Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Розділ XVII

ГАБСБУРГИ, МОСКОВІЯ, ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДЕРЖАВА Й БОГЕМІЯ


Піднесення Габсбургів — Перші контакти з Московією — Московсько-Габсбурзький союз — Сигізмунд, Василій III та Габсбурги — Віденський конгрес (1515 р.) — Взаємовигідна дружба Габсбургів та Московії — Максиміліан, Іван IV та польське міжкоролів'я — Утвердження Стефана Баторія, Рудольф II, Федір — Габсбурги, Замойський та Борис Годунов — Замойський, Габсбурги та Придунайські князівства — Імперські змагання Карла V — Політичні погляди Філіппа II та їх крах, — Провідні ідеї іспанського монархічного абсолютизму — Австрійські Габсбурги переймають іспанські погляди — їх застосування до Богемії — Опір монархічним планам Фердинанда II з боку Данії, Франції та Швеції — Кінець Тридцятилітньої війни, Вестфальський мир (1648 р.), руїна Богемії — Літературна діяльність чеських вигнанців, Коменський, Жеротін — Чеська література Контрреформації — Чеські патріоти, занепад чеського національного життя — Чеське та словацьке мистецтво бароко



Провідною династією Європи XVI-XVII ст. був, поза сумнівом, дім Габсбургів з його австрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів в історію Західної Європи та Німеччини цього періоду добре відомі. Багато з цих втручань мали фатальні наслідки для деяких слов'янських народів. Подібно до цього певні події, які часто залишаються поза увагою, не тільки справили глибокий вплив на піднесення й занепад Габсбургів, але й проливають нове світло на історію тодішньої Європи.

Перш за все слід мати на увазі, що піднесення дому Габсбургів у європейській історії тісно пов'язане зі слов'янським краєм — королівством Богемією. Підвалини слави Габсбургів, як було показано у розділі II, були закладені на руїнах праці й мрій героїчного чеського короля Пржемисла Отакара II. Цей останній втратив у боротьбі з Рудольфом I, засновником Дому Габсбургів, не тільки свій шанс посісти імператорський трон, але й усі Альпійські землі від кордонів Богемії до Адріатики, здобуті дипломатичним мистецтвом та військовою звитягою протягом цілого життя. Відтоді заволодіння короною Богемії стало головною метою дипломатії Габсбургів. Син Рудольфа I, імператор Альбрехт І (1298-1308), одружив свого сина Рудольфа з удовою Вацлава II Богемського, і коли в 1306 р. династія Пржемисловичів згасла, Рудольф став королем Богемії. Але смерть його й батька не дозволила Габсбургам отримати королівство у володіння своєї /382/ династії. Виступив дім Люксембургів і почав змагатися з Габсбургами не лише за богемську, але й за імператорську корони.

Тим часом для Габсбургів виникли нові можливості в Польщі та Угорщині. Останній король Угорщини й Польщі з Анжуйської династії Людовік Великий погодився віддати свою дочку Ядвігу, яка мала успадкувати угорський трон, за Вільгельма — сина Леопольда III, герцога Австрійського. Весілля офіційно відсвяткували в 1378 р., коли королівні було лише п'ять років. Після обрання угорськими станами в 1382 р. своїм «королем» сестри Ядвіги Марії було погоджено, що Ядвіга буде спадкоємицею свого батька як «король» Польщі. Однак шансам Габсбургів поклало край рішення польських станів одружити свого десятирічного «короля» з Ягайлом Литовським. Марно намагався Вільгельм Габсбург обстоювати свої права. Його спроба зайняти Вавельський замок у Кракові провалилася, і йому довелося повернутися до Відня. Ядвіга, якій дуже подобався її юний чоловік, мусила принести власні почуття в жертву інтересам свого королівства 1.

Більшого успіху Габсбурги здобули в Богемії. Схоже, що нову сторінку історії Габсбургів було відкрито в 1437 р., коли Альбрехт II (1437-1439), зять останнього з Люксембургів — Сигізмунда, успадкував по ньому королівства Богемію й Угорщину та імператорську корону Німеччини. З 1438 р. Габсбурги, з єдиною невеликою перервою, залишалися на імперському престолі аж до розпаду Священної Римської імперії в 1806 р. Це гарантувало їм великий престиж у Центральній Європі. Найбільше вірив у майбутнє династії один з найменш обдарованих імператорів-Габсбургів, Фрідріх III (1440-1493). Він став будівничим їхнього піднесення в європейській історії, влаштувавши одруження свого сина Максиміліана з Марією, дочкою й спадкоємицею Карла Сміливого, герцога Бургундського. Цей шлюб дав Габсбургам володіння Нідерландами, однією з найбагатших країн Європи.

Однак нездатність Фрідріха діяти вчасно перекреслила шанси Габсбургів у Центральній Європі. Він нічого не зробив для зміцнення позицій свого підопічного, Владислава Погробка, сина Альбрехта II та Єлизавети Люксембурзької, визнаного спадкоємцем королівства Богемії та Угорщини. Спочатку Погробка позбавив угорської корони (1440-1444) король польський Владислав, убитий під Варною. Після передчасної смерті Погробка в 1457 р. в Угорщині його місце посів Матяш Корвін (1458-1490), а в Богемії — Іржі з Подебрад. Після смерті цих двох монархів Богемія та Угорщина знову об'єдналися під владою Владислава II та його сина Людовіка II з дому Ягеллонів.

Значно зміцнив позиції Габсбургів у Європі син Фрідріха Максиміліан I, обраний у 1486 р. королем римлян. Максиміліан був чи не найобдарованішим з Габсбурзьких володарів і цілком слушно вважається другим засновником династії.

Його шлюб з Марією, спадкоємицею герцога Бургундського Карла Великого, забезпечивши його синові Філіппу Красивому володіння процвітаючими Нідерландами. Одруження останнього з Іоанною Божевільною, спадкоємицею Фердинанда Арагонського й Ізабелли Кастильської, мало принести онукові Максиміліана Карлу (1516 р.) всю іспанську спадщину в Європі та Новому Світі. Тож не дарма казали: «bella gerant alii, tu felix Austria, nube»*. (* «Хай воюють інші, ти ж, щаслива Австріє, укладай шлюби» (лат.). — Ред.)

Навіть ще до успадкування імператорського трону (1493-1519) Максиміліан розвинув у Центральній Європі активну дипломатичну діяльність. По смерті в 1490 р. Матяша Корвіна він став кандидатом на угорську корону, але змушений був поступитися Ягеллонам.

Ці події започаткували суперництво між династіями Габсбургів та Ягеллонів за панування в Центральній та Східній Європі. Максиміліан краще, ніж його батько-імператор, відчував загрозу для майбутнього своєї династії, яка виходила від Ягеллонів. Протягом століття пануванню Габсбургів у Центральній Європі заважав дім Люксембургів, але зосередження корон Польщі, Богемії та Угорщини в руках династії Ягеллонів могло взагалі призвести до краху Габсбургів. Максиміліан над усе волів перешкодити утвердженню Ягеллонів на угорському троні і, передбачаючи конфлікт, почав шукати союзників.


Шлюб Івана III із Зоєю-Софією, племінницею останнього візантійського імператора, привернув увагу Заходу до цього нового могутнього володаря, який був сусідом Польсько-Литовської держави. Король Угорщини Матяш Корвін уже уклав з Іваном III союз проти Казимира Польсько-Литовського. Імператорський двір отримав першу інформацію про Московію від Ніколаса Поппеля, рицаря, який відвідав Москву в 1486 р. Імператор та його син, дізнавшись про суперництво між Московією та Польсько-Литовською державою, відрядили Поппеля в 1489 р. з офіційною місією — запропонувати Іванові III дружні стосунки. Московіти були вельми недовірливі, тому посол Івана, грек Георгій Траханіот, мав спершу здобути певні відомості стосовно щирості намірів імператора та його сина. Серйозні переговори розпочалися лише в 1490 р., коли до Москви разом з греком-посланцем прибув імперський посол Йорг фон Турн. Іван III запропонував союз проти Речі Посполитої, обіцяючи Габсбургам допомогу в їхніх прагненнях одержати свою «спадщину» — трон Угорщини, і Траханіота знову відрядили до Німеччини обговорити формальне укладення союзу.

Тим часом Матяш Угорський помер (1490 р.), і Максиміліан повів боротьбу в Угорщині за спорожнілий трон. На жаль, Турн та Траханіот Дісталися Нюрнберга лише у травні 1491 р., коли Максиміліан, повернувши собі окуповані Матяшем землі Австрії, змушений був через фінансову скруту облишити свій похід в Угорщину, хоч і привернув кількох тамтешніх впливових магнатів на свій бік. Проблеми з Францією, яка оскаржувала право його дружини на успадкування Нідерландів і Бургундії, та відмова рейхстагу надати йому необхідні ресурси для боротьби змусили Максиміліана укласти в Пресбурзі мир з кандидатом-переможцем Владиславом, королем Богемії. Цей останній саме змагався за угорську корону зі своїм /384/ братом Яном Ольбрахтом і погодився, що у випадку смерті його чи його дітей без спадкоємців угорський трон успадкують Максиміліан або його нащадки. Угоду було скріплено шлюбами Максиміліанових онука Фердинанда та онуки Марії з дочкою та сином Владислава. Таким чином, Максиміліан досягнув усього, чого тільки міг сподіватися в цій складній ситуації, без російської допомоги. Він намагався домогтися від Івана III захисту Пруссії та Лівонії, які розглядав як частини імперії. Але великий князь, дізнавшись про Пресбурзьку угоду, відхилив спробу Максиміліана поширити їхню домовленість на Пруссію та Лівонію, визнавши, однак, чинність союзу проти Польсько-Литовської держави. Максиміліана дуже збентежила позиція Івана. Для нього московське союзництво втратило будь-яке значення, і він звернувся до великого князя лише тоді, коли Владислав Богемський і Ян Ольбрахт, спадкоємець Казимира на польсько-литовському троні, уклали союз із Францією, яка все ще перебувала в стані війни з Максиміліаном за спадщину його дружини (1500 р.).

Максиміліан мав ще одну козирну карту, якою міг скористатися у своїй борні з Польщею. Великий магістр Тевтонського ордену оскаржував чинність положень Торуньського миру, укладеного після поразки ордену в 1466 р., і відмовився від присяги королю Польщі. Імператор став на бік ордену й заборонив Великому магістру присягати польському королю на тій підставі, що землі ордену були частиною імперії. Його звернення до Івана III, однак, не мало в цій суперечці якогось практичного значення 2. Іван не мав тоді жодних підстав для використання цього союзу в своїй дипломатії, а Максиміліан І був занадто зайнятий справами свого дому на Заході. Зате Іван III та його наступник Василій III (1505-1533) добре розуміли, яке значення можуть мати для них тісніші стосунки з Габсбургами на випадок нового конфлікту з Річчю Посполитою, тому й далі тримали двері відкритими для можливого співробітництва.

