Попередня     Головна     Наступна




Розділ XVIII

ПОЛЬЩА, СМУТНИЙ ЧАС МОСКОВІЇ ТА НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ


Поразка Сигізмунда III у Швеції та невдача реформ — Борис Годунов, Лжедмитрій, Шуйський — Поляки в Москві — Втрати на Балтиці, виникнення козацтва, перше польське зіткнення з Туреччиною — Козаки як захисники православ'я — Повстання Хмельницького, Московія та Україна, Переяславська угода — Реакція Польщі, Гадяцька унія, поділ України між Польщею та Московією — Авантюра Дорошенка, Польщі загрожує Туреччина — Перемоги та розчарування короля Яна Собеського — Польське економічне та культурне відставання — Польська барокова література відбиває національні культурні та політичні ідеї — Особливості польського мистецтва бароко


Вибір нащадка шведської династії Ваза на польський престол був зумовлений не тільки тим фактом, що Сигізмунд III був племінником останнього короля з Ягеллонів, але й тими перевагами, які обіцяла Польщі династична унія з могутньою скандинавською державою. Швеція вже неодноразово виявляла свій інтерес до Прибалтики, яка набула важливого значення для міжнародної торгівлі завдяки потребам квітучих голландських міст у польському та прибалтійському збіжжі, російських коноплях і хутрах, а також імпорту промислових товарів до Балтії та Новгорода. Ця вигідна торгівля майже повністю перебувала в руках голландських підприємців. Можна було сподіватись, що унія Швеції з Польщею не тільки усуне можливість зіткнення інтересів двох держав у Лівонії, але й забезпечить їм обом участь у прибутковому товарообігу на Балтиці.

Якщо й були в Польщі такі сподівання, вони не здійснилися. Сигізмунд III (1587-1632), молода людина з німецькою освітою, ніколи не почувався у своєму новому королівстві як удома. Його більше цікавило успадкування шведського трону, але він позбавив себе шансів на батьківщині своєю релігійною нетерпимістю. Ревний католик, він мав намір придушити Реформацію у Швеції і спровокував повстання протестантської більшості на чолі зі своїм дядьком Карлом. Унаслідок цього Лівонія перетворилася на поле битви між шведським та польським військами (1601-1602). Коли перемоги чудових польських полководців Й. Ходкевича та С. Жолкевського змусили Карла прохати миру, Сигізмунд навіть міг би здобути для Польщі Естонію, якби відмовився від претензій на шведський престол. Ходкевич переграв Карла, проголошеного в 1605 р. королем Швеції, але Сигізмундові не вдалося заручитися необхідною підтримкою польського народу, аби скористатися з успіху. /410/

Король цілком усвідомлював необхідність конституційних реформ у Польщі і, наслідуючи загальну для Західної Європи тенденцію, бажав запровадити такі зміни, які б посилили монархічний устрій. Він сподівався досягти своєї мети за допомогою Габсбургів. Саме так тлумачила Сигізмундів шлюб з австрійською принцесою шляхта, яка чинила опір його політиці стосовно Швеції та Австрії. Його пропозиції щодо реформ, хоч і цілком слушні, викликали повстання (1607 р.), яке мав придушувати найкращий полководець короля Жолкевський, зберігши разом з Ходкевичем, Потоцьким та більшістю сенаторів вірність королю. Але це поклало край Сигізмундовим планам щодо реформ — добре задуманим, але погано здійсненим.


Тим часом для Польщі відкрилася інша несподівана можливість на Сході. Із згасанням династії Рюриковичів Московію охопила нова політична криза. Народ, відкинувши ідею регентства, проголосив новим царем Бориса Годунова, талановитого Федорового урядовця. Народ пам'ятав про адміністративні реформи Годунова, його успіх у черговій війні зі Швецією, який вивів Московію до Балтійського моря (1595 р.), і його широкий досвід у порядкуванні московськими справами. Аби посилити своє становище, Годунов попросив скликати всезагальний собор, який мав обрати нового царя. Собор складався з п'ятисот членів — духовенства, бояр, служилих людей та представників міст, особливо столиці. Перший такий собор було скликано у 1506 р. Іваном IV для вирішення питання миру чи війни з Литвою. Як Іван, так і Борис мали на меті здобути підтримку народу у важливих рішеннях, і Борис знав, що може наразитися на опір боярства. Земський собор, як очікувалося, обрав на трон Бориса.

Борис Годунов (1598-1605) був однією з найпривабливіших постатей, що носили корону Московії. Він зламав опір знаті, виславши найнебезпечніших її представників, Бєльських та Романових, і розпочав численні реформи для зміцнення престижу Московії, освіти й добробуту. Його плани здавалися гарними, але череда неврожаїв, епідемії та голод викликали народні заворушення, з яких скористався новий претендент на престол, Лжедмитрій, — самозванець, чиє походження та поява на історичній арені досі загадкові для істориків Росії 1. Удаючи з себе сина Івана Грозного, який чудом уникнув замаху, підготованого регентом Борисом, він з'явився на польсько-російському кордоні з військом донських козаків та польських добровольців, хоч Сигізмунд III і не надав йому підтримки. З його виступу розпочинається Смутний час російської історії (1604-1613), який загрожував руйнуванням у Московії всіх надбань нащадків Івана Калити.

Спершу Борис успішно тримався й намагався викрити самозванця в очах народу як ченця-розстригу, що переметнувся до латинян і пообіцяв придушити православ'я. Але самозванець знайшов підтримку серед народу, а коли Борис нагло помер, навіть знать на чолі з Василієм Шуйським залишила Борисового сина Федора і перейшла на бік Лжедимитрія (1605 р.). Федора вбили, і Лжедмитрій утвердився в Москві. /411/

Невдоволена польськими манерами нового царя й заздрісна до впливовості його польського оточення вища знать виступила проти Лжедмитрія і вбила його. Змова спричинила різанину, в якій полягли тисячі козаків та польських прибічників забитого царя. Заколот являв собою спробу вищої знаті повернути собі владу, а її ватажок, Василій Шуйський, став царем (1606-1610).

Нижчі верстви населення, однак, повстали проти царя, і суспільний лад опинився в небезпеці внаслідок нового повстання, очолюваного колишнім кріпаком Болотниковим. До повстанців пристало чимало представників знаті, невдоволених Шуйським. Москва опинилася в облозі й урятувалася лише через те, що знать, налякана жорстокостями своїх нових союзників, облишила їх. Це дозволило Шуйському здолати повстанців і позбутися їхнього ватажка Болотникова (1607 р.).

Але Смутна доба ще не скінчилася. На Заході з'явився новий Лжедмитрій, таємнича постать, відома в російській історії як «вор», який зумів згуртувати навколо себе чимало ницих елементів — козаків, литовців та поляків. До нього пристали всі вороги Шуйського.


Побачивши, що з польського боку новий Лжедмитрій, який побрався з полькою — удовою першого Лжедмитрія, користувався підтримкою його політичних супротивників, Сигізмунд III пішов на домовленість із Шуйським. Та коли останній у скрутному становищі уклав угоду з ворожою Польщі Швецією, король вирішив прямо втрутитися у московські справи. Він, однак, відкинув слушну пораду свого талановитого гетьмана Жолкевського, що слід рушити просто на Москву та домагатися федерації Московії з Річчю Посполитою на ґрунті цілковитої поваги до московського релігійного та суспільного ладу. Натомість Сигізмунд під тиском литовської знаті розпочав облогу Смоленська, маючи на меті розширення своєї території та завоювання Московії.

