Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ IX

РУСЬКІ КНЯЗІВСТВА, ПІДНЕСЕННЯ ЛИТВИ Й МОСКВИ, ЯГЕЛЛОНСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ


Німецькі військові ордени та північні руські князівства — Галичина, Волинь і Латинський Захід — Литва та Руські князівства — Рання історія Москви — Дмитрій Донський — Ягайло Литовський, Москва і Польща — Нагода для Вітовта об'єднати руські землі навколо Вільна Литва та Польща — Релігійні плани Вітовта — Великий князь Василій I і візантійський імператор — Нетривкий успіх Вітовта



Зовнішні чинники, що в XIII та XIV ст. так часто втручалися у справи Польщі, справили потужний вплив і на історію її східних сусідів — русів. Експансія племен з узбережжя Балтики у напрямку земель, на які претендували руси, почалася ще за Київської доби. Аби зупинити просування балтійських литовців з леттами і фінських естів углиб руських земель, Ярослав Мудрий (1019-1054) мав ужити енергійних заходів і, зокрема, заснувати Дорпат (Юр'єв). Але ще більша небезпека для руських князівств постала з Півночі.

На початку XIII століття орден Лицарів Меча (Fratres militiae Christi), званих ще мечоносцями, започаткований у 1202 р. для місіонерської діяльності серед північних язичників, розквартирувався у гирлі Двіни. З міста Риги (закладеного в 1198 р.), важливого центру німецьких місіонерських заходів, вони почали просуватися до руського Полоцького князівства. В ході численних сутичок з рицарями слов'яни втратили Дорпат, і на деякий час навіть Псков та Ізборськ мали визнати зверхність ордену.

Коли у 1237 р. Лівонські Лицарі Меча об'єдналися з Тевтонським орденом, що вже міцно утвердився в Пруссії, на півночі сформувався сильний німецький осередок, який загрожував не лише місцевому язичницькому населенню, але й далі — православним слов'янам. Більше того, інший германський народ, шведи, розпочав експансію у Фінляндії і позирав завидющим оком на Новгород.

Німецьке завоювання значної частини Балтійського узбережжя в XI-XII ст. також мало серйозні економічні наслідки для Новгорода. Нові німецькі міста — Любек, Штральзунд, Вісмар, Росток, Грейфсвальд і Люнебург — так звані «вендські» члени могутньої купецької Ганзейської ліги, перебрали від русичів багату торгівлю з Прибалтикою, Англією й рештою Західної Європи. Засновані на Балтиці нові міста — Ревель, Нарва, Або, Виборг, — також стали серйозними суперниками Новгорода й Пскова. Усі ці процеси /189/ відбувалися в найфатальнішу мить, коли до руських земель ринули татарські орди. Нездатний реально оцінити нову азіатську загрозу, Захід не надав жодної допомоги; натомість до загального сум'яття на Русі додався ще й новий натиск з Півночі.

Є певні свідчення, що Русь обурювалася цією ворожою інтервенцією з боку Заходу. На початку XIII ст. почала проявлятися антизахідна ментальність, відсутня за Київської доби 1.

Перший великий конфлікт між русичами й Заходом стався в 1240 р., тому самому, який позначений остаточним завоюванням Русі монголами. Завдяки енергійному Олександрові, князю Новгородському і (з 1252 р.) Володимирському, просування шведів було зупинено на річці Неві, внаслідок чого герой битви став прозиватися Невським. Двома роками потому Олександр ущент розгромив тевтонських рицарів у битві на Чудському озері, так що принаймні Новгород і Псков були врятовані.


Крім Новгорода, було ще одне князівство, яке завдяки своєму розташуванню уникло найгірших наслідків татарського панування і також було відкрите для західних впливів, а саме князівство Галицько-Волинське. Ця територія, малозначна у Х-ХІ ст., почала відігравати дедалі більшу роль з другої половині XII ст., коли численні втікачі від половецьких набігів на сусідні південні князівства шукали тут більшої безпеки. Уперше Галичину й Волинь об'єднав князь Роман (1199-1205), син Мстислава II Київського. Йому, однак, довелося захищати свої амбітні політичні плани від могутніх та заздрісних західних сусідів — поляків та угорців. Він несподівано помер під час боротьби з поляками, перед тим підпорядкувавши своїй владі Київ.

По Романовій смерті на пропозицію його вдови угорський король Андрій II проголосив себе протектором двох її неповнолітніх дітей, Данила та Василька. Угорці вже володіли провінцією, відомою нині як Закарпатська Русь, слов'янське населення якої розмовляло тією ж мовою, що й жителі Галицько-Волинського князівства. Угорці будь-що прагнули поширити своє панування на слов'янські землі, що лежали за Карпатськими горами. Скориставшись нагодою, Андрій II окупував столичне місто Галич і прийняв титул «Короля Галичини й Володимири» (Lodomiria = Волинь), титул, що його угорські королі носили до 1918 р., як і титул «Короля Сербії, Боснії та Болгарії». Далі син Андрія Коломан був коронований на короля Галичини. Союзник і тесть Андрія Лешко Краківський окупував Перемишль та Берестя, залишивши решту Галичини угорцям, а частину Волині — синам Романа. Чвари між угорцями й поляками призвели до завоювання Галичини Мстиславом, ще одним представником династії Рюриковичів.

Усю Галичину й Волинь знову об'єднали Романові сини Данило й Василько, їм вдалося не лише встановити свій контроль над усією Волинню, а й вигнати з Галичини князя Ростислава, зятя угорського короля (1245 р.). А проте, з огляду на татарську загрозу, Данило намагався підтримувати добрі стосунки з Польщею та Угорщиною, а також звернувся по допомогу До папства. Інокентій IV (1243-1254 рр.) пообіцяв організувати /190/ хрестовий похід проти татар. Данило погодився перейти до римо-католицтва і в 1253 р. був коронований на короля Галичини короною, яку надіслав папа. Але коли Данило побачив, що папа неспроможний дотриматися своєї обіцянки, і жодної допомоги латиняни не надають, він поступився опозиції, що постала в краї внаслідок його спроби укласти союз із папством, і зрікся цього союзу. У своїй боротьбі проти татар та в спробах визволити Київ Данило міг розраховувати тільки на власні сили. Він не досяг успіху у своїх відважних заходах і 1264 р. помер.

