Попередня     Головна     Наступна

Розділ XIX

МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ПЕРШИХ РОМАНОВИХ

Три царі — Московія, Швеція, Польща, Туреччина — Експансія на Півночі та в Сибіру — Реформи Філарета — Умови Уложення 1649 р. — Нововведення в оподаткуванні та урядуванні — Початки промисловості та західні впливи — Соціальні заворушення — Собор (Народні збори) — Виклик царському самодержавству, російське двовладдя — Никонівська реформа богослужіння — Розрив між патріархом і царем — Никон і західна теорія переваги духовної влади — Візантійська концепція царювання — Візантинізація царського двору? — Старообрядці — Іноземці та київська наука в Москві — Московські історичні твори — Нова течія в біографічній літературі — Українські вчені та письменники — Українська та московська поезія — Виникнення російської драми — Західні романи в московській літературі — Московська архітектура та вплив бароко — Нові течії в московському живописі

Обрання на трон Михайла Романова сповістило про початок нового періоду московської історії. Його можна назвати періодом переходу від традиційно російського способу життя, що склався за династії Рюриковичів, до нової доби, яка розпочалася з реформами четвертого Романова, Петра Великого. 1613-1682 рр. позначилися зусиллями перших трьох володарів нової династії відновити старі звичаї та інституції, засновані першими царями та порушені потрясіннями у Смутний час. Але хоч вони й шукали натхнення в минулому й намагалися дотримуватися старовинних традицій, перші Романови не могли не зважати на нові тенденції у державництві, урядуванні та в розвитку цивілізації, які вони могли спостерігати у своїх західних сусідів. Не могли вони й уникнути наслідування деяких з цих тенденцій у відбудові своєї власної держави.

Іншою вражаючою рисою цього періоду був той факт, що відбудову зруйнованої держави було успішно здійснено за володарювання царів, яким була притаманна разюча посередність. Слід визнати, що саме ця обставина і, звичайно, провідне становище роду та спорідненість з Рюриковичами спричинили обрання Михайла у 1613 р. Це привернуло на його бік консервативних членів Земського собору й допомогло усунути кандидатури іноземців, таких як Владислав Польський або шведські чи Габсбурзькі князі.

Земський собор мав добру нагоду обмежити владу обраного царя й підвищити власну роль у державних справах, проте його провідні члени не спромоглися повторити приклад своїх польських побратимів, які ніколи не /430/ втрачали таких можливостей нагоди для збільшення власних привілеїв. Можливо, через посередність шістнадцятирічного правителя така завбачливість видавалася зайвою, а радше ідея самодержавства вже настільки глибоко вкоренилася в московській ментальності, що навіть ліберальніше настроєні бояри не насмілилися проявити таку ініціативу. Будь-яке пояснення вимагає врахування того факту, що позиція старих боярських родів, скомпрометованих протягом Смутного часу через їхню поведінку та переговори з поляками, в 1613 р. значно похитнулася.

Освітою юного царя цілком злегковажили, і він був неспроможний правити самостійно. Тому він залишив керівництво справами в руках своєї амбітної матері, Марфи, яка залишила монастир, куди її силоміць відправив Борис Годунов, та своїх родичів, зокрема Салтикових. На щастя, у 1619 р. до Москви з польського полону повернувся батько царя Філарет, який посів патріарший стіл і міцно перебрав у свої руки кермо держави. Правив він грубо, усунувши всіх своїх суперників разом з колишньою дружиною, але низка реформ, проведених ним, допомогла врятувати становище. Уперше в російській історії було запроваджене своєрідне двовладдя, коли патріарх перебрав титул «Великий государ», звичайно належний цареві, і став правити від імені свого сина. По смерті Філарета (1633 р.) рід Салтикових знов набув впливу при дворі.

Син Михайла, Олексій (1645-1676), був освіченіший за батька і навіть мав певні літературні амбіції. Його грубі манери пом'якшувалися великою добротою. Він був консерватор і devot (* Святенник (фр.). — Ред.), що полюбляв товариство юродивих, яких тоді в Росії дуже поважали. Олексій, однак, прийняв пропозиції деяких зі своїх прогресивніших улюбленців і запровадив при дворі певні зміни на західний манір. Проте урядування залишилося в руках кількох фаворитів, найвидатнішими з яких були його наставник Борис Морозов, патріарх Никон та Артамон Матвєєв. Інтриги царевих родичів, утім, часто робили їхнє становище непевним.

