Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ VIII

РЕФОРМАЦІЯ В ЧЕХІЇ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ


Характер Вацлава IV — Його перший конфлікт з архієпископом — Вища знать протистоїть Вацлаву — Зростання непопулярності влади Вацлава в Німеччині — Зміна Вацлавом церковної політики призводить до його повалення в Німеччині — Нові політичні заворушення в Богемії — Наростання занепаду церковного життя в Богемії — Чеський реформаційний рух — Реформаторська діяльність Яна Гуса — Учення Вікліфа та його вплив на чеських реформаторів Конфлікт між німецькими та чеськими магістрами з приводу вчення Вікліфа Нова зміна у церковній політиці Вацлава та її наслідки для реорганізації університету — Ян Гус і зловживання у продажу індульгенцій — Вигнання Гуса — Король Сигізмунд, Ян Гус і Констанцький собор — Процес над Гусом і його трагічна смерть. Фатальна помилка — Учення Яна Гуса — Бурхлива реакція на смерть Яна Гуса в Богемії, піднесення чашників — Помірковані та радикали Нові заворушення та смерть Вацлава — Опір чехів Сигізмундові, лідер опозиції Ян Жижка — Проголошення Чотирьох -статей — Гуситські війни — Поразка радикального крила та прийняття Чотирьох статей Базельським собором — Причини піднесення радикальних рухів у Богеми — Чашники та наступник Сигізмунда. Конфлікт короля Іржі з папством — Радикальний реформатор Петро Хельчицький — Виникнення Чеських братів



Смерть Карла IV була трагічно передчасною. Його старшому синові Вацлаву було лише сімнадцять років, коли він заступив свого батька на престолі. Карл зробив усе можливе, аби забезпечити своєму улюбленому синові, якого він змалку залучав до королівських та імперських справ, обидві корони — богемську й німецьку. Вацлав отримав гарну освіту й успадкував від свого батька чимало добрих якостей. Йому, однак, бракувало одного — врівноваженості та твердості характеру, яких його батько набув завдяки гіркому досвіду своєї молодості. Юність Вацлава була занадто легкою, біля люблячого батька, який про все піклувався. У перші роки свого правління Вацлав наслідував приклад батька і, оточивши себе його досвідченими радниками, виявив деякі позитивні батькові риси. Але невдовзі його пристрасть до полювання та розваг спричинилася до нехтування королівськими обов'язками. До того ж він виявляв симпатії до міщан і нижчої шляхти, призначаючи на високі придворні посади людей нижчого стану. Це обурило вищу знать, представники якої за часів Карла обіймали /163/ всі вищі посади на місцях та при дворі. Вацлавові нововведення свідчили про його прогресивне мислення й започаткували новий етап в управлінні королівством, але посварили його з вищою знаттю, що була дуже могутньою. Саме залучення цих кіл до співробітництва з короною було видатним досягненням Карла.


Вацлав відійшов від батьківських традицій ще в одному відношенні. Добрі стосунки між Церквою та королівською владою невдовзі зіпсувалися через сутички між Вацлавом та архієпископом Яном Єнштейнським. Новий архієпископ, суворий аскет, не завжди наслідував приклад своїх видатних і мудрих попередників — Арношта з Пардубице та Яна Очка. Він мав рішучий намір захищати всі права та привілеї Церкви, як він їх розумів, і в цій своїй непохитності користувався підтримкою декого із своїх радників. З іншого боку, нові радники Вацлава долили масла у вогонь, тому попри нетривалі примирення, ворожнеча між королем та архієпископом тривала.

У 1393 р. напруга сягнула межі. Вацлав мав намір заснувати нове єпископство і забезпечити його за рахунок власності Кладорубського абатства. Але архієпископ був проти нової фундації, і по смерті абата призначив його наступника без погодження з королем, перешкодивши, таким чином, планам останнього. Це спричинило ув'язнення радників архієпископа. Генеральний вікарій архієпископа Ян з Непомук зазнав тортур і за обстоювання справи архієпископа наклав життям. Його тіло скинули у Влтаву з Карлового моста. Яна Непомуцького вважали мучеником; після канонізації у 1729 р. він став популярним святим покровителем Чехії. Архієпископ марно сподівався на підтримку папи Боніфація IX, тому що останній потребував допомоги короля. Розчарований архієпископ склав повноваження і дожив свого віку в Римі.


Слід зазначити, що Вацлав, хоч і користувався популярністю серед простолюду, не зміг уладнати внутрішню ситуацію з належною делікатністю та рішучістю. Прагою ширилися чутки, що він забагато пив і нехтував своїми обов'язками через лінощі. Усе це підбурило знать на відчайдушні Дії. Конфедерацію провідних родів богемської знаті, так звану Лігу панів створили та очолили Генріх, пан Рожмберка, і двоюрідний брат Вацлава Йошт (Йодокус, Йобшт), маркграф Моравський 1. Брат короля Сигізмунд вів подвійну гру, симпатизуючи лізі. Таким чином, мир та злагода в Люксембурзькій династії, плекати які Карл так палко заповідав своїм родичам, зазнали небезпечного удару. Коли Вацлав відкинув вимоги ліги призначати на державні посади виключно представників вищої знаті та правити за їхніми вказівками, члени ліги ув'язнили його і призначили маркграфа Йошта «старостою», наділеного диктаторськими повноваженнями.

Цього разу Вацлава врятував його брат Ян, герцог Згожелецький (Ґерліцький) у Лужиці. Ян з'явився у Празі і домігся підтримки городян. Допомогу подали також брат Йошта Прокопій і деякі німецькі князі. Бюргери /164/ королівських міст також почали збирати військо. Зрештою, ліга була змушена звільнити короля, але йому не вдалося перемогти своїх могутніх супротивників. Внутрішня війна тривала, і Вацлавові довелось звернутися за посередництвом до Сигізмунда і навіть до Йошта. Угода, укладена між королем і лігою, була дуже вигідною для панів. Генріх з Рожмберка став бургграфом, а Йошт — фактичним правителем у Празі. Але Вацлав за першої ж нагоди завдав зустрічного удару і невдовзі вислав Йошта з Богемії.


Ці події у Богемії завадили Вацлавові приділити достатньо уваги становищу в Німеччині. Там головні труднощі, що перешкоджали успішному управлінню, виникли з протиборства між містами та знаттю. Німецькі міста відрізнялися від італійських міст-республік. Німецькі феодали прагнули домогтися повного суверенітету (Landeshoheit) для своїх володінь, і тому їм не подобалися вільні міста посеред цих володінь, які спокушали селян кидати землю і жити під захистом городян. Вацлаву потрібні були гроші для сплати тих величезних сум, які Карл пообіцяв курфюрстам за обрання свого сина королем. Міста боялися, що їх віддадуть землевласникам як гарантію цих виплат, і почали утворювати ліги для захисту своєї свободи. Король зробив кілька спроб накинути загальний мир («Landfriede»), але коли баварські міста зазнали поразки від феодалів у 1388 р., усі міські ліги були розпущені. Але «Landfriede», укладений на рейхстазі в Хебі (Егері) 1389 р., забезпечив їм однакову зі знаттю участь у земельних судах. Рейхстаг в Егері був, можливо, найяскравішою подією в діяльності Вацлава як німецького короля.

Та все ж таки він мав у Німеччині ще багато ворогів. Брак енергійності, виявлений Вацлавом в управлінні рідною землею, підбурив їх звинуватити його у нехтуванні своїми королівськими обов'язками в Німеччині. Вацлав поспішив до Німеччини, але на рейхстазі у Нюрнберзі (1398 р.) він марно намагався роззброїти своїх супротивників, які вже планували обрати новим королем пфальцграфа Рейнського Рупрехта. Зміни в церковній політиці Вацлава обернулися проти нього.


Досі Вацлав, дотримуючись порад свого покійного батька, був вірним прибічником папи Урбана VI та його наступника Боніфація IX проти антипапи Климента VII, котрий перебував в Авіньйоні. Вацлавова вірність папі римському мала радикальні й далекосяжні наслідки для його міжнародної політики. Він розірвав союз із Францією, яка підтримувала авіньйонського папу, і зблизився з Річардом II Англійським, попросивши його визнати Урбана VI істинним папою. Річард не лише погодився на це, а й уклав угоду, яку мав скріпити його шлюб із сестрою Вацлава Анною. Шлюб уклали у 1382 р., і Вацлавові навіть пощастило отримати від свого шурина величезну грошову субсидію.

Після Нюрнберзького рейхстагу Вацлав змінив свою політику в Німеччині й вирушив до Франції, щоб спробувати залагодити скандальний /165/ розкол Церкви. Він майже схилився до угоди з французьким королем Карлом VI, за якою обом папам було б запропоновано зречення, а далі на загальному соборі належало обрати нового папу, прийнятного як для Франції, так і для Німеччини. Це, звичайно, не могло сподобатися Боніфацію в Римі, і він став на бік Вацлавових супротивників у Німеччині. За його згодою, три церковні курфюрсти усунули Вацлава з престолу і замість нього обрали королем пфальцграфа Рейнського Рупрехта (1400 р.). Найсерйозніше звинувачення, висунуте проти Вацлава, полягало в тому, що за великі гроші він надав Джану Ґалеаццо де Вісконті титул герцога Міланського — вчинок, розцінений як спроба розчленування імперії 2.


Але на цьому біди Вацлава не скінчилися. Підбадьорена його супротивниками з Німеччини, богемська Ліга панів у 1399 р. поновила громадянську війну. Хоч Вацлавові вдалося відірвати від ліги свого кузена Йошта, надавши йому Лужицю, він мав поступитися й призначити з головних членів ліги раду при королі. Але Вацлав мав твердий намір завдати удару у відповідь і розраховував на допомогу свого брата Сигізмунда Угорського, якого він урятував під час подібного конфлікту з угорською знаттю. Вацлав запросив Сигізмунда до Праги, пообіцявши йому співправління Богемією, та запропонував вирушити з ним у подорож до Риму, бо нарешті вирішив домогтися коронування на імператора. Проте Сигізмунд якнайбезсоромніше ошукав свого брата, ув'язнив його та призначив єпископа Яна Літомишлянського регентом Богемії (1402 р.).

