Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




OTAKARO ODLOŽILÌK
olim Pragensis Caroli IV, nunc Pennsyhaniae Universitatis professori, necnon
ROMANO JAKOBSON
olim Brunensis, nunc Harvardianae Universitatis professori, consortibus laborum


ВСТУП


Найскладніший період в історії Центральної та Східної Європи — це пізнє середньовіччя і початок нового часу з XIII по XVIII ст. Хоча слов'янський елемент домінував, принаймні у Східній Європі, у політичній, культурній та економічній історії цієї частини Європи брали участь числену неслов'янські народи: німці, мадяри, литовці, балти, татари, турки, румуни та ін. Одні з них відігравали, хоч би певний час, панівну роль у деяких слов'янських народів.

Тому не дивно, що через складний характер цих проблем дослідження даного періоду занедбано, зокрема на Заході. Спостерігачеві, обізнаному з процесом становлення того, що ми звемо Західною Європою, де романські та германські народи засновували тоді свої держави й закладали міцні підвалини квітучої цивілізації, розвиток східної частини Європи має видатися дуже дивним і незрозумілим, подеколи навіть хаотичним. Труднощі постають і перед тими, хто намагається знайти ключ для всебічного вивчення цієї частини Європи, яка надто відрізняється від Заходу за своїми географічними, етнічними та культурними ознаками.

Цілком безперечно, що за основу вивчення епохи середньовіччя та раннього періоду нової історії Східної Європи треба взяти життя слов'янських народів, розглядаючи їх як органічне ціле. Вони не тільки становлять панівні етнічні елементи в цих регіонах, але й, попри географічний та культурний поділи, мають спільні особливості своєї політичної історії, своєї цивілізації, свого національного характеру та мови. До того ж слов'янська єдність знаходила вияв не тільки на ранніх стадіях їхньої історії, але й за середньовіччя та нових часів. Цю єдність не здолав навіть релігійний розкол.

Чехи, на відміну від інших слов'янських народів, зазнали більшого західного впливу та німецького панування, проте чуття слов'янської солідарності виявилося в них уже у XIII ст. під час боротьби чеського короля з Рудольфом Габсбурзьким та на початку XIV ст. у спробі створення чесько-польської держави. Карл IV, хоч і був римським імператором, підтримував слов'янську ідею у своїй державі і дивився на сербського короля як на представника тієї самої слов'янської родини. Гусити покликались на мовну спорідненість, аби заручитися підтримкою словаків, поляків і хорватів, а також з метою здобути прихильність слов'янського Сходу.

Ідея приналежності Польщі до слов'янського світу звучить у всіх старопольських хроніках. Чеський, український та білоруський впливи на розвиток сучасної польської літературної мови свідчать про спорідненість /XX/ цих народів. Справжній загальнослов'янський дух був притаманний видатним письменникам польського Відродження — Кохановському та Бєльському. Спорідненість росіян і поляків, попри політичні та релігійні відмінності, виявилася у спробах створення спільної держави.

Навіть реформатори, а після них і контрреформатори, використовували ідею слов'янської єдності у своїй релігійній пропаганді. За часів турецького поневолення хорвати та інші південні слов'яни з надією на визволення звертали погляд на братні народи — спершу на поляків, а потім на росіян. Московська література тієї доби зазнала значного сербського та болгарського впливів. Навіть завзятий прибічник католицизму хорват Крижанич вирушив до Москви, сподіваючись схилити царя до ідеї національної та релігійної єдності.

Таким чином, ідея слов'янської єдності виникла не в російському панславістському русі XIX ст., як часто вважають. Вона існувала від початку історії слов'янських народів і збереглася протягом середньовіччя аж до нового часу  1.

