Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм.
Частина I




II


Потреба об’єктивного й історичного суду над Шевченком. Недостача матеріалу для такого суду. Празьке видання «Кобзаря» й спомини найближчих приятелів Шевченка. Школа Шевченка: Шевченко в Петербурзі й «Маяк»; Київський слов’яно-український кружок 184546 pp. і українська публіка того часу. Шевченко як поет: романтична школа Шевченка; наскільки Шевченко поет мужицький, простий і реальний? Одміна Шевченка од поетів «натуральної» й «соціальної» школи. Думки Шевченка про віру: «благочестіє» (православіє); вільне, індепендентське біблейство; вільнодумне кощунство; вільнодумство в віршах Шевченка й українофільська праця 1857 — 1863 pp. Думки Шевченка про державу та громаду й зріст їх своєкраїнство, козацтво, народоправство; нелюбов до Польщі, до Москви; ненависть до царства; мужиколюбство й ненависть до панів. Грунт громадських думок Шевченкових: козацька й гайдамацька Україна й бажання українського мужика та вільне біблейство; одміна Шевченкових думок од новішого європейського соціалізму. Шевченкова праця в громаді до тюрми й по тюрмі: чи був у Шевченка грунт для постійної громадської та ще й революційної праці? Грунт такої праці в Європі; київське товариство 1845 — 46 pp. і життя Шевченка на Україні до неволі; що руйнувало Шевченка однаково на волі й неволі? Невпорядкованість української праці в 1859 — 60 pp.; самота Шевченка й життя день за днем у Петербурзі й на Україні; припадковість виступів Шевченка в громадах. Сила Шевченка: поетична натура, здоровий розум, мужицтво. Користь із «Кобзаря» для мужицтва й для громадської проповіді: користь із неполітичних творів; потреба вибору образів і думок із політичних творів.


Кожного чоловіка, кожного писателя тоді тільки можна оцінити як слід, коли роздивимось на нього власне історичним, об’єктивним поглядом, та ще й на грунті тієї громади, в якій він виріс і працював. Таке досліджування «пророків» показує, що дійсно пророків, «всецелых выразителей народа» і навіть для одного «часу» ніколи й не було. Таке досліджування розбиває ідоли, святі мощі, та зате дає тільки правдивий погляд на померших пророків, а ще й міцну нитку, щоб провести нас у будуче слідом не за особою з усіма її часовими й особистими одмінами й хибами, а за думкою.

Отже, Шевченка ніхто ще так не дослідив історично й об’єктивно ні як поета, ні як громадського чоловіка. Та це й не так-то й легко, бо близькі до нього люди не дали нам основи для такого досліду ні докладними звістками, ні навіть повним і добре впорядкованим виданням того, що він писав.

Щоб далеко не ходити, спинимось на празькому виданню «Кобзаря», про яке говорять видавці як про повне, зроблене по власних рукописах Шевченка.

Перш усього те видання кидається в очі чудовим поділом на дві книги. Очевидячки, видавці прилагоджувались до російської цензури, виділяючи в першу книгу таке вже невинне, що вже ні до чого й причепитись. А коли й у раньших виданнях «Кобзаря», в тім числі й у кожанчиковському 24 (яке, певно, порядкував хтось із близьких Шевченкові людей), стихи його поставлено зовсім не в часовому порядку, то тепер через поділ усього «Кобзаря» на дві книги: цензурну й нецензурну — стало вже зовсім важко вдержати порядок, як росли думки поета про те та се. Коли згадати, що, окрім такого поділу «Козбаря» на цензурний і нецензурний, кожна книга празького видання пущена «з додатком споминок про Шевченка Тургенєва й Полонського, Костомарова й Микешина»25, про які, як про щось основне, виголошується на передніх листах, немов вони прибавляють щодо ціни самого «Кобзаря» або прикривають його своїми крилами, то це видання стане пам’ятником опортунізму, прилагоджування «духовних синів» Шевченка до російських казьонних порядків. Із найближчих людей до Шевченка знаходимо там споминки тільки одного д. Костомарова. Та й ті так мало дають матеріалу для історії власне духовного чоловіка, Шевченка, що просто дивуєшся, коли читаєш, напр., у д. Микешина: «Н. И. Костомаров мог бы дать самые точные разъяснения», а од д. Костомарова чуєш: «Я не могу похвалиться особенною с ним близостью, так что в этом отношении мне известны были лица, более с ним связанные задушевными узами, чем я, и более меня знавшие особенности его жизни». А споминів тих-то людей — і нема! В самого д. Костомарова про найцікавіше, про життя його з Шевченком у Києві і про їхнє товариство слов’яно-українське, не бачимо ні згадки. Глухо споминається тільки «отъезд (!) Шевченка из Киева в генваре 1847 г.» Ясно, що цензура закувала перо славного історика й у Празі!

Нарешті, й тексти самого «Кобзаря» в празькому виданні напечатано без усякої системи. Перш усього не зроблено огляду тих текстів, печатних і рукописних, із яких зроблено видання, не сказано, які тексти взято за основні; не показано в кожному випадку, чому вибрано той текст, а не другий, хоч зате іноді бачимо, що в примітках показані, мов одміни (варіанти), навіть помилки шарлатанської липської книжки «Сочинения Пушкина и Шевченки» 26. Приглядаючись, можна догадатись, що основою для празького видання були кожанчиковське та львівське, до яких підбавлено нове з рукописів і по яких пороблені, тільки не скрізь, поправки по рукописах *.



* Так, напр., в листі «До Основ’яненка» читаємо: «Поборовся б з кацапами», а внизу стоїть «Поборовся б з москалями (з власн. рукоп. Шевченка)». «З кацапами» — чиє ж це слово? Чи Шевченкове, чи львівських видавців? Таких примірів немало.



А як де, то взято за основу рукопис, а внизу поставлені одміни по печатних виданнях, та тільки з такими неакуратними значками, що часом зовсім запутаєшся. Так, напр., про «Неофіти» сказано, що їх напечатано по Рукопису, що зоставсь у д. Марковички з одмінами по львівському й кожанчиковському виданню. А під першою одміною показано: «Перш[ий] рук[опис]», далі «рук [описний] вар[іант]». Які це рукописи? Треба було сказати, тим паче, що й львів’яни кажуть, що їхнє видання (дуже нелагодне!) зроблене по рукописах, хоч вони напечатали як Шевченкову, зовсім не його пісню «Ще не вмерла Україна» 27, яка так подібна до Шевченкових, як «Душечки часок не видя» — до Пушкінових. Словечка: «перш. рукоп., рук. вар., льв. вид.» або «перш. рукоп.», «справлено рукою Тар. Григор. по власному рукопису» — завше бачиш під одним [і] тим же текстом, а звідки взято самий текст, чи з першого рукопису, чи з другого, чи просто з власного рукопису, — не бачиш. Через це всі ці одміни не помагають тому, щоб точно прослідити хід думок і працю поета. Окрім того, наскільки ми могли судити, наскоро переглянувши рукописи Шевченка тоді, як вони йшли на виставку в Прагу, не все з них внесене в нове видання. Та й у недавно випущеній першій книжці маленького женевського видання «Кобзаря» є одна штучка, якої не знаходимо в празькому виданню *. Далі й сам д. С [ір] ко в своїй статті приводить один вірш «не по празькому виданню, а по новому рукописному варіантові» (стор. 64). Потім у цьому виданню нема ні «Дневника» Шевченкового і ні його московських писань, яких після нього зосталось чимало.



* Два слова й про це женевське видання. Названо воно «Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша» (Женева, Печатня «Громади», 1878). Видання це ще менше може замінити потрібний порядний збір творів Шевченка. Назначено воно, як кажуть, «для цілі пропаганди» і в ньому вибрано саме «нецензурне» з «Кобзаря» вже без усякого часового порядку, так що в кінці в читача стає дуже темно в голові об тім, що справді думав Шевченко, напр., хоч би й про віру: бо, напр., на стор. 80 Шевченко хоче «люльки з кадил закуряти», а на стор. 114 сердиться на тих земляків, що кажуть: «Нема ні пекла, ані раю!»



Думаємо, що вказаного буде доволі, щоб сказати, що в нас нема і досі повного й акуратного видання Шевченка і що приятелі його, а також ученики мусили б перш усього постаратись, щоб дати нам його, а також біографію Шевченка з його листами.

Не тільки молодий вік Шевченка, а й середній вік, коли він жив у Києві серед ліпших людей України, досі темний. А тепер заговорюють про те, чого навчивсь Шевченко в Польщі, од поляків, із польського письменства, — і д. С [ір] ко говорить про те, що виніс Шевченко з пробування свого в Варшаві 28 в часи повстання 1830 р. Для нас усе те діло темне. Маловідоме й життя Шевченка в Петербурзі, а також і те, чого він навчивсь і як він глядів на тих письменників російських, яких там знав, напр. як Бурачок 29, Жуковський і т. ін. Хоч би нам хто сказав, які книги в який час читав Шевченко тоді, як складавсь у ньому письменник і громадянин, коли вже не про те, з ким, про що розмовляв і листувавсь, то все-таки можна б було судити хоч скільки-небудь напевно про школу Шевченка в молодший вік і в середній.

В цей середній вік найбільше впливу над Шевченком мусили мати його київські прятелі 1845 — 46 pp., далеко більше його вчені, і його гостювання по Чернігівщині й Полтавщині, де він мав багато приятелів між панством. На лихо, й про київський кружок, із яким Шевченко і був скараний, досі є тільки дві звістки, та обидві не підписані ким-небудь, на кого можна було би скластись. Ми вже зробили витяги з одної з тих звісток («Громада», II, 228 — 231). Зваживши на те, як непевно трапляються в Росії закордонні видання, ми приведемо й тут той витяг із статті «Жизнь Куліша» у «Правді» 1868 р.30:

«Ще бувши в Києві, звів Куліш докупи скількох приятелів; в сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка — видання книжок, потрібних до самопізнання українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Україні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, та до Костомарова, та до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було б збоку підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов’янщину. Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і живих», «Шафарикові» й інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно, яким високим духом київська громада дихала. Обняла вона своєю думкою весь мир слов’янський і глибоко зрозуміла, що дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє той мир у одне живе тіло стулити. Віра Христова й історія слов’ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони на такій думці, що не на дипломатію треба слов’янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська саможертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою й омегою, признали вони своїми патронами всеслов’янських апостолів Кирила і Мефодія і назвали свою громаду Кирило-Мефодіївським братством. Найвиразнішим параграфом устави сього братства було приречено тільки тих приймати до себе, хто був знаний із непорочного життя й праведної освіти. Другим знов параграфом застережено, щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що для своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного лінивого панства. Тим-то вони поставили піклуватись, щоб на Україні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов’янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов’янської федерації, доки б не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було помалу-малу підготовляти й панів і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки й намови, а простий люд — до нової кращої долі за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти в своїх селах. Се ж то те саме, що вславило царя Олександра II вовіки по всьому світові, підняли були на себе люди убогі й не знані ще за його панотця, царя Николая.