Задля цього він уклав угоду з деякими прибічниками «вора» і привернув на свій бік більшу частину війська останнього. Водночас, обіцяючи гарантувати в Московії свободу релігії, польський король прийняв пропозицію Філарета Романова та інших бояр щодо проголошення царем його сина Владислава. Коли Жолкевський розгромив московсько-шведське військо, відряджене для звільнення Смоленська від облоги, бояри усунули Шуйського й пообіцяли царство синові Сигізмунда за умови, що той прийме православ'я і правитиме лише разом з російським боярством. Здолавши рештки прибічників «вора», польське військо ввійшло до Москви.

Це видається апогеєм польського впливу в Московії та остаточним поворотом у відносинах між двома слов'янськими народами. Проте так тривало недовго. Сигізмунд III сам поклав край польським успіхам, наполягаючи, що замість сина слід обрати царем його самого, і що Смоленськ має відійти до Литви. Він навіть ув'язнив членів делегації від московського боярства, у тому числі Філарета Романова, незгодних з його намірами. Це розпалило серед бояр і народу, який боявся, що Сигізмунд збирається /412/ запровадити в Московії римо-католицизм, антипольські настрої. Після вбивства «вора» навіть його колишні прибічники, бояри та козаки, приєдналися до нового потужного народного руху, який став ширитися на Півночі та на Сході і перетворювався на релігійно-політичний хрестовий похід проти чужоземних зайд.

Першу невдалу спробу вигнати поляків із Москви було здійснено після захоплення Новгорода шведами, а Смоленська — поляками. Але завдяки ініціативі патріотів Мініна та князя Пожарського було створене нове народне військо. Польське військо, що прибуло на порятунок польській залозі Кремля, зазнало поразки, і з допомогою козаків Москва була звільнена (1612 р.). На початку наступного року Пожарський закликав усі російські міста відрядити по десять представників на народні збори. Земський собор, який представляв усі верстви населення Московії крім невільного селянства, обрав царем молодого Михайла Романова (1613-1645), сина Філарета. На московському престолі утвердилася нова династія, яка царювала в Росії до 1917 року.

Так розвіялися Сигізмундові мрії поширити свою владу на Московію, а його невдачі викликали гостру критику з боку шляхти. Побоюючись нового повстання, Сигізмунд уклав угоду з Габсбургами. Новий цар поспішив дати вихід духові національної помсти, що пронизував Московію, і через кілька місяців після свого обрання відрядив військо на Смоленськ, який тоді міцно тримала Польща.

Поляки змогли віддячити тільки після того, як Жолкевському вдалося відновити мир на південному рубежі. Тільки-но в 1617 р. було укладено угоду з турками, Владислав, титулуючи себе царем, вторгнувся до Московії. Спроби поляків штурмувати Москву, однак, зазнали невдачі, і стало ясно, що польський претендент не має жодних шансів змінити нового царя. 1618 року в Деуліно було укладене перемир'я, яке залишало полякам Смоленськ та Сіверськ, але Владислав відмовився зректися претензій на московський престол.


Амбітні плани, що їх плекав Сигізмунд стосовно Швеції та Прибалтики, також закінчилися невдачею. Син і наступник Карла IX Густав Адольф (1594-1632) вторгнувся до Лівонії у 1617 р., коли поляки були зайняті московською війною. Це була відплата за відмову Сигізмунда зректися претензій на шведський трон. Спроби шведів заручитися підтримкою курфюрста Бранденбурзького змусили Сигізмунда віддати герцогство Прусське, польське ленне володіння, курфюрстові Бранденбурзькому Георгу Вільгельму Гогенцоллерну; ця подія згодом виявилася фатальною для Польщі 2 .

Покладаючись на мовчазну підтримку курфюрста, Густав II продовжував війну, захопив Ригу і в 1625 р. заволодів усією Лівонією. Далі він продовжив займати прибережні міста Східної Пруссії, крім Гданська. Попри військові успіхи талановитого гетьмана С. Конецпольського, підписана в 1629 році угода закріпила втрату Польщею Лівонії і залишила за Швецією /413/ контроль над усім балтійським узбережжям від Фінляндії до Ґданська. Сигізмундові залишилося тільки право на шведську корону.

За Сигізмундового правління Польща стала свідком краху політики Замойського у питанні нейтралітету стосовно Туреччини. Головна причина цього нового явища полягала у спустошеннях татарських і турецьких теренів козаками, що отаборилися в степах на межах Польсько-Литовської держави, турецького Криму та Молдавії.

Походження козацтва досі нез'ясоване, і на пояснення його виникнення висувалося багато теорій 3. Сама назва «козак», безперечно, запозичена з турецько-татарської мови. Турки називали цим словом вільну людину чи незалежного вояка, татари — мандрівного вояка або людей, що вели кочове життя в степах, займаючись грабунком та спустошенням.

З першої половини XV ст. збереглися численні відомості про татарських козаків, хоч про них згадується ще на початку XIV ст. Багатьох із них наймали охоронцями генуезькі колонії в Криму, особливо Кафа. Татарські козаки були також на Дону, Оці та Волзі, і до їхніх послуг часто вдавалися рязанські та московські князі. Найдавніші звістки про існування козаків на кордонах Литви в Подніпров'ї датовано кінцем XV ст. Навіть тут татарський елемент, схоже, спершу переважав, хоч невдовзі у їхніх лавах з'явилися слов'яни. Київський та черкаський воєводи наймали невеликі загони козаків як прикордонну сторожу в степах. Їхні лави поповнювалися за рахунок так званих «уходників» — шукачів пригод, які навесні залишали свої оселі, щоб жити в степу з рибальства, полювання та грабунку подорожніх, а восени, перш ніж повернутися на свої зимові квартири, навідувалися до міст для продажу своїх виробів чи то здобичі.

Чисельність цих степових шукачів пригод зростала і за рахунок молодих селян, яких приваблювали родючі грунти й необмежена свобода, якою вони могли тут користуватися, оскільки феодальні стосунки ще не поширилися на прикордоння — «Україну» 4. Населення литовської України жило в постійній небезпеці спустошливих набігів татарських орд. Обставини змушували його організовувати свій власний захист під проводом довірених ватажків. Згодом вони стали відплачувати татарам за спустошення тією ж монетою, здійснюючи сміливі напади на Крим. Перший постійний козацький полк для захисту українського населення організував Вишневецький — один із тих аристократів, які жили у прикордонні. Він укріпив область дніпровських порогів та заклав підвалини козацького осередку, який називався Запорізька Січ (укріплення). Ця спільнота з республіканським устроєм та загальною власністю всіх її членів очолила всіх козаків Подніпров'я. Вишневецький також намагався зацікавити Литву та Івана IV в захисті України та наступі проти татар, але марно.

Чисельність козаків, усе ще незначна протягом першої половини XVI ст., значно зросла після укладення Люблінської унії 1569 р., коли південноруські (русинські) землі були відокремлені від власне Литви й відкриті для польської знаті, яка діставала земельні пожалування від короля та намагалася поширити на місцеве населення такі ж феодальні повинності, як у /414/ Польщі. Польські й південноруські селяни, намагаючись уникнути цих повинностей, стали масово приставати до козаків. Південноруський (русинський) елемент серед них значно зріс і зрештою переважив.

Піднесення козацтва дало змогу Речі Посполитій створити з його допомогою міцні збройні сили для захисту своїх південних кордонів від татар і турків. І дійсно, з 1578 р. королі почали формувати особливий полк із козаків, включених до реєстру. Ці «реєстрові козаки» діставали великі привілеї у вигляді місцевої автономії і перебували під керівництвом старшого-гетьмана, призначуваного королем. На жаль, порівняно невелику частку козаків було внесено до реєстру. Більшість із них, звані вільними козаками, вважалися втікачами, і повернути до кріпацтва, від якого вони втекли.