У зв'язку з цим стає очевидним існування об'єднавчого чинника, який виправдовує ставлення до історії всіх слов'янських народів як цілісності, тим більше що вони відігравали визначну роль у долі Східної та Південно-Східної Європи у цей вирішальний час. Але оскільки історія слов'ян тісно пов'язана з багатьма неслов'янськими народами, ми не можемо виключити ці народи з нашого розгляду. Так само неможливо розглядати історію слов'ян і сусідніх з ними народів окремо від історії решти Європи. Вони часто були тісно пов'язані із західними народами, і їхня історія є частиною історії Європи загалом.

В останні десятиліття проблема поділу європейської історії на східну та західну сфери разом з межами цих сфер стала предметом численних наукових дискусій, які тривають ще й досі. Було висунуто багато різних теорій щодо чіткої періодизації східноєвропейської історії 2. Не заглиблюючись у подробиці цих дискусій, зазначимо лише, що поняття «Східна Європа» змінювалося в різні часи, і його визначення варіюється залежно від уподобань чи упереджень історика, який займається цією проблемою.

Беручи до уваги ці окремі часи, ми можемо виділити, незважаючи на явну плутанину щодо історичного розвитку Південно-Східної Європи, окремі чинники, які поділяють її історію на чітко окреслені періоди. Перший етап характеризується впливом на слов'янські народи Візантійської імперії та її цивілізації. Цей вплив поширювався не лише на болгар і сербів, а й на хорватів, чехів, словаків і, певною мірою, торкнувся поляків. Русичі зі своїм центром у Києві рішуче схилилися до візантійської релігії та культури, хоч і далі підтримували зв'язки з латинським Заходом. Давньослов'янська історія засвідчує помітну єдність, яка характеризувалася спільною літературною мовою — старослов'янською.



 1 Докладніше див.: Jakobson K. Comparative Slavic Studies // The Review of Politics. — 1954. — Vol. 16. — P. 67-90.

 2 Ці проблеми й дискусії детально висвітлені чеським істориком Й.Мацуреком (MacůrekJ. Dĕjepisectví evropského východu. — Praha, 1946. — S. 1-128).



Про цей період слов'янської історії див. мою /XXI/ книжку «Слов'яни: їхня давня історія та цивілізація», згадувану вище. Але навіть у XIII—XIV ст. візантійський вплив відчувався на Балканах у відновлених державах болгар і сербів, а також у Московії. Навіть Польща частково зазнала цього впливу внаслідок загарбання нею православної Галичини. Крім того, як ми побачимо, політика угорської династії Арпадів, яка на початку своєї історії також піддалася чарам Візантії, тяжіла до балканських слов'ян у своїх зусиллях замінити візантійське політичне верховенство власним.

У чехів останній слід візантійського культурного впливу — слов'янська літургія — зник наприкінці XI ст., але згадка про нього збереглася, хоч із X ст. Богемія і була частиною відновленої Західної Римської імперії. Польща, зберігаючи свою незалежну позицію, у XIV ст. посіла помітне місце як у слов'янському світі, так і в Європі, відкривши, таким чином, другий етап східноєвропейської історії, який характеризувався польсько-литовським впливом на Сході та турецьким пануванням на Півдні. Турки-османи багато в чому замінили візантійців і розширили свою імперію не тільки на Балкани, а й на частину Хорватії, Угорщину та через два румунські князівства — Молдавію й Волощину — аж до Чорного моря. Річ Посполита приваблювала також чехів та угорців, але вона була неспроможна зупинити просування турків. Турецький вплив позначився і на житті росіян, яким після звільнення від монгольського ярма загрожували васали Туреччини, кримські татари.

Ще одна характерна риса цього періоду полягає в спробах об'єднання Польсько-Литовської держави з міцніючою Московією — або шляхом обрання спільного правителя, або завоюванням Москви. Ці спроби зазнали поразки, і наприкінці XVII ст. розпочався новий етап в історії Східної Європи. Його ознакою було посилення Московської держави, яка приєднала українські та білоруські землі і таким чином спричинила зникнення Польського королівства. Московія почала претендувати на більшу роль у європейських справах і тішилася думкою, що вона утримає протекторат над усіма православними народами.

