Попередня     Головна     Наступна

Павло СОХАНЬ

Б. Д. Грінченко — M. П. Драгоманов: діалоги про українську національну справу

Готуючи до друку книгу про полеміку Б. Грінченка з М. Драгомановим щодо української національної справи (виникла між ними понад сто років тому), ми прагнули не лише віддати належне цим двом видатним діячам українського національного і культурного відродження, а й врахувати те, що зміст цієї полеміки є надзвичайно актуальним для сьогодення. Адже, читаючи їхні листи, будь-який неупереджений читач зможе безпосередньо переконатися в тому, що значна кількість висловлених у цій полеміці мудрих думок, як і помічених дискутантами прорахунків та вад наших попередників, що заважали успішній боротьбі за українську національну справу, відіграє і тепер неабияку роль у вирішенні багатьох проблем національно-культурних та державотворчих процесів. Тому кожний справжній український патріот знайде тут багато корисного для себе у сучасній справі формування і піднесення національної самосвідомості народу та розбудови української державності.

Ця полеміка, що розгорнулася у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань початку 90-х років XIX ст., була досить знаменною. По-перше, вона свідчила, що на той час, у зв’язку з реакційною політикою російського царизму щодо українського народу, який забороняв розвиток його національної освіти і культури, українці мали можливість видавати книжки й періодику рідною мовою лише на своїх землях, що входили до Австро-Угорщини. І не випадково Галичина кінця XIX — початку XX ст. була своєрідним П’ємонтом українського національного відродження.

По-друге, це була полеміка між двома, безперечно, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали фактично погляди двох поколінь (1863 р. М. Драгоманов закінчив Київський університет, а Б. Грінченко тільки народився). Отже вона певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший — від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України.

Погляди і діяльність будь-якого громадського, культурного і політичного діяча чи науковця можна вірно зрозуміти і оцінити тільки в контексті тієї епохи, коли він жив і творив. Це повною мірою стосується і обох видатних полемістів.

Михайло Драгоманов — визначний український мислитель і активний культурно-освітній діяч 2-ої половини XIX ст. Він надзвичайно багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження свого народу. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відродження кирило-мефодіївців (активними діячами якого були геніальний виразник народного духу Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров та їхні соратники), М. П. Драгоманов, без перебільшення, став першим, хто всебічно, на науковому рівні обгрунтував об’єктивну необхідність і шлях українського національно-культурного і соціального відродження. Турбота про долю рідної України стала змістом його життя ще в період навчання та науково-педагогічної діяльності у Київському університеті (1859-1876 рр.; враховуючи й перерву 1871-1872 рр. для наукового відрядження за кордон), коли він сформувався як видатний вчений європейського масштабу. Вона не полишала його і під час вимушеної еміграції, спочатку переважно в Женеві (1876-1889 рр.), а з 1889 до кінця життя (1895 р.) — в Софії, де він був професором новоствореного університету. У цей час Драгоманов одним з перших серед українських вчених і культурних діячів розгорнув широку, всебічну роботу по ознайомленню зарубіжної громадськості з історичною долею і культурою України. Перебуваючи в Женеві, він організував видання журналу "Вольное слово", збірника "Громада", серії брошур та інших видань, розрахованих не лише на українських, а й на зарубіжних читачів. З повним на те правом Драгоманов у листі до Київської громади зазначав: "3/4 всього, що за останні 15 років писалося на чужих мовах про Україну, написав я, або написане з приводу моїх публікацій і за моєю ініціативою" ¹. Цю ж справу він продовжував і в болгарський період еміграції, де написав свої останні й фактично узагальнюючі праці з української національної справи, зокрема: "Чудацькі думки про українську національну справу" та "Листи на Наддніпрянську Україну" як відповідь на "Листи" Б. Д. Грінченка (Вартового), вміщені у цьому виданні.

Ці праці обох авторів справді можна вважати класичною публіцистикою з питань розуміння і поєднання національного, інтернаціонального (космополітичного за термінологією Драгоманова) й соціального в суспільному розвитку взагалі, і, зокрема, проблем історичного шляху національно-культурного самовизначення України та її народу.

