Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Михайло ДРАГОМАНОВ

«ПЕРЕДНЄ СЛОВО» [ДО «ГРОМАДИ» 1 1878 p.]



І


«Громада» видається для громад тієї країни в царствах Росії й Цісарщини (Австро-Угорщини), на котрій живуть люди, що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і. Люди по цих громадах, хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою й звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й на найдальших кінцях її люди пам’ятали добре про других земляків своїх. І досі наші селяни-чорнороби йдуть на заробітки й на виселки найбільше в ті країни, по котрих здавна жили або ходили батьки їх, по котрих і тепер живуть земляки, і мало вважають на те, як поділені ті країни між царствами та начальствами. Тільки між письменними людьми й на нашій Україні заслабла чутка про громади наших людей, і більше вважаються казенні межі й поділи її, бо ті письменні люди тепер мало мають спілки з мужиками, а більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служби чужим царствам і панствам, між котрими поділена наша Україна.

От через те ми бачимо, що треба перш усього нагадати тим письменним людям про ті межі, в котрих живуть наші люди і в котрих лежить наша земля.

Українська земля — там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн.

Отже мужики ці живуть в тій межі, котру читач наш сам собі може навести на карті по тих місцях, що перелічимо далі. Хай почне він на заході сонця трошки на південь од Білостока в Городненській губ. в Російській імперії і трошки на схід сонця од Сєдльця в Царстві Польськім і веде межу через Красностав, Янів, Крешів в тому Царстві, а далі в Цісарщині через Ярослав на захід Дубенка, Сянока, а звідти трохи не під самий Старий Сандеч, а од того через гори Бескиди (Карпати) мало не до Пряшева (Eperiess) в Угорщині, од нього до Ужгорода (Ungvar), Мукачева (Munkacz), Хуста (Huszt), Сегіта (Sziget) до Чорногори в тім кутку, де сходяться казенні межі Галицька й Буковинська до Угорської, а звідти до Кірлібаби, на межі Угорській, Буковинській і Седмигородській (Трансільванській).

Тут починається південна межа нашої України: йде вона од Кірлібаби на Чернівці (Czernowitz), столицю Буковини, й звідти недат леко знов входить в Російську імперію, йдучи на південь од Хотина в Бессарабщині, далі через Сороки з добрим крюком під Більці в Бессарабщині ж, а потім понад Дністром, подавшись трохи на захід аж до Дністрового лиману й до моря, до Білгороду (Акерман), а звідти на захід понад морем аж до Дунайського гирла з довгою вузенькою полосою од Акерману в середину Бессарабщини, а на схід од Акерману морем до Перекопа, а потім по Арабатській косі під Феодосію та Керч, далі через пролив на Тамань, а звідти через Новоросійськ по південній межі землі козаків Війська Кубанського (чорноморці) і далі мало не до великого коліна на р. Кубані.

Східна межа нашої України піде, закручуючись, то на схід, то на захід повз Новочеркаськ в землі козаків донських, Слов’яносербськ в Катеринославщині, а далі на схід поза Богучари й Павловське в Воронезькій губернії.

Північна межа нашої України йде поза Павловським, через Коротоянь в Курській губ. на середину між Старим Оскалом і Обоянню, а звідти під Корочу, навкруг Суджі, вище Новгорода-Сіверського та Городні в Чернігівщині, до Лоєва на Дніпрі в Могилевській губ., далі Дніпром до гирла Прип’ятського, а далі мало не скрізь р. Прип’яттю до Пінського в Мінській губернії, а там через Пружани в Гродн[енській] губ. під Білосток.

Всього буде в цій межі землі більше 13 500 кв. миль. А наших людей в ній налічують в Росії 14 239 129 та в Австрії — 3 032 000 (в Галичині — 2 312 000, в Буковині — 200 000, в Угорщині — 520 000), всього більше 17 000 000 *.



* Про це все дивись: Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», IV. («Чтения в Московском] общ[естве] истор[ии] и древностей», 1876, I, III, 676 — 747, с этногр. картою); Mихальчука «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» («Труды этногр.-стат. экспедиции в Юго-зап. край» П. П. Чубинского, т. VII, 453 — 512 с картою) ; Риттиха «Этнограф. карта Европ. России»; Риттиха «Племенной состав контингентов русской армии»; Суворина «Русский календарь на 1877 г.»



По цих межах наші мужики мають сусід мужиків од Білостока до Бескидів — ляхів, або поляків, за Бескидами до Ужгорода — словаків, од Ужгорода до Хуста — угрів, од Хуста аж до гирла Дунайського — молдаван (волохів, руминів), коло гирла — болгарів, тих, що в Болградських виселках живуть; по морю Чорному проти наших мужиків сидять татари, (в Добруджі) болгари, турки, греки, грузини, абхазці і т. і.; далі по сухій межі коло наших мужиків сидять сусіди-мужики: татари (в Криму), черкеси (за Кубанню), а од Кубанського коліна по межі східній і північній аж під Новгород-Сіверський — москвини (москалі, руські, великоруси), а далі білоруси (невірно — литвини, лицьвяки).

Ніхто не може перечити, що така сила народу, коли б була на своїй волі й в спілці, то здоліла б що-небудь зробити доброго для себе й стати в пригоді для сусід. Тільки ж оддавна усе те, що робилось на нашій землі й навколо, вело не до того, щоб міцніше звести наші громади в спілку, а щоб розбити й ту спільність, яка й була сама по собі й поміж громадами, й поміж людьми в кожній громаді. Не час тепер розказувати багато, через що воно так було. Перша причина й тут, звісно, була — місце, на котрому довелось жити нашим громадам: на великій дорозі, через котру перлись в Європу степовики — вояки з Азії і через котру до них добирались великі царства, сусідні з нашою Україною. Закарпатську нашу Україну (країну, яка звалась давно Мукачівщина) ще в X ст. захопила держава Угорська, в XIII ст. по степах наших і на самому Поділлю сіли татари, а з XIV стол. Польща забрала Галичину, Молдавщина — Буковину, литовсько-білоруські князі по волі й по неволі загорнули під себе все, що зосталось нашої землі, і тоді наші люди вкупі з білорусами й литвинами почали хоч увільнятись од татар і посунулись до самого Чорного моря. Але в XV — XVI стол. берег Чорного моря із тим, що було під Молдавщиною, захопила Турецька держава. Тоді ж таки Литовська держава дісталась під Польщу з усією нашою Україною, що була за князями литовського роду. Панство, що вийшло з своїх і чужих вояків, котрих мусили багато держати наші громади, затим що їх з усіх боків чіпляли, а далі й велика доля попівства й частина міщанства, приладжуючись до чужого начальства, повертались у нас в людей зовсім чужих мужикам нашим, в поляків, а далі, коли подніпрянська Україна з ½ XVII ст. перейшла по волі й по неволі під Московське царство — в москвинів. А в Цісарщині, куди дістались в XVIII ст. частини нашої землі то од Польщі (Галичина), то од Туреччини (Буковина), стали засідати на нашій землі ще й пани-німці. Міста ж наші за поміччю чужого начальства населились найбільше жидами, котрих чужі нашим громадам начальства то навмисне накликали до нас, як польське, то не пускали виходити з нашої землі, як московське. Так наші українці зостались майже тільки селяни й городяни-чорнороби, та трохи з малого купецтва й попівства, а попівства, панства, начальства й купецтва на нашій Україні єсть і московського (найбільше на лівім боці Дніпра й в степах), польського (найбільше од Дніпра до Бескид), угорського (за Бескидами), молдавського (в Бессарабщині й в Буковині). Всі ті, чужі нашим мужицьким громадам, люди між собою, кожна порода, спільніші, ніж де-небудь, бо окрім того, що одно роблять, ще й однієї мови, віри й породи, а нашим мужикам чужої, нагнітали й нагнітають наші мужицькі громади ще більш, ніж по всіх других країнах нагнітає їх начальство, панство й купецтво.