Наступнику Олексія Федору (1676-1682), старшому сину його першої дружини, було чотирнадцять років, коли помер батько. Він був вихований Симеоном Полоцьким, видатним київським ученим, і навіть пробував писати вірші, але його хвороблива натура не дала йому можливості взяти участь в управлінні державою. Князь Василь Голіцин був найпомітнішим та найздібнішим серед фаворитів, які порядкували справами замість нього.

По смерті Федора інтриги родів двох дружин Олексія надалі ускладнювали правління регентів. Брат Федора Іван був недоумкуватим, і хоч його було проголошено спадкоємцем Федора разом із своїм зведеним братом Петром, до 1689 р., коли Петро перебрав владу, справжнім регентом за допомогою Милославських та царевого прибічного війська, стрільців, була їхня сестра Софія. /431/

Проблеми, з якими зіткнулися московські правителі протягом цього періоду, були величезними й важкорозв'язуваними. Загрози з боку Речі Посполитої вдалося уникнути тільки тому, що польський Сейм відмовився надати Владиславові необхідні засоби для походу на Москву. Смоленськ та Сіверськ, однак, залишалися в руках Польщі, і зроблена у 1632 р. спроба відвоювати Смоленськ завершилася для Московії катастрофічно. Не дивно, що після цього Олексій вагався, коли козацтво запропонувало йому в 1651 р. підпорядкування України.

Успіх у війні 1654-1656 рр., унаслідок якої було повернуто Смоленськ та окуповано Литву, став можливим завдяки виступу козацтва та шведському вторгненню до Польщі. Сподівання Олексія на польську корону зруйнував Карл X Шведський (1654-1660), який проголосив себе королем Польщі й забажав зайняти Литву, яка тоді перебувала в руках Москви. Це скінчилося миром між двома країнами, укладеним у Столбово в 1617 р., який дозволив Московії повернути Новгород за значну контрибуцію. Новий конфлікт, який розпочався в 1656 р., закінчився у 1661 р. Кардиським миром. Московія не тільки не змогла повернути втрачені території на південному узбережжі Фінської затоки, завойовані Борисом Годуновим і втрачені у 1617 р., але й була змушена поступитися Швеції частиною Лівонії, окупованої російським військом. Знову Московія втратила вихід до Балтійського моря. Карл X міг похвалитися тим, що жодне російське судно не могло з'явитися в його морі без дозволу.

Здобутки на Півдні, закріплені Андрусівською угодою (1667 р.), знову опинилися під загрозою через авантюри Дорошенка та вторгнення в Україну Мегмеда IV. Спільна турецька загроза вперше звела Польщу й Московію в одному таборі. Щоб захистити Київ, Олексієве військо зайняло ставку Дорошенка, розташовану на правому березі Дніпра на півдорозі з Києва до Чорного моря. Гетьман-авантюрист повернувся на бік Москви, але змушений був відмовитися від булави, і цар згодом призначив його воєводою у В'ятці. Поляки поступилися туркам значною частиною своїх володінь в Україні (1676 р.).

У 1677 р. російське та турецьке війська вперше в історії зійшлися під Чигирином. Успіх росіян справив велике враження на двір султана. Але Москва ще не відчувала себе досить сильною, щоб продовжувати війну проти свого могутнього сусіда. Коли турки вислали нове військо, щоб поставити гетьманом у своїй частині України Юрія Хмельницького в новій ролі турецького васала, московіти разом з козаками-союзниками залишили Чигирин і зберегли за собою тільки Лівобережжя.

Почалася масова міграція українців до підросійської частини. Вони селилися на терені сучасної Харківщини, що з того часу почала називатися Слобідською Україною, керовані особливим урядовцем, якого призначав цар. Перемир'я, укладене між Туреччиною та Московією у 1681 р., забезпечило Москві володіння цією частиною України.