Після смерті Данила та його брата Галицько-Волинська земля невдовзі стала об'єктом інтриг та домагань зажерливих сусідів — Польщі, Угорщини й Литви, які чекали лише сприятливої нагоди розділити князівство між собою. З іншого боку, Данилові сини не приховували своїх прагнень поширити свою владу на угорські, польські та литовські землі. Особливо це стосується найенергійнішого з них, Лева, який заснував місто Львів. Після згасання династії Романовичів знать обрала королем польського князя Болеслава-Юрія, родича попередніх правителів. Заздрісні сусіди скористалися незадоволенням, яке викликало правління нового князя-католика серед його православних підданих. У 1340 р. Болеслава-Юрія отруїли прихильники литовської кандидатури. Втручання польського короля Казимира III, що діяв спільно з угорським королем, уклавши з ним таємну угоду (1339 р.), позбавило князя-литовця можливості отримати повністю все князівство. З 1349 р. до першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина становила частину Польського королівства, а Волинь увійшла до складу Литви.


Роль Литви в історичному розвитку Русі й Польщі тісно пов'язана з утвердженням німецької військової державності на Балтиці. Під натиском Тевтонського ордену литовцям, доти поділеним на численні племена, вдалося досягти певної єдності, а оскільки шлях на північ і захід їм перетяли тевтонці та інші німецькі колоністи, то вони почали просуватися на південь.

Цю експансію на теренах Русі заохочував перший відомий Литовський князь Міндовґ (Міндаугас, бл. 1240-1263). Йому вдалося заволодіти так званою Чорною Руссю — територією у верхів'ях Німану та його приток з містами Новогрудком, Гродном, Волковиськом і Слонімом, а також Полоцьким князівством, яке було дуже роздроблене. Свою резиденцію Міндовґ улаштував у Новогрудку. Аби захиститися від Тевтонського ордену, що готував проти нього хрестовий похід, він прийняв християнство і, як свого часу Данило Галицький, отримав корону від папи Інокентія IV (1251 р.). Зміцнивши свою владу, Міндовґ, однак, повернувся до язичництва. Він виявився досить розумним, аби поцінувати той новий політичний лад, який він знайшов у руських землях, і це допомогло йому зміцнити свою владу і в рідній Литві.

Цю політику експансії на теренах східних слов'ян продовжили протягом XIV ст. Міндовґові наступники. Гедимін (1316-1341), який став справжнім засновником нової державності литовців, поширив свою владу на Мінське, Туровське, Пінське й Вітебське князівства та на все середнє Подніпров'я. /191/ Він переніс свою резиденцію до Вільни, що стала центром нової Литовської держави. Його син Ольгерд (Альгірдас) (1341-1377) разом зі своїм братом Кейстутом марно намагався позбутися німецької загрози. Проте він досяг більшого успіху у своїй експансії на півдні і проникнув до Чернігово-Сіверського регіону на Десні. Він поступився полякам Галичиною, але зміг утримати Волинь. Звідти він проник на Поділля і після перемоги над татарами (1368 р.) підкорив решту терену Київського князівства. Йому вдалося поширити свою владу з Поділля до Причорномор'я. Смоленські князі, а на певний час навіть псковські, визнали його зверхність. Його вплив сягнув Тверського князівства і зупинився лише під мурами Москви.

Цю незмірну експансію вдалося здійснити не лише силою зброї, а й унаслідок того, що руські князі зустрічали литовців як своїх визволителів з-під татарського ярма. Союз з Литвою посилив і їхній опір натиску Тевтонського ордену на півночі. Таким чином, у 1238-1386 рр. майже всю Південну та Західну Русь було зібрано докупи в одне могутнє політичне ціле. Литовські князі певною мірою відродили Русь Олега, Володимира та Ярослава Мудрого. Тільки центром її був тепер не Київ, а Вільна (Вільно).

Це було вельми цікавим явищем, тим більше що литовські правителі залишили непорушною політичну, релігійну та адміністративну організацію в більшості руських князівств, які визнали їхню зверхність. Лише деякі західноруські землі ввійшли до складу власне Литви, а князівствами Полоцьким, Вітебським, Смоленським, Київським, Волинським, Подільським та Чернігово-Сіверським, як і раніше, продовжували правити руські князі династії Рюриковичів, тільки тепер вони визнавали верховну владу литовських князів, сплачували їм данину і надавали військову підтримку.

Литовці все ще були язичниками і залюбки сприйняли розвиненішу цивілізацію, яку вони застали в новонабутих землях. Багато представників литовської знаті прийняло православну віру, через шлюби вони породичалися з руською знаттю та перейняли руські звичаї. Невдовзі старослов'янська мова у її західноруському варіанті стала офіційною мовою литовського двору, якою послуговувалися в адміністративному, законодавчому й судовому справочинстві. Суто руські титули й посади, що виникли Ще за доби Київської Русі у міському та земському врядуванні, з'явилися у власне литовських землях, а литовська знать звалася тепер, за руським прикладом, боярами. Давньоруське законодавство у тому вигляді, як воно розвинулося в Київській державі, було прийняте й литовцями і згодом лягло в основу першого Литовського статуту, виданого в 1529 р. Навіть Вільна, столиця нової держави, здебільшого обрусіла.

Якби це становище, що характеризувало еволюцію Литви в XIV ст., збереглося в столітті наступному, то Литва, Південна та Західна Русь стали б свідками феномену, подібного до того, що розвинувся в Київській Русі протягом X та XI ст., коли нею правила скандинавська верхівка. Литовські Династія і народ ішли до об'єднання всієї Русі та злиття з місцевою людністю в єдине політичне й національне ціле. /192/

Ольгерд, здається, мав на меті поширити свою владу і на східноруські князівства, які все ще перебували під монгольським ярмом. Історія ж мала засвідчити, що руським землям, зрештою, судилося бути об'єднаними не навколо Вільни, резиденції князів Литовських, а навколо Москви й князів тамтешніх, які за часів Ольгерда поступово перебирали владу над східно-руськими князівствами 2.

Піднесення Москви — це захоплююча притча 3. Уперше в історії місто згадується під 1147 р. як заїжджий двір ростово-суздальських князів, але як місто воно фігурує лише з 1156 р. У ті часи були зведені перші дерев'яні будівлі Кремля. До середини XIII ст. Москва залишалася незначним прикордонним містом і фортецею на північному рубежі Володимиро-Суздальського князівства. Її справжня історія розпочалася лише близько 1263 р., коли герой Невської битви, князь Новгородський і Володимирський Олександр за традицією династії Рюриковичів залишив місто разом з його землями своєму наймолодшому синові Данилу (1263-1303). Як наймолодший син, Данило мав задовольнитися найменшою часткою батькового князівства. Єдина її перевага полягала в тому, що це була густозаселена земля. Вона містилася на перехресті важливих річкових шляхів, а її віддаленість від центру монгольської влади давала певний захист від спустошливих набігів кочівників. У пошуках безпеки від цих вторгнень селяни воліли замешкати на терені невеликого нового князівства.

