Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Михайло ДРАГОМАНОВ

ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ

І

Вступне слівце: Чому я обертаюсь до редакції «Народу» ¹.

Проби моєї розмови з громадою в «Зорі» і нещасний кінець їх.

Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією, а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова.

Ну, так, — за дозволом, — починаю!

Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі» ². Певно, багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові. В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайному галичанину, а власне, про справу українського письменства в Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозволяють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше рукописів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться, то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мовляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» немов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, давані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка, і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати, що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шевченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тільки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав’язані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі» був чоловік особисто добренький ³, — я й зважився післати йому мою думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли почнуть з неї кепкувати.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промовчати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист ⁴ (тобто Подорожній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами, якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби відбити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких з натури нікчемних людей, як росіяни!

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по способу, як вона була виложена, так що вп’ять важко було промовчати, і я вп’ять, надівши маску чудака, написав свої думки в «Зорі» ⁵, а добренький редактор «Зорі» вп’ять її напечатав. На цей раз моя допись наробила багато галасу ⁶: «Правда» кинулась на мене з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили проти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав, зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозуміти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно, через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім, і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш» і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були підбурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти усяку українську письменську працю і захвалюю усе, — таки усе, — що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, переказав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк ⁷, довідавшись, що я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ», то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю дописсю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було розмовитись усно, то я мусив уп’ять послати нову допись у «Зорю», де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин українського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій: нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю дописсю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського, урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й, порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її. Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина, прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Росії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав пакунок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав, що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу» зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об’єднителем. Про моє обрусительство говорити не буду *, а про моє об’єдинительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно, коло чого, коло кого й як хто хоче об’єдиняти. Я ж справді завше хотів побачити об’єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз’єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік, звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у «Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів «Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти все в їх викладі. Через це се я мушу почати з того, що виложу, про що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках спору.

^* Якби діло йшло про самого мене, то я б зважився «проковтнути жабу», як кажуть французи, й заприсягти перед «прекрасними масками», котрі видають «Правду», в тім, що мені таки лежить коло серця українство. Може б, після цеї присяги яка-небудь щира, хоч слабенька, душа не так би боялась прочитати уважно мої думки про те, що шкодить, власне, українському духу. Та як мені вважатись на такий сором після того, як «прекрасні маски» об’явили, що всі галицько-укр[аїнські] радикали тільки з опортунізму признають національний грунт? Цікаво б хоч почути, з якого, власне, опортунізму???

II

Що я хотів сказати в «Зорі» про російське й українське письменство. Космополітизм і національство.

Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою», осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва, Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших. Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв, не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість того, щоб радіти з життя, — каже він, — росіяни сумують. Вони все говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за покараних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина засуджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено? що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і піднімають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину: горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі вчені, що ділили всіх людей на світі на п’ять пород, прозвали були жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азійській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя братством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки, не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи. Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та нема в світі так нікому, як бурлаці молодому», або наш Шевченко не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаються на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подібним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім письменстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, котрий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне, цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його думках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно, тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з новими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів «Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів «Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відповідні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні, а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи, коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відразливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з котами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впорядковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не держались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними народами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть обов’язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим, от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так, щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування показується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу, а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу народу навіть пануючого, бо, по найменшій мірі, дражнить людей — сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поділений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того, щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців. Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові князів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію) від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду папи і склали одне королівство з досить вільними порядками. (Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам’ятають війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 pp., після котрої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Венеції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними, від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода, народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу, італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті, що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській. Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2, на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони вибирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло, пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або громада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій, французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королівства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кілька років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках, а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони порядкують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність сама по собі одно, а державна еднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській, котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу, — в німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим уважався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прусський. Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись італьянці міланські та венеціанські, — і в деяких малих державах мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія. А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорівнятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Австрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став цісарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між німцями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилучила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду, а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лотарінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ельзасці і лотарінгці кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції, а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати породою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з французами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-французьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер німецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Францію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ельзаських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін. Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прусській Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський король став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані, прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл, а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою, то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що національна єднота в державі не завше може вести до більшої вільності і що думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим, італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем, найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італьянців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те, що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге, через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвітніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешкоджують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони покликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно. Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська, котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій державі перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не вважались за бидло персів; закони писались не на самій персидській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в державі; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддівська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одному тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами, тобто світовими горожанами [громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії. Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових, казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у людини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесного в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло, як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини інтересів, ця любов до людського роду починається з прихильності батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів, росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу, розширюється на подружні нашому народи і закінчується товариством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Стара жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася, щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні звичаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апостоли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав, що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необрізаного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні жінки, — а все одно (Лист до галатів, III, 28 — 29. До колосян, III, 11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по всяких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по» римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними, або, як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язичеськими. (Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось християнство по великій частині світу, між різними народами християнськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загальне, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами одної родини і звались: християни мови або нації італьянської, французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одного народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-християнськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська, ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди, то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше, коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати братами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн, найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, котрі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожанами і проповідали братство всіх народів. Коли навіть повстали в Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред суперечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас, справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об’явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами, а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате французьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші, й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і панства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати. Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королівство і через те почалась війна між німецькими князями й французами, то багато освічених німців раді були, що французи побивають німецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову прокинулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісарство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі землі та обдирати їх, як старі вояки.

