[Борис Грінченко. Листи з України Наддніпрянської. Листи VIII-XI.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОЧАТОК:

Листи I-VII.




VIII


Кажучи про Костомарова, про Куліша першої доби та про «Основу», автор сих немудрих листів дозволив собі не згоджуватися з деякими їх національно-історичними поглядами. Так само й тут, знімаючи мову про Куліша нової доби, доведеться йому те саме зробити. Декому може здатися дивним, що людина, зовсім невідома в літературі, людина, що не має права (і сама се каже) зватися й поганеньким істориком, — змагається воювати з такими історичними знавцями, як Куліш або Костомаров, що могли б автора (якби схотіли його помітити), просто задавити й засипати своєю історичною ерудицією. Ба, й сам д. Куліш каже про таких своїх опонентів, що перш ніж критикувати його, мусять вони показати наукові праці свої («Крашанка». — 2 вид. — С.37).

Автор не може показати ніяких ні наукових, ні навіть ненаукових праць своїх. І невважаючи на те, він насмілюється не мовчати, а говорити. Він не історик, але він і не хоче бути істориком. Він просто українець з роду, такий, що признається до своєї народності і розумом та серцем розуміє, що значить «любов до рідного краю». Він думає, що любить свій рідний край, він почуває себе членом української нації. І ота любов та оте почування і дають йому право говорити. Не як історик з високості своєї історичної кафедри говорив він, а як, коли тільки сміє він назвати себе сим ім’ям, — як український патріот.

Авторові байдуже до всяких мудрих та немудрих історичних теорій та гіпотез. Він любить свій рідний край не тим, що про нього існують такі чи інші теорії та гіпотези, а тим, що він його любить. Славетна чи ганебна була наша історія, борці за правду чи розбишаки були наші історичні діячі — се його зацікавлює, ні, се його займає зглибока, але се ані побільшить, ані зменшить його любові до рідного краю, до рідної мови. Автор живе тепер і любить свій рідний край такий, який він є тепер, хоче сумувати його горем, боліти його ранами так само, як і радіти його радощами. Вважаючи свою народність за українську націю, автор з любові до сієї нації буде обороняти всякі її права як нації і повставати проти всяких шкідливих їй як нації заходів.

Ось ми й договорилися до того ґрунту, на якому автор стоїть. Він каже: нація має свої права, і ніхто не може тих прав у неї віднімати. Українська нація має такі саме права, як і всі інші нації. Тим коли хто-небудь буде однімати в неї яке-небудь право як у нації, то свідомий українець мусить запротестувати проти сього, і байдуже йому, коли в нього, може, й папірчика в руках нема проти того, хто не то оберемок, але хоч і віз книжок написав. Він бо, автор сих листів, знає, що ті права націй не пера записують з голів історикових, а саме дійсне життя дає. А що дає дійсне життя, того ніякими паперами, хоч би й історичними, не однімеш.

Після сієї загальної, може, через лад довгої, але, мабуть, потрібної передмови автор може знову зняти перепинену річ.

Дивно трохи, що в той час, як останні погляди Костомарова, погляди, що від них так дуже тхнуло обмоскаленням, не викликали, коли не помиляємося, ніяких протестів, — погляди д. Куліша зчинили превеликий колот і в московській, і в українській пресі. Куліш, пишучи свою нещасливу «Историю воссоединения Руси», а потім «Крашанку», — 1870 р. видає віршовані переспіви «Псалтиря» та «Книги Іова», 1869 р. переклади книг Мусієвих, 1871 р. переклади чотирьох Євангелій, а 1880 р. — всього Нового Заповіту; 1882 р. дає Шекспіра том (не кажучи вже про дрібніші праці) — і все ж його звуть, або замалим не звуть — зрадником. Костомаров у розповсюдженому російському журналі каже, що бажає, щоб український народ обмоскалився, і тільки радить не чинити того обмоскалення примусом, — і вкупі з тим щось із тридцять років не пише ні карточки по-вкраїнському — і його все ж звуть «українським батьком» (див. «За крашанку писанка», с. 23). Річ, у всякому разі, цікава і характеристична для нашої преси.

Ми не будемо широко розповідати про всю колотнечу: вона добре відома всім. Але нагадаємо коротко факти.

З чого ж повстав нелад ?

Український письменник Панько Олелькович Куліш, уславлений борець за нашу народність, борець перший після Шевченка, найкращий, найлюбіший син свого рідного краю, надрукував кількатомовий памфлет під заголовком «История воссоединения Руси». Потім ішли ще кілька творів такого ж характеру. Твори писані були по-московському. В них, укупі з оригінальними, часом дуже цікавими і правдивими думками, казано, що українські історичні діячі, починаючи з гетьманів та кінчаючи найпослідущим гайдамакою, всі поспіль розбишаки та вороги культурності; навіть найкращі з них — як-от Сагайдачний, теж мало чого варті. Сагайдачний — тільки «гениальный пират и наездник» («Предшественники козацкого батька»); історія українська козацької доби є історією «украинских разбоев». Ці українські розбишацтва знищили українську силу і довели Україну до безвихідного становища, до такого, що мусила вона неминуче ткнутися в обійми до брата-москаля. Досі ми не бачимо нічого антипатріотичного в цих поглядах. Ми думаємо інакше про козацький період у нашій історії, але що з того? Хіба тільки й є нашої нації, що козаки? Хіба тільки й є наших історичних вчинків, що козакування? Хіба тільки й є в нашій історії один період — козацький? Ні, відкинемо козацтво як рух національний, і нам ще зостанеться досить багато, щоб зватися нацією і мати путящу минулість. І князь Володимир, і Тарас Шевченко належать нам, безперечно нам! Та хоч би й були ми в старовину самими розбишаками, — дак тепер ними не хочемо бути, а бажаємо бути культурно-освіченою нацією. Досі, кажемо, нема (в писаннях Кулішевих) нічого антиукраїнського, і якби на сьому Куліш спинився, то хоча чимало людей з ним і не згодилось би, та все ж ніхто (опріч запамороченого шовінізму) не смів би сказати про Куліша, що він трохи чи не зрадник. Так отже він на сьому не спинився.