Кілька разів за останні триста років селяни наші вставали, щоб скинути з себе панування чужих людей, і всякий раз показувалась сила й родинства й земляцтва між мужицькими громадами на нашій Україні, невважаючи на те, що вони були не дуже то письменні, й на те що вони ніколи не були під одною державою. В часи найдужчих повстань нашого мужицтва проти панства показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілці проміж себе. Найбільша сила, чутка про котру дійшла до самих далеких мужицьких громад нашої України, була козацька Січа Запорозька, куди зібралось найвільніше мужицтво з усієї України, — осередок «Вольностів Війська Запорозького», або вільної землі української. Так в ½ XVII ст. за приводом вибраного «січовим товариством старшим і меншим» і всім повставшим проти польської неволі народом «за гетьмана Війська Запорозького й всієї України малоросійської» Богдана Хмельницького спільне повстання мужицьке, а почасти й міщанське, піднялось од Лубенщини до Надвірної під Бескидами. Війна між сусідніми царствами за нашу Україну та безладдя між козацтвом поділили знов нашу Україну й положили пустелю між правим боком Дніпра й лівим, котру потім суд царства та панства Московського, Польського та Турецького звелів зоставити віковічною 2. Тільки ж наше мужицтво не послухало того суду й знов почало оселяти правобічну Україну подніпрянську під захистом знов появившогося там козацтва за фастівського полковника Палія (1688 — 1704). Знову стали горнутися до того козацтва й селяни й міщани з усієї України обох боків Дніпра аж до Перемишля в Галичині, а також і деякі пани, котрі не хотіли зовсім ділитись од мужицтва й між котрими ми знаходимо перший в наших країнах примір пана хлопомана, написавшого перш польську книгу, а потім пійманого в мужицькій одежі з листом, звавшим народ до повстання (Данило Братковський, скараний судом в Луцьку 1702 p.).

В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од москвинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика 3, січових товаришів *). Далі до кінця XVIII ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи.



* Просимо читачів глянути в «Летописи Самоила Величка» т. I, 32 — 33, 75 (листи Б. Хмельницького), 80 — 89 (лист мовбито писаний Богданом Хмельницьким в 1648 p., a на самім ділі пізніше складання, в котрому показується, що думали козаки в другій половині XVII ст.); т. II, 224 — 226 (л[ист] кош[ового] Мартиновича), 343 — 345 (л. кош. Сірка), 394 — 396 (од того ж), а найбільше 467 — 472 (л. кош. Сірка), 539 — 543 (л. кош. Гусака), 557 (л. кош. Гр. Сагайдачного); III, 62; Соловьева 4 «Истор. России», т. XIV, 182 — 193 (лист повстанського гетьмана Петрика), тамож 180 (л. кош. Гусака). Всі листи з 1648 р. до 1692.




Вважливе діло: в ті ж часи, коли найближче було наше мужицтво до волі, а вся наша Україна до спілки національної, тоді ж наша Україна найбільше звертала на себе увагу й сусіднього мужицтва усякої породи й становилась і йому в пригоді, або, інакше кажучи, мала найбільше ваги інтернаціональної. В ті ж названі часи козацька Україна була й притулком для міщанських і мужицьких втікачів польських, волоських, сербських, московських, а найбільш усього білоруських; од чутки про козацтво українське піднімалось мужицтво й польське, а білоруське так цілими повітами козачіло й приставало до спільних громад (федерації) козацьких полків українських.

Тільки через що б там не було, а сталось не так, як бажалось козацтву й мужицтву українському, і коли сила держав польської й московської, за поміччю козацького панства, скасувала козацтво перше на правім боці Дніпра (1711 — 1713), а потім і на лівім (Гетьманщину й городове козацтво — в 1765 p., Січу й Низове — раз в 1709, вдруге в 1775), мужицтво наше скрізь дісталось в тяжку неволю, а земля наша розірвалась між сусідніми царствами і начальствами. Перед світом стали замість одного нашого народу в Росії — Малоросія, тобто тільки Чернігівщина й Полтавщина, Слободська Україна, тобто Харківщина й далі до Острогожська, куди тікали на землю, записану здавна за Московським царством, наші люди з польської сторони в XVI — XVII ст., Новоросія, колишні Вольності війська Запорозького, котрі країни начальство ділило на губернії, як знало само, прилучувало наші громади до чужих, населяло між нашими громадами чужих, зганяло наші і т. д.; в Польщі те ж саме робилось по воєводствах, причому більша частина наших країн залічувалась в Малопольські землі, а друга, північна, — в Литовські! Скрізь по наших землях засіло чуже панство, а наші громади мужицькі одірвалися одна од одної, і люди по громадах теж одірвались один од одного. Після всякого безладдя й тяжкої війни пропала держава Польська, і більша частина нашої України, на правім боці Дніпра, дісталась під одне царство Московське, тільки старі порядки мало перемінились, хіба що до польського панства ще прибавилось московське. Друга, менша частина, Галичина, дісталась під Цісарщину, під котрою теж зосталось панство польське, та ще й та Галичина, котра й під Польщею була окремим воєводством Руським, тепер тісніше зчеплена була з польським воєводством Краковським, а в Буковині, котру, як сказано було, здобула Цісарщина од Турції, зчеплено було наші громади з волоськими та над тими й другими було поставлено начальство німецьке.

Так поряд наша Україна була поневолена й поділена, а люди й громади розірвані одні од одних, і сама думка про волю й спілку їх придавлена в мужицьких громадах, а ще більше в письменних людей. І так сталося саме тоді, коли скрізь в Європі, а особливо на західній половині її, складались ті думки про людське життя й про державні й громадські порядки, котрими тепер заправляються всі освічені люди — так сталося в XVIII ст. Саме в XIX ст. письменним людям на нашій Україні довелось, вже по старих книгах та по увазі до неписьменних людей, добиватись до того, хто вони, чим вони були й чим мусять бути.

Як тільки втихомирились наші країни після страшенної війни й безладдя, серед которого одігнано Туреччину од Чорного моря й Дністра й пропала Польська держава, і як тільки знову почала рости в наших сторонах без перериву наука, хоч і по чужих школах, так і почала рости поміж письменними українцями думка про наші громади, про волю їх і про спільність їх на всій нашій Україні. Початок зроблено на подніпрянській Україні, де більше задержалось колишнього козацького духу.

З кінця XVIII ст. починають показуватись зводи історії козацької України, хоч і писані не нашою мовою *. Зараз за тим починаються проби письменних людей наших писати чистою мужицькою мовою жартівливі й жалосні книги про селян наших **. Далі більше прибавилось уваги до козацької історії, а за тим і до мужицьких споминів про неї, пісень і т. д., а далі й до усяких пісень і казок мужицьких ***.



* Нашою мовою писані літописі козацькі з XVII й початку XVIII ст. (Самовидця, Грабянки, Велички й др.), дякуючи порядкам, котрі перетягли письменство з нашої України в Петербург і Москву, зоставались ненапечатаними аж до 40 — 50-х років XIX ст. Через те ж мало стали відомі в нас і писання латинські, польські, французькі і т. і. про козацтво XVII ст. В кінці XVIII ст. появились перші печатні зводи козацької історії французькі й німецькі: Шерера 5 — «Annales de la Petite Russie ou Histoire des Cosaques de l’Ukraine», 1788, Енгеля 6 — «Geschichte der Ukraine und der Ukrainischen Kosaken», 1796. Наші: «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 г.», изд. Рубаном. СПб., 1777; «Летописец Малыя России», изд. Туманеним, СПб., 1793. Сюди ж треба поставити й «Историческое известие о возникшей в Польше Унии» Никол. Бантыша-Каменского, написане по волі Катерини II ще в 1795 р., але надруковане тільки в 1805.

** Котляревського «Енеїда» почата в 1798 p., перші три пісні напечатаю тільки в 1809 р. в Петербурзі, скінчена в 1825 р., а вся напечатана в Харкові тільки в 1842 р. «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» написані в 1819 р. Для «вольного театру» в Полтаві, напечатані в 1837 p.; писання Гоголя-батька, Квітки, Гулака-Артемовського й ін. полтавців і харківців 10-х і 20-х pp. XIX ст. Тоді ж і перша граматика чисто мужицької мови української Павловського 1818.