Данило розширив свою територію за рахунок успадкованого від свого небожа Переяславського князівства, а його син Юрій (1303-1325) ще додав дещицю земель, відвойованих у Рязанського та Смоленського князівств. Юрій першим став змагатися за титул великого князя, який належав тоді найстаршому з Рюриковичів князю Михайлові Тверському. Михайло розбив його, але Юрій досяг більшого успіху, звернувшись по допомогу до татар. Проте він поплатився своїм життям і в 1325 р. у ханській резиденції був убитий сином Михайла Дмитрієм. Криваву чвару з тверськими князями продовжив брат Юрія Іван (1325-1341), який знову переміг за допомогою татар. Олександра Тверського і його сина стратив хан; така сама доля спіткала Дмитрія та його батька Михайла. Титул великого князя отримав Іван Московський, примусивши Тверське, Рязанське та Суздальське князівства визнати свою верховну владу.

Завдяки економічному добробуту своєї держави, Іван потроїв її розміри шляхом купівлі земель і міст в інших князівствах. Збіднілі князі Углицький, Бєлозерський та Галицький, мабуть, неспроможні сплатити данину татарам, змушені були продати володіння Іванові. Таким чином, московит значно розширив свої володіння та владу у північному напрямку.

Приваблені ліберальністю Івана, численні бояри кинули служити своїм князям і перейшли на службу до великого князя. Іван знав, як заручитися їхньою вірністю, коли надавав їм щедрі привілеї. Він також викуповував у татар тисячі руських полонених і оселяв їх на своїй території; ця практика виявилася для великого князя особливо корисною. За свій хист у фінансових та господарчих справах Іван дістав прізвисько Калита (гаманець). /193/ Завдяки багатим подарункам, якими він осипав хана та своїх придворних, а також своєму ницьому й жалюгідному плазуванню перед монгольськими сюзеренами, Іван Калита для себе та своїх наступників домігся від хана Узбека, який виявляв до нього особливу прихильність, важливого привілею на збір данини, що її підлеглі руські князі мали сплачувати монголам. Цей привілей приніс велике полегшення руському населенню, оскільки наїзди монгольських баскаків часто виявлялися дуже обтяжливими. Завдяки такій прихильності з боку татарських ханів престиж великих князів московських значно зріс і водночас відкрив перед ними нові можливості для збирання руських земель навколо свого князівства.

Зміцненням своєї влади московські князі завдячували не лише прихильності ханів, а й більшою мірою підтримці Руської Церкви. Захопивши в середині XIV ст. столицю Суздальського князівства, Володимир, Калита домігся ще одного великого успіху. Тут була резиденція Київського митрополита, який у 1299 р. залишив своє зруйноване місто. Митрополит Петро, русич за походженням, часто відвідував Калиту в Кремлі, де й помер у 1326 р. Його наступник, грек Феогност, остаточно переніс свою резиденцію до Москви. Перетворення Великого князівства Московського на духовного спадкоємця Києва, центру Руської православної Церкви, стало подією величезної ваги. Митрополит Руської Церкви був єдиним символом єдності всієї Русі, поділеної тоді на численні князівства, деякі з яких перебували під польським і литовським суверенітетом. Москві посміхнулося щастя, і вона стала, таким чином, символом цієї єдності. Іван Калита мав досить кмітливості, щоб скористатися з цієї нагоди. Він прибрав собі титул «Великий князь Володимирський і всієї Русі».

Нова загроза постала після того, як наступник Калити Семен (1341-1353) помер під час епідемії чуми разом зі своїми двома синами та братом Андрієм. Його брат і спадкоємець Іван II Лагідний (Кроткий) (1353-1359), який залишився в живих, виявився менш здібним правителем. На щастя, новий митрополит Олексій, який сам був вихідцем із боярського роду (майбутніх Плещеєвих), мав необхідні здібності для управління державою і зміг узяти справи князівства в тверді руки. Коли Іван II раптово помер, залишивши по собі лише молодшого сина Дмитрія, Москва, здавалося, була на краю загибелі. Утім, закладені Іваном І Калитою підвалини виявилися міцними. Бояри, які мали велику користь із добробуту князівства, стали рішучими прихильниками юного Дмитрія, зрозумівши, що їхній власний інтерес пов'язаний з наявністю єдиного правителя на чолі квітучої держави.


Попри те, що в 1359-1363 рр. великокнязівський титул тимчасово перебрав Суздаль, бояри не облишили служби молодому князю Московському. За неповноліття Дмитрія митрополит Олексій виявив здібності талановитого дипломата і блискучого керівника. Йому вдалося перешкодити намірам Ольгерда Литовського здобути власну митрополію для своїх православних підданих. Ольгерд спершу підтримував ченця Феодорита, якого болгарський патріарх Тирновський призначив митрополитом Київським. /194/ Відмовившись визнати авторитет Олексія, якого Константинопольський патріарх Філофей (1354-1355) призначив «митрополитом Київським та всієї Русі», Ольгерд домігся від патріарха висвячення на митрополита Київського Романа, родича своєї дружини. Обидва митрополити претендували на владу над усіма Руськими землями. Синод 1356 р., скликаний патріархом Каллістом І (1355-1363), розділив і розмежував їхню юрисдикцію, надавши Романові титул «Митрополита Литовського» і підтвердивши Олексіїв титул митрополита Київського та всієї Русі. Роман продовжував здійснювати юрисдикцію над руськими землями, але Олексію вдалося обмежити його діяльність і домогтися від патріарха ліквідації Литовського митрополичого престолу після Романової смерті у 1361 р. Олексій, перебуваючи в Москві, знову став митрополитом усіх православних русичів як у Литві, так і поза її межами.

Підтриманий московськими боярами, Олексій, який користувався великою повагою при ханському дворі, докладав зусиль до повернення великокнязівського достоїнства онукові Івана Калити. Зрештою йому це вдалося, і в 1363 р. молодий Дмитрій, попри заперечення суперників, отримав у резиденції хана Сараї ярлик (офіційний татарський документ) на підтвердження свого великокнязівського титулу.

За підтримки свого численного боярства юному Дмитрію вдалося захопити Володимир і розбити свого суздальського суперника. Мир було скріплено шлюбом Дмитрія з дочкою великого князя Суздальського. Хоч Дмитрій дозволив своєму тестеві зберегти титул великого князя, сам він відтоді діяв як єдиний великий князь усієї Русі. Він втрутився в усобицю між ростовськими князями і за допомогою митрополита Олексія та Сергія, ігумена Троїцького монастиря й одного з найпопулярніших російських аскетів і святих, примусив брата, великого князя Суздальського повернути Нижній Новгород законному спадкоємцеві. Для надання політичному рішенню великого князя Московського додаткової сили, вдруге було застосовано церковну санкцію 4.

