Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ XIV

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ'ЯН У XV-XVII ст.


Соціально-економічні зміни у Західній Європі — Монархічна ідея та західний парламентаризм — Кодифікація західного права та морська експансія — Німеччина втрачає міжнародні торговельні шляхи — Нові зернові ринки пожвавлюють німецьке сільське господарство — Занепад королівської влади у Богемії за Ягеллонів — Богемські сейми, магнати, рицарі, городяни — Проблеми селянства й гуситів — Запровадження кріпацтва в Богеми — Чеське правознавство — Занепад королівської влади в Польщі, виникнення польського сейму — Знать контролює уряд — Занепад польських міст — Експлуатація польських селян знаттю — Спроби кодифікації польського законодавства — Становище Литви перед унією з Польщею — Литовські незалежницькі настрої попри унію — Поступова асиміляція польських інституцій — Великокнязівська рада, виникнення литовського Сейму — Унія і Литовські статути — Посилення польського впливу в руських землях — Католики, уніати та православні — Наростання відмінностей між Південною, Західною та Східною Руссю: українці, білоруси та великороси — Посилення впливу магнатерії в Угорщині та Словаччині — Політичне й національне життя хорватів; венеціанці та Далмація — Дубровницька республіка — Суспільно-політичний устрій Османської імперії та його поширення на сербів і болгар — Слов'янські елементи в турецькому війську та адміністрації — Глибокі зміни в суспільному житті сербів і болгар — Церква, Сербський патріархат — Занепад політичного життя Туреччини та утиски християнського населення — Спроби повстання, гайдуки, ускоки — Серби та болгари під час турецьких війн, католики у Болгари — Міграція сербів до Угорщини



Соціально-економічні зміни в Західній Європі впродовж XIV ст., про які йшлося вище, справили глибокий вплив і на розвиток її політичних інституцій. Зародження капіталізму провіщало кінець феодальної ери. Капіталізм, запровадження грошової економіки та поширення мореплавства сприяли пожвавленню й розвитку торгівлі, надали їй міжнародного характеру. Центрами торгівлі стали міста Італії, Фландрії, Франції та Англії.

Цей новий процес розвитку мав пройти багато критичних етапів. Владу в містах перебрали патриції, яким протистояли організації ремісників та робітничого пролетаріату, що вимагали участі в урядуванні. Революційний /288/ рух, який розпочався у Фландрії та Флоренції, поширився на Францію та Англію і навіть вплинув на Богемію, але його було придушено за допомогою королівських військ.

Одним із найважливіших наслідків розвитку капіталізму й зростання міст було скасування кріпацтва й заміна феодального землеволодіння орендним господарюванням. Цю зміну викликали зростання вартості землі та необхідність виробляти для зростаючих міст більше харчових продуктів за дедалі вищими цінами. Король Людовік IX Французький звільнив усіх своїх кріпаків ще 1315 року.

Проте навіть цей процес не міг відбутися без криз. Селяни, звільнені, але позбавлені засобів існування і приречені на експлуатацію з боку знаті, повставали у Фландрії, Франції та Англії, але були не в змозі зупинити перетворення. Наслідком цього став кінець притаманних середньовічному світу патріархальних відносин між селянами та знаттю. Селянам залишалося сподіватися лише на захист з боку короля, і вони з надією дивилися на нього.


Ці глибокі соціально-політичні перетворення привели до зростання королівської влади. Із зникненням феодальної залежності знать перестала бути панівним класом. Вона втратила і своє військове значення через нові явища у військовій справі. Зростання ролі піхоти порівняно з атакуючою кіннотою довели англійці та швейцарці, а винайдення артилерії ще більше зменшило значення кавалерії та укріплених фортець. Знать утратила не тільки свою військову значущість, а й колишнє суспільне становище, і лишилася тільки землевласником.

Роль знаті в управлінні королівством також значно обмежилася. Король мав до своїх послуг правознавців і здібних адміністраторів. Представники знаті не могли змагатися з новим класом професійних правників, які стали головною опорою короля. Надаючи своїм відданим цивільним слугам вищий суспільний статус, король творив новий клас знаті — noblesse de robe *, яка становила еліту королівських службовців. Саме цей новий клас знаті допоміг знаті старій пережити крах феодальної системи, з якої він сам виник, і зберегти своє привілейоване становище на майбутнє.

[* Дослівно: шляхетство мантії (фр.); його відрізняли від знаті, яка посіла це становите за військовою службою (noblesse d'epee — шляхетство меча) чи за родовитим походженням (noblesse de race). — Ред.]

Закономірним наслідком цього процесу було посилення монархічної ідеї за допомогою правників. Їх надихали положення римського права, вивчення якого процвітало в західних університетах. Це, однак, не спинило подальшого зміцнення парламентаризму, який виник ще за доби феодалізму. Феодальні монархії змушені були звертатися по необхідні кошти до своїх васалів — знаті, духовенства й міст. Зростання національних почуттів вимагало продовження цієї взаємодії з представниками нації навіть за нової доби. Таким чином, Генеральні штати у монархіях Іберійського півострова, Франції, Англії та Нідерландів утримали свій привілей затверджувати /289/ та запроваджувати податки й розділяти з королем відповідальність за врядування.

Лихоліття Столітньої війни між Англією та Францією не послабили парламентських інституцій. В Англії парламент поділявся на палату лордів та палату громад, причому остання з часом набувала дедалі більшого значення. Було навіть здійснено спробу запровадити загальне парламентське представництво у Франції та Англії. На жаль, Карл VIII (1483-1498) облишив свій проект 1484 року щодо свого роду загального виборчого права, і відтоді французька монархія, спираючись на підтримку своїх власних бюрократичних інституцій, поступово схилялася до абсолютизму, який урешті-решт спричинився до Революції 1789 року. Подібна спроба реформ в Англії, здійснена Генріхом VII (1485-1509), який розширив представництво в парламенті для делегатів від усіх землевласників певного цензу, не була вдалішою, оскільки король намагався збирати парламент якомога рідше. І тут тенденція до абсолютизму викликала революційну реакцію, яка коштувала голови королю Карлу І і спричинилася до встановлення республіканського режиму Кромвеля.


Завдяки відновленню вивчення римського права західні монархії змогли зміцнити свій режим, надавши своїм підданим цілісну систему законів. «Книга законів» («Las Siete Partidas»), укладена з ініціативи Альфонса X Мудрого (1252-1284). для впорядкування іспанських законів під безпосереднім впливом кодексу Юстиніана і затверджена кортесами, була найкращим європейським кодексом того часу. У Франції Карл VIII (1483-1498) започаткував кодифікацію французького звичаєвого права; вона була частково здійснена за правління Людовіка XII (1498-1515), а продовжена й завершена за Франциска І (1515-1547) та Генріха II (1547-1559). Важливі реформи в галузі права були здійснені в Англії Генріхом VII (1485-1509), який створив верховний суд і реорганізував судову процедуру за принципами римського права. Кодифікація звичаєвого права у дусі монархії була здійснена в Португалії за Альфонса V (1438-1481).

Ці нові зрушення супроводжувалися несподіваним розвитком мореплавства. Доти головні торговельні морські шляхи проходили Середземним морем повз узбережжя Франції, Північним та Балтійським морями. Коли під час Столітньої війни доступ до Північного моря був тимчасово заблокований, португальці рушили на південь, відкрили Мадейру та Азорські острови, утвердилися на узбережжі Західної Африки, розшукуючи новий шлях до Індії повз мис Доброї Надії. Арагонське королівство успішно змагалося за панування в Середземномор'ї з Венецією та Генуєю і взяло під протекторат Туніс. Після династичного об'єднання Іспанії, досягнутого за Фердинанда II Арагонського (1479-1516) та Ізабелли Кастильської (1474-1504), було зроблено нове надзвичайно важливе відкриття, коли Христофор Колумб висадився в Новому Світі (1492 р.). Невдовзі Англія розпочала свою морську експансію. У 1497 та 1498 рр. генуезець Джон Кабот, тоді англійський адмірал, досягнув Лабрадору та Нової Шотландії. Усі ці події /290/ провіщали нову еру, протягом якої Західна Європа визначатиме розвиток світової історії.


Ці нові події в Західній Європі мали дуже несприятливі наслідки для економічного й політичного розвитку Німеччини та Центральної Європи. Уже йшлося про те, яку користь німецькі міста на Дунаї, Рейні та Балтиці мали в XIVст. з торговельної діяльності, що охоплювала простір від Італії до Брюґґе на Північному морі й до Любека на Балтиці. Відкриття родовищ срібла й золота в Богемії та Угорщині забезпечило надходження дорогоцінних металів, необхідних для фінансування зростаючих міжнародних торговельних зв'язків. Це породило невдалі наміри Карла IV прокласти трансконтинентальний торговельний шлях через Прагу і зробити Влтаву та Ельбу зв'язуючою ланкою між Венецією та Північним морем.

Розквіт німецьких міст продовжувався також у XV ст. Піднесення виробництва й торгівлі в містах на Північному морі та їх постійно зростаюча потреба в продуктах харчування надали додаткового стимулу діяльності Ганзи. Сільське господарство Тевтонського ордену та Бранденбургу мало з цього великий зиск.

Це становище, проте, змінилося в XVI ст. Відкриття прямого шляху на Далекий Схід і Нового Світу на Заході дозволили Лісабону перебрати роль Венеції у міжнародній торгівлі й стати пунктом розподілу товарів для цілої Європи. Золото і срібло, що завозилися з Нового Світу в нечуваних кількостях, дозволили створити міцну грошову основу для цих оборудок і невдовзі зробили використання збіднілих копалень Центральної Європи невигідним. Унаслідок такої зміни ситуації континентальний торговельний шлях через Німеччину втратив своє міжнародне значення, і капітал перетік до міст на узбережжі Атлантики й Північного моря. Нідерланди заволоділи торговельними перевезеннями в Північному морі, які раніше становили монополію Ганзи, і Ганзі залишився лише обмежений обсяг торгівлі на Балтиці.

Природно, що за таких умов політичний розвиток Німеччини не міг відбуватися за західноєвропейським зразком. Позбавлена коштів, які вона раніше заробляла за допомогою міжнародної торгівлі, Німеччина знову повернулася до середньовічного міського господарства. Монарх не мав засобів, які б дозволили йому зосередити владу в своїх руках, як на Заході, і тому в Німеччині продовжував процвітати феодальний лад. Культурні зв'язки із Заходом також послабилися, хоч і не розірвалися зовсім. Тільки західні області — Рейнська земля, Пфальц, Баден і Вюртемберг — відчували слабкий вплив економіки Нідерландів і Франції. Німеччина не могла брати участі в колоніальній та економічній експансії Заходу. Провідну роль тут спочатку відігравали Португалія та Іспанія, що збагатилися за рахунок скарбів Нового Світу, потім Голландія та Франція і, нарешті, Англія.


