на неймовірні речі: наприклад, закуповував книга на суми, що в - кілька разів перевищували бюджет не лише інституту, але й усього університету. Щоправда, колеги нарікали на його нестерпний характер, різкість, називали «прима-балериною». Все це головним чином було викликано болючою реакцією вченого на посередність у науці. Тут Чижевський був безпощадний. Хоча не можна не зазначити, що «ворогами науки» він вважав не лише обмежених людей, а й тих, хто думав інакше, ніж він сам. Характер Чижевського ускладнювався також тим, що він був дуже самотньою людиною. Під кінець життя самотність стала справжньою трагедією вченого.

Безперечно, Чижевський був колоритною, навіть легендарною постаттю, про нього, як і про Ясперса, вже при житті переказували легенди. Подейкували, що саме він став прототипом професора Пніна у відомій повісті Набокова.

Втім, як зауважують сучасники, у Чижевського «за зовнішньою маскою була захована велика чутливість, не тільки літературна, але й особиста; ще глибше заховані були релігійні почуття. З цим останнім пов’язане було також — цілком незрозуміле для більшості його колег — зацікавлення надприродними проблемами, включно з відьмами, демонологією та всякими духами» 14.



13 Вінценз А. Дмитро Чижевський. С. 112.

14 Там же. С. 114.



Чижевський неодмінно брав участь у всіх з’їздах славістів. Був він і на Міжнародному конгресі славістів у Празі в 1968 р., де зустрівся зі співвітчизниками і з сумом констатував низький рівень радянської науки та заляканість вчених під доглядом «політруків». Ознайомившись із фаховим часописом «Український історичний журнал», Чижевський, наприклад, кинув: «Годиться для готтентотів». А випущену в Києві у 1954 p. «Історію української літератури» за редакцією академіків О. Білецького, М. Гудзія та Є. Кирилюка він назвав «політичним памфлетом», де віддається перевага виключно соціальним та політичним елементам і головна мета авторів — «ствердити, що українська література завжди залежала від російської, яка, мовляв, була безмежно вища...» Фальшування фактів, на думку Чижевського, ставило цю та інші книги радянських авторів поза межі науки 15.

Безперечно, це не могло не викликати зливи огульної критики «буржуазного націоналізму» Чижевського у радянській пресі; Та вчений реагував на це не більше, ніж на «полеміку баби Палажки». Чижевський продовжував розвінчувати діяльність різних інститутів АН УРСР, зокрема розвиток ідеї злиття націй та мов академіком Білодідом. Засудив він і Солженіцина за роман «Август 1914» як «реакціонера».

Особливо запам’ятався сучасникам виступ Чижевського на конгресі славістів у Празі в серпні 1968 р. Для доповіді Чижевського про східнослов’янське барокко, яка обіцяла бути фурором, виділили найбільший зал, який вщерть заповнився слухачами. У зазначений час з’явився Чижевський і заявив російською мовою, що доповіді читати не буде на знак протесту проти замовчування його імені в СРСР. Це був справжній скандал. Однак коли через тиждень у Прагу вступили радянські війська для придушення «заколоту», вчинок Чижевського вже оцінювали інакше: «Тільки він знав, як треба говорити з росіянами!» 16.

Стосунки Чижевського з «українською партійною наукою» на еміграції теж складалися не надто добре. Вчений не визнавав будь-якої політизації науки, саме тому він змушений був вийти з колегії професорів УВУ. Чижевського не задовольняла також українська закордонна преса своєю «грубістю, фанатизмом і зарозумілістю». Не випадково в ювілейній промові 1964 р. вчений сказав: «Мої українські земляки, за малими винятками, ледве чи мають зрозуміння для моїх праць, і я був примушений в минулому році виступити із різних українських культурних організацій» 17.



15 Чижевський Д. Совєтська історія української літератури // Укр. збірник (Мюнхен). 1955. C. 66 — 74.

16 Вінценз А. Дмитро Чижевський. С. 115.

17 Orbis Scriptus: Ювіл. збірник на пошану Д Чижевського. Мюнхен, 1966.



Далекий від будь-якого шовінізму, Чижевський підтримував зв’язки з російськими колами на еміграції, російською мовою читав лекції, друкувався у нью-йоркському місячнику «Новый журнал». Однак власне до великорусів він ставився досить стримано. Натомість до поляків він мав велику симпатію і казав, наприклад, що якби за Сигізмунда III його син Владислав став московським царем, «то через одне покоління Москва сама обтяла б бороди і довгі капкани та почала б танцювати мазурку».