Вибухнуло повстання королівських міст і прихильників короля. Сигізмунд не міг придушити його через заворушення в Угорщині. Вацлавові вдалося втекти з Відня, де Сигізмунд залишив його під вартою свого союзника, герцога Австрійського, і він поспішив до Праги. Сигізмундові вчинки обурили навіть ворогів Вацлава, і вони вирішили припинити всі дії проти короля, котрий, нарешті, зміг повністю відновити повний суверенітет над своїми землями.

Незважаючи на угоду 1403 р. між королем і його колишніми супротивниками, в державі продовжувалася боротьба за владу між вищою знаттю і нижчими станами, які завжди були віддані королю. У цій тривалій боротьбі Вацлав виявив неабияку рішучість. Слід зазначити, що він захищав своїх прихильників за будь-яких обставин, віддячуючи вірністю за вірність. Вищій знаті не вдалося перемогти, але Вацлав практично втратив свій престиж. Королівське достоїнство також значно постраждало, коли з'ясувалося, що можновладці були здатні ув'язнити короля і бодай тимчасово узурпувати вищу владу в країні 3.


Боротьба за верховну владу, яка внесла в політичне життя Богемії стільки клопотів, ускладнювалася розмаїтими течіями, що з'явилися водночас у її релігійному житті. Карл IV був не лише мудрим правителем, свідомим важливості добрих стосунків між Церквою та державою, а й побожним християнином, вірним своєму обов'язку підтримувати церкву матеріально. /166/ Він далі збільшував у королівстві кількість численних церковних інституцій і був якнайщедрішим у своїх пожалуваннях. Він вважав це доброю політикою, бо церковні землі перебували під контролем корони. Приклад Карла наслідувала його знать, а невдовзі й міщани почали приносити дари старим і новим церковним фундаціям. Те саме, звичайно, діялося в усіх європейських країнах, але, судячи з усього, на початку XV ст. саме в Богемії Церква була особливо заможною. Про це свідчить нерівномірність розподілу орних земель і лісів серед різних станів 4. Одна шоста земель належала короні, дві шостих були власністю вищої та нижчої знаті і вільного селянства, а рештою володіли єпископи, капітули, міське та сільське духовенство й релігійні громади.

З огляду на цю ситуацію, церковна посада вважалася найбезпечнішим та найкращим засобом до існування, і багато великих родів прагнули забезпечити своїм синам, часто єдиним дітям, одну або більше вищих церковних посад. Фіскальна політика, запроваджена папою Іоанном XXII, уможливила це шляхом укладення з курією різного роду фінансових угод. Крім того, багато церковних посад надавалося мирянам за заслуги перед королем, а нерідко й іноземцям, які навіть не мешкали в країні.

Усе це призвело до занепаду моралі в середовищі духовенства. Багаті пожалування сприяли обмирщенню та розкошуванню. Але невдовзі постійно зростаючій кількості священиків почало не вистачати бенефіціїв. Багатьох із них багаті пребендарії наймали вікаріями для виконання священицьких обов'язків, яких самі вони відправляти не могли, бо не були посвячені. Багато з них, однак, не маючи змоги дістати навіть таку скромну посаду, вешталися з парафії до парафії в пошуках праці й були змушені братися до занять, що принижували їхню гідність як священиків. Ця нерівномірність розподілу багатства всередині Церкви викликала багато нарікань серед найнезаможнішого нижчого духовенства, яке до того ж було незадоволене відсилкою значних грошових сум до курії. За Вацлавового правління ситуація швидко погіршувалася, оскільки король не був таким побожним, як його батько, і не надавав Церкві нових пожалувань.


Падіння морального рівня духовенства, що жило в достатку, почалося ще за Карла IV. Імператор добре знав про умови життя священиків і тому сприяв діяльності двох ентузіастів-реформаторів — австрійця Конрада з Вальдгаузера і чеха Міліча з Кромержижа. Найнебезпечнішими опонентами обох були францисканці, які мали осідок головним чином у німецьких містах. Заздрячи успіху, яким реформатори користувалися серед віруючих, вони гостро сприймали докори в тому, що перестали дотримуватися принципу бідності, який так дбайливо плекав їхній засновник. Міліч висловлював дещо екзальтовані думки щодо близького пришестя антихриста внаслідок загального падіння моральності, тому був звинувачений в єресі й помер в Авіньйоні, куди вирушив обстоювати свої погляди (1374 р.) 5.

Міліч мав особливо багато учнів, і попри гоніння з боку його ворогів, вони продовжували свою реформаторську діяльність у Богемії. /167/ Архієпископ Арношт з Пардубице та Ян Очко з Влашима також намагалися покласти край моральному розбещенню духовенства скликанням синодів, на які запрошували реформаторських проповідників. Цю діяльність продовжив архієпископ Ян Єнштейнський. Усі інші представники чеського devotio moderna — магістр Адальберт Ранконіс (Войтех Раньку), добре знаний у Парижі та Оксфорді; магістр Матвій з Янова; шляхтич Томаш Штітний — узяли активну участь у реформаторському русі, пропагуючи свої ідеї у проповідях та письмових творах. Діяльність реформаторів ревно наслідували чимало побожних людей, а особливо прихильний відгомін вона мала серед бюргерів та нижчих міських верств. Рух дедалі наростав, особливо після того як заможний купець на ім'я Кржиж заснував для реформаторських проповідей чеською мовою особливу каплицю, що дістала назву Віфлеємської. Заклик до реформи перетворився на потужну течію, що пронизувала релігійне й суспільне життя столиці, коли молодий священик Ян Гус, представник молодшого покоління реформаторів, дістав призначення як проповідник до цього нового осередку на зміну своєму вчителеві, Штепану з Коліна 6.


Ян Гус народився в Гусинці на півдні Чехії у 1371 р. Як він сам зізнався, йому також хотілося стати священиком, аби насолоджуватися влаштованішим життям. Він навчався в Празькому університеті, поділяючи злиденність інших бідних студентів. У 1393 р. він став бакалавром, а 1396 р. отримав ступінь магістра вільних мистецтв. З 1398 р. Ян Гус викладав на так званому артистичному факультеті, а 1400 р. був посвячений. У 1401 р. він став деканом філософського факультету; ймовірно, що у 1402 р. він за тодішньою традицією півроку виконував обов'язки ректора університету. Водночас Ян Гус розпочав кар'єру проповідника в церкві св. Михаїла у Старому Місті. Він мав такий великий успіх, що у 1402 р. був призначений проповідником до новозаснованої Віфлеємської каплиці. Можливо, саме в цей час Гус пережив внутрішні зміни. Як він сам нераз зізнавався, «розуміння Святого Письма відкрило йому очі», і відтоді він почав ставитися до своїх обов'язків священика дуже серйозно, віддаючи всі свої сили спасінню душ 7.

Гус був надзвичайно талановитим промовцем. Однак, не лише красномовство приваблювало віруючих на проповіді, але також і його взірцеве священицьке життя. Гус був цілком і повністю відданий своєму покликанню, задоволеною своєю скромною платнею проповідника і доброчесною людиною, яка прагнула лише духовного вдосконалення своїх слухачів і викорінення тих зловживань, які «заплямовували бездоганні шати Церкви».

До тієї полум'яної критики, якій Гус піддавав падіння моралі як у суспільстві загалом, так і серед духовенства зокрема, дослухалися не лише бюргери та простолюд: церковні власті, судячи з усього, також прихильно ставилися до його діяльності. Новий архієпископ Збинек Газенбурзький (Газмбурський), що посів кафедру 1403 р., схвалив його реформаторський запал й переконував його доводити до відома церковної влади, усно чи /168/ письмово, будь-які зловживання в церковному управлінні, про які йому стало б відомо. Гус став членом комісії, призначеної архієпископом для дослідження чуда спливаючих кров'ю облаток у Вілснацьку, і за його порадою архієпископ оголосив це «чудо» підробленим та заборонив усі прощі до того місця. Двічі, у 1405 та 1407 рр., архієпископ запрошував Гуса промовляти про церковну реформу на синодах духовенства. Король Вацлав, здавалося, також схвалював його реформаторську діяльність, можливо, під впливом королеви Софії, яка виявилася шанувальницею Гуса 8.

Діяльність Гуса, природно, наштовхнулася і на жорстку опозицію з боку заможних пребендаріїв, які звинувачували його в перебільшенні своїх повноважень, зловживаннях і приниженні священицької гідності в очах простих людей. Незважаючи на це, Гус так і залишився б ревним лідером чеського devotio moderna, коли б не потрапив під чари іншого видатного реформатора, який у своїй критиці церковних неподобств дійшов до критики самого церковного вчення, — Джона Вікліфа.


Чеські представники факультету філософії цікавилися філософськими творами знаменитого англійця і визнавали перевагу його реалістичного вчення про притаманність універсаліям більш «реального» існування, ніж речам, над номіналізмом, який стверджував, що універсалії є лише найменуваннями. Вони сприйняли реалізм Вікліфа з тим більшою готовністю, що номіналізм був офіційною філософією німецьких професорів університету. Останні завжди були в більшості: домінували серед трьох «націй» і таким чином мали постійну більшість проти самої чеської «нації», якій належав тільки один голос. Гус також читав філософські твори Вікліфа, але його більше приваблювали реформаторські ідеї англійця і та сміливість, з якою він критикував церковні зловживання, до того ще й посилені розколом у західному християнстві. У своєму щирому прагненні церковної реформи Вікліф, однак, зайшов занадто далеко, вимагаючи абсолютної бідності Церкви, багатства якої мали відійти до держави. Зокрема, поширюючи Августинові ідеї про приреченість, він вважав Церкву невидимою спільнотою душ, призначених до спасіння. Зрозуміло, що така спільнота, очолювана лише Христом, не потребувала папства, заснованого антихристом. Вікліф заперечував усі релігійні практики, що створювали можливість для критикованих ним зловживань, — поклоніння святим та реліквіям, целібат, ієрархію, чернецтво, — та проголосив Біблію єдиним джерелом віри. Згодом багато з його ідей сприйняли реформатори XVI ст. І хоч його вчення в Англії наштовхнулося на сильну опозицію, він почив у мирі у своїй парафії Латтерверт у 1384 р. Лише після його смерті на Лондонському синоді було засуджено двадцять чотири положення з його праць.