*** «История Малой России» Дм. Бантыша-Каменского. СПб., 1822 (тричі видана до 1842 р.); «История Малороссии» Н. Маркевича. СПб., 1842 — 1843; «Опыт собрания старинных малороссийских песен» кн. Цертелева. СПб., 1819; «Малороссийские песни» Максимовича. М., 1827; «Украинские песни», 1834, «Запорожская старина» Изм. Срезневского, 1833 — 38, по більшій часті фальшиві, зроблені по Рубану й по «Истории русов» та колись дуже читались; «Малорусские и червонорусские думы и песни» Пл. Лукашевича. СПб., 1836; «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» 7. М., 1833 і т. д.



Вже з тих чисел, які ми навмисне поставили в примітках, можна бачити, як то важко було розростись тій думці письменних людей про козацтво й мужицтво наше й в XIX ст. в кріпацькій, чиновницькій і централізованій Росії. А тим часом і в самому мужицтві порушилась думка помститись за кріпацтво й неволю, вирватись хоч на час з неї, і показувались немов забутки старого козацтва, немов початки нового, романтичне гайдамацтво Гаркуші 8 на лівім боці Дніпра, й Кармелюка на правім, котре пускало об собі нові пісні й казки *. А по всій Україні то там, то сям піднімались маленькі бунти крестянські, та втікачі в степи та виселки іноді й великими купами на слободи в степи, на котрих жили колись запорожці. Коли далі деякі письменні українці стали більше приглядатись до старої козаччини й до теперішнього стану мужицтва, то вже й українські писання їх стали показувати початок думки, щоб вернути козацьку волю на Україні **. Далі роздумавшись, українські вчені люди забажали ясно волі усього люду нашого од кріпацтва, письменства для нього, спільності усієї землі й своєї волі (автономії) для неї чи то в Росії, чи то в спільній і вільній Слов’янщині. Такі думки вже дуже пробивались в «Истории Русов, или Малой России», буцімто писаній Георгієм Кониським, архієписк. Білоруським, котора почала дуже пильно переписуватись українським панством в 20-ті роки, а напечатана була тільки в 1846 р. *** Зовсім явно думки такі вилились та ще й нашою мужицькою мовою в писаннях Шевченка з 1840 по 1847 р. То були бажання хоч невеличкого київського кружка приятелів Костомарова й Шевченка «Кирило-Мефодіївське братство» 9, про котре знайдете розмову в дальшій нашій книжці і котре було скаране царем Миколаєм в 1847 р.

Подібно ж і на правім боці Дніпра серед споляченої шляхти почала звертатись увага до своєї країни, рости спомини про козацтво й гайдамацтво, увага до мужицтва ****.



* Пісня Кармелюкова:

Од богатого візьму я, а бідному даю,

І так гроші поділивши, сам гріха не маю.

** Єремії Галки (Костомарова) «Переяславська ніч» і «Сава Чалий», трагедія з кінця 30-х років, і А. Могили (проф. Метлинський) «Думки та співи» і т. і.

*** В ті ж часи, як певно писалась та «История русов», козацька історія підбивала й вільний дух по всій Росії, як це видно із Рилєєва — «Исповедь Наливайка» й «Войнаровский».

**** Українська школа польських поетів (Мальчевський, Залеський, Гощинський і др.).



Тільки тут було менше прихильності до козацтва й менше уваги до мужицтва, і думка не про свою волю України, а про прилучення її до поновленої Польщі. Тільки й тут серед партії «демократів» були думки про увільнення мужиків од кріпацтва серед повстання для того поновлення Польщі.

Тим часом мужицтво наше показувало, що йому дуже не терпиться в кріпацтві, а найбільше по правім боці Дніпра, по старій козацько-гайдамацькій полосі коло Дніпра й скрізь під панством польським. До того ж сюди мусили зайти чутки й про повстання «хлопське» в Галичині, котре підняли в 1846 р. на цей раз більше польські, ніж наші, мужики й од котрого багато панів втікало й в Росію. Саме начальство російське здумала вдержати панське здирство хоч на правобічній Україні і зробило «інвентарні правила» 1847 про землю й роботу кріпаків. Правила ці не вдовольнили кріпаків, котрі піснях своїх жалілись, що «чиновники полигались з панами». В часи ж севастопольської війни 1855 р. мужики в Київщині піднялись цілими селами, щоб іти «в козаки, на вільні степи», де буцімто всім «цар обіцяв волю й землю» 11. Знайшовсь один з польських студентів демократів (Розенталь), котрий пішов до мужиків розказувати їм що вони те не од царя, а од спільного повстання з поляками получать, і, звісно, пропав в Сибіру. Після війни скрізь по Україні кріпаки стали ждати волі то од царя руського, то од Наполеона, а потім, коли вийшла звісна воля без землі 19 февр[аля] 1861 p., то вони скрізь стали ждати «нової волі» й «слушного часу», коли вся земля буде поділена між людьми рівно, так що сам цар мусив казати в Полтавщині виборним з мужиків, що «нової волі» він не дасть. Були й такі, що казали, що прийде якийсь Гарабурда 12 (Гарібальді) і дасть нову волю.

Це все, що робилось в самому мужицтві українському з 50-х років, отдавалось і на тих письменних українцях, котрі, почавши од козаколюбства раніших часів, стали пильніше приглядатись до мужицтва, а найбільше, коли між ними став сам мужик зроду, Шевченко, котрого в 1857 р. повернуто з невільної служби в Азії. Письменні українці, по більшій часті ті, що були в товаристві Кирило-Мефодіївському, і найближчі до них, стали більше виступати з своїми думками в печаті, в окремих книгах (Куліша, Марка Вовчка, Костомарова, Шевченка і др.), а далі в місячному виданні «Основа» 1861 — 62. Коли ж після 1863 р. стало важко говорити українцям в Росії, то вони стали писати по галицьких часописах, наприклад в «Меті» 13 1863 — 64 pp. і в «Правді» 1867 — 75.

Перше прихильники українського люду й країни виступали смирно, бажаючи небагато: волі печатати книги рідною мовою й вчити нею по нижчих школах, волі особи в державі російській, полегшення бідноти мужицької, повертання панства й попівства на Україні до породи української, до згоди з мужицтвом. (Дивись Шевченка «Посланіє до земляків», статті Куліша й Костомарова в «Основі» й «Дні»). Навіть Шевченко, котрий в думах своїх та піснях йшов дальше (напр., «Заповіт»: «Поховайте та вставайте — кайдани ломіте!» 4 і т. д.), коли писав простою мовою (прозою), то радий був вдовольнитись і тим малим, котрого він бажав в «Посланії». Тільки дальший зріст вільних думок (демократії й соціалізму) в Європі й в Росії в 60-ті роки, примір поляків, котрі змагались повставати (1860 — 63 pp.), увага на бажання самого мужицтва нашого, а до того байдужість українського панства й навіть ворогування доброї долі панства й попівства (найбільше вищого) до всіх тих бажань українських, ворогування проти них доброї волі панства, попівства й чиновництва в Московщині, заборона начальством печатати книги українські (наукові й церковні) і байдужість до того навіть вільнолюбивих московських людей — це все показало декому з українців марність надії на все те, що панує на Україні й по всій Росії.

Ще з 50-х років почали вироблятись серед молодих з письменних людей на Україні ті думки, котрі вороги їх з поляків назвали «хлопоманією», а з жидів і москвинів — «українським сепаратизмом», тобто думки про те, щоб підняти чорноробів, вигнати усяке панство й начальство з України й поставити на ній вільну козацько-мужицьку державу або повернути хоч таку свою волю, яку мала Україна в Московському царстві за часи гетьманів. Безперечно, що такі думки ворушились по гарячих головах. Тільки таких людей було ще мало, й вони мало що робили не те, щоб доводити ті думки до діла, але й щоб більше привернули людей до них. Та до того по підбитих українах (провінціях) усяким освіченим людям важче було так навчитись і зібратись докупи, як навіть це можна було і в столицях Росії. Через це «хлопоманські» й своєвільні думки на Україні в 50 — 60-х pp. мало в кого стали досить ясними й дужими, а потім на кілька часу й зовсім були притихли.

