Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм.
Частина I
Частина II (перша половина)




Шевченко ж писав у часі кріпацтва і був занадто ґрунтовий чоловік, щоб не звернути найбільше уваги, власне, на мільйони невільних кріпаків, ніж на сотні вільних наймитів. До того нізвідки не видно, щоб Шевченко знав хоч що-небудь про С[ен]-Сімона, Фур’є, Луї Блана, Прудона і т. ін., ні навіть про соціальні романи Жорж Санда, яких уже й у 40-ві роки читали й у Москві, й у Петербурзі, а в кінці 50-х років дехто вже й у Києві. Нізвідки не видно, щоб із тими європейськими соціалістами думали познайомити Шевченка його більш учені товариші, бо не видно й на писаному ними самими ніякого сліду уваги до тих соціалістів і до зворушеної ними робітницької справи в Європі. Шевченкові, значить, доводилось би бути соціалістом уже зовсім «свого розуму», а найрозумніший розум не міг би вивести науки соціалізму тільки з того, що він бачив у Росії в часи Шевченкові, в часи не тільки самодержавства царсько-чиновницького, а й кріпацтва.

Шевченко й наліг і на те, й на друге, і коли він виступав не тільки проти неволі, а й проти здирства державного, тобто, як каже д. Сірко, показував економічний бік царства, то це ще зовсім не робить із Шевченка соціаліста. І ще б таки противникові царства не говорити про подушне! *



* Як цар братиме десятину й т. ін., говориться й у Самуїла, Царств. I, VIII, 15 — 17.



Шевченко, як каже д. Сірко, «дививсь на царів», хоч і не з «мужицького погляду», «як на джерело всякого здирства» (бо мужики напроти думають, що цар хоче добра, а деруть пани та чиновники), — соціаліст же й на державу дивиться найбільш (а дехто й зовсім) тільки як на кріпость для оборони панування багатих. Найбільше ж усього й Шевченко налягає не на здирство, а на неволю, на зневагу особи царями та панами, які в його картинах найчастіше насильники жінок, дівчат. Царі — те ж саме, та ще й до того насильники над народами, душогуби. Звідси до соціалізму ще чимала дорога. Те, що Шевченко говорить про багатих і бідних, про «дідами крадене добро» і навіть про роботящі руки й про «землю, всім данную», не змінює ні каплі зараз сказаного. Ми й у козацькій думі XVII ст. знаходимо, як дорікає Ганджа Андибер тодішніх дуків, що вони «позабирали луги й луки», а про соціалізм козаків XVII ст. було б дивно й говорити. А проти багатих і їхньої неправди ми знаходимо цілі купи писаного не тільки попами середніх віків, а й жидівськими пророками, та тільки коли ми їх запишемо в соціалісти, тоді стратимо всякий ясний образ соціалізму і попадемось, власне, в сітку, яку розкидають вороги соціалізму, коли кажуть, що соціалізм, тобто по-їхньому тільки скарги бідних на багатих, а не справа організації всякої потрібної громаді праці, — старий, як світ божий.

Ось, напр., іще пророк Амос кричав на тих, хто «давить менших, хто меле на борошно бідних, хто гнете менших податками та побудував собі пишні виноградники й великі будинки, хто прибавляє неправду до неправди й грабунок до грабунку в палацах своїх» і. т. д.* Те ж можна сказати й у Осії, Ісаії й інших. Напр., Ісаії, X, 12 зовсім немов слова Шевченка. Слова Шевченка про суд божий над лукавими — немов звісний псалом «Возстани, Боже»**. В картинах «царства правди», які малює Шевченко, тільки що нема того, як «вовк буде лежати поряд із вівцею», як у пророка Ісаії ***.



* Амос, VIII, 4, 5, 2; VI, 12, 1 — 7, 14 і т. д.

** Також Ісаії, V, 8. Горе вам, що пригортаєте дом до дому, поле до поля і т. д. X, 1, 2 — про неправі суди.

*** Увесь псалом Шевченка «Радуйся, ниво» (1859) про те, як Бог осудить неправих і визволить рабів, є ні що інше, як XXXV гол[ова] пророка Ісаії, в якій Шевченко дещо переробив, напр., кінець. Хто хоче допевнитись, яку силу мала над Шевченком «Біблія» до останнього часу, тому радимо слово в слово зрівняти псалом Шевченка і XXXV гол. Ісаії.



Шевченко, власне, тим так і любив пророків жидівських (див. у д. Козачковського) та Псалтир 56, що він сам думав їхнім способом про громадські справи. Зовсім мов біблійний пророк, який говорить про маленьке царство жидівське й велику ассірійську, або вавілонську, силу, Шевченко каже черкесам: «...лицарі великі, Богом не забуті! Борітеся — поборете! Вам Бог помагає» («Кавказ», 1845). По-біблійному майже все здумує собі Шевченко й те, що тепер звуть «соціальним переворотом», «соціальною революцією» і т. ін.


Коли ж одпочити

Даси, Боже, утомленим

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Поклоняться всі язики

Вовіки і віки!


Вже в 1859 р. Шевченко малював «дива господнії», — як буде «Бог судить, визволяти довготерпеливих і воздавати злодіям за злая», і перед самою смертю питавсь: коли ж то прийде «апостол правди і науки?» Навіть у ті часи, коли Шевченко зневірявсь у тому, що прийде той суд божий, той месія, яких він ждав, думка його виводила йому все-таки картини катастрофи цілком біблійної, хоч і без Єгови: «Чи буде суд? Чи буде кара царям, царятам на землі? Чи буде правда між людьми?.. Повинна буть!.. бо сонце стане і осквернену землю спалить!»*



* Пор. Ісаії XXXVIII — про день помсти за неправду, особливо 4 і 9, як зорі на небі стліють, річки повернуться в смолу, порох — у сірку і земля зробиться гарячою смолою. Як земля згорить — також XXIV, 6.



Поряд із цим біблейством або, ліпше сказати, під біблейством у Шевченка жили спомини подніпровського селянина про гайдамацьку помсту над панством, і він переходив од біблійних думок про суд божий і месію до того, як «невчене око загляне панам у очі, глибоко, глибоко, як потече сторіками в синє море кров дітей панських», та й цю картину гайдамацтва збивав на біблійний лад: «Настане суд — заговорять і Дніпро і гори!»

Отже, думки чоловіка, яким володіли майже зовсім тільки біблійні пророки та спомини українського гайдамацтва, не можуть ставитися в ряд із думками соціалізму XIX ст.

Правдивий соціалізм у думці й праці настав, власне, у XIX ст. як через те, що тільки тепер, після великих державних змін і революцій XVI — XVIII ст., — настало панування вільного багатирства в державі та праця вільних наймитів у господарстві під урядом багатирів, так і через те, що тільки тепер склались остаточно й допевнились і думки передових людей XVIII ст. про природний незупинний поступ громадський наперед — прогрес, поступ у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях. Думка про такий прогрес скасувала віру в суди божі, в апостолів і всякі катаклізми згори, не тільки од бога, а й од «великих людей» і начальства, і показала дійсний розум і таких гострих, часових рухів, які перше можна було вважати за катастрофи. Вона поділила їх на бунти, або почастні повстання людей, яким невмоготу терпіти такі чи інші порядки, що їх безпосередньо давлять, і на революції — широкі рухи людей, знають що ясно й те, що валити їм, і те, чим замінити повалене, рухи, які підготовлялись широким прогресом громадським і в яких беруть участь не самі тільки ті, яких безпосередньо давлять такі чи інші порядки, а всі, хто взнав, що ті порядки вже негідні для спільних громадських потреб їхнього часу *.



* Звісна розмова між Людовіком XVI і герцогом Ліанкуром, який сказав королеві про те, що народ у Парижі взяв Бастілію (14 липня 1789 р.): «Що таке? Бунт?» — «Скажіть, В[аша] В[еличність], революція!» — «Quoi? c’est une révolte?» — «Dites, Sire, une révolution!»