Не знайшовши прикмет державності в козацьких рухах, пішов він шукати їх, та тільки не там, де треба, а там, де не треба. Пішов він не в Київ, а в Москву. Він повинен був іти в Київ, бо Київ, а не Москва, був столицею української державності, і з погляду сієї державності української і повинен був він дивитися на всю вкраїнську історію. Але він пішов у Москву та й почав позирати звідти на вкраїнські справи московсько-боярським оком і, з сього пункту дивлячись, «воссоединил Русь»... От звідси й витекли ті його гімни московським державцям від Івана III та аж кінчаючи Катериною II. Тим він і міг написати оди до Петра I, то до Катерини II та вславляти їх за те, що вони українську автономію скасували — ту вкраїнську автономію, що уявляється Кулішеві в образі «розбоями й руїною неситої гадюки за порогами» («Хуторна поезія»). Тим він і міг забути, що коли б гетьманщина та Січ були й такі шкідливі Україні, як він думає, то все ж повинні були ті Кулішеві кумири державні на Вкраїні український, а не свій, московський, лад заводити. Коли б вони, касуючи гетьманщину та Січ, не залили Україну кров’ю, не закинули Калнишевського на тридцять років у соловецький льох, не пороздаровували українські народні землі своїм улюбленцям, а український народ не повернули на кріпаків, а завели б кращі порядки; коли б вони, касуючи автономні форми, не скасували самої автономії української, — дак отоді б і можна було тії гімни їм писати. Тоді б мали розумну вагу і оті Кулішеві слова, що він сказав у «Мальованій Гайдамаччині»: «Не можемо вважати уманської трагедії за народну справу, бо коли б се було діло народне, руське, то консеквентне мусили б ми карання коліїв від цариці Катерини вважати за справу антинародну. Що ж станеться з історією, коли ми з Петрової послідувательки скинемо популярний титул: «великий світ наша мати»? Прийдеться тоді нам і все те, що роблено в Московщині для руського єдинства, назвати супротивним народній руській справі» («Правда». — 1876. — IX. Цитую з д. Огоновського праці). Он що лякає Куліша! А нас дак воно нітрохи не лякає! Що зробиться тоді з історією ? А нічого не зробиться поганого — буде така ж, як і була: чимало брехні, багато й правди. Прийдеться все, що роблено в Московщині для руського єдинства, назвати супротивним народній руській справі? Еге ж, еге: прийдеться! Прийдеться, кажемо, і обстоюємо за сим і будемо обстоювати проти всіх істориків на світі! Прийдеться, бо те, що робилося в Московщині, — не задля руського, але задля московського єдинства робилося! Руське єдинство ми розуміємо так, що обом братам — і москалеві, і вкраїнцеві, можна буде жити в одній державній хаті кожному своїм національним життям; а коли ні, так ми такого «єдинства» не хочемо, бо є се не єдинство, а пожирання. Добре ми бачимо, до чого нас довело таке «єдинство», і сам Куліш про те знає, бо каже в «Зазивному листі до української інтелігенції» («Хуторна поезія»), що москалі «вичеркнули нас із книги живих націй, а давню нашу національну давнину присвоїли собі». Сам же він каже, що москаль, «дякуючи нам і за оружню, і за моральну підпомогу, хоче загладити наше обличчя серед народів, хоче, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право; хоче, щоб ми не мали ні пуття, ні честі, ні поваги на світі» (132). Ось воно те, що робилось і робиться в Московщині для руського єдинства, і сам Куліш цими словами так знищує всі свої цареславні вигуки, що краще вже ніхто не зробить сього. Куліш цими словами сам доводить, що згадана тенденція в його «Истории воссоединения Руси» та в тих гімнах є колосальною історично-національною неправдою. Бо коли б у Московщині справді дбано про таке «єдинство», про яке ми кажемо, а ж про «пожирання», дак не було б тих послідків, про які Куліш оце каже. Політика московська щодо України завсігди була однакова, і однакові тенденції були в цій справі і в Катерини II, що закидала Калниша в тюрму, і в Миколи I, що Куліша вкупі з Костомаровим та Шевченком запроторював у свої «казематы». Ми можемо тільки дивуватися, як се можна в одній книзі співати ганебні для українського письменника оди деспотизмові і вкупі з тим казати вищенаведені слова, додаючи до них: «Шкода нам звати москаля дядьком».





IX


Се ж то тепер, постановивши одно проти одного і ту «воссоединенную» Кулішевими одами Русь, і оті його слова та й взагалі всю його тодішню українську діяльність у Галичині, — можна зрозуміти, що Куліш зовсім був не зрадник; а тоді, в той час, як тая Русь вийшла в світ, — зовсім інакше було. Українська інтелігенція в Росії нічого тоді не знала про ті галицькі Кулішеві праці, а наведеш вище слова ще й світу не бачили, — тим-то вона зрозуміла Кулішів учинок як зрадництво. Додало тут гарту ще й те, що Куліш зачепив у своїй книзі і Шевченка.

Виявляючи непомірно роздратоване самолюбство, заміривсь Куліш зіпхнути з п’єдесталу Шевченка. Зробити се Кулішеві було треба. Шевченко має діаметрально протилежні Кулішевим історичні погляди. Звичайна публіка, несвідома історії, завсігди вірить тому чи іншому авторитетові. Тут їй доводилось вибирати або авторитет Кулішів, або авторитет Шевченків. Зрозуміло, що поки Шевченко зостававсь перед нею тим, чим досі був, а саме — національним поетом-пророком, то публіка ся не схотіла б і вибирати, а так-таки й пішла б знов за Шевченком, невважаючи на всі Кулішеві вияснення, що його історія — є найкраща в світі вкраїнська історія. Виходило, що треба було відняти в Шевченка те сяйво, яке його досі повивало, і ось робиться ганебний вчинок у літературі: пророка нашого національного відродження, найбільшого нашого поета, світового генія Куліш у другому томові своєї «історії» взиває п’яницею, його музу «полупьяною», а поетичну його діяльність «умоисступлением» (сс. 24-25). Так Куліш писав свою найпевнішу за всі історії «історію»...

Ми простили б се Кулішеві, ми не згадували б про сей його важкий кожному патріотичному вкраїнському серцеві вчинок простили б тим, що багато добра зробив Куліш своїй країні; тим, що сам він потім у своїй «Крашанці» назвав Шевченка «мучеником чоловіколюбства», а в передмові до «Хуторної поезії» сказав, що «усе, що єсть істинно людського на Вкраїні, йде за стягом Шевченка» (40); але ми не можемо сього зробити, бо трохи згодом той же таки Куліш у московському часописі «Южный край» надрукував вірші «З небес», а в них примушує Шевченка казати про себе, що він «був п’яний», що «співав по п’яну» про «діла скажені», слухаючись «баби Талалайки», яка «безкостим язиком своїм його дрочила» до того, що в нього «завернулося в голівоньці».

Ми, звісно, не будемо обороняти Шевченка: йому не треба оборони не то проти одного, а й проти десятьох таких антагоністів, як Куліш, бо Шевченка постать стоїть так високо, що ми можемо тільки десь далеко вгорі бачити величну голову сього «п’яниці», вартого сотень і тисяч тверезих. Се тепер видко кожному незасліпленому окові, — найбільш після того, як сам Куліш кілька разів себе збивав з своєї позиції. Ми тільки хочемо сказати, що годі, як з’явилася тая «История воссоединения Руси», — тоді стояло діло трохи інакше. Читаючи у такого вкраїнського авторитета, як Куліш, що українська історія — се розбишацька історія, а наш національний геній тільки п’яниця, рівний тим п’яницям, що по корчмах (як каже Куліш) уславляли козацьких розбишак, звичайний український інтелігент спантеличився. У нього було так мало того вкраїнського національного почування, як коти наплакали, а тут ще се. «Коли вже такий український діяч, як Куліш, зрікається українства (ми вже казали, що саме такий вигляд мав Кулішів учинок), то виходить, що справді се вкраїнство катзна-що!» І людина відкидалася від рідного краю зовсім та й ішла до табору московських централістів...