Зважаючи на велике наукове значення й актуальність цієї полеміки для сучасності, вважаємо за доцільне висловити деякі попередні зауваги щодо окремих світоглядних позицій її авторів.

Не зупиняючись безпосередньо на змісті полеміки, з урахуванням того, що про це йдеться в статті професора А. Жуковського, звернемо увагу лише на деякі специфічні особливості виникнення і розвитку цієї полеміки та її місце і значення в загальному історико-культурному процесі українського національного відродження.

М. П. Драгоманова часто, за життя і після, звинувачували, в тому числі і Б. Грінченко, що він нібито не говорив і не прагнув до того, щоб Україна була незалежною самостійною державою. Насправді це далеко не так. Національну незалежність народу Драгоманов завжди вважав одним з головних факторів його духовного розвитку і загального прогресу. В одному з листів від 21 березня 1889 р. з Женеви в Софію до своєї дочки Ліди та її чоловіка Івана Шишманова, МДрагоманов, говорячи про історичну долю болгар і українців наголошував, що "для правильного розвитку народів, їм треба мати державну незалежність!" ²

Про це ж свідчать і висловлювання Івана Франка. Роз’яснюючи, що таке драгоманівська пропаганда, він у статті "Галицьке українофільство" писав: "Це ні більше, ні менше як пропаганда саме ідеї національної окремішності України і необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою. Цією однією ідеєю проникнуті всі його (М. П. Драгоманова — П. С.) праці, видані в Києві, Львові, Відні, Женеві, Флоренції, Парижі, Петербурзі, Москві" ³.

Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, що сприяли чи заважали його здійсненню, М. П. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв’язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму, ні в економічному, ні в політичному та духовному плані, особливо з погляду національної самосвідомості народу, ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивилізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Безпосередньою передумовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав конституційно-демократичне реформування Росії та перетворення її у федерацію на основі культурно-національної автономії й громадсько-регіонального самоуправління. Звідси його безкомпромісна боротьба проти імперського централізму. Проте, рішуче засуджуючи русифікаторську політику царизму, Драгоманов ніколи не виступав проти російського народу і високо шанував його культуру, підкреслюючи, зокрема, той фактор, що і європейська культура та ідеї демократизму за тих умов, як він доводив, значною мірою приходили в Україну через російську літературу та культуру.

Драгоманов був сином своєї епохи. На його світогляді, який формувався у 2-й половині XIX ст., відбилася та гостра боротьба між ідеалістичною і матеріалістичною ідеологією та різними політичними напрямами консерватизму, лібералізму й соціалізму, що точилася на той час у загально-європейському масштабі. "Будучи соціалістом по своїм ідеалам — писав він (уточнюючи при цьому, що "соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом" — П. С.), я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе лише при певній послідовності і при високім розвитку мас, а тому й може бути досягнуте більше засобами розумної пропаганди, ніж кривавими повстаннями" ⁴. Тому він рішуче засуджував терористичні й революційні форми боротьби, зокрема російських народників, віддаючи перевагу мирному еволюційному розвитку суспільства, який, на його думку, є найбільш гуманний і справедливий. Прихильність до еволюційного розвитку суспільства і гуманізму, яка була провідною в його світогляді, певним чином позначалася і на ставленні Драгоманова до Росії та інших слов’янських народів, зокрема в пропаганді ідей загальнослов’янського федералізму та культурно-національної автономії. Бувши глибоко переконаним в поступовості історичного процесу і доводячи історичне право українців на свою рідну мову, культуру і державність, але враховуючи історичний досвід і тогочасні реалії становища українських земель у складі Російської імперії та Австро-Угорщини, Драгоманов вважав, що боротися за українське національно-культурне і державне відродження необхідно, спираючись не лише на етнічний патріотизм, а й на прогресивні сили російської та європейської культур, на всі демократичні традиції й принципи конституціоналізму й лібералізму. Проголосивши своїм кредо "космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці", він розглядав і українську національну справу через призму загальнолюдських і гуманістичних ідеалів. Для вірного розуміння ролі М. Драгоманова в історії українського національно-визвольного руху цікаві думки залишив один з його послідовників О. Я. Шульгін. У своїх спогадах він писав: "Драгоманова обвинувачують, що він був федераліст, не розуміючи того, що для реального політика другої половини 19 віку це був максимум вимог; треба пригадати диспропорцію між всесильною імперією та кволим українським рухом, в якому поза кількома видатними діячами панувала аморфна маса селян і зросійщені дощенту міста... Зрозуміло, що він прагнув свободи в імперії; це була передумова поширення української національної ідеї в масах. Як це не дивно для сучасної молоді, але самостійниками бути навчив нас якраз Драгоманов, а не Міхновський. Своєю освітою, своєю красномовністю, своєю боротьбою проти росіян і малоросів, які абсолютно нехтували Україну, він усім нам імпонував. Дальші висновки з його ідей не тяжко було зробити. З Драгоманова вийшов і Єфремов, і Грушевський, і Чикаленко, і Симон Петлюра... Його іменем і його ідеями були перейняті й активні діячі кінця 19 віку’⁵. Проте були й інші полемічні оцінки і погляди на роль Драгоманова, про які йдеться в цій книзі, насамперед, з боку нового покоління діячів українського національного відродження, найвидатнішим репрезентантом якого на початку 90-х років виступив Борис Грінченко (псевдоніми — Вартовий, Чайченко).