Вже С[ен]-Сімон, власне, батько соціалізму XIX ст., хоч і пустив свої громадські думки, назвавши їх «новим християнством» («Nouveau Christianisme», 1825), і хоч казав навіть, як і ранішні сектанти, що він тільки висуває нагору правдиві християнські думки, які були попсовані після Христа, та все-таки виступив зразу ж зовсім не на церковну дорогу: в його трьох основах нового порядку стоять: наука й ремество (science et industrie; див.: «Catéchisme des industrielles», 1823; «Nouveau Christianisme» і ін.). Він іще замолоду радив прокопати Панамський перешийок; одні з перших книг його були «Вступ до наукових праць XIX ст.» («Introduction aux travaux scientifiques du XIX siècle», 1807 — 1808), який прив’язується до славної книги XVIII ст. Кондорсе 56 «Нарис картини поступів розуму людського» («Esquisse d’un tableau des progrés de l’esprit humain») і є одна з перших проб показати спільність усієї науки й праці людської на всьому світі. А його «Кілька думок філософічних на вжиток XIX ст.» («Quelques opinions philosophiques à l’usage du XIX» в книзі, виданій у 1825 p. «Opinions littéraires, philosophiques et industrielles») є також одна з перших проб показати, як поступали вперед громадські думки й порядки в старий вік, у середній, у новий і в новіший у європейській історії. С[ен]-Сімонова записка про потребу нового круга науки («Nouvelle Encyclopédie») подає думку про потребу вивести людей для нового громадського життя через новий круг нової науки. Треба додати, що С[ен]-Сімон, хоч, звісно, більш усього звертав увагу на свою Францію, та все клопотавсь про зміну порядків у всіх, хоч європейських, громадах і про спільність усіх їх проміж себе. Вже в 1814 р. появилась книжка: «De la réorganisation de la société européene, ou de la nécessité et les moyens de rassembler les peuples de l’Europe en un seul corps politique, en conservant à chaqun son indépendance national; par M[onsieur] le compte de Saint-Simon et par Augustin Thierry, son élève» 57. Не забудьмо й того, що с[ен] сімоновці збудували першу залізну дорогу во Франції, що С[ен]-Сімон мав велику силу над історичною наукою французькою (зараз ми бачили, як Ог. Тьєрі підписавсь його учеником, élève), навіть над новою матеріалістичною філософією німецькою Фейэрбаха, нарешті, що з с[ен] сімонівців вийшов й Ог. Конт 58, який дав величезну картину поступу людського в думці й громадських порядках у своїй «Позитивній філософії».

Батько соціалізму XIX ст. в Англії Роберт Оуен теж виступив із «новою вірою»; тільки ту віру він зразу одділив од усіх інших і од християнства як віру розумову, раціональну (rational religion) і зв’язав свою «систему нового розумового порядку й розумової віри» з вирібкою характеру людського («Нові погляди на громаду, або про сформування людського характеру», 1812 p.). І в Роберта Оуена підвожена під усіма його замірами, хоч і не так широко, як у С[ен] Сімона, думка про поступ у історії; в компанії Оуена бачимо хіміка Дальтона 59, винахідника паровозів Фултона 60; і поступ ремесловий також важний і для Оуена, як і для С[ен] -Сімона.

Новіші ж соціалісти, од Луї-Блана (якого книга про «Впорядкування праці» — «Organisation du travail» — появилась уже в 1839 p.), вже не мали й того зерна сектантства, що було в старших; для них уже вся історія людська є ясний поступовий зріст, якого соціалізм мусить бути конечною квіткою, звісно, яку тільки ми тепер мусимо пригадати. З Прудона ж, якого основні думки були вже напечатан! раніше, ніж розігнано київське «братство» («Що таке власність?» — «Qu’est ce que la propriété?», 1840 p., «Філософія бідності» в 1846 p.), — з Прудона сама «соціальна справа» стає частиною соціальної науки *.



* Ще в книжці про власність Прудон вложив як свої думки про безначальство (anarchie), так і про те, що «все, що робиться законами й політикою, є справа науки, а не гадання» («tout ce qui est matière de législation et de politique, est l’objet de science, non d’opinion»).



Тепер порівняймо ці основні думки європейського соціалізму з думками Шевченка про «суд божий», про «суд, на якому невчене око, немудрі премудрих одурять», пригадаймо, що Шевченко тільки й знав, що хліборобство та свою Україну, про яку він казав, що «нема на світі другої», та трошечки зачепив тільки Слов’янщину, та й спитаймо: чи можна ж справді поставити Шевченка в ряд європейських соціалістів — не тільки його часу (40 — 50 pp.), a й ранішого?

Скажуть, може, що Шевченко не все ж говорив про «суд божий» та «сторіки крові», яку проллють «немудрі», а й про слово, котре стане на сторожі коло менших, котре зійде колись правдою, про апостола науки і т. ін. Це все так, і це все показує, що думки часу, хоч здалека, а зачепили й Шевченка. Та тільки здалека й зачепили, а не вкорінились у ньому так, щоб логічно прилагодити до себе всі інші його думки. Перш усього про такі речі Шевченко говорив не так часто й багато, як про суд Божий та гайдамацтво, і говорив усе-таки біблійним способом (апостол науки; «слово» нагадує «Слово» євангеліста Івана). А головніше — всі ці нові слова Шевченка не в’яжуться з старими й показують тільки, як часами Шевченко говорив кожний раз інше, сам не знаючи, куди йому кинутись, на віщо покласти надію в сумному життю свойому й України. До того ще придалось, що добре серце Шевченка жахалось тієї кари божої, того суду невченого ока, яких він викликав, і тоді Шевченко просив «старших покаятись, обняти найменшого брата, молив, благав і старших, і менших обнятись» і т. д. — і показував тут у собі чоловіка м’якого, доброго серця, а не чоловіка, який знає, що в історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб із усіма тими судами над ними, карами й страхами кари й каянням, а мимовільний зріст громадського життя та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра. Ми думаємо, що деякі приміри думок про те, що справді радив робити Шевченко, які ми показали в І голові, показують, як можна заплутатись, коли сказати собі, що Шевченко є порадчик у громадській праці, а почастно в праці соціально-революційній. Усі добрі надії Шевченка й добрі слова, все його вагання од «свяченого ножа» до «братського поцілунку» тільки однімали навіть поетичну силу й дійсну вартість в його гайдамацьких викликів і затемняли його образи повстання пригнічених рабів. Це можна бачити, напр., по «Заповіту», в якому він кличе перше: «Кайдани ломіте і вражою злою кров’ю волю окропіте», а потім просить «пом’янути його незлим, тихим словом», так, мовбито можна зразу заговорити тихим словом, маючи кров на руках, — або в псалмі про «суд божий» («Радуйся, ниво»), де Бог воздає злодіям «за злая», а сліпить «владик» так, що вони й «шляху не найдуть», «а раби тими шляхами, без ґвалту й крику, посходяться» і т. д.

Звісно, що й «революції не робляться на рожевій воді», а бунти самих «немудрих рабів» тим більше. І українські гайдамацькі повстання XVII — XVIII ст. робились, власне, не з тихими словами, а з ґвалтом і криком, та, по крайній мірі, були цілосними проявами, як і ті пісні про Перебийноса, Нечая, Ґонту, Залізняка і т. ін., які й досі живуть у наших мужиків і в яких нема того вагання й непостійності, які є в заповітах та псалмах Шевченка. Пісні ті не можуть розказати думок теперішнього громадівства, та, по крайній мірі, ліпше показують, яку силу має в історії й гайдамацтво, ніж Шевченкові заповіти та псалми.

Що ж до слів Шевченка про«науку», то вже через те не можна рівняти їх до слів якого-небудь С[ен]-Сімона, що подрібно говорив Шевченко тільки про одну науку — історію України, та ще найбільше «по могилах», і він же в інших віршах сердивсь на те, що «москаль уже й могили козацькі розкопує». Про ту спільність науки, вмілості й господарства, яку сенсімонівці звали industrie, нема й спомину в Шевченка, як і в інших українолюбців його часу.

Далі не треба забувати, що ясний і постійний погляд на те, яку силу має для зміни громадських порядків і наука, й слово, й ножі, які в думках Шевченка мусили зійти на українській ниві з насіння його слова, дає, власне, думка про безупинний поступ громадський. А думка та виходить або з безпосереднього доглядання, як переміняються од громадської праці громадські порядки, як це бачили європейці в XVI — XVIII ст., або з науки всесвітньої історії, всього ліпше і з того й з іншого. В Шевченка як у підданого такого сонного й темного царства, як Росія, що ще й не знав всесвітньої історії, не могло бути такої думки. Через те він і не міг твердо стати й на думці про те, що справді з його насіння-слова будуть жнива. Він сам собі каже:


..............Орю

Свій переліг — убогу ниву!

Та сію слово: добрі жнива

Колись-то будуть!.. І дурю —

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого...

Дурю! Бо лучче одурить!

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на Бога!

(1860 p., 5 жовт.)


і кілька днів опісля (18 жовт.) каже сам собі: «сиди! — і нічогісінько не жди!» Такого не говорив ні один соціаліст у Європі. Такого не говорять тепер соціалісти і в Росії, навіть сидячи у тюрмах, мов у могилах.

Накінець треба нагадати, що європейський соціалізм із самого свого початку не думав тільки виступати проти старого порядку, а зараз же поставив проби й нового впорядкування громадського, зараз же наліг на таку річ, як спілка, толока, праця громадою — association. Подібну думку тільки через силу можна накинути нашому кобзареві, як це робить д. Сірко, коли бачить у словах його: «по якому правдивому, святому закону землею, всім даною, торгуєте?», що Шевченко признавав землю «громадською власністю». Перш усього Шевченко зовсім не спинявсь на чисто господарських справах, які, замітимо, не були і його ділом. Коли б же його спитали, як вправитись із землею, що од панів одібрано, то він, певно, одповів би, як колишні козаки, думкою про рівну «займанщину» *.



* Можна думати, що самі слова: «по якому святому закону торгуєте!» склались у Шевченка на лад біблійний: у книзі Левітів (XXV, 23 — 24) стоїть: «а землю ви не мусите продавати в (вічну) власність, бо земля моя (каже Бог), бо ви в мене гості й проживальники. От через те-то по всій вашій країні мусите ви попускати (на 49, ювілейний рік) викуп (запроданої землі». Тільки ж і закон старожидівський про кінець усіх заставів і запродажів Через 49 р. далекий уже був і од ранішого громадського господарювання на землі і ще дальше од такого, якого хочуть соціалісти.