Друга книжка Кулішева, що наробила ще більшого галасу, була відома «Крашанка». Правду кажучи, в ній було далеко менше антипатріотичних речей, ніж у згаданій «Історії», — але галас зчинився більший. Річ, бачите, в тім, що Куліш тут хвалив уже не москалів, а ляхів. Про перших наші людці не зважувались казати правди, а про других можна було. І дивніше від усього те, що серед полемістів проти «Крашанки» виразне місце взяв Д.Мордовець, — той Д.Мордовець, що сам колись у московському місячникові «Дело» зрікався задля «культуры центров» українського діла, той, що пише гори всякого паперу по-московському і, надрукувавши по-вкраїнському свою автобіографію, в ній не посоромився, не маючи своїх вкраїнських творів, списати купу своїх російських писань! Се все теж дуже характерично для нашої преси...

В «Крашанці» Куліш ознаймуе, що всі вкраїнські історичні джерела брехливі, а правдиві тільки польські. Звісно, нема чого доводити, що помилка так думати: вкраїнські джерела мусили бути не цілком правдиві, бо йшли вони від одного з двох ворогів; але так саме мусили бути не цілком правдиві і джерела польські, бо ляхи теж не могли бути в сім ділі безсторонні. З обох боків трохи переборщили, і інакше не могло й бути. Отже, Куліш рішив, що переборщають тільки українці і відкинув усі їх свідчення, себто: з двох людей, що стали до позву, вислухав одного. Так саме зробив він і з народною поезією. Забуваючи, що народна поезія є вияв народної душі та що не можуть її сотворити корчемні п’яниці, він усю її відкида... опріч всього того, що доводить його думку яку-небудь, — так, напр., він не вірить тим думам, що хвалили Хмельницького, і вірить тій пісні, що йому докоряє! Зрозуміло, що безсторонності в таких способах нема ані трішки. А се велика шкода! Ось що Куліш каже у «Крашанці»: «З обох боків (і з українського, і з польського) накоїли ми стільки єхидного і кривавого, стільки дурного і пагубного, що нема вже на землі й трибуналу, которий здолав би нас розсудити, а ми, замість води з річки Лети, жадаємо по-давньому, по-варварському, по-звірячому»... ворогувати (с.30). Оця думка — спасенна є думка! І довести її можна свідченнями історичними з обох боків — і з українського, і з польського. І якби Куліш так зробив, то було б його діло з «Крашанкою» великим патріотичним і людяним ділом. Але Куліш зробив зовсім не так. Навіть коли ми глянемо на наші минулі відносини з ляхами цілком його поглядом, то і тоді побачимо, що він робить не по правді. Він каже, що з українського боку «п’яний бунт», а з польського — «вповажнений посполитим правом розбій» (19). І він рахує: оце, оце й оце понабріхували вкраїнські літописці, щоб зробити з свого «бунту» національну справу; але вкупі з сим він не каже, скільки ж понабріхували польські літописці, щоб з свого «розбою» зробити законні державні заходи. Таким побитом, виходить цілковита сторонність авторова, виявляється виразне бажання сховати частину правди навіть з погляду самого Куліша, не кажучи вже про те, що думка, мовбито широкі народні рухи постають через попівські брехні та через кобзарські вигадки, є думкою, не достойною путящого історика. Ся остання помилка у Куліша постала тим, що він зійшов з свого національного ґрунту. І в «Истории воссоединения Руси», і в «Крашанці» сидить один Куліш і однаково помиляється: в «Истории» задля «русского единства» він стає прихильником московського централізму, а в «Крашанці» задля польської культурності стає прихильником польського порядкування на Вкраїні. Точнісінько так, як колись наші пани ляшились задля тієї «культурності» чи москалились задля того «единства». Куліш забуває одно, що як там, так і тут москалі та українці чи ляхи та українці — се ніщо інше, як дві нації, поставлені одна проти одної. Як там москалі не мали права по-своєму, по-московському, переробляти український лад, так само й тут ляхи не мали права прищеплювати на вкраїнському ґрунті, без згоди народної, свою, лядську культуру. Як там, так і тут таке ламання прав української нації було ґвалтом, насильством, і нація мусила протестувати проти нього і протестувала, З сього, єдино правдивого національного погляду, козацькі рухи, хоч які вони, на наш сьогочасний людяніший погляд, криваві, все ж були нашою національною справою, бо протестували вони проти форм чужовладства. З сього погляду й Шевченко, невважаючи на деякі відхилення від фактичного боку історії, є справжнім національним поетом, що найкраще за всіх почув своєю душею, зрозумів і висловив і нашу душевну муку як нації, і наші права та надії...

Можуть сказати, що зовсім не самий національний та релігійний гніт піднімав ті повстання козацькі, що таку саме вагу мали тут і причини соціально-економічні. Згоджуючися з цим, побачимо, що й тут правда не в Куліша, бо вже один той факт, що сто років народ раз у раз бунтується, доводить, що щось важливіше від попівських направ та кобзарських дум примушувало його бунтуватися. Через красномовство та поезію мрійну люди не йдуть на смерть та на муки, а у нас вони йшли!

Таким побитом, «Крашанка», показуючи тільки частину правди історичної, не могла досягати своєї мети: погодити русинів-українців з ляхами. Щоб се зробилося, щоб вони погодилися, треба було миротворцеві говорити так, щоб однаково справедливим та лагідним бути до обох непогоджених. Куліш же не був справедливий та лагідний до русинів-українців, і вони не могли через те піти за ним, послухатися його. Замість щоб зробити велику користь, «Крашанка» вчинила тільки шкоду, привівши до того, що люди почали перебирати старі кривди, щоб довести Кулішеву помилку, ті кривди, що їх треба було забувати. Опріч того, і «Крашанка», так само, як і інші тут згадані Кулішеві твори, збили з пантелику нашу інтелігенцію, поплутавши знову її національні розуміння, закаламутивши і ту невеличку чисту течію національної самосвідомості, яка потекла була в нашу інтелігенцію після Шевченкової поезії.

А шкода, велика шкода, що так сталося з «Крашанкою»! Ґрунтовна її думка, а саме та, що мусять українець з ляхом помиритися, цілком правдива. Еге, мусить се зробити і той, і той, бо тоді, коли вони погодяться, коли один одному не перешкоджатимуть робити, а навпаки — пособлятимуть один одному, тільки тоді вони матимуть належну їм силу, тільки тоді зможуть вони щасливо та впевнено боротися проти спільних ворогів. Ані лядський народ українським, ані український лядським — не станеться, а що сьому правда, то те доводить спільна кривава наша минулість. Коли ж так, то нащо і за що змагатися? І змагатися тоді, коли в нас є вороги, що однаково і ляха, і вкраїнця хочуть переробити на москаля? Одного ворога маємо, одна мусить бути в нас і оборона проти нього, а не змагання проміж себе. Така тенденція у Куліша в «Крашанці», і за неї дяка йому, а щодо іншого, того, про віщо ми казали, то славі Кулішевій, славі першого після Шевченка нашого народного працівника, було б краще, якби його й зовсім ніколи не казано...