Увагу Василія III до Максиміліана привернув Михайло Глинський, нащадок наверненого у християнство знатного татарського роду, колишній фаворит короля Олександра. Під час суперечки зі спадкоємцем Олександра Сигізмундом І Польським, Глинський переметнувся до Москви. Він сподівався, що рішення угорської знаті від 1505 р. про запобігання успадкуванню престолу будь-яким іноземним володарем неугорського походження викличе в Максиміліана підозру, що його польський супротивник підтримує антигабсбурзьку партію в Угорщині, а це схилить його до відновлення укладеного з Іваном III союзу. Василій III, який мав тоді суперечку із Сигізмундом через посаг своєї сестри Олени, удови Олександра, скористався з цієї поради. Максиміліан, який поринув тоді у боротьбу в Італії, не відповів на московські ініціативи. Крім того, його розчарувала відмова великого князя повернути Ганзі конфісковане Іваном III у Новгороді майно.

Отже, Василію III довелося розпочати війну з Річчю Посполитою без підтримки Габсбургів. Йому вдалося зайняти Смоленськ, але він зазнав нищівної поразки на річці Орша (1514 р.). Це змусило його наполегливіше домагатися угоди з Максиміліаном. Останній тепер також був більше схильним /385/ до тісніших взаємин, бо дізнався про шлюб Сигізмунда з Барбарою, дочкою Яноша Запольяї, ватажка угорської антигабсбурзької партії. Цього разу Максиміліан перехопив ініціативу й відрядив до Москви Георга Шніценпаумера. Він був уповноважений відновити дружні відносини з московітами й запропонувати утворення коаліції з Данією та німецькими князями проти Польсько-Литовської держави. Очевидно, імператор бажав лише налякати Сигізмунда коаліцією, бо його ускладнення з Францією та Італією завадили б йому розпочати якісь дії на Сході.

Василь III ухопився за цю можливість і завдяки дипломатичному хисту своїх радників схилив імператорського посла до укладення формального антипольського союзу. Він чекав від імператора істотної допомоги у вигляді нападу на Польщу для відвоювання втрачених Тевтонським орденом територій.

Усвідомивши завбачливість російських дипломатів, Максиміліан захвилювався. Він не мав наміру розпочинати негайні воєнні дії на користь Тевтонського ордену — так само, як і курфюрсти Саксонії та Бранденбургу, найбільше зацікавлені в конфлікті ордену з Польщею. Щоб не образити великого князя, Максиміліан погодився на новий союз, але негайно відрядив до Москви посольство з новим варіантом угоди, який значно пом'якшував умови укладеного раніше союзу. Замість відкритих воєнних дій, на яких наполягав Василій III, він запропонував мирне обговорення проблеми зацікавленими сторонами на Любецькому рейхстазі. Великий князь висловив протест, наполягаючи на дотриманні імператором положень угоди, укладеної в Москві.

Хоч Максиміліан ніколи не мав наміру виконувати всі зобов'язання, що випливали з антипольської угоди з Московією, її укладення надало йому більше переваг, ніж він, можливо, отримав би від військової інтервенції. Сигізмунд дізнався про переговори між імператором та великим князем і чудово зрозумів можливі наслідки спільного виступу проти Польсько-Литовської держави з боку імператора, Тевтонського ордену та Московії. Тому він вдався до послуг Владислава Богемського, аби відвернути імператора від Московії. Максиміліан, усе ще зайнятий на Заході, відгукнувся прихильно, і у Відні було влаштовано зустріч Владислава Богемського й Угорського, Сигізмунда Польського та імператора (1515 р.). Позицію імператора послабили негативні наслідки pourparlers на Любецькому рейхстазі. Оскільки коаліцію Данії та курфюрстів Бранденбургу й Саксонії на підтримку ордену створити не вдалося, Максиміліан був змушений поступитися інтересами імперії і прийняти умови Торуньського миру. Усі суперечки між Польщею та орденом протягом наступних п'яти років мали бути представлені на розсуд імператора. За цю несподівану поступку — Сигізмунд, очевидно, не знав про негативні наслідки Любецького рейхстагу — Ягеллони підтвердили й розширили положення Пресбурзької угоди на користь Габсбургів. Останні, таким чином, позбулися польського суперництва за угорський трон, отримавши можливість успадкувати не лише Угорську, а й богемську корону. Щоб якоюсь мірою виконати свої зобов'язання /386/ за союзом з Московією, Максиміліан пообіцяв докласти зусиль для укладення мирного договору між Сигізмундом та Василієм III.

Дружні зв'язки, встановлені між Ягеллонами та Габсбургами на так званому Віденському конгресі (1515 р.), мали першорядне значення для історії Європи. Для Ягеллонів це означало відмову від своїх намірів стати провідною силою в Центральній Європі на користь Габсбургів. Ускладнення з Московією змусили їх поступитися роллю, яку вони могли б відігравати в історії Центральної та Західної Європи. Через хистке становище королівської влади в Польщі та її ганебну залежність від егоїстичної знаті Ягеллони не змогли продовжити експансію в Центральній Європі та змушені були шукати підтримки Габсбургів. Для Габсбургів же Віденський конгрес, який привів до встановлення династичних зв'язків з володарями Богемії та Угорщини, став вирішальним кроком до здобуття того великого ступеня влади, який вони мали в Європі протягом кількох століть.

Угода з Габсбургами надала Сигізмунду І перепочинок у складному становищі, убезпечила західні кордони його королівства й ізолювала Альбрехта Прусського, який не бажав йому присягати. Крім того, через посередництво Максиміліана він домігся руки багатої спадкоємиці, принцеси Бони Міланської.

Таким чином, союз із Московією втратив для Максиміліана своє справжнє значення. Великий князь був неприємно здивований, дізнавшись від імперського посла барона Герберштейна, що імператор пропонує свої послуги посередника для укладення мирної угоди між Польсько-Литовською державою та Московією. Це не було підтвердженням союзу, на яке він розраховував, а гордовите пояснення, що імператор вбачає свій обов'язок у налагодженні дружніх стосунків між християнськими правителями через загрозу християнству з боку турецької навали, не справило на Василія III жодного враження. А проте, він був досить обачним, аби не розривати своїх слабких зв'язків із Габсбургами. Переговори між Сигізмундом І та Василієм III затягнулися, і головною перепоною для них була категорична відмова великого князя віддати Смоленськ. Він навіть приязно відреагував на звернення Альбрехта Прусського й уклав з ним союз, обіцяючи підтримку, якщо той піде війною на Польщу, хоч і не був готовий виконувати цю обіцянку. До смерті Максиміліана І в 1519 р. так і не вдалося укласти бодай перемир'я.

Польський король отримав несподівану можливість відіграти вирішальну роль у наступному обранні нового імператора. Альбрехт Прусський, невдоволений неспроможністю Габсбургів підтримати його проти Польщі, активно сприяв обранню Франциска I, короля Франції, і навіть схилив до цієї ідеї великого князя 3. Сигізмунд намагався скористатися з цієї можливості, і перш ніж віддати свій голос в якості опікувача за Людовіка, юного короля Богемії, намагався домогтися якомога більше поступок. Богемські стани, однак, змусили його голосувати за Карла Іспанського, навіть не отримавши від цього Габсбурзького кандидата жодної твердої обіцянки ні щодо /387/ Альбрехта Прусського, ні щодо претензій своєї дружини Бони на герцогство Міланське.

Карл V (1519-1556), не будучи добре поінформованим про переговори між Московією та Максиміліаном I, вирішив продовжити політику свого діда й відрядив посольство до Василія III, запропонувавши йому посередництво в мирних переговорах між Польщею та Московією. У Сигізмунда ця пропозиція не викликала задоволення, бо його воєнне становище зміцнилося, і він був занепокоєний можливістю нового союзу між московітами та Габсбургами. Василій III побачив у відновленні дипломатичних зносин з імператором підтвердження чинності укладеного в 1514 р. союзу. Зрештою, завдяки втручанню папського легата, присланого папою Левом X під впливом хибних чуток про прагнення великого князя до унії з Римом, було укладене перемир'я на п'ять років.

Давнє суперництво між Ягеллонами та Габсбургами, однак, відновилося після згаснення в 1526 р. угорської гілки Ягеллонів. Незважаючи на укладені з Габсбургами угоди, Сигізмунд зробив слабку спробу здобути це королівство для своєї династії, і коли антигабсбурзька опозиція обрала Яноша Запольяї як свого народного короля на противагу Фердинандові I, Сигізмунд більше симпатизував Запольяї. У Фердинанда I, який був також королем Богемії, позиція Сигізмунда викликала підозру, але його брат, імператор Карл V, лишився лояльним стосовно польського короля й відмовився від пропозиції Василія III відновити коаліцію 1514 року. Однак обмін посольствами між Московією та Габсбургами змусив Сигізмунда повернутися до дружньої політики щодо Габсбургів. Він прийняв пропозицію Фердинанда одружити його дочку Єлизавету з Сигізмундом Августом, сином польського короля, і пообіцяв припинити свою двозначну політику щодо суперництва між Фердинандом і Запольяї в Угорщині.

Прогабсбурзьку політику пропагували в Польщі два дуже впливові урядовці — коронний канцлер Криштоф Шидловецький та підканцлер Томицький. Після їх смерті, однак, королева Бона, яка завжди вороже ставилася до Габсбургів, переконала Сигізмунда видати їхню дочку Ізабеллу за Яноша Запольяї. Вона зробила все, що могла, аби забезпечити польську підтримку неповнолітньому синові й спадкоємцю Запольяї Яношеві Жигмонту, якого підтримував і султан. Боні вдалося також настроїти свого сина проти його дружини з дому Габсбургів. Але коли Єлизавета померла, а Сигізмунд Август уклав морганатичний шлюб з Барбарою Радзивілл, який викликав жорстку опозицію з боку польської шляхти, він став шукати підтримки у зближенні з Габсбургами. У 1549 р., через рік після свого сходження на трон, він уклав з ними угоду, що містила, крім економічного Договору, політичну умову, яка зобов'язувала кожну із сторін не підтримувати ворогів іншої.


Це мало велике значення для Фердинанда в його суперництві з сином Яноша Запольяї та вдовою, польською королівною. Незважаючи на пропозиції Франції порвати стосунки з Габсбургами, Сигізмунд Август лишався /388/ лояльним щодо своїх союзників. Страх перед Габсбурзько-Московським союзом змушував польського короля зберігати вірність своїй прогабсбурзькій політиці.