Однак ми не можемо обмежитися лише дослідженням Східної Європи. Були ще й інші політичні чинники, що панували у Центральній Європі і подеколи зачіпали й Західну Європу, істотно впливаючи на історію слов'янських народів і всього Сходу. Насамперед це була Західна Римська імперія, поновлена саксонським королем Оттоном І у X ст. До складу цієї імперії входила Богемія і частково заселені словенцями Альпійські землі. Боротьба імператора проти феодальних володарів мала сильний відгомін у Богемії та в Альпійських землях, а також у Польщі. Зазіхання імперії на балтійські землі, де Тевтонський орден закладав підвалини майбутньої Пруссії, викликали потужну реакцію в Польщі, наслідком чого стало заснування Польсько-Литовської співдружності — Речі Посполитої. Надалі в цей процес утягнулася навіть Росія, позбавлена виходу до Балтійського моря, що призвело до гострого конфлікту, успішно розв'язаного Петром Великим.

Поступовий розпад імперії на майже незалежні князівства, колонізація слов'янських земель на Балтійському узбережжі та в межиріччі Ельби й /XXII/ Вісли, зростання німецьких міст, оселення німецьких городян і селян у Богемії, Польщі й Угорщині — все це справило глибокий вплив на економічне, національне та культурне життя чехів, словаків, словенців і поляків. Навіть українці прийняли німецьке право в урядуванні своїх міст. Не слід забувати значення німецького елементу і в модернізації Московії.

Пам'ятаймо й принцип середньовічного папства, запроваджений за Григорія VII в XI ст., який висунув ідею верховенства духовного над світським. Це був захист від втручання світських князів у справи Церкви, і німецькі імператори, на відміну від інших європейських правителів, чинили йому відчайдушний опір. Суперечка про те, чи мають право світські князі обирати своїх церковних сановників, і якою мірою останні зобов'язані виконувати феодальні повинності перед своїми мирськими володарями за надані їм землі (так звана боротьба за інвеституру), зруйнувала підвалини Західної Римської імперії і спричинила падіння могутньої династії Гогенштауфенів.

Перемога папства за Інокентія III справила враження навіть на болгар і сербів. Засновники їхніх новоутворених держав просили в Риму дозволу на власну корону. Престиж папства в середні віки став у пригоді полякам в їхній боротьбі за єдність і незалежність. Податок під назвою «Петрів гріш», який усі польські правителі зобов'язалися сплачувати невдовзі після навернення свого народу у християнство, поряд із церковною організацією став єдиним нагадуванням про національну єдність за розпаду королівства на численні князівства і забезпечив Польщі захист проти імператорів п|сля відродження Польського королівства. Становище Богемії було дещо іншим. Перші спроби Реформації в Богемських землях, здійснені гуситами, призвели до тривалого конфлікту з папством.

Поділ християнства на римо-католицьку і православну церкви виявився фатальним для слов'янської культурної єдності та мав глибоке відлуння в житті всіх слов'янських народів. Здійснені Римською курією спроби об'єднати Церкву деякий час прихильно сприймалися сербами й болгарами. Запеклий опір цим спробам унії з боку Московії за Василія II поглибив розкол між православним Сходом і католицьким Заходом, посилив культурну та політичну ізоляцію Московії і збільшив напругу в її відносинах з Польсько-Литовською державою, яка, за винятком українського та білоруського народів, підтримувала унію. Відгомін цієї ворожості до уніатів був помітний навіть у роки нового порядку на Сході.

Ще одним важливим чинником була Габсбурзька династія, яка успадкувала володіння чеських королів в Альпійських землях, заволоділа коронами Богемії та Угорщини і утримувала імператорський скіпетр. Не раз Габсбурги зазіхали на корону Польщі, сподіваючись, що вона увінчає одного з їхніх нащадків. Мало що відомо про дипломатичні відносини з останніми Рюриковичами і про ті надії, які вони пробуджували у Відні та Москві, але про них також не слід забувати.