Незважаючи на це, польський уряд нераз був змушений звертатися по військову допомогу і до позареєстрових козаків. Слава про козацьку звитягу проти татар і турків невдовзі поширилася по всій Європі, і робилися спроби залучити їх до антитурецької ліги, планованої папою Климентом VIII.

Усе це дозволило козацтву краще усвідомити свою силу, і його дуже дратувало таке неприхильне ставлення польського уряду до козацької спільноти. Замість того щоб намагатися включити до реєстру якомога більше козаків і, таким чином, посилити польські збройні сили, діяла тенденція радше до зменшення кількості реєстрових козаків, обмеження їхнього автономного статусу та заміщення керівних посад у їхніх полках польськими чи полонізованими командувачами.

Ці та подібні утиски змусили козаків повстати проти польського уряду. Попри суворі репресії з боку останнього, особливо після катастрофічного розгрому повстанців під Лубнами в 1596 р., козаків не поменшало. Запорізьке військо зберегло свою незалежність, і Сигізмунд III невдовзі був змушений звернутися до нього по допомогу в своїй війні зі Швецією. Смути в Московії, у яких Польща була дуже зацікавлена, надали козакам слушну нагоду збільшити свою чисельність і довести свій досвід у борні та пустошенні. Згодом вони здивували всю тодішню Європу сміливими рейдами на власних малих кораблях проти турецьких міст на чорноморському узбережжі. Вони навіть з'явилися під Константинополем і здійснили набіг на його передмістя.

Ці наскоки посилилися після польського відступу з Москви, і турецький уряд даремно висловлював протести Польщі, король якої Сигізмунд був абсолютно нездатний контролювати неспокійні ватаги. Тим часом турки встановили свій контроль над Волощиною та Молдавією, замінивши династію Могил власними ставлениками. Відомі польські роди, споріднені з Могилами, самочинно розпочали воєнні дії на користь своїх родичів. Їхня поразка створила загрозу внутрішньому становищу в Польщі, але гетьман Жолкевський зумів підписати угоду з турками, обіцяючи утриматись від вторгнення до Дунайських князівств і стримати козаків (1617 р.).

Козаки, однак, не зважили на угоду, і гетьманові довелося давати відсіч новому турецькому вторгненню. Аби утримати козаків під контролем, чисельність реєстрових козаків потроїли, але коли Жолкевський, свідомий /415/ турецької загрози, увійшов до Молдавії, щоб поставити там прихильного до Польщі правителя, козаки підвели його, і цей великий герой Польщі загинув разом зі своїм невеликим військом (1620 р.). Новому польському війську, посиленому 40-тисячним козацтвом, вдалося витримати турецькі атаки, і було укладено мир, який підтвердив угоду 1617 р.

Найбільшої міці козацтво досягло протягом перших десятиліть XVII ст. 5 У цей час сталися важливі зміни у цілях козацького руху. Рух спершу мав виключно соціальний характер, і козаків мало цікавила релігія. Але з цього часу, підбурювані емісарами з грецького Фанару, що служили турецьким інтересам, вони стають захисниками православної віри та русинського (українського) народу.

Ця зміна пов'язана з новими подіями в релігійному житті за правління Сигізмунда — укладенням так званої Берестейської унії 1596 року. Вона привела близько двох третин православного населення Польсько-Литовської держави, включаючи митрополита Київського та єпископа Луцького, до унії з Римською церквою. Це увінчало перемогу оновленого польського католицизму як над Реформацією, так і над православ'ям, яке тоді переживало глибоку моральну кризу. Сподівалися, що ця унія приведе до зникнення релігійних відмінностей між католиками та православними в Речі Посполитій і зменшить привабливість Москви для прихильників східного обряду.

Ці сподівання, однак, не виправдалися. Третина населення з двома єпископами зберегли вірність православ'ю і знайшли ревного оборонця в особі Костянтина Острозького, одного з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Унаслідок унії православна Церква втратила свій легальний статус у державі, а всі її права та привілеї перейшли до уніатської церкви. Перехід до унії в багатьох випадках, особливо в Галичині, відбувався з примусу польської знаті за принципом «cuius regio illius et religio». Православні захищали своє право на існування; вони приєдналися до революційного руху (рокошу) 1607 р. і в 1609 р. домоглися відновлення своїх основних прав. Проте суперництво між православ'ям, уніатством та католицизмом тривало, і православні марно вимагали відновлення у Києві православної митрополії.

Головним захисником православної віри були середні верстви населення Південної Русі разом із деякими представниками знаті, і допомоги в своїх труднощах вони шукали в козацтва. Тому близько 1616 р. вільне Запорізьке козацтво, разом зі своїм гетьманом, знаменитим Сагайдачним, було прийняте до православного братства, створеного в Києві для захисту православ'я. Під захистом козацтва Київ знову поволі став підноситися з руїн, і в 1620 р. патріарх Єрусалимський таємно висвятив православного митрополита Київського та п'ятьох єпископів. Польський уряд відмовився визнати нових православних ієрархів, і це дало царю та московітам слушну нагоду виступити захисниками українського православ'я, переслідуваного польськими католицькою ієрархією та урядом.

Становище ускладнював той факт, що польські католицькі ієрархи ніколи не вважали уніатських єпископів рівними собі за достоїнством і /416/ правами і продовжували ставитися до уніатів як до нижчих від римокатоликів. Уніатські єпископи не допускалися до польського сенату і підпорядковувалися єпископам-полякам, а віруючі мали сплачувати десятину не тільки своїм уніатським, а й польським латинським священикам. Латинські церкви та парафії часто утримувалися коштом уніатських церковних установ, тоді як нічого не робилося для освіти уніатського духовенства. Таким чином, уніатам доводилося вести боротьбу за свої права на два фронти — проти православного та проти польсько-латинського духовенства, багато представників якого воліли б латинізувати уніатів. Церковна влада в Римі марно намагалася зарадити цьому прикрому становищу 6.

Тим часом русинське православ'я посилювало свою позицію відкриттям шкіл для освіти свого духовенства та молоді, а також заснуванням у Києві друкарні, яка видавала численні релігійні книжки для кліриків і віруючих. Братства у Львові та Києві були найактивнішими в цьому відношенні. Під захистом козацтва значення Києва знову почало зростати, а знаменитий Печерський монастир ставав визначним релігійним центром православ'я в Польсько-Литовській державі. Митрополит Київський, якого обстоювало козацтво, не дочекавшись жодних поступок від Сигізмунда III, звернувся у 1625 р. до Москви з пропозицією підпорядкувати Москві православне русинське населення, аби уникнути польських утисків.

Московія ще не оговталася від наслідків Смутного часу і тому не наважувалася втрутитися, хоч і заохочувала відвідини Москви русинськими православними-ченцями. Це нове явище було спричинене суворими заходами польського уряду проти православних після вбивства в 1623 р. Йосафата Кунцевича, уніатського єпископа Вітебського, згодом канонізованого Римом. Цей інцидент продемонстрував як серйозність конфлікту, так і затятість, з якою православні відкидали унію. Це стало очевидним і в 1629 р., коли палкі прихильники православ'я за підтримки козацтва зірвали ще одну спробу поширення унії. Козаки залишалися непокірними, незважаючи на успішний похід Конецпольського в Україну в 1625 р., і вже в 1629 р. їм вдалося змінити ситуацію на свою користь.