Разом з тим нове економічне піднесення Заходу певною мірою відбилося і на німецькій економіці. Зростання й розквіт промислових міст на узбережжі потребував дедалі більше сільськогосподарських продуктів, і /291/ голландські капіталісти перебрали торгівлю збіжжям до своїх рук. Це дало нові можливості для розвитку балтійських князівств: Гольштейну, Мекленбургу, Померанії, Бранденбургу, Пруссії та Лівонії. Відкриття нових прибуткових ринків зерна потребувало збільшення виробництва. Однак німецькі селяни-колоністи, які прийшли на зміну корінному слов'янському та прусському населенню цих земель, не могли змагатися зі своїми феодальними панами, що володіли більшою часткою орних земель і перебрали політичну владу над своїми підданими. Оскільки знать не мала вільних коштів, щоб найняти більше працівників для інтенсифікації виробництва, єдиною доступною можливістю для неї було змусити своїх підданих обробляти її землю. Таким чином, на відміну від Західної Європи, де кріпаків було звільнено, вільні колоністи у Східній Німеччині втратили свою свободу й були покріпачені. Звичайно, таке використання примусової праці кріпаків значно посилило вплив знаті й зробило у Німеччині формування централізованої монархічної влади західного зразка неможливим. Тому якщо до Німеччини й проникали якісь нові політичні ідеї, вони знаходили застосування лише в межах окремих князівств і посилювали авторитарну владу князів у їхніх власних маєтностях.

Князівством, що найкраще скористалося з нового становища, був Бранденбург. Курфюрст спромігся поступово зосередити в своїх руках абсолютну владу за допомогою землевласницької знаті. Підтвердивши її соціальні привілеї, курфюрст заручився і тіснішим співробітництвом місцевої знаті у воєнних справах. Послуги найманців, для яких не було коштів, курфюрсту були не потрібні, оскільки його знать постачала офіцерів і рекрутувала вояків з власних кріпаків. Таким чином, нова ситуація на Заході допомогла створити в Німеччині централізоване князівство з абсолютним володарем, який міг розраховувати на військо, набране з власних підданих, а тому набагато надійніше, ніж дорогі наймані війська. Усе це незабаром мало відбитися на долі Пруссії та Польщі, оскільки курфюрсти Бранденбурзькі дедалі частіше звертали свої погляди на ці землі, вбачаючи можливість подальшого поширення там своєї влади.


Зрозуміло, що цей новий розвиток на Заході та в Німеччині мав уплинути й на економічне, суспільне та політичне становище у слов'янських Державах. У XVI-XVII ст. лише дві з них мали підпасти під вплив цих нових обставин — Богемія та Польсько-Литовська держава. Росія розвивалася іншим шляхом і тільки побіжно зазнала впливу змін на Заході та в Німеччині. Славонія розділила долю австрійських земель, які міцно тримала в своїх руках династія Габсбургів; Словаччина була включена до складу Угорщини, як і Хорватія, що відчайдушно намагалася врятувати залишки своєї національної незалежності; Сербія та Болгарія потонули в Османській імперії. У південних слов'ян залишилася одна вільна продуховина — Дубровницька республіка, що була васалом Османської імперії, але ставала важливим торговельним центром на Адріатичному морі та намагалася знайти собі місце у квітучій економіці Заходу. /292/

Королівство Богемія зазнавало найбільшого соціального, економічного й політичного впливу, спричиненого новими тенденціями в Німеччині та на Заході. До того ж гуситські війни завдали шкоди добробуту, якого країна досягла за Карла IV та Вацлава IV. Можна було сподіватися, що після остаточної перемоги над радикальними гуситами знать, збагачена за рахунок конфіскації церковних земель, посилить свій вплив на управління королівством через королівську владу, послаблену війнами та міжцарів'ям. Відважному національному королеві Іржі з Подебрад вдалося, однак, поновити престиж монархії значною мірою завдяки престижу власному. Але внутрішня релігійна ворожнеча між католиками та чашниками й ускладнення з Угорщиною аж до загрози війни не дозволили йому зміцнити королівську владу так як треба.

Його наступник Владислав Ягеллон виявився слабодухом, нездатним продовжити справу Іржі. Він навіть втратив те, що вдалося здобути його попередникам. Знать погодилася обрати його тільки з огляду на те, що він підтвердить та розширить її привілеї. Умови, підписані в 1571 р., запобігали будь-яким сміливим спробам п'ятнадцятирічного короля посилити монархічну владу в Богемії. Підтвердження всіх прав, привілеїв та звичаїв країни означало, що король не може здійснити ні змін у законодавстві, ні значних змін в управлінні без згоди Сейму, контрольованого вищою знаттю. Цікаво, що від молодого короля тричі вимагали обіцянку поважати ці pacta conventa — коли він перетинав кордон своєї країни, перед в'їздом до Праги та перед урочистою коронацією.

Відтак, на відміну від Англії та Франції, в Богемії продовжувала панувати феодальна концепція королівської влади, і за правління Ягеллонської династії ця влада зазнавала подальшого занепаду.

Роль Сейму та слабкість королівської влади ілюструються тим фактом, що рішення Сейму набували чинності тільки тоді, коли вони вносилися у «Tabulae terrae» («Списки земель») у присутності представників парламенту (relatores) та короля. Ці списки могли розкриватися для довідок тільки в присутності делегатів, обраних Сеймом.

Протягом перших років правління Владислава більшість королівських маєтностей, які перебували під прямим королівським керівництвом, було відчужено на користь знаті чи кредиторів, а в 1500 р. король навіть зрікся свого права повернути свої землі по смерті їх тимчасових тримачів. Відтоді король опинився у цілковитій фінансовій залежності від асигнувань, які неохоче виділяв Сейм на конкретні потреби. Невдовзі Сейм навіть став претендувати на контроль за витратою цих коштів.

Це, звичайно, позбавляло короля будь-якої можливості створити постійне військо з найманців, як на Заході. Він не мав у своєму розпорядженні жодних військ, а міг лише скликати загальне ополчення в разі вторгнення, чи коли Сейм давав на це згоду. Король втратив і контроль над управлінням країною. Для управління кожною місцевістю мали обиратися два воєводи, один від магнатів, а другий від рицарства, і в 1497 р. ці два стани розподілили між своїми представниками всі чільні посади в Богемському /293/ королівстві. Магнати залишили за собою дуже важливі посади верховного бургграфа Праги, великого магістра богемського двору, великого канцлера і двох бургграфів Карлового Тина (Карлштейна), де зберігалися коронаційні інсигнії та архів Богемії. Рицарство отримало посади великого секретаря, підскарбія Богемії і третього бургграфа у Карловому Тині. Тільки посада магістра фінансів з ласки короля могла бути довірена представникові третього стану, тобто городян. Подібну компромісну угоду між магнатами й рицарством було укладено в Моравії у 1523 р. 1 Таким чином, управління королівством повністю перебрала на себе знать. Король міг здійснювати призначення тільки після консультацій з рештою великих достойників, які, однак, були членами сейму. Останній оскаржував право короля усувати їх з посад. Велика рада як дорадчий орган при королі складалася з вищих урядовців, які мали б бути просто представниками Сейму.

Невдовзі управління землями, які все ще належали безпосередньо короні, також перейшло під нагляд і керівництво Сейму. Королівські урядовці поступово перетворилися на урядовців місцевих. За Владислава судочинство також перейшло під контроль Сейму. Верховний суд складався зі сталого числа магнатів і рицарів, яких король не міг усунути. Його членів або підбирали шляхом своєрідної кооптації, або ж обирали за поданням великої ради. Верховний суд мав прерогативу тлумачити чинність законодавства, а його ухвали були остаточними. Він виконував також політичні функції і певною мірою виступав як постійно діючий комітет Сейму, що мав наглядати за діяльністю суверена.

Сейм у Богемії складався з представників трьох станів — магнатів, рицарства та представників міст. По завершенню гуситських війн вище духовенство було виведене зі складу богемського Сейму, а в Моравії воно становило один стан з представниками городян. Сейм скликався королем, а в Моравії — і верховним воєводою краю. З практичних міркувань невдовзі почали скликатися місцеві Сейми керівних кіл, які посилали своїх депутатів до загального Сейму. У Сілезії кожне князівство мало свій Сейм, а загальні питання обговорював та вирішував сейм князів (Füstentag). Однак звичай скликати місцеві сейми не набув у Богемії та Моравії такого розвитку, як у Польщі чи Угорщині, і зник, коли Габсбурги змінили Ягеллонів.

Провідним елементом у Сеймі, як і в королівстві загалом, були магнати, в чиїх руках було зосереджено найважливіші державні посади. Їх було небагато. У XV ст. в Богемії було лише близько п'ятдесяти родів великих землевласників, з яких наймогутнішими були близько двадцяти. Їхня кількість у XVII ст зросла приблизно до сімдесяти. У Моравії було лише п'ятнадцять родів старої знаті. Але вони володіли більшою частиною земель і тому були здатні встановити за правління Ягеллонів квазі-олігархічний режим.

Магнати навіть намагалися чинити опір участі рицарів в уряді. Але коли рицарі почали гуртуватися з городянами, магнати змушені були зробити їм деякі поступки. На жаль, цієї коаліції рицарів і городян так і не було створено. Богемія стала б тоді свідком явища, схожого на приклад /294/ Англії, де дрібна шляхта та громади утворили нижню палату парламенту. Подібне перегрупування сил було б корисним і для Богемії та дозволило б установити дієвий контроль над владою магнатів.

Невдовзі два шляхетні стани розпочали запеклу спільну боротьбу проти третього стану городян. Вони наполягали на тому, що голосування третього стану для затвердження нових законів було непотрібне, і відмовились подавати на розгляд делегатам від городян статті, що стосувалися міського врядування. Міста рішуче протестували, але король Владислав, на жаль, не помітив, що його власні інтереси полягали в підтримці міст. Він лишився на боці знаті й віддав рицарству посаду підскарбія, який звичайно призначав коншелів до міського керівництва. Розпочався дальший наступ на самоврядування міст, а магнати намагалися зламати опір городян різними заходами, що завдавали шкоди економіці міст та обмежували їхню торгівлю. Між знаттю й містами розгорілася своєрідна громадянська війна, що тривала близько тридцяти років. Король-слабодух був нездатний покласти край цій ворожнечі. Нарешті, у 1517 р., після тривалих переговорів було укладено так звану Згоду св. Вацлава. Городяни поступилися своєю монополією на пивоваріння, визнали у деяких випадках повноваження верховного суду в міських справах і змирилися з тим, що підскарбієм має бути представник знаті. За це їм було гарантоване представництво в Сеймі та відновлене їхнє право утримувати ринки та своє внутрішнє самоврядування.


Слід наголосити, що коли Богемія досягла високого рівня економічного добробуту протягом правління Карла IV та Вацлава IV, у становищі селянства можна було помітити процеси, подібні до тих, що на Заході привели до скасування кріпацтва. За феодальними уявленнями селянин не був власником землі, а діставав її лише для обробітку на певних умовах від панафеодала, якому вона належала. У попередній період, за чеським звичаєм, селянин повинен був віддавати своєму панові якусь кількість сільськогосподарських продуктів і працювати певний час на панській землі. Німецькі колоністи мали певні привілеї, зокрема право на власний суд за власними законами. Невдовзі старі чеські поселенці також здобули деякі з цих привілеїв, тому відмінність між «старим чеським» та «новим німецьким» звичаями стала незначною.

Упродовж XIV ст. повинності селян стосовно їхніх панів поступово замінила рента, що сплачувалася двічі на рік. Панщина також могла бути замінена грошовою сплатою. Зростання капіталу також спонукало численних панів надавати селянам землю, яку вони раніше обробляли під час панщини, за виплату ренти. Внаслідок цього в багатьох областях панщина зникла.