Не тільки Шевченко, а й учені українофіли мало звертали уваги на господарські речі, а почастно спілкове господарство навіть не високо й ставили. Ми вже пригадали в I т. «Громади», що господарський бік нашої історії громади (купи, копи і т. ін.) досі не досліджений нашими вченими. Навіть на спілкове господарство в Січі (правда, не хліборобське, а охотницьке, скотарське й рибальське та спілкове харчування по куреням) наші вчені не звертають уваги, і досі в усіх українолюбців були на устах слова д. Костомарова про «індивідуалізм» українця напроти «общинности» великоруса («Две русские народности»). Та таки здається, що спілкове господарство в українських селян почало знову заводитись тільки недавно, після волі вже *.



* Ми нагадували писане про громаду й спілкове господарство на Україні в старовину й тепер у І т. «Громади». Тепер нові ще факти показані в виданнях статистиків чернігівського земства 1877 — 78 pp. Галицькі народовці, які, виступаючи проти соціалізму, показують на Індивідуальність українців, кажуть не од себе і зовсім основно здаються й на українські авторитети. Вони тільки не хочуть знати ні Січі, ні нових фактів із українського мужицького життя.



Не диво, що Шевченкові, який не знав європейських думок про спілку, нізвідки було взяти картин спілкового господарства і що скрізь, де він малює свій «рай», він показує осібну сім’ю, а не спілку або громаду. Пригадаймо, напр., хоч «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), а в ньому такі слова:


Уже не панські, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Удвох собі пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть...


Коли ж у словах Шевченка про «братолюбіє» і «єдиномисліє» бачити думки соціалістів про «асоціацію», то не тільки всі повищі «буржуазні демократи», які ж написали ще на першій республіці французькій «fraternité», «union» 61 і т. д., а й усі моралісти од Конфуція будуть соціалістами.

Не можучи згодитись із тим, щоб Шевченко був і міг бути соціалістом, ми не можемо згодитись і з тим, щоб Шевченко був і дійсним революціонером або навіть постійним громадським, політично-соціальним діячем. Ні для того, ні для другого ні в Шевченка, ні коло його не було грунту ні в думках, ні в силах.

Тут ми знов мусимо вернутись до того, що в Шевченка не було ясної думки про поступ громадський у історії. А тільки ця думка дала Європі дійсних, постійних революціонерів і політично-соціальних діячів взагалі. До того революції поставали більше од почувань, ніж од думки (як, напр., особливо повстання національні), більше були консервативні, класові, ніж прогресивні, всеспільні (напр., у Швейцарії, в Гольштині і т. ін. — за стару, звичайну волю селян, у Англії і ін. — за привілеї шляхти й городів, як у нас за привілеї козаків і т. д.), більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи (напр., навіть швейцарське повстання проти фогтів імператорських, а не то вже повстання козаків і городян московських «за царя — проти бояр»), — і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба. Найбільше думки було в повстаннях із-за віри, проти начальства чужої віри, та й тут уже одна церковна думка про те, що все од Бога — й чуже начальство, й муки, спиняла руки, які готові були піднятись проти церковної неволі. Так ми бачили й у часи великої церковної зміни (Реформації) трохи не до самого кінця XVI ст., коли таки зважились і протестанти, й католики одповісти на питання, чи можна повставати оружно проти царя, що давить їх віру? — Можна й слід!

Іще голландська й швейцарська революції XVI ст. були такими старими повстаннями; такою на більшу частину була й шотландсько-англійська революція в половині XVII ст. (яка, між іншим, одним боком боронила волю в себе й заводила неволю в Ірландії) — і тільки французька революція кінця XVIII ст. явилась уже цілком новою революцією: з-за цілком нових думок громадських про рівне право кожної людини й право всякої громади наставити собі такі порядки, які вона схоче. Діло в тім, що між великим англійським бунтом (the greath rebellion) і великою французькою революцією (la grande révolution) y передових людей у Європі порвалась укінець віра християнська й виробилась думка про природний і безупинний поступ в історії.

Та думка була плодом старих змін і революцій, найбільш революцій реформаційного часу. Під кінець XVII ст. справді вид усієї Західної Європи й кожної країни в ній став не той, що був двісті років перед тим. Ремісництво й торг, які пішли вгору після того, як знайдено морську дорогу в Індію й Китай та Америку, зробили життя людське далеко лагіднішим, ніж перше. Найбільше ж вражала думку людську неподібність життя церковного: неоднакові віри та ще й як де, то в одній державі з рівним правом. Така згода різних вір стала перше по нужді, а не з навмисної думки, бо перше кожна й нова віра, протестантська, також хотіла панувати над іншими, як і стара, католицька, бо себе тільки вважала святою, а інші — чортовими. А як сталось, що скільки не різались люди з-за віри в XVI — XVII ст., а все не могли звести всі віри на одну, то мусили якось помиритись. А після ряду церковних мирів по нужді ті люди, що стали більше вважати на зріст ремесла та торгу, ніж на попівські суперечки, та вчені, які, читаючи старі книги, грецькі й римські, та подорожі по далеких землях, мали нагоду порівняти християнські церкви з наукою дохристиянською та вірами нехристиянськими в диких і в більш учених народів у Індії, Китаю і ін., — зневірились у святості однієї якої-небудь церкви й стали говорити про віру природну, яка росте з ростом громадських порядків і розуму людського. Потроху передові люди склали думку й про волю кожного вірити так, як він думає, й про зріст цієї волі в історії всього світу. Як тільки ця думка запанувала в передових людей у громадах Західної Європи, так за нею пішли й інші: про волю й рівність кожної людини в державі, в громаді, Далі про те, як забезпечити впорядкування громадського господарства, щоб та воля стала дійсною, пішов лібералізм, демократизм, соціалізм. Усі старі почування, як, напр., бажання непідлеглості під чужу породу, всі недобитки старих вільних звичаїв і привілеїв, спомини старих бунтів і т. ін. — все те тепер або прилагоджувалось до цих нових думок, коли хоч у чому-небудь згоджувалось із ними, або засихало, коли було їм противне. Думка про поступ в історії стала підпирати всі змагання до зміни в громадських порядках по тих нових думках, зміни то миром, то повстанням. Думка про поступ позаду нас підпирала передові гурти й тоді, коли вони були ще малими, даючи їм певну надію, що подібно ж буде поступ і од нас, і після нас. Так, напр., тепер соціалісти, заступники «четвертого» стану громадського, бачачи й признаючи те, що зробила в свій час для поступу громадського буржуазія, «третій» стан громадський, тим більше хочуть іти далі й підпирають свої надії на те, що таки вони доборються до свого, приміром того, як боролась і доборолась до свого та буржуазія.

Так-то думка про поступ історії наперед стала грунтом і підвалиною всякої громадської — політично-соціальної — праці, мирної, як і повстанської, і в цілих гуртів, як і в кожній людині осібно, вливаючи вільним робітникам коло добра громадського таку силу в душу, яку колись давала найліпшим із рабів божих віра в царство небесне за службу Богові й церкві; тільки тепер та нова думка не несла в душу тієї шкоди, яку наносила стара церковна віра.

Ми бачили, що в Шевченка не було міцної й ясної думки про поступ в історії, бо її й не могло бути в чоловіка, який думкою стояв на церковному грунті, не мав європейської науки й знав тільки російське життя часів Миколи І. Такий чоловік і не міг стати не тільки дійсним революціонером, але й яким-небудь постійним діячем, яких ми бачимо в Європі XIX ст. Правда, Шевченко міг би стати хоч революціонером непідлеглості своєї породи й країни — таким, напр., яких бачимо в поляків, що іноді обходились і без віри в поступ, а тягли, власне, до своєї старовини. Та не треба забувати, що почуття одрубності своєї породи й державної непідлеглості її од других ніколи не було в українців таке велике, як у поляків, а після руїни, яку потерпіла Україна за XVIII ст., те почуття ще більше ослабло і що сам Шевченко й у ті часи, коли він найбільше тягся до старої козаччини, казав: «Було колись! Та що з того?! Не вернеться!!» В кінець треба сказати, що який би не був гарячий чоловік Шевченко, він усе-таки був майже один такий, бо навіть і людей особисто гарячих до громадської праці багато не може бути там, де нема ще доволі людей із вивченими думками про ту працю і де руїна всіх старих громадських спілок між людьми й державна неволя вслабили в людях дух товариства й вільного вчинку. Один же, та й два-три, не тільки не вояки в полі, а навіть не можуть бути й ініціаторами до того, щоб збирати людей до дійсного бою проти всього того, що бачить навкруги себе.

Так Шевченко й зоставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, часами мав повстанські мрії, а все-таки не став ні політичносоціальним, ні, ще менше, революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет. Усе ж таки велика доля написаного Шевченком показувалась до 1847 р. тільки приятелям, а потім зовсім зоставалась схованою аж до 1876 p., коли вона навіть перележалась. Ми вже казали й у II ч. «Громади», що не так робили поети-революціонери, як, напр., Віктор Гюго, а в Слов’янщині — Міцкевич.