До того ж і праця невеличкої купки українських «хлопоманів» поневолі мусила розбиватись на усі боки од наукового досліджування старовини й мови народної до праці серед мужицтва. А тут ще й польське повстання случилось якраз тоді, коли тільки що українські «хлопомани» і прихильники «своєї волі» стали складатись в упорядковані купки й громадки й виясняти собі свої думки й приводи, чого і як добиватись. Українці бачили, що начальство московське й помосковлене панство й попівство наклада руку й на самі смирні праці українські, як, наприклад, на книги й школи; а тоді ж таки панство польське на правім боці Дніпра прямувало до того, щоб якбільше забрати в свої руки наше мужицтво й повернути старе Польське королівство, і самі найвільнодумніші польські демократи, навіть ті, що згоджувались з тим, що Україна не в усьому подібна до Польщі й мусить мати якусь-то свою волю, все-таки змагались прилучити її до Польщі, з чого не могло б бути нічого, окрім панування поляків над українцями, а далі й панства над мужиками. Мужицтво українське в часи повстання польського 1863 р. само повстало проти поляків, щоб «завоювати собі землю», як колись козаки, і тим примусило й начальство царське дати йому більше землі, ніж її дано було скрізь по царській волі 1861 р. На правобічній Україні, в губерніях Київській, Подольській, Волинській, як і в інших, де було польське панство, почались переглядання «уставних грамот», що були зроблені од 1861 до 1863 р. російським начальством і панством (по більшій часті польським) з 1864 р. по 1869 р. В тих трьох губерніях наші крестяни здобули через те на 20 % більше поля, ніж вони було дістали до польського повстання *.



* Дивись «Труды этнограф.-статист. экспедиции в западнорусский край». Материалы, собранные П. П. Чубинским, т. VII, 515.



Це все не зосталось без сили над прихильниками української волі, і тим більше, що вони як «хлопомани» більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж яким-небудь державним порядкам. До того ж тоді скрізь в Європі ходили думки, навіть між соціалістами, що поліпшатись господарство мужицьке може й без вільного державного строю, за поміччю царства, а до того в Росії була дуже міцна думка, що прихильник мужиків мусить мало не в усьому йти з мужиками. А мужики українські стали за царя, від котрого сподівались землі, проти поляків. От через це все думки й праця українських вільнодумців і «хлопоманів» роздвоїлись: не лишаючи незадовольства проти начальства московського за його нагніт на українську волю й породу (національність), хлопомани раді були, що те ж начальство сповня хоч частину їхнього бажання про справи господарські (економічні) і дає нашому мужицтву хоч в одній країні трохи більше землі.

Таке роздвійство ще додало причини, через що українське «народовство» в 60-ті роки не виступило перед своїм людом і перед усім світом з прямими думками про те, що сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе усяке панство й державство.

Потроху дійшло й до того. Ще з 1866 р. начальство царське спинилось навіть і з тими невеличкими ділами, котрі воно почало робити для мужиків, напр[иклад] з школами, з переміною податків, і почало явно йти назад і більше держати руку панства навіть і на правім боці Дніпра. До того й тут виявилось в 70-ті роки, що й надання нашим мужикам трохи більше землі не рятує їх од бідності й од того, щоб вони не мусили запродуватись в найми або кидати свою батьківщину й шукати собі виселків, де вони знаходять ту ж саму неволю, що од неї думали втекти. Тим часом за 10 — 15 років після волі 19 февр[аля] 1861 р. вспіло нарости нове панство — багатирське, Іноді з самих мужиків і козаків, з сільської старшини, котре поприставало до ранішого панства — дворянського й купецтва, також почало нагнічувати мужицтво й збільшило число чужих йому людей на Україні. Між бідним мужицтвом знову почала ходити думка про те, Що мусить таки наступити новий переділ землі, вже од нового, коли не од теперішнього царя. Так знову мужицьке життя поставило й перед письменними українцями думку про те, як вийти мужицтву нашому з тієї нової неволі, в котру воно дісталось, ще не зовсім вирвавшись з старої панської й зовсім не вирвавшись з чиновницької (Царської).

Західна Європа й Америка, де тим часом вкінець розбились надії прихильників чорноробства на поміч од Бонапартів, на поміч од держави в Пруссії (Staatshülfe), в котрих можна було бачити, як по самих вільних державах (Англія, Швейцарія, також С.-Америк[анські] Спільні Держави) мужицтву живеться далеко не красно, навчали, що мужицтву ніхто не поможе, окрім його самого. В Україні, в котрій все, що вище мужика, двічі, коли не тричі, чуже йому, це ще більше мусило бути правдою, ніж де-небудь. Нарешті начальство царське ще раз наложило руку навіть на самі смирні початки праці над тим, щоб перенести в мужицтво науку й звести панство з мужицтвом хоч однаковою мовою: воно заборонило в 1876 р. вкінець печатати українські книги на Україні, а з них — наукові книги й де-небудь в Росії, причому знову показалась або байдужість до цього нечуваного в Європі діла, або й явне ворогування проти українства з боку московського й помосковленого панства, навіть з самих вільнодумців. Та байдужість і те ворогування тільки осмілили царське начальство робити, що здума, над Україною.

Так в тій частині нашої України, що під Москвою, зростала в XIX ст. знов думка про спільність і волю своєї України серед невеличких громадок і письменних людей, а серед громад мужицьких так виростала своя думка про землю й волю; так показувалась дедалі марність надії і тих і других на всяке панство й начальство світське. Подібне ж вияснилось останніми часами й щодо панства попівського. Тільки тут, може, ще більше видно, як мужицтво наше само по собі, саме через те, що воно бачило навкруги себе й од чого терпіло, було попхнуто до того ж, до чого мусили б дійти письменні люди наукою: почало скидати попівські пута з розуму свого.

Та вся колотнеча, яка робилась на нашій Україні сотні років, не давала на ній без перестанку рости науці, а особливо науці про природу. З того ж часу, як наша Україна дісталась під державу царів московських, наука в нас дісталась в конечну неволю царського й попівського догляду (цензури), котрий пропускав з всесвітньої науки до нас тільки те, що хотів. Далеке й чуже начальство не дбало зовсім про наші школи, навіть і про такі, які йому було завгодно заводити в своєму царстві для самих панів і попів. До того ж прохід науки до наших людей спинявсь через те, що по школах наших стали вчити чужою мовою, і навіть коли вже панство й попівство наше так-сяк вправилось з тією мовою й помосковилось, то до мужицьких громад вже зовсім не могла дійти й крихта панської науки, котру розказувано чужою мовою. Так наша Україна довго мусила годуватись майже самою церковною, грецько-слов’янською наукою, а нашому мужицтву після XVIII ст. зостались самі хіба послідки й луна тієї науки. Тільки ж розум наших людей і в старовину пробував вийти з тієї межі, яку перед ним провело грецько-слов’янське попівство, і в тій межі звернув увагу більш на те, що було найпожиточне для громад людських, ніж на обрядові вигадки й заборони. Що тому була за причина, чи природна сила розуму наших людей, чи те, що вони здавна мусили знатись з людьми усякої віри (напр., коли не йти в дуже далеку старовину: з греками, з італьянцями по Чорному морю в XIV-XV ст., з ляхами, з німцями, з усякими лютерами, кальвінами, социніанами і т. і., котрими кишіло русько-польське королівство в XVI-XVII ст., до котрих приставали й пани й міщани), тільки ж ще в XVI — XVII ст. наша Україна була найближче, ніж коли-небудь, до тих думок, які помогли в Європі перемінити панські церковні порядки на громадські, а далі й увільнити розум громадський од путів попівської науки. Думка про таку переміну починалась у нас серед простіших людей саме тоді, коли вище панство наше, світське й церковне, почало повертатись в чужу породу, польську, а далі й у віру латинського обряду і коли та віра, котра так-сяк, а стала вірою наших людей, дедалі зоставалась тільки вірою простих людей. Впять-таки наша Україна була найближча до тих думок, котрі довели всю Європу до зміни церковної (реформації) якраз тоді, коли наші прості люди найбільше повставали за свою волю, а наша порода була найближче до спільності всіх своїх громад.