Слушна нагода поліпшити свою долю випала православним під час обговорення на Сеймах обрання королем Сигізмундового сина Владислава (1632-1648). Православна партія, підтримувана козацтвом, отримала від нового короля важливі поступки. Він надав їм право обирати митрополита Київського та чотирьох єпископів. Церковна власність у русинських землях мала бути поділена між православними та уніатами, які мусили вдовольнитися чотирма єпископами. Церкви та монастирі також належало поділити між ними. Православні негайно обрали нового митрополита — Петра Могилу, настоятеля Києво-Печерського монастиря і нащадка правлячої династії Молдавії. З ним почався новий етап в історії православ'я в Україні, який справив свій вплив і на Московію.

Ці поступки заспокоїли козаків, і коли новий цар Михайло Романов (1613-1645) у 1633 р. вторгнувся до Речі Посполитої, Владислав зміг дати йому відсіч завдяки підтримці козацтва (1634 р.). Владислав відмовився /417/ від своїх претензій на Московське царство, але зберіг за собою Смоленщину разом з кількома іншими прикордонними містами.


Сподіваючись утримати непокірне Військо Запорізьке під більшим контролем, польський уряд побудував біля дніпровських порогів фортецю Кодак, що викликало одне за одним три козацькі повстання. Вони, однак, зазнали поразки, бо реєстрові козаки воліли стояти на боці уряду. Після придушення повстання 1638 р. чисельність реєстрових козаків було зменшено до шести тисяч, а їхні привілеї значно обмежені. Унаслідок цього козаків підпорядкували місцевим органам влади, які їх експлуатували, а це викликало нарікання і невдоволення.

Король Владислав спершу безуспішно намагався добитися прийнятного врегулювання своїх претензій на шведський трон, але домігся лише того, що шведи залишили прусське узбережжя. Потім він мав намір випробувати своє щастя на Півдні, аби поширити польський вплив на Молдавію та Волощину. Він сподівався досягти успіху за допомогою козаків, яких попросив розпочати вторгнення на турецькі терени. Від цього плану, однак, довелося відмовитися через опір польської знаті.

Одним із козацьких воєначальників, поінформованих про план короля, був Богдан Хмельницький, який скористався з цієї нагоди для організації нового повстання. Поряд із прагненням до особистої помсти за непрощенну кривду, заподіяну йому та родині польським шляхтичем, Хмельницький мав намір скористатися невдоволенням серед козацтва владою польської знаті й домогтися від короля певних поступок, покладаючись на його прихильне ставлення до козаків.

Повстанці завдали поразки польському війську, але Хмельницький, тепер уже гетьман козацтва, утримався від подальших дій, сподіваючись, що син і наступник Владислава Ян Казимир (1648-1668) надасть козакам ті привілеї, яких вони очікували від його батька. Обставини, однак, надали повстанню іншого характеру. Русинське православне населення радо зустріло звістку про гетьманів успіх, повстання поширилося і перетворилося на національну боротьбу українського народу проти «польського поневолення» та релігійну боротьбу між православ'ям і католицькою Церквою. Русинське населення виступило проти польської знаті та її єврейських довірених осіб і вигнало їх разом з єзуїтами, які вважалися найнебезпечнішими ворогами православ'я. У цій піднесеній атмосфері повстання Хмельницького втратило свій обмежений соціально-економічний характер і перетворилося на боротьбу за політичні свободи та незалежність усієї України 7. Після перемоги над новим королівським військом Хмельницький, побачивши, що не може далі розраховувати на допомогу свого союзника, кримського хана, відмовився від ідеї повної незалежності й уклав з королем Зборівський договір (1649 р.). За цим договором козацтво мало отримати автономну територію в межах колишніх Київського, Брацлавського та Чернігівського князівств, оборона якої мала здійснюватися виключно козацьким військом, яке складалося з сорока тисяч реєстровців під командуванням /418/ гетьмана. Православ'я у Польсько-Литовській державі мало бути відновлене, митрополит повинен був увійти до сенату, а єзуїти та євреї позбавлялися права мешкати на українському терені.

Ці умови не задовольнили ні поляків, ні українців. Нова угода, укладена в 1651 р. після поразки козаків, яких покинули їхні колишні кримські союзники, значно обмежила ці умови. Кількість реєстрових козаків скоротилася наполовину, і їм було дозволено мешкати лише в Київському князівстві. Угодами щодо релігії було зневажено. З наростанням невдоволення Хмельницький був змушений шукати підтримки поза Польщею. Він встановив зв'язки з князем Трансільванським Ракоці, з кримським ханом та з турецьким султаном. Зрештою, він звернувся до царя Московського, апелюючи до національної та релігійної спорідненості між двома слов'янськими народами.

Коли митрополит Київський звернувся до царя по допомогу в 1625 р., Московія була не досить сильною і не наважилася втрутитися. Цього разу Земський собор, скликаний царем Олексієм, вирішив, що козаків слід узяти під захист Московії, а Польщі оголосити війну. У 1653 р. цареві посли прийняли присягу на вірність від гетьмана та його війська, гарантувавши їм усі права та привілеї, які доти мали козаки та мешканці України. Цю Переяславську угоду було потім довершено в Москві, де продовжилися переговори (1654 р.).

Текст Переяславської угоди не зберігся, і російські та українські історики по-різному тлумачать її значення. Перші розглядають її як просте приєднання України до Московії, тоді як останні не погоджуються визнати, що вона передбачала щось більше, ніж васалітет, або особисту чи справжню унію двох незалежних держав.

Немає сумніву, що козацтво присягнуло на вірність цареві, але за умови, що збереже свої права та привілеї. Не йшлося про беззастережну капітуляцію. Це засвідчує затвердження привілеїв козацтва, шляхти та міст України, видане царем після pourparlers у Москві. Україна отримала значну частку самоврядування, хоч її дипломатичні відносини з сусідами дещо обмежувалися. Гетьман обирався козацтвом, але він мав повідомити царя про своє обрання й присягнути йому на вірність. Тому здається, що Хмельницький вважав царя не лише своїм союзником, але й сувереном. Цей тип відносин унаочнюють також умови (які, однак, не було втілено в життя), за якими владу царя в Україні повинні були представляти його воєводи в головних містах, а податки мусили надходити до московської скарбниці 8.

Той факт, що умови угоди ніколи чітко не формулювалися, і царі часто надавали гетьманам можливість діяти як повноважним правителям України, пояснює ці різноманітні тлумачення угоди.

Воєнні дії, що тепер розпочалися, призвели до здобуття царським військом Смоленська і до зруйнування Вільни. Оскільки шведський король Карл X Густав скористався з нагоди й захопив Західну Польщу, король Ян Казимир опинився в дуже скрутному становищі. Блискучий успіх шведської армії поставив Польщу на межу катастрофи. Гетьман литовський /419/ Радзивілл планував укласти шведсько-литовський союз; князь Трансільванський Ракоці вторгнувся до Польщі; решта країни опинилася в руках шведів та росіян.


Розпочався польський народний рух проти шведських залог, а небажання царя та козацтва дозволити шведам захопити надто важливий плацдарм на польській території цього разу врятувало Польщу від розподілу між сусідами. Успішний польський наступ розпочався від Львова, який разом з Гданськом лишився вірним королю 9. Ускладнення з Данією змусили Карла X поспішити додому. Австрійська інтервенція та посередництво Франції прискорили укладення в 1660 р. Велявського трактату. Польща поступилася своїм сюзеренітетом над Східною Пруссією на користь Фрідріха Вільгельма, курфюрста Бранденбурзького. Це був ще один важливий крок до піднесення нової Пруссії.