X


Мало не в один час з «Историею воссоединения Руси» Куліша (бо 1873-74 рр.) почала друкуватися спершу в львівській «Правді», а тоді і нарізно стаття М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька». Ся стаття друкувалася з підписом «Українець», але Франко в «Зорі» 1885 р. (ч. 19, с. 227) виявив сей псевдонім, — тим ми й називаємо тут справжнє авторове ім’я. Стаття ся, хоч і варварською мовою писана, була дуже талановита; вона друкувалася в єдиному читаному тоді в нас українському журналові, журналові, що був путящим більш-менш виданням; врешті, чимало людей знало справжнє авторове ім’я, що визначалося тоді серед професорських прізвищ у Київському університеті, — все це вкупі, серед тодішнього безладдя в національних поглядах, повинно було звертати увагу на статтю, хоча тези її зовсім були не доведені, та й не могли бути доведені. Думка ж у тій статті була ось яка:

Існує тільки одна «общеруська» література, а літератури великоруська, українська та галицька — се тільки частини з того цілого, тільки паростки. Кажучи авторовими словами: «у Росії є не дві літератури — московська і українська — з котрих одна держить гегемонію тільки б то через офіціальний гніт, а друга старається з-під нього вибитись, а є три літератури: а) обща русько-європейська і б) і в) дві народних, місцевих — великоруська і малоруська».

«Общеруською європейською» літературою автор зве «все те, що передає наукові або поетичні факти, ідеї, почуття передової громади у Росії (від Архангельська до Севастополя і від Кам’янця-Подільського до Благовєщенська на Амурі) і тих шарів, котрі зараз стоять за передовими (дворянських і «чиновничих»)» (Нарізне видання. — 1873. — 1. — С.51). До сієї літератури належать, укупі з іншими, такі ось автори: Пушкін, Рилєєв, Грибоєдов, Лермонтов (викидаючи його «Песню о Калашникове»), Герцен, Тургенєв (без «Записок охотника»), Некрасов (тою половиною своїх віршів, «у котрій він розказує ті думи і про ті типи, котрими повні були передові кружки російської громади у 50-60 годи нашого віку»), Чернишевський та інші (с. 34-35).

«Усе ж, що у поезії, белетристиці, у педагогічній літературі говорить про сільський люд великоросійський або до нього говорить, — те і по матеріалу і по мові великоруське» (с. 52). До сієї літератури належать, напр., Тургенєв як автор «Муму», «Постоялого двора», «Записок охотника», Григорович, Писемський як автор повістей «Плотничья артель», «Леший», Островский, Некрасов як автор «Коробейники», «Мороз Красный нос» та ін., Успенський, Левитов, Якушкін, Решетников. Се «справді великоруська вже, а не російська белетристика, бо названі тут п’єси і автори описують побит народно-великоруський, котрого уже не знайдете у Малоросії» (с. 49).

Врешті, «малоруська» література є все те, що писано про народ український чи по-московському (Гоголь), чи по-вкраїнському, та популярно-наукові книжки по-вкраїнському.

З сього виходило, що вкраїнські письменники повинні були працювати в двох літературах: у «общеруській європейській» та в «малоруській», і тільки тоді їх праця може бути путяща. Коли ж вони працюватимуть тільки для самої вкраїнської літератури, то виявлять вони «дораджуваний галицькими народовцями літературний український сепаратизм», що не має «фактичних шансів» на життя (с. 52 та далі). Та й та українська чи «малоруська» література, яку дозволяє д. Драгоманов, не вельми випускається на волю, бо, напр., популярно-наукові книжки вкраїнські мусять бути писані, якомога більш поступаючись общеруському державному культурному елементові у матеріалі, в мові та в правопису і навіть у графіці, бо «дуже відрубна графіка українська утрудняла б нашому народові і громаді доступ до російської літератури» («Правда». — 1874. — Ч. 66. 160-161). (Як бачимо, воля така невелика, що відомий д. Андріяшев цілком логічно спитався тоді: що ж зостанеться вкраїнського в сих книжках?)

Ся «панруська» теорія (д. Драгоманов зве себе в сій статті «панрусистом»), видимо, нічим не відрізняється від вищезгаданих (див. лист VII) останніх поглядів Костомарова, хіба тим, що систематичніше виложена. Не треба багато доводити, яка вона безпідставна, ненаукова та нелогічна, — се зараз видко, скоро ми хоч трошки критично на неї поглянемо.

Насамперед щодо змісту. Література не є ж купою книжок, а є зібранням творів, що в них виявилось розумове життя у якого народу, що в ній виявились усякі боки вдачі та моральних властивостей того народу. «Література є душа народного житгя, є самопізнання народності» (Костомаров, «Две русск. народности»). Візьмемо народність московську. Складається вона і з інтелігенції, і з так званого простолюду. Видима річ, що література московська (чи великоруська) мусить виявляти розумове життя, вдачу та моральні властивості московської народності цілої — себто: і інтелігентної частини, і простолюдної. Д.Драгоманов зве великоруською літературою тільки те, «що говорить про сільський люд великоруський» або до нього говорить. Таким побитом, ся «література буде відбивати в собі життя, вдачу та моральні властивості сільського московського люду», а інтелігенція та міський простолюд зостаються без місця в цілій літературі. Таким побитом, ся «література» зовсім не виявлятиме нам розумового життя всієї великоруської народності, а через те і не може зватися літературою, а є тільки часткою з літератури. Так само не можемо вважати за великоруську літературу і те, що Драгоманов зве «общеруською літературою», бо вона виявлятиме нам саме інтелігентне життя, не показуючи життя сільського та міського простолюдного. Знов виходить, що се не література, а тільки частка з літератури. Та ще додається й така річ, що простолюд міський зовсім не виявляється ні в тій, ні тій «літературі», бо ж «великоруська» каже про «сільського» мужика, а «общеруська» про інтелігента — мусимо або зовсім викинути з літератури міський простолюд, або, мабуть, одділити йому ще одну осібну літературу, — тільки вже не відомо, як її назвати. А вся ця плутанина постає через те, що Драгоманов вважав дві частки за дві цілих і з однієї московської літератури зробив дві. Тим у нього виходить і така дивовижна і ніде нечувана досі річ, що того самого письменника він роздирає надвоє, на дві літератури: у нього Тургенєв, Писемський, Некрасов, Лермонтов раз письменники з «общеруської літератури», а вдруге з «великоруської», хоча певно ніхто ніколи на світі не міг би собі уявити, щоб ті письменники належали до двох літератур.