По смерті Василія III його вдова Олена як регент свого неповнолітнього сина Івана IV відрядила посольство до Фердинанда та Карла V. Згодом дійшло до претензій Івана IV на свою литовську «спадщину», прибрання ним титулу царя й хибного поголосу, ніби він схиляється до унії з Римом, що налаштовувало папу та імператора визнати його королівське достоїнство. Всі ці звістки далі утримували Сигізмунда Августа у добрих стосунках з Габсбургами. Ці стосунки скріпив шлюб овдовілого польського короля з дочкою Фердинанда Катериною.

Отже, дружні стосунки з Московією дали Габсбургам значні політичні переваги. Але великі князі також мали велику користь від своїх контактів з Габсбургами. Іван III і Василій III добре розуміли, наскільки підвищується від таких стосунків їхній престиж. Таким чином, для них відкривався шлях до Західної Європи та надбань її культурного й промислового розвитку, так потрібних їхній країні. Вони користувалися будь-якою нагодою, щоб запросити західних митців та ремісників відкрити свої майстерні в Москві. Василій III навіть відповів на ініціативу папи, відрядивши до Климента VII (1525 р.) свого освіченого дяка Дмитра Герасимова. Він прагнув поглибити свої контакти з Італією, де сподівався знайти для своєї примітивної промисловості кращих ремісників, але його зовсім не цікавила ані унія з Римом, ані королівський титул, який йому обіцяли як винагороду. Тому дружба з Габсбургами допомагала великим князям долати ізоляцію від решти європейських країн, до якої їх змушували ворожі й заздрісні сусіди.

Навіть Іван IV вважав за потрібне зберігати з Габсбургами якщо не дружні, то принаймні пристойні відносини. Його спроба анексувати Лівонію могла бути сприйнята як ворожі щодо імперії дії, бо Лівонія вважалася частиною імперії, і великий магістр звернувся до імператора по допомогу. Відповідаючи на листа, надісланого йому імператором у цій справі, цар оголосив Лівонію частиною своєї «вотчини». Він лукаво нагадав імператору відступництво лівонців від істинної віри і скаржився, що вони понищили руські церкви та ікони. Таким чином, він продемонстрував добру обізнаність із релігійним становищем у Лівонії, слушно пославшись на деякі крайнощі тамтешніх войовничих реформаторів у виправдання своєї інтервенції супроти бажання імператора.

Те, як Іван поставився до імператорського посланця, який привіз Фердинандового листа, показує, наскільки московські правителі цінували знаки поваги з боку імператорів. Жалкуючи, що імператор не звернувся до нього в листі як до царя, Іван IV марно намагався спонукати посланця звертатися до нього цим титулом бодай усно, під час аудієнції. Протягом переговорів про подовження перемир'я бояри обстоювали право Івана IV на цей титул, відзначаючи, що навіть Максиміліан І титулував так Івана III. Насправді ж імператорський посол Шніценпа умер використав цей титул у /389/ чернетці укладеного в 1514 р. в Москві союзного договору, але без імператорських уповноважень щодо цього. Проте Іван IV, митрополит Макарій і навіть Петро Великий використовували цей факт як один з головних аргументів на користь того, що цей титул був необхідним для правителя Московії. Хоч Фердинанд І не погодився надати Івану IV імператорський титул і чинив опір ідеї папи надати московіту королівський титул, традиційно добрі стосунки між Габсбургами та Рюриковичами не перервалися, і в 1564 р. імператор Максиміліан II звернувся до Івана IV по допомогу у війні з турками. Іван IV, принижений невдачами свого війська внаслідок польського вторгнення до Лівонії, дуже благочестиво відповів, що з радістю допоміг би, якби не мав стільки клопоту з польським королем, і запевнив Максиміліана, що якби цю перешкоду було усунуто, він би по-братньому приєднався до імператора в його війні з невірними. І коли б усі відвойовані ними території були повернені християнам, цар та імператор побратньому поділили б між собою землю і царювали б у мирі, об'єднані в спільній Церкві.


Смерть останнього короля-Ягеллона (1572 р.) відкрила перед Габсбургами нові можливості. Хоч Сигізмунд Август і був зятем Фердинанда І, і була ймовірність того, що він не залишить нащадків, імператор нічого не зробив, аби покращити шанси здобути польський трон членові свого дому. Щоправда, Габсбургів ненавиділа ворожа до всього німецького польська шляхта, але чимало магнатів та вищого духовенства прихильно ставилися до вибору Габсбурга і пропонували Фердинанду підготувати грунт для дій у близькому майбутньому. Проте все було марним, імператор навіть намагався повернути свою дочку до Австрії через її погані стосунки з чоловіком-королем.

Максиміліану II щастило не більше. Його шурин не прийняв пропозиції приєднатися до антитурецької ліги (1571 р.), і король отримав лише непевну відповідь, що найкращим кандидатом на успадкування польського трону був би ерцгерцог Ернст. Кандидатура Ернста, здавалося, мала хорошу перспективу в Литві, де її підтримували не лише впливові литовські роди, але й папський нунцій.

Московітська традиція підтримувати добрі стосунки з Габсбургами знову проявилася під час переговорів про наслідування польсько-литовського трону після згасання династії Ягеллонів. Максиміліан II висунув кандидатуру ерцгерцога Ернста, але дрібна литовська шляхта дуже симпатизувала Іванові IV. Сподіваючись на продовження перемир'я, навіть литовські магнати, які віддавали перевагу Габсбургам, намагалися переконати Івана, що його обрання має непогані шанси не лише в Литві, а й у Польщі. Іван, однак, бачив, що його умови не будуть прийняті, тому порекомендував литовцям обрати ерцгерцога Ернста замість Генріха Валуа, брата французького короля Карла IX.

А втім, габсбурзька кандидатура провалилася, і завдяки незграбності імператорських послів у Польщі та ненависті шляхти до Габсбургів /390/ перемогла французька дипломатія. Це зблизило Максиміліана II та Івана IV. Цар просив імператора перешкодити королю-обранцю перетнути Німеччину, — сподіваючись, що коли Генріх не спроможеться вчасно дістатися Польщі, відбудуться нові вибори, які нададуть Іванові ще один шанс, — і запропонував імператорові поновити союз 1514 року. Імператор подякував Іванові IV за втручання на користь Ернста, але утримався від будь-яких ворожих дій проти обраного короля.

Під час другого польського міжкоролів'я, яке виникло після втечі Генріха Валуа до Франції (1574 р.), шанси Габсбургів у Польщі покращилися. Польські магнати підтримували обрання Габсбурга, а в Литві, де Габсбурги привернули на свій бік найвизначніший магнатський рід — Радзивіллів, становище було ще краще. Фердинанд І раніше надав Радзивіллу Чорному достоїнство князя імперії, і Максиміліан II продовжив цю політику привернення вищої литовської знаті. Литовська шляхта також загалом схилялася до голосування за ерцгерцога Ернста, сподіваючись, що коли буде обрано Габсбурга, Іван IV утримуватиметься від нападів на Литву та Лівонію. Однак польська шляхта і далі чинила шалений опір Габсбургам та воліла радше Івана IV, чию кандидатуру підтримував і примас. Радзивілл настійливо просив імператора відрядити Ернста до Литви, де його обрання було забезпечене, і в такий спосіб змусити й поляків прийняти його кандидатуру. Він також радив імператорові попросити царя підтримати Ернста.

Максиміліан II вагався, чи варто провокувати таку ситуацію, але вислав до Івана IV посольство з проханням підтримати кандидатуру Ернста й обіцянкою йому титулу Східного імператора після вигнання турків з Константинополя, якого повинен був домогтися союз усіх християнських правителів. Тим часом цар втратив у Польщі багатьох прихильників через нерішучість і вагання щодо надання шляхті конкретніших обіцянок. Тому шляхта обрала іншого кандидата, Стефана Баторія Трансільванського. Щоб перешкодити обранню останнього, Іван IV запропонував імператорським послам щось на зразок поділу Речі Посполитої шляхом обрання його сина Федора в Литві та Ернста в Польщі. Якби це виявилося неможливим, він бажав би укласти з імператором союз, аби запобігти королюванню Баторія, султанового васала, у Польщі.

Отже, відбулися подвійні вибори: більшість шляхти обрала Баторія, а прогабсбурзька знать проголосила Максиміліана II спадкоємцем по Генріхові Валуа. Справу Габсбургів не було б цілком програно, якби Максиміліан II мав змогу й бажання вдатися до заходів енергійніших, ніж дипломатичні зносини з Баторієм і царем.

Іван IV продовжував тиск з метою поділу Польсько-Литовської держави між Габсбургами та Рюриковичами, виславши на рейхстаг у Регенбурзі офіційне посольство. Це було перше офіційне посольство до представників імперії, яке справило на тодішню Західну Європу велике враження. Іван закликав імператора укласти союз і вжити жорсткі заходи проти Баторія. Але Рейхстаг не побажав надати імператорові необхідні для таких заходів кошти, і бездіяльність імператора допомогла Баторію заручитися /391/ підтримкою в Польщі та Литві навіть з боку зневірених прихильників Габсбургів.

Наступник Максиміліана II Рудольф II (1576-1612), як і його батько, цікавився лише Лівонією і в своїх посланнях до Івана IV давав лише непевні обіцянки щодо укладення союзу. Цар опинився в ізоляції і був не в змозі стримувати переможне просування реформованого війська Баторія, тому йому довелося просити папиного втручання. Легату Поссевіно вдалося домовитися про мирну угоду між Баторієм, Швецією та Іваном IV, але давні папські сподівання на примирення Росії з Римом і її приєднання до антитурецької ліги дуже дотепно розвіяв Іван, який знову довів свій дипломатичний хист.

Успіх Баторія змусив Рудольфа II зробити спробу налагодити стосунки з Польщею. Але це виявилося марним через відмову імператора зірвати стосунки з Московією. Смерть Івана IV спонукала Баторія зосередити увагу на нових можливостях у Московії, якою тепер правив слабкий син Івана Федір. Коли поширилися чутки, що Габсбург може успадкувати по Федорові владу в Московії, Баторій спершу спробував здобути серед боярства підтримку на користь свого можливого спадкоємництва, а отримавши згоду Сікста V, почав готуватися до завоювання Московії. Хоч Рудольф II прохолодно сприйняв ініціативи, з якими Федір виступив, зійшовши на престол, імператор протестував у Римі проти Баторієвого плану завоювати Московію за допомогою папи.