Тим часом в Україні почала складатися нова ситуація. Культурний рівень населення України був значно вищим, ніж у Московії, завдяки проникненню польських та західних впливів у Південну Русь. У його мові також розвинулися значні відмінності від східноруської мови. Українська аристократія природно плекала ідеї політичної свободи, які засвоїла від своїх польських братчиків. Тому вона невдовзі почала з недовірою ставитися до абсолютної монархії, яка розвинулася у Московії, тим більше що з'ясувалися наміри царя поступово обмежити українську автономію та повністю злити Україну з Московською Руссю.

Тому серед української верхівки виникли пропольські настрої, тоді як нижчі верстви симпатизували Москві. Гострий конфлікт між цими двома тенденціями спалахнув після раптової смерті великого українського керманича Богдана Хмельницького. Він подбав про те, щоб достоїнство гетьмана стало спадковим у його роді, а його юного сина Юрія було обрано наступником ще за його життя. Але, оскільки його син був ще неповнолітнім і не дуже обдарованим, козацтво по смерті Хмельницького обрало діючим гетьманом свого писаря Івана Виговського, добре освіченого й розумного українського аристократа. Пропольські та антимосковські настрої в Україні за нового гетьмана невдовзі далися взнаки. Він розпочав переговори з ханом, Швецією та Польщею, аби забезпечити Україні незалежне становище в Речі Посполитій. У 1658 р. було укладено таємну угоду з Польщею, звану Гадяцькою унією. За нею Річ Посполита мала бути перетворена на федерацію Польщі, Литви та України. Ці три народи повинні були об'єднатися під владою спільного, вільно обраного короля та стояти пліч-о-пліч у війні. Якби Московія досягла домовленості з Польщею, вона могла бути допущена до федерації, чия першорядна воєнна мета полягала б у завоюванні Криму.

Велике князівство Руське, як тепер називалися колишні Київське, Брацлавське та Чернігівське князівства, мало б свій власний сенат як верховну законодавчу владу, виконавча влада належала б гетьманові, який мав обиратися королем з чотирьох кандидатів, висунутих козацтвом. Для козаків мало бути скасоване кріпацтво, а численна козацька старшина дістала б /420/ шляхетство й державні землі. Православній Церкві належало користуватися рівними правами з католицькою, а для культурного розвитку України накреслювалися цікаві плани.

Спочатку здавалося, що угоду буде втілено в життя. Російське військо, вислане проти Виговського, зазнало поразки, і перед гетьманом відкрився шлях до вторгнення у Московію. Але він втратив цю нагоду, побоявшись, що хтось із його суперників вчинить за його відсутності заколот. Тим часом рішучий протест проти Гадяцької унії висловили прості козаки, які боялися, що нобілітована старшина й польська шляхта покріпачать тих, хто не потрапив до 30-тисячного реєстру. Незадоволення зростало, посилюване московською пропагандою. Козацькі маси повстали, змусивши Виговського усунутися й посадовивши на його місце Юрія Хмельницького.

Останній скасував Гадяцьку унію і заприсягся цареві у вірності. Нова угода, укладена між царем та козацтвом у 1659 р., значно обмежила автономію України й посилила царський контроль над гетьманом та його країною. Після великої воєнної перемоги Польщі над Московією у 1660 р. в Україні знов запанував хаос, запекло боролися полонофільська та русофільська партії серед козацтва. Юрій Хмельницький після затвердження його гетьманування польським королем був переможений прихильниками Москви, зрікся булави й пішов у монастир.

У кінцевому підсумку Україну було розділено на дві частини. Землями на захід від Дніпра правив гетьман, призначений польським королем, а Лівобережжям — гетьман, обраний царем. Такий поділ визнали обидві країни, підписавши у 1667 р. Андрусівський мирний договір. Навіть Київ через два роки слід було повернути Польщі, — ця умова так і не була виконана. Москва змогла залишити за собою Смоленськ та Сіверщину.


Гетьман Дорошенко марно намагався об'єднати всю Україну, хоч спершу здавалося, що він має добрі шанси на успіх. Поділ України між Польщею та Московією не подобався українському народу. Крім того, промосковського гетьмана Брюховецького прості козаки та селяни підозрювали в намаганні створити зі своєї старшини новий вищий клас на зразок існуючого в Польщі та Московії і в запопадливості перед московським урядом, попри виразну тенденцію останнього до скорочення українських вольностей. Дорошенко був змушений змінити свою політику і зрештою його було вбито роздратованими козаками.

Отже, Дорошенко мав змогу об'єднати всю Україну, але його рішення передати об'єднану Україну під владу султана виявилося невдалим і відштовхнуло багатьох його прихильників. Московська дипломатія вміло скористалася з наростання невдоволення серед козаків проти Дорошенка, а релігійний чинник знову виявився дуже важливим для царя як оборонця православ'я. Москві вдалося привернути на свій бік Дем'яна Многогрішного, представника Дорошенка на Лівобережжі. Обраний гетьманом, Многогрішний уклав Глухівські статті (1669 р.), які надали Москві право тримати /421/ в Україні воєвод і військові залоги. Була затверджена 30-тисячна чисельність реєстровців.

Авантюрна ініціатива Дорошенка загрожувала стати руйнівною для Польщі. Султан Мегмед IV (1648-1687), бажаючи втілити свій протекторат над Україною в дійсність, вторгнувся до Польщі. Країною тоді правив найниціший з королів, якого коли-небудь саджала на трон польська шляхта, — Михайло Вишневецький, рід якого походив, як вважалося, від брата Ягайла. Цей факт і пам'ять про військові подвиги його батька спонукали шляхту надати йому перевагу над французьким кандидатом, на бік якого Людовік XIV залучив хабарами багатьох магнатів. Його обрання сталося після того, як Ян Казимир, розчарований марними спробами реформування польського ладу, зрікся престолу й оселився у Франції (1668 р.). Перший рік нещасливого правління Вишневецького був сповнений інтригами невдоволеної профранцузької партії, яка хотіла примусити його до зречення. Турецьке вторгнення трапилося в той час, коли нещасний король саме розкрив чергову змову проти себе. Турки завдали поразки невеликому польському війську, захопили фортецю Кам'янець, що охороняла шлях до Південно-Східної Польщі, і просунулись аж до Львова.

Наляканий успіхами турецького війська і нездатний вчасно мобілізувати польські сили, король опинився перед необхідністю укласти принизливий Бучацький мир 1672 р. Було визнано суверенітет Туреччини над Україною, Поділля було віддане безпосередньо султанові, а переможцям обіцяно велику щорічну данину.

Небезпеку усунув гетьман польний Ян Собеський, який був учасником змови проти короля. Він поспішив на бойовище і завдяки своєму воєнному таланту й особистій сміливості протягом лічених днів здобув чотири перемоги. Відтак Сейм відмовився затвердити угоду, і Собеському доручили продовжувати дії. Невдаха-король помер того дня, коли Собеський здобув свою велику перемогу біля Хотина (10 листопада 1673 р.).


Обраний наступного року королем, Ян Собеський (1674-1696) змушений був ще до коронування повернутися до війська. Хоч скликання загального ополчення зазнало невдачі, Собеський зі своїми здібними воєначальниками та невеликим військом, зібраним здебільшого його ж власним коштом, зупинив подальше просування супротивника. Завдяки своїй відмінній стратегії він зміг розгромити турків і домогтися угоди (1676 р.), яка повернула Польщі дві третини Правобережної України.