Саме в цей час Дмитрій мав протистояти спробам великого князя Литовського Ольгерда об'єднати всю Русь навколо Вільни. Литовська загроза була тим серйозніша, що Ольгерд перебував у союзі зі своїм тестем Михайлом Тверським, ще одним претендентом на великокнязівське достоїнство. Тричі литовці разом зі своїм союзником вторгалися на московську територію, але щоразу безуспішно. Зверхність великого князя Московського в Східній Русі вперше було продемонстровано сучасникам у 1375 р., коли Дмитрій з'явився під Твер'ю у супроводі військ дев'ятнадцяти східноруських князів, посилених загонами з Новгорода. Михайло Тверський був змушений капітулювати. Йому було дозволено зберегти титул великого князя, одержаний від хана, але лише як «молодшому брату великого князя Московського». Становище Дмитрія було вже настільки міцним, що він міг нехтувати претензіями на блискучий титул великого князя Московського з боку князів Суздаля, Твері або Рязані, які всі змушені були визнати його верховну владу. Для нього було важливішим послабити Твер вилученням /195/ частини цього князівства з безпосереднього підпорядкування місцевому князю та отримати від нього обіцянку військової допомоги Москві проти її ворогів, хай навіть це будуть литовці або татари.

Невдовзі московська зверхність була продемонстрована ще промовистішим способом. Імперію Золотої Орди знову охопила криза. Численні грабіжницькі експедиції розгнузданих татарських зграй на руські терени змусили східноруських князів вдатися до помсти. Руські воїни під проводом Дмитрія наважилися просунутися аж до Казані. Особливого успіху в боротьбі проти татар Дмитрій досяг у 1378 р. на річці Оці. Мамай, могутній «ханотворець», який і сам став ханом, підготував великий похід проти Москви та її союзників. Хан уклав союз із литовцями, очолюваними Ольгердовим сином Ягайлом (Ягеллом) і вдерся на Русь з величезним військом. У годину небезпеки Дмитрій звернувся до національних і релігійних почуттів русичів. Перш ніж виступити на чолі свого 150-тисячного війська, зібраного з усіх східних князівств, крім Рязані та Новгорода, Дмитрій прибув до Троїцького монастиря, щоб отримати благословення найшанованішого руського релігійного діяча, ігумена св. Сергія. Битва на Куликовому полі (1380 р.) біля річки Дон є однією з найвікопомніших подій в історії Московії 5. Це була перша руська перемога над гнобителями, яка справила щонайглибше враження на тогочасних руських людей і забезпечила Дмитрію прозвання Донського. Утім, ця перемога не була вирішальною. Через два роки Дмитрій мав знову підкоритися татарам, коли вбивці та наступникові Мамая могутньому Тохтамишеві вдалося дійти аж до Москви, здобути її та зруйнувати. Великий князь мусив знову засвідчити покірність і сплачувати данину, але він довів, що татар можна розбити, і що їхню владу можна повалити спільними зусиллями всієї Русі під умілим керівництвом. Достопам'ятна битва забезпечила Москві ще більшу пошану, і з благословення Церкви почали міцнішати національні почуття, які навряд чи існували за часів поневолення. Ці почуття знайшли вияв у тогочасних оповідях і поемах, «Сказанні про Мамаєве побоїще» та «Задонщині».

Перед смертю Дмитрій Донськой зробив ще одне важливе нововведення в московську політичну традицію. Хоч принцип первородства при успадкуванні великокнязівського титулу вже фактично був запроваджений У Москві, старий порядок престолонаслідування, за яким вотчина ділилася на уділи між живими синами, все ще був чинним. У своєму заповіті Дмитрій також відвів своїм синам уділи, але найважливіший і найбільший уділ з великокнязівським достоїнством він залишив за своїм.найстаршим сином. Таким чином, монархічний принцип, який поступово приймався Москвою, значно посилився. Це був ще один важливий крок на шляху до самодержавства великих князів, яке утвердилося за наступних поколінь.


Дмитрій Донськой добре усвідомлював переваги, що їх обіцяли дружні стосунки з Литвою. Показавши Ольгердові свою силу, він, імовірно у 1371 р., влаштував шлюб свого брата Володимира з Ольгердовою дочкою і намагався підтримувати добрі стосунки з деякими литовськими князями. /196/

По смерті Ольгерда в 1377 р. Дмитрій висунув надзвичайно сміливий план, подробиці якого з'ясувалися лише недавно. Цей план засвідчує його здібності як державного діяча.

Дмитрій уклав з Ольгердовою вдовою та її сином Ягайлом, більше відомим як Ягелло (1377-1434), договір, за яким останній мав одружитися з дочкою Дмитрія. Листування, пов'язане з укладенням цієї угоди, було втрачене. В архіві великих князів Московських нещодавно було віднайдено зроблену в 1626 р. копію документа, який розкриває не лише існування такої угоди, але й головні його умови.

У збереженій копії цього цікавого документа читаємо: «Грамота великого князя Дмитрея Ивановича и великие княгини Ульяны Олгердовы, докончанье о женитьве великого князя Ягайла Олгердова, женитися ему у великого князя Дмитрея Ивановича на дочери, а великому князю Дмитрею Ивановичу дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, быти въ их воле и креститися в православную веру и крестьянство свое объявити во все люди» 6.

Якби цей план було здійснено, історія Русі та Східної Європи могла б піти зовсім іншим шляхом. Можливо, він прискорив би об'єднання всіх руських земель в одну могутню державу та визволення решти території Русі з-під татарського ярма, запобіг би поширенню ворожості руського Сходу до латинського Заходу і надав би полякам — найближчій і найрозвинутішій у культурному плані західнослов'янській нації — кращу можливість мирно передати західноєвропейську культуру православним русичам.


Проте планам Дмитрія не судилося здійснитися. Литовців приваблювали не лише можливості, що відкривалися перед ними в руських землях, але й Польща, здатна запропонувати своїм язичницьким сусідам культуру, вищу за культуру руських князівств.

Поки великий князь Литовський стояв на роздоріжжі, обмірковуючи вибір між Руссю з православ'ям та Польщею з римо-католицтвом, у Польщі склалася нова ситуація, яка спонукала поляків докласти всі свої дипломатичні здібності, аби привернути Ягайла на свій бік.


Зростаюча з боку Тевтонського ордену небезпека коштувала полякам Померанії з Данцигом. Видатний польський король Казимир III мав змиритися з цим, а його угорський наступник Людовік Анжуйський майже нічого не зробив для поліпшення ситуації. По смерті Людовіка, за угодою з польською знаттю, його десятирічна дочка Ядвіга була коронована на «Короля Польщі» (1384 р.). Польська знать, прагнучи знайти сильного союзника проти німців, переконала юну королеву, вже заручену з Вільгельмом Австрійським, одружитися з Ягайлом Литовським. Цей шлюб (1386 р.) не лише поклав край польсько-литовському суперництву за Галичину й Волинь, але й привів до персональної унії між двома країнами. Ягайло відвернувся від Москви і замість того, щоб прийняти православ'я, пообіцяв — у Кревському договорі 1386 р. — стати римо-католиком, навернути в католицьку /197/ віру весь свій народ, надати в розпорядження Польщі литовське військо та об'єднати свої землі з Польщею 7.