Не менша плутанина виходила, коли глянути з сього погляду і на вкраїнську літературу. Міський простолюд знову й тут не мав місця, його відкидано; тільки селянство саме ця література малювала. Виходила ще й така річ, що цілий відділ з сієї вкраїнської літератури мусив бути відкинений, бо він не підходив під термінологію Драгоманова. Справді — візьмемо такі твори, як Шевченка: «Сон», «Іван Гус», «Дружнеє посланіє», «Княжна», «Неофіти», «Марія»; Кониського: «Перед світом», «Пропащі люде»; Левицького: «Причепа»;* візьмемо наукові та публіцистичні статті по-вкраїнському в «Основі» та в «Правді»; візьмемо, нарешті, самі статті д. Драгоманова-Українця — хіба ж можна се полічити до літератури про сільський люд український, коли тут саме «передавалися наукові або поетичні факти, ідеї, почуття передової громади» на Вкраїні? Творів таких було тоді небагато, але се тільки тим, що й у передовій тій громаді небагато було тих людей: побільшала та громада — побільшало й творів про неї.



* Ми кажемо тільки про те, що надруковане було вже тоді; але після того з’явилося багато нових таких саме творів, як Левицького («Хмари», «Над Чорним морем», «Старосвітські батюшки й матушки», «Навіжена»), Кониською («Семен Жук», «Порвані струни», «В гостях добре, а дома ліпше» та багато дрібних оповідань), Чайченка («Соняшний промінь», «На розпутті») та інших.



Таким побитом, мусимо ми або (слухаючись Драгоманова) заплющити очі на ввесь сей літературний відділ, вважати, що його нема, або признати, що сей відділ був своїм змістом цілком паралельний тому відділові, що його звав Драгоманов общерусько-європейською літературою. Зрозуміло, що сказати: факту нема, як коли він є, ми не маємо права — таким побитом, зостається тільки другий вихід. А коли так, то мали ми в Росії вже не три літератури, а чотири, а саме:

а) літературу про російську інтелігенцію («общеруську» б то), літературу, що виявила «наукові або поетичні факти, ідеї, почуття передової громади» російської (московської чи помоскаленої), та паралельно з нею —

б) літературу про вкраїнську інтелігенцію, літературу, що в ній виявлялися «наукові або політичні факти, ідеї, почуття передової громади» вкраїнської.

Потім:

а) літературу про простолюд і для простолюду великоруського та паралельно з нею —

б) літературу про простолюд і для простолюду вкраїнського.

Себто виходило просто дві літератури: московська та вкраїнська; а через те, що і московська народність, і вкраїнська народність, на лихо собі, розпадались (як і скрізь у Європі) на дві частки — на інтелігенцію та простолюд, через те і літератури сі кожда ділилися своїм змістом на: а) твори для інтелігенції і про неї та б) твори для народу і про народ.

Такий висновок не тільки цілком логічний, але і цілком науковий, бо історія не знає ніяких «підлітератур», ніяких літератур «для домашнего обихода», ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, і з панами, й з мужиками.

Така саме нелогічність та ненауковість у поглядах у Драгоманова виявляється й тоді, як ми глянемо на його теорію щодо мови тих літератур. Кожен скаже, що Тургенєв (той, що перекладав з української мови Марка Вовчка) писав свої романи не тією мовою, що Левицький свої повісті; але хто ж може, зостаючися серйозним, сказати, що Тургенєв писав двома мовами: одною в «Рудине», а другою в «Постоялом дворе» чи в «Записках охотника»?! Тим часом Драгоманов се каже зовсім серйозно. У нього виходить, що мова в «Записках охотника» стільки ж далека від мови в «Отцах и детях», скільки мова у Шевченка чи в Квітки від мови у тих же «Отцах и детях», і навпаки, що мова вкраїнська така ж близька до «общеруської», як і мова в «Записках охотника» чи в поемі «Мороз Красный нос». Коли так, то мусимо признати, що або мова у сих двох останніх творах така саме самостійна і від общеруської відрізнена, як і мова вкраїнська, або вкраїнська мова не самостійна, а є тільки, як у тих «великоруських» творах, мужичим колоритом на общеруській основі. Перше є видима нісенітниця, — зостається друге. Але, признавши друге, ми підемо проти всіх філологічних авторитетів, починаючи з такого велетня, як Міклошич, що завсігди визнавав українську мову за самостійну, і виявимо погляди, що давно вже їх покинули всі хоч трохи освічені люди; опріч того, ми зробимо зовсім безпідставним усяке писання по-вкраїнському: коли се не самостійна мова, а тільки місцевий колорит, то було б абсурдом силкуватися складати сим жаргоном не тільки наукові статті, такі, як у Драгоманова, не тільки видавати журнали, як «Правда», але й просто писати народні книжки. Таким побитом, теорія Драгоманова, про яку він авторитетно каже, що виводить її з самих фактів, доводить нас до неможливої плутанини, до надзвичайних нісенітниць. Вона або веде нас до повстання проти всякої логіки та науковості, або до себезнищування, і Драгоманов сам знищує всяке право на життя всіх своїх по-вкраїнському писаних науково-публіцистичних праць. Читаючи такі дивовижні теорії, ми тільки можемо дивуватися, як се вчений чоловік, професор, талановитий публіцист міг таке писати.

Отже — «нет дыма без огня», каже московська приказка, було, коли так, і тут щось таке, що довело Драгоманова до такої дивовижної теорії.





XI


До вищезгаданої дивовижної теорії довела Драгоманова ось яка річ.

Драгоманов вивчивсь, освітивсь, викохавсь і вигодувавсь московською мовою, літературою, освітою. Як і всі інші російські українці, він усе, що тільки може дати гарного освіта, придбав, користуючись з пособи російської літератури — оригінальної чи перекладної. Російська освіта, російська література є рідна мати освіті Драгоманова. Як же він може повставати проти матері? Драгоманов уявляє собі — що б з нього було, якби з його освіти відняти все російське, а зоставити саме вкраїнське? Того вкраїнського так мало, а того московського так багато, що се Драгоманову здається зовсім неможливим, — та й справді йому се було б неможливою річчю. Але він робить висновки й далі і каже: так само і кожному вкраїнцеві в Росії, а коли кожному вкраїнцеві в Росії, то і всьому вкраїнському народові на Вкраїні російській. Усі вкраїнці в Росії виховуються московською літературою, вона має на них величезний вплив, без неї вони могли б зостатися неосвіченими, — а коли так, то мусить їх освіта справді бути «общеруська» і мусять вони вважати ту «общеруську» літературу за свою рідну. Воно, звісно, логіка не каже, щоб з того, що є яка річ, виходило, що ся річ і мусить бути, — але Драгоманов се каже. Він зовсім забуває, що вкраїнська література вбога тільки дочасно, а колись мусить вирости так, щоб задовольняти просвітні вимоги української інтелігенції, забуває, що тоді вплив од московської літератури мусить неодмінно зменшитися, і вона зробиться зовсім не така необхідно потрібна кожному інтелігентові вкраїнському; забуває, врешті, що опріч російської літератури, є ще багато інших і багатших за російську літературу, і з них вільно кожному здобувати собі розумову їжу. Він просто не може уявити собі іншого становища речі і через те голосно гукає на всіх українців і російських, і австрійських: «Прийдіте, поклонімося московській великій культурі!» Тій великій культурі, додамо ми від себе, що не може ніяк погодитися з самостійною вкраїнською літературою, що устами своїх найкращих репрезентантів, таких, як «Вестник Европы» (відома статя д. Пипіна), «Русская мисль» (Рецензія на «Історію літератури» О.Огоновського. — 1888. — III), кидає анахтему на того українця, що насмілюється освічувати ту самостійність, та зве його «агентом польско-немецкой партии»; тій культурі, що довела до сьогочасного становища речей, коли не вільно по-людському дихнути (бо ж не від уряду самого залежить се становище: яка суспільність, такий уряд); тій культурі, що n репрезентанти — російські інтелігенти — вчора молились на Герцена, а сьогодні становлять свічки замалим не князеві Мещерському; тій культурі, серед якої найпослідущий поліціянт, сільський урядник (не кажемо вже про панство) каже мужикові ти (маючи від нього ви), лає його найпослідущими словами та б’є натаєм!