Іншою втратою Польщі, якій Собеському кортіло зарадити, була Східна Пруссія. Задля цього він уклав союз із Францією та Швецією. На його французьку політику мала особливий вплив дружина, француженка Марія. Тримаючись цієї лінії, він підтримував антигабсбурзькі повстання в Угорщині та навіть плекав ідею повернути Польщі Сілезію. Але невдовзі він збагнув, що Сейм навряд чи вдасться схилити до війни, яку можна буде тлумачити як нову спробу закласти підвалини династичної політики. /422/ З іншого боку, турецька загроза все ще була цілком реальною, і в її відверненні він не міг чекати з боку Франції жодної допомоги.

Усе це вкупі з фактом, що його профранцузька політика наразилася на впертий опір серед знаті, змусило Собеського повернути її в інший бік та укласти новий договір з імператором Леопольдом І (1658-1705). Договір був затверджений польським Сеймом і містив обопільне зобов'язання сторін допомагати одна одній, якщо їхнім столицям загрожуватимуть турки. У такій небезпеці невдовзі опинився Відень, бо амбітний великий візир Кара Мустафа готував новий наступ на імперію та визнав королем Угорщини Текелі, ватажка антигабсбурзької партії.

Собеський добре розумів, що захоплення Відня відкриє туркам шлях до серця Європи і створить для Польщі небезпеку з південного заходу. Тому коли імператор і папа закликали його на допомогу столиці, що опинилася в дуже скрутному становищі, він без вагань повів своє 30-тисячне військо на з'єднання з імперською армією під командуванням Карла Лотаринзького. Саме Собеський розробив план спільних дій, і саме завдяки стрімкому удару польської кавалерії на чолі з її королем було розгромлено турків і врятовано Відень (12 вересня 1683 р.). Вдячність віденців висловив проповідник на подячному молебні в соборі св. Стефана, який узяв для своєї проповіді слова з Євангелія: «Був один чоловік, що від Бога посланий, — йому ймення Іоанн» (Ін. 1, 6).

Перемоги польсько-австрійських військ біля Парканя і на Ґрані протягом наступних місяців започаткували звільнення всієї Угорщини. Османська держава вже так і не оговталася від нищівних ударів, завданих Собеським, і Європу було врятовано. Отже, врешті-решт турецьку загрозу, яку марно намагалися відвернути Ягеллони, було остаточно усунуто завдяки іншому королю польської нації, який дуже прислужився Польщі та Європі.

«Священна ліга», створення якої певний час опрацьовував Собеський, була утворена у 1684 р. у складі Польщі, Австрії, Венеції та Святого престолу. Венеціанці розпочали наступ на Морею в Греції, а імперські війська 1685 року здобули Будапешт. У 1687 р. Карл Лотаринзький переміг у другій битві при Могачі й просунувся аж до Белграда. Туркам, однак, вдалося зупинити імперське просування до Болгарії, Сербії та Трансільванії, і ця невдача спричинила масову втечу сербів у Південну Угорщину. Перемогу в 1691 р. маркграфа Людовіка Баденського увінчала у 1697 р. славнозвісна битва біля Зенти, яку виграв герой Австрії Євгеній Савойський.

Собеський не брав участі у цьому поході, вважаючи за краще продовжувати боротьбу на Півдні, яка безпосередньо зачіпала польські інтереси. На жаль, замість натиску з Поділля до Чорного моря, він зосередив усі свої зусилля на завоюванні Молдавії та Волощини, де мав воювати не лише проти турків, але й проти місцевого християнського населення, що й досі вороже ставилося до польської інтервенції.

Він устряв у цю справу через бажання здобути своєму синові князівство і в такий спосіб відкрити йому шлях на польський трон. Однак усі /423/ його намагання з 1684 до 1691 рр. виявилися марними і до того ж посварили з Габсбургами, які бажали поширити свій вплив на придунайські князівства. Зайнятий своїми дунайськими походами та прагнучи отримати від Москви допомогу в його боротьбі з Туреччиною, Собеський у 1686 р. уклав з Московією «вічний мир», який підтвердив угоди 1667 року й остаточно залишив Київ у московських руках.

Собеський також усвідомлював необхідність посилення королівської влади, і його зусилля в цьому відношенні, можливо, були б успішними, якби він зміг зберегти недоторканою свою воєнну славу. Невдачі, які спіткали його в молдавських кампаніях, применшили престиж короля і надихнули магнатів на опір його монархічним та династичним планам.

Йому навіть не судилося побачити перемоги над турками, закріплені Карловицьким договором, укладеним у 1699 р., який повернув його австрійським союзникам усю Угорщину, крім Темешварського банату, а також Трансільванію, Хорватію та Славонію. Венеція отримала Морею, більшу частину Далмації, а Польща — Поділля, яке марно намагався повернути Собеський.


Таким чином, останні роки цього короля-героя, чиє правління розпочалося так багатообіцяюче, завершилося на сумній ноті, провіщаючи той трагічний кінець, до якого вів Польщу егоїзм шляхти. Його воєнні здобутки, з яких Польща не змогла скористатися, тільки допомогли Габсбургам зміцнити своє становище в Європі.

Мало хто в Польщі передбачав зловісну остаточну катастрофу, до якої поволі штовхала країну система аристократичного «парламентаризму». Багато сучасників, іноземних спостерігачів польської політичної системи, які вивчали її вплив на внутрішнє становище в суспільстві, усвідомлювали недоліки та у своїх мемуарах не таїлися з гострою критикою й поганими передчуттями 10. Перемоги Собеського підвищили престиж Польщі, але наприкінці його правління сувора критика знову почала наростати. Крім того, на початку XVII ст. економічне становище Польщі було непоганим завдяки активному експорту польського збіжжя через Гданськ до Західної Європи. Звичайно, зиск від цього мала лише шляхта. Становище селянства поступово погіршувалося. З польських міст усе ще процвітав лише Ґданськ. Городяни інших міст зберегли дещо від свого добробуту XVI ст., але їхнє становище погіршилося після 1648 р.

Та тридцятилітня війна, що розпочалася в Польщі з повстання Хмельницького, зруйнувала країну та спричинила становище, схоже на те, в якому опинилися внаслідок іншої Тридцятилітньої війни Німеччина й Богемія. Країна була спустошена, менші міста були вщент зруйновані, виробництво й ремесла занепали, і навіть шляхта зазнала серйозних збитків. Багато євреїв — мешканців особливих кварталів у польських містах, які були для шляхти посередниками в багатьох оборудках і нерідко фінансували королів та знать, — дуже потерпіли під час козацького повстання.

Економічний занепад, природно, мав несприятливі наслідки для польського культурного життя. Лише незначна кількість поляків мали змогу /424/ навчатися та подорожувати за кордоном, а польські центри вищої освіти — академії Кракова, Замостя та єзуїтська академія у Вільні — важко було порівняти із закордонними університетами. Чудові школи Чеських братів у Лешно та унітаріїв у Ракові впали жертвами релігійної нетерпимості, яка почала знаходити вияв у Польщі. Школи єзуїтів та піаристів, судячи з усього, не досягли в Польщі такого ж рівня, як в інших країнах. Наприкінці XVII та у першій половині XVIII ст. можна спостерігати найглибший занепад польської цивілізації.


Це становище відбилося у польській літературі. Письменники першої половини XVII ст. все ще перебували під впливом гуманізму та Ренесансу. Ніхто з них не досяг височин Кохановського, хоча вони наслідували його стиль та писали в його дусі. Серед найпомітніших письменників були брати Симон та Юзеф Зиморовичі, що походили з міщан. Симон був автором одного з найкращих польських ліричних творів — «Роксоланки»; Юзеф, крім своїх поетичних «Селянок», описав прозою облогу Львова турками в 1672 році.