Перший відкритий конфлікт між Московією та Туреччиною стався за правління Федора III. Відповідальність за подальший розвиток відносин /432/ між Польщею, Туреччиною та Московією лежала головним чином на Голіцині, який продовжував вести справи навіть під час регентства Софії. Король Ян Собеський прагнув схилити Московію до участі в антитурецькій лізі. Регенти вагалися, усвідомлюючи, що ідея польсько-московського альянсу може не сподобатися козацтву. Наслідки польсько-турецьких воєн, однак, змусили московітів подолати свою нерішучість, а перемога Собеського під Віднем також справила на Москву велике враження. У 1686 р. між двома країнами було створено союз під назвою «Вічний мир». За обіцянку Москви підтримувати поляків у війні з турками та значну грошову субсидію поляки остаточно відмовилися від своїх претензій на Київ і пообіцяли надати цілковиту свободу віросповідання православному населенню свого королівства.

Голіцин, однак, виявився поганим полководцем. Його похід на Крим у 1687 р., здійснений усупереч порадам козацького гетьмана Самойловича, завершився поразкою. Нещасного гетьмана звинуватили в поразці і вислали в Сибір. Новий гетьман, Іван Мазепа, супроводжував Голіцина у другому поході в 1689 р., але обидва вони зазнали поразки біля Перекопа. Ця поразка була однією з головних причин падіння Голіцина та Софії. Балтійське й Чорне моря залишилися для Московії закритими, і відкрити вікно для Московії в обох напрямках лишилося новому цареві Петру.

Успішнішим виявилося московське просування за перших Романових на Північ та Схід крізь сибірські степи. Колонізація Сибіру постійно розвивалася. У 1618 р. було засновано Єнісейськ, у 1632 р. — Якутськ, у 1652 р. — Іркутськ, а в 1654 р. — Нерчинськ. У 1637 р. московіти досягли північного узбережжя Тихого океану. У 1648 р. смілива експедиція вирушила Північним Льодовитим океаном від гирла Колими до гирла Анадира.

Окупація Приамур'я у 1649 р. вперше привела московітів до прямого контакту з китайцями та їхніми імператорами маньчжурської династії Цин. Перша сутичка в 1652 р. завершилася перемогою росіян. Однак перше московське посольство, яке дісталося Пекіна в 1656 р., не змогло вирішити цих непорозумінь. Китайці вдалися до наступу, і сутички з переговорами тривали. Голіцин, зайнятий своїми кримськими планами, схоже, занедбав справи на Далекому Сході. Тому укладений у 1689 р. мир був невигідним для Московії, яка втрачала Приамур'я і мала визнати китайський суверенітет над Монголією. Тоді російська експансія обернулася на Північний Схід. У 1697 р. було зайнято Камчатку, і росіяни вперше вступили в контакт з Японією.

Хоч перші Романови не спромоглися здійснити всі свої експансіоністські наміри, вони заклали солідні підвалини для подальшого розростання московської території за Петра Великого та його нащадків. Якщо врахувати безнадійне становище Московської держави наприкінці Смутного часу, то це справді видатне досягнення.

Смутний час, звичайно, залишив глибокий слід у соціальній, економічній та фінансовій структурі Московії. Старий порядок сильно похитнувся, /433/ країна виснажилася, управління розладналося, уряд залишився майже без коштів. Треба було щось робити, аби уряд міг захистити країну та якось упорядкувати врядування. Перші реформи, проведені Філаретом, диктувалися саме цими потребами.

Для поповнення державної скарбниці та запобігання найкричущішим зловживанням недобросовісних збирачів податків Філарет наказав укласти нові земельні реєстри, призначивши нових податкових чиновників із числа самих платників податків. Було запроваджено непрямі податки, нерідко дуже дошкульні, та посилено державну монополію на постоялі двори й шинки, введену Іваном IV. На жаль, потреба підвищити оподаткування підданих призвела до погіршення становища селянства. Дедалі більше селян, переобтяжених феодальними повинностями та сплатами до державної скарбниці, кидали свої землі, а часто й родини, і приставали до козаків або селилися в прикордонні. Численні тримачі помість та вотчин не могли виконувати свій військовий обов'язок через втрату великої кількості селян, які обробляли їхні землі. Під впливом скарг дворянства уряд Філарета надав землевласникам право повертати назад збіглих селян, якщо вони прожили на новому місці менш ніж п'ять років, — термін, пізніше підвищений до десяти років. Це стало подальшим кроком до встановлення кріпацтва. З іншого боку, Філарет поліпшив становище купців та ремісників, які мешкали в посадах — передмістях довкола міст, що були осередками місцевого врядування. Цього досягли оподаткуванням їхніх конкурентів — царевих «служилих людей», які мешкали там же чи неподалік у так званих слободах.