Твори Вікліфа стали відомими в Богемії близько 1398 р. через посередництво чеських студентів в Оксфорді. Контакти між Англією та Богемією були, звісно, дуже тісними внаслідок шлюбу сестри Вацлава IV Анни з королем Англії Річардом II 9. Схоже на те, що найсміливіші теологічні трактати Вікліфа до Богемії привіз Ієронім Празький, молодший приятель /169/ Яна Гуса. їх охоче читали та вивчали чеські професори. Серед найпалкіших прибічників учення Вікліфа в Богемії були магістр Станіслав із Знойма, Штепан з Палеча та Якоубек (Якобеллюс) зі Стршибра (з Міса). Гус зазвичай наводив довгі цитати з Вікліфа в усіх своїх працях як латинською, так і чеською мовами, але поділяв далеко не всі ідеї англійського реформатора. Наприклад, Вікліфів догмат про те, що в Євхаристії після освячення облаток та вина субстанція обох залишається тією самою, Гус так ніколи й не визнав, хоч декотрі з його радикальніших товаришів цей догмат сприйняли. Гуса більше приваблювала рішучість Вікліфа щодо реформування Церкви та життя священиків. Він визнав лише ті ідеї Вікліфа, що були близькими йому за духом, хоч навіть і в інтерпретації Гуса їх не можна було узгодити з церковним ученням  10.


Перший виступ проти поширення Вікліфового вчення чеськими професорами здійснив 1403 р. Празький університет під проводом його німецьких представників. Оскільки вони панували серед трьох «націй», трьома голосами проти одного університет засудив ті двадцять чотири положення з праць Вікліфа, які були вже засуджені Лондонським синодом, додавши до них ще двадцять одне. Викладання та пропагування цих положень потрапило під заборону. Тоді Станіслав із Знойма видав трактат на захист цих положень, зокрема Вікліфового вчення про таїнства, але коли проти нього висунув звинувачення Краківський університет, вирішив зректися своєї праці.

Звинувачення, однак, залишилися чинними і були спрямовані також проти архієпископа й короля, які, як вважалося, зволікали у боротьбі з єрессю. Уперше були названі також імена Гуса та його однодумців. На пропозицію папи римського архієпископ, який виконував функції канцлера університету, скликав збори чеської «нації». На них він вимагав від її представників засудити двадцять чотири положення вікліфіанства, заперечені 1403 року. Резолюція, прийнята чеською «нацією», пом'якшувала засудження, забороняючи викладання зазначених положень лише тому, що воно могло спричинитися до виникнення скандалу або єресі. Було вжито і деяких інших заходів, а Станіслава зі Знойма та Штепана з Палеча попросили прибути до Риму. У дорозі їх було заарештовано і звільнено лише після неодноразових втручань короля, коли вони повернулися додому. Архієпископ також призупинив діяльність кількох підозрюваних проповідників. Гус гаряче протестував проти цих заходів і зрештою втратив довіру архієпископа.


Незабаром ситуація погіршилася через нові міжнародні ускладнення. Аби покінчити зі скандальною схизмою, більшість кардиналів відступилися від ворогуючих пап — Григорія XII в Римі та Бенедикта XIII в Авіньйоні — та скликала в Пізі собор для обрання нового папи. Як вже зазначалося, папа римський підтримував німецького короля Рупрехта і навіть підтвердив повалення курфюрстами Вацлава IV. Щоб заручитися підтримкою Вацлава, кардинали пообіцяли визнати його законним королем Німеччини, якщо він облишить підтримувати папу в Римі та визнає того /170/ папу, якого обере собор. Вацлав, який ніколи не полишав сподівань взяти гору над Рупрехтом, радо прийняв пропозицію. Він, однак, наразився на жорсткий опір з боку архієпископа та німецьких магістрів університету. Для того щоб мати змогу офіційно проголосити нейтралітет своєї країни в боротьбі двох пап, Вацлав потребував щонайменше сприятливої заяви університету, а згоду на це була готова дати лише чеська «нація». Тоді, на пропозицію свого головного радника Мікулаша з Лобковиця, Вацлав вирішив змінити статут університету і, начебто за зразком статутів університету Паризького, надав чеській «нації» три голоси, а іншим «націям» — лише один. Про це було проголошено знаменитим Кутногорським декретом 18 січня 1409 р., який викликав велике сум'яття серед німецьких викладачів і студентів. Коли ж король відкинув усі можливі компроміси та затвердив на посадах ректора і декана чехів, німецькі магістри й студенти залишили Прагу, їхня загальна кількість становила близько тисячі, хоч з урахуванням їхніх челяді та членів сімей це число може зрости до трьох-п'яти тисяч. Декотрі з них осіли в Лейпцигу, де заснували новий університет. Інші перейшли до університетів Гейдельберга, Відня, Кельна та Ерфурта, скрізь поширюючи чутки, що Богемія сповнена єретиків.

Таким чином, Празький університет утратив свій міжнародний характер і перестав бути центром освіти в імперії. Звичайно, збільшення кількості університетів у Німеччині вже провіщало такий наслідок у близькому майбутньому. Незважаючи на втрату свого міжнародного характеру, Празький університет ще мав можливість зберегти свої стосунки з іншими освітніми центрами. Але оскільки його професори сприяли вченням, які деінде вважалися єретичними, Карлова фундація дедалі більше ставала вузько національною та ізольованою від решти вченого світу.


Вацлав домігся підтримки університету й визнав папою Олександра V, обраного Пізанським собором. Проте загального визнання Олександр V не здобув, і певний час християнський світ спостерігав за скандальною боротьбою трьох пап за визнання. Архієпископ Празький підтримав Вацлава лише тоді, коли король пригрозив конфіскувати все майно незгодного з ним духовенства.

Гус і його однодумці, які прислужилися до виникнення цієї ситуації, незабаром побачили, що їхнє становище значно погіршилося. Проти Гуса, який тепер став лідером вікліфітів, було висунуто нові звинувачення. Його було обрано першим ректором університету після залишення його німцями, і він користувався підтримкою університету та чеського народу. Архієпископ закликав Гуса постати перед чеським інквізитором і оскаржив його дії перед курією. Папа наказав ужити енергійних заходів для припинення поширення Вікліфового вчення і дозволив проповідування лише в парафіяльних церквах (1410 р.). Цей захід, проголошений архієпископом, був спрямований проти проповідей Гуса у Віфлеємській каплиці. Гус знехтував наказом архієпископа і оскаржив його в апеляції до нового папи Іоанна XXIII. /171/

Але архієпископ був рішуче налаштований розгромити партію вікліфітів, як називали Гуса та його послідовників. Учення Вікліфа було ще раз засуджене, і близько двохсот манускриптів з філософськими й теологічними творами англійського реформатора були прилюдно спалені у внутрішньому дворі єпископського палацу. Університет негайно засудив цю поспішну акцію. Незважаючи на обурення, спричинене цим інцидентом, Збинек за непослух відлучив Гуса та його послідовників від Церкви. Гус висловив протест і подав апеляцію до Іоанна XXIII, нового папи. Він продовжував проповідувати й викладати в університеті, маючи підтримку більшості населення. Король з королевою та деякі впливові бюргери надіслали до Риму петиції на захист Гуса, а сам Гус відправив до Риму кількох друзів як своїх представників.

Переговори не дали наслідків. У березні 1411 р. було підтверджено відлучення Гуса від Церкви, а його представникам загрожували таким же вироком. Короля роздратували звинувачення в тому, що його землі стали притулком для єресі. Коли архієпископ наклав на Прагу інтердикт, король приготувався застосувати у відповідь силу. Нового гострого конфлікту вдалось уникнути лише завдяки раптовій смерті Збинека на шляху до Угорщини, де він хотів шукати захисту в короля Сигізмунда.


Проте все ще жевріла надія, що конфлікт може бути розв'язаний мирним шляхом, оскільки новий архієпископ, німець, королівський лікар Альбік з Унічова, мав спокійнішу вдачу, ніж його попередник. Навіть у Римі ситуація для Гуса мала обнадійливіший вигляд, поки новий інцидент не зруйнував усі сподівання і вкрай не загострив конфлікт. Іоанн XXIII відлучив від Церкви неаполітанського короля Владислава, який відмовився визнати його папою і погрожував йому збройною силою. Папа оголосив хрестовий похід проти Неаполя, а всім, хто так чи інакше, за своїми можливостями, взяв би в ньому участь, були обіцяні індульгенції.

Папські булли урочисто оголосив у Празі спеціальний легат. Гус одразу піддав критиці як самі ці булли, так і спосіб, в який священикам рекомендували продавати людям індульгенції за гроші. Він порушив питання про індульгенції на університетському зібранні. Тут Гус наразився на твердий опір своїх колишніх приятелів Станіслава зі Знойма та Штепана з Палеча, які залишили партію вікліфітів, а також інших магістрів теологічного факультету. Вибухнули заколоти, що загрожували зірвати продаж індульгенцій. Король, який підтримував Іоанна XXIII, заборонив чинити перешкоди продажу індульгенцій, погрожуючи смертною карою будь-кому, хто втручатиметься в цю діяльність. Трьох юнаків, які брали участь у Демонстрації проти продажу індульгенцій, схопили й стратили.

Цей необачний вчинок ще підлив масла у вогонь. Населення збунтувалося, і тіла нещасних були принесені до Віфлеємської каплиці та поховані Яном Гусом, який проголосив юнаків святими мучениками. У Празі та по всій Богемії наростало обурення, і король марно намагався примирити прихильників Гуса та партію богословів. Гадаючи, що час допоможе загоїти /172/ рани, він порадив Гусу на деякий час залишити Прагу. Його супротивникам також було наказано виїхати.

Становище в Римі, зрозуміло, змінилося не на користь Гуса через його спротив індульгенціям, хоч папа тим часом і примирився з Владиславом Неаполітанським, а потреба хрестового походу відпала. Влітку 1412 р. за неприбуття до курії Гуса знову відлучили від Церкви. Аби уникнути звинувачень у цілковитому непослуху, він апелював до Христа як до верховного судді, сподіваючись, що втручання короля й архієпископа пом'якшить вирок. Це сподівання було марним. Гус втратив підтримку короля через своє недипломатичне поводження під час полеміки щодо індульгенцій. Щоб уникнути накладення інтердикту на Прагу внаслідок свого перебування там, Гус на деякий час покинув місто, полишивши своїм друзям пошуки примирення з королем і вмиротворення своїх супротивників. До вмиротворення не дійшло, і розлючений король наказав головним опонентам Гуса також залишити Прагу.