«Annales» В. Коховського описують правління Яна Казимира та виправу Собеського до Відня. Талановитим поетом був В. Потоцький, хоч він і не мав глибокої літературної освіти. Він був автором найкращої старопольської епічної поеми, що оспівувала Хотинську перемогу (1621 р.). Спогади Я. Пасека (помер 1711 р.) були добрим зразком старопольської прози і давали уявлення про життя польської шляхти у XVII ст. Його праця була одним із головних джерел для історичних романів Сенкевича. Популярністю на Заході користувалися латинські твори С. Шимоновича (пом. 1629 р.) разом з його кращим твором польською мовою, «Еклогами», який засвідчує сильний вплив гуманізму. Справжнім бароковим поетом був А. Морштин, на якого вплинув італійський поет Маріно. С. Твардовський написав кілька епічних поем про сучасні події та дві віршовані хроніки.

Було багато інших письменників, чиї твори переважно залишилися в рукописах і стали відомі історикам літератури лише за нового часу. Як і чеська барокова література, польський доробок також оцінювався надто суворо і вважався свідченням швидкого культурного занепаду. Лише нещодавно літературні твори цієї доби були переоцінені відповідно до смаків і стилю свого часу та стали більше поціновуватися польськими фахівцями. Порівняно з чеською бароковою літературою вони мають значно вищий рівень.

Для історії політичних ідей певний інтерес становлять праці польських авторів, написані у відповідь на критику польського ладу деякими іноземними спостерігачами. Юрій Опалінський у своїй «Монархії» (1614 р.) подав польську систему як найкраще втілення республіканських ідеалів, а пізніше відповів на гостру критику англійського поета Джона Барклея у своєму «Дзеркалі душ». У цьому захисті його підтримав Лука Опалінський, який, однак, у своєму творі «Розмова між ксьондзом та шляхтичем» обстоював ідеї реформування польського парламентаризму та посилення королівської /425/ влади. Це був найкращий польський внесок у тогочасну літературу такого роду. С.Старовольський та Анджей Фредро також заперечували Барклею, шведові Г.Конрінгу (1655 р.) й німцеві Т. Ланзіусу (1613 р.), які разом з ірландцем Б.Коннором (1696 р.) були тоді провідними критиками польського ладу. Їхні відповіді показують, як тяжко було польській шляхті побачити шкідливість їхньої системи для держави. А. Фредро навіть обстоював liberum veto, яке дозволяло будь-якому шляхтичу відхиляти будь-яке рішення Сейму. Саме в цьому полягала головна причина політичної неспроможності польської держави з 1658 р.


Італійські впливи продовжували надихати польську музику, архітектуру та декоративне мистецтво. Італійські музиканти зробили можливим створення Варшавського королівського оркестру, який згодом став вважатися найкращим в Європі і виконував численні італійські твори. Крім італійських музикантів, Польща могла похвалитися добрими власними композиторами, найкращим серед яких був Миколай Зелінський, який зазнав впливу венеціанської школи. Концертний стиль римської школи дається взнаки у творах Б. Пекеля, А.Яжембського та М. Мельчевського, які також вважаються видатними польськими бароковими композиторами. При королівському дворі давали італійські опери, а багато заможних магнатів мали свої оркестри 11.

Новий бароковий стиль проникав до Польщі повільніше, ніж до Богемії. Поляки створили бароковий стиль, поєднаний з традиційними народними елементами, подібно до їхнього поєднання готичних елементів зі стилем Ренесансу. Польський ренесансний стиль з готичними ремінісценціями домінував у Польщі протягом першої половини XVII ст. Він продовжував надихати будування нових замків, тоді як нові церкви зберігали готичні обриси з ренесансними вкрапленнями (Казимеж, Варшава, Вільно, Люблінщина). Подібні традиції спостерігалися в скульптурі. У малярстві Польща в цей період дала світу гравера Яна Зярнка, який уславився за кордоном і якого можна порівняти з чехом Голларом, що працював у Лондоні.

Бароковий стиль в основному запроваджували в Польщі єзуїти та деякі представники знаті, які познайомилися з ним в Італії. Польща, на відміну від Богемії, не може похвалитися жодним знаменитим місцевим архітектором. У запровадженні й поширенні барокового стилю головну роль відігравали італійці. Джованні Тревано поновив Вавельський замок; Ц. Тенкалла започаткував бароковий стиль у Вільні. Інші італійські архітектори будували нові садиби для магнатів. Томаззо Долабелла, що належав до венеціанської школи, став придворним художником Сигізмунда III. Серед інших митців були й голландець Й. Мертенс та німець Б. Штробель.

Бароковий стиль почав розцвітати в Польщі за правління Собеського, коли треба було відбудувати та наново оздобити багато палаців і храмів, зруйнованих протягом козацького повстання та шведських воєн. Крім Дж.Белотті уславилися два інші іноземні архітектори — голландець Тільман, /426/ який практикував підкреслену простоту оздоблення, але водночас велич споруди, та П.Феррарі, який віддавав перевагу мальовничим та багатим проектам. Польське бароко багато в чому відрізняється від своїх італійських прототипів. Воно зазнало впливу з Австрії та Моравії, де напередодні працювали кілька італійських архітекторів. Це особливо помітно у двобаштових храмах, характерних для Польщі.

У польському декоративному мистецтві також переважали іноземні майстри. Крім італійців Паллоні та Дель Бене, у Польщі працювали Клод Калло, племінник відомого французького художника Жака Калло, та Франсіс Деспорте. Серед польських малярів заслуговують на згадку лише Семіґіновський та Третко.

Незважаючи на занепад політичного й економічного життя, східні сусіди Польщі продовжували відчувати її культурний вплив. Піднесення русинської культури, дуже значне в XVII ст., великою мірою завдячує польській літературі й мистецтву золотої доби й бароко. Ці впливи навіть сягнули Московії, де запозичення польського стилю життя можна було спостерігати навіть після невдачі польського походу на Москву. Окремі польські впливи можна помітити в перших спробах створення російської народної прози та в інших галузях.

Ці культурні впливи були найглибшими в румунських князівствах Молдавії та Волощини. Румунська література значною мірою завдячує своїм виникненням польському натхненню. Це видно з того факту, що перший відомий молдавський письменник, Мирон Костін, написав епічну історію своєї країни польською мовою і присвятив її королю Яну Собеському. З іншого боку, для польських звичаїв та стилю життя стали характерними численні східні риси. Незважаючи на це, польська культура залишилася глибоко вкоріненою в культурі Заходу, а поширення польської культури на схід показує, яку велику роль могла б відіграти Польща як форпост західної цивілізації, якби її так трагічно не виснажив егоїзм її власної знаті та згубна політична система.








