Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня         Головна         Наступна





Андрій Яковлів



Андрій Яковлів — визначний український історик права, автор численних праць зі звичаєвого, цивільного, карного, морського права, громадський та політичний діяч.

Народився Андрій Яковлів 28 листопада 1872 р. у Чигирині. По закінченні початкової школи навчався у Київській духовній семінарії (1890 — 1894 рр.), а затим на юридичному факультеті Дерптського та Київського університетів. У Києві Яковлів став членом Українського наукового товариства та членом управи київської «Просвіти». Певний час (з 1913 р.) працював адвокатом округи Київської судової палати.

Ще зі студентських років Яковлів захопився науковою діяльністю і почав досліджувати київські архіви. Перша його наукова праця з’явилася 1901 року. Однак постійні наукові студії стали предметом занять Яковліва з 1907 р., коли він став членом УНТ, в органі якого — часописі «Україна» (кн. 3) були опубліковані дві статті: «Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у XV — XVI ст». та «З історії регістрації українських козаків». Перша ж капітальна праця «Засечная черга Московского государства» вийшла у Києві в 1916 р.

Революція 1917 р. активізувала громадсько-політичну діяльність української інтелігенції. Це торкнулося і Андрія Яковліва, який організував Товариство українських адвокатів у Києві та був у числі фундаторів Українського правничого товариства.

У квітні 1917 р. Яковлів був обраний членом Української Центральної Ради. З березня 1918 р. він виконував обов’язки директора канцелярії УЦР. А наприкінці квітня Яковлів як надзвичайний посол України відбув до Австро-Угорщини. Після встановлення гетьманату Павла Скоропадського Яковліва відкликали до Києва і призначили директором департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ. Коли ж до влади прийшов уряд Директорії; Яковлів став надзвичайним міністром і головою дипломатичної місії в Голландії та Бельгії. Ці обов’язки він виконував аж до ліквідації місії у 1923 р. Зокрема Яковлів мав завдання укласти фінансово-економічну угоду від імені уряду УНР з Амстердамським банком та добиватися включення Українського товариства Ліги Націй у всесвітню Лігу Націй 1.



1 ЦДАВО України. Ф. 4438, од. 6; ф. 4465, оп. 1, од. 10.



У 1923 р. Яковлів отримав статус емігранта і оселився у Празі, зайнявши посаду доцента Українського вільного університету. У 1928 р. він був вбраний професором УВУ і викладав тут цивільне право. Десять років (1935 — 1945) Яковлів очолював кафедру цивільного права УВУ. Двічі (1930 і 1944 рр.) його обирали ректором університету. Одночасно Яковлів був професором права Української господарської академії у Подєбрадах, а у 1939 р. виконував обов’язки директора Українського наукового інституту у Варшаві. Із створенням у 1938 р. Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук у Варшаві Яковлів був обраний її генеральним секретарем.

У празький період Яковлів був активним членом різних наукових і громадських установ. 1926 року його обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Яковлів був фундатором і головою Українського академічного комітету при Міжнародній комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві (1930 — 1931 рр.), а також головою і постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Яковлів став одним із засновників, членом управи, заступником голови, а затим головою Музею визвольної боротьби України та членом Історично-філософічного товариства у Празі. Саме до Яковліва як відомого представника української науки на еміграції та видатного громадського діяча зверталося у 1933 — 1934 рр. лондонське Прес-бюро з проханням надіслати статті до збірника «Україна і український народ» 2. З огляду на великий авторитет Яковліва його часто запрошували посередником у суперечках українських емігрантських кіл (зокрема у справі про звільнення з УВУ Д. Антоновича, В. Щербаківського та С. Наріжного через «відсутність професорських кваліфікацій»).

До 30-х років Яковлів не поривав зв’язків з Україною. Збереглися, зокрема, листи до нього проф. В. Щербини з Києва 1927 p.3 Того ж року у збірнику на пошану Д. Багалія у Києві вийшла стаття вченого про договір 1654 р. Однак із початком сталінських репресій і голодомору ці зв’язки перервалися.



2 Там же. Ф. 4465, оп. l. од. 8.

3 Там же. Ф. 4438, од. 7.



У Празі Яковлів плідно працював на науковому терені. Були видані його підручники та загальні курси: «Теорія доказів у цивільному процесі», «Торговельне право», «Цивільне право», «Цивільний процес» тощо. Тут з’явилося чимало статей про копні суди на Україні, про українське звичаєве право, про історичні традиції української державності. Вчений спеціально розробляв питання юридичних відносин (договірної системи) України і Росії у XVII — XVIII ст., впливу старочеського права на литовсько-українське, досліджував проблеми кодифікації українського права у XVIII ст., конспіративного листування у XVII ст. Виступав Яковлів і з мемуарно-публіцистичними статтями (про Симона Петлюру, конституцію УНР, українську студентську громаду в Дерпті).