Гус відбув до замку Козі Градек на півдні Богемії, який належав одному з його прихильників, а потім до замку Краковець поблизу Праги. Там він присвятив себе написанню праць чеською та латинською мовами, у тому числі й найголовнішого свого твору «De ecclesia» (* «Про Церкву» (лат.). — Ред.), а також проповідям селянам. Час від часу він з'являвся у Празі й проповідував. Пам'ять про його перебування в південній Богемії, поза сумнівом, сприяла поширенню гуситського руху в цій частині країни після його смерті.


Новий етап у справах Гуса розпочався, коли король Сигізмунд домігся згоди папи Іоанна XXIII на скликання загального собору в Констанці. Сигізмунд виступав у своїй новій ролі короля Німеччини. У 1410 р. антикороль Рупрехт помер, а німецькі курфюрсти зазвичай поділили свої голоси між двома представниками Люксембурзького роду — королем Угорщини Сигізмундом та його кузеном Йоштом. Невдовзі останній помер, а Сигізмунд досяг порозуміння зі своїм братом Вацлавом, у результаті чого Вацлав зрікся достоїнства короля Німеччини і зберіг для себе титул римського імператора, якого він, однак, так ніколи і не отримав.

Передбачалося, що собор покладе край не лише розколу, усунувши обох супротивників Іоанна XXIII, який і сам обіцяв залишити престол, а й полеміці довкола Гуса та вікліфіанського руху в Богемії. Сигізмунд був готовий дати Гусу охоронну грамоту для подорожі до Констанца й назад, і останній прийняв цю ідею, досить наївно сподіваючись, що зможе відстояти своє вчення під час публічних слухань у присутності отців собору. Його супроводжували кілька довірених друзів з чеської знаті. Сердечний прийом у німецьких містах, особливо в Нюрнберзі, справив на нього оманливе враження, що в Констанці також усе буде добре, і тут він припустився своєї першої помилки. Замість того щоб вирушити до Шпейєра на зустріч із Сигізмундом, він вирішив послати одного зі своїх знатних друзів по /173/ обіцяну Сигізмундом охоронну грамоту, а сам відправився прямо до Констанца. Якби він з'явився там у супроводі Сигізмунда, то уникнув би багатьох прикрощів. Прибувши до Констанца, населення якого приязно зустріло його, Гус зробив ще одну помилку. Хоч його все ще було відлучено від Церкви, він продовжував відправляти меси й проповідувати в колі друзів. За намовою його головних обвинувачів — єпископа Літомишлянського Яна Железного (Залізного), Михаїла де Каузіса та Штепана з Палеча — Гуса було ув'язнено в домініканському монастирі. За допомогою своїх друзів, він, однак, мав змогу писати листи та готувати свій захист.

З'явившись у Констанці на святвечір 1414 р. і довідавшись про ув'язнення Гуса, Сигізмунд розлютився. Але собор, маючи твердий намір засвідчити свою зверхність не лише над папою, а й над римським королем, відмовився звільнити Гуса, і Сигізмундові довелося пожертвувати ним заради порозуміння з отцями собору. Жереб Гуса погіршився після того, як Іоанн XXIII втік з Констанца і відмовився від свого зречення. Гуса віддали під нагляд єпископа Констанцького. Його було закуто в кайдани та ув'язнено в холодному підземеллі замка Готтлібен, куди незабаром посадовили й Іоанна XXIII, схопленого під час втечі.


Тим часом спеціальна комісія вивчала твори Гуса, вишукуючи в них сумнівні та хибні погляди. Спершу знову були засуджені постулати Вікліфа, а потім Гусові надали можливість виступити на трьох слуханнях. Він був не завжди стриманим у своїх зауваженнях. Разом з тим він розчарувався у своїх наївних сподіваннях, що йому дозволять пояснити свої погляди, а їхню хибність доводитимуть лише цитатами зі Святого Письма. У висунутих проти нього звинуваченнях було багато плутанини, і він постійно протестував проти несправедливих заходів на свою адресу. Але, як вважали його супротивники, вже однієї з його тез було достатньо, аби засудити його як виразника поглядів, руйнівних для Церкви та суспільства, а саме тези, що жоден єпископ або папа, який скоїв смертний гріх, не може вважатися справжнім єпископом або папою. Коли Гус застосував аналогічний принцип також і до цивільної влади, Сигізмунд, почувши його, незворушно відповів: «Яне Гусе, кожен є грішником» 11.

Важко позбутися враження, що отці собору, на той час позбавлені папи, будь-що прагнули продемонструвати своє піклування про чистоту католицької віри і потребували засудження якихось єретичних учень. У цьому могла полягати причина такого прискорення процесу над Гусом.

Попри це, однак, є чимало свідчень, що багато з отців собору воліли б радше домогтися зречення Гуса, ніж його засудження. Йому були запропоновані різні форми зречення, але він відмовився навіть від найпоміркованішої з них, укладеної кардиналом Остійським. Гус заявив, що не може лжесвідчити, зрікаючись положень, яких він не дотримувався, або заперечуючи істини, в які вірив, та апелював до суду Божого. Врешті-решт його засудили як єретика, а Сигізмунд, забувши про свою охоронну грамоту, наказав спалити його на вогнищі (6 липня 1415 р.) 12. /174/

Це було великою помилкою. Сигізмунду слід було б відправити Яна Гуса назад до Вацлава, котрий, поза сумнівом, знайшов би м'якший вихід зі становища. Численні петиції богемської знаті до собору на захист Гуса мали б показати Сигізмунду, що він зустрінеться з сильною опозицією у цьому королівстві, яке сподівався успадкувати по смерті свого бездітного брата.


Важко скласти остаточне судження про Гуса. Якщо він і справді помилявся, то в оману його ввело щире прагнення церковної реформи. Його завзяття призвело до того, що він переступив межу. Йому було притаманне містичне бажання страждати та вмерти за свої переконання, і він не раз його висловлював. Здається, він надзвичайно пишався своєю власною моральною поведінкою, а захоплення і відданість його вірних послідовників не дали йому побачити ті наслідки, до яких могли призвести деякі з його поглядів та настанов. Найнебезпечнішими з цих поглядів були тези про Церкву та владу папи — у тому вигляді, як їх тлумачили його супротивники. З тридцяти пунктів, витягнутих з творів Гуса і визнаних єретичними, тринадцять стосувалися влади папи.

У цьому відношенні Гус лише переробив дещо з учення Вікліфа про Церкву як про спільноту вірних, призначених до спасіння. На ранніх етапах своєї полеміки з противниками реформ Гус інтерпретував цю доктрину так, що її можна було узгодити з офіційним католицьким ученням. Верховним главою Церкви на землі він, однак, вважав не папу, чиє призначення до спасіння було непевним, а Христа. Ці ідеї головним чином постали під впливом прикрої ситуації в Церкві з її двома чи трьома папами водночас, які мало що робили для її реформи та реформи духовенства. Утім, ідеї Гуса являли собою дуже небезпечний виклик авторитету папи та його законодавчій владі.

Неясно, наскільки сам Гус вірив у всі ті тези, вилучені з його праць і часто відірвані від контексту, якщо зважити на його постійні протести проти несправедливих обвинувачень. Середньовічні богослови часто заходили дуже далеко у викладі своїх поглядів і в академічних дискусіях 13.

Гуса часто вважають предтечею Лютера. У його вченні є кілька положень, що нагадують пізніші доктрини протестантів: наголос на авторитеті Біблії, проповідування Слова Божого, обмеження влади священиків тощо. Ця подібність, однак, є лише позірною. У суті своїй Гус був середньовічним католицьким священиком з усіма відмітинами свого часу 14. Він завжди вважав себе вірним сином Церкви і ніколи не збирався творити нової Церкви. Він волів померти побожним католиком і відчув сильніше полегшення та втіху, коли йому надали сповідника, який беззастережно відпустив йому гріхи. У його поведінці так багато приписаних обтяжливих обставин, а з боку його супротивників так багато незрозумілих вчинків, що найліпше буде залишити остаточне судження про Яна Гуса Христу, якого він любив та на якого покликався.


Трагічна смерть Яна Гуса на вогнищі викликала в Богемії хвилю обурення. Петро з Младеновице, який описав процес над Гусом та його /175/ трагічну долю, дізнався про Сигізмундове напучування провідникам Собору не дати Гусу повернутися до Богемії живим, тому спалах обурення було спрямовано насамперед проти зрадливого короля. Чеський сейм відправив Собору рішучий лист протесту, в якому захищав пам'ять Гуса, людини «щиро моральної та з бездоганною репутацією». Для захисту вільного проповідування та всупереч інтердикту, знову накладеного на Прагу, було створено союз. Верховною інстанцією у питаннях віровчення в Богемії було визнано університет. Заяву союзу скріпили підписами загалом 452 представники знаті, на чолі з Ченеком з Вартенберка. Католицька ліга, очолена єпископом Яном Літомишлянським, не мала успіху.

Страта Ієроніма Празького, Гусового приятеля, в травні 1416 р., після його засудження Собором підлила масла у вогонь повстання, що розпочалося в Празі 15. До того ж Собор викликав членів союзу, аби вони постали перед трибуналом. Цей виклик разом з інтердиктом було проігноровано, і незабаром більшість церков у Празі опинилася в руках гуситських священиків. Найвизначнішою рисою нового релігійного утворення стало приділення мирянам Святого Причастя і хлібом, і вином. Ця ідея не належала Гусу, і все ще не ясно, звідки вона потрапила до Богемії, але саме Якоубек (Якобеллюс) зі Стршибра, радикальний послідовник Гуса, запропонував йому запровадити таку практику. Гус ніколи не захоплювався цим нововведенням і, навіть зрештою погодившись у своєму листі з Констанца на його запровадження, вважав його корисним лише для зміцнення побожності, але аж ніяк не потрібним для спасіння, як учив дехто з його радикальніших послідовників. Унаслідок цього католики незабаром прозвали послідовників Гуса утраквістами, оскільки вони отримували Святе Причастя під обома видами (sub utraąue specie *) 16.