Це зовсім не понижає Шевченка як людину, а тільки показує міру, вище якої не виросла (через що б там не було) його громада. Ганити ж громаду, чом вона не була сяка, а така — дурниця. Одне розумне діло, яке можна зробити тут, — це роздивитись, яка вона була, щоб зрозуміти, яким міг і мусив стати серед неї й такий чоловік, як Шевченко.

Вже з того, що ми написали вище про київське товариство 1845 — 46 pp., можна бачити, що д. Сірко дуже поспішивсь побачити в тому товаристві «панславістично-революційні ідеї», заміри «покликати слов’ян до знесення царської власті й кріпацтва» і т. ін. По крайній мірі, близько стоявші до діла люди говорять, що це товариство, цей «зародок практично працюючого українського руху (partie d’action 62»), було далеко смирніше, а ще смирніше думало «проводити свої бажання й між письменних людей і в простий народ». Та, певно, коли б хоч «рукопись одного з громадян, працюючого по історії свого краю», була така, яка вона виходить у словах д. Сірка, то його б не осудили тільки за «намерение составить тайное общество, в котором обсуждаемо было бы соединение славян в одно государство», і не вислали б тільки в Саратов 63. Згадаймо долю соціаліста Петрашевського 64, який і вмер у Сибіру, або й не самого першого між петрашевцями д. Достоєвського, який був гірше покараний, ніж сам Шевченко, бо був 9 років у каторжній роботі.

Що сказали ми про все братство київське, треба сказати й про Шевченка, звісно, найгарячішого й найреволюційнішого думками між братчиками. Те, що розказує д. Сірко про «пропаганду Шевченка на Подолі, в Києві й по шинках, про Васюру й про тих міщан, яких знайшли українські хлопомани початку 60-х років і які пройнялись соціально-демократичною й національною пропагандою Шевченка», треба б перевірити холодною критикою, поки що не забуто дійсного і поки ще не виросли казки. Поки ж що ми маємо печатне свідоцтво од дуже близького до Тараса чоловіка — д. Варфоломея Шевченка. Той розказує про Тараса якраз тоді, коли він був уже братчиком київським і жив на селі, серед «народу», в такого чоловіка, як сам Д. В. Шевченко, якого він поважав і на якого всякий пропагандист-революціонер, а надто дійсний революціонер, безпремінно б наліг, Щоб привернути його не тільки до своїх думок, а й до праці, щоб він став осередком цілого революційного братства й між мужиками. А в д. В. Шевченка ми знаходимо тільки ось що («Правда», 1876 р. «Споминки про Тараса Гр. Шевченка», 27 — 28):

«Раз ходили ми з Тарасом по саду: він став декламувати «За горами гори хмарою повиті...» Я слухав, притаївши дух; волосся в мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари». Тарас став показувати мені якісь портрети й говорив, що то все його приятелі, що всі вони вмовилися працювати задля народної просвіти. Ця праця мусила йти ось якою дорогою: кожний з них, відповідно своїм достаткам, визначив, яку суму він вкладатиме в громадську касу. Касою вправлятиме виборна адміністрація. Каса ростиме як із вкладок, так із процентів, і як виросте гаразд, тоді видаватиметься з неї тим убогим людям, які, скінчивши гімназію, не матимуть спроможності йти в університет. Той, хто брав цю запомогу, повинен був, скінчивши університет, служити шість літ учителем на селі. Сільським учителям гадали вистаратися від казни й від поміщиків-панів плату, а коли ця плата буде мала, так давати запомогу з каси. Я спитав Тараса: яким же путем можна добитися, щоб уряд видав позволення заводити по селах школи? Тарас відповів мені, що це вчиниться дуже просто: по козачих і казенних селах уряд не заборонятиме, а поміж панських треба наклонити панів. Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилась у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі.

Гадка про темноту нашого люду й про велику потребу освіти давно сиділа й у мене в голові: од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалося, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори». Тарас задумався: довго він ходив по саду, спустивши голову, й до самого вечора я не добився від нього іншого слова, окрім: «Ні» або «Авжеж пак так». Прийшовши ввечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок, який хтось переслав йому з Кавказу. Довго так сидів він мовчки, та вже жінка моя спитала:

— Чого це ви, Тарасе Григоровичу, такий смутний! Може, що неприятно вам?

— Ні, сестро! — одповів він. — Так!.. Не одно в мене в голові.

Тут треба додати, що Тарас мав незвичайну силу слова: начне було що розказувати, всі його слухають мовчки, наче якого проповідника».

Як кому завгодно, а цього всього мало, щоб зважити Шевченка за члена «практично працюючого революційного товариства» й навіть за навмисного пропагандиста революційних думок між мужиками.

Є в нас і дві печатні звістки про дійсні виступи Т. Шевченка перед цілими купами мужиків. Вони показують, що Шевченко був гарячий чоловік, який не вдержувавсь, коли траплялось бачити неправду, й при нагоді навчав людей доброму. Так д. Варфоломей Шевченко розказує (тамо ж, 26):

«З Кирилівки поїхав Тарас у Київ. Брати його провели його до шинку на кінці села й затягли його випити на прощання.

Випили більш, ніж треба було, і вийшло ось що. Жид-шинкар почав лаяти якогось крестянина; Тарас не витерпів. «Чого дивитеся, хлопці! Простягніть жида та висічіть!» Ці слова мов огнем запалили хлопців. Жид не вспів озирнутися, як його розложили, в один миг явились різки, і потіль били жида, покіль Тарас не сказав: «Годі!»

Не треба говорити, що жиди з цього зараз зробили цілий «бунт». Пішли доноси, що Шевченко проповідує коліївщину (?) і на пробу зібрав сто чоловік селян і хотів вирізати всіх жидів у Кирилівці!.. Поліція піднялася на диби; але скінчилося на тому, що брати Тарасові одкупились і покрили собою всіх тих, які брали участь у жидівській хлості».

Чужбинський говорить про другий випадок, де Т[арас] Григор[ович] поміг жидові («Воспоминания о Т. Гр. Шевченке», 18):

«В то время, как в П... перепрягали нам лошадей — это было ночью, — в соседней улице случился пожар. Горела убогая лачужка. Народ сбегался, но тушили и помогали преимущественно евреи, потому что в лачуге жил их единоверец. Мы прибежали на пожар, в свою очередь, и Т. Г. бросился спасать имущество погорельцев. Он наравне с другими выносил разный хлам и по окончании держал речь к христианскому населению, которое как-то неохотно действовало на том основании, что «горел жид». При всей нелюбви своей к этому племени, что не удивительно было тогда не только в простом украинце, слышавшем еще от живых свидетелей о поступках евреев за Днепром, но и в высших классах общества, Шевченко горячим словом упрекал предстоявших в равнодушии, доказывал, что человек в нужде и беде, какой бы ни был нации, какую ни исповедывал бы религию, делается нам самым близким братом».

І тут ще не видно революціонера, як і в тому всьому, що розказують про Т[араса] Гр[игоровича] Чужбинський і Козачковський. Після того як вернувсь Шевченко в європейську Росію, він не дуже-то посмирнішав у своїх мріях і бажаннях, хоч по всьому видно, що він став більше думати проти попівщини, ніж проти інших старосвітських порядків. Тільки ж знов чи через те, що Шевченко знову опинивсь один в полі воїном, чи через те, що він знов не міг сам собі здумати того, що ж йому робити для того, щоб закласти хоч початок праці по його думках, а він виступав у громадську працю дуже мало й дуже смирно.

Як далекі од революційності були вчинки найголовніших українофілів, можна бачити зі статті одного з них, напечатаної в «Колоколе» 1860 року і вже спом’янутої нами. Перш усього в ній на перший план висувається справа національна. Далі в ній ось як говориться про стан українофілів до уряду:

«Благотворное влияние весны (хотя не постоянной, с частыми рецидивами зимних морозов) [в] царствование Александра II пробудило и Малороссию. На украинском языке появилось вдруг несколько прекрасных сочинений. Освобождение крестьян оживляет нас надеждами за бедный угнетенный народ наш, у которого отнято все, чего он домогался во всю свою жизнь с такою настойчивостью и самопожертвованием. Благодарим императора Александра II и просим только, чтобы народ освободился не по одному имени, но чтоб пользовался перед законом одинаковыми правами с дворянством: иной свободы Украина, упорная в старых своих убеждениях, не понимает.

Мы желали бы сверх того, чтоб правительство не только не препятствовало нам, украинцам, развивать свой язык, но оказало бы этому делу содействие и сделало бы теперь же распоряжение, чтоб в школах, которые, как оно само уже объявило, будут заведены для нашего народа, предметы преподавались на родном языке, ему понятном, а не на официально-великорусском, иначе народ украинский будет заучивать лишь слова, не развивая своих понятий. Более мы не станем требовать и желать, особенно для себя, ничего независимо от общих, совокупно со всей Россией желаний. Никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальною Россией. Напротив того, мы бы желали, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под скипетром русского государя, если этот государь сделается государем свободных народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщины. В будущем славянском союзе, в него же веруем и его же чаем (тільки «веруем и чаем!»), наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком, с сохранением единства, основанном не на губительной мертвящей централизации, а на ясном сознании равноправности и своих собственных выгод». Ми думаємо, що в цих бажаннях усього менше революційності; для тих же, хто б став шукати в програмі українофілів 60-х років соціалізму, цікаво буде звернути увагу на те, що в зараз виписаних словах навіть ні слова не сказано про землю для селян, а говориться тільки про їх рівність із панами в правах державних. Після цього ще дивно й те, як сам Шевченко все-таки не забував згадувати про землю, — певно через те тільки, що сам був мужик, а не через те, щоб він чув про «соціально-економічні справи» од своїх учених приятелів.