З метою поліпшення врядування Філарет збільшив кількість центральних урядових установ — «приказів», які з'явилися ще за перших царів.

Філаретові реформи, хоч і не завжди вдалі, було завершено за царя Олексія та законодавчо закріплено в Уложенні — зводі законів, що ґрунтувався на візантійському та литовському праві, руських «судебниках» (правничих кодексах), указах царя й ухвалах різних приказів, — прийнятому Земським собором у 1649 р.

Уложення — це важливий документ, який не тільки є визначним кроком в історії російського права, але й ілюструє соціальні, фінансові та адміністративні умови розвитку Москви за перших Романових. Долю селянства було вирішено остаточно. Селянам не дозволялося залишати своє законне місце проживання, а їхні повинності щодо землевласників стали спадковими. Таким чином, було законодавчо закріплене кріпацтво. Крім того, на селянську общинну організацію — «мир» — було тепер не тільки покладено відповідальність за своєчасне сплачування податків кожним селянином зокрема, але й повноваження регулярного розподілу землі для обробітку між її окремими членами.

Уложення подає детальнішу інформацію про холопів-невільних та новий клас кріпаків, уперше згаданий у Судебнику 1550 р., — «закладчиків». Це були люди різних верств, які були ладні служити своєму кредиторові все життя, аби тільки уникнути податків чи сплатити борг і високі відсотки /434/ за нерідко фіктивною угодою. Така практика заборонялася, і були вироблені заходи проти пов'язаних з нею зловживань, особливо проти звичаю саджати закладчиків поблизу посадів, де вони займалися торгівлею або ремісництвом на користь своїх господарів. Мешканці цих поселень біля посадів, званих слободами (вільними поселеннями), відтепер оподатковувалися так само, як і мешканці посадів, а утворювати нові слободи заборонялося. На жаль, захищаючи свої фіскальні інтереси, уряд заборонив мешканцям посадів міняти місце проживання і, таким чином, значно обмежив свободи, необхідні для здорового розвитку торгівлі та промисловості. Це обмеження було однією з головних причин, чому міста московських володінь так і не змогли відіграти в державі таку ж роль, як міста Західної Європи.

Уряд мав намір сприяти розвитку російської комерції. Але Уложення позбавило всіх іноземних торговців привілеїв, наданих Іваном IV. їм було дозволено торгувати тільки в Архангельську. Найбільше цей припис зачепив англійських купців: їхні товари тепер обкладалися митом, а привілейоване становище в російській торгівлі було втрачене ¹. Уряд заохочував зростання російської торгівлі іншими указами. Один із таких указів від 1667 р. усував іноземців з будь-якої роздрібної торгівлі. Місцевих купців також заохочували вести безпосередню торгівлю з Азією.

Усі ці заходи, однак, не дали бажаних результатів. У Московії не було такого організованого класу купців, як у західноєвропейських містах. Торговельна монополія, яку зберігали до 1649 р. іноземні, здебільшого англійські, купці, не сприяла формуванню місцевого купецького стану. Фіскальна політика уряду, кодифікована Уложенням, гальмувала розвиток цього стану і після 1649 р.

Знову-таки головним чином з фіскальних міркувань Церкві довелося погодитися на істотні обмеження її привілейованого становища. Уложення не тільки забороняло селянам шукати захисту («закладу») в церковних землевласників, які не підлягали оподаткуванню, й передбачало вжиття суворих заходів проти збільшення церковних маєтностей з метою запобігти зменшенню оподатковуваної землі. Крім цього, правничі, адміністративні й фінансові справи духовенства та селян, що мешкали на церковних землях, передавалися під юрисдикцію особливої установи — Монастирського приказу. Виняток було зроблено тільки для патріарха та інституцій, що прямо від нього залежали.