[Чеський відповідник назви «утраквісти» — «Pudoboji» (від «під обома»). Представників цього руху звали також «калікстинці» (від лат, calix — чаша), чеською — «Kaliśnici». Чаша-дароносиця стала символом повсталих гуситів. У вітчизняній літературі для їх означення найпоширенішим є переклад останнього з наведених термінів — «чашники», який і вживається у подальшому тексті. — Ред.]

Велика кількість чеської знаті відкрито заявила про свої прогуситські симпатії. Зрозуміло, що звернення Гуса та його однодумців до світської влади по допомогу в реформуванні Церкви знайшло позитивний відгук у Богемії. Гуситських реформаторів не задовольняли розпливчасті заклики до окремих реформ, якими в основному обмежувалися їхні попередники. Це характерна риса гуситського руху. Безумовно, що це явище мало соціальні та економічні причини. Шляхта часто перебувала в скрутному становищі, оскільки її невеликі володіння були оточені латифундіями багатих церковних інституцій та ще розлогішими маєтностями вищої знаті, з продукцією яких вона не могла конкурувати. Через це шляхта діяльно дослухалася до голосів реформаторів, які засуджували церковну власність. Вона сподівалася таким чином збільшити свої мізерні володіння за рахунок церковних земель. Це також пояснює, чому гуситські війська дістали так багато вправних воїнів із середовища нижчої знаті. /176/

Якщо розглянути всі приписувані Яну Гусу єресі, стає дивним, наскільки поміркованими були ті доктринальні «помилки», що їх відкрито пропагували гусити по смерті свого лідера. На це вказують спроби поміркованих гуситів і Вацлава досягти порозуміння з Церквою у 1415 р. Архієпископ був готовий на це, але Собор знову наклав на Прагу інтердикт, що його архієпископ було зняв. Тоді ректор університету, Ян Кардинал, пішов на подальші поступки архієпископу в питаннях щодо його влади та церковної власності, наполягаючи тільки на причасті під обома видами, але Собор був непохитним і тимчасово закрив університет. Лише тоді, 1417 року, повністю набула чинності програма, накреслена Гуситською лігою в 1415 р., і було вирішено, що гусизм має бути запроваджений повсюди.

На спадкоємність після Гуса претендували не одні лише консерватори. У Празі був також осередок радикальних реформаторів, які у проповідях заходили набагато далі за Гуса. «Серцем» цього осередку були два німці, Мікулаш і Петро, вигнані з Дрездена за єретичні вчення. Їх радо прийняли в Празі, і вони почали проповідувати в «Чорній Троянді». Їхнє вчення було не так вікліфіанським, як вальденсіанським. У своєму радикалізмі вони заперечували чистилище, молитви по небіжчиках, поклоніння святим, смертну кару та посідання власності, вимагаючи абсолютної бідності Церкви та права для священиків проповідувати Слово Боже всім, навіть жінкам. Усі ці ідеї були популярні серед вальденсів.

Обидва німці справили значний вплив на молодшого товариша Гуса Якоубека (Якобеллюса) зі Стршибра, який також був великим шанувальником Матвія з Янова. Якоубек у багатьох відношеннях наслідував Мікулаша й Петра, заперечуючи все непотрібне навчання, проповідуючи простоту в оздобленні церков і виступаючи проти поклоніння святим, їхнім статуям і реліквіям, хоч і з меншим порівняно з його німецькими однодумцями радикалізмом. Ще одним радикалом був священик Ян Желівський, який справив великий вплив на мешканців Праги. Ці радикальні ідеї поширювалися мандрівними проповідниками також у деяких місцевостях Богемії та Моравії і з особливою готовністю були сприйняті в Південній Богемії, де все ще залишалися рештки відомих тут з XIII—XIV ст. вальденсів. Новий важливий центр цієї радикальної течії виник поблизу міста Сезимове Усті. Він називався Табор і невдовзі став місцем притулку радикальних гуситів.

Консервативне крило гуситів та університет не схвалили цього радикалізму. Неодноразово радикалів переконували стримувати себе. У вересні 1418 р. на синоді в Празі консерватори та очолені Якоубеком радикали дійшли певної згоди. Уперше в двадцяти трьох статтях було впорядковано релігійні принципи чашників. Там було віддано належне радикальному вченню Якоубека, але виключено всі вальденсіанські положення. Основні принципи католицизму проголошувалися чинними, але в такий спосіб, що радикали не були зобов'язані повертатися до католицьких практик, які вони заперечували 17. /177/

Тим часом події в Констанці підбадьорили католиків. Сигізмунд нарешті досяг своєї мети. Було обрано нового папу, Мартіна V, якого визнав увесь західний християнський світ. Однак церковна реформа, друга мета, задля якої було скликано собор, так і не здійснилася. Прагнучи обмежити владу Собору, що претендував на зверхність над папою, Мартін V розпустив його. Проте він підтвердив усі ухвали Собору проти Вікліфа та Гуса й надихнув Сигізмунда на вжиття суворих заходів проти єретиків у Богемії.

Це зробило чеських католиків сміливішими та спровокувало інцидент, що виявився фатальним. Вацлав, занепокоєний тим, що його королівство вважалося єретичним, видав декрет, за яким чашникам у Празі надавалося лише три церкви. Чашники організували масовий мітинг протесту, і коли процесія зі священиком-оратором Яном Желівським, що ніс дароносицю, проходила повз ратушу Нового Міста, з її вікон у процесію полетіло каміння. Розлючений натовп вдерся до ратуші та викинув усіх коншелів з вікон на вулицю, де їх розшматували. Вацлав, довідавшись про цей інцидент, помер від серцевого нападу (16 серпня 1419 р.).

Богемії дуже не поталанило в тому, що в один із найкритичніших моментів її історії вона мала на чолі такого слабкого короля. Його радники, обрані з фаворитів і вискочнів, погіршили становище своєю нікчемністю, а мінлива вдача короля зробила неможливим тверде врядування. Навряд чи сам Вацлав усвідомлював усю серйозність ситуації, яка погіршувалася впродовж багатьох років.


Спадкоємець Вацлава Сигізмунд мав певні слушні уявлення, але він був марнотратним і ще безхарактернішим за свого брата. Амбітність штовхала його затівати численні великі проекти, однак йому бракувало врівноваженості для їх здійснення. На час смерті Вацлава шанси Сигізмунда привернути чехів на свій бік були мізерними. Можливо, якщо б він увійшов до Богемії на чолі сильного війська невдовзі по смерті свого брата, він зміг би перебрати владу, поки опозиція не згуртувалася. Але в той час він намагався вберегти хоч якісь володіння Угорщини на Балканах. За регентства королеви Софії, а потім Ченека з Вартенберка у Празі не було твердого уряду. Католики й гусити боролися одне з одним по містах.

Спершу чеська знать не піддавала сумніву права Сигізмунда на престолонаступництво, але вимагала від нього, крім інших вимог політичного характеру, санкціонувати Святе Причастя під обома видами, скасувати симонію, реформувати духовенство та усунути священиків з цивільних посад, надати свободу університету й ушанувати пам'ять Гуса та Ієроніма. Сигізмунд давав ухильні відповіді делегатам сейму, а його попередня поведінка свідчила, що він далекий від бажання підписатися під вимогами чашників.

Опір Сигізмундовому правлінню в Богемії постав з боку радикальніших елементів гуситського руху, чиїм центром був Табор. У вирішальний момент їм пощастило знайти доброго провідника в особі Мікулаша з Гусі, а чудового воєначальника — в особі Яна Жижки з Троцнова, що виявилося навіть важливішим 18. Останній належав до дрібної шляхти з Південної /178/ Чехії. Він обіймав посаду при дворі королеви, був вельми побожною людиною та великим шанувальником Яна Гуса. Отримавши від університету позитивну відповідь на свій запит стосовно дозволу застосувати зброю проти насильства та переслідувань, Жижка розпочав підготовку до опору Сигізмундові. Спершу він зібрав свої невеликі сили в Пльзені (Пільзен), але там його чисельно переважали прибічники короля. Тому він облишив свій попередній план і обрав на роль свого центру Табор, укріпивши його. Табор невдовзі сповнився радикальних гуситів. Роялісти прагнули знищити цей небезпечний центр опору в зародку й напали на Жижку біля Судомержі.

Тут уперше Жижка виявив свій військовий талант, застосувавши новий бойовий лад рухомих возів, які могли бути використані як пересувна фортеця і захищали повсталих під час їхнього пересування. Його нова тактика виявилася нищівною для ворогів.

Тим часом Сигізмунд виявив свої справжні почуття до гуситів, спаливши пражанина за гуситські погляди та закликавши весь християнський світ до хрестового походу проти єретичної Богемії. У червні 1420 р. хрестоносні війська рушили на Прагу. Спільна небезпека згуртувала консервативних і радикальних гуситів, а військовий талант Жижки знову здобув блискучу перемогу над хрестоносцями на горі поблизу Праги, яка досі носить його ім'я. Сигізмунд, спішно коронований на короля Богемії у соборі св. Віта, мав хутчій відступити.


Це співробітництво між двома течіями привело до проголошення чотирьох Празьких статей, знаменитої хартії гуситської віри. Перша стаття проголошувала, що священики мають вільно проповідувати в королівстві Слово Боже. Друга підтверджувала уділення всім віруючим Святого Причастя під обома видами. Третя заперечувала мирські маєтності священиків і ченців, яких зобов'язувала вести зразкове життя. Четверта вимагала покарання всіх смертних гріхів, а особливо вчинених прилюдно, уповноваженими властями. Таким чином, два угруповання, чиї вчення так сильно відрізнялися одне від одного, досягли своєрідної єдності.

Цю єдність було скріплено новою перемогою того ж року під Вишеградом. Сигізмунд намагався звільнити обложену в цій фортеці залогу, але був змушений ганебно відступити. На жаль, тут звитяжні таборити вперше виявили свої іконоборчі нахили. Королівський замок, гордість Карла IV, було зруйновано, з церкви розграбовано прикраси й шати, помешкання каноніків знищено. Перемогу гуситського війська увінчала капітуляція Кутної Гори у квітні 1421 р.

Справу гуситів зміцнило прийняття Чотирьох статей Конрадом з Фехти, архієпископом Празьким, який до того ж був німцем. Під враженням від цього богемський сейм зібрався у Чаславі 19, усунув з престолу Сигізмунда та призначив регентську комісію з двадцяти осіб. Чотири статті було офіційно проголошено символом віри Богемії.