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно на всякі поважні речі. А він їм на це відписував: «Хвалитесь мені словами, та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова впадуть стіни єрихонські (?!)». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладають, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним, змовились вони не показувати Кулішу устави й до братства його не зазивати. Так же само й Шевченка держали вони оддалік щодо братства».

Друге місце, де розказується про те ж «братство» київське, — небагато де в чому цікава стаття «Украйна» в «Колоколе» Герцена (1860, № 61). Там читаємо ось що:

«Пробуждение славянских народностей быстро отразилось в Украине и подняло из летаргического сна народную мысль и чувство. Явилось стремление возродить умирающую под кнутом московским и штыком санкт-петербургским народность и воссоздать самобытную литературу.

Но идея панславизма принялась в Украине совсем не так, как в Москве, где она проявилась или в стремлении уразуметь смысл тропарей и букварей, или в риторических похвалах старомосковской Руси, под которые боязливо прокладывалась всероссийскому престолу надежда простереть когда-нибудь царственную десницу на славянские народы и уготовать им вожделенную судьбу Украины и Польши. В Украине эта идея тотчас облеклась в светлую форму федеративного союза славян, где бы каждая народность сохраняла свои особенности, при всеобщей личной и общественной свободе. Вместе с тем возникло убеждение, что только этим путем Украина может подняться из упадка и сохранить свой собственный, столь несправедливо и безжалостно попранный образ. Молодые люди Харьковского и Киевского университета быстро стали проникаться этими идеями. Могло ли это ускользнуть от бдительных преследователей всяких идей при императоре Николае?

В 1847 г. в Киеве по доносу студента, жандармского сына Петрова, взято было под арест несколько лиц, принадлежавших к кругу малороссийских писателей, и в числе их народный поэт Тарас Шевченко, которого превосходные стихотворения знают наизусть не только почти все читающие малороссы, но и многие великороссияне и славяне. Всех захваченных притащили в III отделение, где и засадили. Из их бумаг и писем оказалось, что все они проникнуты идеею соединения славян и любовью ко всем славянским народностям, и украинской в особенности, омерзением к крепостному праву и к религиозным и национальным ненавистям и соболезнованием о невежестве народа. Вместе с тем некоторые письменно выражали мысль, что было бы очень полезно, если бы существовало ученое общество с целью сближать умственную деятельность славянских народов и распространять в народе просвещение. Что мыслью об этом обществе не соединялось намерение основать так называемое тайное общество, доказывает то, что в бумагах обвиняемых лиц найдено было порицание правила: «цель оправдывает средства». Как при этих данных возможно было обвинить в политическом преступлении, когда общество существовало в предположении, а не на деле, и мысль о федеративном союзе славян представлялась только как идеал в отдаленном будущем? Можно ли было за это обвинять и карать, да еще как и как долго? Но что невозможно для простых людей, для Дуббельта 31 было возможно. Он тотчас увидел, что тут есть готовый материал для того, чтоб представить дело так, будто бы открыто тайное политическое общество, и окрестил сочиненное им общество именем Украйно-Славянского!..

Николай Павлович — человек формы, давал больше значения противным ему идеям, когда они были обличены в формальность, поэтому уничтожить общество в его глазах представлялось великой заслугой; следовательно, Дуббельт мог надеяться высочайшей награды и благоволения.

Под нравственною пыткою заключения в крепости принудили обвиняемых наклепать на себя, что действительно было общество; с своей стороны III отделение дозволило им представить вымышленное общество в елико возможно извинительном свете. Таким образом, они написали, что их общество касалось только западных славян, а не почиющих под кроткою десницею всероссийского монарха, который один может освободить их из уз немецких и турецких. Как ни нелеп был вымысел, как ни противоречил всему, что находилось в бумагах арестованных лиц, однако дело слажено. Свежеиспеченные государственные преступники хотя и получили наказание, но растворенное отеческим милосердием. Некоторых, главнейших, засадили в крепость кого на год, кого на три года, а потом послали на службу в великороссийские губернии; но и тех и других отдали под строжайший надзор полиции. Поэта Шевченко послали рядовым в Оренбург, а потом в Новопетровское укрепление...»

Оповідання в «Колоколе» не зовсім сходиться з тим, що говориться в «Правді», та все-таки видно, що обидва писані людьми, які стояли до діла доволі близько, і все-таки дають судити про те, звідки вийшли думки «братства», до якого належав і Шевченко. Джерелом тим були зовсім не «європейські думки» про волю і т. ін., які підклада братству д. С[ір]ко і яких держались «кружки» Герцена й Огарьова в Москві, петрашевців у Петербурзі і т. ін. То було «всеслов’янство» (панславізм) Коллара 32, Шафарика 33, Ґанки 34, який підбивав і московських слов’янофілів. Правда, український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не Московське царство, а під ним підбита Україна, а не «сверкающая стальной щетиной» імперія. От через те в українському всеслов’янстві було, як ми не раз нагадували, багато європейства, та тільки те європейство було більше природне, ніж знане, і все-таки й українське всеслов’янство мало багато подібного до московського, багато такого, що тягло людей, приставших до нього, не наперед, а назад од європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитись ними. Найміцнішою з таких назад тягнувших ниток була «Христова віра» й «святе письмо», шкідливу силу якого на українолюбство навіть пізніших часів, основських, ми показали в «Громаді», кн. II. Як би не здавались братолюбними й вільнолюбними деякі слова в Христа й у пророків, а все-таки раз у них нема ніякої ясної думки про форми всього громадського й державного порядку, а вдруге в них на головну сцену ставиться не воля людини, а воля божа, і через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам Бог не схоче визволити рабів. А найголовніше всього — це те, що «святе письмо» не підтримує думки, що щастя людське — перед нами, а не позаду нас. Тільки чоловік, що начитався «слова божого», міг написати своїм приятелям таке, як д. Куліш: «Занедбайте політику. Сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські». Після таких слів можна цілком повірити статті «Колокола», що в приятелів д. Куліша справді не було навіть впорядкованого братства, а не то вже, щоб вони гаряче взялись на працю для того, щоб їх думки стали ділом. Можна навіть сказати, що то були ще й не думки, а більше мрії, мрії людей більш із добрим серцем, ніж із ясним політичним розумом і наукою, яка веде чоловіка не тільки бажати того чи іншого, а ще й працювати, щоб бажання стало хоч коли-небудь ділом. Перед тим ділом київські братчики навіть іще жахались. Про це можна догадуватись і по деяких словах і в тому, що напечатано вище, і в тому, що розказує мимоходом д. Костомаров у «Воспоминании о двух малярах». У «Жизні Куліша» говориться, що «братчики» постановили держати Шевченка оддалік од братства». Д[обродій] Костомаров, розказуючи, як, пізнавши його, Шевченко перше був «холоден и сух и измерял слова и движения мои (Костомарова) с недоверчивостью», як потім вони «сошлись и подружились», каже: «Т[арас] Гр[игорьевич] прочитал мне свои [не]напечатанные стихотворения», і говорить дальше: «Меня обдало страхом: впечатление, которые они производили, напомнило мне Шиллерову балладу «Занавешенный Саисский истукан». Я увидел, что муза Шевченкова раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по ее следам идут история, наука и практический труд».

По цих словах можна думати, що не вчені братчики йшли попереду поета, а поет випередив їх. Через що? Звісно, не через науку, а через гарячу натуру та через те, що йому на своїй шкурі довелось витерпіти долю України. «Солодко» було вченим братчикам слухати «ненапечатані» твори поета, та й «страшно!» Ось через що, мабуть, вони й «держали його оддалік од братства», бо гарячий поет дуже б скоро попхнув учених слов’янщиків «у політику», та ще й у мужицьку. Що й Шевченка часами брала досада на своїх учених приятелів, можна бачити по словах у «Посланії до земляків»:


І Коляра читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганку,

І в слов’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слов’янського люду,

Всі знаєте. А своєї

Дасть-біг!..


Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством. До того він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі. Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії. Не можна не звернути уваги на те, що «Сон», у якому Шевченко явно виступив проти царства, написаний був іще в Петербурзі, в 1844 р., до знайомства з д. Костомаровим (1845), який, звісно, мусив бути найголовнішим у київському слов’янолюбському кружку. Значить, є багато правди в словах земляка, які згадує д. С[ір]ко, що Шевченко приїхав на Україну з Петербурга з готовими думками про волю України од московських царів. Ми ж знаємо, що в Петербурзі Шевченко жив серед людей далеко більш його вчених, яких він явно поважав, та тільки далеко не республіканців. Хіба в Брюллова виривались слова досади на царя Миколая, який йому «покровительствував». Але звідси далеко було до того, що написано в «Сні». Ясно, що Шевченко в Петербурзі мусив був добиратись до своїх противуцарських думок більш «своїм умом», ніж за поміччю науки й більш його вчених людей.

Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов’янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, що «старих слов’ян діти впились кров’ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав кидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, як вони величались «українськими Брутами й Коклесами» 30. І тут півмужикові Шевченкові довелось добиратись до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів.

Були ще люди на Україні, з якими водився Шевченко, окрім київського університетського кружка; була інша купа теж українофілів. То були пани на лівобічній Україні, серед яких кобзар наш мав уже велику славу й ласку. І про цю компанію Шевченка мало звісно докладно. Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині й Полтавщині в 1843 — 46 pp. розказує лубенець А. Чужбинський-Афанасьєв («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», СПб., 1861). Там знаходимо таку картину розумових інтересів багатшого українського панства:

«В то время паны наши жили, что называется, на широкую ногу, и патриархальное гостеприимство не теряло ни одной черты из своего почтенного характера. Молодое поколение было уже более или менее образовано. Женщины высшего сословия, собственно молодые, все уже были воспитаны в институтах, пансионах или дома под надзором гувернанток, и французский язык не только не казался диковинкой, как в начале тридцатых годов, но считался необходимой принадлежностью всякой образованной беседы. Говорили на нем бегло и порядочно одни, впрочем, женщины, а кавалеры по большей части не умели вести разговора на этом языке, но каждый щеголь считал обязанностью пригласить даму на танец — непременно по-французски. Хотя у многих помещиков выписывались журналы, т. е. «Библиотека» и «Отечественные записки», но критические статьи Белинского оставались неразрезанными на том основании, «что в них все начинается от Адама», и жадно читалась литературная летопись Брамбеуса 36, приходившаяся по плечу большинству публики: заучивались наизусть драматические фантазии Кукольника, и я знал одну очень милую барышню, которая могла проговорить без запинки всего Джакобо-Санназара»37.