Мало того, все, що ми знаємо про українофільство петербурзьке 60-х років, показує, що в ньому не було не тільки революціонерів, але навіть скільки-небудь політичних людей, людей із системою політичної праці. Правда, один між ними, д. Костомаров, мав велику силу в освічених громадян у всій Росії, і його не забуде історія й зросту думок про державно-громадські справи в Росії: він зворушив думки про народоправство, про союзність (федералізм), про мужицтво (чернь). Тільки ж те зробив він як історик минувшого, а не як суддя теперішнього й порадчик громади в теперішніх справах. Звісно, як історик, Костомаров мав свою службу громаді, і він справляв її так, як можна б бажати, щоб усі справляли свою. Тільки ж громада має потребу й у других службах — у порадниках у біжучих тепер справах. Костомаров же не раз казав, що він не думає прикладати до теперішнього тих думок, що він говорив про минувше, не раз зрікався служби порадника в живих справах, а раз йому лучилось виступити з такою радою, яка могла тільки найменше заставити здвигнути плечима. Це лучилось, коли галичани Ливчак і Климкович (бувший колись між упорядниками «Мети») почали видавати в Відні «Славянскую зорю» 65 з московсько-панславістичним духом і обернулись за радою й до Костомарова, а той їм одповів: «Будьте перше австрійцями, а потім уже слов’янами!!» Окрім же Костомарова, не було тоді між українолюбцями зовсім чоловіка зі скільки-небудь твердими громадськими думками.

А тим часом росли справи державні й громадські в Україні, в Росії, в Слов’янщині — справа політичної волі, селянської волі і т. ін., потім польська, західнослов’янська, і всі вони проходили майже зовсім без того, щоб українолюбці подали свій голос. Про польську справу важко було промовчати українолюбцям: та вони тільки й сказали (в «Основі» 1861 — 62 p.), що ми не хочемо йти з польськими повстанцями, а що ж ми хочемо самі робити, з ким хочемо йти, про те не сказали, а в найгарячіший час зовсім замовкли або говорили щось неясне й безіменне в «Меті», од якої, напр., д. Костомаров печатно одрікавсь. Скінчилось тим, що українолюбці косо, а то й просто пішли в польській крові за начальством: впорядчик «Основи» 66 й д. Куліш так і поїхали служити в Польщу. Д [обродій] Костомаров, звісно, не міг піти на те. Він довго й держав себе, по крайній мірі, чисто, аж поки торік не написав у «Новом времени» статті «Полякам-миротворцам» такої, що хоч би й «Московским ведомостям», а то й «Киевлянину». Справу слов’янську кирило-мефодіївські братчики київські, появившись у Петербурзі з кінця 50-х років, мов навмисне занехаяли зовсім. Навіть ніякого впорядкованого й ясного погляду на галицькі справи не сказали петербурзькі українофіли 50 — 60-х років. Одною справою майже виключно заклопотались були ті українофіли: справою мужицької освіти як способу піддержати, щоб не втратилась українська порода й мова. Та при першому порозі, на який вони наткнулись, вони й стали — і навіть замовкли. Ми бачили з «Колокола», що українолюбці казали, що бажали б, щоб «правительство не только не препятствовало украинцам развивать свой язык, но оказало бы тому содействие», — і всю свою працю налагодили на таке бажання. А що ж робити, коли «правительство воспрепятствует»? До цього не приготовились...

Звісно, всякій постійній праці громадській, та ще й упорядкованій, на дорозі стояли казенні перешкоди. Тільки ж ми бачили, що поляки, напр., а найбільше, власне, ті, що попробували кари за царя Миколи, не зупинились, а робили своє діло, вже як його вони розуміли, a робили. До них не можна й оддалека рівняти наших українолюбців, навіть і самих братчиків 1845 — 46 pp.

Молодші ж українолюбці, які появились у останні роки життя Шевченкового в Харкові й Києві, були ще дуже молоді, та до того зглядались на старших, і навіть опісля не зробили за себе й того, що старші, а потім розбрелись або замовкли ще більше, ніж старші.

Ми говоримо це все не для того, щоб винуватити кого, а тільки для того, щоб показати міру й силу грунту й товариства, на якому й з яким мусив жити й працювати Шевченко. Міра та й сила була, як бачимо, дуже невисока, навіть нижча, ніж могла б бути й у такій землі, як Росія. А тут іще силу самого Шевченка надірвало життя його в Азії.

А що силу ту підірвало життя в Азії, це ясно з усього. Звичайно говорять про тяжку кару, на яку осуджено було Шевченка; згадують, між іншим, як про найтяжче про те, що йому заборонено було писати й малювати. Тільки ж нам здається, що силу кари тієї, на яку осудило Шевченка начальство, дуже вбільшують *.



* Ще дужче вбільшують силу кари, на яку були засуджені приятелі Шевченка, напр. Куліш, Костомаров, Білозерський (див., напр., в «Жизні Куліша» або в згаданій статті «Украина» в «Колоколе»).



Дневник самого Шевченка, спомини про нього Козачковського, Тургенєва й інших, листи Шевченка до Броніслава Залеського, які ми маємо в себе, показують, що начальство не так-то вже давило Шевченка, як можна було ждати. Напр., звісно, що близьке до Шевченка начальство звичайно не перешкоджало йому ні писати, ні малювати, і написав він, власне, в 1848 — 49 pp., коли, по його словах, йому було найгірше жити в неволі, зовсім не мало. В усякім разі кару Шевченка не можна рівняти до тієї, яку, напр., терплять соціалісти в Росії, та й за царя Миколи терпіли поляки, декабристи або й петрашевці, — і кару ту ще так-сяк можна було б перетерпіти. Мабуть, чи не найгірше в ній було не те, до чого присудило й що робило Шевченкові начальство, а те, як занехаяли його земляки. Треба перечитати Шевченкове: «І знов мені не привезла нічого пошта з України», пережити отакі слова, як:


Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись —

(Без сліз роси тії святої)

І довелося знов мені

Людей на старості... Ні, ні!

Вони з холери повмирали;

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу... (1849 р.)


Коли прочитаєш оці слова, то подумаєш, що є речі (в наших сторонах), які далеко більше руйнують, ніж усякі кари, що може зробити начальство. Ті речі виходять од байдужості, дерев’янства, од безсердечності, якою, треба сказати, доволі наділені громадяни в Східній Європі. Од чого то так сталось, друге діло, — може, найбільше од того, що тут уся історія, із чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справді громадські, товариські й навіть родинні звички, а тільки слабість, власне, братерських звичок є одна з найпримітніших одмін у руських людей, московських, як і українських, хоч вони так і люблять величатись своїм «серцем» перед «сухосердечною, міщанською Європою, в якій, мовляв, люди тільки й знають, що гроші лічить...»

Не знаємо, як кому, а нам все кидається в очі, коли читаємо життя якого-небудь великого чоловіка в тій Європі, слова «други його» (ses amis), які безпремінно здибаєш на кожній стороні. Кожний такий чоловік, — чи то учений, чи поет, чи вмілець, чи політик, — мав коло себе одну, дві, три душі, які все йому помагали, іноді доглядали його, як малу дитину, і не тільки з того, що любили його особисто, а цінили в ньому його талан-вроду, якого, правда, не можна й виділити з особи, цінили той талан-вроду як скарб громадським Мало того, коло кожного такого чоловіка було товариство людей різної праці, які помагали йому розширити свій розум на різні боки, і кілька чоловіка таких, що добре знали толк, власне, в тому, над чим він працював, і могли порадити його в його праці. От через що в Європі таланти не гинуть на кореню, а ростуть, особливо вже коли раз стануть видними. В лад тому в Європі й самі начальства знають ціну талантові, і навіть у гіркі часи громада не дасть та й само начальство не підніме руки на якого-небудь В. Гюго або й на Елізе Реклю.

У нас же, в «добрій серцем слов’янській Росії», нема нічого рівного ні громаді, ні «другам», які підпирають у Європі людей із талантами *.



* Трохи подібне тим «другам» можна бачити хіба в «кружку» Бєлінського й Герцена в Москві в 30 — 40-ві pp. Тим-то, може, ніколи ні одно гніздо в Росії не дало стільки й талантів!



В нас цар може гноїти в Сибіру Чернишевського, який, може, й не думав ніколи про таку Паризьку громаду, за яку Реклю вислали — замість кари — в Бельгію! Або пригадає заборонити Шевченкові й писати, й малювати. А в ряд тому в нас Шевченкові довелось написати ті слова, що ми привели вище, або, ще гірше, ось які:


Хіба самому написать

Таки посланіє до себе,

Та все дочиста розказать.