І нарешті, коли Габсбурги за допомогою німецького, чеського, словацького та хорватського військ звільнили всю Угорщину з-під турецького ярма, скидалося на те, що вони стануть спадкоємцями візантійців і турків на Балканах. Однак ця можливість не стала реальністю. Погляд південних /XXIII/ слов'ян було звернуто в бік Москви, яку вважали Третім Римом та захисником православного світу. Новопробуджений інтерес російських правителів до долі південних слов'ян та їхнє проникнення до південного Придунав'я зупинили наступ військ Габсбургів, яким довелося вдовольнитися завоюванням Хорватії з Далмацією та загарбанням Боснії.

Крім політичних і релігійних існували ще й інші чинники, що виникли здебільшого у західних державах і сприяли розвитку слов'янських та інших народів Центральної, Східної і Південної Європи. Так, наприклад, варто розглянути вплив на їхнє суспільне життя французької та німецької феодальних систем, а також відгук, викликаний у заснованих слов'янами чи населених ними державах розвинутою на Заході монархічною ідеєю. Значний внесок в історію політичної філософії в епоху Ренесансу зробила Польща та її «парламентська» система, великою мірою відмінна від англійської та французької. Цю систему слід розглядати як з боку її переваг, так і з боку недоліків, що виявилися для королівства катастрофічними. Московітська. монархічна ідея постала на іншому тлі, ніж західноєвропейська: вона коренилася у візантійських політичних теоріях, зазнавши впливу монгольської практики.

Ми повинні також приділити належну увагу культурним імпульсам, що надходили із Західної, Південної та Центральної Європи. З XIII ст. Захід починає конкурувати з усе ще культурно вищим візантійським Сходом. У Франції та Провансі виник новий різновид літератури, що послуговувався народною мовою, і цей жанр починав ширитися в усій Європі. На Заході народилося готичне мистецтво й культивувався дух лицарства. У слов'янський світ ці нові тенденції проникали з Франції, Італії та Німеччини, хоч на Півдні та Сході все ще превалювали візантійські культурні елементи.

Далі з Італії прийшла могутня хвиля гуманізму та Ренесансу. Вона захопила Чехію і витворила «золоту добу» в польській літературі; її відлуння відчувалося і в Росії. На Півдні, у незалежній слов'янській оазі Дубровнику (Рагузі) було створено літературні шедеври, які разом з іншими місцевими елементами допомагали розбудові сучасних хорватської, сербської та болгарської літератур.

Певна річ, землі слов'ян не могли уникнути іншої могутньої хвилі з Франції, Німеччини та Швейцарії, що прокотилася всією Європою, — хвилі Реформації. ЇЇ вплив на слов'янські народи має багато рис, які не так уже добре й відомі. Реформатори створили словенську літературну мову й абетку і були першими, хто почав плекати панславістську ідею. Ця хвиля зачепила слов'янське населення Богемії, Польщі та Угорщини. Вона докотилася й до хорватів, які віддали кількох своїх найвидатніших діячів справі Реформації. І, знов-таки, відлуння цього руху чути було в Москві та Румунії.

Намагаючись подолати реформаторів, контрреформатори були змушені сприйняти численні їхні методи для поширення своїх учень. Використання реформаторами народної мови в літературі, таким чином, забезпечило виникнення нового літературного жанру бароко і допомогло чехам пережити найгнітючішу добу їхнього національного буття протягом XVIII ст. Стиль бароко, такий характерний для Контрреформації, прийшов до Богемії, /XXIV/ Угорщини та Польщі з Італії, Німеччини й Відня. Особливо розквітнувши у чеських землях, він був сприйнятий і в Московії.

Розглянувши всі ці елементи, ми можемо з'ясувати, якою мірою слов'янські народи відгукувалися на імпульси із Західної Європи у період з XIII по XVIII ст. Водночас слід поставити запитання про ступінь внеску слов'янських народів у політичний, культурний та релігійний розвиток Європи. Вони уповільнили і, зрештою, зупинили турецьке просування до центру Європи, зробили значний внесок у європейську цивілізацію в епоху гуманізму й Ренесансу, а також за доби Реформації.