Раптова смерть Баторія (1586 р.) відкрила для Габсбургів нові можливості, але нерішучість Рудольфа завадила йому скористатися з них. Серед трьох кандидатів з його дому найбільшу амбітність та енергійність виявив ерцгерцог Максиміліан, але в Польщі склалася надто складна політична ситуація. Антигабсбурзьку партію в Польщі привернув на свій бік Сигізмунд Шведський, племінник овдовілої королеви Анни, сестри останнього Ягеллонського короля, а прогабсбурзька партія була послаблена суперництвом між ерцгерцогами Ернстом і Максиміліаном, литовці ж цього разу підтримували кандидатуру Федора. Переговори з ним зазнали краху через релігійне питання, і московіти запізно усвідомили, що їм вигідніше було б підтримувати кандидатуру Габсбурга. Тому знову справа дійшла до подвійних виборів: більшість під проводом впливового коронного канцлера Замойського обрала Сигізмунда Шведського, а прогабсбурзька партія — ерцгерцога Максиміліана. Останній за слабкої підтримки імператора спробував силоміць захопити трон, але канцлер переміг його і взяв у полон.

Незважаючи на те, що цар обіцяв Рудольфу допомогу в конфлікті з Польщею, а імператор надіслав у Москву посланців для переговорів, папському нунцію вдалося домогтися мирних переговорів із Замойським. Канцлер здобув дипломатичну перемогу, обіцяючи відпустити Максиміліана лише за умови, що той зречеться своїх претензій на польську корону, а імператор відмовиться від будь-якої допомоги царю в його конфліктах з Польщею чи Швецією. Максиміліан не погодився на таке урочисте зречення /392/ й зумів утекти з полону. Він уперто продовжував претендувати на польську корону і зірвав намір Сигізмунда поступитися троном на користь ерцгерцога Ернста, розголосивши цю таємницю. Таким чином, він створив нові проблеми Сигізмундові, який у своєму бажанні забезпечити більш дружні стосунки між Польщею та Габсбургами навіть одружився з ерцгерцогинею Анною.

У зв'язку з новим просуванням турків в Угорщині Рудольфу довелося шукати нового порозуміння з Польщею з перспективою утворення християнської ліги проти турків. Хоч обставини і змусили Максиміліана погодитися на угоду між його домом і Польщею, а в справу втрутилися папські легати, повноцінна співпраця між Польщею та Габсбургами так і не склалася.

У цих складних умовах Рудольф сам звернувся до Москви за субсидіями. Федора і найвпливовішого з членів його уряду Бориса Годунова розчарувала позиція Габсбургів у справі ерцгерцога Максиміліана, однак Федір надіслав імператорові в подарунок коштовні хутра й погодився на посередництво посланця імператора в укладенні миру зі Швецією.

Очевидно, Борис Годунов, обраний царем (1598-1605) по смерті Федора, розраховував, зважаючи на дружні стосункі з імператором, на посилення своєї позиції серед заздрісного боярства. З цих міркувань він відрядив до імператора посольство з пропозицією йому допомогти у війні з турками, прохаючи руки Габсбурзької принцеси й пропонуючи союз проти Польщі. Однак, при дворі імператора його ініціативи були прийняті досить прохолодно. Імператорське посольство, вислане до Москви в 1604 р., просило лише про субсидії для турецької війни, старанно уникаючи питання шлюбних зв'язків, і не привезло пропозицій щодо союзу. Борис Годунов відмовив у субсидіях до укладення нового союзу за зразком договору 1514 р. Його раптова смерть різко урвала подальші зносини між Габсбургами і Московією. Цілком можливо, що Борис Годунов мав би більше шансів у своєму конфлікті з боярами, якби отримав повну підтримку з боку Габсбургів. Як і раніше, вони так і не наважилися на енергійніші дії і тому втратили свої шанси і в Польщі, і в Московії 4.


Невдачі Габсбургів у Польщі наприкінці XVI ст. були здебільшого наслідком дипломатії коронного канцлера Замойського. Цей меткий державний діяч, який був провідною постаттю в суспільному житті Польщі протягом останнього міжкоролів'я і правління Сигізмунда III, був відвертим ворогом Габсбургів. Саме Замойський зруйнував усі зусилля папства й Рудольфа II, спрямовані на створення християнської ліги проти турків, куди мала увійти й Польща. У цьому питанні він дотримувався політики мирних відносин з турками, що вже стала для Польщі традиційною. Спостерігаючи майже безпорадне становище імперського війська в Угорщині перед лицем османів, він уникав будь-якого союзу з імператором, який утяг свою країну в криваве протистояння з турками.

Щоб захистити Польщу від нападу турків чи їхніх данників — кримських татар, Замойський спрямував увесь свій дипломатичний хист на створення /393/ блоку буферних держав у Придунав'ї. Тому він зривав усі спроби австрійської дипломатії залучити до антитурецького союзу правителів Трансільванії, Молдавії чи Волощини. Він навіть здійснив військовий похід до Молдавії в 1595 р., щоб усунути князя Розвана, який прийняв сюзеренітет імператора. Його було замінено польським васалом Єремією Могилою, якому наказали зберігати дружні відносини не лише з Польщею, але й із султаном, та відмовлятися від будь-якого союзу з імператором. Коли васал імператора, князь Михайло Волоський, вторгнувся до Молдавії, Замойський, діючи заодно із султаном, розбив князя, знову посадив у Молдавії свого ставленика Могилу, а брата останнього, Симеона, — у Волощині. Замойський навіть намагався схилити союзних імператорові трансільванців до обрання такого князя, який сприйняв би його політику.

Замойському справді вдалося вберегти Польщу від конфлікту з турками. Ці останні схвально ставилися до його політики, поки воювали з імператором в Угорщині. Однак ситуація змінилася, коли у Польщі, втягнутої у війну проти Швеції та Московії, виникла потреба в мирі на південних та західних кордонах. Ця ситуація створила можливість для зближення, і в 1613 р. Польща уклала з Габсбургами пакт про взаємну підтримку в закордонних та внутрішніх справах. Габсбурги скористалися з цієї умови в 1620 р., коли Польща утрималася від підтримки повстання чеських протестантських станів.

Так скінчилися спроби Габсбургів просунутися на Схід, їм більше пощастило на Заході, і знов-таки, саме Максиміліан І заклав підвалини вражаючого піднесення свого дому до рівня домінуючого чинника в європейській історії цієї доби. У війнах з Францією за спадщину своєї дружини, Марії Бургундської, Максиміліан І втратив герцогство Бургундське, але спромігся зберегти Нідерланди для свого сина Філіппа, якого він одружив з Іоанною, дочкою Фердинанда й Ізабелли Іспанських. Це кінець кінцем привело до успадкування іспанського трону сином Філіппа Карлом (1516 р.). За підтримки величезних фінансових ресурсів аугсбурзьких фінансистів Фуґґерів, які домінували в банках найбільшого комерційного центру тогочасної Європи Антверпена, Карл переміг на імператорських виборах 1519 р. Франциска І Французького і почав закладати підвалини вселенської імперії під владою очолюваного ним дому Габсбургів.

Проте не Німеччині судилося стати центром Карлової імперії. Німеччина являла собою нестійкий конгломерат напівнезалежних князівств і міст, що грунтувався на старих феодальних принципах, і всі натхнені прикладом західних монархій зусилля Фрідріха III й особливо Максиміліана І щодо узаконення централізації влади в руках імператора виявилися безуспішними.

Нідерланди й Іспанія, які становили основу держави Карла, були зручнішими не для материкової, а для морської експансії його імперіалізму. Всесвітня гегемонія могла бути встановлена лише тоді, коли Карл додав би до своїх океанських володінь ще й Середземномор'я. Він майже досягнув Успіху в 1525 р., коли біля Павії переміг і полонив свого небезпечного суперника в Італії та Середземномор'ї Франциска І. Але його успіх викликав /394/ реакцію з боку папства, яке побоювалося оточення іспанцями в Італії, та з боку Англії, що також прагнула морської експансії. Франція змушена була укласти економічну, а потім і політичну угоду з турками — факт, який остаточно поховав принцип єдності християнства та Європи.

Війни з Францією та Туреччиною вичерпали величезні фінансові ресурси Карла, які надходили з іспанських колоній в Америці. Експедиція проти Тунісу в 1535 р. не змогла запобігти турецьким успіхам на Європейському континенті. Тим часом будь-які спроби запровадити монархічну систему в феодальному хаосі Німеччині зазнали краху. Нарешті, розчарований і впевнений у безплідності своїх спроб відновити релігійну єдність у Німеччині Карл V зрікся (1556 р.) влади в Німеччині на користь свого брата Фердинанда I, а в Іспанії, Італії та Нідерландах — на користь свого сина Філіппа II (1556-1598).

Таким чином, Римська імперія германської нації кінець кінцем втратила свою релігійну єдність, що до цього часу певною мірою тримала її вкупі, і водночас зменшилася в розмірах. Нідерланди, які раніше становили частину імперії, тепер були фактично відокремлені від неї, а Ломбардія, за володіння якою боролося так багато німецьких імператорів, також перейшла до рук іспанців, разом з Неаполем та Сицилією.


Полишивши Фердинанду І володіти Римсько-Німецьким імператорським титулом, Філіпп II заходився будувати нову, Іспанську імперію довкола Атлантики. Вона складалася з Іспанії, разом з колоніями в Мексиці й Перу, та Португалії, успадкованої Філіппом II у 1580 р. по своїй матері Ізабеллі, разом з Бразилією, узбережжям Африки та Ост-Індією. Шлюб Філіппа II у 1554 р. з Марією Тюдор створив ефемерну перспективу об'єднання з Іспанією іншої морської держави — Англії.

Це була вражаюча можливість, але з неї скористалися незграбно, що й призвело до провалу. Навіть папа Павло IV був незадоволений Філіпповим автократичним захистом очищеної Контрреформацією католицької Церкви і заперечував методи, застосовувані іспанською інквізицією для збереження єдності й чистоти віри в усіх землях нової імперії. Для багатьох англійців іспанський шлюб асоціювався з вогнищами у Смітфілді, на яких палили єретиків, і це живило їхнє вороже ставлення до Іспанії. Смерть Марії Тюдор (1558 р.) знову відкрила в Англії двері Реформації, а розгром іспанської «Непереможної армади» (1558 р.) повністю розвіяв усі мрії Філіппа про світове панування Іспанії в єднанні з Англією. Такі ж насильницькі заходи, застосовані в Нідерландах, спричинили там загальне повстання, яке призвело до відокремлення північних провінцій як незалежної Голландської республіки, а це вже підготувало грунт для утворення Бельгії. Навернення Генріха Наваррського в католицизм відкрило йому браму Парижа й поклало край сподіванням Філіппа на здобуття французького трону для його дочки Ізабелли. Після смерті в 1598 р. Філіппа Іспанія, виснажена тривалими війнами, переживала фінансову розруху й економічний хаос. Іспанській гегемонії на морях кинули виклик голландський та англійський /395/ флоти, які намагалися позбавити Іспанію її колоній та торгівлі в Америці й Ост-Індії.