Гусити запропонували чеський трон Вітовту, братові польського короля Ягайла (Владислава), і до Богемії було відправлено небожа короля Корибута. /179/ Проте Сигізмунд спритно розладнав цей план, уклавши з Вітовтом і Владиславом мир і таким чином позбавивши чехів польської та литовської підтримки. Проте хрестоносні війська Сигізмунда зазнавали одну нищівну поразку за одною, спершу біля Жатця (Заац) восени 1421 р., потім під Небовідами і при Німецькім Броді в січні 1422 р.

Військову могутність гуситів не послабили навіть чвари поміж радикальних таборитів. Деяких екстремістів, котрі заперечували реальну присутність Христа в Євхаристії, було спалено як єретиків, а секту адамітів, які проповідували, що геть усе, навіть жінки, має бути спільним, винищив (1421 р.) Жижка. Разом зі своїми найближчими послідовниками він ніколи не сприймав поглядів крайніх таборитів на Євхаристію та поклоніння святим.

Але навіть смерть сліпого Яна Жижки (11 жовтня 1424 р.) в той момент, коли він досяг нового примирення з Прагою та поміркованими чашниками, не збентежила таборитів. Найближчі послідовники Жижки відокремилися від загалу й назвалися «сиротами» (Sirotci), але керівництво гуситськими військами незабаром перебрав до своїх умілих рук священик Прокіп Голений (* Чеською мовою «Ноlý». — Ред.).

У квітні 1427 р. гусити знищили нове військо німецьких хрестоносців біля Усті (Ауссіґ), а в серпні того ж року під Таховом ганебної поразки зазнав іще один хрестовий похід.

Наступного року Прокоп вторгнувся до Сілезії, примусивши тамтешніх герцогів прийняти його умови. Після того як нові переговори з Сигізмундом знову провалилися, війська Прокопа вступили до Німеччини. Тюрінгія та Саксонія зазнали страхіть війни, а гуситська пропаганда знайшла небезпечний відгук серед німецького населення. Постала потреба скликання нового Собору, яку гусити висловили в особливому маніфесті до князів та . народу Німеччини (1430 р.).


Перш ніж скликати Собор, Мартін V проголосив новий хрестовий похід. У серпні 1431 р. найбільше за всі дотеперішні хрестоносне військо вдерлося до Богемії, але біля Домажлице «Божі воїни» здобули свою найвидатнішу перемогу над нападниками. Кардинал Чезаріні супроводжував хрестоносців як папський легат і ледве втік, покинувши кардинальські шати й папську буллу. Тільки тепер він переконався, що найкращий спосіб пригасити гуситську небезпеку — вислухати гуситів на загальному Соборі. Попри опір нового папи Євгенія IV, Собор було скликано 1431 року в Базелі, а до Богемії відправлено спеціальних посланців із запрошенням гуситам до участі в Соборі, з обіцянкою охоронної грамоти для їхніх делегатів. Серед чеських делегатів були Прокоп, найвидатніший чашницький священик Ян Рокіцана й англієць-вікліфіт Петро Пейн, для якого Богемія стала новою батьківщиною. Гуситська делегація прибула до Базеля в січні 1433 р. Дискусія точилася навколо Чотирьох статей 1420 р., а в Празі тривали переговори. /180/

Тим часом поміж гуситів почалися чвари. Таборити та «сироти» ставилися до продовження переговорів з дедалі більшою ворожістю, побоюючись, що примирення з Собором призведе до прийняття принципу папізму, тоді як помірковані схилялися до примирення. Вони втомилися від тривалих і спустошливих воєн і з підозрою дивилися позирали на зростання радикалізму та брак дисципліни серед таборитів і «сиріт». Пани, які збагатилися за рахунок конфіскації церковних земель, бажали миру, аби відновити зруйноване господарство. Коли таборити напали на католицький осередок у Пльзені, чашники уклали союз із католицькою меншістю, і їхні сили майже знищили військо радикальних гуситів у битві під Ліпанами (30 травня 1434 р.). Прокоп, який порвав стосунки з поміркованими, та його заступник Прокупек загинули на полі бою разом з більшістю провідників радикального крила.

Таким чином, стало можливим продовження переговорів, і богемська делегація домоглася прийняття отцями Собору Чотирьох статей у пом'якшеній формі, які дістали назву Празьких компактатів 20. Далі відбулося визнання Сигізмунда королем Богемії та мовчазне визнання Яна Рокіцани новим архієпископом Празьким.

Чехи знову домоглися миру, однак результати навряд чи були варті тих пожертв, які нація склала впродовж стількох років. Єдиною видимою поступкою, на яку неохоче пішов Собор, але яку так і не схвалив папа, був дозвіл на причащання мирян келихом. Однак, з іншого боку, чехи невдовзі у суспільстві пізнього середньовіччя опинилися в ізоляції — у становищі, яке у найближчому майбутньому істотно стало їм на заваді.


Когось може здивувати, чому така жорстока революція проти середньовічного духовного ладу вибухнула саме в Богемії, а не в якійсь іншій країні. Фіскальна політика Іоанна XXII наскрізь просякнула церковні інституції всюди, а не лише в Богемії, і скрізь призвела до занепаду духовенства. Те, що революція виявилася такою жорстокою у Богемії, зумовлювалося головним чином релігійними причинами. За правління Карла IV Богемія була центром імперії, і всі духовні течії Європи зливалися у Празі та її єдиному на всю імперію університеті. Чеські інтелектуали бачили Кола ді Рієнцо, Петрарку та багатьох інших провідників тодішньої європейської думки. Досі дослідження зосереджувалося переважно на Яні Гусі — центральній особі чеської Реформації, а його реформаторська діяльність перебільшувалася. Однак ця його діяльність ніколи не досягла б такого розмаху без того підґрунтя, яке заклали численні представники чеського devotio moderna. У цих колах прагнення реформи було абсолютно щирим і зумовлювалося виключно релігійними мотивами. Як уже було показано, Міліч з Кромержижа навіть вирушив до Риму, щоб розгорнути перед папою конкретний план реформи всієї Церкви.

Соціальні й економічні причини великою мірою зумовили жорстокість богемського вибуху. У цій царині, однак, чехи були непоодинокі у пристрасному /181/ протесті проти середньовічного суспільного ладу. У зв'язку з переходом від раніше панівної старої аграрної економіки до нової грошової, друга половина XIV ст. стала критичним періодом для всієї Європи. Перехід не вдалося здійснити без спалахів насильства. Кола ді Рієнцо розпочав рух в Італії; слідом за ним Етьєн Марсель підняв паризьких ремісників проти знаті й одночасно Гійом Каль повів французьких селян проти панів. Навіть більше, ніж Франція, постраждала Англія, становище якої ускладнювалося втратами від війни з Францією. Це також пояснює появу й поширення в народі вчення Вікліфа. Добре відома жорстокість очоленого Вотом Тайлером та Джоном Боллом селянського повстання 1381 р. і та ганьба, якою воно вкрило Річарда II. У 1411 р. в Парижі збурений натовп, очолений предтечею французької революції Кабошем, уперше здобув Бастілію. У Німеччині безперервні війни між лігами міст і знаттю сповнили країну заворушеннями та заколотами.

Більше того, після відкриття покладів срібла Богемія стала найбагатшою країною Центральної Європи. Зазначена нерівномірність розподілу багатств мала призвести до якогось вибуху. Ситуація ускладнювалася національним питанням. Багатства головним чином зосереджувалися в містах, бюргери яких у переважній більшості були німцями. Аби отримати чітке уявлення про наростання ворожнечі між чеською більшістю та німецькою меншістю, яка володіла багатствами й мала невідповідний своїй кількості вплив, слід прочитати чеську віршовану хроніку Даліміла, написану в XIV ст. та жваво читану й переписувану протягом гуситського періоду. Такі ж почуття висловлені в латинському трактаті «Theutonicis bonum dictamen».

Щоб пояснити запровадження літургії чеською мовою, необхідно пригадати Кирило-Мефодіївську традицію. Вона ніколи повністю не зникала, хоч слов'янське богослужіння і було заборонене наприкінці XI ст. Канонізація Прокопа, який у 1204 р. заснував слов'янське Сазавське абатство, значною мірою відродила цю традицію, яку також можна прослідкувати і в новоукладених переказах про святих Кирила та Мефодія, Прокопа та Вацлава. Карл IV мав це усвідомлювати, коли просив дозволу папи на заснування кількох монастирів із слов'янським богослужінням. Папа дозволив заснувати лише один — Емаузи, і його ченці, коли настав час, приєдналися До чашників. У 1417 р. Якоубек, запроваджуючи літургію національною мовою, посилався на привілей, наданий Емаузам. Усе вищезазначене слід брати до уваги, щоб пояснити жорстокість чеської революції, скеровану проти середньовічного релігійного та суспільного ладу.


Сигізмунд не довго тішився своїм визнанням як король Богемії і наступного 1437 року помер. Королем було обрано його зятя, угорського короля Альбрехта Австрійського, але у 1439 р. він також помер, захистивши трон від зазіхань польського короля, чийого сина обрали його супротивники, Законним королем було визнано власного неповнолітнього сина Альбрехта, Владислава Погробка (1439-1457), але опікун Вацлава, імператор /182/ Фрідрік III Австрійський, тримав його поза межами Богемії. На щастя для країни, в 1448 р. енергійний молодий шляхтич Іржі з Подебрад захопив Прагу, поклавши край анархії. Він став провідником чашників, але скерував усю свою енергію на досягнення примирення з католиками. Обраний правителем королівства, він розгромив радикальних гуситів, здобувши їхню цитадель Табор у 1452 р. Йому вдалося привезти до Праги юного короля. Здавалося, розпочалася нова доба співробітництва між молодим католицьким королем та гуситським лідером, але ще раз втрутилася доля, і Владислав несподівано помер.