В цей час, у період «відлиги», до Гейдельберга іноді приїздили радянські студенти по лінії «культурного обміну», і Чижевський читав їм лекції українською мовою.

На повоєнні роки випадає пік наукової слави вченого. Він був обраний членом АН у Гейдельберзі, Хорватської АН у Загребі, інших наукових установ, президентом Товариства славістів у ФРН, неодноразово обирався головою міжнародних конгресів славістів. У 1954 та 1964 рр. на честь 50- та 70-ліття вченого вийшли два збірники статей.

Однак у 1968 р була проведена реформа німецької вищої освіти, яка примусила Чижевського та Інших професорів найвищого гатунку покинути університет: Останній навіть відмовився виплачувати пенсію вченому через відсутність необхідного контракту. Лише після значних зусиль друзів та учнів Чижевському призначили невелику пенсію.

Склавши повноваження директора Словенського інституту, Чижевський мав виклади на теми з літератури й філософії в різних університетах Німеччини. Його лекції, як і раніше, притягали численних слухачів. Чижевський мав неперевершений талант лектора.

У 1974 р. 80-літній учений видав унікальне дослідження про Григорія Сковороду. Того ж року він, судячи з листів, закінчував свою давню дорогоцінну мрію — книгу про Гоголя, а також почав писати дослідження «Шеллінг в Росії». Як зауважував П. Феденко: «В ньому далі горів огонь безстороннього пізнання фактів. Все на світі будило в ньому інтерес науковий та естетичний. Він досліджував проблеми літератури, мовознавства, філософії, історії, зокрема історії слов’янських народів, містики, характерології, теології. Писав на теми астрології, цікавився ономастикою, зокрема українською» 18. Велику наукову вагу мають і студії Чижевського з математичних методів у лінгвістиці (доводив ґрунтовну відмінність між російською і українською мовами та близькість останньої до хорватської).

Оцінити загалом наукову спадщину Дмитра Чижевського дуже важко. Його перу належить понад 900 праць, які потребують нового осягнення. Зараз можна вирізнити лише ті найважливіші напрями наукових інтересів ученого, на яких він зробив визначні відкриття.

Головним об’єктом зацікавлень Чижевського була історія літератури. Почавши з детального вивчення давньоруської (староукраїнської) літератури, вчений, проаналізувавши питання форми, показав, що авторами її зовсім не були темні, обмежені ченці. Завдяки грекам вони знали античну літературу, риторику, поетику і мали їх за зразок. Чижевський дуже глибоко вжився в епоху і суть предмета. За свідченням сучасників, він так само вільно почував себе у 1037 р., як і в 1937. Фундаментальна «Історія староруської літератури» Чижевського, що вийшла німецькою мовою 1948 р. у Франкфурті, стала класичним синтезом даної теми.

Надзвичайно плідно займався вчений також слов’янською (польською, чеською, українською) барокковою літературою та російською поезією XIX — початку XX ст. «Його неймовірне знання німецької літератури, — писав А. Вінценз, — включно з невідомою широкому колу літературою 17 ст., його незрівнянне ознайомлення з публікаціями про бароккову літературу, навіть французьку та іспанську, допомагали йому робити все нові відкриття у славістиці, бо ніхто інший не міг пишатися таким широким світоглядом, такою ерудицією і такою феноменальною пам’яттю, як Чижевський» 19.



18 Феденко П. Дмитро Чижевський. С. 111.

19 Вінценз А. Дмитро Чижевський. С. 109.



У числі перших учений відкрив ряд складних стилістичних явищ у польській, чеській, російській та українській поезії XVII — XVIII ст. Він довів необхідність відносити деяких російських поетів XVIII ст. не до класицизму, а до барокко. В останні роки життя Чижевський створював нову концепцію розвитку російської літератури XIX ст. Цікаво, що ті явища письменства, які він вважав негідними літератури (соцреалізм), він обминав узагалі. Лише одного разу вчений написав статтю з приводу вручення Шолохову Нобелівської премії. Проте в ній Чижевський стверджував, що перший хірург, який вирізав апендикс, заслуговує Нобелівської премії, але чи варті її усі ті, хто робить такі ж операції тепер?