Оце ідолопоклонство перед тим «шматом гнилої ковбаси», що вважено його за велику культуру, примушує Драгоманова бачити в російській літературі альфу і омегу всіх українських ідеалів, становити українську літературу часткою московської та казати, що мовбито «Гоголь послужив вихідною точкою для виділу з всеросійської літератури літератур почастних, великоруської і малоруської» (с.47), хоча зараз же й додавати, що «послідня родила і Гоголя». (Бог уже його знає, як се Гоголь, народившись сам від «малоруської» літератури, міг послужити вихідною точкою для виділу тієї літератури!) Се ідолопоклонство примушує його, історика, заплющувати очі на справжні історичні факти, не бачити їх, не розуміти їх.

А факти ці були ось які:

З того часу, як більш-менш виразно стає видко становище речей в нашій минулості, ми вбачаємо зараз же дві руські народності, ті, що тепер ми їх називаємо Русь-Україна та Русь-Москва. Після небезславного самостійного національного й державного життя Русь-Україна зазнає тяжкого лихоліття спершу від своєї сестри Русі північної, що в особі ростовсько-суздальського князя Андрія Боголюбського зруйновує й випалює Київ, до ноги всіх людей у ньому вирізуючи, і се на те, щоб збавити Київську Русь тієї державної і національної самостійності, яку вона мала, та самій потопити все в ростовсько-суздальському елементі; а потім зазнає Русь-Україна лиха від татарви. Змушена прилучитися до Литви, Русь-Україна не хоче зрікатися своєї національності, — навпаки: вона Литву переробляє на Русь. Потім доля зводить Русь-Україну з Польщею. І тут Русь держиться за своє. Правда, Польща культурно дужча (бо після ростовсько-суздальського та татарського лихоліття Русь-Україна не здолала ще вернутися до своєї минулої сили) однімає у Русі-України панство, але подужати зовсім її не може. Постає борня — і розумова, і фізична, — борня завзята і кривава; вона кінчається тим, що, бережучи свій національний образ, Русь-Україна прилучається до одновірної з нею Русі-Москви з правом автономічним. Отже Русь-Москва, шануючи заповіти, що зосталися їй від Андрія Боголюбського, починає незабаром дбати про асиміляцію, користуючися в цій справі з великої деморалізації, що повила всю тодішню нашу старшину. Тільки асиміляція ся чиниться вже не таким брутальним робом, як у часи Андрія Боголюбського, а хитріше і — певніше. Катерина II достойно кінчає почате до неї. Українська старшина стає російським панством, і з сього боку можна бути вбезпеченим; а щоб бути вбезпеченим і від мужицьких вибриків — мужика віддано панові в кріпацтво. Система, треба згодитися, геніальна!

Отже й при такому страшному становищі національному не вмирає серед українців самосвідомість національна. Спершу українська інтелігенція думає знайти собі культури й освіти, єднаючись на одному культурно-освітньому полі з Москвою. Тоді ото і йдуть наші Семени Полоцькі, Дмитри Ростовські, Теофани Прокоповичі та інші заводити культуру на Москві та складати «общеруську» літературу «общеруською» мовою. І ся література справді складається; мова ця справді виробляється. Дехто вже думає, що досягнено «общеруського» єднання цілком.

Отже — ні!

Незабаром починають вбачати наші українці те, що й мусили вони побачити. А саме, бачать вони, що тая «общеруська» література дедалі то все менш та менш починає вдовольняти спеціально вкраїнські потреби, бо дедалі то все більш та більш робиться спеціально московською. Бачать навіть, що уряд силкується зробити її саме такою, себто тільки московською, і задавити спеціально-вкраїнські варіації: спершу уряд забороняє, відбирає і палить такі релігійні книжки, що в них стрівається щось одмінне від московського православія; а потім, 1720 р., Петро I велить на Вкраїні «ніяких книжок, окрім давніх церковних, не друкувати та й старі церковні книжки до друку виправляти і рівняти з такими ж московськими, щоб були зовсім однаковісінькі, щоб ніякої одміни і особливого наріччя ні в якім разі не було» (Уманець М. Дещо з іст. укр. письм. // Діло. — 1885. — Ч.15. — XIX). Тим наказом убивано ту вкраїнську літературу, переважно полемічно-богословську, яка до того часу (хоч і не чистою вкраїнською мовою) вільно розвивалась на Вкраїні під усіма «лядськими утисками». З сього часу й починається — з одного боку, заганяння ломаками до «общеруськості», а з другого

- спершу дрібні, а дедалі все більші національні вкраїнські протести, що виявлялися в формі українських творів спершу семінарською, а далі й народною мовою. Це поривання національне виявити себе, свою душу вкраїнську в українських творах не перепинялося на Вкраїні ніколи, тільки що одмінилося XVIII сторіччя: після того, як не пощастило з «общеруською» мовою, бо її узурпували самим собі москалі, — вдалися наші просто до народної мови. Твори ті зоставалися в рукописах аж до Котляревського, що перший насмілився надрукувати свою «Енеїду», і з сього часу починається нова народна доба в історії вкраїнської літератури.

Таким побитом, ми бачимо, що зовсім не «всеросійська» література «виділила» з себе (та ще й під Гоголевим впливом!) літературу вкраїнську, а що вкраїнська література існувала на Русі-Вкраїні з часів князівських, бо завсігди українська нація почувала духовну потребу виявити своє духовне життя в письменстві і завсігди виявляла. Що ж до «общеруської» літератури, то вона справді складалася з таким напрямком, щоб бути і Москві, і Вкраїні однаково своєю, але скоро московський елемент у ній переважив, зараз же вона й перестала бути своєю Вкраїні, і зараз же Вкраїна стає на свій національний ґрунт. Правда, ся література і досі панує на Вкраїні, але се тільки тим, що письменство вкраїнське не дійшло до свого повного зросту; а дедалі воно ростиме, то все меншатиме та меншатиме вага московської літератури на Вкраїні.