В XVI ст. прості люди по містах наших закладали братства церковні, в котрих багаті й бідні були рівні, в котрих усі братчики мусили вибирати й судити попів, й архієрей мусив слухатись братства, бо братчики брали собі право докоряти й архієрея, коли той робив що непотрібне, й «противитись йому як ворогові правди». Братчики на сходах, скінчивши розмови про справи свої, самі читали книги духовні й розмовляли між собою, печатали книги церковні й світські, держали школи. Братчики думали, що гроші й маєтки церковні — добро бідних людей, вдов, сиріт, давали з братського скарбу поміч бідним і нужденним без лихви, помагали бідним хлопцям вчитись науки. Братчики хотіли самі судитись проміж себе, не виносячи справи за поріг, і т. д.*



* Дивись устав Львівського братства, зложений міщанами 1586 р. в «Памятниках Киевской комиссии для разбора древних актов», т. III, 24, Далі 37 — 45.



Попівському панству, архієреям не подобались такі змагання простих людей, «хлопів, кожум’як, сідельників» і т. і., і вони пристали під руку архієрея римського, сотворивши на Брестському соборі (1595) унію, котру стали підпирати польське панство й королевство. Це було одною з причин, через що наша зміна церковна не пішла до кінця, як західна реформація. Братчики пристали до тих архієреїв, котрі зостались з грецьким «благочестієм» (православієм). За поміччю міщан, козаків і селян вдержалась на Україні церква грецько-слов’янська, а потім мусила пристати вкупі з Гетьманщиною під церковне начальство московське. Тільки ж і в прихильниках грецького «благочестія» на Україні в XVI — XVII ст., а найбільше тоді, коли до братства простих людей ще мало приставало архієреїв, було багато братського духу, Духу громадських церков, якими робились в Європі церкви «протестантські». В тих писаннях, які писались в XVI ст. проти унії архієрейської, наші люди, навіть з попів, проклинали панство церковне, «владик, архімандритів, ігуменів, всіх священиків, котрі, на святих місцях лежачи, гроші збирають, слуги умножають, жони украшають, приятелі обагачують, корити зіждуть, розкош свою поганськую ісполняють», і казали, що «хлопи, кожум’яки, сідельники, шевці, простії християни, світські — то й єсть саме тіло церковне, котре має волость скверноначальника попа вирвати, осудити й проклясти», що наука, мовбито попи вищі світських людей і що світські мусять тільки слухатись їх в усьому, — це наука не Христова, а рабинська. Навіть монах українець писав тоді: «Не попи спасуть нас, або владики, або митрополити, а таїнство віри православної та заповіді, — оте спасе нас», — і добавляв, пишучи «народу руському, литовському й лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих», що тепер «священики всі черевом, а не духом офірують» і що «на панів нічого надіятись, що прості люди самі мусять вичистити церкву од скверноти» *. Знаходились в XVI ст. попи, котрі «для ліпшого вирозуміння християнського люду посполитого» перекладали Євангеліє «з язика болгарського на мову руську», та ще й так, щоб воно годилось для людей і грецького й латинського обряду» **. А козаки за Хмельницького казали польському ксьондзові своєю терпкою мовою, що й «ваші ксьондзи й наші попи однакові такі сини» ***.

Діло не дійшло до того, щоб у нас заложились цілком громадські церкви, як там, де подібний же рух серед громад міщанських довів до кальвінства, індепенденства і т. і. Тільки ж все-таки братства й увесь рух церковний XVI — XVII ст. пройшов не дурно. З самих попів наших повиходили люди, котрі й в Московщині навчали людей тому, що в XVII ст. навчали дальші парослі протестантства (армініани, латітундарії, деїсти 15), тому що не самі тільки грецькі християни — християни, що й у нехриста можна навчитись доброму, що спасіння не в обрядах і т. і. (Прокопович, Бужинський 16 і т. і.). Тільки таких людей стала тратити в XVIII ст. наша Україна для столичної Московщини, а там вони перероблювались з вільних людей на царсько-церковних чиновників. Дальший зріст таких думок серед людей духовної школи в нас спинивсь, найбільше через церковну централізацію й цензуру ****. Само попівство наше під царською рукою зовсім перестало бути вибірним, стало казенним, а далі й зовсім чужим, особливо архієрейство.



* Четыре сочинения афонского монаха Иоанна из Вишни. — Акты Южн. и Зап. России, II, 205 і далі. Апокризис альбо отповедь на книжки о соборе Берестейском, через Христофора Филялета, 1587.

** Див. И. Житецкого 17. О пересопницкой рукописи. — Труды III археол. съезда, 221,

*** Пам. Кіевск. Комм., I, III, 325.

**** Ще в 1720 в Чернігові вийшла книга «Богомыслие», в котрій побачили «лютерские противности». Цар Петро заборонив печатати всякі книги духовні без догляду вищого начальства церковного.



А по громадах мужицьких все-таки ворушились думки, котрі було проскочили в гору в братствах, та ще й своїм робом посувались далі: в піснях і казках своїх мужики розказували про Христа — Бога бідних, сміялись над попами й архієреями, іноді й над святими, «що молебні люблять», і над усіма порядками церковними, котрі тільки деруть з мужика: «Боженьки, боженьки! А над ким ви будете богувати, як нас не буде!» *



* Дивись приміри у нас в: Малор[оссийские] нар[одные] предания и рассказы. К., 1876; у Чубинського, Труды, т. I.



Потроху попівство наше й церкви стали для наших простих громад майже такими ж самими, якими були колись, в перші часи унії: панськими й чужими, тільки що не латинськими! От тоді-то серед нашого мужицтва показались люди, вже зовсім протестанти, котрі дедалі стали складатись в «братства». «Штунди» — так і звуть себе — «братство руське». Тут не обійшлось без чужої науки: німців і московських людей. Тільки ж чужа наука сама по собі багато не вдіє, коли самі люди не готові прийняти її. Та й з усіх чужих вір наші люди слухають німецьких менонітів, анабаптистів і московських не старообрядців, а «людей божих» (шалопутів, хлистів; ці теж не без німецького початку в XVIII ст. завелись в Московщині), і «люди ж божі», хоч верзуть усякі нісенітниці, та все-таки держаться того, що в кожному чоловікові божа сила єсть, що він сам по собі розуміти віру може без попа та що всі люди мусять в братстві жити. У штундів так і зовсім уся віра на христове братство сходиться. А в усіх тих сектантів, які тепер показуються серед українського мужицтва, порядки духовних громад зовсім такі, які хотіли завести братчики XVI ст.

Цікаве діло, що ці нові братства заводяться у нас вже зовсім самими «хлопами, кожум’яками, сідельниками», що ніхто з письменних людей на Україні навіть не вмів дізнатись добре про ті братства. Вони самі собі ростуть і письменству навчаються, і коли тепер не заводять шкіл і печатень, то тільки через те, що це тепер трудніше в Росії XIX ст., ніж в Польщі XVI ст.; самі перетолковують між собою біблію «з язика болгарського на просту мову — руську», на просту українську, і коли не пишуть тих перекладів, то через те, що ще й не чули, що єсть люди, котрі пишуть не панською руською мовою, — українською.

В усякім разі й тут, в справах духовних, як і в справах господарських, наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI — XVII ст. До того ж підходять з різних боків (національного, політичного й соціального) й купки письменних українців, котрі не забули того, що вони українці, й хотять ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст. Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII — XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні!

Ось де для них: чи жити, чи помирати?!