Над таким грунтом піднімалось кілька панських родин, із яких великопансько-французьке навчання давало вже вищі парослі, хоч, дякуючи кріпацтву, яке псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловікові робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних, чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський:

«Здесь надо сказать несколько слов о небольшом кружке, который овладел Шевченком. Тесный кружок умных и благородных людей, преимущественно гуманных и пользовавшихся всеобщим расположением, принадлежал к числу тех собутыльников, которые, не находя ли деятельности в тогдашней среде, не успев ли отрешиться от юной разгульной жизни, единственным наслаждением находили удовольствие похмелья и девизом своим избрали известную латинскую пословицу «in vino veritas»38. Слабость эта, извиняемая в дворянском быту, а в то время заслужившая даже особенную похвалу, не вредившая никому, не мешала однако же членам упомянутого кружка быть приятными собеседниками почти весь день, потому что они могли выпивать очень много и только уже вечером нализывались до того состояния, когда язык прилипает к гортани и в глазах двоятся предметы. Кружок этот носил название «общества мочемордия» вследствие того, что на языке его не существовал глагол пьянствовать, а заменялся фразой «мочить морду», и каждый удалый питух назывался «мочемордой» или, по крайней мере, имел право на это название. В противоположность — неупотребление спиртных напитков называлось «сухомордие или сухорылие». Члены, смотря по заслугам, носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества. В награду усердия у них существовали отличия: сивалдай в петлицу, бокал на шею и большой штоф через плечо. В известные дни или просто при съездах они совершали празднества в честь Бахуса, и вот как сзывались мочеморды на эти празднества, бас гудел: «Ром! пунш! ром! пунш!», тенора подхватывали «Полпиво! полпиво!! глинтвейн!», а дисканты выкрикивали: «Бела, красна, сладка водка!» Великий магистр произносил приличную речь, и мочеморды предавались своим возлияниям. Все горячие напитки считались достойными, но существовало одно условие, вследствие которого истый мочеморда для поддержания чести общества не должен был употреблять простой водки, а непременно настойку, если не действительную, то хоть прикрытую этим названием. Так, напр., в случае сильного недостатка мочеморда пил гривенниковку, т. е. простую водку, в которую, за неимением под рукой никакой специи, вбрасывался гривенник. Старейшиной тогда был В. А. З[акревски]ий 39, носивший титул высокопьянейшества и получивший большой штоф через плечо. Умный и благородный человек, гусар в отставке 3-ий целый день бывал душою общества, и все, кто слушал его рассказы о похождениях мочеморд в обоих полушариях, хватались за бока от смеха, и в те минуты от него нельзя было оторваться. С крестьянами он обходился необыкновенно кротко и иначе не отзывался к ним, как с какоюнибудь шуткой».

Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли ще не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім «мочемордія», яке, одначе, стало заїдати поета вже після пробування за Каспієм. Серед тих панів, із яких виходили «мочеморди», були люди, що все-таки, окрім щирого, нечиновницького серця, мали вже в голові деякі вільні думки, які зайшли з французькими книжками Гюго, Ламартіна 40 і ін. Знали вони ціну й забороненій книзі, напр., Міцкевичевій. Були між ними й ті жінки, які зрозуміли Шевченка і на яких він завше покладав надію, що вони його оцінять (напр. С. А. З[акрев]ська 41, авторка повісті «Институтка» в «Отеч[ественных] записках» і ін.). Були тут: і кн. Рєпнін 42, чоловік із породи декабристів і, мабуть, чи не автор «Истории русов», яка стільки мала сили над Шевченком; були тут і такі, яких цар Миколай послав на Кавказ, як гр. Яків Бальмен, якому Шевченко посвятив свій «Кавказ», або такі, яких привозили в III отделеніє за похвали французької республіки, як сам «високоп’янєйшество» В. З[акревськ]ий. Ми всмілюємось думати, що Шевченко наслухавсь вільних, сміливих, європейських думок од таких людей далеко більш, ніж од своїх університетських київських приятелів, яким, видно по всьому, європейські, неспеціальні письменства були доволі чужими, — звісно, не систематичних політичних думок, а хоч гострих висмішків проти казьонних і церковних порядків. Ми думаємо, що й ці уривки з європейських політичних думок, які попадали в уха Шевченка од полтавських панів, були для нього корисніші, ніж уривки з Шафарика й Ґанки, яких, певно, поет ніколи і в руки не брав, або «Славянская мифология» д. Костомарова, напечатана церковними буквами, — всі ці речі, які мають свою ціну, та тільки на такому грунті, якого не було в тодішній громаді, а тим більше в Шевченка.

Шевченко висміяв українське панство, «котре перлось на чужину шукати доброго добра, добра святого, волі, братерства братнього», яке «залазило на небо» і казало: «нема ні пекла, ані раю». І був він правий, коли лаяв їх за те, що вони «в Україну принесли з чужого поля великих слів велику силу, та й більш нічого», за те, що вони «кричали, що Бог создав нас не на те, щоб ми неправді поклонялись», та все-таки «хилились, як і хилились, і знову шкуру дерли з братів незрячих гречкосіїв» і т. ін. Та все-таки, коли ми порівняєм сих панів не тільки з петербурзьким кружком «Маяка», в який попав Шевченко за тими земляками, що йшли за Квіткою або й самими євангельськими слов’янцями київськими, то мусимо сказати, що дехто з того панства хоч би одними «великими словами, привезеними з чужини», прислуживсь і самому кобзареві, бо й він через кілька часу став говорити багато такого, за що колись сердивсь на своїх панівземляків.

Тільки все-таки в цій школі українського панства, та ще й при «мочемордії», Шевченко ще менше міг навчитись чого-небудь систематично, ніж у компанії київських слов’янщиків. І тут він іще більше підхоплював самі зернятка нових для нього думок, а часом слів, та «мотав собі на уса», та перероблював собі «своїм умом», іноді так не до ладу, як це зробив він із «німецькою мудростею», написавши в своєму беззв’язному й далеко не так мудрому, як звичайно думають, «Посланію до земляків» таку нісенітницю, як: «А то залізете на небо: І ми — не ми і я — не я! І все те бачив, все те знаю: нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я, та куций німець узловатий, та й більш нікого...» (??!) Ще більше звисока мусив дивитись Шевченко на панів українських, ніж на київських Колларів. Ані ті, ні другі, кожні по своїй причині, не здібні були систематично навчити Шевченка.

Чужбинський малює нам життя Шевченка в Полтавщині, в Чернігівщині, в Києві в той час, коли, як він каже, «наш поэт кипел вдохновением, стремился к самообразованию». Він каже, що Шевченко в нього в селі й у Києві було, лежачи найбільш «в ненастную погоду», чита журнали або потрібні йому історичні книги. Жаль, що Афанасьєв не сказав, які. Він тільки згадує, що в нього Шевченко читав польські книги й журнали, а в Києві, казав Шевченко, він прочитав «все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности, не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности».

Лихо тільки, що тоді в Росії майже зовсім нічого було «достать» про Гуса і т. ін., бо майже нічого не було писаного, а од забрідних чехів, музик або пивоварів, не дуже-то багато можна було навчитись. Та й узагалі на відомих йому мовах, московській і польській, не дуже-то багато міг вичитати Шевченко, особливо коли викинути й «Отеч [ественные] записки», які в українців зостались нерозрізані і яких Шевченко не любив за те, що там його не високо ставили. Чужбинський каже, що Шевченко почав було вчитись по-французькому та покинув. Не знаємо, звідки прийшла йому охота до французької мови, може, для того, щоб бути салонним чоловіком, бо й із «Жизні Куліша» і з «Воспоминаний» Чужбинського видно, що приятелі Шевченка дуже звертали увагу на те, як держить себе Шевченко в салонах. Тільки ясно, що Шевченко або не давав великої ціни науці французької мови, або не звик що-небудь систематично робити, або швидше те й друге.

Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843 — 47 pp., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, «кабануванням» цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб «поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины», змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза, то напишеться добрий вірш; трапиться нагода — скажеться добре слово і серед приятелів, і серед мужиків (напр., що слід гасити пожар і жидівський), а не то, то поет щиро пограється з дітьми. Але ніякого плану праці й життя не бачимо ми в тому, що розказують нам близькі приятелі Шевченка про ліпшу пору його віку, бо не було в нього ніякого систематичного погляду на життя й працю, який дає тільки систематична ж наука.

А її то й не було в нашого кобзаря. Кругом нього було дві компанії: спеціалісти-слов’янщики й так звані світські люди. Кожні й учились, і знали те, що їм було треба. А Шевченкові треба було образовання чоловіка взагалі й письменника зокрема. Ні того, ні другого не вміли йому дати його приятелі в часи середні. А потім тюрма, Арал, а потім та картина нашого «избранника украинского народа», яку намалював д. Микешин: «Читать он, кажется, никогда не читал при мне; книг, как и вообще ничего, не собирал. Валялись у него и по полу, и по столу растерзанные книжки «Современника» да Мицкевича на польском языке... Российскую общую историю Тарас Григорьевич знал очень поверхностно; общих выводов из нее делать не мог; многие ясные и общеизвестные факты или отрицал, или не желал принимать во внимание: этим и оберегалась его исключительность и непосредственность отношений ко всему малорусскому».

Не знаємо, чи треба було неуцтва, щоб задержати в Шевченка «непосредственность» до України. Не думаємо! Тільки ж у всякім разі не неуцтво пошкодило дуже Шевченкові, і як письменникові, і як громадянинові, який так і зоставсь із нахапаною наукою маляра про Нептунів, Беатріче Ченчі (Шевченко писав — Ченчіо) і т. д., наукою, яку він виніс із академії, та з «Біблією», яку товк у дяка й яку підновили йому приятелі київські, та з історією України найбільш по «Истории русов». Тільки незвичайна врода (талант) поета та його мужицтво виводили його на просту дорогу з того туману, в якому його держала така наука.

Врода ж, звісно, діло велике, як і «свій розум», та тільки й врода росте як слід, і «свій розум» іде, куди треба, коли їм помагає спільний розум найліпших людей часу в усьому образованому світі. Інакше й велика врода, й міцний розум і не при такій долі, яка судилась Шевченкові після 1847 р., не дадуть чоловікові зробити того, що він міг би зробити.

Багато б треба написати нам, щоб доповнити нашу думку. Ми мусили б перебрати й усе життя Шевченка, й усе написане їм. Ми того не зробимо, а зачепимо тільки найголовніші речі, найбільше затим, щоб кинути хоч трохи переваги проти тих абсолютних і похвальних поглядів на Шевченка, до яких треба прилучити й статтю д. С[ір]ка, напечатану вище. Ми мусимо все ж таки сказати, що стаття та не раз сходила на вірну історичну дорогу, та тільки адвокатські заміри конечно доказати, що Шевченко «наш», на кожному кроці збивали автора з тієї дороги на стару, сказать би, богословську *.

Шевченко вийшов у д. С[ір]ка «правдивим народним кобзарем, писателем мужичим», та до того таким, який мав і «ту широту й освіту, яку могли дати його думці наука й життя між освіченими людьми», а почастно раціоналістом, соціалістом і революціонером.