Коли Іржі з Подебрад було обрано королем (1458-1471), він продовжив свою політику примирення. Його сподівання на те, що Чотири статті, або компактати, що їх було прийнято Базельським собором, здобудуть також визнання папи, не здійснилися. У 1462 р. Пій II відкинув їх, а його наступник Павло II відлучив Іржі від церкви та позбавив королівства. Іржі, однак, енергійно захищав свої права проти зазіхань деяких бунтівних шляхтичів та угорського короля Матяша Корвіна (1458-1490). Останній, виступаючи виконавцем рішення папи, вторгнувся до країни, сподіваючись за допомогою своїх прихильників-католиків усередині країни стати королем Богемії. Він досяг певного успіху в Моравії та Сілезії, але Іржі з надзвичайною доблестю завдавав йому ударів у відповідь. Аби заручитися допомогою Польщі, він пішов на неабияку особисту жертву й відмовився від свого вимріяного плану, за яким один з його синів мав заступити його на троні й заснувати нову чеську національну династію. Він запропонував успадкування богемського трону Владиславові, синові польського короля Казимира IV. На жаль, йому не довелося насолоджуватися плодами своїх останніх перемог над бунтівною знаттю та угорським королем, бо у віці п'ятдесяти одного року він помер від водянки 21.

Іржі з Подебрад був одним із кращих серед чеських королів. З усіх сил він намагався вивести свою країну з тієї ізоляції, в яку її поставили гуситські війни. Він чітко усвідомлював, що із занепадом ідеї імперії та втратою папством свого престижу за роки схизми в Європі не залишилося жодної центральної влади, яка б користувалася достатнім авторитетом та мала досить сил, аби підтримати мир між християнськими князями й допомогти вирішити європейські політичні проблеми. З огляду на ці обставини, він запропонував утворити союз правителів на чолі з королем Франції. Головна роль цього союзу мала полягати у керівництві боротьбою проти турків та збереженні миру в Європі. Цей проект, свого роду союз націй, був, звичайно, передчасним. Але він, поза сумнівом, заслуговує на згадку, як цікава спроба реалізації в XV ст. ідеї, яка бентежила стількох державних діячів у XX ст.


Якщо впертий опір пап Чотирьом статтям оцінити у світлі подальших подій, то виявиться, що він був помилкою. Статті досить легко можна було примирити з католицьким віровченням. Двома головними пунктами, на яких наполягали чашники, були національне богослужіння та Святе Причастя /183/ під обома видами. Іншою помилкою була відмова Риму висвятити чашника Яна Рокіцану, обраного архієпископом Празьким. У глибині душі чашники були католиками, і якщо б їм надали ту підтримку, якої вони просили, вони скоріше за все змогли б відвернути поширення нового реформаційного руху — руху так званих Чеських або Моравських братів, що був продовженням радикального крила гуситів.

Духовним батьком цього руху був найвидатніший та найоригінальніший релігійний мислитель того часу Петро Хельчицький (бл. 1390-1460). Хоч систематичної освіти цьому дрібному шляхтичу з Південної Богемії і бракувало — він вкрай незадовільно знав латину, — його літературна діяльність була визначною в усіх відношеннях. Його надихали чеські реформатори — Томаш Штітний, Матвій з Янова та Ян Гус. Хельчицький намагався також зрозуміти вчення Вальдеса (П'єра Вальдо) та Вікліфа, але в своїй інтерпретації їхніх учень виявив велику оригінальність. Він дослідив їх у світлі Біблії та власного непохитного інтелекту, дійшовши висновків, в яких пішов значно далі за будь-кого з середньовічних релігійних мислителів. Він виклав ці висновки у численних догматичних і полемічних трактатах, багато з яких потім було втрачено, але головними його літературними та теологічними здобутками стали «Postilla» та «Sít’ Víry» («Невід Віри») 22.

Згідно з головною ідеєю, висловленою в його творах, лише перші християни правильно розуміли приписи Христа, викладені в Євангеліях. Усе, що пізніше було додано до вчення та способу життя первісної Церкви, є вигадкою антихриста. Тому справжній християнин повинен вірно слідувати Божим заповідям, запозиченим з Біблії у тому вигляді, як їх розуміє його власний розум, намагаючись відновити просту першопочаткову Церкву апостольських часів. Він має відкинути всі церковні традиції, подальші ускладнення богослужіння та церковну ієрархію, бо все це — принципи Римської церкви, яка вклоняється дияволу. Але й це ще не все. Справжній християнин має також відкинути політичний устрій держави та всі привілеї королів, можновладців і духовенства. Він не повинен коритися законам і вдаватися до судів, а понад усе він має заперечувати будь-яке застосування сили та війни. У цьому плані Хельчицький різко відрізняється від таборитів, які захищали свою віру мечем.

Твори Хельчицького проповідують свого роду християнський нігілізм у найпалкішому та найефемернішому вигляді. Але радикальний мислитель уникнув практичних наслідків свого вчення, здатного зламати весь соціальний та релігійний лад, наголошуючи, що найважливіша заповідь Біблії полягає у неспротиві злу. У цьому Хельчицький на кілька століть випередив російського мислителя Толстого. Таким чином, він напучував до пасивного сприйняття всіх кривд, що випадали на долю селян, які сам він так суворо засуджував.


Група побожних і палких слухачів проповідей Рокіцани про ідеали перших християн, які він виголошував у храмі Діви Марії перед Тином, /184/ незабаром зав'язала контакти з Хельчицьким і почала читати його твори, їхнім провідником став брат Григорій (помер 1474 р.), чернець слов'янського монастиря Емаузи в Празі, племінник Рокіцани. Тож сам Рокіцана, хоч і мимоволі, певною мірою спричинився до появи цього цікавого руху.

У своєму прагненні втілити ідеали перших християн Григорій та його послідовники, що називали себе «Спільнотою братії», сприйняли майже всі сповідувані Хельчицьким принципи, вважаючи, що вони відображали принципи поведінки перших християн. Вони також зробили з цього практичні висновки. Оскільки вони заперечували світську владу з усіма її «язичницькими звичаями та ладом», протягом першого періоду існування громади братчикам заборонялося обіймати цивільну посаду чи служити у війську. Брати набули організації взимку 1457-1458 рр., коли Рокіцана отримав для них від короля Іржі дозвіл поселитися у королівському маєтку Кунвальд і сповідувати там свою віру. До них незабаром приєдналися Хельчицькі брати, близькі послідовники релігійного мислителя, а також рештки таборитів і вальденсів 23.

Це привернуло увагу чашницького духовенства до Братів, і незабаром їх звинуватили у сповідуванні єретичних принципів. Рокіцані довелося втрутитися, і він умовляв брата Григорія та його прихильників облишити єретичні вірування. Король, прагнучи виявити свою ревність до правовір'я і в такий спосіб отримати від папи підтвердження компактатів, розпочав у 1461 р. переслідування Братів. Остаточно порвавши з чашниками, у 1467 р. Брати заснували власну організацію на чолі з трьома обраними священиками, яких висвятив вальденсіанський єпископ. Розпочалися нові гоніння, які тривали до останніх днів правління короля Іржі. Під кінець XIV ст. братові Лукашу (Луці) вдалося примирити різні напрямки серед Братів і довершити їх організацію як незалежної Церкви. Сувору дисципліну, сповідувану на початку існування Братів, було скасовано, і до їх складу почали приймати навіть тих кандидатів, які не могли відмовитися від своїх світських справ, тому чисельність громади швидко зростала.

Бажання відродити в церковному житті практики ранніх християн — характерна риса чеської Реформації. Це привело чеських реформаторів до зближення з християнським Сходом, де, на їхню думку, все ще переважало християнське життя у його первісному вигляді. У 1452 р. чашники розпочали переговори про унію з Константинопольською церквою. У листі звідти від 1452 р. «священикам і князям Богемії» також висловлювалося сподівання на унію з чеськими чашниками. Того ж року празька консисторія чашників відповіла на цього листа. Але падіння Константинополя в 1453 р. поклало край переговорам.

Те саме бажання відшукати Церкву, де все ще жили б традиції перших християн, спонукало Чеських братів відправити емісарів у східні землі в пошуках такої Церкви або громади. Результати цих експедицій невідомі. Один з емісарів, Мартін Кабатнік, залишив яскравий опис своєї подорожі «З Богемії до Єрусалима та Єгипту». Особливо докладною й цікавою є його розповідь про Каїр та Єгипет, а от про свої релігійні спостереження він /185/ написав дуже мало, мабуть, сповістивши про них свою Церкву в усній формі.

Учення Чеських братів, що грунтувалося на ідеях Хельчицького, було набагато радикальнішим та революційнішим, ніж учення чашників. Тому предтечею протестантської Реформації, або радше найсуворішої та доктринально найрадикальнішої її гілки — кальвінізму, була не чашницька Церква, як іноді вважається, а саме Брати. Унаслідок опору Риму католицькому за своєю суттю чашництву, коли до Чеських земель почало приникати вчення Лютера, більшість чашників, хоч у глибині душі й католиків, прийняли лютеранство.








Примітки


 1 Брат Карла IV, маркграф Моравський Ян Генріх, помер трьома роками раніше від самого імператора. Йошт став після свого батька маркграфом, інший син Яна Генріха, Прокіп, успадкував землі в Моравії, а третій син став єпископом Літомишлянським, а згодом патріархом Аквілейським.

 2 Найкращим дослідженням про Вацлавове правління в Німеччині все ще залишається праця Т.Лінднера: Lindner T. Geschichte des deutschen Reiches unter Konig Wenzel. 2 Bd. — Braunsweig, 1875-1878.

 3 Повний перелік джерел і бібліографію до історії правління Вацлава IV можна знайти в праці Ф.М.Бартоша (Bartoš F. M. Čechy v dobĕ Husovĕ, 1378— 1415. — Praha, 1947. — S. 450-458). Ha c. 459-474 автор подає всі наявні відомості про Вацлавових радників. Р.Голінка написав монографію з церковної політики Яна Енштейнського за понтифікату Урбана VI (Holinka R. Cirkevni politika Jana z Jenštejna za pontifikátu Urbana VI. — Praha, 1933).

 4 Підрахунки див. у кн.: Šimák J. V. Hus a doba pfed nim. — Praha, 1915. — S. 29.

 5 Ще в 1367 p. Міліч відправився до Риму, щоб захистити себе від звинува. чень, висунутих проти нього ворогами. У 1368 р. він представив папі Урбану V меморандум, де виклав свої ідеї про нагальність церковної реформи, що має розпочатися зі скликання загального собору. Див. чеську монографію про Міліча: Odložilík O. Jan Milič z Kroměříže. — Praha, 1924.