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого.

Та й ждать не маю я од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито:

Ніхто й не гавкне, не лайне!

Неначе й не було мене!

Не похвали собі, громадо, —

Без неї, може, обійдусь, —

А ради жду собі, поради;

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь...

Мені було, аж серце мліло,

Мій Боже милий, як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу, для чого,

За що я Вкраїну люблю,

Чи варт вона огня святого.

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю:

Пишу собі, щоб не міняти

Часа святого так на так,

Та іноді старий козак

Верзеться грішному, — усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні.

А більш нічого я не знаю,

Хоч я за це і пропадаю

Тепер в далекій стороні....67


Часами Шевченко питав:


На батька бісового трачу

І час, і пера, і папір, —

А іноді так і заплачу

Таки аж надто?..


А часами доходив до того, що думав таке, яке написано в доволі темному, заплутаному і через те ще більш гіркому вірші, на який ми звертаємо увагу його біографів: «Чи то недоля та неволя, чи то літа ті, летячи, розбили душу?» В цьому вірші поет проклинає тих, хто знав його душу «і молодою й непорочною, святою, і ще якоюсь» — і яким він каже:


...вороги!

І люті, люті!.. Ви ж украли,

В багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий,

Мою колись святую душу —


і доходить до того, що каже:


Бо ви мене з святого неба

Взяли між себе і писать

Погані вірші научили (???)


Отаку муку терпіти, муку безнастанної душевної самоти й непорадності — гірше, ніж кара од начальства або й такі його видумки, щоб не смів писати ні малювати. Такі вигадки завше можна обійти, а приязного товариства, а громадської поради, якої просить розум, — уже ніяк і ніде не візьмеш, коли їх нема.

А Шевченкові трохи не цілий вік довелось жити без громадської поради, а після того, як його вивезли за Каспій, як розбито київське братство, як «розійшлись побратими й посестри, як хмара», то жити без усякого міцного й впорядкованого товариства, та, мабуть, що й без приятелів таких, яких йому треба було, навіть й тоді, коли його вернули в Петербург, де він знайшов багато зі своїх давніх приятелів і більшу частину київських братчиків. По крайній мірі, на таке наводять ті споминки про Шевченка, які досі звісні, й між іншим, і споминки дд. Костомарова і Микешина.

Д[обродій] Костомаров каже, що бачивсь він із Шевченком не так часто і то більш усього в домі віце-президента академії умілостей гр. Федора Толстого 68, чоловіка доброго, а для Шевченка й дуже доброго, та по всьому, що ми знаємо про нього (напр., з «Записок» Пассекової 69), зовсім не східного для українських братчиків. Між колишніми братчиками так мало вже було спільної праці, що Шевченко навіть не читав уже в 1859 — 60 pp. Костомарову своїх стихів і неохотно одповідав, коли той питав його про те, що він пише. Д [обродій] Микешин говорить про «огромное влияние и неподдельный восторг, которые внушала личность Шевченка в кругу тогдашней молодежи». Тільки ж перш усього видно по всьому, що д. Микешин говорить про молодіж академії умілостей, на якій щось не видно сліду Шевченкового, а далі з того, що розказує сам д. Микешин, видно, що Шевченко найбільш знався все-таки з сім’єю гр. Толстого, в якого бував щодня, іноді по кілька разів, і взагалі ходив по «салонах» людей «светских», більш чи менш добрих, приязних, але зовсім не людей із громадськими думками й замірами. Провідником по знайомих був Шевченкові д. Микешин, який був тоді навряд чи не найближчим чоловіком Шевченкові; — по крайній мірі, Шевченко виливав перед ним свої думки більше, ніж перед ким іншим. А цього найближчого чоловіка, як каже він, Шевченко перше «только терпел», а потім звав «недоделанным» і «панычом» *.



* Один із найбільших приятелів Шевченка, якому він зоставив свої Рукописи, д. Лазаревський — цензор і тепер, і він підписує заборони творів Шевченка!!



Походи Шевченка з Микешиним кінчались «некоторым подпитием и добродушной разговорчивостью» поета, а іноді, «если в среде собеседников случайно оказывалось лицо, ему антипатичное, или разговор принимал, по его мнению, вызывающий тон, то он (Шевченко) делался придирчив и крайне резок» і робив хазяїнові великий клопіт «отвлечь его от предмета раздражения». Після такого вечора Шевченко дома або в хаті д. Микешина «систематично бередил свое наболевшее сердце воспоминаниями» і доходив до «импровизации, по силе и огню чувства напоминавшей (д. Микешину) игру знаменитого трагика Айра Олдриджа». Той увесь огонь тративсь даремно. Д[обродій] Микешин каже: «Много было в его речах преувеличенного и желчи; но возражать ему в такие минуты было невозможно, — и я молча любовался им, слушая его как талантливый бред раздраженного горячечного больного; а продолжалось это дотоле, пока оставались еще на столе недопитые бутылки пива».

В такому товаристві — без порядку, без плану праці, в такому життю день за днем, у такому гаянню часу — люди не робляться «практично працюючими» революціонерами, а навіть перестають бути й громадянами, а далі — гинуть! Так сталося і з Шевченком.

Думкою, звісно, Шевченко зоставсь майже таким, яким і був. Де в чому, напр. в справі церковній, він навіть посунувсь далі _ і посунувсь, як ми думаємо, більше сам по собі та за поміччю чужих людей, а не своїх товаришів. Правда, зате він майже зовсім забув про своє колишнє всеслов’янство, яке він тепер іще менше згадував, ніж його приятелі, хоч тепер, власне, треба б було подумати про нього більше; бо од «сепаратизму» українського, од ненависті до москалів, про що колись ясно й гаряче співав Шевченко, тепер одвертались і його товариші, зводячи розмову на «федеративные начала на Руси», а значить, тепер тим паче треба було б налягти на слов’янщину. Тільки як і навіщо?.. Шевченко не чув про це кругом себе, а сам од себе не пригадав... Тепер уже не можна було сказати Катерині-Україні — «кохайся, та не з москалями», а з ким і як кохатись?.. І попереду Шевченко признававсь, що в політичних справах він «нічого більше не знає», окрім того, що йому «верзеться — усатий старий козак з своєю волею». А тепер де його взяти, того козака? Ким його й чим замінити?.. Ці всі речі були ще темніші для Шевченка, ніж для інших.

У такому стані й здоровілий чоловік, ніж Шевченко останніх років, не стане не то практичним революціонером, а й практичним громадянином узагалі. І ми справді бачимо, що Шевченко в 1858 — 60 pp. живе більше день за днем, ніж працює, та ще й за громадською працею. Д[обродій] Сірко ставить Шевченкові в похвалу, що він «не озвавсь нічим на галас перед визволенням кріпаків», і бачить у тому, що Шевченко, як соціаліст, не міг ждати нічого доброго з усього тодішнього лібералізму. Тільки ж ми бачимо, що, власне, «соціалісти» тодішні (Герцен, Огарьов, Чернишевський і ін.) найбільше тоді й робили «галасу». Шевченко просто заслаб тілом і духом і не міг вправитись із тією купою справ, про які тоді «галасували», і засувавсь у свої особисті діла, як, напр., сватання в Нижньому Новгороді, на Україні, в Петербурзі. Звісно, як чоловік розумний і талантливий, він і з цього свого «нігілізму» вилив чудовий вірш: «Я не нездужаю» і т. ін., в якому він сказав, що «нічого не буде», поки не стануть «громадою обух сталить», або, як каже д. Сірко, став кликати (про себе!) людей не до надій на уряд і інших, а до революції. Тільки ж готовитись і до дійсної революції почали тоді, власне, ті, хто робив більше «галасу», а часом то подававсь і надії й на самий уряд, на який певний час не тратили надії ні «Современник», ні «Колокол». Українолюбці ж зоставались із краю од усього, що тоді починали революціонери в сповитку, як і од того, що робили й не революціонери.

Навіть печатав Шевченко в 1858 — 60 pp. більше все старе, смирніше, і нічого не робив для того, щоб напечатати інше за границею, і навіть не пускав новіших творів у рукописах, як колись, не говорив про них із такими людьми, як Костомаров. «Пропаганду» робити в Петербурзі Шевченкові було ні з ким і нікому, а щоб на Україні він робив навмисну пропаганду — це теж сказати, було б узяти гріх на душу.