Чижевський був серед небагатьох, хто намагався іти до розуміння середньовічної літератури через її емблематику. З цього погляду він досліджував польську літературу від Кохановського через Потоцького і Міцкевича до Тувіма. Значний внесок зробив Чижевський також у вивчення словацької літератури і філософії. На терені богеемістики сенсацією стали відкриті ним невідомі твори Яна Амоса Коменського. Чеська бароккова поезія також була предметом його наукових інтересіа

Проте найвище ставив Чижевський польську літературу, зокрема поезію, з якою, наприклад, російська поезія XVIII ст. «не йшла ні в яке порівняння». Загальний огляд і співставлення слов’янських літератур з особливою увагою до польської Чижевський здійснив у «Порівняльній історії слов’янських літератур» (Берлін, 1968; Вандербілт, 1971). Дуже багато з польської поезії Чижевський знав напам’ять і часто цитував. Найбільше шанував він поезію польського барокно — Морштина, Семпа, Наборовського, Вацлава Потоцького.

Великим здобутком були дослідження Чижевського на терені української літератури від її початків до другої половини XIX ст.20 Найзначнішим у цій ділянці було відкриття вченим української бароккової поезії. Він побачив польські та латинські впливи назвіть у творах «Савонароли українського ренесансу» Івана Вишенського. Класичним залишається і дослідження про бароккову поезію Сковороди. Неабияке значення для україністики мають також праці Чижевського з історії вітчизняної філософії.

Широта інтересів Чижевського була просто феноменальною. Поряд із найглибшими проблемами філософського плану він цікавився демонологією, кінологією, навіть гастрономією. Чижевський був людиною, яка вільно почуває себе і в минулому, і в сучасності. У науці він завжди ішов у ногу з новітніми досягненнями. Публікації зі структуральної лінгвістики або теорії множин викликали у нього жваве зацікавлення навіть на схилі років. У житті Чижевський теж не відставав від часу: купував собі модні краватки, ходив на фільми про Джеймса Бонда тощо. Вчений дуже любив музику і сучасне мистецтво, постійно відвідував виставки і купував твори молодих художників.

У 1976 р. загострилася давня хвороба Чижевського — астма, яка дала ускладнення на серце. Однак учений не захотів лягти до лікарні, не міг розлучитися зі своїми книгами і рукописами, розкладеними по столах та по підлозі усіх його кімнат. Він дописував свого «Гоголя». Залишалася остання глава. Вчений говорив друзям: «Чи Гоголь боявся смерті, не знаю... Я боюсь тільки того, що не встигну дечого доробити, а потім неприємно буде, що не буду знати, що далі діється в світі». До останніх хвилин Чижевський жив наукою — замислював книгу про Андрія Бєлого...

З Америки приїхали дружина та дочка. Зібралися близькі. Це було по суті прощання. 18 квітня 1977 р. Дмитра Івановича Чижевського не стало. Він заповів не ховати його за православним обрядом, тому промову над тілом виголосив протестантський теолог. Університет не віддав останньої шани відомому професору, однак учнів, колег і друзів було багато. Вони і провели вченого на останній спочин серед старих в’язів і берез на кладовищі Бергфрідгоф у Гейдельберзі.

Давній друг ученого П. Феденко так оцінив значення Чижевського для вітчизняної та світової науки: «Ця втрата, як незагоєна рана, буде довго викликати біль і жаль у серцях людей науки і сум у душах усіх, що знали благородний характер покійного. Учені такого рівня родяться раз на століття або й рідше. Між творцями української науки, що діяли за правилом «sine ira et studio», — Михайлом Максимовичем, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Іваном Франком, Михайлом Грушевським — ім’я Дмитра Чижевського залишиться в пошані, поки живе українська нація та її культура» 21.

Архів. Особистий архів Чижевського по його смерті потрапив до бібліотеки Гейдельберзького університету, де (згідно з твердженням А. Вінценза) знаходиться і зараз. Частина документів зберігається в родині дочки вченого у США.



20 Чижевський Д. Історія української літератури. Прага, 1942. T. 1 — 2; його ж. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк, 1956; його ж. A History of Ukrainian Literature. Littleton, 1975.

21 Феденко П. Дмитро Чижевський. C. 117.




Бібліографія. Список праць Чижевського вміщений у виданні: Orbis Scriptus: Ювіл. збірник на пошану Д. Чижевського. Мюнхен, 1966.

















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.