У міру того як добробут селян зростав, цілі села й поселення викуповували звільнення з-під юрисдикції своїх панів, принаймні в дрібних питаннях, і здобували право на суд першої інстанції власних бурмистрів чи дозвіл жити за законами сусідніх міст. /295/

Взагалі, проблеми селян упродовж XIV-XV ст. найжвавіше обговорювалися саме в Богемії та Англії. Усі чеські проповідники та реформатори цієї доби приділяли особливу увагу соціальному становищу селян. Вони не лише обстоювали право селянина бути особисто вільним, а й вважали, що земля, яку він обробляє, мусить передаватися у спадок без обмежень жінці чи нащадкам як жіночої, так і чоловічої статі, і що селянинові слід дозволити розпоряджатися нею за заповітом. Цього права для селян вимагав не тільки Ян Гус, а й архієпископ Ян Єнштейнський.

Останній надав це право всім селянам у своїх маєтках, і його приклад наслідували не тільки інші церковні діячі, а й багато панів, що підтримували реформаторів.

Ян Гус, хоч і визнавав традиційний середньовічний поділ суспільства на три стани — духовенство, знать і трудівників, — проголошував, що селяни повинні володіти своєю землею. Але радикальніший Петро Хельчицький проповідував рівність усіх людей і нещадно картав панівний клас за експлуатацію трудящих. Подібні ідеї, що лунали як провіщення Великої французької революції, поширювала радикальна частина гуситів — таборити.

Розсудливий Ян Жижка, однак, бачив, що боротьба за нову віру не може бути успішною без підтримки знаті та міст. Тому він повернув своїх послідовників назад до визнання середньовічної системи трьох станів, водночас наголошуючи на їхній єдності й рівності у сприйнятті спільної віри. Він здобув свої перемоги з допомогою не тільки простолюду, а й дрібної шляхти та міст.


Перемога магнатів, шляхти й міст над радикальним крилом таборитів поклала край мріям радикальних соціальних реформаторів. Розквіт часів Карла IV минув, і магнати та шляхта, аби поновити статки, втрачені зі зміною економічної ситуації, могли тепер розраховувати тільки на працю селян. Повоєнна нестабільність в країні змусила Іржі з Подебрад погодитися на вимоги знаті й видати кілька указів, що обмежували пересування селян. Вважається що закон, затверджений 1487 року й доповнений іншими приписами впродовж наступних років, остаточно поклав край старому ладу і започаткував нову добу, за якої в королівстві поступово відновилося кріпацтво. Протягом XVI ст. становище значно погіршилася. Селяни Дедалі міцніше прикріплювалися до землі, наданої їм для обробітку, і не мали права змінювати свій статус без дозволу своїх панів.

Незважаючи на це помітне погіршення соціального статусу трудящих, становище селян у чеських землях було не таким поганим, як у тогочасних Польщі та Угорщині. Вони навіть зберегли свого роду обмежене сільське самоврядування, яке очолювали, звісно, призначені феодалами бурмистри. Кріпацтво та панщина перетворилися на справжній тягар у першій половині XVII ст.


Політико-соціальний устрій Богемії та Моравії висвітлено та проаналізовано в сучасній літературі з правознавства. На початку XV ст. Ондржей з Дубе /296/ описав судову процедуру в Богемії та її організацію разом із законодавством Богемських земель. Як зазначалося в попередньому розділі, Корнеліус Вікторин з Вшегрд написав працю «Дев'ять книг про права землі чеської». Перше видання цієї важливої праці було завершено у 1499 р., друге вийшло друком у 1508 р. Моравське законодавство та судочинство описані у «Книзі Товачовського», укладеній між 1481 та 1490 рр. Цтібором Товачовським з Цимбурга, та у «Книзі Дрновській» — новому виданні «Книги Товачовського», здійсненому між 1523 та 1527 рр. Цтібором з Дрновице. Відновлення студій з римського права пожвавило в Богемії інтерес до юриспруденції, але його норми не вплинули на застосування звичаєвого права.

Обставини не дозволили Іржі з Подебрад здійснити свій задум щодо кодифікації чеського законодавства за прикладом інших законодавців на Заході. Тільки за Владислава, за ініціативи Сейму кодекс законодавства Богемії було впорядковано, затверджено Сеймом і видано в 1500 р. Цю працю не можна порівнювати з відповідними кодифікаціями, здійсненими на Заході. Вона просякнута феодальним духом доби. У ній наголошується панівне становище двох станів, магнатів і рицарства, за рахунок городян та селян. Немає й натяку на монархічні принципи, радше санкціонується олігархічна влада знаті. Тільки після того як на зміну Ягеллонам у Богемії прийшли Габсбурги, розпочалися спроби посилити монархічні традиції та обмежити вплив земельної шляхти на врядування. Однак це було пов'язано з релігійними проблемами в Богемії та з політичною боротьбою народу проти нової династії, що вимагає окремого розгляду.


Про ті обмеження, які знать наклала на королівську владу в Польщі внаслідок змін на троні після згасання династії Пястів, уже йшлося вище. Надані шляхті Людовіком Анжуйським та Ягайлом привілеї стали основою для невпинного зростання впливу шляхти на урядування за рахунок королівської влади. До того ж іноземець Ягайло був змушений правити за допомогою представників магнатерії. Таким чином, влада потрапила до рук королівської ради, що складалася з магнатів, здебільшого малопольських, єпископів, вищих урядовців — канцлера, підканцлера, скарбничого та маршалка, а також воєвод та каштелянів, які очолювали провінційних чиновників. Повноваження цієї ради зростали й поширилися на політичні та адміністративні справи. Збори королівської ради ставали дедалі частішими, особливо в останні роки правління Ягайла. Провідною фігурою в раді був єпископ Олешницький.

З іншого боку, навіть нижча шляхта здобула все більше й більше привілеїв, які гарантували її особисту свободу й недоторканість власності. Найважливіші з цих привілеїв були проголошені Нешавськими статутами (1454 р.), які запровадили в Польщі парламентарну систему. Збори місцевих урядовців, які раніше скликалися для сприяння адміністрації, перетворилися в XV ст. на сеймики всієї місцевої знаті. Статути 1454 р. затверди.ли існування цієї нової інституції, надавши сеймикам право обирати провінційних посадовців та зафіксувавши норму, за якою збори загального /297/ ополчення не можна проголосити без згоди сеймиків. Крім того, уся знать була звільнена від податків за продаж продукції маєтностей на місцевих ринках. У 1496 р. цей привілей було розширено, і знать звільнили від сплати мита на експорт чи імпорт.

Ян Ольбрахт (1492-1501), один із кращих польських королів, послідовник гуманіста Каллімаха, забезпечив подальший розвиток польського парламентаризму. Він виявляв прихильність до дрібної шляхти й намагався правити за допомогою її сеймиків. Він також скликав сейми Великої та Малої Польщі, що складалися з представників тамтешніх сеймиків, і, нарешті, загальний Сейм, що складався з представників сеймиків і королівської ради, яка тепер звалася сенатом. Обидві палати, однак, діяли окремо.

На початку правління Олександра І (1501-1506) сенат зробив зухвалу спробу зосередити всю владу в королівстві в руках своїх членів. Слабий король поступився і видав у 1501 р. так званий Мельницький привілей, але дрібна шляхта почала вимагати участі в уряді. Нарешті, Радомський Сейм (1505 р.) проголосив нову конституцію «Nihil Novi» (* Нічого нового (лат.). — Ред.), яка остаточно санкціонувала парламентські інституції та перетворила Сейм на законодавчий орган. Сенату, що складався з магнатів, вищих урядовців і вищого духовенства, який доти мав лише консультативний голос, було також надано право дорадчого голосу в питаннях законодавства. На практиці це право голосу поширювалося на всі питання, які розглядав сейм, і включало також виконавчі повноваження. З того часу король ставав дедалі залежнішим від своїх вищих урядовців, що руйнівним чином обмежило королівську владу.

На жаль. Радомська конституція не скасувала привілей 1454 р., який давав сеймикам законодавчу владу. Сейм, хоч і законодавчий орган, був лише зібранням делегатів цих сеймиків, які продовжували діяти як незалежні законодавчі органи. Небезпека, яка в цьому крилася, давалася взнаки лише наприкінці XVI ст., коли знать почала дедалі більше усвідомлювати значення свого голосу в сеймиках. Сеймики стали провідним чинником Польщі у XVII ст., коли рівень політичної моралі особливо занепав, а шляхта прагнула зберегти свої привілеї та матеріальну вигоду, незважаючи на інтереси королівства. Магнати завжди могли забезпечити голосування в своїх інтересах, тиснучи на біднішу шляхту, залежну від їхнього протегування та матеріальної підтримки.

Інша вада польського парламентаризму полягала в принципі, за яким усі рішення в сеймиках та в Сеймі мали ухвалюватися лише одностайно. Протягом XVI ст. цього принципу дотримувалися помірно, меншість поступалася більшості, а на протести окремих членів не звертали уваги. У XVII ст. меншість відмовилася поступатися, і діяльність сеймиків та Сеймів часто-густо блокувалася. Після 1652 р. стало загальною практикою, що голос єдиного депутата може завадити загальним рішенням зборів. Відтоді принцип liberum veto (** Дослівно — «Вільне забороняю» (лат.). — Ред.) розглядався як найбільший привілей будь-якого /298/ шляхтича, і ця практика зробила нормальну діяльність польського Сейму майже неможливою 2.


Занепад королівської влади в Польщі засвідчує й той факт, що всі вищі урядовці, які спершу вважалися посадовими особами двору, стали посадовими особами польської корони. Врешті-решт Пйотркувський сейм у 1504 р. проголосив, що решта чиновників королівського двору стає чиновниками корони. Це, наприклад, стосувалося королівського підскарбія (thesaurarius regni), який мав виконувати обов'язки підскарбія корони за відсутності останнього.

Згодом королівські прибутки, як окремі від загальних прибутків, також перейшли під нагляд Сейму. Король не міг розпоряджатися без згоди Сейму навіть тією власністю, яка розглядалася як королівські маєтності для утримання королівського двору. Решта королівської власності вважалася власністю держави для забезпечення утримання посадових осіб корони. Король міг вільно розпоряджатися лише своїми приватними прибутками.

Верховне командування військами, королівська прерогатива, також було обмежене запровадженням наприкінці XV ст. нової військової посади гетьмана, який виконував обов'язки військового міністра. Коли за Сигізмунда І (1506-1548) було створено ще одну посаду, «гетьмана польного», то перший гетьман став називатися «великим гетьманом» (hetman wielki). Як головнокомандувач війська, він мав чи не більше влади, ніж сам король, і подеколи його влада ставала небезпечною для станів. Як і скарбник корони, великий гетьман був виключений зі складу сенату.

Вищі урядовці — великий маршал, великий канцлер, підканцлер, великий підскарбій і маршалок двору — називалися міністрами і мали присягати на вірність королю й короні. Вони були відповідальні не тільки перед королем, а й перед Сеймом. Король міг тільки докоряти їм за несумлінне виконання обов'язків.

Влада короля ставала дедалі позірнішою з часу остаточного оформлення виборчої системи. Шляхта змусила короля при його обранні підписати особливі pacta conventa, які далі обмежували королівську владу й підтверджували всі привілеї шляхти. Коли в 1573 р. королем було обрано Генріха Валуа, шляхта зобов'язала його у випадку війни фінансувати військо та флот з власних прибутків. У славнозвісних «Генріхових статтях» («Articuli Henriciani») наголошувалося право знаті не коритися Генріхові, якщо король не виконуватиме умов pacta conventa. За таких обставин не дивно, що Генріх не почувався в Польщі як удома.