В нас є кілька звісток про життя Шевченка на Україні 1859 р. Між тими звістками виступає оповідання д. С. Крапивиної про життя Шевченка в Києві в її сестри. В цьому оповіданню, як завше, наш кобзар виглядає найсимпатичнішою людиною, яка шуткує зі старими, грається з дітьми, не думає про себе, про гроші, носом чує других таких же людей і т. ін. Тільки тут же й у цьому всьому видно всю безцільність цього життя день за днем, а до того ще всю духову самоту поета («Правда», 1876, ст. 102 — 105). І ми самі пам’ятаємо, що, прибувши в Київ у 1859 p., ми застали в товаришів — студентів університету чутку, що тепер у городі Шевченко, але не пам’ятаємо ніякого глибокого сліду того пробування. Кілька товаришів наших, які були знайомі з Шевченком, казали було, що треба зібратись на вечір і що на нього прийде й Шевченко, потім це все залишили — мабуть, «страха ради», а скоро Шевченко й виїхав, і тільки й зосталось сліду його пробування, що фотографія. Навіть багато розмови не було між студентами про це пробування, а не то вже яких планів, замірів спільної праці, до якої б воно підбило молодіж. А ми мусимо додати, що кружок студентський, у якому ми жили, був той самий, який вів перед у всіх тодішніх справах російської молодіжі, і що з нього скоро після того, в початку 1860 p., забрано було з 12 осіб до кріпості за тайне політичне товариство, заложене в Харкові, і що й між забраними було вже кількох ревних українофілів. Правда, що в усьому тому харківському товаристві українолюбство не виступало досить ясно і що тодішні українолюбці харківські й київські не були чим-небудь упорядкованим і з ясними замірами.

В усякім разі революціонери не живуть так безцільно, як Шевченко в Крапивиної; пробування революціонерів не проходить так безслідно для більш прихильних для революції куп людських, як пробування Шевченка в Києві в 1859 p. A з другого боку, справді здібні для якої-небудь упорядкованої громадської праці люди не пропустили б так пробування коло себе такого чоловіка, як Шевченко, як пропустили київські українолюбці.

І тут ми здибуємось із тою же самою думкою: Шевченко не міг виступити на Україні в 1859 р. не то як революціонер, а й як громадівський чоловік, бо й сам до того ще не виріс, а громада ще менше.

Показують на те, як Шевченка вивезли з села в Київ у 1859 p., як на доказ того, що Шевченко взявсь було знов за «революційну пропаганду» серед українського мужицтва. Тільки ж справа це темна. Про неї ми маємо тільки дві печатні звістки. Ось що розказує д. Варф[оломей] Шевченко («Правда», 1876, стор. 66):

«В Межиріччі Тарас не минув-таки пригоди. Ляшки-панки спорудили полювання й запросили до себе Тараса. Се було влітку 1859 р Година стояла чудова. Тарас хоч і не любив полювати, але любив повеселитися в товаристві. В веселій компанії пішла весела річ: стали говорити про ченців; Тарас не любив брехати, говорив те, що думав, і виповів свій погляд на ченців. У той час, наче умисне, був у Межиріччі жандармський офіцер. Поляки зараз підіслали до нього жида з доносом, що Шевченко богохульствує. Позвали Тараса зараз до жандарма.

— Про вас говорять, що ви богохульствуєте, — сказав жандарм.

— Може, й говорять, — одповів Тарас, — про мене можна всячину плести, бо я чоловік уже «патентований»; от про вас так певно, що нічого не скажуть.

І знов повезли Тараса спершу в Черкаси, а потім у Київ. У Києві тоді був генерал-губернатором князь Васильчиков; він, розпитавши в Тараса всю подробицю «богохульства», порадив йому їхати швидше в Петербург, «где люди развитые и не придираются к мелочам из желания выслужиться за счет своего ближнего».

Другу звістку знаходимо в «Колоколе» 1860 р. (ч. 80), значить, ще за життя самого Тараса Григоровича і, як бачиться, не здалека од нього й вийшла та звістка.

«В дополнение к биографии Т. Шевченко, напечатанной во 2 кн. «Народного чтения».

В прошлом году известный поэт Шевченко, после многолетней ссылки на берегах Каспийского моря, получил наконец позволение съездить на родину, о чем тогда дано было знать губернаторам Малор[оссийских] губерний для сведения.

Минуя города и села, Шевченко спешил в свою родную, давно не виденную Кирилловку. В м. Межиричи, Черкасского уезда, он натолкнулся на тамошнего исправника Кабашникова, который, как и другие его собратья, имел от Гессе 70 предписание неукоснительным образом наблюдать за таким-то и таким Шевченком. Встретившись с последним, К-ву 71 прежде всего пришло на ум содрать с него, в силу чего он потребовал от Шевченка снять с него портрет во весь рост и безошибочно. Тот отказался. К-ов сейчас же арестовал его, донося Гессе, что им задержан отставной рядовой Т. Гр. Шевченко, уличенный в кощунстве и богоотступничестве. Гессе приказал немедля препроводить Шевченка за конвоем в Киев. И если бы не добрые люди, меж которыми нельзя не назвать жандармского генерала Куцинского, то Шевченко долго бы прогостил в киевской полиции».

Покійний Максимович розказував нам, що Шевченко справді в якомусь шинку коло Канева розказував, що «матір божа була покритка». Певно, що Шевченко не раз тоді говорив те, про що він думав і писав. А писав він тоді, як ми бачили, протицерковні речі — такі як «Марія». Всі три звістки сходяться на тому, що Шевченка обвинувачено в богохульстві. Тільки ж із них не видно, щоб Шевченко навмисне «пропагандував», а видно, що він скорше «проговорювавсь», особливо підпивши. От через це, мабуть, Шевченко й не любив говорити про цю причину навіть із приятелями, од яких би, певно, навмисний «пропагандист-революціонер» не потаїв свого діла. Д [обродій] же Костомаров розказує про це так:

«Разнеслась весть о том, что во время поездки его (Шевченка) в Малороссию в последнее время с ним случилась какая-то неприятная история, приведшая его до щекотливых объяснений с властями. Я спрашивал его об этом и не получил никакого удовлетворительного ответа».

Може, Шевченко не сподівавсь, що д. Костомаров похвалить його «богохульство», а таки, мабуть, і стидно було йому признаватись, що він проговоривсь, та ще й серед «ляшків-панків». У всякім разі, випадок, який розказує д. Варф [оломей] Шевченко, показує, що діло було зовсім не подібне до «пропаганди», та ще й серед «народу». З усіх же трьох звісток видно, що Шевченко не чіпав тоді державногромадських справ.

Більше ж ми не маємо звісток про «практичне» революціонерство Шевченка за останні роки його життя і, не маючи фактів, не вважаємо й потрібним про це говорити далі.

Ми й говорили стільки про те, чи справді Шевченко був «практичний революціонер» тільки тому, що про те говорили й говорять інші. В кінці ж ми думаємо, що Шевченко міг мати велику силу, і політичну, й революційну, хоч би й сам і не був практичним ні революціонером, ні навіть громадянином, політиком. І одно, й друге потребує осібної натури, якої Шевченко не мав, власне, через те, що він мав свою осібну натуру — поета, тобто чоловіка, який думає й чує картинами і який перш усього рветься до того, щоб списувати ті картини чи на полотні, чи на папері словом. Такий чоловік може мати велику політичну силу — тільки не безпосередньо, як справді політичний чоловік, який рветься зараз до праці, для якої зараз же збере людей і т. ін. Правда, що в більше політичній громаді поет давав би й більше політичні картини, і частіше й ясніші, так само, як у ширше й глибше вивченій громаді він би й зачіпав більше речей і глибше й ліпше б умів змалювати їх. Ось через що ми не думаємо жалкувати, що Шевченко не став українським ні Мацціні чи Гарібальді, ані Вольтером, Фейєрбахом, Роб[ертом] Оуеном, Луї Бланом і т. ін. Ми могли б пожалкувати (якби можна було жалкувати на історію!) тільки на те, що поет Шевченко не мав коло себе не то щоб українських Мацціні, Вольтерів, Луї Бланів, а навіть таких критиків, як Бєлінський і Добролюбов, і через те не став таким поетом, яким міг би бути.

Сила й служба Шевченка в громаді й мусила бути перш усього й найбільш усього силою й службою поета, та тільки недостача сьогочасної європейської праці й науки на нашій Україні в часи Шевченка не дала йому стати таким поетом, який найбільш усього мав сили над найбільш освіченими земляками своїми й не пускав би їх шукати потрібної їм поезії «по чужих хатах». А по своїй вроді Шевченко міг би стати таким поетом, маючи в собі не тільки велику силу вбачення й здумання картин із життя, а й великий розум, щоб самому зрозуміти найголовніші боки життя людського (що, як звісно, не часто трапляється в поетів), а до того, через свою мужицьку долю, мав охоту спинятись найбільше над життям найбільшої частини громад людських, — підвалини всього життя громадського, — над життям мужицтва. До того доля довела Шевченкові родитись, власне, серед того мужицтва, яке не тільки доволі вродливої породи, а ще й не забуло зовсім тих часів, коли воно чи сяк, чи так, а пробувало само по своїй волі впорядкувати свою долю або хоч повалити те, що йому перешкоджало. От дякуючи як тій вроді особи Шевченка та його розумові, так і його мужицтву й українству справді велика купа картин, змальованих Шевченком, і навіть чимала купа думок, сказаних їм, дуже близько потрапляє в розум і серце людей, які задумуються над найголовнішими справами життя громадського, які нам вказує й саме життя, й наука наших часів, і, між іншим, і новіший соціалізм.

Ми приступили якраз до того, про що каже й д. Сірко печатно і що не раз довелось нам чути в останні часи, тобто до того, «яка користь може бути з творів Шевченка задля народної соціально-революційної освіти».