Д.Драгоманов радить усім українцям не відбиватись від московської літератури. Ми й приймаємо сю раду, але зараз же додаємо до неї: так само не відбиваймось і від усіх інших літератур. А що досі на Вкраїні російській московська література й мова є органом освіти, то се ніяк не може спиняти нас розвивати свою самостійну літературу. Саме в таких відносинах стояла колись хоч до чехів література й мова німецька — а се ж не пошкодило їм виробити своє самостійне чеське письменство. Та й у минулі віки — хіба не ту саме роль, яку відіграє тепер московська мова на Вкраїні, відігравала мова латинська як мова літератури й освіти серед західноєвропейських народів — отже це не перешкодило їм виробити свої власні національні літератури, літератури справжні, а не якісь частки та паростки від латинщини. Так само і вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя вкраїнський народ. Усе гарне, що ми маємо від російської літератури, ми беремо дякуючи (так само, як ми робимо це й з іншими літературами), але ми не хочемо платити за це своєю національною самостійністю, і до сього не присилує нас ніхто.

Невважаючи на всю оту вищезгадану плутанину, держалися, звісно, і ті погляди, що зосталися нам од Шевченка. На превеликий жаль, люди, що додержували тих справді національних українських поглядів, додержували їх не цілком. Тільки небагато людей, тільки одиниці, може, розуміли і знали всі Шевченкові ідеї цілком; загал же так званого «українофільства» додержував тільки частину з них. А саме: він держався того, що Шевченко казав про національну вкраїнську самостійність, і забував або легковажив те, що Шевченко казав про народ, про те, що вкраїнська справа нерозірвано зв’язана з мужицькою справою, з справою всіх убогих працівників.

З сього виходила велика шкода, бо через се націоналізм, патріотизм наближався до шовінізму або, у всякому разі, ставав річчю більш-менш формальною. Се, звісно, не могло ані прихилити до сього націоналізму симпатії людей з інших груп, ані зробити його самого міцним.

Тим, скоро Куліш оголошує свою нову історію вкраїнську, зараз же зчиняється колот. Одні вірять Кулішеві. Досі всі їх ідеали лежали в козацтві (бо вони тільки козакофільство саме вбачали у Шевченка), а тепер вони чують, що козацтво чортзнащо. У самих історичної освіти небагато — не диво, що вони вірять Кулішеві, згоджуються з ним і одкидаються від української справи, прилучаючись до такого вихвалюваного у Куліша московського абсолютизму.

Другі — не вірять Кулішеві. Вони починають обороняти те, що на нього так нападався Куліш, і це, звісно, тільки пособляє зміцнятися шовіністичному кольорові на вкраїнському націоналізмі.

З’являється й теорія трьох літератур у Росії, а згодом і новітні міркування Костомарова про вкраїнську літературу «для домашнего обихода» з метою — швидше обмоскалити український народ. Даремно Драгоманов останніми часами так нападав на сервілізм у Костомарова: і костомарівські у «Вестнику Европи», і драгоманівські у «Правді» погляди на вкраїнську літературу однаковісінькі, і той, і той вважають її за частку московської, і той, і той мають на меті вщасливити наш народ московською літературою, — себто: обмоскалити його насправді. Ба, Драгоманов навіть радикальніший у сьому напрямку, бо, як ми бачили з листа IX, вимагає, щоб українці якомога більше поступалися в своїх писаннях державному культурному елементові — в матеріалі, мові та в правописі, і навіть у графіці, бо «дуже відрубна графіка українська утрудняла б нашому народові і громаді доступ до російської літератури». Таким побитом, — метою всіх українських поривань мусили бути якісь мізерні книжечки, мовою, матеріалом, правописом та графікою підведені під «державний культурний елемент» — тобто значно змоскалені. І ці книжечки були б тільки на те, щоб легше і тихше помоскалити народ, як казав Костомаров.

Не дивно ж, що досі було так мало борців за вкраїнську справу. Борються тільки за те, за що варто боротися. Можна і варто боротися за національну самостійність, за національну літературу, але чи варто боротися за який десяток чи два книжечок народною, умисне помоскаленою мовою, книжок, що мають на меті тільки пособляти «доходити до «общеруського»? Чи не краще просто москалити народ, аніж писати ті книжки? Бо коли мусимо його доводити до московської літератури, то що швидше його помоскалимо, то краще. Ся мета була така маловартна, що ніяк не могла привабити до себе читачів.

Шкодили такі твори, як Драгоманова, ще й іншим. Вони значно пособляли тому, що вкраїнство переводилось на шовінізм. Хоч і які дивні здадуться декому сі мої слова, а мушу їх сказати. Річ ось у чому.

У своїх тих статтях Драгоманов нападався на справжній, правдивий український націоналізм, звучи його «сепаратизмом», і становив напроти нього свою «панруську» теорію. Загал громади вкраїнської в Росії невелико знав український націоналізм, — тим найбільше, що Шевченко, напр., знаний був тоді в Росії більш як автор козакофільських поем, бо інше з його творів у Росії друкуватися не могло та не може й досі. Отож, сей загал, читаючи Драгоманова, бачив, що він на вкраїнство нападає, a в своєму панрусизмові містить щирі народолюбні ідеї. Люди могли думати, й справді думали, що тільки Драгоманова панрусизм прихильний до тих ідей, а український націоналізм од них далекий або принаймні — байдужий. Отож, через се, що «панрусизм» узурпував собі ті ідеї, — люди народолюбні відкидалися від українського націоналізму та й прихилялися до панрусизму. А як у тому панрусизмові спеціально вкраїнська мета була маловартна, як то вже казано, то ті панрусисти дуже скоро занехаювали її і ставали незабаром московськими обрусителями, хоч і на радикальній часом основі. Таким побитом, той панрусизм однімав народолюбні елементи на користь московству, збивав з пантелику вкраїнських націоналів-народолюбців і або відривав їх од українства, або, примушуючи берегти свій націоналізм проти панруського москвофільства, штовхав їх до шовінізму. Правда, були такі люди, що додержували своєї постаті, люди, які розуміли, що Шевченко далеко більш народолюбний та народоприхильний, ніж десять Драгоманових, і вкупі з тим він стоїть за той немилий Драгоманову сепаратизм український — такі люди не збивалися з пантелику ні теорією трьох російських літератур, ні одами до великих царів і цариць, а пильнували свого вкраїнського діла, пильнували щиро, непохитно, невтомно та пильнують його й досі, хто живий, їх ім’я всякий тепер знає, і не треба їх тут найменовувати. Але ж таких людей було мало, се були одиниці. Загал же крутився і плутався, не знаючи, на яку ступити серед тих «гімнів», «культур-центрів», «трьох літератур» і всього такого. Космополітичні теорії, до яких такі прихильні росіяне, тільки пособляли сій плутаниці.