Борис Грінченко — видатний культурно-освітній діяч, письменник і публіцист — безперечно, був найяскравішим представником молодого покоління борців за українську національну справу, які в кінці XIX — на початку XX ст. вийшли на історичну арену, як нова сила, сповнена гарячого бажання активізувати придушений російським царизмом український національно-визвольний рух. Проголосивши себе свідомим, національно-активним українством, продовжувачами патріотичної справи Т. Г. Шевченка, вони влітку 1891 р. створили таємне товариство "Братство тарасівців", яке об’єднувало студентів і викладачів переважно харківських і київських вузів та інших культурно-освітніх діячів.

І хоч це товариство проіснувало недовго (харківська організація його була розгромлена царизмом уже через рік — 1893 р., а київська проіснувала до 1898 р.), воно відіграло певну роль в активізації українських культурно-визвольних змагань саме в той період, коли під тиском царизму старогромадівське українофільство почало занепадати. В політичному плані це нове покоління свідомих українців не пішло далі драгоманівського федералізму. В своїй програмі "Profession de foi" (визнання віри. — П. С.) молодих українців "тарасівці" проголошували, що в тих конкретних умовах національно-свідомі українці мусять бути "цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля" ⁶. Тобто, вони, як і Драгоманов, тоді ще не вважали можливим боротися за державну незалежність України. Проте вони більш рішуче ставили питання про необхідність активних дій у боротьбі за повну культурно-національну автономію українців як окремої нації. І саме тому наполягали на необхідності повсякденної роботи по піднесенню національної самосвідомості кожного українця і всього народу, насамперед шляхом наполегливого оволодіння українською мовою та поширенням знань про українську історію та культуру. "Ми мусимо дбати", — говорилось у цій програмі, — про те, "щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, повкраїнському" ⁷. Повсякденна культурно-освітня робота по українізації народу була необхідна тарасівцям, на їх думку, насамперед для консолідації всього населення України, подолання роз’єднаності між селянською більшістю та інтелігенцією, щоб, за словами Б. Грінченка, "виробилася з української нації одна національно самосвідома освічена громада" ⁸; тобто, досягнуто об’єднання всіх українців як тих, що під Росією, так і тих, що в Галичині та Буковині. Вона потрібна їм і для того, щоб, за їх переконанням, кожен українець щоденними фактами свого життя завжди умів і мав можливість "відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право Вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо" ⁹. Пропагуючи ці ідеї, тарасівці особливо активно виступали проти помосковлення України. Це фактично було їхнє головне кредо, яке рішуче пропагував і відстоював Б. Грінченко в своїй полеміці з М. Драгомановим у "Листах з України Наддніпрянської".