До того ж краю дійшли письменні люди й мужицтво і в тих наших країнах, що під Цісарщиною, хоч там і була трохи одмінна доля письменних людей в XIX ст., ніж в Росії. Там під пануванням начальства неслов’янської породи й віри не греко-руської важко було зовсім перемінити в наших школах і церквах старі порядки XVII ст., як це зроблено у нас під московським начальством. Там руські церкви й школи вдержали більшу частину попівства од повертання в зовсім одмінну од мужицтва породу. В Галичині найменше порвалась нитка, котра прив’язує письменство людей XIX ст. з старим церковноруським XVII ст., тільки уніатським. Це, звісно, мало свою користь і для мужицтва, бо все-таки вдержувало наших письменних людей коло свого краю й народу. Тільки ж через те, що письменні люди руські в Галичині були тільки попи, то й письменство руське було тільки попівське, з його мало було користі для живих потреб громадських. Ще з того часу, як в Галичині за поміччю польського начальства взяла верх унія, братські порядки в церквах вкорочено, і попи дедалі склались в осібне панство, звісно, менше, ніж польське, а все-таки вище од мужицтва. Під Цісарщиною попівство руське повернулось там в чиновництво, то цісарське, то польське, котре дума про свою користь та службу старшому начальству, а не про громади, тим більше, що настанова попа на парафію там залежить од пана-дідича.

Тільки років з сорок назад і серед галицького попівства стали показуватись люди, котрі наукою і приміром других країв слов’янських стали доходити до думки, щоб хоч що-небудь робити на користь свого мужицтва, хоч давати йому більше зрозумілу церковну науку, на його живій мові. Розумніший між ними був Маркіян Шашкевич, видавший книжку «Дністрова Русалка» (1837) з піснями мужицькими й почавший перекладати Біблію на галицьку мову. Шашкевича й його товаришів між іншим підбили до таких праць книги з нашої України (Котляревського, пісні Максимовича). Мусили також зробити своє й проби польської української школи письменської, а найбільше збори пісень Вацлава з Олеська й Жеготи Паулі. За українськими книгами в Галичину стали заходити з Росії й козацькі думки. Тут сталось польське повстання проти цісаря в 1848 p., і мужики галицькі показали себе також само, як і подніпрянські в 1863 р. Цісарське начальство здумало вжити з того початку між письменними русинами галицькими уваги до того, що вони не поляки, а русини, із ненависті мужицтва галицького до панства польського, і згодилось на те, щоб русини впорядкувались як осібна політична партія, осібна, признана державою порода людей, рівна по праву зо всіма другими.

Русини, попи й мужики, звернули надію на начальство цісарське, що воно їх зовсім увільнить од польських панів, а мужики склались на попів, що ті здобудуть їм од цісаря волю од панщини, поле, ліси й пасовиська. Тільки й тут всі ті надії стали марними. Окрім позбави од кріпацької панщини та маленьких клаптиків землі за чималі податки, мужики наші в Галичині не дістали нічого й тепер, дедалі збіднюються все більше й тратять і ті клаптики землі, що були в них, і хати, запродаючи їх жидам, щоб виплатити усяке здирство. Та й уся Галичина все-таки зостається під польським начальством, котре перешкоджа русинам в усьому й навіть заводити свої школи і т. і. Бачачи таке, деякі з письменних русинів стали покладати надію вже на царя московського *. Та й саме мужицтво в Галичині, як де, то сподівається, що від того ж царя, як руського, здобуде собі землю й волю од великих податків і всякого здирства. Тільки з цими надіями живуть галичани вже більше десяти років, а все з них нічого не виходить, і для того, хто зна порядки в Росії, ясно, що й нічого не буде: і в Росії селяни ждуть того ж од царя, ждуть, що він не тільки, «подарувавши панщину, подарує й податки», а ще позволить панів в кайдани заковувати, посилати в ліс стосів рубати і т. і.** Вже й в Галичині появились люди, і між письменними людьми (котрі вже тепер єсть там й окрім попів, і між самим мужицтвом), котрі розуміють, що марно надіятись і на цісарське начальство, й на московське, й на своїх попів, а покладають надію на самих себе та на самі мужицькі громади. А бачачи на нашій Україні людей однакової породи, що одно терплять і до одного йдуть, вони раді пристати до спільної праці з російськими українцями.

Далеко гірше стоять наші земляки в Угорщині. Тут дуже вже давно наші люди дістались під руку панів угорських. Сюди, за гори, майже не доходила чутка про наших козаків і про те, як в наших місцях мужицтво пробувало само орудувати долею своєю. Та в часи нашого козацтва людей наших за горами ще було небагато; землі було вволю; пани угорські теж ще не розплодились та й часто заодно з мужиками терпіли од турок, втікали од них, воювались з ними. Коли ж панство угорське міцніше й густіше засіло на нашій Закарпатській країні, в XVIII ст., то вже тоді козацтво наше було далеко, аж за Дніпром, та й те скінчилось. Так загірні люди наші одбились зовсім од нас, та й у нас так затихла думка про них, що навіть вчений складач «Истории Малой России» Бантиш писав, як темну чутку, що «сведущие люди находят нынешнее малороссийское наречие сходным с тем, коим говорят венгерские россияне, известные под именем (?) карпатороссов ***.



* Про це все більше розказано в нашому передньому слові про галицьке письменство до книги «Повісті Федьковича». К., 1875.

** Дивись подільську пісню, перероблену з галицької, записану од лірника, в Зап[исках] Юго-западн. отд. Русск. географич. общ., I, II, стр. 54 — 55.

*** Ист[ория] M[алой] Р[оссии]., III, 249.



Перше в XVIII ст. хоч попівство закарпатське було спільне з галицьким (а часами в XVII через нього то й дотикалось до київського), але в XIX ст. і воно підлягло зовсім угорському начальству й потроху переробилось зовсім на нове панство, майже зовсім угорське, котре й говорить між собою не інакше, як по-угорському й не має іншої думки, як жити з наших людей та вслугувати начальству й панству угорському. Рідко хто з того попівства думав про те, щоб що-небудь писати по-руському, а котрі й думали (в останні тридцять-двадцять років Духнович 18, Раковський 19, Павлович 20 і др.), то ще менше галицьких попів думали про те, щоб писати близько до того, як мужицтво їхнє говорить, і про такі речі, щоб світським людям та громадам мужицьким були пожиточні, а змагались писати все більше про попівські речі та мовою мовби то московською, як панською серед усіх руських, котрої однако ніхто в них не вміє, бо не чує ніколи. Через те писачі ті нікого й не загріли до своєї рущини, про котру рідко хто з письменних людей по тих сторонах і дума.

Досі найбільше, що зворушило земляків наших на Угорщині, — це повстання угрів проти цісаря в 1848 р. й похід війська з Росії на поміч цісареві. Дехто навіть з попів руських по тій стороні пристав було до угрів, але потім, коли не їх взяла, то й ті перейшли на цісарів бік і стали йому прислугуватись проти угрів. Мужики ж зразу стали за цісаря, бо дякували його за волю од панщини й сподівались теж поля, лісів, пасовиськів *.



* Дивись пісні проти Кошута 21, приведені в нашій статті «Малороссия в ее словесности». — Вестник Европы, 1870, VI.



Ті ж з письменних людей, хто був гарячіший до рущини, ті стали сподіватись усякого добра, звісно, більше для себе, ніж для мужицьких громад, од цісаря або од цісаревого приятеля, царя «руського», й ще ревніше стали старатись помосковитись, щоб показати, що й між ними єсть пани, як і між уграми. Деякі й справді стали на час чималими чиновниками в своїй країні. Тільки мужики тут дістали ще менше, ніж в Галичині, а згодом цісар мусив помиритись з уграми, і пани угорські знов забрали силу по всій тій країні над нашими людьми та ще тепер стали лютішими до них. А з того змагання письменних людей помосковитись вийшло тільки те, що вони ще більше стали гордувати над своїми ж земляками мужиками, котрі б то й мови настоящої руської не вміють. Потроху всі письменні люди в угорській Україні вернулись до угорської мови, хіба хто поїхав в Росію на службу, з чого, звісно, для тієї країни ніякої користі немає, і тепер хоч і єсть ще там одна газета мовбито руська, то й та, змагаючись писати по-панському, по-московському, тільки й дума, що прислугуватись до угрів, і нападається на усіх, хто їм не хоче коритись: на сербів, на словаків, та й на своїх русняків і на саму Московщину. Тепер на всю нашу угорську країну нема ні однісінького письменного чоловіка, котрий би явно промовив хоч слово за своє мужицтво й за рущину й слов’янство. Так воно й мусило бути після того, як письменні люди в тій країні захотіли бути не громадянами серед своїх людей, а панами, хоч би й руськими. Руського панства коло себе вони не знайшли, московське далеко: прийшлось приставати до угорського або мовчати! Тільки як воно це не гірко бачити, а вже й з цього видно, що в нашій угорській країні діло громад руських стало начистоту: тут вже зовсім видно, що не мужицьке, зовсім чуже й зовсім гордує мужицтвом і рущиною, зовсім ворогує пооти них. Явно значить, що тут вже й крихти надії не може бути на що-небудь, окрім самих мужицьких громад, котрі самі собі мусять помогти, вибавивши свою землю од чужих людей. А коли там наших людей небагато, то ясно, що вони мусять шукати помочі в спілці з сусідами, котрих доля майже така ж сама, як і їхня: з словаками, сербами, волохами і т. і. та з своїми братами-русинами — за горами, в Галичині й у нас. Ця спілка з людьми, котрим самим того ж треба, що й русинам закарпатським, буде певнішою поміччю, ніж надія, напр., на Московщину: Московщина далеко, та й начальству московському нема причини переміняти за Карпатами порядки, котрі воно само в себе держить!