Ось через віщо, як на нашу думку, у нас такий нелад і так мало зроблено досі. Де плутаниця, там мало діла, а в нас і досі плутаниця. У нас через ту плутаницю і досі не могло виробитися серед української інтелігенції доброго національного інтелігентного загалу. Більшість з української інтелігенції в Росії байдужа до вкраїнської ідеї, а ті, що до неї прихильні, знов не солідарні проміж себе і, невважаючи на те, що їх так мало, розбиваються, скільки ми помітили, ще на три групи.

Перша — се формальні націоналісти. Вони виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки. Ніякої позитивної праці від них сподіватися нема чого, бо позитивна вкраїнська праця можлива в нас тільки на народолюбній основі, а в цих людей перше стоїть націоналізм, а народолюбство — так собі. Треба сказати, що сьогочасні порядки серед мужиків не зовсім такі, щоб могли викликати прихильність до себе від українського патріота, а люди з сієї групи не хочуть зрозуміти тієї правди, що коли мужик такий темний і так легковажить свою національність, то тим більше мусить інтелігенція працювати, щоб вивести його з такого становища, а не відвертатися від мужика за його темряву. Нам же доводилось стрівати людей з сієї групи, що вони вважали за безкорисне діло писати тепер книжки для народу, а обстоювали за саму літературу для інтелігенції! Ся партійка складається здебільшого з людей старих, і ми її зватимемо українофільською, — себто так, як вона сама себе з давніх-давен зве. Се назвище дуже до неї підходить, бо вона виявляє тільки прихильність до українства, а не діла на користь йому; вона говорить і пише тільки по-московському, а коли вряди-годи й надряпає що по-вкраїнському, то се не великого важить. Правда, і серед сієї групи є двоє-троє людей працьовитіших, але все ж великої роботи від українофілів не можна сподіватися. Одначе партійка ся має в нас силу, бо складається здебільшого з людей з значним громадським становищем, себто сі люди або добрі посади, або заможність мають. У руках у сих людей лежить чимало вкраїнських справ, і коли вони не довели тих справ до загину, дак тільки через те, що ті справи самі в собі мають досить сили до життя.

Одна з характеристичних властивостей сієї групи є її страшенна боязкість, скоро доводиться їй виявляти своє українофільство. Часом ся боязкість буває просто аж кумедна, бо сі добродії іноді бояться сказати в громаді по-вкраїнському слово, щоб не вважено їх за державних зрадників! На превеликий жаль, загал російської інтелігенції не відрізняє сих «українофілів» од справжніх українських націоналів і всі їх негарні властивості накидає і справжнім путящим українським діячам. Громадянству тим важко відрізнити формальних українофілів од справжніх українських націоналів, що, як і завсігди буває в таких випадках, ся група непомітно зливається з групою тих справжніх націоналів. Тим часом проміж Кониським чи Левицьким, з одного боку, і яким літератом, що списує безліч паперу по-московському і тільки раз на 20 років напише дві-три картки по-вкраїнському того-сього, велика різниця. Перші — найкращі репрезентанти нашого національного руху, а другий — тільки українофіл.

Друга група — се радикали. Заснувалась вона під впливом російського та галицького радикалізму, з одного боку, а з другого — під впливом того, що «українофіли» більш балакають про свій патріотизм, ніж дбають про справу. Ся групка проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір. Опріч того соціалістичного кольору (що багатьох дуже вражає), народолюбні ідеї в сієї групи такі, що до них буде прихильний всякий народолюбець. Але, на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить.

Не робить же вона тим, що вона й не може дати позитивної роботи. І це саме тим, що вона відкидає націоналізм.

Галицькі радикали, відкидаючи націоналізм, усе ж, як то видко з їх програми, визнають, що народні маси можуть розвиватися тільки на національному ґрунті, і через те галицькі радикали роблять на національному ґрунті, видають свої газети, пишуть книжки по-вкраїнському. Тим у них є діло.

У наших же російських радикалів діла нема. Злегковаживши націоналізм, вони легковажать і вкраїнську мову і, таким побитом, стають цілком на московський ґрунт. Се і легше, і безпечніше. Легше тим, що мову, коли не знаєш, то треба вивчити, а наші радикали не такі ретрогради, щоб гаяти час на таку марну річ, як вивчити мову; се, бач, націоналістичні вигадки. Безпечніше тим, що українська справа не має прихильності від уряду, а наші радикали такі саме страхополохи, як і українофіли. Через сі дві причини вони говорять і пишуть по-московському, і коли ви стрінете статтю такого добродія в якому московському виданні, то ви не пізнаєте, що се вкраїнський радикал, він бо тут нічим не відрізняється від звичайного радикального обрусителя.

Національні питання тільки там можуть поступитися назад перед соціально-культурними, де нації, як нації, не загрожує ніяка небезпечність. Так поступилося національне питання назад, наприклад, у москалів. Їм, як і французам, англійцям, — нема чого боятися, що в них однімуть їх національність: вона їм забезпечена. Тим вони й можуть класти всю свою працю на справи соціально-культурні. Сю правдиву думку, висловлену в одному з останніх творів Драгоманова, наші радикали забувають. Вони не хочуть зрозуміти, що доки вкраїнська нація не здобуде всіх своїх прав як нація, доти питання національні будуть стояти в нас — і в Росії, і в Австрії — на першому плані, доги самому народолюбству буде шкідливою річчю повставати проти вкраїнського націоналізму. Це, невважаючи на слова свого прем’єра, забувають і галицькі радикали, але ті хоч на практиці мусять робити на національному ґрунті. У наших же радикалів і того нема. Відкидаючи націоналізм, легковажачи мову, вони тим самим роблять неможливою роботу на національному ґрунті. А всяка робота не на національному ґрунті нам або безкористна, або шкідлива.

Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думаємо, що се аксіома), то всяке відхилення від національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, — себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток. А наші радикали сього не хочуть розуміти; хоча се видимо виходить з тих слів Драгоманова і радикальної програми про можливість розвитку тільки на національному ґрунті, і хоча вони Драгоманова вважають за свого отамана. Вони не розуміють сього і пишуть для вкраїнського народу московські книжки... Сей московський ґрунт, що на ньому стоять радикали наші, робить і те, що вони, на превелике диво, часом сходяться докупи з першою групою, з групою українофільською, формально національною. Річ бо в тому, що, невважаючи на свій радикалізм та українофільство, обидві партії складаються з помоскалених росіян, у обох у них сидить не стільки вкраїнська, скільки російська душа — ось вони на цьому полі й єднаються часом.

Нарешті, є ще третя група, правдиво національна та правдиво народолюбна. Але про неї скажу докладніше в новому листі.






ПРОДОВЖЕННЯ:

Листи XII-XVIII.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.