От, власне, цього б то й не можна сказати після зовсім об’єктивного й історичного перегляду писань Шевченка.



* Окрім основного погляду на Шевченка як на нашого, д. С[ір]ко часто забуває про те, що Шевченко сам переміняв свої думки, і через те сміло переносить слова Шевченка одного часу до других. Так, напр., д. С[ір]ко (ст. 63) слова «Візантійський Саваоф», сказані в віршах «До Ликери» в 1860 p., ставить коло слів із «Кавказу», писаному в 1845 p., коли ще Шевченко був щирим християнином і навіть православним, і коли сердивсь на попів, то, власне, за те, що вони ставили «храми, каплиці і ікони» не за те, за що треба. На такій думці Шевченко стояв іще в 1849 p., коли він хотів карати «ченця, чом людей не навчає» (Ой вигострю товариша). А виступив проти «аскетизму» Шевченко вже тільки через 10 років.



Перш усього ми думаємо, що треба б узагалі пересудити те, що зветься завше «народний письменник», «избранник всего народа», «у котрого вилився увесь мужицький український світогляд, усі народні інтереси» і т. д.

Наука ще не вміє показати, що таке справді дух якої-небудь породи людської, і поки що ознакою породи служать більше зверхні одміни її, напр. мова, ніж внутрішні, т[ак] наз[ваний] «світогляд». Цей «світогляд» складається з різних речей, між іншим, із віри й науки, які все переходять од породи до породи. Окрім того, цей «світогляд» міняється в міру того, як яка порода переходить із одного історичного ступеня на другий. Далі й у тому, що ми звемо частіше всього народом, у мужицтві, у якому люди подібніші одні до одних, є все-таки одміни в світогляді. От через що треба бути обережнішим з такими словами, як світогляд народний. А ще обережнішими треба бути з такими словами, як «співець за ввесь народ», «письменник народний, мужичий» і т. д.

Перш усього спитаємо — що то значить письменник мужичий? Чи той, хто пише за мужиків, чи про мужиків, чи для мужиків, чи те, й друге, й третє вкупі? Перше про Шевченка говорить д. Костомаров («Восп[оминание] о двух малярах»), а все останнє, здається, говорить д. С[ір]ко та й інші хвалителі Шевченка.

Та ми думаємо, що не може бути, щоб хто-небудь міг що сказати за мільйони, навіть сказати так, як говорять мільйони. Так, напр., навіть по формі своїй пісні «народні» Шевченка, Кольцова і т. ін. не зовсім однакові з піснями мужицькими, які складались сотні років мільйонами людей. Прибавимо, що й ці мужичі пісні мають іноді такі одміни (варіанти), що виходять зовсім не подібні одна до одної. А то ж то писана за раз, одним чоловіком пісня! Далі, кожний чоловік пише найбільш усього для себе й для рівних собі, окрім тих, які навмисне пишуть книги початкової науки для дітей чи для менше знаючих. А коли тепер мужики не рівні з письменниками, то письменників справді мужицьких тепер і бути не може, окрім письменників-учителів. Правда, в останні десятки років скрізь з’явилась цікавість знати про мужицьке життя, а до того скрізь письменницька школа стала високо цінити простий спосіб писання, який може бути більш приступний і мужицтву. От через що появилась скрізь школа письменників, найбільше поетів і повістярів, яких можна згодитись назвати мужичими по матеріалу й почастно по формі їхнього писання. Тільки ж чи зовсім вони мужичі? Думаємо, що ні!

Та для нашої речі важніше спитати: чи Шевченко ж належав до тієї школи письменників простих і через те мужичих? Ми всмілюємось сказати, що ні, так само як ми кажемо ні, коли хто спитає, чи Шевченко писав для мужиків, як пишуть учителі. Що Шевченко не був учителем, тут нема про що й говорити, бо всякий буває тим, до чого здібен од природи. Ми тільки мусимо завважити, що навіть думки написати що-небудь наукове для мужицтва не видно в Шевченка, як і в усіх українолюбцях аж до 1857 — 60 pp. По всьому видно, що вони тільки ледве-ледве почали задумуватися про такі речі якраз перед тим, коли їх похапано було в 1847 р. Доти тільки ворог «українських Пушкіних» Бєлінський 43 говорив, що їм ліпше всього було б повернути працю їхню на наукові книги для мужиків. Шевченко написав «Букварь» тільки в 1859 p., і, звісно, ніхто не стане вихвалювати той буквар і ставити його між великими ділами Шевченка. Та, кажемо знов, про це нічого багато й говорити. Друге діло, справа про те, чи писав Шевченко свої вірші для мужиків, або ще ліпше: чи писав він навмисне так просто, щоб їх могли розуміти й мужики?

Хто перечитає найлюбиміші вірші Шевченка, власне, ті, де він виступає письменником із думками громадськими, той побачить, що він усього менше думав писати їх для мужиків. Інакше навіщо б він наносив туди не тільки «конфедератів», а аполлонів, ченчіїв, єссеїв, колізеїв, яких іноді він так безбожно переплутував, так мало знаючи й історію, й саму міфологію, якої нахапавсь у академії. В добрій половині того, що найгарячіше писав Шевченко, він показується менше всього письменником для мужиків. Попробуйте, напр., почитати мужикові хоч «Посланіє до земляків», яке дехто вважає за самий сік із Шевченка! І тут нема нічого дивного. Коли люди розійшлись по своїй освіті так, як теперішнє панство й мужицтво, то не може бути, щоб письменник і, власне, той, хто хоче мати силу над громадою, писав так, щоб його розуміли однаково й мужики, й пани. Правда, поета й повістяра може нахиляти сама проста школа письменницька так, щоб писати якнайпростіше. Так власне письменницька школа Шевченкова вела його не до простого способу, а од простого. Д[обродії] Микешин і Прахов 44 («Пчела», 1876, ч. 16) кажуть про Шевченка як про маляра, що «немало було потрачено Шевченком часу на те, щоб перейти од брюлловсько-академічного класицизму до натурального й рідного йому реалізму». Те ж саме треба сказати й про Шевченка як про письменника, який вивчивсь писати на Жуковському та на Міцкевичеві. Картини Шевченкові, окрім явного «жанру», показують, що йому ніколи не довелось зовсім вибитись із «класицизму», а довелось іноді тільки перемішати класицизм із реалізмом на спосіб «французского с нижегородским», як, напр., в картині русалок («Пчела», згадан, ч.). Те ж саме треба сказати й про багато його писань і з пізніших часів, напр. про «Неофіти».

Говорячи про це, ми зовсім не думаємо сказати, щоб у Шевченка не було зовсім «неманірних», простих картин і в слові, іноді таких простих, що справді їх може розуміти найпростіший, неписьменний чоловік. Така, напр., більша частина його неполітичних стихів і поем. Тільки про їх треба сказати, що вони вийшли простими більше ненароком, ніж нароком, більше через натуру поезії (яка все тягне до простого), ніж через школу поета, яка була всього менше проста.

Те ж саме треба сказати й про речі поезії Шевченка.

Кобзар наш почав писати як романтик, а романтики зовсім не старались перш усього вибирати для поезії речі звичайні і вже через те типічні. Вже й у ті часи, коли починав писати Шевченко, письменство російське майже розпрощалось із романтизмом Жуковського, Козлова і т. ін. Повалив романтизм у Росії Гоголь, а останні сліди його розвіяла та справді «соціальна белетристика» першої половини 40-х років, яка стала між Гоголем і Тургенєвим, Островським і т. ін., і критика Бєлінського, критика «натуральної», а потім «соціальної школи». Натуральна школа підбивала письменників малювати людей такими, які вони є, і людей більше звичайних, ніж вибраних. А соціальна школа примушувала письменника навіть і тоді, коли він хотів показати нам яке-небудь громадське зло, показувати його на звичайних людях, усього ліпше не на злих, а ще на доволі добрих, і тим вона не тільки показувалась правдивішою, а ще більше вражала громаду, підбивала її проти порядків, а не проти незвичайних злочинців. Такі, напр., картини кріпацтва й панства в Тургенєва в «Двух помещиках», «Муму» і т. ін. Кому звісне повістярство російське 40-х років (Нестроєв-Кудрявцев, Сто Один 45, іскандер, Достоєвський і т. ін.), ті знають, що з європейських соціалістичних думок найбільше запала їм думка Роб [ерта] Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає такою чи іншою дякуючи тому грунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе. Оця-то думка й зробила «соціальну» школу нових російських повістярів такою, якою ми зараз її показали.

Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома. Він усе постарому судив та карав людей і навіть усе хотів «перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками». До думок натуральної й соціальної школи ніколи не вибивсь Шевченко сам по собі, а української критики, подібної Бєлінському, тоді (та й тепер) нема. Почастно ж Бєлінського не любили в українських кружках як через те, що такі ще українці, які повернулись силою історії в провінціалів, тобто поневолі в задніх, не підросли до нього, так і через те, що й Бєлінський, збитий московською казьонщиною й гегелівською державністю, не хотів знати «письменства провінціальної породи» *.



* Козачковський 46 розказує, що Шевченко не любив і Гоголя або, як каже д. Козачковський, «не сочувствовал Гоголю: по его словам, неудавшиеся честолюбивые мечты были причиною его умственного расстройства». Гоголя не люблять і інші українолюбці за те, що він не писав по-українськи. Тільки ж діло в тім, що без школи Гоголя не може тепер бути ні поета, ні повістяра. Між іншим, українські письменники в Росії й Галичині тим і зістаються позаду російських, що не пройшли як слід школи Гоголя.



В раніших своїх поемах Шевченко виступає зовсім романтиком («Причинна», «Тополя», «Утоплена»). Далі він стає більш реальним та все-таки збивається на мелодраму, напр. у «Катерині» («Сидить батько в кінець стола» і т. д., та й сама сцена Катерини з чумаками й з москалями) і в самих «Гайдамаках» (як Гонта ховає дітей), в «Відьмі» (смерть батька) і навіть у «Наймичці», найпростішій і найреальнішій із усіх його поем (смерть наймички). Вибирав для своїх поем Шевченко до останніх часів іноді речі зовсім не дійсні, сходив на противну поезії алегорію (напр., «Великий льох»), на темні слова (напр., «Радуйся, ниво» і т. д.). Часами аж жалко дивитись, як поет по-дитячому не вміє справитись із живими людьми й картинами дійсного життя (напр., в «Сотнику» або в «Сні»: хоч би картина царського двору, особливо в тім місці, яке приводить д. С[ір]ко, як цар «підходить до найстаршого... та в пику» і т. д., або як «Ірод лиже в ліктора халяву та просить півдинара, щоб випити» і т. ін.*.



* Тут до ладу буде пригадати слова прсф. Прахова з поводу «Русалок»: «В этом рисунке лучше, чем в каком-нибудь другом опыте Шевченка, видно, как боролся он против заученного классицизма, как этот классицизм все-таки нет-нет да и скажется в какой-нибудь мелочи и как, отказавшись од классической рутины, художник на первых порах вдался почти в циническое понимание действительности».