 6 Критичну розвідку про діяльність цього палкого реформатора та чеського патріота опублікував О.Одложилик (Odloźilik O. Štěpán z Kolína // Husitský archiv. — Praha, 1924. — Díl. 1). Детальнішу бібліографію див.: Ibid. — S. 46.

 7 П'ятсотріччя з дня народження Гуса було відзначено двома ґрунтовними Дослідженнями (Novotny V., Kybal V. Jan Hus, život a učení. — Praha, 1919-1931 (містить повну бібліографію); Sedlák J. Mistr Jan Hus. — Praha, 1915). Див. найважливіші англомовні праці про Гуса: Lützow F. von. The Life and Times of Master John Hus. — London.1909; Odložilík O. Wyclif and Bohemia. — Prague, 1937; Spinka M. John Hus and the Czech Reform. — Chicago, 1941; розвідку К. Крофта про Гуса (Cambridge Medieval History. — 1936. — Vol.8.). Вагомим внеском до вивчення Діяльності Гуса є також англомовна праця Манделла Крейтона (Creighłon M. History of the Papacy during the Period of the Reformation. — London, 1882); див. також більш ранні публікації Е. Джаллета, А. Г. Вратіслава, Е. Деніза, Г. Б. Веркмана; пор. також дослідження Д. С. Шаффа та популярну книгу про Гуса, написану Дж.Гербеном: Herben i. Huss and his Followers. — London, 1926.

 8 Є відомості, що на проповіді Гуса супроводжував член королівського почту — шляхтич Ян Жижка, якому пізніше судилося стати полководцем гуситів. /186/

 9 Детальніше див.: Odložilík О. Wycliffe's Influence upon Central and Eastern Europe // Slavonic Rev. — 1929. — Vol. 7.— P. 637-648, а також його коротеньку розвідку «Wyclif and Bohemia»; пор. також: Betts R. R. English and Czech Influences on the Hussite Movement // Transactions of the Royal Historical Society. — 1939. — Vol. 21. Вплив Вікліфа проникнув аж до Далмації, як це показав М.Брандт у своїй праці про вікліфіанську єресь і соціальні заворушення у Спліті наприкінці XIV ст. (Brandt M. Wyclifova hereza i socijalni pokret u Splitu krajem XIV st. — Zagreb, 1955).

 10 Гус наводив розлогі цитати з творів Вікліфа, особливо у своїй праці «Dé ecclesia». Й.Лозерт оголосив її плагіатом творів Вікліфа (Loserth J. Hus und Wiklif. 2. Aufl. — Berlin, 1925). Його критичність, однак, занадто сувора й несправедлива, оскільки не враховує середньовічну практику.

 11 Слід підкреслити, однак, що Гус не відмовляв тим, хто скоїв смертний гріх, у праві виконувати свої посадові обов'язки. Більшість звинувачень проти Гуса грунтувалася на його трактаті «Про церкву» («De ecclesia»), який його чеські противники привезли до Констанца. У попередніх творах Гуса не можна було знайти достатньо підстав для його засудження. Головними експертами були французькі вчені П'єр Д'Айлі та Жан де Жерсон.

 12 Нищівну критику ставлення Собору до Гуса можна прочитати в історії Соборів Гефеля, яку переклав Дом Леклерк (Histoire des Conciles. — Paris, 1916. — Ouvr. 7.— P. 329-337): «Huss etait-il coupable? Devant le supplice qu'on lui infligea et l'attitude qu'il observa, un grand nombre ont été troublés et ont eu peine á admettre que celui-lá fût digne ďun pareil traitement qui le subissait avec cette résignation...» («Чи ж винен Гус? З огляду на страту, якій його піддали, і на ворожість, на яку він наразився, на велику кількість прикращів і мук, які йому довелося зазнати, слід визнати, що він був гідний подібного ставлення, що його зносив з таким смиренням...» (фр.). — Ред.).

 13 В.Новотний та В.Кибаль у своїй ґрунтовній праці про Яна Гуса намагалися в багатьох відношеннях реабілітувати його. В.Кибаль дійшов висновку, що в більшості пунктів, коли не в усіх, вчення Гуса можна примирити з католицькою доктриною, якщо розглядати його в світлі тодішніх богословських диспутів, і якщо взяти до уваги ті надзвичайні обставини, в яких Гусу та іншим реформаторам доводилося думати й писати. Такий погляд не збігається з розглядом вчення Гуса, здійсненим раніше двома фахівцями-католиками (Lem A. Učení Mistra Jana Husi.— Praha, 1875; Sedlák J. Mistr Jan Hus. — Praha, 1915). Аргумент В.Кибаля заслуговує на глибше дослідження. Він щонайменше засвідчує, що вчені мають бути стриманішими, коли говорять про єретичне вчення Гуса. Див. також дослідження П. де Воогта: Vooght, P. de. L'Heresie de Jan Huss-Hussiana. — Louvain, 1960.

 14 Цікаві дані про ставлення Лютера до Яна Гуса та про місце, яке гусизм посідав у перший період Реформації, зібрав А.Краус у написаній ним чеською мовою праці про гусизм у тогочасній літературі (Kraus A. Husitství v literatuře prvních dvou století svých. — Praha, 1917. — Pt. 1. — S. 150). Слід зазначити, що твір Гуса «De ecclesia» був надрукований у 1520 р. з ініціативи Лютера. Його також було перекладено англійською (Transl. by D. S. Schaff. — New York, 1915) на відзнаку п'ятсотріччя з дня смерті Гуса. Нове видання здійснив С.Г.Томсон (Boulder, Colo.— 1956).

 15 Ієронім, більше гуманіст, ніж реформатор, приятелював з Поджіо Браччоліні, котрий описав вдачу Ієроніма й висловив своє захоплення тією мужністю та гідністю, з якими його друг помер на вогнищі. /187/

 16 Певною мірою це було логічним наслідком обмеження привілеїв духовенства, яке до того часу мало на це виключне право.

 17 Історія гуситських фракцій упродовж 1415-1418 рр. дуже складна. Її ретельно проаналізував у своєму дослідженні Г.Камінський (Kaminsky H. Hussite Radicalism and the Origins of Tábor 1415-1418 // Medievalia et Humanistica. — 1956. — Vol. 10. — P. 102-130. Ця праця містить і повнішу бібліографію з історії гусизму.

 18 Мікулаш, який відіграв визначну роль протягом першого етапу боротьби, невдовзі помер через нещасний випадок. Існує вичерпна біографія та дослідження про Яна Жижку (Неутапп F. G. John Žižka and the Hussite Revolution. — Princeton, 1955). Ця книжка містить також вельми детальну бібліографію з його діяльності та з історії гуситських війн (Р. 499-507). Автор книжки позбавлений упереджень, характерних для чеської національної традиції, і його оцінка Жижки як людини та воїна є досить поміркованою. Пор. скрупульозну та виважену рецензію на його книгу, написану О.Одложиликом з Пенсільванського університету (Speculum. — 1956. — Vol. 31. — P. 381-384). На c. 383 рецензент подає стислі оцінки Жижки, що належать трьом видатним чеським історикам — Ф. Палацькому, В.В. Томеку та Й.Пекаржу (Žižka a jeho doba. — 2 ed. — Praha, 1933. — Dil.3); пор. також: UrbánekR. Jan Žižka // Slavonic Rev. — 1924. — Vol. 8. Соціальні та революційні аспекти гусизму були досліджені двома чеськими істориками за нової влади (Macek J, Husitské revoluční hnutí.— Praha, 1952. — Díl. 2; Graus G. Městská chudina v době předhusitské — Praha, 1949).

 19 Детальніше див.: Неутапп F. G. The National Assembly of Čáslav // Medievalia et Humanistica. — 1952. — Vol. 7. — P. 32-55.

 20 «Компактати» мають такий зміст: І. Святе Причастя має вільно надаватися під обома видами всім християнам у Богемії та Моравії, а також усім тим, хто перебуває поза їхніми межами, але сповідує віру цих країн. II. Усі смертні гріхи каратимуться та викорінюватимуться тими, чия посада пов'язана з таким повноваженням. III. Слово Боже має вільно та правдиво проповідуватися священиками Божими та достойними дияконами. IV. Священик у часи закону благодаті не повинен претендувати на жодні мирські володіння.

 21 Добу Іржі з Подебрад найретельніше вивчив чеський історик Р.Урбанек (UrbánekR. Věk poděbradský // Novotný V. České dějiny. — Praha, 1915-1930. — Č. 3. Díl. 1-3. Неслов'янським історикам стануть у пригоді бібліографічні вказівки О.Одложилика та Г.Маркграфа: Odložilik O. George of Podebrady and Bohemia to the Pacification of Silesia — 1459 //University of Colorado Studies. Ser. B. — Vol. 1. — N 3. — P. 265-288; Markgraf, H. Ober Georg's von Podiebrad Project eines christlichen Volker-bundes zur Vertreibung der Turken aus Europa und Herstellung des allgemeinen Friedens innerhalb der Christenheit // HZ — 1869. — Bd. 21. — S. 245-304.

 22 Про численні твори Хельчицького та їх видання див.: Jakubec Jan. Op. cit. — S. 463-500. Німецький переклад його «Невода Віри» зробив Ц. Фоге (Cheltschizki P. Das Netz des Glaubens. — Dachau, 1924).

 23 Головним джерелом з історії Братів є їхні Акти або Архіви, 13 томів яких зберігаються в Герренгуті. Вони були частково опубліковані (Bidlo J. Akty Jednoty bratrské // Prameny dějin moravských. — Praha, 1915). Головні праці з історії Братів: Gindely A. Geschichte der böhmischen Brüder. —Praha, 1857; 1858; Goll J. Quellen und Untersuchungen der böhmischen Brüder. — Praha, 1878; 1882; нове видання книги И.Ґолля здійснене К.Крофтою (GollJ. Chelčický a Jednota XV století. — Praha, 1916; Müller J. Th. Geschichte der bohmischen Brüder. — Herrenhut,1922-1931. — Bd 1-3); нове чеське видання праці Й.Мюллера здійснив Ф.М.Бартош (Müller J. Th. Dějiny Jednoty bratrské. — Praha, 1923; Říčan R. Jednota bratrská. — Praha, 1956).





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.