Таким був сумний кінець грандіозних політичних задумів іспанської гілки Габсбургів. Філіпп II, ігноруючи політичний, економічний та інтелектуальний розвиток Іспанії, Італії та Нідерландів за доби Відродження, прагнув побудувати політичну єдність своїх територій на підставі монархічного абсолютизму та економічної статичності. Побачивши розвал, спричинений у Німеччині Реформацією, він став оборонцем католицизму, насильницькими засобами запобігаючи поширенню в своїх землях будь-яких інших релігійних учень. Філіпп II ігнорував той факт, що економічний добробут італійських, фламандських та іспанських міст і банків творила ініціатива городян і купців, які працювали в атмосфері вільного підприємництва. Натомість він волів усі багатства, що надходили з Нового Світу, зосередити в руках держави, яка підпорядковувалася виключно його волі. Він нічого не зробив, щоб стимулювати використання цих багатств в іспанському виробництві, що залишалося безплідним. Його абсолютизм виключав будь-яке співробітництво з представниками народу, а спрямовані на досягнення єдності у вірі насильницькі заходи часто виявлялися для Церкви радше шкідливими, ніж корисними.


Попри ці невдачі, ідея монархічного абсолютизму продовжувала надихати правління Філіппа III (1598-1621) і Філіппа IV (1621-1665). Філіпп III замість того, щоб підтримувати гегемонію своєї династії руйнівними війнами, волів забезпечувати її династичними шлюбами з провідними католицькими династіями Європи — австрійською гілкою Габсбургів та французькими Бурбонами. Він далі розвинув ідею абсолютного монарха, що зосереджує в своїх руках усю владу, оскільки наділений божественним правом на це, й оточив себе квазісакральним церемоніалом та розкішним двором, що символізували особливе становище монарха як надлюдини. Цей приклад невдовзі почали наслідувати інші монархи. Іспанські Габсбурги й надалі вважали підґрунтям своєї держави єдність віри, санкціоновану й підтримувану інквізицією. Вони оберігали чистоту раси, якою правили, виганяючи маврів та євреїв, незважаючи на руйнівні наслідки такої політики для національної торгівлі та фінансів. Цей абсолютизм мав наднаціональний характер, був владою суверена, чиє самодержавство божественного походження могло поширюватися на народи інших культур та мов, об'єднувані лише особою династичного володаря. Уся влада зосереджувалася в руках суверена, який мав право навіть розпоряджатися майном окремих осіб, якщо вважав, що це відповідає інтересам збереження чистоти віри або раси. Абсолютистський режим іспанських Габсбургів перетворився на олігархію вищого духовенства та аристократії. Централізація всієї економічної влади в руках цієї олігархії обтяжувала економічний застій, що почався за Філіппа II, і призвела до поневолення селян і зубожіння середніх класів. Повсюдна регламентація духовних проявів насильницькими засобами пильної інквізиції стала причиною до виснаження культури. /396/

Ідею абсолютної монархії сприйняла й австрійська гілка Габсбурзької династії. Брат Карла V Фердинанд I, який отримав освіту в Іспанії, мав таку саму рішучість піднести в Австрії і в королівствах Богемії та Угорщині династичні інтереси своєї влади понад національні інтереси цих країн. Тому він намагався зосередити владу в своїх руках. У 1527 р. він створив для всіх своїх володінь два центральних органи — Таємну раду та Судову палату, до яких 1556 р. додалася ще Воєнна рада. Спочатку наділені лише консультативними повноваженнями, вони поволі перетворилися на установи, що приймали рішення для всієї імперії. План Фердинанда щодо створення спільного парламенту для всіх своїх володінь зірвали стани різних земель, які виступали проти існування зазначених трьох центральних установ. Користуючись поразкою Шмалькальденської протестантської ліги в Німеччині (1547 р.), якій симпатизувала більшість чеських станів, Фердинанд обмежив привілеї міст і змінив лад Богемії у плані посилення королівської влади (1549 р.).

Щоб забезпечити своєму дому корони Богемії та Угорщини, Габсбурги зробили кілька спроб обмежити виборчі права тамтешніх станів щодо цих корон. Більше успіху вони мали в Богемії, де їм вдалося примусити стани обрати королями Максиміліана II, Рудольфа II та Фердинанда II ще за життя їхніх попередників. Польська шляхта добре усвідомлювала тонкощі запроваджених у Богемії та Угорщині змін, і страх того, що Габсбурги намагатимуться запровадити централізовану спадкову монархію і в Польщі, був разом з національним питанням головною причиною запеклого опору шляхти обранню Габсбургів на польський трон.

Фердинанд II (1618-1637) збирався запровадити на своїх землях спадкову монархію за божественним правом, на зразок тієї, що її виробили його іспанські кузени Філіпп II та Філіпп III, і зробити це він хотів рішучіше, ніж його попередники. Він мав також намір будувати свою імперію на міцних підвалинах релігійної єдності і вже встиг довести свою відданість католицькій Контрреформації, коли правив Штирією. Перемога над протестантськими станами на Білій горі (8 листопада 1620 р.) та ганебна втеча «Зимового короля» Фрідріха надали йому добру можливість проводити свою політику, і він скористався з неї сповна.


Спершу релігійний запал Фердинанда II обернувся проти Чеських братів та кальвіністів, чиїх проповідників було вигнано. Користуючись загальновизнаними на той час правами законно обраного правителя стосовно бунтівних підданих, а також правами переможця 5, він засудив на смерть сорок п'ять представників усіх трьох станів — головних ватажків революції, і 21 червня 1621 р. двадцять шість із них — чеських та німецьких лютеран, кальвіністів та братчиків — публічно стратили перед Празькою ратушею. Запросили назад єзуїтів і віддали їм університет. 1622 р. і в наступні роки проти протестантів було видано чергові укази. Нарешті, в 1627 р. новий указ радикально змінив лад у Богемії. Королівство було проголошене спадковим володінням Габсбурзької династії, а коронування /397/ нового, майже абсолютного короля стало непотрібною церемонією. Привілеї трьох станів, до яких було додано четвертий, духовний, з правом першості, були істотно скорочені. Сейм повністю втратив контроль над бюрократією і мав можливість лише пропонувати нові заходи, які міг відхилити двір. Посаду бургграфа Богемії було скасовано, і керівництво богемськими справами було зосереджене в Богемській канцелярії у Відні, що протягом двох сторіч залишалася останньою згадкою про колишню богемську незалежність, хоч і служила здебільшого лише посередником між двором та місцевими чиновниками. У релігійних справах новий указ скасовував усі привілеї, надані чашникам та некатоликам, проголошував Грамоту Величності 1609 р. анульованою, а католицьку віру — єдино прийнятною в королівстві конфесією.

Наслідком таких радикальних заходів стала масова еміграція знаті та городян, які відмовилися прийняти католицизм. Чеські брати емігрували до Сілезії, Словаччини та Польщі. Польське містечко Лешно знову стало важливим центром братчиків, де перебував їхній останній єпископ Ян Амос Коменський. Чеські протестанти здебільшого знайшли притулок у Саксонії — в Мейссені й Лужиці — та в Пруссії. Курфюрст Саксонський, завзятий лютеранин, відмовив у притулку кальвіністам, і більшість із них розсіялася в Голландії та Англії 6.

Оскільки чеська знать у більшості своїй твердо трималася Реформації та брала участь у повстанні, наслідком масової еміграції та конфіскаційної політики став майже повний занепад старої богемської знаті. На місце старих родів прийшла чужа знать, здебільшого з Німеччини, Іспанії та Нідерландів, яка за безцінь скуповувала власність емігрантів або наділялася землями з ласки імператора. Цей факт разом із втратою численних чеських інтелектуалів та городян призвів до понімечення богемських земель. Німецьку мову в королівстві було зрівняно в правах з чеською, а оскільки нова знать у чеських землях користувалася у своїх офіційних відносинах з двором лише мовою імператора, вживання місцевої мови в громадському житті, природно занепало. Це становище погіршилося у зв'язку з масовою конфіскацією чеських книжок місіонерами, яких дратувало їхнє антикатолицьке спрямування. Лише частково ці книжки було замінено католицькою релігійною літературою, написаною народною мовою 7.


До багатьох із цих насильницьких заходів Фердинанда II ставилися з розумінням і сприймали їх як законні навіть деякі протестантські князі Німеччини, які приймали нехристиянський принцип «cuius regio illius et religio», сформульований при укладенні Аугсбурзького миру в 1555 р. Але навіть Максиміліан Баварський вважав за необхідне висловити протест проти зубожіння та хаосу, що їх спричинили в Богемії ці заходи. Фердинанд II, однак, зарано виказав свої справжні наміри щодо реорганізації імперії. Він позбавив Фрідріха Пфальцького всіх суверенних прав і передав князівство разом з курфюрстівським достоїнством своєму союзнику Максиміліану Баварському (1623 р.), наймогутнішому князю імперії. Це /398/ забезпечило католицьким князям надійну більшість серед семи курфюрстів і водночас було грубим порушенням основного закону імперії, який надавав таке право лише колегії курфюрстів. Події в Богемії провіщали наміри Фердинанда II запровадити й інші зміни, спрямовані на здійснення його монархічних планів у Німеччині. Стривожені протестантські князі знайшли собі лідера в особі Христіана IV, короля Датського і герцога Гольштейнського, який сподівався схилити балтійські князівства імперії до тісніших відносин з Данією.

Імператор мав у своєму розпорядженні два найкращі війська тодішньої Європи: військо Максиміліана Баварського й військо Альбрехта фон Вальдштейна (Валленштейна). Останній був вихідцем з дрібної чеської шляхти, який збагатився завдяки вигідному шлюбу, дешевій купівлі конфіскованих маєтків та різним темним махінаціям. Він сформував добре організоване й озброєне військо найманців, яке, завдяки чудовому командуванню, привів до перемоги у 1629 р. над Христіаном IV. Фердинанд II, гадаючи, що тепер він став безперечним господарем імперії, видав акт про реституцію всього секуляризованого по 1552 р. церковного майна. Це означало б відновлення католицького контролю над землями двох архієпископій, дванадцятьох єпископій та ста двадцяти монастирів, а величезну кількість віруючих привело б під владу імператора. Перед очима приголомшених німецьких князів замаячив привид абсолютної монархії іспанського зразка. Застосування принципу «cuius regio illius et religio» на реституційованих землях змінило б релігійну ситуацію в Німеччині так само, як це трапилося в Богемії, і означало б жорстоку поразку Реформації.

Був ще один аспект нової ситуації, що непокоїв Францію. Якби Фердинандові плани в Німеччині здійснилися, Франція опинилася б в оточенні іспано-австрійської світової імперії Габсбургів, яка могла б її поглинути. Крім цього, вплив Габсбургів знову почав поширюватися на Схід. Втягнута у війну короля Сигізмунда III зі Швецією за успадкування шведської корони і за Лівонію (1620-1629) Польсько-Литовська держава була змушена підтримувати з Габсбургами добрі відносини, тому Сигізмунд вирішив за краще укласти з ними політичний союз.