Ці міркування пояснюють поділ цієї книжки на окремі розділи. У вступному розділі нам видавалося необхідним подати короткий огляд періоду появи слов'ян в європейській історії та висвітлити становище в Європі на початку XIII ст., особливо окремі етапи боротьби між папством та імперією. Це також пояснює, чому в третьому та четвертому розділах я вважав за необхідне дещо докладніше описати ситуацію в імперії та в решті Європи. Адже це був період, коли Богемія через своїх королів, Іоанна Люксембурзького та особливо його сина, Карла IV, відігравала важливу, навіть вирішальну роль в імперії, і її вплив сягав навіть Франції, Англії та Італії. Описуючи правління імператора Карла IV, не можна не згадати про його плани та дії в Німеччині. Вважаючи себе слов'янином, він, проте, доклав зусиль для забезпечення мирного співжиття його слов'янських підданих та німецької людності.

Складнощі польської історії за доби Ягеллонів змусили мене присвятити кілька окремих розділів польсько-литовським проблемам, які, на перший погляд, видаються малопов'язаними між собою: турецькій загрозі, якої намагалися уникнути Ягеллони, ускладненням у Прибалтиці з Пруссією та з міцніючою Московією.

Я мав намір присвятити це дослідження виключно періоду з XIII по XVIII ст., оскільки саме ці століття найчастіше ігноруються в загальній історії Європи та історії слов'янських народів — ігноруються тому, що події цього періоду надзвичайно важко упорядкувати. Але в останньому розділі я додав коротку історію Петра Великого разом з нарисом про вплив імперської Росії на інші слов'янські народи та решту Європи аж до нашого часу. Мені здалося недоречним заглиблюватися в подробиці нової історії Росії та інших слов'янських народів, яка вичерпно викладена в підручниках та спеціальних дослідженнях. Набагато менше досліджено добу середньовіччя та початок новітніх часів. Я долучив цей розділ, бо відчував потребу в тому, щоб показати, як політичні процеси разом з численними ідеями утрималися з попередньої доби і якою мірою вони позначилися на сучасній історії цієї частини Європи.

Для висвітлення впливу решти Європи на слов'ян і внеску слов'ян у політичний та культурний розвиток світу я застосовував хронологічний, а не схематичний метод. Це має свої недоліки: наприклад, література та система політичної організації різних народів розглядаються в окремих розділах. Щоб подолати цей недолік і полегшити користування книжкою /XXV/ для читачів, які цікавляться конкретними питаннями, я підготував дуже докладний покажчик. Це дасть змогу при читанні зосереджуватися на тих проблемах, які особливо цікавлять. Тому, щоб уникнути надто великої кількості перехресних посилань, я визнав за доцільне подати в деяких розділах короткий аналіз окремих проблем, які вже розглядалися докладніше в інших частинах книжки.

Очевидно, фахівці погодяться зі мною, що написання історії слов'янських народів та їхніх сусідів епохи середньовіччя і далі до початку новітніх часів — це копітка й складна робота. Окремі читачі воліли б знайти тут детальніше висвітлення деяких конкретних проблем, але автор мусив дотримуватися певних меж аналізу. Я намагався розглянути важливі питання тією мірою, на яку вони заслуговують.

Уже стало звичним доручати дослідження складних історичних і культурних проблем, що охоплюють тривалий період, колективу вчених, які спеціалізуються на окремих аспектах висвітлення. Однак досвід показує, що такі колективні праці мають чимало недоліків. Головним із них є брак цілісності разом із суперечливістю підходів та зайвими повторами. Я сподіваюся, що ці міркування виправдають мою спробу висвітлити у логічно послідовній манері розмаїті й складні проблеми історії слов'янських народів як єдиного цілого обов'язково в рамках загальноєвропейської історії та цивілізації, де вони починають відігравати дедалі помітнішу роль.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.