Думаючи показати огидним панство, Шевченко все вибирав незвичайні злочинства панські (напр., «Княжна», «Варнак») і на ділі більше всього сходив на «гріх прелюбодійний», минаючи інші, не менші гріхи не так панів, як панства, і гріхи звичайні, які тим тяжчі, що робляться купами й не самими злочинцями.

Знов-таки скажемо, що, поминувши все те, Шевченко дав нам найживіші картини щоденного життя (доволі буде показати, напр., на діда, бабу та хлопця в «Наймичці», на «Садок», «Тече вода» і т. д.), начеркнув образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат (дві породи — Катерина — Наймичка і ін., і Настя в «Сотнику», вона ж в «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто»). Немало показав він і звичайного горя од теперішніх порядків, горя соціального, горя солдатчини («Пустка» і ін.), наймів («Якби мені черевики» і ін.), і показав найпростішим, найреальнішим способом. То знов-таки подарунок натури поета, а трошки, звісно, й часу, од духа якого не міг уже втекти й наш поет, — та не з тієї школи, з якої він вийшов і з якої не вміли вивести його земляки його, громада, критика. Ми бачили, що громада українська не здоліла дати Шевченкові потрібної для його часу науки взагалі. Не помогла вона йому й літературною критикою почастно. В ті часи, коли складавсь поет наш, чужа критика сміялась над ним, а земляки вміли тільки кланятись йому, як кланяються й досі. Ті перли, які дав нам Шевченко як поет, він дав нам сам од себе, більш наперекір своїй школі й своїм письменним землякам, ніж дякуючи їм. Ми ж сказали вже, що сам по собі інший чоловік може зробити чимало, та не стільки, скільки б міг і треба б було.

Коли це правда про поета, то ще більше мусить бути правдою й про громадського чоловіка.

Громадський чоловік, коли почне роздумуватись про добро й зло, яке є в громаді, то перш усього наткнеться на віру й церкву. Віра була першою думкою громадською, яка впорядкувалась; попівство й церква були першими порядками громадськими, які заснувались на думці людській; попівство було першою білою, панською працею, яка виділилась із спільного мужицтва *. Віра й попівство потім причіплялись до всього доброго й злого в громаді. Проти віри й попівства перш усього піднялась скрізь і вільна думка: недурно ж у Європі реформація і вільнодумство XVIII ст. були раніше противудержавних революцій і соціалізму.

Перед вірою стали й наші перші українолюбці. Багато б було розбирати, через що й як, а тільки сталось так, що перші українолюбці XIX ст. не пристали до того противного вірі духу, який із XVIII ст. став вкорінятись і в Росії, і зостались на боці християнства й «благочестія» XVII ст.** Правда, українське благочестіє було м’якше й вільніше, ніж московське, та тим міцніше воно могло держатись і в поєвропеїзованих українцях XIX ст., тим більше воно могло притягати українців до таких таборів у російському письменстві, які явно тягли назад, до царсько-попівської Московщини XVII ст.*** Ниткою, яка в’язала нове українське письменство з петербурзько-московськими назадівцями, був Квітка, в якого ніколи не виходив із голови той дух, що затяг був його в монастир. У ті роки, коли Шевченко починав писати, осередком таких благочестивих назадівців у петербурзькому письменстві був «Маяк» Бурачка, який сам, здається, був українець. Із ним водились петербурзькі українці й усі тодішні українські письменники, і сам Шевченко. Знов кажемо, що перша доба писательства Шевченка нам доволі темна, а далеко од Росії ми не можемо перебрати навіть печатні матеріали до того, напр., тодішні журнали. Тільки в усякім разі в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка, і нічим не показує, щоб йому не було миле «маяківство». Слов’янський кружок у Києві затяг його ще більше в «святе письмо», яке положило на ньому свою печать навіки ****.



* Раніше всього впорядкувалась війна, вояцтво, а затим і царство, та тільки більш самі по собі, без навмисної думки зарані — без теорії. Попівство — як знахарство — почалось раніше, а впорядкувалось уже після царства, та зате міцно, теоретично, і од себе вже зробило теорію й для царства й вояцтва.

** Ми трохи зачепили в II т. «Громади» справу про те, як через державну централізацію сталось, що Україна, яка в XVI — XVII ст. почала доходити до протестантських думок, із XVIII ст. почала оставатись позаду од столичної Московщини й через те мало була зачеплена духом французької філософії XVIII ст.

*** Д[обродій] Костомаров, який дав такі вільні, такі реальні образи святих Феодосія, Олександра Невського і т. ін., який так вірно зложив ціну монахам, стояв за «благочестіє» в книгах для народу, проти «модних матеріалістів», між іншим, і через те, що, каже він, «православие южнорусского народа гораздо духовнее, чем некоторые полагают, и не состоит, как часто у великорусов, в соблюдении одних внешних обрядов» («Основа», 1862, май).

**** Д[обродій] Козачковський, споминаючи життя Шевченка в себе в 1845 p., каже: «Иногда он занимался чтением Библии, отмечая места, поражавшие особенным величием мысли. Из тогдашних предположений его помню два неосуществившиеся: первое — большая картина «Видение Иезекииля в пустыне, полной сухих костей».



Правда, Шевченко далі став більш «євангельцем», ніж благочестивим «візантійцем» і в Біблії став шукати духа народолюбного пророкування, проповіді суду божого над неправедними. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританця-індепендента XVII ст., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки Божу матір і навіть Божу службу *.



* В викинутому цензурою місці з «Воспоминаний о Т. Гр. Шевченке» д. А. Козачковського («Киевск[ий] телеграф», 1875, ч. 25) сказано було, що Шевченко й хвалив протестантську віру і не хвалив у православів його покірливості перед начальством і панством. Жаль, що д. Козачковський не говорить, коли казав Шевченко таку думку: чи в 1845 — 46 рр. чи в 1859.



Таким «біблійцем» в основі зоставсь Шевченко й до смерті, як це видно, напр., із стихів «Радуйся, ниво неполитая», писаних у 1859 p., або «Во Іудеї, во дні они», які кінчаються викликом до Христа: «Спаси ти нас, младенче праведний, великий!» Навіть у «Марії», в якій Шевченко найдальше одступив од євангелія, він написав слова, які дають дд. Желехівським повід говорити, що Шевченко не переставав бути християнином:


Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє.

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих!

Пренепорочная, благая!


Таких слів не міг написати постійний раціоналіст. Таким раціоналістом, яким хоче показати Шевченка наш товариш, він ніколи й не був і не міг бути, бо для того треба було іншої школи, ніж та, яку він пройшов, іншої компанії, ніж та, в якій він державсь. Ті всі противухристиянські й навіть безбожні слова й картини, на які показує наш товариш, — то тільки або виклики досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної богом правди на землі, або вільнодумне кощунство, або смілі замахи поета. То все початки раціоналізму, які ми бачимо й у наших мужицьких казках і піснях, які не шкодять мужикам ходити у церкву й до попа на раду, а ще не раціоналізм, бо так ми мусимо називати тільки постійну (консеквентну) і впорядковану (систематичну) думку. Ми ж бачимо, як Шевченко кидавсь од безбожних викликів до віри в суд Божий. Навіть його «Марія» показує, як він не порвав із християнством, бо показує, як йому хотілось обернути християнство на свій лад, на службу свойому мужицтву. Постійний раціоналіст не може мати таких мрій.

Ці слова наші може підперти перегляд рік за роком того, що розказують про Шевченка приятелі його, й того, що він сам написав, а не самі тільки уривки з «нецензурних» творів II тому празького «Кобзаря», по яких Шевченко вийшов у д. С[ір]ка і деїстом, і раціоналістом.

Так, ми вже згадували, як сердиться Шевченко в «Посланії до земляків» на поєвропеїзованих панів-«безбожників» у 1845 р. Мабуть, до тих же часів, а може, й до пізніших треба прикласти й те, що розказує д. Козачковський: «Я был свидетелем, как он, слушая кощунство хозяина, у которого он жил, сказал: «Издеваться над нравственно-религиозными убеждениями, которые освящены веками и миллионами людей, неразумно и преступно». А звісно, що не самий деїзм, а все церковне, все й візантійське освячено віками й мільйонами.

Тільки опісля, в поемі «Княжна», роздумуючись над тим, що бажаний ним «суд божий» і «правда божа» щось не дуже поспішаються, Шевченко викликує:


А бог куняє. Бо це було б диво,

Щоб чути й бачить і не покарать!

Або вже аж надто довготерпеливий...


«Княжна» написана в 1847 p., а вступ до неї — в 1858 р. Чи в 1847 р. написані ці слова, чи вставлені пізніше, може, в 1858 p., тільки вони важні тим, що показують, як перші ясні іскри вільнодумства проти християнського Бога дало Шевченкові нарікання на те, що нема кари гріхові! Сидячи в неволі, Шевченко все більше зупинявсь на цій думці і в 1850 р. кінчав вірш «Якби ви знали, паничі» викликом:


Ні! ні! нічого

Нема святого на землі!

Мені здається, що й самого

Тебе вже люде прокляли!


А все-таки тоді ж він писав д. Козачковському, втішаючи його в смерті в його сім’ї: «Верь глубоко, разумно!» Ще в 1857 р. в «Неофітах» Шевченко стоїть на християнському грунті і навіть молиться на святого хреста, і зовсім не являється, як каже д. С[ір]ко, раціоналістом. Хоч він тут і каже: «Все брехня: і царі, й попи!», та каже це про староримських попів із їх «кам’яними» богами; він не велить молитись нікому на землі, окрім правди (а не кесарям), а на небі велить: «молітесь богові святому», — і ми зовсім не розуміємо, як міг д. С[ір]ко викинути ці найближчі слова з того місця «Неофітів», яке він приводить у своїй статті (стор. 63) як показ «раціоналізму Шевченка в усій його силі». Тільки в 1859 р. в Петербурзі Шевченко почав вириватись уже за границі й християнства, а не то вже візантійства. Сталось це, ми думаємо, як через те, що він пішов далі по дорозі досади, що немає правди на землі, так і через те, що в Петербурзі Шевченко вже попавсь на той ряд думок громадських, який примушував людей читати Герцена, Фогхта, Бюхнера 47, Фейєрбаха 48 і т. ін. А тут ще почали дратувати Шевченка благочестиві слов’янофіли (див., напр., «Молитву» — «Умре муж велій в власяниці!» на смерть митрополита Григорія, якого Шевченко зве по «Колоколу» Герцена «юбкоборцем»). Шевченко став у Петербурзі трохи водитись із кружком «Современника», який, як міг, проводив новоєвропейські філософічні думки. Тільки чи в нього самого не ставало духу й науки зовсім вирватись із християнства, чи його вдержував дух приятелів, із яких сам Костомаров писав проти «модных прогрессистов, которым кажется удобным навязать народу материализм», — тільки ж Шевченко, як розказує про нього д. Крапивина («Правда», 1876, 104), і в 1859 р., тоді, як писав «Марію», моливсь щодня богу, а в 1860 р. видав «Букварь южнорусский» із молитвами і другою «візантійщиною»*.