А втім, у Фердинанда II виявився ще один небезпечний план. Повернення католицькій церкві Бременської архієпископії між гирлами Ельби й Везера відкривало імператору вільний шлях до океану. Тим часом герцогства Мекленбурзьке та Померанське були пожалувані Валленштейну, який став князем імперії та адміралом відкритого моря й Балтики і в перспективі мав панувати над балтійськими та скандинавськими країнами. Це, однак, привернуло увагу Густава Адольфа Шведського (1611-1632), який мав власні плани щодо Балтійського моря. Після відвоювання у Польщі Лівонії йому досить було лише оволодіти Мекленбургом та Померанією, і Балтика перетворилася б на шведське озеро. Кардинал Рішельє, головний міністр Людовіка XIII (1610-1643), зрозумів це й уклав з Густавом Адольфом договір (1631 р.), який надавав-Швеції необхідні кошти для війни з імператором. /399/

Завдання Густава Адольфа, одного з кращих полководців Європи, полегщувалося тим, що імператор у 1630 р. звільнив Валленштейна. Під Брейтенфельдом Густав Адольф розгромив імперську армію (1631 р.). Курфюрст Саксонський разом з ним вторгнувся до Богемії, і тисячі чеських біженців слідували за саксонським військом, яке зайняло Прагу, сподіваючись, що події обертаються на їхню користь. Та імператор знову покликав Валленштейна, і той змінив ситуацію, вигнавши саксонців з Богемії. Він зазнав поразки, від шведів під Люценом (1632 р.), але в цій битві загинув Густав Адольф. Це відкрило перед Валленштейном нові можливості для здійснення амбітних політичних планів, і він вступив у таємні зносини з ворогом, зазіхаючи, можливо, на богемську корону. Він загинув у 1634 р. у Хебі (Еґері) від рук ірландських і шотландських найманців з його ж власного війська 8.

Фердинанд II втратив свого найталановитішого полководця, але відряджена Філіппом IV іспанська армія врятувала становище, розбивши шведів під Нердлінгеном (1634 р.). Між Саксонією та імператором було укладено мир у Празі (1635 р.). Фердинанд скасував указ про реституцію і поступився Саксонії Лужицею. Таким чином, за невдалу спробу реалізації Габсбурзьких імперських амбіцій у Німеччині довелося платити королівству Богемія, якому доти належала Лужиця.

Такий розвиток подій відкрив нові можливості для утвердження габсбурзької гегемонії в Європі, і це спонукало Францію до відкритого виступу й оголошення війни Габсбургам. Французькі війська билися з іспанцями; французькі кошти підтримували армії Швеції та німецьких протестантських князів. Тим часом голландський флот розпочав морську блокаду, яка, зрештою, виявилася катастрофічною для Іспанії, позбавивши її фінансових ресурсів, що надходили з колоній, і неабияк збагатила бунтівну республіку. Незважаючи на катастрофічні втрати, до яких додалися повстання в Каталонії та втрата Португалії, Філіпп IV уперто продовжував надзвичайно витратну війну в Німеччині та Богемії за континентальну гегемонію Габсбургів. Союз князя Трансільванського Дьєрдя Ракоці (1645 р.) зі Швецією становив небезпеку навіть для імператорської резиденції у Відні, і загрозу усунув лише сепаратний мир з Ракоці, який боявся турецького вторгнення. В останні два роки війна виродилася в безглузде спустошення, і в 1648 р. вона скінчилася в Празі на Карловому мосту, який героїчно захищало нове покоління чеських студентів та городян під проводом отців-єзуїтів.

Вестфальський мир, укладений між Францією з її союзниками та Фердинандом III (1637-1657), поклав край усім спробам запровадження в імперії монархічного режиму. Зрештою було визнано значний територіальний суверенітет (Landeshoheit) держав імперії, а територія імперії зменшилася через відокремлення Голландії і Швейцарії та поступку Франції Меца, Туля, Вердена (Verdim) та більшої частини Ельзасу. Швеція майже здійснила свої мрії про панування на Балтиці, одержавши єпископства Бремен і Верден (Verden) та Західну Померанію. Решта території останнього князівства відійшла до Гогенцоллерна, курфюрста Бранденбурзького, який /400/ утримував Пруссію. Це стало черговою віхою у піднесенні Гогенцоллернів до ролі наймогутнішої династії в імперії.

Контрреформацію було припинено підтвердженням умов Аугсбурзького миру (1555 р.), поширених і на кальвіністів. Сподівання чеських біженців, багато з яких билося у складі шведських військ, що переможці забезпечать їм повернення до своєї країни і вільне віровизнання, виявилися марними. Релігійна ситуація в Богемії також значно змінилася протягом останніх десятиріч, що й засвідчила відмова нового покоління празької молоді приєднатися до шведської армії та здати столицю ворогам імператора.

Богемія заплатила за імперські амбіції Габсбургів найтяжчу ціну. Населення зменшилося з бл. З млн у 1618 р. до бл. 800 тис. у 1654 р., а з 150 тис. селянських родин, що володіли землею, залишилося лише 30 тис. Найбільше постраждали містечка. Понад 550 із них зникли, раніше процвітаючі міста збезлюділи, а їхні будинки лежали в руїнах. Остаточно було встановлено абсолютну владу суверена, а управління дедалі більше зосереджувалось у Відні.


Ця політична й економічна руїна, природно, справила катастрофічний вплив на чеську національну культуру. В еміграції опинилися численні інтелектуали, письменники й покровителі чеської літератури, а зменшення населення означало і скорочення читацької аудиторії. Вже в 1615 р. Богемський сейм скаржився на примноження в містах іноземців, які не знали місцевої мови. Їх кількість збільшилася після 1620 р., і місце чеських магістратів і городян, чеської знаті і чеського духовенства посіли іноземці, здебільшого німці.

Багато протестантів-емігрантів продовжували видавати й друкувати чеські книжки в екзилі, насамперед у Саксонії, Циттау й Перно, і переправляти їх до Богемії. Чеські брати продовжували видавати свої апологетичні та релігійні твори в Лешно, зокрема твори єпископів Яна Кирила та Павла Фабриція. Адам Гартман склав чеський мартиролог та історію переслідування Братів. Більшості з цих праць бракувало оригінальності, і на них лежав відбиток похмурого менталітету вигнанців. Написана Павлом Скалою історія церкви подавала цінну й важливу інформацію про поступ Реформації в Богемії з 1600 по 1623 рр. Павло Странський здійснив цікавий опис Богемії, її історії, традицій та устрою, намагаючись привернути до прикрого становища королівства увагу протестантської Європи. Андрій Габернфельдський намагався досягнути тієї ж мети своїм палким описом чеської боротьби проти Фердинанда II з 1617 р. Більш плідною була літературна діяльність деяких чеських біженців у Словаччині. Як уже зазначалося, найважливішим досягненням було впорядкування Георгієм Трановським збірки церковних гімнів «Арфа святих». Діяльність чеських біженців у Словаччині мала велике значення для національного життя словаків, зміцнюючи їхні національні та слов'янські почуття. Вони також мали учнів серед корінних словаків, один з яких, Данило Сінапій, зібрав найдавнішу колекцію словацьких прислів'їв. /401/

Лише один представник чеської еміграції зробив справді цінний внесок у культурний поступ людства — Ян Амос Коменський (Коменій), останній єпископ Чеських братів (1592-1670). Він народився в Моравії, вчився в Гейдельберзі, а після 1627 р. знайшов притулок у Польщі. Там, у Лєшно, він здобув репутацію піонера нових методів освіти. Його перші наукові публікації — «Janua linguarum» (* «Відчинені двері мов і всіх наук». — Ред.), поєднання граматики та енциклопедії корисних знань, «Велика дидактика» 9 та «Orbis pictus» (** «Світ чуттєвих речей у малюнках». — Ред.), перша дитяча книжка з малюнками, написані в Лєшно, — здобули йому широке визнання, і він отримав кілька запрошень до протестантських держав, де прагнули запровадити його методи в системі освіти.

Коменський провів дев'ять місяців в Англії, де зустрічався з усіма видатними англійськими науковцями, стимулюючи заснування наукової асоціації, пізніше реалізоване у вигляді Королівського товариства. В Англії з ним познайомився син губернатора Массачусетсу Джона Вінтропа, котрий запропонував йому очолити Гарвардський коледж. Тільки бажання залишатися поруч із вигнанцями-співвітчизниками і сподівання коли-небудь повернутися додому змусили Коменського відмовитися від цього запрошення. Замість цього він вирушив до Голландії, де зустрівся з Декартом, потім до Ельбінгу й Трансільванії, де за запрошенням Дьєрдя Ракоці працював над шкільною реформою. Після повернення до Лешна він втратив усі свої рукописи й бібліотеку і знайшов останній притулок в Амстердамі. Серед його численних публікацій найвідоміші «Лабіринт світу», що нагадує читачеві Свіфтові «Подорожі Гулівера» та Беньянів «Шлях прочанина», «Orbis pictus» та «Pansophia». Хоч і забарвлені містицизмом, його праці відрізнялися широкою ерудицією і знаходили палкий відгук серед сучасників. Його правомірно вважають піонером сучасної педагогіки, і в цій якості він посідає поважне місце в історії. Менш вдалими виявилися його пансофістичні теорії, а його зусилля, спрямовані на об'єднання протестантських церков і встановлення миру в світі виявилися марними 10.

Крім Коменського, слід назвати ще одного відомого в Європі представника Братів, який брав активну участь у політичних подіях того часу, — видатного чеського письменника Карела з Жеротина. Нащадок найвидатнішого магнатського роду, Карел учився в Страсбурзі, Базелі та Женеві, палко підтримував Генріха IV і бився в його війську, поки той не навернувся До католицизму. Він був відомий в Англії, Нідерландах і Німеччині, відігравав значну роль у моравському сеймі. Він не підтримав повстання богемських станів і залишився вірним Фердинанду II, але, хоч йому й дозволили залишитися в своїх володіннях, він пішов у вигнання до Вроцлава і помер у 1636 р. під час відвідин Моравії.