Ця полеміка відбувалася переважно в 1892-1893 рр. Звичайно, Б. Грінченко добре знав твори Драгоманова і його як одного з провідних діячів українського національно-культурного відродження, котрий усебічно і наукою обгрунтував самобутність історико-культурного розвитку українського народу в контексті світової історії та його закономірне прагнення до незалежності.

Про захоплення сучасників ідеями Драгоманова та про розчарування в них наступних поколінь писав у своїх спогадах один з відомих діячів українського відродження О. Лотоцький: "Молодь 80-х та 90-х років, — зазначав він, — дивилася на Драгоманова, як на учителя, пророка, вождя, — політично-громадський його світогляд, драгомановство було її катехізисом. Але молодь дальшого покоління вже переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами — аж до фактичного пересаджування московської культури на галицький грунт — вже не викликали співчуття серед новітньої молоді" ¹⁰. Це була досить влучна і справедлива оцінка як значення Драгоманова в історії України, так і причин його розходження в поглядах з новим поколінням молодих українців, що відбилося в його полеміці з Грінченком.

Б. Грінченко фактично належав саме до тієї молоді, яка досить критично ставилась до спадщини М. Драгоманова. Сам же Драгоманов ніколи не зустрічався з Грінченком, навіть тривалий час не знав його справжнього прізвища, сприймаючи псевдоніми Чайченко і Вартовий як прізвища двох різних діячів. Ще в листі до "Старої Гормади" з Женеви в лютому 1887 р. Драгоманов, вірогідно, вперше згадує Чайченка (Грінченка), коли, розглядаючи українські переклади з інших літератур, висловлює невдоволення послабленням уваги молодих українців до європейської літератури і надмірним захопленням ідеями толстовства, пише: "Толстовське шаманство посилається українцями в Галичину, українофіл Чайченко переклада й печата плоди цього шаманства в Галичині" ¹¹. Можливо, вже це викликало певне незадоволення у Чайченка (Грінченка), яке стало поштовхом до майбутніх диспутів у львівському журналі "Зоря" (1888-1889 рр.), коли розпочалась уперше полеміка між Б. Грінченком (Вартовим) та М. Драгомановим (псевдонім Чудак) щодо питання про ставлення українців до російської літератури ¹². Та це була тільки преамбула до подальшої полеміки, що розгорнулася у 1892-1893 рр.

Власне, в своїх перших дев’яти "Листах з України Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892 — на початку 1893 рр., Б. Грінченко не дискутував безпосередньо з МДрагомановим, він лише раз згадував його прозвище і кілька разів торкався його поглядів опосередковано. Головним для Грінченка було зробити критичний огляд тогочасного стану справ українського національного відродження, а також висловити думки і прагнення щодо активізації боротьби за українську національну справу. Розглядаючи ці питання в плані історичного минулого й майбутнього, він висловлює свої міркування щодо проблем загально-культурного розвитку українського народу і, зокрема, змісту таких понять, як український патріот, українська інтелігенція, українська література і процес їх формування, українська мова як основний фактор стабілізації нації тощо. Особливо обурюєтся він помосковленням народу. Українська інтелігенція, за його твердженням, у той час або нічого не робила для української національної справи, або ще гірше — сприяла помосковленню свого народу. Негативно оцінивши позицію інтелігенції, він з обуренням пише, що "українець взагалі натура індивідуалістична", що "інтелігенція вся у нас змосковлена. Вчиться вона по-московському, читає по-московському, завсігди говорить сама і завсігди чує круг себе мову тільки московську; рідну ж мову в мужичих устах вважає за "хахлацкій жаргон". Історичних українських традицій ніяких — замість них або московський патріотизм, або нічого не вартий хисткий та мінливий лібералізм, або просто ніщо" ¹³. Вся атмосфера в Україні, — з болем підсумовує він, — не сприяє пробудженню національної самосвідомості народу. Через це Грінченко критично оцінює спадщину і справи українських письменників та істориків І. Котляревського, Г. Квітки, М. Костомарова, П. Куліша та інших діячів українського відродження.