Право відмовляти королю в покорі згодом було уточнене, і на початку XVII ст. були випадки, коли така непокора могла стати реальністю. Архієпископ Гнезненський, сенатори, а потім і Сейм мали спершу попередити короля, і якщо він відмовлявся відкликати своє розпорядження, то йому слід було відмовити в покорі.

Протягом XVI ст. магнати змогли посісти й вищі духовні посади з їхніми багатими прибутками. Деякі з фінансові привілеїв духовенства було /299/ обмежено. У 1496 р. Сейм ухвалив закон, санкціонований папою Юлієм II у 1505 р., який залишав усі вищі духовні посади за представниками знаті. Тільки п'ять посад у польському капітулі було збережено для вихідців із простолюду — університетських випускників. Протягом XVI ст. Сейми поступово поширили цей аристократичний привілей і на монастирі. Тільки представники знаті могли ставати абатами.


Міщани, хоч і допущені до зібрань упродовж XV ст., були виключені зі складу польського Сейму. Міста, що були здебільшого засновані німецькими колоністами й мали автономний статус за магдебурзьким правом, протягом XIV ст. відігравали в Польщі важливу роль. Казимир Великий та Людовік Анжуйський ставилися до них прихильно, сподіваючись знайти в городянах противагу магнатам та шляхті. Краків був членом Ганзи, і його городяни, які збагатилися на торговельних оборудках, часто виступали в ролі кредиторів двору. Міста мали значний зиск від торгівлі між Сходом та Заходом і між Польщею, Угорщиною та Причорномор'ям.

Важливу роль у цій торговельній діяльності, особливо у взаємообміні зі Сходом, відігравали вірмени. В XI ст., після руйнації їхньої держави навалою турків-сельджуків, вірмени у великій кількості мігрували до Трапезунду в Малій Азії, до Молдавії та Криму, а на запрошення великого князя Київського Ізяслава-Дмитрія багато з них оселилося в Галичині (у 1062 р.). Коли Галичина потрапила під зверхність Польщі, Казимир підтвердив вірменам, більшість з яких осіли у Львові, автономний статус, наданий їм Ізяславом. Він також затвердив у 1367 р. їхню єпископію, яка згодом стала архієпископією та існує донині 3. Вірмени жили здебільшого в містах Галичини, але селилися й по інших польських містах.

Ця ситуація, однак, змінилася в XV ст. Османське завоювання Придунав'я, генуезької колонії Кафа в Криму та портів на Чорному морі перервало товарообіг між Заходом та Сходом. Місто Львів особливо потерпало від цієї втрати. Відтепер уся комерційна діяльність зосереджувалася в містах Балтійського узбережжя, особливо Гданську. Постраждали і внутрішні торговельні оборудки. Це відбувалося в часи, коли магнати та дрібна шляхта розширювали свої привілеї та народжувався польський парламентаризм. Саме через це міщан не визнали як стан, а їхніх представників не допустили до Сейму. Тільки двом представникам Кракова було надано право бути присутніми під час дебатів, але права голосу вони не мали. Король Ян Ольбрахт та Олександр І марно намагалися поліпшити становище, і польські королі назавжди втратили можливість знайти в городянах союзників проти знаті.

З іншого боку, коли знаті вдалося звести нанівець владу короля й узяти під свій контроль політичне й суспільне життя Польщі, міста були позбавлені будь-якої підтримки, на яку могли очікувати з боку короля, і стали повністю залежними від волі шляхти. Звільнення шляхти від мита на вивезення та ввезення товарів було ще одним ударом для торговельної діяльності міст. Невдовзі знать стала прямо втручатися в міське господарське /300/ життя. Ремісничі цехи втратили право встановлювати фіксовані ціни на свою продукцію. Сейм надав це право своїм представникам у різних округах — старостам, які часто не мали уявлення про вартість товарів і призначали довільні ціни; це, зрештою, зруйнувало колись квітучу організацію ремісників. Городянам також було заборонено володіти землею, а шляхті — займатися будь-якими заняттями городян. Невдовзі міста втратили свою адміністративну автономію і перейшли під контроль воєвод і старост. Усе це призвело до остаточного занепаду міст. На зламі XV-XVI ст. кількість городян у містах помітно зменшилася. Хоч протягом XVI ст. усі міщани були повністю полонізовані, міста — на відміну від Богемії — не відігравали в Польщі й житті польського народу ніякої помітної ролі до XIX ст.


Економічні перетворення на Заході справили руйнівний вплив на становище польського селянства. Король Казимир уже мусив захищати селян від панської експлуатації. Він, зокрема, сприяв поширенню «німецького права», яке надавало німецьким поселенцям обмежене місцеве самоврядування, на села з корінним польським населенням. Коли у XV-XVI ст. експорт сільськогосподарської продукції через портовий Гданськ на Захід досяг нечуваних обсягів, а ціни на збіжжя й м'ясо зросли, польська шляхта почала розширювати свої орні землі, створюючи величезні маєтки. Для обробітку цих нових земель вони потребували праці селян. Невдовзі Сейм почав поступово обмежувати особисту свободу селян, і в 1532 р. їх було повністю покріпачено. Переходити до інших місць проживання вони могли тільки з дозволу свого пана. Самоврядування сіл також поступово обмежувалося й було повністю ліквідоване після 1518 р. Землевласники отримали необмежену владу над своїми селянами, а рештки колись незалежних бурмистрів перетворилися на простих виконавців волі землевласників. Тільки ті селяни, що жили на землях короля чи церкви, зберегли за собою право звертатися у вищі інстанції.

Природно, що було запроваджено панщину, остаточно врегульовану в 1520 році. Номінально селянин був зобов'язаний працювати на панській землі принаймні один день на тиждень, але насправді в більшості випадків панщина охоплювала кілька днів на тиждень, особливо в маєтках магнатів.


Після Статутів Казимира наступну спробу кодифікації польського законодавства, було зроблено в 1488 р. Але в цьому кодексі до Статутів Казимира було додано лише статути трьох Сеймів — Вартського, Нешавського та Корчинського. Тому Радомський Сейм уповноважив Яна Ласького зібрати всі давні закони, привілеї та статути Польського королівства. Ця кодифікація завершилася в 1506 р., і повне зібрання дістало назву Статуту Ласького. У цьому кодексі, крім документів з польського права, зустрічаються деякі тексти з права німецького. Ухвали польського Сейму, що поступово видавалися, доповнювали Статут Ласького. /301/

У 1523 р. вийшов друком і посібник з польського судочинства, що звався «Formula processus» і був прийнятий у всій країні. Інший подібний посібник, що охоплював польське цивільне та приватне право, під назвою «Коректура Тачицького» за ім'ям головного з шести упорядників був, однак, відхилений Сеймом у 1534 р. Мазовія, яка об'єдналася з Польщею лише 1526 р., мала свої власні звичаї та закони, їхню кодифікацію було завершено у 1540 р. під назвою «Statuta ducatus Mazoviae». Ці окремі статути були чинними в Мазовії навіть після возз'єднання з Польщею. Але з 1576 р. тут почали використовуватися й польські закони; їх доповнювали деякі особливі положення, що відрізнялися від польського законодавства й були чинними лише у Мазовецькому князівстві 4.


До династичної унії 1385 року політичний устрій Литви повністю відрізнявся від устрою Польщі. Литва була менш однорідною й менш централізованою від Польщі. Центр становила сама Литва, до якої було приєднано деякі сусідні руські князівства — Полісся, Чорну Русь (Гродно-Новогрудек) і частину Білорусі по річках Березині, середній течії Дніпра, верхів'ю Прип'яті. Ця територія поділялася на два воєводства — Волинське і Троцьке, з власним урядуванням, судочинством та власним литовським правом, що ґрунтувалося на давньоруських звичаях Київської доби. Ця частина країни була найлюднішою, і більшість старої литовської знаті мала маєтності саме тут.

Безпосередніми сусідами власне Литви були кілька руських удільних князівств — Пінськ, Клеч, Городець, Кобрин. Литовська провінція Жемайтія та інші колишні руські князівства — Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ, Київ, Волинь, Підляшшя й Поділля — зберегли місцеві закони та привілеї, які вони мали до переходу під владу Литви.

Кожен новий великий князь Литовський затверджував ці привілеї та обіцяв не передавати корінне населення руських земель під юрисдикцію жодного іноземного, тобто литовського, суду. Через цей специфічний аспект відносин між власне Литвою та колишніми руськими князівствами деякі спеціалісти називають Литовсько-Руську державу федеративною 5.

Руське врядування, законодавство й посади, засновані за Київської доби, були запроваджені литовськими правителями і в самій Литві. Старослов'янська мова в її західноруському варіанті стала офіційною мовою всієї Литви, і наприкінці XIV ст. дев'яносто відсотків населення Литви розмовляло руською.


Цей процес зрусіння Литви, звичайно, послабився внаслідок укладеної 1386 р. Кревської унії. Таке становище, однак, показувало, наскільки нелегко буде цю унію здійснити. Хоч за Кревськими угодами Литовсько-Руська Держава мала ввійти до складу Польщі, опір литовської знаті зробив неможливим не тільки це приєднання, але й справжній союз із Польщею 6. Ягайло мав поступитися литовцям і призначив свого двоюрідного брата /302/ Вітовта великим князем. Останній розширив литовські володіння до узбережжя Чорного моря і навіть плекав ідею перетворення великого князівства на королівство. Він значно зміцнив великокнязівську владу, скасувавши всі уділи й замінивши князів воєводами, хоч і залишив межі й привілеї колишніх князівств недоторканими.

Проте навіть нова унія, проголошена Вітовтом та Ягайлом у Вільно 1401 року, не змінила статусу Литви. Городельська унія 1413 р. підтвердила право Литви мати свого власного великого князя, якого мав призначати польський король за згодою польських сенаторів та литовських бояр. Бояри, однак, проголосили великим князем Сигізмунда, й нова унія 1432-1434 рр. підтвердила за ним цей титул. Незважаючи на ці унії, поновлювані в 1439-1440, 1499 та 1501 рр., литовці вважали свою державу рівною з Польщею й незалежною, хоч титул великого князя й залишався за польським королем з династії Ягеллонів чи його сином.


Незважаючи на незалежницькі настрої в Литві, польські звичаї, політичні інституції та мова дедалі більше сюди просочувалися. Литовських магнатів більше приваблювала католицька віра й західна культура, яку представляли поляки, ніж Давньокиївська цивілізація та православне християнство, яких багато з них раніше трималися. У XV-XVI ст. литовські міста за прикладом польських городян приймають магдебурзьке право, тоді як під впливом Тевтонського ордену та Польщі поставали феодальні інституції, накидаючи населенню військовий обов'язок за землю, надану сувереном.

Першим важливим кроком у цьому процесі асиміляції було укладення в 1413 р. Городельської унії. Це дозволило польським соціальним інституціям глибоко вкорінитися у власне Литві. Сорок сім польських знатних родів прийняли таку саму кількість литовських бояр і надали їм право користуватися власними гербами. Цей привілей було надано лише боярам-католикам, але останнім у 1434 р. було дозволено за погодженням із польською шляхтою надати використання своїх гербів також і православним боярам. Цей привілей був дуже важливим, бо відкривав новій знаті шлях до важливих державних посад і звань, надавав їй повну свободу розпоряджатися своїм майном і наближав її до статусу польської знаті, яка користувалася винятковими привілеями.