Його головною працею, яку вважають перлиною чеської прози, була «Апологія», де він пояснював свою стриману позицію в тодішній політиці. Численні листи Карела з Жеротина дають важливу інформацію щодо /402/ розмаїтих подій і видатних постатей доби. Його коментарі про моравські сейми ілюструють життєві колізії, що відбувалися в багаті подіями 1599-1614 рр. 11


Пропагандисти Контрреформації 12 були зобов'язані замінити конфісковані ними релігійні книжки католицькою літературою. Ці праці не дуже оригінальні; автори здебільшого обмежувалися перекладом або адаптацією латинських та німецьких релігійних творів. Капуцин Франтішек Роздражовський, поляк, написав трактат проти чашництва та дав опис чудес Св. Антонія. Найплодовитішим письменником серед місіонерів-єзуїтів був Їржі Плахий (Ферус). Два аскетичних письменники, Іржі Константане і Матяш Штеєр, здійснили католицьке видання Біблії, відоме як «Біблія Святого Вацлава» (1677-1715). У роботі над цим виданням їм допомагав Ян Баннет, який написав численні проповіді й коментарі до Євангелія, а також переклав економічні праці К. Фішера. У своєму виданні Біблії ці три єзуїти наслідували переклад, здійснений Чеськими братами.

Важливим для поширення чеської літератури закладом була видавнича організація під назвою «Спадщина св. Вацлава», заснована в 1670 р. за ініціативою М. Штеєра. Вона проіснувала до сучасної доби й опублікувала велику кількість популярних чеських праць з релігійної тематики, розповсюджуючи їх серед простого люду. Сам Штеєр, палкий чеський патріот, також був дуже плодовитим письменником і шукав натхнення в бароковій гомілетиці, агіографічній та релігійній літературі італійського чи німецького походження. До оригінальних біографічних творів належить написаний Яном Танкером життєпис А.Чановського, палкого й праведного місіонера. Він ілюструє методи, якими користувалися єзуїти у поверненні Богемії до католицизму.

Численні вірші та пісні змінили подібні твори протестантських поетів. Вони рідко становили значну поетичну цінність, однак більшість із цих віршів справді відрізнялася від пісень Реформації, що часто були занадто догматичними й позбавленими особистих почуттів, своєю теплою чутливістю та образністю, які дозволяли їхнім авторам вільніше виражати свою особистість. Поети наслідували стиль іспанського бароко, з його протиставленням земного еротизму містичній любові. Вони полюбляли метафори й алегорії, дотримуючись у цьому традицій гуманізму та Відродження. Вони наслідували італійських і німецьких барокових віршувальників, які навчилися в римських класичних поетів чарувати своїх читачів пасторальними фантазіями та ідилічними сценами. Багато з них наслідували поетичні новації італійця Маріно, з його грою слів та нагромадженням образів, часто ледве пов'язаних. Головна тема цієї поезії була такою ж, як і в протестантських творів — протиставлення божественної вічності та земної суєти.

Чеські віршувальники навряд чи могли змагатися зі своїми італійськими та німецькими прототипами, і така поезія видається сучасному читачеві дивною. Тому доробок чеської барокової поезії розглядався як промовиста ілюстрація того, наскільки низько впала чеська література протягом цього /403/ «темного віку». Однак нещодавні дослідження показали, що чеська барокова поезія заслуговує на краще ставлення істориків літератури. Детальніший аналіз виявив у цих творах багато рис, що проливають більше світла на ту темряву 13.

Одним із цих поетів був Адам Міхна, лірик, співець щирих почуттів. Його наслідував Фелікс Кандлінський, який перекладом відомої збірки німецького єзуїта Фрідріха фон Шпеє «Trutznachtigal» увів до чеської поезії пасторальну ліричність у поєднанні з небесною любов'ю. Найкращим із чеських барокових поетів був, однак, Фрідріх Брідель (1619-1680), єзуїтський місіонер, чий талант найповніше виявився у різдвяних та євхаристичних гімнах і житійних поезіях 14. Його сучасник Ян Роса (1620-1689), правник і філолог, склав різдвяну пастораль, що стала одним із найкращих чеських барокових творів та слугувала зразком і джерелом натхнення для чеських поетів XVIII ст.

Усі ці літератори були щирими чеськими патріотами, які прагнули зберегти чистоту своєї рідної мови і були стурбовані напливом іншомовних слів та нехтуванням чеським синтаксисом. У XVII ст. було створено багато філологічних праць, деякі з них доволі слабкі. Однак дослідження з чеської філології Яна Роси стали у великій пригоді патріотам XVIII ст.

Теплі національні почуття можна помітити і в численних творах з чеської історії. Хоч єзуїти в часи свого утвердження в Богемії і були іноземцями, вони скоро дістали численне місцеве поповнення, і з їхніх лав вийшло багато палких патріотів. Найвизначнішим із них був Б. Бальбін, виходець з дрібної чеської знаті. Він розпочав свої історичні записки з біографії архієпископа Ернеста Пардубицького. Його «Epitome rerum Bohemicarum», що відкривали для освіченої публіки славетну минувшину Богемії, було видано в 1677 році. Його «Miscellanea» з богемської історії, хоч і не завершені, дають важливу інформацію, зібрану з різноманітних історичних джерел. Відстоюючи вживання чеської мови, Бальбін написав апологію, що виражала його палкі патріотичні почуття. Цей твір, «Dissertatio apologetica», залишався в рукописі до 1775 року. На щастя, Бальбін мав кількох послідовників. Його приятель, канонік Томаш Пешіна, разом з Я. Кругером і Яном Таннером зібрали велику кількість матеріалів з архівів знатних родин й опублікували їх у книжці «Prodromus Moravographiae». Книжка Пешіни «Mars Moraviae», що описувала всі ворожі напади на Моравію в минулому, залишилася незавершеною. Інтерес викликає також написана ним історія й опис собору св. Віта в Празі.

Учень Бальбіна та Пешіни, Ян Франтішек Бесковський, член чеського Ордену Хреста, здійснив нове видання популярного чеського літопису Гаєка і зібрав багатий матеріал для його продовження до 1700 р., яке, однак, так і не було видане.

Кілька патріотичних письменників другої половини XVIII ст. плідно працювали задля порятунку чеської культури і збереження чистоти чеської мови. Але їхніх зусиль бракувало, щоб зупинити понімечення чеського /404/ громадського життя і повільне виродження мови. Причиною цієї невдачі була не стільки Контрреформація, скільки абсолютистська централізаторська політика Габсбургів 15 на додачу до заміни більшої частини чеської знаті іноземцями, руйнацій Тридцятилітньої війни й втрат місцевого населення, яке в містах заміщували іммігранти нечеського походження. Попри всі ці обставини, коли наприкінці XVIII ст. нове покоління чеських патріотів розпочало свою боротьбу за національне пробудження, воно знаходило натхнення в працях своїх попередників XVII ст.


Таке політичне й економічне становище пояснює також і той факт, чому мистецтво Богемії представлене здебільшого іноземними митцями — італійцями та німцями. Барокове мистецтво до Богемії принесла не Контрреформація. Серед перших барокових пам'яток Праги була церква Св. Трійці, збудована протестантами (1611-1613), і зведена в 1611 р. Матяшова брама Празького Граду. Барокове мистецтво, однак, тісно пов'язане з Контрреформацією, і її твори надали чеським землям характерних рис, що затьмарили пам'ятки доби готики й Ренесансу.

Центром барокового мистецтва, природно, була Прага, хоч вона і перестала бути королівською резиденцією. Двом магнатам, що збагатилися протягом війни, Міхні та Валленштейну, побудували в Празі палаци італійські архітектори А. Спецца та І. Марініс. Інші італійські архітектори працювали над оздобленням решти резиденцій аристократів. Штернберги запросили архітекторів Дж. Орсі та Д. Каневале, які створили в Празі копію Святого Дому Мадонни роботи Браманте — «Лорету».

Єзуїти запросили Карло Лураго для зведення їхнього костьолу св. Сальватора. Вони збудували й інші церкви, здебільшого в стилі римського храму Іль Джезу. Лураго разом з іншими майстрами створив усипальницю на Святій Горі та збудував у Празі укріплення. Замок роду Лобковиців у Руднице та резиденції Черніних і Ностиців у Празі були створені Ф. Каратті та іншими італійськими архітекторами.

Прибуття до Праги Жана-Батіста Матеї (1630-1695) з Діжона ознаменувало початок нового періоду чеського бароко. Він був оригінальнішим за архітектурними концепціями і, наслідуючи традицію римського бароко, побудував кілька пам'яток високої мистецької цінності (палац архієпископа, палаци Троя і Тосканський, храм Ордену Хреста та перебудова Страговського монастиря). Його традицію продовжив Марк Антоніо Каневалле та місцевий архітектор П. І. Байєр (храм св. Ігнатія, замок на Глубокій).

Джованні Сантіні (пом. 1723 р.) запровадив кілька новацій, навіяних готичними рисами (Седлець, Желів, Кладруби, Пласи), які особливо наочні в архітектурі замку Кінських у Хлумці.

Провідними постатями чеського бароко були два Дінценгофери, Криштоф (пом. 1722 р.) та Кіліан Ігнац (пом. 1751 р.). Криштоф розпочав будівництво храму св. Миколая, завершив храм Святої Трійці в Празі та лрацював у Бржевнові, Хебі (Егері) та Куксі для графа Спорка. Його твори можна порівняти з найкращими зразками європейського бароко. Богемська барокова /405/ архітектура сягнула свого найвищого піку в працях його сина, Кіліана Ігнаца. У Відні він познайомився зі стилем славетного Ґваріні і збудував у Богемії кілька пам'яток, що перевершили навіть роботи його батька (храми Св. Яна Непомуцького, «Лорета», св. Карла Борромео, св. Катерини, св. Миколая в Празі, церкви в Карлових Варах, Клатовому). Костьол св. Миколая вважається кращим бароковим храмом на північ від Альп. На завершення своєї творчої діяльності Кіліан Ігнац запровадив у Богемії французький класицизм. Він знайшов багато послідовників, і його вплив панував у чеській архітектурі впродовж усього XVIII ст.

Моравська архітектура не могла похвалитися працями Дінценгоферів. Вона зазнала більшого впливу з боку віденської архітектури, її найкращими творами були храми у Святому Копечку біля Оломоуца, у Райграді та Кромержижі (Кремзірі). Архієпископський сад у цьому місті був одним із перших барокових садів у цій частині Європи.

Барокова скульптура почала розцвітати в Богемії лише наприкінці XVII ст. Найвидатнішими її представниками були Ф. М. Брокофф (пом. 1731 р.) та Браун (1684-1738), уродженець Тіролю. Вони створили надзвичайно гарні скульптури, що прикрашають Карлув міст у Празі, працювали в інших місцях Богемії. Їх наслідувало багато інших митців, і їхній вплив відчутний у багатьох містах Богемії, що пишаються колонами Святої Трійці чи Богоматері на ринкових площах.