* Цей «Букварь южнорусский, 1861 року. Цина тры копійкы. Составил Тарас Шевченко» тепер трудно здибати, і через те про нього нема ясної думки, а само те, що такий поет, як Шевченко, зложив буквар, підбиває декого возвеличувати його. А в тім букварю знаходимо ось що: «Велика азбука. Мала азбука. Склади (шматки з псалмів біблейських). Псалом CXXXII (із бородою Аароньою, і з росою Єрмонською). Молитви (з увагами, в яких дуже возвеличується християнство, монастирі й т. ін.). Рукописна азбука. Лічба. Дума про поповича Олексія. Дума про Марусю попівну Богуславку. Народні пословиці». Звичайної церковщини багато й у «Граматці» д. Куліша, про якого життя його в «Правді» каже, що він виправляв і «проповіді» Гречулевича. Слова д. Костомарова за церковщину в народній освіті приведені цілком у «Громаді», II, 200. В тій же книзі «Громади» показано, як і молодші українофіли-студенти в Києві й Харкові возились із церковщиною ще в 1862 — 63 р.



Так по Шевченкові і в 60-ті роки ледве-ледве пройшло те противуцерковне вільнодумство, яке вже в 40-ві роки дуже закоренилось по московських і петербурзьких кружках Герцена, Бєлінського і новіших раціоналістах, матеріалістах. Та й тих зерен раціоналізму, які пробивались у Шевченка, не піддержали ні його товариші, які навіть зоставили ненапечатаними аж до 1876 р. такі його твори, як «Марія», хоч присягали, що «кожна йота Шевченкова мусить бути відома» громаді («Передмова» до кожанчиковського видання 1867). і передавали печатати його твори в Галичину, де завше можна було їх напечатати вільно, — не піддержали навіть і молоді українофіли, які в часи «Колокола» і т. ін. грались у християнство.

Громадському чоловікові через те найпотрібніше раз на все розпрощатись із вірою, що поки сього не зроблено, доти ні він, ні громада, яка за ним піде, не забезпечені, що він усе йтиме наперед у думках своїх про всі громадські порядки, які святила й святить тепер віра. Без систематичного раціоналізму нема й систематичного вільнодумства в сім’ї, в громаді, в державі. Це можна показати й на таких людях, як Мацціні; це тим більше видно на Шевченкові.

Вже й д. С[ір]ко каже, що Шевченко не зміг додуматись до іншого строю сім’ї, ніж той, який він бачив, а тільки розібрав дуже докладно усе те лихо, яке є в теперішньому сімейному життю. Ми думаємо, що й це багато сказано. Ми вже в 16 примітці показали, що Шевченко зовсім не думав у «Катерині» (1840) й «Наймичці» (1846) ставати проти «законної сім’ї». Тепер прибавимо, що Шевченко і після того, як написав по мужицькій казці «Тополю», не спинив своєї думки на неволі дітей у батьків або навіть у «Катерині» розказав без усякого протесту, як батько й мати вигнали Катерину через наговори сусід. Так же само в «Гайдамаках» він трохи не возвеличив те, як батько по своїй волі вбиває малих дітей — канібальство, в якому й д. С [ір] ко бачить «нові» думки Шевченка, який, мовляв, малює, «як сім’я приноситься в жертву громадському ділу», так мовбито сім’я — менша громада — мусить справді приноситись у жертву хоч би й великій громаді, рідній Україні ! І досі дітська неволя майже зовсім не зачеплена українським письменством, яке й у ньому зосталось позаду до російського, що ще в 40-ві роки ясно поставило заступитись за всіх менших: у сім’ї, як і в громаді. Згадаймо хоч «Капризы и раздумье» й інші писання Герцена ще перед 1847 р. Звичайно кажуть, що на Україні нема такого самодурства, яке малюють нам Островські в сім’ї московській. Такого — нема, а своє самодурство все-таки є, та його не хотять бачити українолюбці. Сам Шевченко зачепив його тільки в деяких словах, та й то говорячи тільки про дівчат і мало чим інше, ніж у мужицьких піснях * або зовсім по-водевільному, напр. в «Сотнику». Бачачи в неволі дітській тільки невільні шлюби або неволю любитись із тим, хто до вподоби, Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д. С [ір] ко зве «правом тіла». Тільки в ті часи, коли Шевченко писав «Гімн чернечий», «Ликері» або й «Великомученице кумо!», в передовому російському письменстві вже минуло й жоржсандство, і вже Михайлови 49, слідом за Міллями, піднімали справу про цілковиту рівність жінки з чоловіком і в науці, і в праці громадській. Видно по всьому, що як в 40-ві роки жоржсандство 50, так і в 60-ті роки думки Міллів проминули наших українолюбців і не зачепили найбільш чуткого з них Шевченка не то вже, щоб прямо, але навіть і через «Современник». Так, із думками про сім’ю і з картинами її Шевченко зоставсь не то щоб тільки «аналітичним», як каже д. С [ір] ко, а іноді й непостійним, як і в думках своїх про віру **.



* Напр., «Тополя» (1839), «Мар’яна-черниця» (1841), «І багата я, і вродлива я» (1849), «Породила мене мати» (1849), «На вулиці невесело» (1849). Можна думати, що на такі речі потрапляв Шевченко не навмисно, а тільки слідом за мужицькими піснями, які він згадував на чужині, а найбільше в неволі 1849 р. Зовсім окремо стоїть «У Вільні, городі преславнім» (у празькому «Кобзареві» позначено — до 1847 р.?), де показано, як губить дитину не так самоволя батьківська, а ненависть до чужої віри. Добре б було абсолютним хвалителям Шевченка порівняти цей вірш із сценою дітовбийства в «Гайдамаках».

** Так, у пісні «Туман, туман долиною...» (1849) Шевченко малює, як воно нещасливо скінчилась проба молодої пари «заховатись од батька й матері».



Мало того, Шевченко, який змалював незабутніми картинами деякі боки патріархальної мужицької сім’ї, яку він знав, про багато з того, що складає нову справу сімейну серед вивчених людей, просто не чув і не думав, здається, через те, що зоставсь позаду од передових громадських думок навіть і в Росії. Щоб цього допевнитись, радимо пригадати, напр., хоч «Кто виноват?» Герцена, роман, писаний ще в 1834 — 47 pp., та й зрівняти його з картинами й думками про сім’ю Шевченка хоч у самому 1860 p.*



* В статті проф. Прахова «К рисункам Т. Г. Шевченка» знаходимо звістку про одну картину Шевченка з часів життя його в солдатах, на якій він «представляет нам общество из трех человек в юрте: сам Шевченко в белом кителе сидит за столом и чинит карандаш; перед ним его товарищ-натурщик, обнаженный до бедер, рассматривает нарисованное; третий сидит по-турецки на полу у самовара, пьет чай и покуривает, держа подле книжку с надписью G. Sand, 1851». («Пчела», 1876, ч. 16). Треба б було знати, хто той любитель Ж[орж] Санда й чи говорили вони що з Шевченком про цього письменника.



Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатаны листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломея Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з «нового розумного життя» думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти «за старого та лисого», то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Д[обродій] Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: «К женскому полу Т[арас] Гр[игорьевич] относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них». Знов Біблія! Не диво, що з такою вагою на плечах Шевченко не пішов далеко в своїх думках про сім’ю й жінку. Найдальше пішов Шевченко в думках про волю в державі й громаді, про багатих і бідних. Тут його посувала й доля його самого, й доля України: тут йому вийшла в користь і та невеличка наука, якої він нахапавсь проміж людей. Поляк Гордон правду каже, говорячи, що Шевченко належить до найчервоніших у своїх громадських поглядах. І таким червоним Шевченко став уже рано, вже в 1843 — 1844 pp., ми навіть не знаємо, як він став таким; певно, більш сам по собі, без покажчиків. Дедалі Шевченко становивсь усе більше червоним республіканцем і демократом і почав зачіпати не тільки неволю, а й бідність.

Нам нічого показувати — де й як: у статті д. С[ір]ка це зроблено докладно. Ми б бажали тільки докладного розмежування тих ступенів, по яких проходили думки Шевченка про державу й громаду на Україні в середній і пізній вік його. Це зробити нетрудно, навіть наскоро переглядаючи рік за роком писання Шевченкові.

Перше Шевченко виступає з словами, в яких узагалі видно сум на чужині за своєю країною («На вічну пам’ять Котляревському»), далі спомини про долю її і, звісно, про козаччину, як вона боролась із турками, ляхами («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки»). Серед тих споминів появляється в нього думка: чим усе те скінчилось? Хто взяв волю козацьку? Чи навіки вона заснула? Одповідь на те проскакує в посланії «До Основ’яненка» (1840). Перше кобзар сподівається тільки, що «слава України не вмре, не загине», що її нагадають такі кобзарі, як Основ’яненко, які ліпше, ніж він сам, «поборються з москалями» — голосом, піснею! Кілька років опісля в «Чигирині» (1844) Шевченко вже пише надію, що з його пісні, може, виростуть ножі, які «розпанахають погане, гниле серце» земляків, що забули свою Вкраїну, і вицідять із нього погану кров, і «наллють козацької крові» *. Ще в посланії «До Основ’яненка» не видно політичної думки, і кобзар виступає тільки прихильником своєї країни, породи, мови. В «Чигирині» (19 лютого 1844, Москва) він уже говорить про «волі нашої отруту». В «Сні» (1844, 8 червня, Петербург) кобзар уже просто виступає проти московсько-петербурзьких царів, «катів, людоїдів, що розпинали нашу Україну», найбільше нападаючись на Петра I й Катерину II і вибираючи проти Петра образи з «Истории русов».

По всьому видно, що перед першим виданням «Кобзаря» (1840) Шевченко в Петербурзі надибав земляків, у яких не тільки знайшов писання Котляревського й Квітки, що потрапили якраз у серце українця, який сумував часами на чужині, й підбили його писати по-українському, а ще й історичні книги, напр. «Историю Малой России» Бантиша-Каменського, які підновили в поета спомини його про могили козацькі, про гайдамаччину й т. ін., що він приніс із села, од діда й інших. Між 1840 і 1844 pp., видно, Шевченко потрапив на «Историю русов», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом і козацьким республіканством, своїм духом, у якому до патріотизму козацьких літописців XVII — XVIII ст. й кобзарських дум прибавилась якась доля європейського республіканства часів декабристів. Шевченко брав із «Истории русов» цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як ця «История русов» у 1844 — 45 pp.**



* Пор. Ісаії, гл. VI.