Цікавою сторінкою у житті Яковліва є його діяльність під час другої світової війни. У 1942 р. він установив наукові контакти з директором Інституту досліджень Магдебурзького права проф. Гьорлітцом щодо видання збірника грамот і привілеїв на Магдебурзьке право містам України. З цією метою Яковлів відновив зв’язки у Києві і почав жваве листування з директором Архіву давніх актів (затим — Центрархіву) Н. Полонською-Василенко. Остання вибрала 46 грамот на магдебургію з актових книг та збірки покійного чоловіка — академіка М. Василенка. Яковлів очолив колектив по підготовці видання. Його співпрацівниками були: Н. Полонська-Василенко, Л. Окиншевич, О. Оглоблин, В. Геппнер (директор Київської центральної бібліотеки), В. Міяковський (директор Головного історичного архіву) та В. Дубровський (співробітник Харківського архіву). Збірник був закінчений і відправлений у Магдебург. На жаль, доля цієї унікальної праці до цього часу не з’ясована. У Національному архіві Чехо-Словаччини збереглося лише листування Яковліва з цього приводу та чернеткові матеріали.

Одночасно вчений випускає серію фундаментальних праць, найціннішою з яких є монографія «Німецьке право на Україні і його вплив на українське право з 16 по 19 століття», яка була видана у 1942 р. німецькою мовою.

Наприкінці квітня 1945 р. Яковлів покинув Прагу і виїхав до Західної Німеччини, а пізніше — до Бельгії, де продовжував займатися історією українського права.

У 1952 р. вчений переїхав до США і оселився у Нью-Йорку. Будучи дійсним членом і керівником правничої секції Української вільної Академії наук, він брав участь в усіх її засіданнях. Учений виголошував і власні доповіді («Спомини про службу у міністерстві закордонних справ за гетьманату», «Про автора історії Русів» та ін.), які затим публікувалися у «Аналах УВАН». У числі останніх капітальних праць Яковліва була книга 1954 р. «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року».

Наукова спадщина Андрія Яковліва досить значна. Його праці виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами. Найважливішою ділянкою досліджень ученого були україно-московські договори часів Хмельницького, Виговського і пізніше. У першу чергу слід назвати праці: «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654» (Ювіл. збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. К., 1927. Т. 1); «Статті Богдана Хмельницького в редакції 1659 р.» (Ювіл. збірник на пошану акад. М. С. Грушевського. К., 1928. Т. 1); «Московські проекти договірних пунктів з гетьманом Іваном Виговським» (Зап, НТШ, 1933. Т. 127); «Українсько-Московські договори в XVII — XVIII віках» (Праці УНІ у Варшаві. 1934. Т. 19); «Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.» (Нью-Йорк, 1954) та ін.

Цілий ряд праць Яковлів присвятив копним судам на Україні. Вчений ретельно розробляв також проблеми історико-теоретичних підвалин українського права та впливів на нього чеського і німецького права. На цьому терені значну наукову цінність становлять його праці: «Впливи старочеського права на українське Литовської доби XV — XVI в.» (Прага, 1929), «Українське звичаєве процесуальне право» (Прага, 1931), «До Історії кодифікації українського права XVIII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1937. Т. 2), «Німецьке право в працях українських правників XVIII ст.» (Наук, збірник УВУ. Прага, 1942. Т. 3), «Нові джерела кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ» (Прага, 1944) та ін.

Кілька робіт Яковліва присвячено українському законодавству та судовому процесу новітньої доби: «Історичні традиції української державности» (Париж; Софія, 1937), «Основи Конституції УНР» (Париж, 1937) та ін. Окрема розвідка Яковліва стосується процесу над вбивцею Симона Петлюри — «Паризька трагедія» (Збірник памяти Симона Петлюри. Прага, 1930). Яковлів спробував наново дослідити питання про автора «Історії Русів» (Istoriya Rusov and its Author // The Annais of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. 1953. VoJ. 3, № 2/8). Цікавими є також його розвідка «Конспіративне листування в Україні в 2-й пол. XVII в.» (Праці УІФТ. Прага, 1941. Т. 3) та спогади «Українська студентська громада в Дорпаті» (З минулого. Варшава, 1939. Т. 2).

Даний короткий огляд основних напрямків наукової діяльності та перелік праць ученого не є вичерпними. Однак сказане підтверджує прийняту в зарубіжному українознавстві оцінку Яковліва як одного з кращих українських правників та істориків права.

Помер Андрій Яковлів 14 травня 1955 р. у Нью-Йорку, де і похований.

Архів. Частина особистого архіву Яковліва, що знаходилася у Празі і була здана ним для зберігання до Музею визвольної боротьби України, у 1945 р. була вивезена до СРСР. Лише вісім рукописів збереглися у ЦДАВО України (ф. 4438). Поки що архів Яковліва у Києві недоступний для дослідників. Частина листування та документів науково-громадської діяльності вченого залишилася у Празі і нещодавно віднайдена у Національному архіві Чехо-Словаччини. Рукописи рефератів Яковліва знаходяться в архіві Української вільної Академії наук (Нью-Йорк).

Особистий архів Яковліва останніх років життя зберігала його дочка Галина Тимошенко. Згідно з конфіденційними даними, після смерті батька вона втратила розум і спалила папери Яковліва, зокрема надзвичайно цінні його спомини.



Бібліографія. Повна бібліографія праць А. Яковліва досі не складена і опублікована не була.

















Попередня         Головна         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.