Певних висот наприкінці XVII ст. сягнуло й малярство. Започатковане Абрагамом та Ізаком Годінами з Нідерландів, воно може похвалитися і трьома місцевими майстрами: Карелом Шкретою (пом. 1674 р.), який намагався поєднати натуралізм з бароковим ідеалізмом, Петром Брандлем (1668-1735), учнем австрійця М. В. Гальвахса (фрески в Бржевнові, Куксі, Індржихувому Градці) та В. В. Рейнером (пом. 1743 р.), корінним пражанином. Барокова архітектура тяжіла лише до декоративного малярства, тому інші жанри живопису представлені лише небагатьма видатними митцями. Найкращий з них, Ян Купецький (пом. 1740 р.), чех за походженням, працював лише в Австрії та Німеччині 16. Моравський декоративний живопис зазнав більше віденського, ніж богемського впливу. Розквіт мистецтва малих форм припав на правління Рудольфа II. Його колекції мистецьких творів розпорошилися під час воєн, і відродження мистецтва малих форм у Богемії відбулося лише в XVIII ст.

До Словаччини (Братислава, Трнава) барокова архітектура прийшла з Відня і переважно це були італійські архітектори, їх запрошували лідер Контрреформації в Угорщині кардинал Пазмані та єзуїти. Аристократія наслідувала цей приклад, запрошуючи іноземних митців для відбудови та оздоблення своїх палаців і замків. У Словаччині не знайшлося жодного творчого генія. Барокове мистецтво Східної Словаччини в багатьох аспектах відрізняється від її західної частини, зокрема, поєднанням ренесансних рис з бароковими зразками. Польські впливи сприяли створенню цікавих концепцій у будівництві дерев'яних церков для греко-католицького русинського населення у Північній Угорщині, відомій як Прикарпатська /406/ Русь. Там було лише декілька скульпторів та малярів, здебільшого італійців та австрійців, і готичні та ренесансні риси оздоблення церков збереглися в Східній Словаччині аж до кінця XVII ст. Щодо пластичного оздоблення, то тут заслуговує на згадку Я. Р. Доннер, який працював також і в Братиславі. Важливим центром ювелірного ремесла в другій половині XVII ст. стало Кошице.

Наприкінці XVII ст. австрійська гілка Габсбургів здійснила ідею абсолютної монархії, але не в Німеччині, а в своїх «спадкових володіннях» — в Австрії, Богемії та Угорщині. Богемії довелося заплатити за це досягнення найтяжчу ціну. Це перетворення супроводжувалося Контрреформацією, і сталося так, що бароковий стиль, такий характерний для «спадкових володінь», став символом перемоги Контрреформації та габсбурзького абсолютизму.









Примітки


 1 Відносини між Габсбургами та Польсько-Литовською державою ще не вповні досліджені польськими істориками. Лише О. Галецький присвятив відносинам між Габсбургами та литовською знаттю в XV ст. добре документоване дослідження: Halecki O. Die Beziehungen der Habsburger zum litauischen Hochade! im Zeitalter der Jagelionen //Mitteilungen des Inst. f. osterr. Gesch. — 1915. — Bd. 36. Він також наводить цінну бібліографію польськомовних праць. Суперництво між Польщею та Габсбургами наприкінці XVI ст. щодо Придунайських князівств розглянув Й.Мацурек (Macůrek J. Zápas Polska a Habsburků o přístup k Černému moři. — Praha, 1931). Монографія містить резюме французькою мовою та повну бібліографію.

 2 Цікавий випадок свідчить, наскільки на Заході бракувало знань руської мови. Максиміліан просив великого князя написати йому листа латиною, бо в нього при дворі не було нікого, хто розумів би по-російськи. Іван III не зважив на це, тож імператору довелося переслати його листа для перекладу до єпископа Трієстського. Переклад, однак, вийшов настільки поганим, що головні місця листа лишилися незрозумілими, тому імператор змушений був надіслати його до Москви для уточнення.

 3 Це було єдиним російським втручанням у вибори імператора. Московський двір, судячи з усього, був погано поінформованим про тодішні європейські справи, бо надісланий Іваном III до Франції лист був адресований «Карлові, королю Франції».

 4 Дипломатичні відносини між Московією та Габсбурзькими імператорами досі найвичерпніше проаналізував лише Г.Юберсбергер: Übersberger H. Osterreich und Russland seit dem Ende des 15. Jh. Bd. 1. 1489-1605. — Vienna, 1906. Документи, що зберігаються в російських архівах, заслуговують на більшу увагу з боку західних істориків. Вони дають чітку картину витоків і розвитку російської дипломатії, що грунтується на візантійських та монгольських традиціях, певні характерні риси якої дуже відрізнялися від західних зразків. Хоч молода й недосвідчена, московська офіція іноземних справ добре вміла використовувати відносини із Заходом для пропагандистських цілей, щоб справляти враження на росіян, і своєю кмітливістю її агенти часто перевершували досвідчених імперських дипломатів. Багато з її принципів стали традицією сучасної російської.дипломатії. Період 1604-1654 рр. став предметом ретельного дослідження В.Лейтша: /407/ Moskaw und die Politik des Kaiserhofes im XVII. Jh. Teil 1. 1609-1654. — Graz; Köln, 1960. Автор використав і нові матеріали з австрійських і баварських архівів та проаналізував російські дослідження цього періоду.

 5 Хоч Фердинанд II і перебував під впливом іспанської монархічної теорії, за якою монарх наділявся повною законодавчою владою, у випадку Богемії, судячи з усього, він керувався й думкою, що, як законно обраний правитель та завойовник повсталої й переможеної країни, він більше не мусив дотримуватися даної перед коронуванням присяги, за якою мав зберігати старі звичаї королівства та привілеї станів.

 6 За оцінками історика того часу Славати, прихильника Фердинанда II, у 1628 р. Богемію залишило 36 тис. родин, з яких 180 були шляхетного походження. Фахівець з предмета Й.Білек підтверджує цю цифру (Bílek J. Dějiny konfiskace v Čechách.- Praha, 1893). За його даними, вартість вилученого майна перевищувала 100 млн гульденів, і було конфісковано 500 з 936 маєтків знаті. Деякі біженці емігрували з Голландії до Нового Амстердама (Нью-Йорка) у Новому Світі. Найвидатнішим із них був Ф. Геррман, автор першої карти Меріленду, де він придбав маєток, який назвав Богемією. Він вважається одним із засновників штату Меріленд. Також можна згадати Й. Філіппса, котрий отримав великий маєток на річці Гудзон. Він заснував одну з найстаріших церков у штаті Нью-Йорк, неподалік від Сліпі Голлоу.

 7 3 цієї причини чехи вважають поразку богемських станів на Білій Горі великою національною трагедією, хоч повстання було придушене не з національних, а з політичних та релігійних мотивів. Багато представників німецької знаті взяли участь у повстанні й були покарані разом з чехами. Повстання здобуло підтримку багатьох протестантських князів Німеччини. Прийняття Реформації більшістю чеських станів привело до того, що давня національна ворожнеча між чехами та німцями, яка сягнула апогею під час гуситських війн, майже зникла і поступилася почуттю релігійного братерства. Це знайшло вияв і в обранні королем Богемії німецького князя Фрідріха Пфальцького. Здається ймовірним, що вживання німецької мови та німецький вплив у Богемії зросли б навіть у випадку, якби Фрідріх переміг, але через існування численної чеської інтелігенції та ставлення Реформації до відправи богослужінь народною мовою важко оцінити, наскільки далеко могли б сягнути такі впливи.

 8 Це вбивство сталося не без відома Фердинанда II, який, здається, в цьому випадку скористався з права абсолютного монарха на санкції проти зрадника. У ті часи суверен наділявся таким правом. Фердинанд ставився до вбивства Валленштейна як до страти, здійсненої на підставі таємного суду та вироку. Найкраща праця, присвячена Валленштейну, належить перу чеського історика Й. Пекаржа (Pekař J. Wallenstein 1630-1634: Tragödie einer Verschwörung. — Berlin, 1937), який наводить і широкий перелік літератури з цього питання.

 9 Цю працю було перекладено п'ятнадцятьма мовами, у тому числі арабською, перською та турецькою.

 10 Вибрані твори Коменського були видані ЮНЕСКО в 1957 р. з передмовою Ж. Піаже та з переліком видань праць Коменського і вибраною бібліографією неслов'янськими мовами. Про перебування Коменського в Польщі див.: Kurdybacha L. Působení J. A. Komenského v Polsku. — Praha, 1960.

 11 Про Жеротінського є гарно написана монографія: Odložilík O. Karel Starší ze Žerotína. — Praha, 1936. /408/

 12 Досі немає вичерпної історії чеської Контрреформації. Книжка А. Ґінделі (Gindely A. Die Gegenreformation und der Aufstand in Oberösterreich i. J. 1626 // SbAW. — 1889. — Bd. 118) доведена до 1628 p. В.Ліва присвятив повному покатоличенню Праги кілька досліджень (Sborník příspěvků k dějinám Prahy. — 1930. — Díl. 5; 1933.- Díl. 7; 1935. — Díl. 9) з резюме французькою мовою. Щирість новонавернення, хоч нерідко здійсненого силоміць, було доведено під час саксонської окупації Праги в 1631-1633 рр., коли лише невелика частина віруючих повернулася до протестантизму попри безсумнівну на той час перемогу протестантів. Повне покатоличення сільської місцевості полегшувало те, що в багатьох випадках селяни залишалися байдужими до релігії їхніх протестантських панів.

 13 Деякі невідомі тексти видав Й. Вашика. Його дослідження чеської літератури часів бароко є найінформативнішою працею з цієї теми. (Vašíka J. České literární baroko. — Praha, 1938). Пор. огляд чеських відкриттів Д.Чижевського (Čyževskyj D. Neue Veröffentlichungen über die tschechische Barockdichtung // ZSPh. — Bd. 11, 1935; Bd. 12, 1935; Bd. 13, 1936). Див. також цитати з чеської барокової поезії з німецькими перекладами: Angyal A. Die Slavische Barokwelt. — Leipzig, 1961. — S. 31-79.

 14 Навіть відомий винищувач некатолицької літератури А. Коніяш (1691-1758) був досвідченим композитором релігійних гімнів.

 15 Бальбін добре це бачив, і його апологія являє собою енергійний протест проти такої політики. Уряд розумів це і відмовив у дозволі на її друк. Коли у 1775 р. працю було видано, її видавця, патріота Пелцла, на три дні ув'язнили, цензора, який дозволив надрукувати книгу, звільнили з посади, а всі надруковані примірники апології знищили.

 16 Найвідомішим чеським художником цього періоду був офортист В.Голлар (1607-1677), якого Томас, граф Арундель, запросив до Лондона. Зазнавши значного впливу творчості А.Дюрера, Голлар створив понад дві тисячі присвячених різноманітним темам гравюр, а також портрети й архітектурні рисунки, що забезпечили йому почесне місце в англійському мистецтві тієї доби. Його було поховано в церкві св.Маргарити у Вестмінстері. Про чеське мистецтво XVII ст. див.: Neumann J. Malířství v 17. století v Čechách. Barokní realismus. — Praha, 1951.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.