На рішення Ягайла вплинуло те, що Тевтонський орден загрожував не лише Польщі, а й Литві. Сам він набув гіркого досвіду в стосунках з орденом. Його сходження на литовський престол після смерті батька Ольгерда не обійшлося без кровопролиття. Аби завадити своєму дядькові Кейстуту прибрати після Ольгердової смерті великокнязівський титул, Ягайло був змушений укласти таємний договір з Тевтонським орденом, пожертвувавши литовською провінцією Жемайтією та визнавши зверхність ордену.

Ягайлові вдалося перехитрити Кейстута, який помер у литовській в'язниці, та ув'язнити ще одного свого суперника — двоюрідного брата Вітовта (Вітаутаса). Але останньому вдалося втекти з полону і знайти притулок в ордену. Коли ж Вітовт пообіцяв ордену подальші територіальні поступки і заявив про своє бажання не лише охреститися, а й стати орденським васалом, великий магістр відвернувся від Ягайла і став допомагати Вітовту повернути вотчину. Лише примирення двох двоюрідних братів за ініціативою самого Ягайла (1384 р.) врятувало Литву від перетворення на васала ордену. Можливо, саме цей досвід стосунків з орденом спонукав Ягайла відкинути пропозицію Москви і погодитися на обіцянки Польщі. Це рішення завдало дуже серйозного удару політичним планам ордену, але воно перетяло литовцям той шлях, яким кількома століттями раніше пішли скандинавські варяги. Литовська династія прийняла римо-католицтво, і народ мав наслідувати приклад Ягайла, який у хрещенні прийняв ім'я Владислава.

Слід було чекати, що внаслідок цих подій ворожнеча Москви й Литви посилиться. Москва, здається, саме з тих пір отримала право виступати не лише як політичний центр усієї Русі, але також як єдиний захисник руського православ'я проти латинства.


Такий процес, однак, не відбувся одразу з Ягайловим прийняттям римо-католицтва й укладенням польсько-литовської унії. Попри все це, ідея взаємодії Москви й Литви все ще мала численних прихильників у Східній Русі. У Литві Ольгердова ідея об'єднання руських князівств навколо Вільни знайшла нового речника в особі Ягайлового двоюрідного брата Вітовта 8.

Після примирення з Ягайлом Вітовт (1384-1430) одержав від свого Двоюрідного брата в уділ важливі руські землі з Берестям, Дорргичином, Мельником, Бєльськом, Шарашем, Кам'янцем, Волковиськом та Гродном. За порадою Ягайла, Вітовт прийняв православ'я — обставина, що значно збільшила його популярність серед православних підданих. Це, здавалося, вказувало на те, що Вітовт збирався присвятити себе політиці подальшого просування вглиб руських земель.

Укладення Кревської унії між Польщею та Литвою (1386 р.), однак, змінило плани Вітовта. Він мав визнати унію, і для того, щоб засвідчити одностайність династії, дозволив охрестити себе разом з двоюрідним братом за римським обрядом, зберігши, однак, ім'я Олександр, яке прибрав у православ'ї. Але Вітовту ніколи не подобалась унія з Польщею, і хоч Ягайло /198/ призначив свого брата Скиргайла своїм представником у Литві, Вітовт невдовзі висунув претензії на титул великого князя. Швидко з'ясувалося, що він мав твердий намір послабити унію настільки, наскільки це було можливо, і добитися для Литви та її руських князівств, незалежності. У цих планах його підтримав син Дмитрія Донського Василій I, який після втечі з татарського заручництва відвідав Вітовта в Луцьку і попросив руки його дочки.

Невдовзі Вітовт спробував здійснити своєю мету за допомогою Тевтонського ордену та Василія I, який після смерті Дмитрія став великим князем Московським (1389-1425) та одружився з дочкою Вітовта. Ягайло був змушений розпочати нові переговори зі своїм амбітним двоюрідним братом. За Островською угодою (1392 р.) Вітовт повернув собі вотчину батька і став справжнім господарем власне Литви. Скиргайло переніс свою резиденцію з Трок до Києва.

Усе це, здавалося, свідчило про початок нової доби співробітництва у стосунках між Москвою та Литвою. Однак насправді свою експансіоністську політику Василій І спрямував радше на схід, ніж на захід. Він приєднав Нижній Новгород і Муром та поширив свою владу на деякі колоніальні володіння Новгорода на Північному Сході. Нова татарська загроза зупинила це просування. Заколот Тохтамиша проти великого хана Тамерлана (Тимур-Ленка) ще послабив ханат Золотої Орди. Розбитий великим завойовником, Тохтамиш утік до Вітовта. Очолене грізним Тамерланом могутнє татарське військо знову стояло на рубежах Московії. За благочестивим переконанням сучасників, нашестя не сталося завдяки заступництву Пресвятої Діви. У день, коли за наказом митрополита до Москви було доставлено найшанованішу ікону Богородиці, вивезену Андрієм Боголюбським з Києва до Володимира, Тамерлан залишив Руські землі. Популярність відомої ікони серед віруючих, звичайно, значно зросла, а водночас зросла і популярність молодого великого князя.

Ця загроза, хай навіть її вдалося щасливо уникнути, нагадала Східній Русі, що татарська небезпека хоч і зменшилася, та все ще існувала. Тому Москва, схоже, схвально сприйняла похід Вітовта проти татар, який він, незважаючи на застереження Ягайла та Ядвіги, організував у 1399 р., аби посадити на ханський престол свого протеже Тохтамиша. Багато хто бажав великому князю Литовському успіху, сподіваючись, що поразка татар започаткує повне звільнення Русі від татарського сюзеренітету. Але ці сподівання були марними. На річці Ворсклі військо Вітовта зазнало нищівної поразки. Замість звільнення від татар Руські землі зазнали нової спустошливої татарської навали, що сягнула мурів московського Кремля. Василій І знову мусив пообіцяти сплачувати данину та визнати татарський сюзеренітет 9.

Якби Вітовт і переміг, Москва не мала б з того великого зиску. Його кінцева мета полягала в завоюванні Москви за допомогою свого татарського союзника, якого він сподівався зробити ханом. Підкорення Василія татарам відвернуло будь-які повторні спроби Вітовта. Він не наважився на /199/ це навіть тоді, коли на ханському троні опинився син його безталанного союзника.