Повністю асимілювати бояр колишніх руських князівств було, однак, нелегко. У колишніх князівствах Київської Русі існувало багато розрядів знаті та боярства, а суспільне життя зберігало демократичніші й патріархальніші форми. Князі все ще посідали у колишніх князівствах панівне становище, але багато що змінилося в середовищі бояр. Деякі з них також були князями, але залежними від сильніших князів, деякі були незалежними боярами, а інші були боярами, залежними від князів чи інших бояр.

Природно, що насамперед із привілеїв, наданих у 1413 та 1434 рр., скористалися литовські та руські князі, здебільшого нащадки династій Гедиміна та Рюрика. Так їм вдалося утримати більшість важливих посад у краї, у /303/ великокнязівській раді та пізніше в Сеймі. Вони творили панівну верству, що мала великий вплив на суспільне й економічне життя держави. Деякі з цих родів добре відомі в литовській та польській історії, наприклад, князі Острозькі, Чарториські, Глинські, Сапеги й Радзивілли.

Представники вищої знаті захопили й нові посади, запроваджені в Литовсько-Руській державі за польським зразком протягом XV-XVI ст. Це були посади маршала, канцлера — міністра зовнішніх та внутрішніх справ, писаря на чолі його канцелярії, відповідального за дипломатичне листування, підканцлера, підскарбія, великого гетьмана — головнокомандувача, а з часу напередодні укладення Люблінської унії — військового міністра, а також гетьмана польного.

Після зникнення уділів давня київська система врядування поступово пристосовувалася до польського зразка. Давньоруських чиновників замінили palatini, старости, воєводи та каштеляни. Судова система також була пристосована до польської, тому на час укладання Люблінської унії в 1569 р. не було істотної відмінності між адміністративною та судовою системами Литви й Польщі.

Склад і функції старої ради великого князя, яка спершу нагадувала Московську думу, також поступово змінювалися за польським зразком. Спочатку рада складалася з князів, родичів правлячого великого князя, та бояр, які врядували в провінціях. Кількість радників зросла за рахунок введення до її складу чотирьох католицьких єпископів, усіх князів, що обіймали високі посади в державному управлінні чи при дворі, й деяких інших князів. Рада спершу була консультативним і дорадчим органом, але її роль під впливом Польщі зростала, і вона перетворилася на центральний виконавчий, судовий та законодавчий орган. У 1492 р. рада отримала найважливіший привілей, який мав перетворити Литву на аристократичну й олігархічну монархію. За цим указом, підтвердженим 1506 р. й натхненим подібними польськими указами, жодне рішення великого князя не могло набути чинності без участі ради та узгодження з нею. Цей привілей надавав князям вищого статусу порівняно із звичайними боярами.

Руські землі до і після входження до складу Литви мали свої власні збори. Ці «сейми», чи «сойми», були спершу зібраннями великих та удільних князів або засіданнями князівських рад. У деяких землях були зібрання, що називалися «віче» (пізніше «збор»), які наслідували практику князівств Київської доби 7. До цих віче, однак, входила не тільки знать, а й представники всіх станів. Вони діяли аж до другої половини XVI ст. У цей період, знову ж таки під впливом Польщі, знать почала усувати з вічей усі інші стани. У такий спосіб у Литовсько-Руській державі постали сеймики, а в Гродно, Мінську та Вільні протягом XVI ст. великі князі ще й скликали Сейми. Рада перетворилася на сенат, нижня палата якого складалася з бояр. З 1544 р. бояри отримали додаткові привілеї, що наблизило їх до становища польської знаті. Але тільки у 1563 р. Сигізмунд II (1548-1572) повністю зрівняв православних бояр у правах з католиками, надавши їм можливість обіймати високі державні посади та бути членами ради. /304/

Вища знать, однак, чинила опір повному зрівнянню прав литовської шляхти за польським зразком. Якщо бояри усвідомлювали, що можуть домогтися цієї рівності лише за умови об'єднання Литви з Польщею, то вища знать, боронячи своє привілейоване становище, ідею унії відкидала. Серйозний крок до цієї мети можна було зробити тільки після смерті ватажка князів, Миколи Радзивілла на прізвисько Чорний, у 1565 р. Як уже згадувалося, руйнівні війни з Москвою змусили литовців прихильніше поставитися до ідеї унії. Того ж року Віленський Сейм ухвалив новий Литовський статут, за яким країна поділялася на повіти, що становили разом шість воєводств, — за польським зразком, з цілковито польською системою управління, а також розширювалися привілеї меншої шляхти.

У липні 1569 р. литовці підписали Люблінську унію. Але хоч дві країни об'єдналися під владою спільного правителя — польського короля, і спільного сейму, а держава стала згодом називатися Rzeczpospolita polska (Польська Республіка), справжньої єдності досягти не вдалося. Жодний з трьох народів — поляків, литовців і русинів, — що уклали цей союз, не задовольнився ним. Давні литовські настрої незалежності невдовзі далися взнаки. Литовські Сейми продовжували діяти, і в 1588 р. було проголошено новий статут, за яким запроваджувалася низка інституцій, що суперечили духові унії. Люблінська унія в цьому статуті навіть не згадувалася, а Велике князівство Литовське далі розглядалося як окреме політичне ціле.

Цей статут водночас завершив кодифікацію литовського законодавства. Першу спробу такої кодифікації здійснив Казимир IV (1440-1492) у 1468 році. Казимирів Судебник був замінений так званим Першим Литовським статутом, затвердженим Віленським Сеймом у 1528-1529 рр. У 1566 р. з'явилася нова редакція, звана Другим статутом. Усі три видання статуту спиралися на давньоруське право, чинне в руських князівствах. Певна річ, у кожному виданні ставав дедалі помітнішим вплив польського законодавства. Цікаво, що коли в польському законодавстві вплив римського права майже непомітний, то в Другому (1566 р.) та Третьому (1588 р.) Литовських статутах вплив римського, а також німецького права виявити досить легко. Ці статути були написані руською мовою і стали важливим джерелом також для кодифікації Московського законодавства, відомого Уложення царя Олексія.

Незважаючи на такий литовський партикуляризм, польські впливи продовжували просочуватися не тільки до самої Литви, а й до колишніх південно- та західноруських князівств. Як і в Польщі, з посиленням привілейованого становища знаті життя селян погіршувалося. Деякі з давньоруських знатних родів у власне Литві згодом полонізувалися, і вживання польської мови в литовських сеймах та сеймиках поступово зростало. У 1696 р. було ухвалено, що все офіційне справочинство у сфері управління та судочинства у Великому князівстві слід вести польською мовою.

Вестернізація давньоруських інституцій і полонізація культурного життя, звичайно, були найвідчутнішими в Галичині, яка перебувала під владою Польщі з часів Казимира III Великого (1333-1370). /305/

Хоч Казимир не порушив автономного статусу краю, пообіцявши поважати його релігійні та національні традиції, польські впливи у Галичині ставали дедалі відчутнішими. Король надавав землі у цьому родючому краї польській знаті, і її чисельність тут поступово зросла настільки, що вона обійняла вищі посади в місцевому врядуванні. Це сприяло поширенню в Галичині західної феодальної системи, а в офіційному справочинстві латина поступово замінила старослов'янську мову. Ця тенденція досягла апогею в XV ст., коли латина стала офіційною мовою галицьких сеймів і судів. У 1433 р. католицька знать у Галичині отримала такі самі привілеї, як знать польська, а два роки по тому країну було поділено на три адміністративні округи. Практично це був кінець галицької автономії. У XVI столітті польська мова поступово почала витісняти латину з офіційного вжитку.

Вестернізація Галичини давалася взнаки і в релігійній сфері. Римський католицизм природно поширювався з допливом польських знатних родів і зростанням чисельності поляків у нових містах. Католицькі чернечі ордени встигли знайти тут співчутливий прийом ще за галицьких князів. Кількість католицьких монастирів зростала зі збільшенням кількості католицького населення внаслідок постійного притоку поселенців, і в 1375 р. в Галичині було засновано католицьку архієпископію та створено католицьку ієрархію.

Православна Церква, звичайно, зберегла свою свободу, попри деякі свавільні вчинки з боку королів. У 1303 р. було здійснено невдалу спробу домогтися незалежності галицької православної Церкви від Київської митрополії. Патріарх та імператор Константинопольський були, однак, змушені піти на поступки, і 1370 р. дозволили заснувати Галицьку православну митрополію, аби тільки православні єпископи не перейшли під зверхність Риму.

Подібний процес розвивався у колишніх князівствах Київської доби, які, за Люблінською унією 1569 р., увійшли до складу Польщі. Хоч їм було надано однаковий статус із польськими землями та самоврядування, тим не менш до кінця XVI ст. польська мова майже витіснила латинську та південноруську (українську) мови з офіційних документів. Для південно-руського населення ситуація погіршилася, коли польські королі почали надавати розлогі землеволодіння у південноруських землях польській знаті, користуючись положеннями Люблінської унії, що відкривали полякам шлях До колишньої Литовської держави. Разом з польською знаттю в Київському князівстві, на Волині та Поділлі в значній кількості почали селитися й польські селяни.


Головною перешкодою для глибшої асиміляції руських земель Польщею були релігійні відмінності двох народів. Населення Західної та Південної Русі, яке невдовзі стало називатися білорусами та українцями, було православним, і ця віра була важливою ланкою, що зв'язувала його з населенням Східної Русі під владою Москви. Скориставшись з явного занепаду православної Церкви на цих теренах, польські церковні кола за підтримки уряду та деяких українських духовних осіб домагалися об'єднання в /306/ Речі Посполитій православних з католиками. Після тривалих переговорів у 1596 р. в Бресті- Литовському було проголошено унію, яка вперше знайшла широку підтримку серед православного духовенства.

Водночас польським римо-католицьким інституціям надавав перевагу панівний клас. Латинські єпископії були засновані в Києві та інших містах, а католицькі ордени засновували чоловічі та жіночі монастирі й школи серед православного населення. Руське населення сприймало все це як спробу латинізації як уніатів, так і православних.

Справді, багато південноруських знатних родів полонізувалися й перейшли до римо-католицизму, але невдовзі виникла реакція серед середніх верств. Національні почуття зростали і сягнули також Галичини, частини давньої Київської Русі, яка довше за інших зазнавала польського впливу. Зневажливе ставлення до уніатів з боку католицького духовенства й виключення уніатських єпископів зі складу сенату позбавило Польщу шансів досягти тіснішого об'єднання двох народів 8. Православна знать рішуче захищала в польському парламенті права своєї церкви, а середні верстви православного населення стійко чинили опір католикам. Провідники православ'я Західної та Південної Русі в складі Польщі та Литви дедалі більше звертали свої погляди до православного московського царя як захисника православ'я. Усе це підготувало грунт для народного повстання проти Польщі, яке зрештою призвело до відокремлення Південної Русі від Речі Посполитої та її унії з Москвою.

Ці події в Південній та Західній Русі мали надзвичайне значення для подальшої історії всієї Русі.

Окремішність східних, південних і західних руських земель ставала дедалі відчутнішою. Вестернізація принесла населенню Західної та Південної Русі багато культурних здобутків, але дедалі сильніше відділяла їх від східних побратимів, умови життя яких були зовсім іншими. Столітнє співжиття південних та західних русинів з Литвою та Польщею неодмінно мало сприяти посиленню мовних відмінностей між Східною, Західною та Південною Руссю, що стало помітнішим у XVI-XVII ст. Буде справедливим твердження, що без цього відокремлення Південної та Західної Русі від Східної та їхнього тривалого співіснування з литовцями й поляками, яке наклало такий глибокий відбиток на їхнє політичне й культурне життя, не було б української (південноруської) та білоруської (західноруської) націй.