Так-то по всіх наших українах стало тепер на однакове: скрізь наші люди зостались майже тільки мужики; скрізь людей наших однаково давить, хоч і не однакове, царство, панство, купецтво й попівство; скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небудь, окрім на самі мужицькі громади. А коли ті громади скрізь у нас однакової породи, живуть поруч, то ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі.

Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тільки заложити свою окрему державу, як, напр., зробили це на наших очах італьянці 22?

Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі. Тільки ж не всіх справ і не Для всіх людей рівно! Тепер вже люди переросли державні спілки и прямують і волею, й неволею до якихось інших. Тепер вже показалось, що й в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр., як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як С. Американська Спілка), більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські. Безперечно, що коли б українці перш усього вибились з-під чужих держав і заложили свою, вони б стали також, як і другі породи, самі мізкувати, щоб полегшити ту біду, од якої терплять скрізь люди. Тільки ж того, що пропало, не вернеш, а надалі повстання проти Австрії й Росії, таке як робили за свою державну спільність італьянці за поміччю Франції, для нас річ неможлива. Швидше можливе діло для нас — стати усім в одній державі, це коли б одна з тих держав, що тепер володіють нашою землею, одірвала решту її од другої держави. Звісно, це швидше може зробити Росія з Австрією, ніж Австрія з Росією. Тільки в такім случаю наші справи не поліпшали б багато, хіба б що наші австро-угорські брати зовсім би запевнились об цім та пристали б до спільної праці проти усякої неволі, од котрої ми терпимо. Далеко можливіше для українців добиватись в тих державах, під котрими вони тепер, усякої громадської волі за поміччю других пород, котрі теж піддані тим державам. Тільки ж це таке діло, котре потребує стільки усякої праці, що в кінці її не варто здобути тільки державну волю й спілку. Не варто було б здобути тільки те й тоді, коли б довелось справді людям української породи добитись того через велике повстання й криваву війну. Мало того, що ми бачимо по других людях, котрі мають свої держави, напр. хоч би й в Італії, нас може навчити примір і нашого повстання за часи Богдана Хмельницького, коли наша Україна справді була найбільше подібна до самостоячої й чималої держави.

Держава та зложилась через повстання великої частини поспольства козацтва, міщанства, попівства й трохи й панства, не забувшого ще рущини й «благочестія». А вже серед самого повстання показувалась незгода між багатшими й біднішими, між поспольством, міщанством — і козацтвом і панством, між козацтвом, поспольством — і попівством, далі між козацтвом простим — і значним. Незгода ця примусила українців шукати помочі проти Польщі в «союзі й протекції царя восточного», котрі союз і протекція обернулись в «підданство», й не «вільне підданство», як хотіли українські козаки, а в «вічне підданство», як поправляв гетьмана Виговського цар московський. Вже за часи того Виговського незгода між тими поділами наших людей по стану й по багатству дійшла до того, що вже наперед можна було бачити, що українська держава не встоїть «серед незгоди частих і непостоянних начальників» кожного стану й серед «незичливих сосідственних монархів факцій» (злочинств), як плакались товариші війська запорозького в листах, на котрі ми вказали вище. Сталось це через те, що ті, хто закладав українську державу XVII ст., скидали з себе тільки чуже ярмо та те, що більше усього мулило їх, а не виривали неволі з коренем: вони зоставили стани людські: попівство, вояцтво (шляхту й козаків), міщанство, поспольство; вони, хоч і казали потім, що «козацька шабля скасувала колишні панські кріпості на землю», та тільки не вміли подумати об тім, як би не заводити нових кріпостів, а всі кинулись на займанщину поля, лугів, млинів, а то так і зоставили старі кріпості на грунти православних церков й шляхти й козаків з тими підданими, котрі «обиклую повинность одправовали». На тому й вмовились державні люди українські з царем в Переяславі (1654) і зараз же почали й од нього й од гетьманів випрошувати собі нові маєтності з підданими або хоч з послушними.

«Як люди осілись після Хмельницького, — казали в початку XVIII ст. у нас на Україні, — то можніші пописались в козаки, а подліші осталися в мужиках» *.



* Лазаревського «Малороссийские посполитые крестьяне (1648 — 1783)». Чернигов, 1866, 5, 6.



Через кілька років після Переяславської мови 1654 р. городова Україна вже знову мала нових своїх «дуків-ляхів», а за тим сталось так, як усі знають. В Україні низовій згода й воля держались довше, бо там менше було станів та займанщини (бо майже не було хліборобства), а було товариське вояцтво й господарство (рибальство, полювання, скотарство).

В цьому-то товаристві: в рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей, маючих свої держави й не маючих їх. «Шабля козацька» інакше б послужила «матері нашої Україні», коли б вона, «скасувавши нестерпимую лядськую неволю», не ділила людей на стани й не попускала займанщини, а повернула б всю Україну в «вольності усього товариського люду українського», в те, чим були річки й луги на низовій Україні для «товаришів війська запорозького». От до того, що справити, в наших дідів не стало розуму, коли вони складали козацьку державу, як і ні в кого в ті часи, до того мусимо тепер після довгої й гіркої науки добиватись ми, їхні онуки, в котрих нема ніякої держави.

Ясне діло, що така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше вона б перестала бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять. Добре було товаришам запорозьким щороку кидати жереб, якому куріню яка річка на цей рік дістанеться, бо товаришів запорозьких було завше тисяч з 6, і вони вже через вояцтво своє мусили найбільше сидіти в Січі, коли не були в поході. Але вже то одне, що кожний товариш мусив безпремінно приставати до якого куреня січового, щоб стати справді товаришем січовим, робило, що справдешньої рівності не було між усіма, хто сидів на всій землі запорозькій (а їх там бувало не 6 — 10 тисяч, а 50 — 60), хоч і кожному була воля перейти в Січу й стати товаришем. Та в тім то й сила, що не кожний схоче, а всі не можуть кидати свою громаду та йти в другу, в середню навіть на час. Не буде рівної волі й тоді, коли хто-небудь буде справлятись в усьому за другого, як це робиться в виборних Державах. Виборний тільки тоді не стане начальством, коли він просто справить те діло, за котрим його вислав другий, котрий знав наперед, яке то діло, й наказав, як його треба справити. З цього ясно, що справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч.

Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб.

От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств.

Це діло не зовсім таки нечуване на нашій Україні. Наша Січа Запорозька була подібною ж вільною спілкою: кожний міг прийти до неї й одійти, коли хотів. Кожний приставав до такого куреня, до котрого хотів; кожен курінь був спілкою вояцькою й господарською, котра працювала спільно й вживала своє добро в спільному будинку. Всі 38 куренів складали товариство січове. Товариство обладало усім добром на землі своїй і ділило щороку по жеребу між куренями те, з чого найбільше жили товариші: річки. Хто хотів «лиситити», звіря ловити, ті складались на час роботи в курінь і ділились заробленим рівно. Вся старшина курінна й січова була виборна на рік або поки вгодно товаришам. Правда, як ми це вже спом’янули вище, такі товариські порядки не розширялись в Січі на всіх людей і на все господарство. У січовиків було поспільство; вони давали заводити по хуторах займанщину. У них появились і піддані. Окрім того, порядну згоду вміли держати січові товариші тільки по куренях, котрих і вороги їх не могли не похвалити, а в цілому товаристві часом бувало чимале безладдя *.