** Зрівняйте в «Сні» — «Із города із Глухова» (празьк. «Кобз.» II, 24) і «Истории русов» (229, 231); «Великий льох» (38 — 39), «Іржавець» (1847) і «Ист[орию] русов» (206 — 207, 212 — 213). Окрім фактів історичних і картин по «Истории русов», ми нагадаємо такі слова цього славного памфлета, написані після оповідання про руїну Петром Лебедина. «И ежели в человечестве славится тот великодушием, кто презирает ужасы и опасности, то уже нет для тех и титулов, кои были орудиями и участниками Лебединских тиранств и зверских лютостей, ужасающих самое воображение человеческое. Остается теперь размыслить и посудить, что ежели, по словам самого Спасителя, в Евангелии описанным, которые суть непреложны и не мимо идут, ежели «всякая кровь, проливаемая на земле, взыщется от рода сего», то какое взыскание предлежит за кровь народа русского, пролитую от крови гетмана Наливайка, до сего дня, и пролитую великими потоками за то единственно, что искал он свободы или лучшей жизни в собственной земле своей и имел о том замыслы, всему человечеству свойственные?» Пригадаємо також і слова про москалів як про «народ, ничем от украинцев не лучший, но нахальный и готовый на все обиды, грабления и язвительные укоризны» — слова, які «История русов» вкладає своїм героям, як Богун, Мазепа і ін.



В «Великому льоху» (Миргород, 1845) Шевченко показує себе ворогом Богдана Хмельницького, який «присяг Москві», і прихильником Мазепи, якого вояків «порізала Москва» в Батурині й під Полтавою, а найбільше «славного Полуботка», який у «Истории русов» малюється як останній Катон козацької республіки.

Ніяк не можна сказати з д. Костомаровим, щоб Шевченко ніколи не мав «мечтаний о местной независимости». В усіх писаннях 1845 р. («Великий льох», «Розрита могила», «Кавказ») Шевченко виступає ясно з тим, що пізніше звалось українським «сепаратизмом». Можна навіть сказати, що сепаратизм той у Шевченка більш усього козацький, звісно, без того вже трохи панського духу, який став показуватись у козацької старшини XVIII ст. То сепаратизм із більш демократичним нахилом, зовсім такий, як у «Истории русов», та тільки все-таки перш усього сепаратизм, який усе зло в своїй Україні й саме панство виводить од чужих, од москаля, од московського царя. В своїх панів, чиновників Шевченка більш усього вражає те, що вони «перевертні, котрі помагають москалеві господарювати та катувати матір» — звісно, Україну, що вони «по-московськи цвенькають» і сміються з своєї мови і т. д. («Розрита могила», «Сон»). У «Великому льоху» Шевченко пророкує, що родиться новий Гонта, що розпустить волю на всій Україні; в «Розритій могилі» Шевченко ясно дає зрозуміти, що коли б «знайти в могилі те, що там поховали старі батьки», козаччину, яку заховав Богдан, «то не плакали б діти, мати б не ридала», а в «Заповіті» (який поставлено в празькому «Кобзарі» в 1846 р. хоч без помітки, коли писаний він, і який усім своїм духом і складом, — нерівним од неспокою, — більш усього подібний писанням 1845 р.) Шевченко просто кличе земляків «вставайте, кайдани ломіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». По всьому тому, що писав Шевченко з 1845 р., воля та — більш усього воля своєї породи й країни, воля національна й державна.

З кінця 1845 р. в творах, писаних на Україні («Кавказ», 14 дек., В’юнище, Пол [тавська] г [уб.] ; «Холодний яр», 17 дек., тамо ж), Шевченко найбільш усього спиняється над кріпацтвом (нічого розказувати, через що), яке він зачіпав уже й раніше («Сон», «Великий льох»), та не так дуже, як тепер. Цей зупин на кріпацтві та хвиля костомаровського панславізму, яка пройшла в 1845 р. по Шевченкові (під «Посланієм до Шафарика» («Єретик») стоїть: 22 ноября 1845, Переяславль), збавила трохи в Шевченка його «сепаратизму» й повернула його стріли од «чужих людей», «москалів» на своїх панів, на самих панів-українофілів і козаколюбців, яких найбільш усього він же сам і розплодив своїм гарячим словом *. У «Посланії до мертвих і живих, і ненарожденних земляків моїх» Шевченко справді вже, кажучи словами д. Куліша, «як ніхто другий насміявсь над славою української козаччини», а найбільше гетьманщини і підрізав сам свій історичний український сепаратизм «Истории русов»**.



* Чужбинський каже, що й Квітку стало читати панство полтавське більше вже після Шевченка.

** Найбільше побачимо переміну в думках Шевченка про старовину українську, коли ми зрівняємо слова його в посланію «До Основ’яненка» (1841):

Слава не поляже,

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі...

І чиї ми діти...


з словами «Посланія до земляків» (1846 р.)


Все розберіть та спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини, яких батьків,

Ким, за що закуті?

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, підніжки, грязь Москви

Варшавське сміття...

Я ридаю, як згадаю

Діла незабутні

Дідів наших: тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину!



В дальшому зрості свого козаколюбства Шевченко, одійшовши од гетьманщини, приблизивсь було до того запорозтва кінця XVII ст., яке виступало й проти московської неволі, й проти повертавшої на панський лад городової гетьманщини, яка готова була задля свого панства поступитись і частиною української волі, а особливо волі «гультяїв» — черні й запорожців. (Див.: «Сон» — «Гори мої високії», 1847, «За байраком байрак», 1847 і порівняй із грамотами запорозькими, показаними в «Громаді», I, 12). Цей низовий, запорозький, більш ніж городовий гетьманський дух у Шевченка з 1846 — 47 pp. показує, який справді незвичайний нюх, навіть нюх історика, мав у собі Шевченко.

Тільки ж і в грамотах січових козаків даремно б ми стали шукати не самих тільки добрих бажань, а й ясної думки, як же вберегти, встроїти свою волю України й волю мужицьку серед того світу широкого, серед тих «ворогів лютих» (турок, татар і т. ін.), серед «незичливих сусідніх монархів факцій», або погляду вперед себе, а не в старовину, яка малювалась запорожцями ліпшою, ніж була. Так само даремно б стали ми шукати одповіді на ці всі питання й у Шевченка, в тих віршах його того часу, коли в нього вслабів козацько-гетьманський сепаратизм 1845 р. Шевченкові не доставало не тільки європейської науки, яка б показала йому ясний ідеал державного порядку — попереду нас, а не позаду, а недоставало навіть і науки про саму українську козаччину, науки, яка провела б логічно хоч би січовий погляд на гетьманщину. А погляди навкруги себе, на царсько-боярські порядки Московщини XVII ст., які перейшли і в Росію XIX ст., не могли не красити в голові Шевченка старовини української. Найліпшою йому здавалась старовина XVI ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось («Невольник», 1845, «Ще як були ми козаками», 1847). Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто XVIII ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала «братерськая наша воля, без холопа й без пана» («Чернець», 1848, пор. «Буває в неволі іноді згадаю», 1850). Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині: «У неділеньку у святую», 1849; кінець Дорошенка: «Заступила чорна хмара», 1859). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той «атаман случайно сложившейся толпы», як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за «Историею русов», а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а «свавольним хлопам» радив різати носи й уха, що Дорошенко «торгував українськими головами» 51 не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узяти воєводство в Московщині й що запорожці звали «преславного Дорошенка» «юдиним товаришем»; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, — не вернеться, то знов впиравсь, що «таки буде сподіватись, виглядати». Але ж як-то воно козаки встануть із могил, на це вже Шевченко дедалі все менше міг давати такі ясні одповіді, як тоді, коли він був чистим і постійним сепаратистом козацьким. Тепер він сам собі казав, що кохає свої надії, тільки щоб собі самому «жалю завдавати» («Чернець, 1848), і навіть що він «сам не знає, що робить», що він знає тільки, що йому верзеться старий козак усатий з своєю волею на чорнім вороні-коні, а більше нічого не зна («Хіба самому написать», 1848).

Так, Шевченко, підірвавши славу гетьманщини, сам не дав нам «провідної ідеї», як же впорати свою волю України не на історичному грунті гетьманщини, без козацького сепаратизму, бо й сам тієї думки не мав. Надалі з того всього козаколюбства Шевченкового тільки й зосталась ясна думка, що ненависть до царства, яка знову стала в нього рости з великою силою, особливо в передсмертних петербурзьких його творах 1860 р. Нам нічого багато говорити про цю ненависть і про ці писання, бо про це докладно сказано в статті нашого товариша. Од себе ми прибавимо тільки, що й у цих останніх, противуцарських стихах Шевченко все-таки не міг вибитись із біблейства, не міг набрати проти царів іншого матеріалу, окрім того, що давала йому Біблія з її патріархальною деспотією. Цар Шевченка й у 1860 р. не пішов далеко од того, яким страхав жидів пророк Самуїл, — що, мовляв, одніматиме в вас жінок і т. ін.* Через те одне ті стихи (мимоходом кажучи, слабенькі по своїй роботі й нерівній манері) не могли й не можуть мати великої сили в наші часи. Тільки на перепутті (з Азії в Петербург) писані справді чудові стихи «Я не нездужаю нівроку» (1858) чіпають дійсні боки того царства, яке ми бачимо перед собою.



* «Царі», I, VIII, 11 — 18.



Зі зростом і з змінами думок Шевченка про державу й Україну тісно зчіплялись і його погляди на сусідів її, тих, що володали й володають нею, — на Польщу й поляків, на Москву й москвинів. Із перших своїх зустріч із поляками панами та економами, з москалями панами та чиновниками Шевченко не міг винести доброго спомину. Недовір’я й неприхильність до чужих, сусідів України, те, що звуть «исключительность», зосталась у Шевченка на все; по крайній мірі, про неї говорять не тільки ті чужі, а й сам Шевченко. Так, поляк Гордон 52, який бачив Шевченка в 1850 р. в Уральську, каже, що Шевченко «ненавидить москалів, не любить поляків» (Gordona «Soldat» споминається у Gwido Battaglia 53 — «Taras Szewczenko», Lwôw, 1865). У Чужбинського читаємо ось що:

«Он не любил поляков, но к Мицкевичу чувствовал какое-то особенное влечение. Несколько раз принимался он переводить лирические пьесы Мицкевича, но никогда не оканчивал и разрывал на мелкие куски, чтобы и памяти не осталось. Иные стихи выходили чрезвычайно удачно, но чуть какой-нибудь казался тяжелым или неверным, Шевченко бросал и уничтожал все предыдущие строфы.

— Мабуть, сама доля не хоче, — говорил он, — щоб я перекладав ляцькі пісні».

Виступів Шевченка проти москалів доволі виписано в статті нашого товариша.

Звісно, було з чого вирости в Ш[евченка] недоброму серцеві до ляхів і москалів, дякуючи Польщі й Москві як державам і панствам. Звісно також, що люди, звиклі панувати або хоч вести перед над другими, вбачають часто «исключительность», «нетерпимость» і т. ін, й там, де чоловік породи підбитої просто стоїть тільки за себе або тільки нагадує, що він іще з своєю породою живий. Таке лучається з нами, українцями, в зносинах навіть із такими особами з наших сусідів-панів, які себе вважають космополітами й не вбачають самі в себе націоналізму далеко більшого, ніж у нас. Ми не станемо розбирати тут довгої справи про те, скільки природна в підбитих другими людей неприхильність і до народів через неприхильність до їх держав і панства.