З іншого боку, поступова вестернізація руських земель під польською та литовською владою спричинилася до того, що багато руських людей з дедалі більшою підозрою та ворожістю ставилися до всього, що приходило із Західної Європи. Вища цивілізація, якою так хизувався Захід, і яку із зарозумілістю «нуворишів» він пропонував своїм біднішим сусідам, православним руським, витворила у східноруській свідомості щось на зразок комплексу меншовартості, змусивши їх якнайвідданіше зосередитися на успадкованих формах православного християнства, як ніби воно було єдиним істинним втіленням учення Христа, єдино істинною релігією, до якої слід навернути решту світу. /307/

Політичний і суспільний розвиток в Угорщині був подібний до розвитку в Польщі. Впродовж свого тривалого правління 1387-1437 рр. Сигізмунд більше цікавився справами в імперії та Богемії, ніж в Угорщині. Тому королівство поступово трансформувалося з сильної монархії, поновленої королями з Анжуйської династії, в державу з аристократичним правлінням. Сигізмунд мав підтвердити всі привілеї, надані знаті його попередниками. Він також мав пообіцяти щороку скликати Сейм, до складу якого входили не тільки магнати й вище духовенство, а й представники нижчої знаті, обрані сеймиками графств-комітатів, на які поділялася країна. Великі міста також були там представлені, але всі разом мали тільки один голос.

Посади королівських службовців у провінціях перетворилися на земські посади, так само як у Богемії та Польщі, а знать зі своїми сеймиками поволі прибрала до своїх рук усю адміністративну та судову владу на місцях. Знать вимагала дедалі більше привілеїв і поступово переклала тягар військових витрат та служби на плечі своїх підданих. Усі вищі посади, з яких найважливішою залишалася посада воєводи, перебували в руках магнатів. Становище селян погіршувалося, і хоч Сигізмунд у 1405 р. підтвердив їхнє право вільного переходу, знать постійно оскаржувала його й дедалі міцніше прикріплювала селян до землі. Визиск селянства спричинив кілька повстань, які, однак, безжалісно придушила знать.

Обрання на угорський престол у 1437 р. Альбрехта Австрійського, короля Богемії, надало шляхті нової можливості вимагати подальших привілеїв і обмежувати владу короля. Король мав надати посаді воєводи загальнодержавного значення, дозволивши шляхті брати участь у виборах воєводи. Він також мав пообіцяти забезпечувати оборону королівства за власні кошти.

Під час боротьби за угорський престол Альбрехтової удови Єлизавети, яка захищала права свого народженого по смерті батька сина Владислава проти обрання представника Ягеллонської династії Владислава, більшу частину сучасної Словаччини було зайнято чеським військом під проводом чашника Яна Іскри з Брандиса, що обстоював права Владислава Погробка. Єлизавету підтримували й деякі впливові хорватські магнати, особливо Франкопани, та сербський деспот Георгій Бранкович, якому було надано великі маєтності на півдні Угорщини. Боротьба за престол, однак, знову посилила вплив магнатів у королівстві.

Це видно з того факту, що після трагічної загибелі Владислава під Варною (1444 р.) та за неповноліття Владислава Погробка управління всією країною опинилося в руках кількох магнатів. Хоч Сейм обрав їх управителями (1445 р.), вони розглядали довірені їм частини держави як власні феоди, зовсім не турбуючись про інтереси королівства.

Розчленуванню королівства стало на заваді обрання регентом Яноша Гуньяді 9, який захистив країну не тільки від турецьких вторгнень, але й від Узурпації влади магнатами. За правління його сина Матяша (1458-1490) королівська влада знову набула авторитету. Енергійний король здійснив сміливу спробу перетворити країну на абсолютну монархію. Він реформував посаду воєводи, перетворивши вищого службовця на представника /308/ короля й регента у часи міжкоролів'я, посилив владу короля у сфері управління та судочинства й навіть здійснив спробу кодифікації угорського законодавства в монархічному дусі.

Проте всі проведені реформи були скасовані по його смерті магнатами, і новий король Владислав II (1490-1516) був змушений пообіцяти ніколи не провадити реформ, «як король Матяш». Правління цього слабодуха було позначене боротьбою за владу дрібної знаті проти магнатів. Дрібній знаті вдалося набути більшої ваги в Сеймі та королівській раді. Раду було перетворено з дорадчого органу на головний законодавчий чинник, що являв собою щось на зразок комітету при Сеймі, як у Польщі. Дрібна шляхта отримала більше прав і в комітатах, а також право обирати піджупана, який став урядовцем графства. Магнати та прелати також підлягали суддям комітатів.

У 1514 р., після поразки нового селянського повстання, знаті вдалося знищити останні рештки свободи селян. Вони стали підлягати виконавчій та судовій владі своїх панів, були зобов'язані відбувати панщину й сплачувати панам за оброблювану землю. Усі ці привілеї шляхти зафіксував «Opus tripartitum», укладений Вербеці і того ж року поданий на розгляд Сейму. Королівську владу було далі обмежено в тому плані, що король був зобов'язаний правити з допомогою «нації» — вищої та нижчої знаті. «Націю» було проголошено частиною ідеальної єдності, символізованої священною короною св. Стефана. «Нація» отримала підтвердження всіх своїх привілеїв, а також право чинити опір королю, якщо він спробує їх обмежити.

Хоч Трипартітум не був затверджений королем і не схвалювався магнатами, він використовувався в Угорщині як офіційна збірка законів аж до 1848 року. Свавілля знаті тривало за правління Людовіка II (1516-1526) і призвело до катастрофи під Могачем, що передувала окупації Угорщини турками.

Словацька знать, як і мадярська, відчула зростання впливу в країні привілейованих класів. Національні ухили в Угорщині ще, здається, не виникли, і слов'янською мовою не лише вільно розмовляли в королівстві, але за Ягеллонів навіть використовували її в угорському Сеймі. Саме протягом XV ст. культурні зв'язки словаків та чехів були щонайтіснішими.

Цьому сприяли вплив Празького університету й оборона чеським військом Верхньої Угорщини за неповноліття Владислава Погробка від Яноша Гуньяді, якого угорська знать обрала регентом королівства 10.

Політичне й національне життя хорватів дуже потерпало внаслідок просування турків. Венеціанці впродовж багатьох поколінь зазіхали на Далмацію, ще з часів захоплення ними Зари в 1203 р. з допомогою хрестоносців. Успіх, зрештою, прийшов до них у 1420 р., коли майже вся Далмація опинилася у венеціанських руках, а в 1444 р. завойовані землі були об'єднані. Щоб заявити, що королі Угорщини й Хорватії не зреклися своїх прав на Далмацію, Владислав II (1490-1516) прибрав титул «Король Далмації, Хорватії та Славонії», але для відвоювання втраченої провінції нічого більше не було зроблено. /309/

Просування турків після Могацької битви (1526 р.) ще зменшило територію колишнього Хорватського національного королівства. Уся Південна Хорватія стала турецькою, а венеціанці втратили вісім міст. Мир 1540 р. гарантував венеціанцям тільки володіння приморськими містами Далмації, а внутрішня територія стала турецькою провінцією, керованою санджакбеєм у місті Клісса. Це призвело до масової міграції слов'янського населення з турецької Далмації до міст, які внаслідок цього втратили свій латинський характер.

Щоб посилити оборону решти Хорватії, Фердинанд І (1527-1564) влаштував біля турецьких кордонів військову округу, яку згодом було розділено на дві частини, словенську та хорватську Войні Країни. Військова округа була виключена з-під юрисдикції бана та хорватського Сейму і керована воєначальниками, яких призначав імператор. Це обмеження хорватського суверенітету над частиною території королівства незначною мірою компенсувалося об'єднанням залишків Славонії та Хорватії під владою одного бана й одного Сейму.

Венеціанці не скористалися зі своєї перемоги в морській битві біля Лепанто (1571 р.), де брала участь далматинська флотилія, щоб розширити свої володіння в Далмації. Вільна Хорватія зазнала дальших втрат, і коли Рудольф II (1576-1612) уклав 1606 року мир з турками, в його руках залишилася тільки західна частина країни.

Незадоволення політикою Габсбургів, які прагнули позбавити Угорщину та Хорватію самоврядування і перетворити їх на австрійські провінції, почало знаходити дедалі більший вияв у Хорватії за Фердинанда III (1673-1657) після укладення Вестфальського миру (1648 р.). Зрештою, розлючена відмовою Леопольда І (1658-1705) скористатися перемогою над турками 1664 року хорватська знать вирішила покласти край владі Габсбургів у Хорватії, її ватажки Петро Зринський і Крсто Франкопан, розпочали переговори з Францією, Венецією, Польщею та Туреччиною, але змову було викрито, і їм обом у 1671 р. стято голови.

Венеціанцям удалося досягти успіху і в новій сутичці з турками (1645-1664), але більшу частину Угорщини та Хорватії було звільнено лише після розгрому турків під Віднем (1683 р.). Карловицький (Карлштадтський) мир 1699 року повернув усю Далмацію венеціанцям, разом з узбережжям Герцеговини. Але імператор Леопольд І додав завойовані в Славонії та Хорватії землі до прикордонної військової округи, на велике розчарування хорватів, які вбачали в цьому нове обмеження їхньої автономії та прав їхнього королівства.

Дубровницька республіка (Рагуза) після 1526 р. розірвала відносини з Угорщиною та припинила сплату данини імператору Фердинанду І як королю Угорщини. Нові відносини з Угорщиною були встановлені після перемоги імперського війська над турками в 1664 р. в надії на те, що Леопольд І продовжить похід і звільнить Боснію та Герцеговину. В такому випадку Дубровник міг би звільнитися з-під васальної залежності від султана. Але на рагузян, як і на хорватів, чекало розчарування, бо імператор не зміг скористатися зі своєї перемоги й уклав мир з турками. /310/

Як султанів васал республіка повинна була належним чином прислужуватися, аби зберегти свою незалежність, однак рагузяни співчували християнам у їхній боротьбі проти турків. І хоч навіть самі союзники-християни поважали їхній нейтралітет, рагузяни таємно відправили їм перед битвою біля Лепанто флотилію транспортних суден.

Землі Дубровницької республіки отримали нові гарантії незалежності за Карловицькою угодою. Це було дуже важливо для міста-республіки, оскільки на нього зазіхала Венеція. Скориставшись із лиха, якого зазнав Дубровник, коли 1667 року землетрус зруйнував місто і поховав значну частину населення під руїнами, венеціанці спробували захопити порт Груж (Гравоса).

Незважаючи на цю жахливу катастрофу, сміливість нового ватажка, патриція Миколая Бони, дозволила місту піднятися з руїн. Його розквіт уже не був таким вражаючим, як у XIV-XV ст. Воно не могло суперничати з Іспанією, Португалією, Голландією та Англією, чиї торговельні флоти панували на океанах 11, але його власні торговельні судна все ще снували в Середземному морі, і їх часто бачили в Стамбулі, Греції, Єгипті, Тунісі та Марокко.