Поразка Вітовта на річці Ворсклі похитнула його сподівання панувати над усією Східною Європою, і він був змушений переглянути своє прохолодне ставлення до Польсько-Литовської унії. У 1401 р. васали Вітовта і Ягайла підтвердили у Вільні та Радомі укладену між двоюрідними братами угоду. Угода ствердила постійний оборонний союз і наново визначила стосунки Вітовта з королем Польщі. Ягайло залишався королем Польським і великим князем Литовським, але свої повноваження у Литві він передав Вітовтові, до кінця життя надавши йому великокнязівський титул та владу. Місцеві князі, які залишалися в Литві та її руських провінціях, — хоч більшість із них Вітовт замінив своїми управителями, — повинні були присягнути Вітовту, але вся країна вважалася ленним володінням польської корони. Таким чином, Вітовту вдалося отримати нові законодавчі гарантії автономії своєї країни, але він ще раз мав визнати її залежність від Польщі.

Ускладнення стосунків з Тевтонським орденом скріпило нову угоду. Переходові Ягайлового молодшого брата Свидригелла (Свидригайла) на бік ордену зарадили шляхом примирення, але Жемайтію, населення якої повстало проти ордену, повернути не вдалося. За угодою 1404 р. Польща за дуже великі гроші повернула собі лише Добжинську провінцію.

Після цієї затримки Вітовт знову повернувся до своїх планів просування на Схід, у Руські землі. У 1404 р. він приєднав до свого великого князівства Смоленське князівство, яке було послабило свої колишні тісні зв'язки з Литвою. Коли ж Вітовт виявив свої наміри щодо приєднання Новгорода та Пскова, втрутилася Москва, і він змушений був воювати зі своїм власним зятем. Мирний договір, підписаний у 1407 р., закріпив Смоленськ за Литвою, але Вітовт мусив облишити свої наміри щодо Новгорода й Пскова. Межею між двома державами стала річка Угра.

Нові ускладнення у стосунках зі Свидригайлом і Тевтонським орденом одразу зупинили подальше просування Литви на Схід. Ордену навіть вдалося привернути на свій бік королів Вацлава Богемського та Сигізмунда Угорського. Але на цей раз спільні зусилля Ягайла та Вітовта увінчалися повним успіхом. У кривавій битві між Танненбергом і Грюнвальдом (1410) військо ордену було розгромлене вщент, а його великий магістр і більшість інших воєначальників полягли на полі бою. Від цього удару орден так ніколи й не оговтався.

На жаль, поляки та литовці не скористалися своєю перемогою уповні. Єдиним здобутком, крім воєнної контрибуції, було повернення Вітовту Жемайтії, але тільки на час його життя. Коли ж орден відмовився від посередництва Сигізмунда і знову став загрожувати обом країнам, Польща та Литва були змушені укласти нову угоду, що мала більш виразно засвідчити їхній союз. Городельська унія, підписана в 1413 р., ще раз підкреслила автономію Литви, де престол великих князів зберігався навіть по Вітовтовій смерті. Ця умова, звичайно, задовольнила амбіції Вітовта. /200/

Але, з іншого боку, нова угода передбачала, що Литва повинна була значно вестернізуватися та пристосуватися до польських політичних інституцій. У Литві запроваджувалися нові місцеві посади урядовців на кшталт польських, великокнязівській раді надавався дорадчий характер і закладалися підвалини розвитку парламентарної системи. Однак ці привілеї поширювалися лише на знать католицького віросповідання. Більше того, запроваджувалися польські аристократичні звичаї: сорок сім родів литовської знаті були прийняті до польських аристократичних кланів, отримавши дозвіл користуватися гербами тих польських кланів, до яких їх прийняли.

Погодитися на такі зміни в Литві Вітовта змусила знову ж таки загроза з боку ордену. Сутички з орденом продовжувалися, і вони стали предметом багатьох обговорень навіть на Констанцькому соборі. Поляки відкинули Сигізмундів третейський розсуд 1420 р. як надто сприятливий для ордену і продовжували чинити дипломатичний тиск на римського імператора, аби він змінив своє прихильне ставлення до ордену. Одним із засобів польського тиску було висунення на богемський трон кандидатури Ягайлового небожа Сигізмунда Корибутовича, якого підтримали помірковані гусити. Боячись підтримки, наданої Вітовтом Сигізмунду Корибутовичу, король Сигізмунд врешті-решт піддався і в 1423 р. примирився з Ягайлом у Кошице (Касса, Кашау).


Вітовт розумів, що наростання відмінностей у релігійній та соціальній організації між литовськими і руськими князівствами за його великого князювання було головною перешкодою на шляху до реалізації загальноруських планів. Тому в своїй державі він продовжував відкрито виявляти симпатії до православної церкви, хоч сам формально був римо-католиком. Попри це, він був приречений на втрату прихильності своїх православних бояр. Спалах відкритої ворожнечі з Василієм І за цих обставин уперше в литовській та московській історії спричинив щось на зразок біблійного виходу його руських бояр до Москви. Щоб приголомшити своїх руських підданих, після Танненберзько-Грюнвальдської битви Вітовт разом зі своїм двоюрідним братом королем Польським вчинив у своїх східних провінціях демонстрацію військової міці.

Аби затьмарити релігійну принадність Москви в своїх землях, Вітовт вирішив наслідувати приклад Ольгерда і заснувати для своїх руських підданих незалежну митрополію. Він спонукав православних єпископів князівства обрати у 1415 р. болгарина Григорія Цамблака митрополитом Київським. Московський митрополит Фотій запротестував, а Константинопольський патріарх, який відкинув усі прохання Вітовта про незалежну митрополію, відлучив Григорія від Церкви. Цей план, очевидно, виник у руслі західної політики Ягайла й Вітовта. Вони сподівалися, що присутність нового митрополита Київського та всієї Русі на Констанцькому соборі (1415 р.) стане незаперечним доказом того, що більше немає підстав для продовження діяльності Тевтонського ордену в Пруссії: не лише всіх язичників у тих теренах навернено до християнства, а й руських схизматиків поляки з литовцями /201/ повернули до лона Римської церкви. Але весь план не спрацював. Учений болгарин відмовився підтримати їхні політичні плани і відкинув пропозиції Собору про унію. Після його смерті (1419 р.) Московський митрополит продовжував здійснювати свою юрисдикцію над православним населенням Великого князівства Литовського.

Слід підкреслити, що в усій цій справі Візантійський імператор і патріарх завжди були на боці Москви. У такий спосіб вони не лише віддячували за ті величезні кошти, які отримували від Москви для своєї відчайдушної боротьби проти турків, а й виявляли непохитну згуртованість усіх православних. У 1414 р. імператор Мануїл II (1391-1425) одружив свого сина з дочкою Василія. Цим жестом він прагнув забезпечити фінансову допомогу Москви для своєї танучої імперії. Утім, союз із Константинопольським імператорським домом послужив значному зростанню престижу Московської династії серед руських князів 10.