Віддаючи кожному з них належне, він все ж відзначає, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо "дві душі: одна українська, а друга — російська" і тому українському діячеві, за його словами, "хотілося і рідному краєві послужити" і не прогнівити того, від кого залежить заслужити "Станіслава на шию" ¹⁴. Проти таких огульних звинувачень і оцінок всіх діячів українського національного відродження (крім Т. Г. Шевченка) без врахування тогочасних історичних умов, рішуче виступав М. Драгоманов.

Фактично тільки з десятого листа Б. Грінченко починає полеміку безпосередньо з М. Драгомановим, критично поставившись до його статті "Література російська, великоруська, українська і галицька". І хоч провідною темою всіх діалогів Б. Грінченка з МДрагомановим був розвиток української літератури, мови та культури, їхнє ставлення до російської та європейської культур, вони також охоплюють багато питань стосовно формування національної самосвідомості, широкий аспект проблем української національної справи в цілому. Щодо цього вони висловлювали різні міркування, часом і протилежні, а інколи й прямо звинувачували один одного. Спочатку їхня словесна дуель не відзначалася толерантністю, але згодом, переконавшись, що супротивник, власне, теж бореться за українську національну справу, вони порозумілися. І Драгоманов, і Грінченко кожний по-своєму вболівали за долю свого народу, за українську мову, літературу і культуру, бажали їм добра і успіхів, але шляхи до цього бачили різні.

У Драгоманова, вченого-історика, безперечно, сильнішим був аналітичний історизм мислення. Кожний факт і явище української національної справи він розглядав у контексті глибоких знань європейської і всесвітньої історії, на науковому грунті всесвітньо-історичного процесу. Листи Б. Грінченка (Вартового) для нього, нерідко, — лише привід для викладу своїх думок про національні й загальнолюдські інтереси, про ставлення до російської та європейської культур, про вивчення і зіставлення різних аспектів історичного досвіду. Ця сильна сторона його як полеміста інколи заважає йому розгледіти окремі нюанси національної специфіки життя в Україні. До того ж останні два десятиліття свого життя він перебував за її межами і це також відчувалось.

У Б. Грінченка, навпаки, було краще знання тогочасного українського життя і особливо життя широких народних мас. Постійно працюючи на ниві українського просвітництва, він особливо гостро відчував, якої великої шкоди завдає Україні русифікаторська політика царизму, насадження імперської психології і колонізаторське пограбування народу органами централізованої імперської адміністрації.

Саме полемічний характер "Листів" дав можливість обом дискутантам висловити чимало мудрих і цінних думок, які і тепер звучать надзвичайно актуально, допомагаючи краще зрозуміти різні аспекти сучасних подій у нашому суспільстві.

Провідною думкою, яку відстоює Б. Грінченко, є та, що українці і росіяни — це два самобутні народи і тому український народ так само, як і російський має законне право на розвиток своєї мови, літератури і культури як головних атрибутів державної і національної незалежності. І оскільки російський царизм, наголошує Грінченко, використовував протягом віків помосковлення українців, щоб позбавити їх національної свідомості і державності, то він висуває від імені молодих українських націоналів-народолюбців тезу, яку рішуче відстоює: "Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному грунті (а ми думаємо, що це аксиома), — пише він, — то всяке відхилення від національного грунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного грунту" ¹⁵. Відтак він вважає, що формування національно-свідомої української інтелігенції, яка б взяла в свої руки всю національно-просвітительську роботу серед народу, є першочерговою справою. І сучасні події, пов’язані з фактором так званого російськомовного населення в Криму, Донбасі та інших регіонах України, свідчать про актуальність цих положень.