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке панування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки (про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але поскільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького тільки через те, що воно німецьке, — німці звертались до старих, навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що національність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня людськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чужинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький розум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на світі. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер ⁸ втішав своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим, що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості, в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте ⁹ казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете справжніми людьми».

Так в німецьких думках про національність виробились два круги: один — думки про вільність кожної національності вправлятись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ національною мовою, а другий — якесь примусове національство, котрого мусить держатись кожна людина з певної національності, чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до других національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце *.

^* В «Зорі» я нагадував, як плутали німецькі національники, котрі, напр., записували між ознаки німецького національного духу християнську віру (як звісно, вироблену не німцями, а спільною працею десятка старих народів), причому одні стояли за римське католицтво, а другі — за протестантство. Поряд з тим другі німецькі національники вважали ознакою німецького духу безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між німецькими національниками і в справі природних німецьких державних порядків: одні вважали за найвідповіднішу німецькому духові державу прусську або австрійську монархію, другі — англійську конституцію, треті — американську республіку. Так само плутались і кельто-французькі й слов’янські національники.

Ніхто не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті державному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи показали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це національство підняло в німцях погорду до других народів і підперло неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами, переважно слов’янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та австрійські — то позавойовували різні слов’янські країни, то інакше поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство поробились там німецькими. Коли до слов’янських людей дійшли думки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності усіх націй, то й слов’янські народи, піддані німцям, стали також виступати проти німецького панування, як німці проти французького. Позаяк і слов’яни були також роздражнені німецьким пануванням, як німці французьким, і позаяк слов’яни були менше вчені, ніж німці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національців. На лихо, й серед самих слов’ян ще здавна виробились свої пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького й західнослов’янського національства, мусили вирости й серед слов’ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов’ян, можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім, що тепер ще говориться національниками про такі речі, як національна вдача, національний характер, дух, відносини між різними націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу, а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов’янській. Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості, котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до національної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість письменства російського для західних європейців і для нас на грунт вселюдських справ.

Я доводив, що, дякуючи тому, що москалі, котрі переважно склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, нікому не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і повстало пізніше других слов’янських, а зразу стало здоровіше, ніж другі слов’янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати справи людського життя, — громадського, родинного, особистого, — не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку, щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А позаяк росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати російські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане. Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов’янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське. З того виводив я, що й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича, Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по Західній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною, бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились Росією й слов’янами взагалі і через те звертають увагу почастно й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший гріх проти батьківщини.