Тут доречно згадати інцидент, який на початку князювання Василія поставив під загрозу добрі стосунки між Візантією та Москвою. Аби надати більшої виразності зростанню своєї політичної ваги, великий князь Василій наказав вилучити з літургії ім'я грецького імператора. Патріарх Антоній відреагував на це і в 1393 р. надіслав Василію довгого листа, де намагався розтлумачити йому місце василевса у християнській співдружності. Він доводив, що візантійського імператора не можна знижувати до рангу інших правителів, оскільки він від самісінького початку надавав Церкві допомогу в боротьбі з єресями, скликав Найсвятіші Собори, які окреслювали істинне вчення, надав християнам священні канони та забезпечував виконання церковних приписів. Василевс є правителем не лише ромеїв, а й усіх християн, і кожний патріарх та єпископ згадують його ім'я в богослужінні. Він настільки величний, що навіть латиняни, нині відірвані від православної Церкви, благоговіють перед ним так само, як до розколу; тому православні тим більше мають шанувати його. Те, що владу імператора зараз обмежують прикрощі від рук невірних турків, не є підставою для християн, аби послабити свою відданість 11.

Цей цікавий документ показує, що з IV до XIV ст. візантійські уявлення про роль імператора лишилися незмінними, і що руський люд поділяв їх протягом чотирьох століть свого державного існування. Ініціатива Василія І виявляє, однак, тенденцію з боку великих князів дати відчути свою провідну позицію скрізь, навіть у Константинополі. А втім, Василій І сприйняв патріархові роз'яснення, і тісні стосунки між Візантією та Москвою було продемонстровано під час спроби литовців обмежити юрисдикцію митрополита Московського в литовських землях. Хоч на той час цей інцидент і залишився без наслідків, він, виявив той напрямок, куди великі князі Московські в майбутньому скерують свою релігійну політику.


Незважаючи на все це, під кінець свого життя Вітовт отримав неочікувану нагоду реалізувати свої давні загальноруські плани. Його зять /202/ Василій І Московський перед смертю порадив своїй родині та своєму наступникові Василію II прийняти Вітовтів захист. У 1425 р. Василій І помер, і старий великий князь Литовський присвятив свої останні роки тріумфальним походам по східноруським князівствам, збираючи руські землі під свою протекцію. Один за одним князі обіцяли покірність і приносили данину й подарунки. Повідомлення про свої переможні походи, які Вітовт надіслав великому магістрові Тевтонського ордену, свідчать, наскільки дорога йому була мрія про нове об'єднання руських земель. Князі Рязанський, Переяславський, Пронський, Новосельський, Одоєвський, Воротинський, Тверський і Смоленський пообіцяли покору, а їхні землі оточували Москву, яка перебувала під Вітовтовим покровительством. Навіть Псков у 1428 р. визнав Вітовта, але гордовита Новгородська республіка опиралася і навіть після своєї поразки залишилася ворожою.

Але все це виявилося марним, бо Вітовтові бракувало часу, аби закріпити свій успіх. Він помер у 1430 р., усе ще плекаючи думку стати королем, підказану йому на Луцькому з'їзді римським імператором Сигізмундом.

Наступник Вітовта Свидригайло, хоч і досить популярний серед руського населення попри свій католицизм — його протекцію визнав навіть Новгород (1432 р.), — не зміг утримати спадщину Вітовта. Між Польщею та Литвою спалахнули старі чвари за Поділля і Волинь, і Свидригайло знову закликав на допомогу Тевтонський орден. Повалений і заміщений Сигізмундом, братом Вітовта і двоюрідним братом Ягайла, він деякий час тримався в південноруських провінціях. Під час цієї боротьби була мить, коли здавалося, що руські провінції під владою Литви утворять автономне ціле і Ягеллонська співдружність розпадеться на три частини — Польщу, Литву та Південно-Західну Русь.

Щоб утриматися у південноруських землях, Свидригайло розпочав зносини з папою Євгенієм IV, а також із Базельським собором (1434 р.), пообіцявши домогтися унії своїх православних підданих з Римом. Але він зіпсував свої перспективи союзом з орденом і злим поводженням зі своїми союзниками серед руської знаті. У 1435 р. він навіть скарав митрополита Герасима, звинувативши його у заколоті, хоч Герасим був його власним кандидатом на стіл митрополита Київського та всієї Русі, висвячення якого Свидригайло домігся від Константинопольського патріарха у 1431 р., усунувши таким чином кандидата, пропонованого Москвою.

Врешті-решт, Свидригайло був розбитий Сигізмундом у 1435 р. 12. Сам Ягайло помер 31 травня 1434 р. Це дало Східній Русі необхідний перепочинок для відновлення своєї незалежності. Після перших критичних років князювання у Москві Василій II зміг знову взятися за збирання Руських земель довкола себе, і останні шанси Литви розтанули.








Примітки


 1 За Четвертим Новгородським літописом (ПСРЛ. — Т. 4) у 1212 р. Псковського князя Володимира Торопецького скинули, через те що він видав свою /203/ дочку за брата німецького єпископа Альберта Ризького, засновника Лівонського ордену Лицарів Меча. У 1233 р. з Києва вигнали домініканців. Гучне відлуння цієї ворожості можна помітити і в сучасній російській історіографії. І.П.Шаскольский приписує папству організацію антируського «хрестового походу» 1240-1242 рр. (Шаскольский И.П. Папская курия — главньїй организатор крестоносной агрессии 1240-1242 гг. против Руси // Ист. зап. — 1951. — № 37. — С. 163-188); див. також популярну працю про Олександра Невського: Пашуто В.Т. Александр Невский и борьба русского народа за независимость в XIII в. — М., 1952.

 2 Про історію та політичний лад Литовсько-Руської співдружності див.: Любавский М. К. Очерк истории литовско-русского государства. — 2-е изд. — М., 1915; Любавский М. К. Областное деление и местное управление литовскорусского государства. — М., 1893. Критику праць В.Т.Пашуто щодо походження Литовської держави (Вопр. истории. — 1947. — № 8. — С. 74 і далі.; Изв. Акад. Наук СССР. Сер. ист. — 1952. — №. 9. — С. 29 і далі.; Вест. ист. — 1958. — С. 40-62.) див: Helmann M. Zu den Anfängen des litauischen Reiches // JGO, N.F. — 1956. Bd 4. — S. 159-165; Stoki G. // Ibid. 1958. — Bd 6. — S. 482. Автори погодилися з тезою Пашуто, що просуванню литовців у руські князівства після підкорення останніх татарами сприяло бажання князівських дружинників з підпорядкування татарам перейти на службу до литовських князів, єдиних, хто міг протистояти татарам. Це також пояснює, чому слов'янське населення без опору сприйняло владу литовців. Про початки литовського врядування див. також: Paszkiewicz H. The Origin of Russia. — London, 1954. — P. 185-232. пор. також: Hellman M. // Saeculum (див. бібліогр.). Про відносини між Ягеллонами та Москвою в XIII-XIV ст. див. також: Paszkiewicz H. Jagiellonowie a Moskwa, Litwa a Moskwa w XIII i XIV wieku. — Warszawa, 1933.