М. Драгоманов, який також був активним прихильником необхідності культурно-національного просвітительства серед українського народу і фактично все життя присвятив цій справі, проте дещо інакше дивився на шляхи її реалізації, вважаючи за потрібне дотримуватися поступовості, враховувати тогочасні історичні реалії. Розглядаючи ці питання, зокрема формування української свідомості в історичній ретроспективі, він звертає увагу на те, що українська шляхта, з якої в майбутньому переважно й формувалася українська інтелігенція, "ще за козацьких часів у XVII ст. почала складатись з елементів різнонаціональних: були в ній і українці, і поляки, волохи, татари, серби, навіть греки і жиди, а потім москалі. Сей увесь різнорідний клас не міг моделюватись по приміру нижчого соціального елементу українського і мусив по силі речей у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російського. Для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей" ¹⁶. Ця думка слушна, бо даний факт дає про себе знати ще й тепер і його треба враховувати. Слід, звичайно, враховувати й інші слушні міркування Драгоманова про те, що нові прогресивні європейські ідеї демократизму й лібералізму, які сприяли освіченню української громади, потрапляли на Україну через столиці Петербург та Москву, з’являючись у нас спочатку "не в українській одежі, не на українській мові, а на російській" ¹⁷.

Але ж не менш справедливою є й переконаність Грінченка, що в цьому не провина українського народу, а його біда, спричинена віковічною імперською політикою Росії щодо України, ностальгія за якою відчувається і зараз досить сильно у певних російських колах. І саме тому актуальними є застереження Грінченка, коли він, обурюючись висловлюваннями про якусь нібито "нездатність до державності" українського народу та про його історичну приреченість на приєднання до нібито рідної йому Москви, писав: "Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя"¹⁸. Історичний досвід підтверджує справедливість цих думок.

У "Листах" Драгоманова і Грінченка піднято чимало теоретичних питань про зміст різних аспектів культури в цілому та українського культурно-історичного розвитку зокрема, про поєднання загальнолюдських і національних інтересів у суспільному житті, про роль і значення окремих діячів у розвитку української національної справи тощо. Досить цікавими є, зокрема, думки Драгоманова про націю як форму солідарності між людьми. Марксистська доктрина, як відомо, визнавала тільки класову солідарність. Сучасний історичний досвід, пов’язаний із зростанням національної консолідації народів, підтверджує слушність міркувань Драгоманова про важливість нації саме як специфічної солідарності людей, котра, безперечно, буде і далі зростати.

Значний інтерес становить також обгрунтована Б. Грінченком оцінка Т. Г. Шевченка як провісника ідеї повної державної незалежності України, або ж думки Драгоманова про Гоголя як виразника національного духу українського народу, його культури тощо.

І хоч автори "Листів" висловлювали різні міркування щодо тих чи інших проблем української національної справи, розглядаючи її в історичному аспекті їх погляди поступово зближувались, адже вони чесно і вірно їй служили. Головне ж те, що в їхній полеміці читач знайде чимало корисного і актуального для сьогодення.

Павло Сохань

¹ Цит. за: Возняк М. До історії місії М. П. Драгоманова // Україна. — Київ, 1929. — Кн. I/II. — С. 52.

² Научен архив на БАН, София. — Ф. 11 (Иван Шишманов). — Оп. 3. — Спр. 1865. — Арк. 27 зв.

³ Франко Іван. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 46. — 1985. — Кн. 1. — С. 446.

⁴ Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. T. 1. — C. 65.

⁵ Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ. — Т. CLXXXVI. Праці Історично-філософічної секції. — Париж — Мюнхен, 1969. — С. 233.

⁶ "Profession de foi" молодих українців // Правда: Місячник політики, науки і письменства. Річник 1893. — Львів, 1893. — Т. XVI-XIX. — Вип. XIVII-XIVIII. С. 207.

⁷ Там само. — С. 205-206.

⁸ Там само. — С. 206.

⁹ Там само.

¹⁰ Лотоцький Олександр. Сторінки минулого. — Варшава, 1933. — Ч. 2. — С. 143.

¹¹ Архів Михайла Драгоманова. — Варшава, 1937. — Т. 1. — С. 304.

¹² Зоря. — Львів, 1888. — № 10, 13-14; 1889. — № 4, 8, 9, 10, 11.

¹³ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської. — C. 47-48 (Тут і далі посилання на сторінки цього видання).

¹⁴ Грінченко Б. Вказ. праця. — С. 60.

¹⁵ Грінченко Б. Вказ. праця. — С. 104.

¹⁶ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — С. 162.

¹⁷ Там само.

¹⁸ Грінченко Б. Вказ. праця. — С. 75.

Попередня     Головна     Наступна