* Ригельмана «Летописное повествование о Малой России». М., 1848, IV, 67 — 84.



Та ніхто ж і не дума, щоб в XVII ст. та ще при такій колотнечі, яка була тоді по наших сторонах, могли бути якраз такі порядки, як слід їм бути і які будуть колись. Примір Січі тільки показує, що ті вільні порядки, про котрі ми зараз говорили, зовсім не таке діло, що його ні здумать, ні згадать, тільки в казці сказать. Більш двохсот років стояло з подібними порядками січове товариство — й робило своє діло, вояцьке й господарське, далеко не погано. Звісно, діло запорозьке було доволі просте; тепер у людей більше діла, більше потреби, та зате в них і більше науки, й більше розуму, то вони зможуть вправитись ліпше січових товаришів. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білої роботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі. Тільки ж до того всього, до тих безначальних порядків увесь світ іде і йтиме, бо доти не може бути спокою між людьми, поки де-небудь хто-небудь буде в якій-небудь неволі. От через те ні один народ, ні одна держава, ні один гурт людей (партія) не здоліє того, ні щоб не попустити таких порядків, ні щоб зробити їх проти волі людської: до них добиваються й будуть добиватись люди й навмисне, й ненавмисне, й через науку, й через державні переміни, й через повстання, й через усякі спілки між людьми. В Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких порядків. То партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці. Почавшись серед деяких людей з самого панства й купецтва, котрі провели далі думки XVIII стол. про волю й щастя кожної особи (Роб. Овен 23, Сен-Сімон 24), думки громадські дедалі притягали до себе і чорноробів і людей великої науки й розуму (Луї Блан 25, Прудон 26, Лассаль 27, Маркс, Дюрінг 28, в Росії Чернишевський) і тепер стали вже чималою силою, на котру мусять вважати й байдужі й вороги. Дедалі й люди вчені, котрі й не зовсім належать до громадівців, згоджуються на ту чи іншу з їх думок (Мілль 29, Лавеле 30, Шефле 3|) або викладають свої думки про громадські порядки недалеко од самих гарячих громадівців (Ланге 32). Досліджування про старі, допанські, докупецькі, додержавні громадські порядки й про зостатки їх на світі стало тепер однією з самих гарячих праць європейської науки (Мен 33, Маурер 34, Лавеле і т. і.*).



* В Росії, після німця Гакстгаузена 35, вчені люди почали досліджувати старі й теперішні громадські порядки серед мужицтва московського (община, мир) — в працях Чернишевського, Кавеліна 36, Бєляєва, Соколовського, Посникова і др. У нас на Україні більше говорилось про державні порядки громад козацьких (праці Костомарова, Куліша, Антоновича), про те, як завелось панство (у тих же, а про нове панство XVII — XVIII ст. найбільше у Лазаревського — «Малор[оссийские] посполит[ые] крестьяне», «Очерки стар[инных] двор[янских] родов Черн[иговской] губ[ернии]», «Очерки малор[усских] фамилий» в «Р[усском] арх[иве]» з 1875 р.), про громадські суди (Іванишева — «О древн[ей] сельск [ой] общине в Юго-З[ападной] России», у Антоновича і Новицького в їх книгах про крестян в Україні в XVI — XVII ст.), ніж про громадське господарство. По наших українах в Австрії зовсім нічого не зроблено письменними людьми для науки про старі й нові громадські порядки, окрім хіба про братства й міщанство (в працях Зубрицького 37, Петрушевича 38, Шараневича 39). Про теперішні проби громадського господарювання й спільних заробітків на Україні майже тільки й єсть, що в «Неделе» 1876 — 1877 pp. статті д. Ф. Щ[ерби]ни «Крымские солепромышл[енные] артели», «Артель севастопольских лодочников», «Южнорусские артели» і т. д.



До того ж дедалі все більше показується безладдя теперішніх порядків державних і панських (війна, крадіжка, банкротства, кризиси і т. і.). Це все дедалі все більше дає сили думкам громадівським і серед теперішніх чорноробів (поки ще більше городських, ніж сільських) і серед білоробів.

Тепер ще нема згоди між тими громадівцями ні в тому, як добитись тієї зміни в порядках громадських, яку вони здумали, ні в тому, як конечне впорядкувати товариське життя в спілках малих і великих. Приміром таких незгод можуть служити суперечки навіть між тими з громадівців, котрі більше других готові тепер же сказати, як треба повалити теперішні порядки й чим їх зараз же замінити, між тими, котрі належать до спілок громадівських крайових і всекрайових (інтернаціональних) і котрі викладають рішуче свої думки на з’їздах (конгресах) своїх виборних. Напр., тоді, як одні налягають більше на волю кожної особи, товариства й громади (повне безначальство, анархія, як каже Прудон і другі романці, а з слов’ян, напр., Бакунін), другі — більше на спілку всієї породи або країни на народну державу (Volksstaat), велику (напр., у німців) чи меншу (напр., у фламандців) *.



* На з’їзді соціалістів в Генті 1877 р. один англічанин і два німці просили постановити, що: 1) «З’їзд заявляє, що треба, щоб держава, котра справляється за ввесь народ і в котру ввесь той народ входить, обладала землею й другими струментами праці». Три французи (два з Франції, один з Бельгії) внесли таку 2) статтю: «Робітники мусять забрати громадське добро, щоб повернути його в власність спільну для союзних виробляючих товариств». Один італьянець вніс таку 3) статтю: «З’їзд постановляє, що земля й струменти праці стають спільною власністю, не постановляючи зарані порядків і способів для того». За 3-ю статтю тільки й подав голос цей самий італьянець, за 2-у подано 11 голосів (з Італії, Іспанії, Франції, Греції, Швейцарії, Германії, Бельгії), за 1-у подано 16 голосів (2 англічанини, З німці, решта більш усього фламандці). До цієї 1 статті прибавлено тільки по думці фламандця де Пена після слова «держава» — «і громада», так що похвалена більшим числом голосів (16 проти 11) стаття вийшла така: «Le congrès déclare qu’il est nécessaire que l’Etat ou la commune, représentant et comprenant la totalité du peuple, possède la terre et les autres instruments de travail». — Bulletin de la fédération jurassienne 40, 1877, № 37 — 38. Подібні ж суперечки йдуть і з-за того, як добиватись зміни теперішніх порядків: чи зміною законів, чи наукою й проповіддю, чи повстанням, чи зсередини держав, чи знизу вгору і т. д.



Тільки ж корінні думки в європейських громадівців все-таки одні, а таке чи інакше впорядкування громад малих і великих по тих думках зробиться скорше силою потреб людських, ніж заранніми розмовами, більше потребами впорядкувати працю над виробкою пожиточних людям речей господарських (економічних) чи то малими, чи великими купами й спілками людей, ніж думками (політичними) про порядки державні й противодержавні й перемінами в державних порядках або скасуванням тих порядків через повстання. Повне ж безначальство, повна воля кожної особи завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по великих спілках, так само як думка вменшити до 0 перешкоду од тріння в машинах. І в наші часи не тільки громадівці всяких порядків, а й ніхто з розумлюдей вже не може говорити проти волі й добра кожної особи. Громадівці тільки показують, що ні те добро, ні навіть сама воля можливі без того, щоб чоловікові не діставалось для вжитку все те, що він випрацював. А це впять не можливе без того, щоб кожний мав рівну долю в орудуванні сирою силою природи, як земля, і приводами праці над нею, як машини, що впять-таки можливе тільки в товаристві товариств. В цих думках всі громадівці стоять за одно.

Ми бачили вище, що українські письменні люди й українське мужицтво прийшли до того, що їм нічого не остається далі, як просто пристати до думок європейських і американських громадівців і посвоєму прикладати їх на своїй землі.





Частина II










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.