III

Вартість розмови про космополітизм і національство для українства. Зв’язок цеї справи зі справою російського письменства на Україні. Фальшивий космополітизм і правдивий бік українства в Росії. Вартість російського письменства для теперішньої України. Упадок українського письменства й науки про Україну. Всеслов’янська вартість російської мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість, я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені траплялось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не грозимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космополітизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Червоного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ніколи не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірнішу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку. Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й людськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено, поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами. Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть виключати мене з української сім’ї, як колись попи виключали єретиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх противників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націоналізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського письменства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа російського письменства почасти слушно роздражнює українців, а надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського письменства й усякої осібності та волі українців (а такі неприхильники є й серед українців з роду), виступають проти українства, прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі, котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова вимре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти слов’ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було, якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр., чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне, опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив проти них у книжці «Историческая Польша и великорусская демократия», де я показував, що противники українства, котрі послугуються всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські національники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було боротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розуміли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками, котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким способом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту прийняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін., могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії, ні в Швеції, " ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти — протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр., євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі: вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або подорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам, на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр. мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письменство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий народ не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл, то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б сталось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б, якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та забороняти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду, власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав себе обов’язаним кричати проти такої заборони й перед українцями, й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книжках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував проти тої заборони на всесвітніх з’їздах письменників у Парижі й у Відні (на віденський з’їзд я послав протест вкупі з д. Павликом) ¹⁰.

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не засліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства російського самого в собі і для нас, українців *.

^* На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників, котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі між галицькими попами й урядниками.

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пишеться на російській мові, то те можна й слід читати й другим радити, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письменства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так багато людей вихваля російське письменство та радить українцям покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці печатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російському письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи, яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того, бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного поступового руху серед львівської молодіжі (1875 — 1876 pp.) було спробовано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може принести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українського народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська поступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не може відректи найгарячішої прихильності до Русі-України, не раз обертались до мене й до других російських українців, щоб ми запомогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр., Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.), поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та переклади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писателів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали галицькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за неварте û навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи характеру. (На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода від таких відповідей вбільшується ще тим, що, власне, в остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як «Опеньки», «Перемудрив» ¹⁴, та показують таку темноту думок і такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно, напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збудити в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з росіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу до всього російського письменства. А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у «Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письменство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього, як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пишуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні написати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про «православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство виходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образован! думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне українолюбство по своїх основних думках бува ні що інше, як європоненависне москволюбство, тілько трохи перелицьоване *.

^* В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне національство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдоносцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух назвав катковщиною!

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від певних свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто з них, навіть з тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читають книжки, напр., французькі або німецькі, а вже про англійські й говорити нічого *. Подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді, коли вона ще збунтується й проти російського письменства?!

І дійсно, необразованість — це тепер одна з відмін, власне, українолюбних кружків у Росії. Хоч я й живу на чужині, а все-таки доводиться мені бачити декого з молодших українолюбців, скінчивших уже науки, діставати від них листи з думками й запитами про різні наукові й громадські речі, і я, навіть привикший до не дуже високого стану просвіти по провінціях російських, часто просто дивуюсь, до якого ступеня теперішнім українолюбцям не звісні елементарні речі про культурно-громадські справи серед європейських народів **.

^* Це було написано, коли я прочитав навіть в листі мого противника в «Правді» ось які слова про звісні йому українолюбські кружки: «Російська мова заміня нам усі мови, навіть українську»!!!

** Нічим, окрім необразованості або хуторної філософії, не можна об’яснити й того факту, що славетна «угода» дд. Романчука й тов[аришів] знайшла собі прихильників, а може, й ініціаторів серед російських українолюбців. З погляду «хуторної філософії» являється не знать як мудрою вся оця політика поклонів, крутійства й обману «високих сфер», а тим часом на європейському грунті вже вияснилось, що політична мудрість требує смілого погляду в будучину та притягання на свій бік громадської думки й народних мас. Не скрізь однаково це вияснилось: в Англії більше, в Франції, Германії менше, але досить ясно стала ця справа і в Австрії, і навіть у Галичині, де вже народні маси прокидаються. Та й у самій Росії є люди, котрі ведуть прогресивну роботу хоч тихо, та прямо, без «хуторних» викрутасів.