Примітки


 1 Див. короткий нарис: Poehl G. v. Quellenkundiges zur Geschichte des ersten falschen Demetrius // ZOG. — 1933. — Bd 7. — S. 73-87. Основна російськомовна праця про Дмитрія та «Смутний час»: Платонов С. Ф. Очерки по истории смутного времени в Московском государстве, XVI-XVII вв. — М., 1937. Для вивчення цього періоду важлива його оцінка давньоруських літописів та переказів про Смутний час (Платонов С.Ф. Древнерусские сказания и повести о смутном времени XVII века как исторический источник // Журн. М-ва. нар. просвещения. — 1877-1888; окреме видання: СПб., 1888) та видані ним джерела (Памятники // РИБ. — 1891. — Т. 13). У монографії С.Ф.Платонова про Бориса Годунова (Пг., 1921) також розглядається регентство Годунова за правління царя Федора та поява Лжедмитрія. В 1911 — 1912 рр. з'явилися також праці К.Валішевського та П.Пірлінга (Pierling P. Dmitri le Faux et les Jesuits. — Paris, 1913; Pierling P. Róme et Demetrius. — Paris, 1878; Pierling P. La Russie et le Saint-Siěge. — Paris, 1901.- Ouvr. 3). /427/ За Платоновим, претендент був москвитянином, висунутим на цю роль московськими боярами, зокрема Романовими, які вороже ставилися до Бориса Годунова. Свідчення про смерть справжнього Дмитрія наново дослідив Г.Вернадський (Vernadsky G. The Death of the Tsarevich Dimitry, a Reconsideration of the Case // Oxf. Slav. Papers. — Vol. 5, 1954. — P. 1-19). Він переконливо показав, що смерть царевича справді була нещасним випадком, і що Бориса Годунова неправомірно звинувачували в його вбивстві. Повну бібліографію з цієї проблеми було подано в його дослідженні, яке вийшло в «Oxford Slav. Papers». Про поширення цієї легенди див. також дослідження О.О.Рудакова (Ист. зап. — 1941. Т. 12. — С. 154-283.

 2 Він став курфюрстом Брандербурзьким у 1619 р.

 3 Ґ. Штекль у своїй книзі розглядає всі теорії, які були висунуті досі щодо походження козаків, — теорії, які нерідко інспіровані національним упередженням чи соціальним нахилом (Stökl G. Die Entstehung des Kosakentums. — München, 1953. — S. 17-32). Він також подає вичерпну бібліографію цієї проблеми слов'янськими мовами. Зі слов'янських авторів найоб'єктивнішим є знаменитий історик України М. Грушевський (Історія України-Руси. — К., 1898-1931. — Т. 7.; Нью-Йорк, 1956-1958). Про подальшу історію козацтва та України див. томи 7-10 його праці; див. також: Яворський. Історія України. — Харьков, 1928; Дорошенко Д. Нарис історії України; У 2-х т. — Варшава, 1932-1933. На соціальному аспекті козацького руху наголошує у своїй праці В.О. Голобуцький (В.О. Голобуцкий. Запорожское казачество. — Киев, 1957). Усе ще корисна книга Д.Бантиш-Каменського (История Малой России. — 3-е изд. — СПб., 1842; репр. 1903). Цей автор зібрав також усі документи стосовно народження України від 1649 до 1687 року, видані О.Бодянським (ЧОИДР. — 1858. — Т. 24).

 4 Означення «Україна» застосовувалося в XV-XVI ст. без уточнень до всього прикордоння Польсько-Литовської держави та Московії. Тільки в XVII ст. ця назва починає вживатися виключно до Польсько-Литовського прикордоння. Про назву «Україна» та її вживання до XVI ст. див.: Шелухин С. Україна, назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936.

 5 Воно було організоване в полки щонайменше по п'ятсот чоловік під командою полковника, які поділялися на сотні по сто чоловік під командою сотників та на відділки по десять чоловік під проводом отамана. Накази гетьмана (головнокомандувача) виконував осавул, а генеральний обозний керував артилерією. Писар вів офіційне листування. Уся організація грунтувалася на принципі вільного вибору її членів. Вищі командири становили раду (старшина). Вона обговорювала з гетьманом важливі проблеми, які вирішувалися також на загальних зборах (раді).

 6 Російський історик С.Шмурло у своїй книзі (Šmurlo S. Le Saint-Siěge et l'Orient orthodoxe Russe 1609-1654. — Praha, 1928) опублікував 451 документ, здебільшого зі справ римської конгрегації поширення віри, які пролили більше світла на прикре становище уніатів, на брак розуміння з боку польського духовенства й на щирі спроби конгрегації врятувати унію та зробити її знаряддям прилучення до своєї віри православних. Польські історики розходяться у своїх поглядах на укладення унії. О.Галецький (Halecki O. From Florence to Brest. — Rome, 1958) схильний переоцінювати переваги, які мала б принести унія польській державі за рахунок подолання культурних розбіжностей між двома народами у Речі Посполитій. К. Левицький наголошує, що польські інтереси постраждали через те, що унія зберегла особливості русинського народу на польських землях, і це призвело до абсорбції деяких польських елементів (Lewicki K. Sprawa unii kościoła wschodniego z rzymskim w polityce dawnej Rzeczpospolitej. — Warzsawa, 1934). Він, /428/ однак, погоджується з К. Ходиницьким (Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. — Warzsawa, 1934), найнеупередженішим польським істориком унії, та з іншими, що укладення унії відповідало Інтересам Речі Посполитої, але застосування неналежних засобів для її реалізації не дозволило Польщі мати з цього очікувану користь. У своїй книзі «From Florence to Brest» О.Галецький використовує декілька нових документальних свідчень, які, зокрема, ілюструють позицію князя Острозького.

 7 Такий нещасливий хід подій був наслідком приєднання русинських земель до Польщі після Люблінської унії. Може постати питання, чи стала б ситуація настільки небезпечною, якби ці території лишилися частиною Литви. О.П.Бекус (Bachus О.P. Motives oí West Russian Nobles in Deserting Lithuania for Moscow, 1377-1514. — Lawrence, Kans., 1957) показав, що приниження Литви вимушеним підписанням унії викликало промосковські настрої серед литовської знаті слов'янського походження, тенденції, які навряд чи мали місце до унії. Ці настрої помітно посилилися після укладення церковної унії (1596 р.) серед православного населення, яке було ображене зневажливим ставленням до православних польської влади.

 8 Mjakotin V. A. Die Vereinigung der Ukraine mit dem Moskauer Staat // ZOG. — 1933.-Bd7. — S. 321-356. Автор подає огляд російської та української літератури про походження України, вказуючи на суперечливі теорії та тлумачення існуючих джерел.. Там можна знайти повну бібліографію з теми слов'янськими мовами до 1933 року. Її доповнив Г. Шуман (Der Hetmanstaat // JGO. — 1936. — Bd 1).

 9 Героїчний опір шведам Ченстоховського монастиря з його знаменитою святинею розпалив патріотичні почуття поляків. Цей та інші епізоди польської трагедії та слави описав у своїх романах Г. Сенкевич.

 10 Один із найкритичніших коментарів про тодішню Польщу написав у 1658 р. Юрій Крижанич, хорватський панславіст і патріот по дорозі до Московії: «Між поляками (він називав їх «ляхи») нема порядку в державі, і піддані не бояться ані короля, ані судді. Кожен, хто сильніший, гадає, що має право утискати слабшого, точнісінько як вовкам та ведмедям вільно хапати та вбивати худобу. Немає такого суду, який би покарав їх за це. Ця жахлива розбещеність зветься поляками «шляхетською вільністю». Вони хваляться, що між усіма народами лише вони є вільними. У жодній державі не знайдеш такої звірячої свободи». Це дуже суворий осуд побратима-слов'янина. Він також показує, наскільки міцно монархічна та абсолютистська система проникла у свідомість тодішніх європейців, які могли оцінювати польську «парламентарну» систему, що грунтувалася на старій феодальній системі, лише як безнадійно застарілу та небезпечну для сусідів Польщі.

 11 Є хороша монографія з історії польської музики (Jachiemecki Z. Muzyka polska w rozwój í historycznym. — Kraków, 1948; про Ренесанс та бароко див.: T. 1. — S. 88-218). Про польську барокову поезію та прозу див.: Angyal A.A. Op. cit. — S. 173.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.