Дубровник досягнув нового розквіту в XVIII ст., і його торгівля особливо процвітала під час наполеонівських воєн. Один із найвидатніших математиків, астрономів та філософів XVIII ст., Рудер Бошкович (1711-1787), походив з Дубровника. Незалежність республіки, однак, скінчилася 1808 р., коли Наполеон включив її до складу Іллірійської провінції під владою генерала Мармона, якого імператор зробив герцогом Рагузьким. У 1814 р. вона стала австрійським володінням.

Політичне й соціальне становище сербів і болгар під турецьким пануванням визначалося головним чином політичною та суспільною організацією Османської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можна було б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоювання турками. Османська держава ґрунтувалася на абсолютній владі правителя — султана. Цей принцип одностайно визнавався всіма його підданими. Його абсолютна влада обмежувалася лише приписами ісламу, який жорстко визначав також моральні зобов'язання, права й обов'язки султана та його підданих. Незважаючи на це, османи виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їм робити все, що не суперечило приписам ісламу 12.

Крім того, Османська імперія була міцною військовою державою і відрізнялася в цьому відношенні від західних політичних утворень. Войовничий дух пронизував усе, навіть адміністративну систему. У турків не було знаті в тому вигляді, в якому цей клас розвинувся на Заході. Султан міг призначити будь-кого на будь-яку високу посаду, і успадкування достоїнства чи посади було скоріше винятком.

Інша характерна риса державного устрою Османської імперії полягала в тому, що доступ до державних посад був відкритий для представників нетурецького походження, які приймали іслам. Тому часто-густо майже /311/ весь управлінський апарат опинявся в руках відступників з підкорених християнських народів. Для них, схоже, були закриті тільки богословська та правнича кар'єри.

Відмітною особливістю цієї практики було створення корпусу яничарів, ядра османського війська і прибічної гвардії султана. Він формувався з християнських хлопців, змалку вихованих в ісламі та суворій військовій дисципліні. Це був своєрідний податок кров'ю (devşirme).

Іншою характерною рисою устрою Османської держави була система управління. Завойовані землі поділялися на адміністративні одиниці, що називалися санджаки (слово спочатку означало «знамено», а пізніше — «полк»), якими керували санджакбеї. Декілька санджаків становили вілайєт на чолі з беглербеєм (намісником). Беї і беглербеї водночас були військовими начальниками та цивільними правителями, повністю залежними від султана, який міг переводити та звільняти їх за власним бажанням. Тільки судді, в принципі, були незалежними від беїв.

Лише одне явище можна порівнювати із західним феодалізмом — spahilik, або особливу турецьку аграрну систему. Османи скоріше за все брали в цьому відношенні приклад з військової організації, створеної в Малій Азії візантійцями для посилення імперського війська. Кожен турок був зобов'язаний відбувати військову службу. Але оскільки неможливо було утримувати все постійне військо прямо із султанової скарбниці, як у випадку з яничарами, всі завойовані землі було поділено на більші чи менші одиниці, що надавалися спагі, турецьким кіннотникам. Вони утримувалися за рахунок грошової данини та податків натурою, що стягувалися з селян-християн.

Незважаючи на подібність цієї системи до феодальної практики Заходу, спагі не становили турецької знаті в західному розумінні цього слова. Вони не були власниками землі, яка їм надавалася, і хоч зазвичай вона передавалася їхнім синам, ця земля не була справжньою спадковою власністю родини. Спагі можна було перевести до іншого санджаку чи позбавити маєтності, якщо вони були не в змозі виконувати військовий обов'язок чи чимось не догодили султанові. Відповідно до умов надання (timar чи ziâmet) вони мали з'являтися за викликом, самі чи з одним або кількома вояками. Вони також залучалися до нагляду за селянами на своїх землях, але не мали над ними юридичної влади. Подібні землеволодіння були пов'язані з Деякими іншими посадами, але найбільші становили приватну власність султана.

Піддані-християни, здебільшого селяни, які називалися raja, повинні були також сплачувати основний податок державі. Іноді їх зобов'язували працювати на спорудженні мостів чи шляхів, але панщина виникла тільки в пізніший період і розглядалася як протиправне насильство. Землі селянам надавалися султаном, який вважався представником Бога, господаря і чинного володаря всесвіту, в спадкову оренду. Селянин, однак, міг свою землю продавати, обмінювати, дарувати чи віддати в суборенду з дозволу свого спагі, який брав за це невелику платню. Селянин міг навіть позивати свого /312/ спагі до суду (kadi), якщо він вважав, що пан його скривдив. Селяни обирали власного управителя (knes), який порядкував їхніми справами.

Також була, особливо в Болгарії, певна кількість привілейованих сіл, мешканці яких були звільнені від податків в обмін на особливі зобов'язання, наприклад охорони важливих шляхів, мостів чи бродів, праці в руднях та ін.

Були також допоміжні війська, набрані з християнського слов'янського населення (vojniki). Після загарбання Угорщини турками багато сербів, хоч і були християнами, служили як martolos, тобто найманці, які становили залогу в завойованих містах. Їх було особливо багато близько середини XVI ст.

Оскільки яничари набиралися здебільшого в слов'янських землях, слов'янська говірка стала другою мовою цих добірних військ. Більшість відступників, що служили в системі управління імперії, були також слов'янського походження. Деякі з них досягали дуже високого становища при дворі. Таким чином, слов'янська мова, особливо сербська, часто вживалася в турецькій дипломатичній службі, і багато дипломатичних документів укладалися слов'янською і записувалися кирилицею.

З огляду на все це можна зробити висновок, що матеріальне становище християнського населення в Османській імперії було не таким уже й поганим, як могло б здаватися, принаймні впродовж першого періоду турецького панування. Серби та болгари протягом турецької окупації своїх країн зазнали глибоких змін у своєму національному та суспільному житті. Першою важливою зміною стало повне скасування їхньої суспільної ієрархії. Османські турки, які дуже стежили за тим, щоб не дати піднятися жодній політично впливовій ієрархії у своїх власних лавах (хоч турецькі династії все ж таки існували), не могли терпіти подальшого існування серед підкорених народів колись провідних родів. Усіх представників правлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії, через те що сектанти-богомили прийняли віру Пророка. В Албанії знать також змогла вціліти з цієї причини. Серби й болгари стали націями селян, тим паче що в містах, які процвітали за османського панування, переважали турки, а торгівля здебільшого знаходилася в руках неслов'янських, нерідко іноземних елементів — італійців, рагузян, євреїв та левантинців.

Без політичних провідників слов'яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлученими від суспільного та культурного розвитку, який переживав Захід. Позбавлені можливості підвищувати свій культурний рівень, вони звернулися до своїх старих релігійних та народних традицій, іноді відновлюючи майже забуті старовинні звичаї. Це були також нації дрібних хліборобів, оскільки всі великі маєтки були конфісковані, а османська аграрна політика не підтримувала великого землеволодіння серед християнських підданих.

Позбавлені своїх політичних провідників, балканські слов'яни могли шукати моральної підтримки та поради тільки в Церкві. На щастя, оскільки все політичне та правове життя османів спиралося на принципи їхньої /313/ релігії, вони були ладні погодитися з тим, що церкви їхніх райя відіграватимуть керівну роль у суспільному та правничому житті останніх. Священики вважалися природними провідниками всіх віруючих, і їх посередницька роль між державою та християнськими підданими визнавалася без заперечень. Єпископи та священики виконували обов'язки суддів серед парафіян, а канонічне право вважалося законодавством для християн.

Таким чином, Османська імперія надала Церкві можливість впливати на життя віруючих більше, ніж будь-коли раніше. Становище Церкви, однак, обтяжували дві несприятливі обставини. По-перше, Церкви втратили майже всю свою власність, яку вони зазвичай віддавали на утримання мечетей. Священиків образило і зведення їх до рівня немусульманського населення. Вони були змушені працювати задля прожитку, і більшість з них обробляла землю, як і парафіяни. Це наближало їх до народу, але, з іншого боку, вони були змушені присвячувати майже весь свій час недуховним справам. До того ж дуже занепала освіта духовенства. Не було шкіл ні для мирян, ні навіть для священиків, де вони могли б учитися основам відправлення літургії в своїх отців чи інших священиків. Звичайно, релігійного виховання народу майже не було, і ревно дотримувалися лише традиційні форми поклоніння 13 .

Сербам пощастило відновити свій патріархат. Це сталося завдяки сербському відступнику Мегмеду-паші Соколовичу (1508-1579), синові сербського священика, який досяг найвищого становища при дворі султана, ставши великим візирем. Він, можливо, підтримував стосунки з родиною, а його старший брат Макарій, настоятель монастиря Хіландарі на Афоні, ймовірно, відвідував його кілька разів у Стамбулі. Можливо, саме на прохання Макарія, яке підтримав великий візир, Сулейман Великий і відновив 1557 р. Сербський патріархат, ліквідований у 1459 році. Макарій став першим патріархом і заснував свій престол у місті Печ (Іпек) 14. Усі землі, на яких жили серби, стали підлягати патріархату, який став важливою національною інституцією.

Відновлення патріархату було тим більш важливим, що становище християнського населення в Османській імперії невдовзі значно погіршилося. Мегмеда Соколовича, який служив як великий візир вірою й правдою трьом султанам — Сулейману Великому (1520-1560), Селіму II (1566-1574) та Мураду III (1574-1595), і якому вдавалося багато років запобігати зловживанням улесливістю в османській адміністрації, було вбито в 1579 році. Це відкрило шлях для корупції та безладдя в політичному, суспільному та правовому житті імперії. Посади почали продаватися за гроші, стали доступними для найбільших шахраїв, сувора дисципліна, яка характеризувала османське політичне життя і становила основу військової сили, була підірвана розкішним життям правлячого класу, а влада султана поступово занепадала.

Природно, що за таких умов першими постраждали саме райя. Експлуатовані спагі, беями та беглербеями, вони не могли сплачувати високі податки /314/ і не могли знайти справедливості в османських судах. Поступово селяни перетворювалися на справжніх кріпаків, прикутих до землі.


Роз'ятрені особливо кричущими випадками зневаги, багато селян залишали свої села й шукали свободи в горах. Деякі з них організовували загони й нападали на окремі групи турків, прагнучи помститися за заподіяні їм та співвітчизникам кривди. Ці «гайдуки» не становили реальної загрози для турецьких військових сил, хоч корупція й підривала міць навіть яничарів, але вони були предтечами звільнення балканських народів з-під турецького ярма. Таким чином, ідея звільнення народилася в горах серед сміливих втікачів і була виплекана епічними піснями горян, що оспівували славетне минуле сербських королів і героїв воєн з турками. Цей дух ніколи не вмирав у Чорногорії, що була найкраще розташована для опору туркам, оскільки межувала з теренами венеціанців, які майже постійно перебували з турками в стані війни. Можна сказати, що ідея звільнення постала в горах Чорногорії і плекалася в постійному опорі її горян турецькому пануванню.

Таке становище змусило багатьох сербів полишити окуповані турками землі й улаштуватися на австрійських чи венеціанських територіях. Обидві держави радо зустрічали їх і використовували їхні організовані загони, звані «ускоками», у своїх походах проти турків. Ускоки, проте, не були дисциплінованими воїнами і продовжували свої набіги на турецькі терени навіть тоді, коли їхні покровителі перебували у стані миру з султаном, чим часто спричиняли небезпечні ситуації.