Ми сказали вже в «Переднім слові до громади», що не можемо ставити підряд слів «соціально» — «революційний», бо перше слово вважаємо ширшим, ніж друге, бо «соціалізм» — ціль, а «революція» — один із способів іти до тієї цілі. От через те ми мусимо змінити написаний вище запит так: яка може бути користь із творів Шевченка для освіти народу про соціалізм і революцію?

На це ми вже трохи одповіли там, де говорили про Шевченка як про письменника. Ми сказали там, що манера Шевченка як письменника-романтика далеко не з простих і вже через те далеко не все, писане ним, може бути приступне народові. Тепер ми мусимо прибавити, що недостача доброї науки й школи письменницької та критики для Шевченка наложила дуже шкідливу руку на багато з писаного Шевченком і через те знов-таки вменшила приступність Кобзаря народові — мужицтву.

Більша половина поем Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Сотник», «Неофіти») дуже не оброблені. Багато в нього таких же необроблених і ліричних дум, і пісень, а також посланій. «Сон» (1845 р.) і «Посланіє до земляків» можуть назватись примірами розтріпаності. Видно зараз, що Шевченко і мало-таки прикладав праці, щоб обробити свої писання, і мало знав добрі приміри артистичної роботи у інших письменників. Недостача старанної обробки видна в Шевченка, мов навмисне, в дальших його писаннях, починаючи з «Гайдамак», тобто з часу, коли він став уже звісним і став братись за політичні речі. Видно, що, окрім недостачі доброї школи, тут винна була й недбалість — що, мов, і так збреде, все збреде од «українського Пушкіна», — і неспокій чоловіка, якого самого дратували речі його поезії більше, ніж це бува з артистами, які можуть бути об’єктивнішими. Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка українських письменників жартувати, прикидуватись дурником, неучком, — іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми 72, або ще — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні, напр. «У Вільні, городі преславнім» — початок і кінець, або слова «свинею заснувши, звичайно такий і сон приверзеться» — в думі «Буває, в неволі іноді згадаю». Коли ж до нестаранної обробки, та нерівності, та манірності, жарту примажеться ще й цинізм і перемішування старовини з новиною (напр., Біблії з петербуржчиною), то іноді виходять у Шевченка речі, які просто противно читати всякому чоловікові й з літературним образуванням, і з простим смаком. Такі, напр., мов навмисне протицарські писання Шевченкові з 1860 р. («І Архімед і Галілей», «Саул», «Царі») *.

Шевченко, певно, думав, що такою нерівністю й жартом потрапляє якраз у народний смак. Тільки ж узагалі народні пісні завше й реальні, й цільні, й рівні по свойому тону, бо ті пісні вилились із самого життя, не навмисне, і через те й вийшли такими реальними й цільними, як буває в самому життю те, що їх породило: печаль, радість, любов, ненависть чи що інше. Українські ж пісні до того на диво стройні по своїй будівлі, і в них слово до слова так прибрано, мов вони обточені довгою працею великого артиста. Нерівні й розтріпані на Україні тільки шинкові та танцьові пісні. Кобзарі наші, правда, мішають поважне з жартовим, та тільки так, що співають пісню поважну після жартливої, а не мішають повагу й жарт у одній пісні на шкоду й тому, й другому. От через що нашому мужикові інші твори Шевченка, в яких він так недоладно мішає спосіб розмови й скаче од сліз до жартів і цинізму, покажуться зовсім прикрими, — так само, як невміла будівля іншої поеми і її перескоки од речі до речі покажеться нашому мужикові доволі важкою, щоб зрозуміти, про що йде розмова **.



* Недоладно перемішано Петербург із Римом і в «Неофітах», хоч там саме оповідання й рівніше.

** Ми думаємо, що Бєлінський таки сказав багато правди в своєму строгому суді про «Гайдамаки», хоч і був неправий у тому, що не вважав потрібним українське письменство взагалі. Ось що казав тоді Бєлінський: «Если господа кобзари думают своими поэмами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в этом они очень ошибаются: их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и, следовательно, по всем этим причинам они не понятны простому народу и не имеют в себе ничего с ним симпатизирующего» («Отеч[ественные] зап[иски]», 1842, кн. 5) «Замашек плохого пииты» справді чимало у Шевченка; Бєлінський тільки не бачив, що Шевченко не «плохой пиита», а поет, якому не було доброї школи.



Так щодо форми доброї частини творів Шевченка. Щодо речей і думок, то тут теж багато шкодять розпусканню «Кобзаря» серед мужицтва ті помилки проти наукової правди, які мусили виходити з малої науки Шевченка про ті речі, про які він хотів писати, а також нерівність самих його думок. Так, напр., не можна ж признати правдою, щоб царі завелись так, як розказує Шевченко в думі «Саул», тобто що жили собі вільні пастухи, аж ось «лихий царів несе — з законами, магами, з катами» і т. д.; або чи можна ж не здвигати плечима трохи не на кожнім кроку, читаючи, який небувалий Рим за Нерона видумав український кобзар! Не можна ж, тепер тим більше, не бачити тих помилок проти української історії, які поробив Шевченко слідом за «Историею русов» у тих козакохвальних творах, які ми назвали вище. Значить, багато з творів Шевченка, які можна б уживати для проповіді вільнодержавних думок серед мужицтва, прийшлось би видавати з таким великим числом приміток, що вони б зовсім втратили силу в очах простого читача. В других же творах Шевченка думки нові, широкі, вільні перемішані з особистими або кружковими забобонами, або з думками зовсім старими. З великого числа примірів ми приведемо тільки два, які зразу попались нам під руку. Так, напр., в «Великому льоху» читаєш про те, як царі московські повернули українців у кріпаки, роздали, розпродали степи українські всяким панам і т. ін., — і зразу наскакуєш не тільки на слова:


Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,


в чому царі московські мало винні, а й на таку скаргу:


І могили мої милі

Москаль розриває!


або:


Тепер заходились

Древності шукати!


А тут же рядом побачиш, що поет говорить про «жидову, німоту» таким тоном, який зовсім не підходить до тих думок, які ми б хотіли, щоб пішли в народ. Або ось, напр., читаєш у молитві Шевченка:


Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй...

Трудящим людям, всеблагий...

Свою ти силу ниспошли.


А далі:


А чистих серцем? — Коло їх

Постав ти ангели твої!


Що то за ангели? Нащо ті ангели?!! Що з ними робити людям, які хотять «сім’ї нової, розумного життя»? І так майже на кожному ступню натикаєшся на нерівність, на невпорядкованість думок Шевченка про віру, державу, громаду, про породи людські і т. д.

От через це все «Кобзар» увесь, як він є, не може стати книгою ні цілком народною, ні такою, яка б цілком служила проповіді «нової правди» між народом. Те ж саме треба сказати й про велику частину поем, дум і пісень Шевченкових порізно.

Найліпше оброблені й найзрозуміліші у Шевченка поеми й пісні, в яких він найменше ьиступає з своїми власними думками, а говорить про життя людське картинами: то будуть такі речі, як «Катерина», «Наймичка», потім коротенькі пісні, де він малює сім’ю, дівчат, наймичок і т. ін. Ці речі й приступніші до читання народові. Правда, це будуть і найцензурніші твори Шевченка і через те дехто, може, й не вважає їх потрібними для «справи соціально-революційної». Ми, звісно, не станемо називати тих творів ні соціалістичними, ні революційними — та назвемо їх любими, братерськими і через те вважаємо їх дуже корисними для збудження тих думок, які ведуть людей до того, до чого мусять довести їх усі еволюції і революції, які помагають бути тим, чим мусить бути всякий, і революціонер більш інших, — добрим і чесним чоловіком. Скільки ми знаємо, такі речі з «Кобзаря» найбільше й люблять самі мужики слухати й читати, і ми знаємо випадок, коли один гарячий революціонер «ходив в народ» з «Кобзарем», то його найбільш просили читати, власне, «Катерину» та «Наймичку».

«Найчервоніші», найменш «цензурні» речі у Шевченка по всіх тих причинах, про які сказано вище, найменш годяться до того, щоб їх пускати в народ цілком, без покажчика й приміток. А коли покажчик не все ходить із книгою, а примітки в книгах для мало вчених людей діло недоладне, то один вжиток, який можна зробити з цих творів Шевченка для «простих людей», — це вибирати з них найліпші, найпростіше писані й найясніші по думках шматки та вставляти їх у оповідання, які науковим способом навчатимуть про історію України, про державні й громадські порядки й т. ін. Таких шматків у «Кобзарі» знайдеться чимало й пречудових і розумом, і мовою, і сміхом, і силою картини, і до того простотою своєю.

Такі шматки та згадані вище зовсім прості твори Шевченка показують, що справді в ньому був і мужичий письменник, і душа-чоловік, і великий розум, і глибоко громадський чоловік. Та тільки й вони не дають нам уважати Шевченка тим, за що його хотять уважати: за чоловіка зовсім нових думок, навіть і для тих часів, коли він їх писав, а показують тільки, чим би він міг стати в іншому товаристві, яке б справді дало йому нову європейську науку! Тим вище ми мусимо поставити особу Шевченка. Тільки ж правди потаїти не можна й про нього, бо й він же казав:


Молітесь правді на землі,

А більш нікому не молітесь!






Закінчення праці:
Частина III












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.