Найбільше новий лад Уложення сприяв одній верстві населення, а саме царським службовцям («служилим людям», «дворянам»). Вони були зобов'язані нести не тільки військову службу, більш чи менш обтяжливу, відповідно до розміру помістя, наданого їм царем, а й цивільну. Відмінності між цим новим класом аристократії та старими знатними родами, що утримували свої спадкові маєтності, вотчини, дедалі більше стиралися. Цей процес прискорився після 1682 р., коли було скасовано стару систему місництва, яка зобов'язувала царя в жодному разі не призначати представників офіційної ієрархії на посади нижчі, ніж обіймали їхні предки. /435/

Загальна тенденція Уложення 1649 р. та інших заходів, ужитих першими Романовими, полягала в поділі населення царства на різні групи, кожна з яких мала певні обов'язки щодо держави, та забороні переходу з однієї групи до іншої. Вдаватися до таких кроків уряд змушували примітивність фіскальних методів, зростаючі витрати держави та її надзвичайне розширення.

Попри свої численні недоліки, Уложення стало помітним кроком уперед у правничих справах. Хоч багато з його приписів було надалі скасовано, воно діяло в Росії двісті років і було замінене новим Зводом законів лише в 1833 р.

Ті самі фінансові потреби змусили уряд вдатися до кількох експериментів в оподаткуванні та грошовій системі. Досі одиницею оподаткування була стара «соха» — площа орної землі, яку можна обробити одним плугом за день. Але в 1646-1678 рр. з метою примусити селян обробляти більше землі оподаткування базувалося на всьому господарстві — «дворі». Крім цього податку, було запроваджено ще три: «ям» для утримання державної поштової системи, невільничий податок для звільнення росіян з татарського полону та стрілецький податок на утримання стрільців, які становили основу постійного війська й забезпечували охорону царя.

Декілька спроб запровадити непрямі податки, зокрема на сіль і тютюн, мали руйнівні наслідки. Податки були надто високі й накладалися невміло. Постійний прибуток приносив лише податок на горілку, що продавалася в шинках за державною монополією. Інші заходи засвідчили дуже невміле ведення фінансової політики. Серед них були введення в обіг німецьких талерів, перекарбовуваних в Архангельську, та присвоєння їм номінальної вартості, вдвічі вищої за реальну. Ще одна операція — заміна срібних монет мідними, які повинні були мати однакову зі срібними вартість — спричинила в Росії першу інфляцію, а для багатьох її мешканців обернулася фінансовим крахом.

Перші Романови внесли важливі зміни в управління державою. Адміністративні новації, запроваджені здебільшого Іваном IV, набули подальшого розвитку. У Смутний час зросло значення посади воєводи (правителя області). Він мешкав в укріпленій частині міста, «городі», інколи званій також «кремлем», і не тільки відповідав за збирання податків, а й був суддею у цивільних справах і командувачем місцевого ополчення. Ця посада надавалася вихідцям із дрібнішого дворянства на царській службі, «служилих людей», але іншого урядовця — «губного старосту», який головував у суді з карних справ, обирала знать.

Воєводи та члени їхнього апарату не отримували платні від уряду, а утримувалися населенням області. Внески населення на утримання воєвод регулювали старости, обрані мешканцями посадів та селянством областей. З цією метою вони мали щорічно збиратися в «земськой избе» посаду. Але ця своєрідна демократична інституція виявилася невдалою. Воєводи поводилися як абсолютні володарі, втручалися у вибори й невдовзі через ненажерливість і хабарництво почали згадуватися у російських прислів’ях ¹. /436/

Зростання значення воєнних дій у прикордонних областях Московії змусило уряд об'єднати багато областей на Заході, Півдні та Південному Сході у більші територіальні одиниці, що звалися «розрядами». Це були автономні військові одиниці, очолювані «розрядними воєводами», яким підлягали всі воєводи областей. Вони мали у своїх «розрядами» усю повноту військової та цивільної влади і відповідали за набір та утримання свого війська. «Розряди» стали зародком, з якого розвинулася адміністративна реформа Петра Великого — поділ держави на губернії, керовані губернаторами.