Коли наприкінці XVI ст. розпочалися великі турецькі війни, християнські держави розраховували використати революційний настрій турецьких підданних-християн у своїх воєнних цілях. Природно, що церква була єдиною силою, яка могла допомогти залучити християн до допомоги австрійському війську та посприяти його перемозі вчасним повстанням.

Болгарська Церква продовжувала підпорядковуватися Охридському архієпископу. Але її єпископи брали активну участь у pourparlers з імператором Рудольфом II (1576-1612), із Сигізмундом Баторієм Трансільванським (1581-1602) і з Михаєм, господарем Волощини, які завершилися повстанням 1598 року, коли Михай вторгнувся до Болгарії. Багатообіцяюча кампанія скінчилася трагедією, і багато родин болгарських повстанців були змушені полишити свої домівки разом з відступаючими румунами й оселитися у Волощині. Митрополит Тирновський, Діонісій, також був змушений утекти за кордон.

Під час цієї австро-турецької війни декілька разів серед сербів спалахували повстання. Серби Банату повстали у 1594 р., наступного року повстання охопило Албанію та Чорногорію, у 1596 р. великі заворушення сталися біля кордону Боснії з венеціанськими землями, у 1603 році воювали серби в Західній Боснії, а наступного року полум'я боротьби знову охопило Чорногорію. Усі ці повстання були спровоковані марними сподіваннями на перемогу австрійців над турками. Кожне повстання супроводжувалося новими карами 15. /315/

Житватороцька угода 1606 року показала нарешті, що сили османів почали вичерпуватися. Коли за Віденським договором (1615 р.) Австрія отримала консульську юрисдикцію в Стамбулі над своїми підданими, римо-католики посилили свою прозелітичну активність серед православних слов'ян Османської імперії. Римо-католицьке населення в Стамбулі, яке складалося здебільшого з іноземних купців, серед яких працювали італійські священики, почало помітно зростати. За Мурада III (1574-1595) йому належало в місті близько сімдесяти місць для богослужіння. Деякі представники католицької колонії навіть мали досить великий вплив при дворі султана. Під час болгарського повстання пожвавився релігійний та патріотичний дух болгарських католиків. Вони були здебільшого нащадками німецьких рудокопів та інших колоністів, а їхнім центром був Чипровець, колись квітуче рудне місто. Францисканські місіонери з Боснії невдовзі досягли таких успіхів у Болгарії, що їхній лідер Солінат став у 1601 р. єпископом Софійським. Католицька пропаганда була настільки успішною в Болгарії, що в середині XVII ст. тут було створено дві католицькі митрополичі кафедри — в Софії та Маркіянополі, з єпископіями в Нікополі, Скоп'є та Охриді 16.

Один з католицьких архієпископів Софії, Петро Парчевич (1656-1674), родом з Чипровця, згодом став народним лідером і натхненником боротьби за визволення з-під турецького ярма. Уже в 1630 та 1632 роках представники балканських слов'ян намагалися умовити Фердинанда II Австрійського та Сигізмунда III Польського розпочати війну проти турків. Початок Венеціансько-турецької війни (1645-1664) дав їм нову надію. Волоський воєвода Метеїр виявив антитурецькі настрої, і йому була запропонована влада над відвойованою Болгарією. Петру Парчевичу, який навчався у Римі та був блискучим знавцем Заходу, в 1648 р. було доручено місію до польського короля Владислава, але смерть останнього припинила всі приготування до повстання. У 1650 р. Парчевич знову вирушив до Польщі, Відня та Венеції і продовжив переговори як архієпископ. Поява великого візира Мегмеда Кюпрілі, який певною мірою реорганізував турецьке військо, та успіхи турків у Польщі, яким було покладено край тільки завдяки втручанню короля Яна Собеського, знову зруйнували сподівання Парчевича. Він помер у Римі, вражений своєю нездатністю спонукати західні держави до спільної боротьби за визволення балканських слов'ян.

Нова надія з'явилася після поразки турків біля Відня (1683 р.). Переможне австрійське військо здобуло Белград (1688 р.) й увійшло до Боснії. У Болгарії Чипровець знову став центром повстання, яке спалахнуло з наближенням імперського війська до кордонів Болгарії. На жаль, військо повстанців було розгромлене угорським ренегатом Текелі, який воював на боці турків. Укріплене місто повстанців Чипровець було здобуте й дощенту зруйноване. Рештки населення області переселилися до Волощини. Тільки частина повстанців змогла з'єднатися з імперським військом. Ця поразка поклала край католицькій пропаганді в Болгарії та перспективі католицького проводу в боротьбі болгар за свободу. Відтоді болгари /316/ втратили інтерес до австрійської допомоги й звернули свої погляди на Росію, яка за правління перших Романових розпочала завоювання турецьких володінь в Україні та Криму.

Повстання сербів, яке досягло свого апогею, коли імперське військо ввійшло в Македонію (1690 р.), скінчилося не набагато краще за болгарське. Коли імперські війська були змушені залишити Сербію, Болгарію та Трансільванію, велика кількість сербів зі своїми родинами на чолі з патріархом Арсенієм Црноєвичем пішла за ними й оселилася в околицях Срема і в Славонії 17. Імператор Леопольд І того ж року видав грамоту, якою підтверджував самоврядування для біженців. Карловицький договір (1699 р.) віддав Австрії всю Угорщину, крім Темешварського банату, а також Трансільванію, Славонію та Хорватію, але власне Сербія залишалася турецькою. Біженцям довелося залишатися на відведених їм землях. Наступники Арсенія були змушені зректися патріаршого титулу, хоч і підтримували відносини з Сербським патріархатом у Печі. Серби зберегли свій автономний статус в Угорщині, і хоч становили чужорідну групу в західному оточенні, почали інтенсивно розвивати культурну діяльність, під впливом Заходу вони будували школи й закладати підвалини сучасної сербської літератури. Карловиці, кафедра їхнього митрополита, стали їхнім політичним та релігійним центром, де готувалося остаточне визволення сербів. Після ліквідації Сербського патріархату (1766 р.) Карловиці успадкували його роль у релігійному керівництві життям сербського народу 18.








Примітки


 1 Магнати отримали посаду верховного воєводи Моравії, що означало реальну владу в країні, а також скарбничого та верховного судді. Рицарі мали задовольнитися посадами судді, підскарбія та писаря Моравії.

 2 Про еволюцію цієї практики див.: Konopczynski L. Le Liberum Veto — Paris, 1930. — S.153-278.

 3 Протягом століть багато галицьких вірмен прийняло унію з Римом, а в XVII ст. їхній архієпископ Нікол Торосовий офіційно визнав верховенство папи. Про вірменів у Польщі див.: Gromnicki. Ormianie w Polsce: ich historija, prawa i przywileje. — Warszawa, 1889; Lechicki Cz. Kościół ormiański w Polsce: Zarys historyczny. — Lwów, 1928. Див. також: Völker Kirchengeschichte Polens. — Berlin; Leipzig, 1930. — S. 68.

 4 Джерела з польського законодавства дуже різноманітні й численні — хроніки, церковні документи, формуляри, дипломатичні та правничі документи, архіви корони, рішення сеймиків та Сеймів. Стислий виклад та корисні посилання на різні видання цих документів можна знайти в кн.: Kadlec K. Introduction a l'étude comparative. — P. 272-281. Більшість критичних видань були здійснені Краківською академією, яка також видала 9-й том «Volumina legum» (1889). Вони були започатковані 1732 року Й. Залуським та С. Конарським, який завершує 2-е санкт-петербурзьке видання (1859-1861). Зібрання литовських законодавчих актів див.: Яковкин И. И. Законодательные акты Великого княжества Литовского. — М., 1936. Про історію й організацію Литовсько-Руського Сейму див.: Любавский M. K. Литовско-русский Сейм // Чтения в императ. об-ве истории и древностей рос. /317/ при Моск. ун-те. — М., 1900-1901; Лаппо И.И. Великое княжество Литовское. — Юрьев 1911; див. також: Vernadski G. Russia at the Dawn of Modem Age. — New Haven, 1959. — P. 170.

 5 Такої думки дотримується і російський історик Литовсько-Руської держави Любавський М.К. Очерк истории литовско-русского государства до Люблинской унии. — М., 1910; 2-е изд. — 1915.

 6 Польські та українські історики досі сперечаються про значення прийнятих v Крево документів. Огляд цієї полеміки та бібліографічні вказівки див.: Rohde G. Die Ostgrenze Polens. — Köln; Graz, 1955. — Bd. 1. — S. 316-325.

 7 Про лад Київської Русі див.: Dvornik F. The Slavs... — P. 218-223.

 8 Документальне свідчення стосовно ставлення латинських ієрархів до уніатської церкви в Польщі див.: Schmurlo E. Le Saint-Siége et l'Orient Ortodoxe Russe.

 9 Зараз здається доведеним, що Гуньяді був румунського походження. Матір'ю його сина, короля Матяша, була сербська князівна, а його першою дружиною — дочка богемського короля Іржі з Подебрад. Становище різних народностей в Угорщині може характеризувати те, що жоден з королівських листів, які дійшли до нас, не написаний угорською мовою, але деякі були написані чеською.

 10 Ян Іскра з Брандиса, командувач чеськими військами, в 1462 році, по смерті Владислава, здався королю Матяшу Корвіну, синові Яноша Гуньяді, і разом із більшістю своїх вояків пішов на службу до нового короля, якому залишався вірним до смерті.

 11 Є свідчення, що в попередній період. Дубровник також торгував з Америкою та Індією, але був витіснений з тамтешніх ринків сильними західними конкурентами. Див. працю Ц.Міятовича в журналі «Glasnik». — 1872. Vol. 33. — S. 226.

 12 Найновіший та детальний нарис суспільного й політичного устрою Османської імперії див. у кн.: Gibb H. A. R., Bowen H. Islamie Society and the West — Oxford, 1954. Про вплив візантійських політичних інституцій на турків пор.: Ibidem. — Р. 41.

 13 Стислий, але чіткий опис соціальних умов життя балканських християн під владою турків див.: Braun M. Die Slawen auf dem Bałkan bis zur Befreiung von der turkischen Herrschaff. — Leipzig, 1941. — P. 126-143, 163-200. Огляд найновіших сербських публікацій з предмета див.: Dix années d'historiographie jougoslave (1945-1955). — Belgrade, 1955. — P. 256.

 14 Докладну бібліографію про патріархат і сербську Церкву див: Hadrovics L. Le peuple serbe et son eglise sous la domination turque. — Paris, 1947. — P. 158-162.

 15 Давнішу бібліографію слов'янськими мовами про ці повстання див: Hajek А. Bulgarien unter der Türkenherrschaft. — Berlin; Leipzig, 1925. — S. 22-64, 317-321; Stanojević St. Istorija srpskoga naroda. — 3 ed. — Beograd, 1926. — S. 239-314. Найновішу літературу сербською див: Dix annees d'historiographie jougoslave. — P. 268-274.

 16 Повну бібліографію католицького руху в Болгарії XVII ст. див.: Дуйчев И. Софийската католишка архиепископиа презь XVII вьекь. — София, 1939. — С. 182-184. Велике резюме італійською див. на с. 199-201.

 17 Новішу оцінку Црноєвича і великого переселення сербів див.: Veselinović R- L. Arsenij III Crnojević u istoriji i kniževnosti. пор. 1949.

 18 Докладніше див.: Ivić A. Istorija Srba u Vojvodini od najstarijih vremena do osnivanja potisko-pomoriške granice 1702. — Novi Sad, 1929.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.