Нарешті, низький стан культури в українських кружках можна бачити просто з того, що тепер навіть печатається українцями. Власне, по-українському печатається ними дуже мало, майже виключно повістки й поезії. З цього, між іншим, видно, до чого лицемірствує москалененависне українолюбство, бо якби наші земляки взяли його усерйоз, то прийшлось би їм майже зовсім нічого не читати навіть про Україну, бо все-таки найбільша й найліпша частина з того, що пишеться українцями про Україну, писана по-московському ж.

Наскільки впало українське повістярське й поетичне письменство навіть проти того, як воно стояло було років з 15 назад, коли хоч два талановиті наші писателі (Мирний і Нечуй) рішуче пристали були до всеєвропейського соціально-психологічного роману та ще й з демократичним напрямком, — про це, думаю, й говорити нічого. Хоч тепер і нема в російському письменстві великих талантів, окрім Л. Толстого, котрий псує свою роботу тенденційним пророкуванням досить спірних думок, та все-таки, коли перейдеш навіть не від Короленка, а хоч би від Боборикіна ¹² до тих романів, котрі красять «Зорю» та «Правду», то чуєш, що переходиш все-таки від живих картин або хоч від фотографій до шаблонових малюнків або й до суздальського богомазівства. Безсмачне мертвяцтво тих малюнків не викупа навіть тенденція, бо по часті тенденцій здибуєш або проповідь чоловіконенависті, або якогось зовсім темного національства, як те, яке проповідують «Над Чорним морем» до ладу й не до ладу ляльки Нечуєві, або навіть мораль цілком казенну, що, мовляв, дякуючи Пречистій або й начальству (московському), усе може влагодитись преблагополучно, як це виходить з писанин д. Мордовця або з комедії недавнього автора роману «Хіба ревуть воли?»

Я б хотів зовсім пропустити без спомину ту, як каже «Правда», «патріотичну белетристику», примір котрої являє тепер роман «Боротьба», що печатається в «Правді» ¹³. Це така писанина, перед котрою навіть ті пасквілі, що печатаються Незлобіними ¹⁴ і другими патріотичними белетристами «Русского вестника» на нігілістів і лібералів або й українофілів, виходять взірцями письменської вмілості й образованості. Хто ж з порядних людей у Росії вважа твори Незлобіних за літературу? Це не література, а «Московские ведомости», кажучи словами Щедріна.

Але спеціальний стан теперішнього українського письменства примушує нас доторкнутись і до українських Незлобіних.

Як звісно, українські писателі працьовитістю і рухливістю не виблискують. Від якого ж часу появилась в українському письменстві досить енергійна особа чи група, котру можна пізнати по деяких ознаках стилю, думок, заходів дуже однообразних, при великій різноті авторських імен, псевдонімів і анонімів, — особа чи група, котра пише романи, повісті, оповідання, вірші, дописі про всякі справи, публіцистику, навіть береться за науку. І в усьому ця особа чи група показує брак таланту (в коротких белетристичних творах ще іноді видно основу цікавого анекдота, котрий найліпше б було просто як такий і розказати), брак науки або навіть образованості, а до того неконсеквентність ідей, окрім тільки в проповіді старозаконного націоналізму, і просто крутійство найбезцеремонніше. Твори цеї особи чи групи кидають найгірше світло на невеличке письменство українське, власне, тим, що вони тепер займають в ньому велике місце, дякуючи своїй скількості, а також і тим, що мають вплив на Галичину, де письменство майже зовсім мертве й схоластичне й дуже рідко зачіпає ті громадські справи, про котрі хоч дуже необразовано, а все-таки говорять писання згаданої особи чи групи. Ось через що стає навіть громадським обов’язком, щоб хто-небудь дав собі працю Геркулеса розворушити продукти цеї літературної фабрики й показати увесь сором, який вони приносять українському руху в Росії, й усю шкоду, яку вони чинять у Галичині. Я попробував був остерегти галичан, зачепивши такі твори цеї фабрики, як «Слов’янська етнографія» та «Горовенко» ¹⁵, і тим розлютував проти себе дописачів «Правди», котрі вбачають в моїх осторогах особисті рахунки: «Откуда мне сие?» — можу спитати або навіть сказати: «Врачу, исцелися сам!»

Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-московському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні прояви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених українолюбців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціальне життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Росії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих думках про національність і зв’язані з нею справи, думках, котрі панували в науковому й політичному світі, а надто германському й слов’янському, перед 1848 p., але тепер дуже перемінились в більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 p., коли у нас складались думки членів Кирило-Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія» ¹⁶, «Молода Германія» ¹⁷, загальне германофільство, кельтофільство, піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність — річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberté est gauloise, le despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала однаково серед западників, як і слов’янофілів, гегельянська система з її думками про зміни національних гегемоній по періодах всесвітньої історії. Німець Гегель ¹⁸ думав, що німецька (германська) гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам або слов’янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що після доби германської буде слов’янська, переважно великоруська. Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі вірили, що буде слов’янська доба історії, та тільки малювали її собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-соціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались і де в кого з восточників (Хом’яков, браття Аксакови і др.). Наші українофіли того часу, або ліпше — українські слов’янофіли, стали посередині між російськими западниками й московськими слов’янофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь, — і цей стан їх, почасти відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригінальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії російських западників і слов’янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович, котрих націоналізм зв’язувався ще з європейським романтизмом, і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в 1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій» і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед навіть усій Росії.

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тілько Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно зв’язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без других культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу слов’ян з реакцією в Австрії) ; виявилось, що питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр. боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтернаціональним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішого з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ, в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу, погляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали, що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д. — все, що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культурі новіших народів християнських і магометанських, а надто після XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесності, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу, нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті одним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азії в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали трохи по-старому націоналістичному Vôlkerpsychologie ¹⁹, матеріал інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розділити національне від інтернаціонального, а в самому національному те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного, історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд вияснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту громади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті, котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім числом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англичанами, німцями, слов’янами дають їм особливу ширизну поглядів. В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналістичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов’янофілів і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком матеріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського ²⁰ «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націоналістичні погляди як через те, що українці більше відстали від Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербурзькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання, говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від виходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або «модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були причиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того, що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Громади») , але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм» і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не зрозумів вартості неправославних впливів на українське письменство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків питомого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши європейське ліберальне демократство зо слов’янофільським народництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й

Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р. до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку, котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками, і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних думок серед січовиків від 1667 до 1710 p., зросту, котрий натурально привів до запорозького нарису конституції України в 1710 p., написаного під впливом Костя Гордієнка ²¹. (Ми старалися показати той зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського народу в XVIII — XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний слави з українських козаків, і його конституція зостались у Костомарова загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звернув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута, м’ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить, перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх поглядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, арабських, латинських, перекладів церковнослов’янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплутувався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці, власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх історико-філософських основах сходяться з думками московських слов’янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці живуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру недавно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахована на історичну московську державу, котра душить українців. Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм, не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім кумедну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю д. Слонімського ²² «Национальность в политике». Автор, досить свідомий нового науково-політичного напрямку європейського, російський ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов’янофільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, почастно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих статей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли російські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки кумедність виходить у тому, що основи нових національних, власне, інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Слонімський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців. Перше місце по пильності й талановитості між українськими ученими тепер треба признати д. Потебні ²³ за його праці про мову й народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словесність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те, яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шукати її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності, майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов’янського, тоді як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко порівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Веселовського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все великоруське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не «преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто писаними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний європейський учений, великий прихильник петербурзького професора, як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція». Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов ²⁴ недавно попробував було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового європейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором почастних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою попались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI — XVII ст. цінні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче вірної провідної думки з них не виведеш і не доб’єшся відповіді на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святиня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити. Д [обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили в XVI — XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі, і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр., про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского] наречия в XVII — XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та граматика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас відвести просто в край, противний освіті й самому українству. Д [обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст. подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст., і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням наук (renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом козацьким. Д [обродій] Житецький забув усе, що він було признав доброго за неправославними впливами на Україну, і пішов, як звичайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту і нарешті стало вимирати, піддаючись московському, — ця важна наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж [итецький] не піддававсь старомодним словам про народ та національність та поглянув на історію письменства других народів, де б можна було побачити, щó, власне, помагало, а щó спиняло зріст «народного», тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно показує, що жива світська література переховалась там після запакування церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літератури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного класу людей; що ця латинська світська література будила охоту і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси — феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від тісних рамок католицьких і породив великі національні літератури. І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя, більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність, подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи, де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII — XIX ст., щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку словесність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо, наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух, котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності, перемішали його з примусовим національством і через те не можуть собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим, як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письменства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки його праць, зроблені, напр., д. Щебальським ²⁵, появлялись в «Русском вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці з маленькими приписочками звісного М. Юзефовича видавались як програма такої системи «обрусения» й релігійного примусу, якої в XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести. (Ми говоримо це, маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной, церкви в Юго-Зап [адной] Руси в XVII и XVIII ст.», фінал котрої, де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли нищив православіє, і що тепер рос [ійський] уряд мусить також нищити католицизм, переносить нас в часи Пилипа II Іспанського і панування теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної комісії (предсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антонович), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без фіналу. Я висказав в «С[анкт]-П [етербургских] ведомостях» свою думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв яке місто й т. ін., але д. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією других народів і т. ін., через що й можливе вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те, що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича й через те, власне, не чита їх. Іноді д. Антонович натяка на «народні ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатіями, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й кінець козацтва на правім боці Дніпра ²⁶. Там прекрасно показано, коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно тільки, які, власне, порядки були в «Паліївській державі», що там робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те, яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя європейських народів і т. ін. (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид я говорив д. А [нтонови] чеві ще в 1870 p., коли він прилюдно боронив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашкевича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба культур и народностей в литовско-русском государстве в период династической унии Литвы с Польшею». Тільки ж, не глядячи на таке ім’я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню історію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних, освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу, якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягеллонів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не глянув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порівняння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те, що якби Свидригайло ²⁷ вмів «соблюдать надлежащий порядок», то все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт, як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого руського телятка.

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне, те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч найбільше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, називаючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що не хотіли терпіти козацтва, та Петра I й Катерину II, що зруйнували Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим, через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західноєвропейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Куліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани, студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були розбишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.) Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі почастн: помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виставили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найважніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана Хмельницького писане москалем Карповим ²⁸, котрий боронить козаків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з православним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрійським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом, над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередніми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в нашому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацювання історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій заплутаній справі.

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істориками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животини, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики, хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії, показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі життя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім неясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди української історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II (нехай і запізнього через помилки московської політики перед Україною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях, які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних поглядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги прилучення Подолії до руських земель під литовською династією. Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а пропускати без уваги в історії культури на Україні заснування трьох університетів (нехай уп’ять запізно), Гоголя, перших славістів російських, українців з роду, й т. ін. — значить нічогісінько не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах поверховне українофільство просто зрікається свого «національного добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у поверхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й найліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в історії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького» і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі» і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперішній стан володіння землею на Україні. Скільки людей у нас заходилось коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа для народолюбців. А тільки остатніми часами чоловік майже посторонній, професор загальної історії, д. Лучицький ²⁹ пролив світло на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне громадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там, де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобідчині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського. І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський дух міг жити в громадському володінні землею, а український не міг і т. д.

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна сказати, вели перед у Росії, — це те, що зветься не зовсім точно етнографією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чубинським, Юхименком ³⁰, Кістяківським. А тепер де вона на Україні, коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць європейської важності, як книги д. Макс. Ковалевського ³¹ (українець з роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто талановитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного, порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного з’їзду в Одесі ³² виступали українофільські вчені в спорах з тим же д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану безбережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з працями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про весільні звичаї слов’ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом європейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій в ті часи вийшов початок праці Ренана ³³, що звернула на себе увагу всього світу. Тільки ж позаяк реставратор «Правди» писав мені, що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космополітизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії, щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись раціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто погляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки, котра тепер після того, як галицько-український національний рух офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить бути згори вигнана з галицько-українського національного письменства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство, діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі нової космополітично-антропологічної школи («Wista» ³⁴), а далі й по-російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» ³⁵ і «Живая старина» ³⁶, котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов’янський брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло на себе увагу вченого світу (див. «Archiv fur Slav[ische] Philologie» ³⁷, «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе українські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорганізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й наука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв’язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після 1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності українського народу *.