Ми беремо в Шевченка його «ненависть до москалів, нелюбов до поляків» як факт природний, а ті несимпатичні боки, напр., москальства, які показав д. С[ір]ко по Шевченкові, за вірні. Тільки ж про Шевченка говорять як про чоловіка-громадянина, з «провідними ідеями» для його земляків, та ще й як про соціаліста.

Чоловік із політичними ідеями дає перевагу ідеям над чуттям. Чоловік із широкими ідеями нових часів, та ще й соціаліст, не може ставити одну породу настільки виключно вище інших, як то робив Шевченко, кажучи: «Нема на світі України, немає другого Дніпра», не може вбачати й показувати у інших пород самі тільки злі боки духа. А через одно й друге такий чоловік дійде й до провідної ідеї про спільність змагань усяких пород, щоб змінити на добро теперішні злі порядки, або ліпше сказати, дійде до цілого ряду провідних думок про те, як упорядкувати цю спільність. Нічого того ми не бачимо в Шевченка, і через те й з його національними ідеями сталось те ж саме, що й з державними, тобто він, виступивши перше з виключним українством, потім став його залишати, висказав кілька широких думок, та не розвив їх, не прилагодив до них усіх подрібних думок і зоставив тих, хто б задумав піти за ним, без усяких провідних думок про національну справу в тому стані речей, у який переходила наша Україна в 60 — 70-ті роки.

Так, до поляків Шевченко, як і перші історики «Малой России», обернувсь перше зовсім як православно-козацький патріот далеко більше, ніж як син кріпаків у польського панства; в його перших козацьких поемах і слова «ляшки-панки» говоряться більше слідом за старими піснями, а найбільше діло йде про зневагу козацьких прав, а ще більше про унію, а не про селян, які терпіли вже й у XVI — XVII ст. стільки ж од православних панків, як і од уніатів. Навіть і в «Гайдамаках» (1841) ми бачимо те ж саме, тільки тут добре серце поета взяло перевагу і, підбивши його заплакати, що «старих слов’ян діти вмились кров’ю», поставило його на дорогу до більш широких думок, по якій за поміччю костомаровського слов’янства він дійшов до бажання, «щоб усі слов’яни стали добрими братами» (1845). Насміх над гетьманщиною (1846), яка «Польщу повалила та й сама пропала», а далі кара, яку Шевченкові прийшлось ділити вкупі з деякими поляками (Брон. Залеським, Гордоном і т. ін.), ще більше зм’ягчили польську ненависть Шевченка, і він написав своє посланіє до Брон. Залеського 54: «Ще як були ми козаками» (в кожанчиковському виданню воно помічено 1847 р., а в празькому — 1858). Козак подає там руку ляхові, просячи і в нього «руки й серця чистого, щоб іменем Христовим возобновити той рай», який мовбито був на Україні між поляками й козаками, аж поки «неситії ксьондзи, магнати нас розлучили, розвели».

Навряд, щоб слова про чисте серце можна було признати зовсім ясними, а згоду «іменем Христовим» і ясною, й «новою», і через це все й міцною. До того ж проти цих кількох неясних слів зараз же ставали в Шевченка ясні картини, які він іще раз нагадав у стихах:


Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами! (1850) —


по всьому видно, навіяних розмовами з висланими поляками про «подавання рук». Ніякими іншими картинами не переважались ні ці картини, ні ті, які Шевченко намалював од «Тарасової ночі» до «Гайдамак» і до яких він повертав і після тих розмов і в названому вірші, і в такому, як «Швачка» (1849). А перевага їм могла б бути тільки тоді, коли б Шевченко намалював ляха не пана, а хлопа, та сказав хоч слово про те, як подадуть руку один одному не самий тільки пан із чистим серцем і козак на Україні, а хлопи польський і український, кожний на своїй землі стоячи та з своїм панством борючись. Щоб же таке було написати, Шевченкові треба було й іншої долі, й справді нових, соціально-демократичних думок... На нема ж і суду нема! В усякім разі провідної думки про те, як бути нам тепер із ляхами, треба шукати де інше, а не в «Кобзарі» Шевченка. Доволі й того, що в «Кобзарі» ми знайдемо кілька сліз од щирого серця, кілька добрих слів, кілька широких для свого часу й для свого стану думок.

Те ж саме й з думками Шевченка про москалів. І тут хвиля панславізму, проба критичного погляду на «козацьку славу» й гетьманщину зм’ягчила серце козака проти «москалів». Іще більше зробила, мабуть, та приязнь і пошана, якої зазнав Шевченко од москвинів в останні роки життя свого й у Нижньому, й у Москві, й у Петербурзі. Тільки новий, приязніший погляд кобзаря на москвинів не виливсь у нього новими віршами. Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього «москаля», які ми бачимо в інших висланих, напр. у Достоєвського; москвин-мужик, одданий паном у солдати, малюється у Шевченка таким, що спомина свою милу тільки тим, що «така ухабиста собой, й меньше белой не дарила». («Не спалося, — а ніч як море», 1847) *.



* Порівняйте, як те ж саме намальовано у Некрасова («Огородник») або й у Шевченка там, де він виводить не Москвина, а свого, українця («Петрусь»).



Москаль, якого «вітала титарівна-лимерівна, що людьми гордувала», для нього і в 1860 р. все-таки тільки «пройдисвіт», як у 1840 р. був тільки «чужий чоловік...» Певно ж, що коли національні поети тільки так будуть говорити про сусідів, то важко буде справдитись бажанню, «щоб усі слов’яни стали добрими братами!». Ось через що ми не думаємо, щоб Шевченко справді міг провести нас у «вільну, нову сім’ю» інтернаціональну.

Найдалі б міг провести нас Шевченко у справах громадських, які торкаються волі мужицької. Любов до мужика, до невільного, а потім і до бідного — це найголовніша провідна ідея Шевченка і як поета, і як чоловіка. З самого початку Шевченко, виступивши як поет український, навіть тоді ще, коли, зараз вирвавшись на волю, дуже паничував (як розказує д. Сошенко), зараз же заговорив про мужиків, бо про них безпремінно буде говорити всякий живий український поет. І все своє життя Шевченко найбільше говорив про мужиків, перше переспівуючи мужицькі казки й пісні («Причинна», «Тополя»), а дальше — малюючи мужицьке життя («Наймичка» і т. д.), найбільш затим, щоб оступитись за мужиків, яких кривдять чужі («Катерина») й свої пани («Посланіє до земляків» і т. д.), або затим, щоб показати панам примір у мужиках, кінчаючи оповідання такими словами: «Отак люди научайтесь ворогам прощати, як цей неук...» і т. ін. «Наша Україна» — рано стала для Шевченка все рівно що мужики українські, а «наша правда» — все рівно що воля й веселе життя тих мужиків. Та про це нічого нам багато розказувати: це всі добре знають, та й стаття д. Сірка говорить про це докладно.

Ми мусимо тільки зупинитись на тому, чи справді Шевченко думав про ту «правду й волю» й про те, як вона настане, так само, як думають соціалісти, як це говорять тепер про Шевченка часто наші товариші і між іншими й д. Сірко.

Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, що згодитись із ним було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм.

Перш усього, дійсного, на грунті стоящого соціалізму не може бути в тій громаді, в якій іще не знесено кріпацтва й не збудовано всього господарства на вільному наймиту-робітникові. Ми б добавили ще, що на грунті стоящого соціалізму не може бути й там, де не заведено ще уставної, парламентської держави, в якій тільки й виходить начистоту панування багатих. При кріпацтві й царському самодержавстві соціалізм може бути тільки навіяний ізбоку, більш книжний, ніж ґрунтовий, і іноді більш видом противукріпацьких і противучиновницьких думок, ніж справді соціалістичних, противубагатирських. Таким і був соціалізм московських і петербурзьких кружків 30 — 60-х pp., вичитаний із французьких книг; таким де в чому зостається й новіший соціалізм у Росії, хоч він справді вже почав ставати на грунт після того, як знесено кріпацтво *.



* Про це тепер не час розводитись. Ми мусимо тільки сказати кілька слів, щоб цими кількома рядками не викликати непорозуміння між нами й нашими читачами. Така вже доля нової Росії, — з кінця XVIII ст., — що в ній усі нові думки громадські беруться більш із європейських книг, ніж ростуть із власного життя, й раніше, ніж життя дає їм грунт. Сталось це через те, що татарщина та московська руїна (Новгорода, Пскова, України та Білої Русі — останніх двох Москва руйнувала не сама, а вкупі з Польщею) спинили зріст країн руських, так що зложена накінець у XVIII ст. Росія причепилась до Європи XIX ст. зі складом життя XVI — XVII ст., а де в чому й ще давнішого. Це дає осібний склад усьому громадському руху в Росії, в якій передові люди не можуть не брати з Європи найновіших думок і не тільки прикладати їх до своїх далеко старіших порядків, а й випереджувати думкою ті стації, які пробігає й життя російське слідом за Європою, і навіть, глядячи на Європу, зневірятись у цих стаціях раніше, ніж вони наступають у Росії. Дехто думає, що в цьому є велика вигода Росії, яка б то незабаром зразу вскочить у найновішу стадію зросту громадського Європи. Ми так не думаємо. Тільки в усякім разі така доля громадського руху в Росії є послідок усієї її географії й історії, — і її треба признати хоч-не-хоч. Щодо соціалістичних думок, то в Росії за царя Миколая І треба було бути с[ен]сімонівцем (як герценовці 1830-х років) або фур’єристом (як петрашевці 40-х років), щоб гаряче ненавидіти кріпацтво й чиновницьку самоволю, тобто хотіти змін далеко ще не соціалістичних. У 60-ті pp. соціалісти, як Герцен, Огарьов, Чернишевський, клопотались про вигідніший наділ селян землею — теж про річ іще не соціалістичну, бажаючи її од царського уряду Росії. Тепер соціалісти в Росії поставили всю соціалістичну програму (вся земля селянам, усі фабрики робітникам і т. ін.), та ще й бездержавну, і виступають словом проти «буржуазії» ще раніше, ніж та склалась у Росії, а ділом ідуть більше проти самодержавства царського і перш усього доб’ються уставного (конституційного) царства, в якому то й складеться й візьме гору «буржуазія». Тільки ж тоді й складеться й ґрунтова, справді мужицька соціалістична партія, а при якій-небудь волі державній, може, й справді те, що Росія росте під натиском передових думок європейських, поможе їй більше прилагодити до них і ті задні стації громадського руху, які вона мусить пробігти, щоб догнати Європу.





Продовження праці:
Частина II (друга половина)
Частина III










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.