 3 Про ранню історію Москви див. публікацію Академії Наук СРСР: История Москвы. — М., 1952. — Т. 1, де також міститься зведена російська бібліографія. Працю І.Є.Забєліна (Забелин И.Е. История города Москвы. — М., 1905.) тепер у питаннях раннього періоду замінила книга: Тихомиров М.М. Древняя Москва. — М., 1947.

 4 Досі, коли йдеться про історію північноруських князівств за татарських часів, часто цитується праця: Экземплярский А. В. Великие и удельные князья северной Руси в татарский период. — СПб., 1889-1891. — Т. 1-2.); див. також: Очерки истории СССР / Под ред. Б.А.Грекова, Л.В.Черепнина и В.Т.Пашуто. — М., 1953. — Т. 3.

 5 Пам'ять про неї з гордістю береже й сучасна Росія, як свідчить історичний роман Сергія Бородіна, відзначений Сталінською премією за 1942 р. Його переклали англійською мовою Іден та Пол Цедар (Borodin S. Dmitri Donskoi. — London; New York, 1944).

 6 Опубліковано у дослідженні: Черепнин Л. Договорные и духовные грамоти Дмитрия Донского // Ист. зап. — 1947. — №. 24. — С. 247-250. Пор. згадку про цей документ: Halecki O. Imperialism in Slavic and East European History // The Amer. Slavic and East Europ. Rev. — 1951. — Vol. 11. — P. 6. Точно не з’ясовано, хто саме був ініціатором польсько-литовського зближення — поляки чи литовці. Г.Пашкевич висунув деякі нові аргументи на підтримку тези, що ініціатива виходила з Литви (Paszkiewicz H. Origin of Russia. — P. 233-254). B усякому разі, Ягайлові було нелегко зробити вибір між двома державами. Лише прийняття латинського християнства могло зупинити «місіонерську» діяльність Тевтонського ордену, на той час найнебезпечнішого супротивника Ягайла. З іншо/204/го боку, це рішення означало облишення амбітних планів литовських князів зібрати всі руські князівства навколо Вільни.

 7 Найкращі праці про Польсько-Литовську співдружність польською мовою див.: Kolankowski L. Dzieje Wielkiego księstwa Litewskiego za Jagiellonów. T. 1. 1377-1499. — Warszawa, 1930; Halecki O. Dzieje unji Jagiellońskiej. — Kraków, 1919-1920. — T. 1-2; Kutrzeba St. Unjia Polski z Litwą. — Kraków, 1914; Paszkiewicz H. Jagiellonovie a Moskva. T. 1. Litwa a Moskwa w 13 i 14 w. — Warszawa, 1933.

 8 Про Вітовта див. монографію: Pfltzner J. Groszfürst Witold von Litauen als Staatsmann. — Brünn, 1930. Вона містить огляд польських, російських та німецьких досліджень про Вітовта (S. 9-12), найповніший перелік джерел і бібліографії з історії цього періоду та польсько-литовської унії (S. 225-239). Про Литву й Росію в XV ст. див.: Jablonowski H. Westrussland zwischen Wilna und Moskau. — Leiden, 1955, з детальною бібліографію.

 9 Докладніше див.: Vernadsky G. The Mongols and Russia. — New Haven, 1953. — P. 263-282. Про Тамерлана див.: Lamb H. Tamerlane the Earth Shaker. — New York, 1928. Пор. також загальний огляд татарського періоду на Русі: Масонов А. Монголы и Русь. — М., 1940.

 10 Детальну інформацію про релігійну політику Литви та Москви з посиланнями на слов'янські та інші джерела й праці див: Аттап А. Abriss der Ostslavischen Kirchengeschichte. — Vienna, 1950. — S. 73-129.

 11 «Тому, мій сину, незаконно говорити, що ми маємо Церкву без Василевса, оскільки для Християн неможливо мати Церкву і не мати Василевса. Імперія та Церква мають так багато спільного, що їх не можна розмежувати. Християни можуть відкидати лише тих імператорів, які стали єретиками, борються з Церквою або запроваджують доктрини, несумісні з ученням Апостолів та Святих Отців. А великий та святий самодержець, милістю Божою, є православним та віруючим, поборником Церкви, її захисником та месником, так що для єпископів неможливо не згадувати його ім'я в літургії. Про кого ж тоді говорити Отцям, соборам та канонам? Завжди і скрізь вони голосно говорять про єдиного законного Василевса, чиї закони, едикти та грамоти мають чинність в усьому світі, і лише його і нікого іншого християни повсюди згадують у літургії». (Miklosichl., Müller І. Acta et diplomata graeca (див. бібліогр.). — Vol. 2. — P. 188).

 12 Боротьбу Свидригайла та його популярність серед південно-західних руських князів детально описав М. Грушевський (Історія України-Руси. — К., 1993. Т. 4. — С. 184-226. Монографію А. Левицького (Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. — Kraków, 1892) доповнює дослідження про останні роки Свидригайла О.Галецького (Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków, 1915). Твердження Левицького, що Тевтонський орден відіграв роль в укладенні у 1408 р. Свидригайлом пакту з Москвою (Lewicki A. Op. cit. — S. 58), спростував К.Форштрейтер (Forslreuter K. Preussen und Russland (див. бібліогр.). — S. 49). Про спроби Свидригайла забезпечити унію своїх православних підданих з Римом див.: Amann A. M. Ostslawische Kirchengeschichte (див. бібліогр.). — S. 127-219. Про роль Тевтонського ордену як союзника Свидригайла в цій справі під час Базельського собору (1431-1435) див.: Forstreuter K. ( Op. cit. — S. 51). Унійна політика Свидригайла, зрозуміло, викликала вороже ставлення Ягайла та Сигізмунда до ідеї унії, і навіть після Флорентійського собору (1439) Польща ще деякий час зберігала недовіру до неї. З іншого боку, унійна політика Свидригайла неминуче мала відвернути від нього прихильників у слов'янських провінціях. Про заходи Свидригайла щодо унії див: Halecki O. From Florence to Brest. — Rome, 1958. — P. 39.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.