^* При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу» й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі. В рецензії на брошурку д. Стодольського ³⁹ (в «Товариші») я показав, що при теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не таким простим, як було 50 — 60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних ознаках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей. В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної психології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше Подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації взятих у чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів, доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної словесності, а є ще немало й других кругів.

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних» ³⁸, котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науковому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й науки настане незабаром: деякі ознаки показують уже початки такого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша письменська громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого українського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, мусить вона шукати в російському письменстві, й посилати українських молодих письменників шукати провідних думок і взірців письменської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів, навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях *. Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучасного європейського руху, ніж теперішнє українське.

^* Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской литературы» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців, з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один український національних ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипіна; тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пипіна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна. Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний. Д [обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пипіна, і він написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув багато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Огоновським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан и северян» у «Вестнике Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рівність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб література мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., голландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле ⁴⁰ або Кюнена ⁴¹ по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори. Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літератури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру «Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої праці Бенфея ⁴² про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея. А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письменства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр., компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках. Я вже в «Зорі» сказав, що виключаю з писаного українцями в Галичині прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI — XVII ст.⁴³ Це єдина справді наукова й свіжа праця, написана по-українському, з усього, досланого українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Правди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське письменство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу відносин українського письменства до російського взагалі. Не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англічани, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурятського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались, коли навіть московські слов’янолюбці, такі як Ів. Аксаков, В. Ламанський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі, та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через 30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зробили кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літературі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й переслідування, яких дізнали за остатні 30 — 40 років літератори і письменство російське ліберально-радикального напрямку і українське. Звісно, проти російського письменства не було таких загальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 pp., та все-таки, напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Современника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з кафедр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письменство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не виключала можливості печатати по-українському не тільки белетристики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й популярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. давав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в Петербурзі й Москві книги в 10 листів ⁴⁴, котрі заборонити мав право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся. Чому ні один український письменник не попробував скористуватись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону 1863 р. перед судом, котрий в ті часи держав себе досить независимо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задержати, й навіть (вироком про Вундта ⁴⁵ «Душа человека и животного») укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські ліберальні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдоносцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Костомарову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр., у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Галичині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними українськими національниками, бо якби від їх письменського плоду відкинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою, то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо середньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того, що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того факту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати живий характер літературі, роблені були майже виключно радикалами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці» ⁴⁶, «Науковій бібліотеці» ⁴⁷, «Літературно-науковій бібліотеці» ⁴⁸. Проби ці прийшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як «Жіночий альманах» ⁴⁹. Навіть єдиного галицького белетриста після Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спиняють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно в кругу слов’янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку, німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов світових.

Серед слов’ян російська мова стала вже дійсно посередньою. Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов’янських землях. Я, напр., ще в 1871 p. y Празі ніяк не міг вдержати з чехами розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народовець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-російському. Поляки більш других слов’ян опираються проти вживання «московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французькому. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла, зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр. лікарі, ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-російському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської було зв’язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким, про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти «московських слов’янолюбців» всього менше читаються слов’янською (як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання, котрі звались колись у Росії «западническими», — твори Тургенєва, «Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купують російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болгарам-студентам читати польський переклад звісної книги американця Моргана ⁵⁰ про первісні громади, так мені його вернули: кажуть, «важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов’янську вартість російської мови — треба признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що противу рожна перти, (Подібна проява показується і в германському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звісний Брандес ⁵¹. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської літератури зневажати осібні національні слов’янські мови й письменства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі! В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов’янську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у такому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних українських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін., котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для України російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке «обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того про те, як найліпше з ним боротись.

Продовження праці:
Частина IV
Частини V-VI

Попередня     Головна     Наступна         Примітки