Ті самі воєнні потреби змусили перших Романових приділити більше уваги реорганізації свого війська. Основу московського війська все ще становила знать, яка володіла помістями, але її бойові якості дедалі погіршувалися. Поміщики більше цікавилися управлінням своїми помістями та поверненням збіглих селян, ніж військовою службою. Багато з них розорювалися і були нездатні виконувати військовий обов'язок. Інші уникали служби, підкуповуючи чиновників, які набирали військо, або просто тікали з війська, незважаючи на жорстокі покарання за дезертирство перед лицем ворога.

Озброєння кавалерії та піхоти застаріло, військо було погано навчене. Єдиний військовий контингент, здатний ефективно битися, становили мушкетери-стрільці, організовані Іваном IV. Усе це змусило перших Романових за прикладом останніх Рюриковичів набирати іноземних найманців не тільки для захисту південного кордону, але й під час походів на західних сусідів. Реорганізацію московського війська розпочав знову-таки Філарет. Для навчання місцевих вояків премудрощам сучасної військової справи та командування ними було запрошено іноземних офіцерів, здебільшого поляків, німців та англійців. Одним із них було надано помістя, інші отримували високу платню. Були сформовані нові військові частини. Нова кіннота на західноєвропейський кшталт дістала назву рейтарів. Нові піхотні «солдатські» полки формувалися зі служилих людей північно-західних областей для протистояння славнозвісній шведській армії, тоді як драгуни, вишколені і для кінного і для пішого шикування, були придатнішими для дій у степах. Нові військові формації набиралися із зубожілої знаті, стрілецьких синів, безземельних селян, нереєстрових козаків тощо.

Водночас було зроблено першу спробу запровадити загальну військову повинність. Було встановлено, що кожна сотня господарств мала виставляти одного кіннотника та одного піхотинця, а великі родини мали віддавати до царевого війська одного-двох синів, які були не потрібні у сільському господарстві. Набір рекрутів із помість за старою системою постійно зменшувався. На початку 80-х років XVII ст. поміщики були спроможні виставити тільки 13 тис. вояків.

Завдяки всім цим заходам військова міць Московії помітно зросла. Після приєднання України цар був здатний мобілізувати понад 200 тис. чол. Зрозуміло, що постійне військо становили тільки стрільці та іноземні найманці. Решта мобілізованих, як правило, після закінчення кампанії могла повернутися додому. Але навіть тут перші Романови заклали підвалини, на /437/ яких Петро Великий та його послідовники мали розбудовувати військову міць царської регулярної армії.

Наступне важливе поліпшення стосувалося спорядження війська. Старовинна зброя поступово замінювалася вогнепальною різних калібрів. Було модернізовано артилерію та збільшено її чисельність. Таке оновлення надало царевому війську безперечну перевагу над татарським і хороші шанси у сутичках зі звитяжною польською кавалерією та піхотою. Але воно навряд чи могло зрівнятися зі шведською армією, найкраще навченою та найдисциплінованішою в Європі XVII ст.

Спершу Московії доводилося купувати сучасне військове спорядження за кордоном, здебільшого у Швеції та Англії. Робилися спроби оселити іноземних зброярів та інших ремісників, зайнятих у виробництві вогнепальної зброї та амуніції в московській слободі та в інших містах. Цього, однак, виявилося не досить, і тому, щоб менше залежати в цьому важливому військовому аспекті від інших країн, потенційних супротивників, царі були змушені заохочувати виробництво зброї.

Спершу в усіх куточках московських володінь розпочалися пошуки необхідних для цього копалин. Далі в 1632 р. голландець Андрій Вініус отримав концесію на відкриття в Тулі першої великої збройової мануфактури. У Москві з допомогою іноземних фахівців почали виробляти гармати всіх калібрів. Німецькі спеціалісти допомогли заснувати ливарні для виробництва церковних дзвонів.

Наслідком пошуку копалин було виявлення багатих родовищ залізної руди в басейнах річок Ваги, Костроми й Шексни. Перші важливі металургійні центри в цих північних регіонах заснував Марселіс із Гамбурга. Слідом за цим почали виникати інші промислові підприємства, такі як перша скловарня. За Олексія було зроблено перші кроки в текстильній промисловості. Поступово почали з'являтися інші види промисловості, але з меншим розмахом. Навіть Петру Великому не вдалося прискорити розвиток сучасної промисловості, як того хотілося. Протягом тривалого часу росіяни чіплялися за примітивні форми промислового виробництва, що базувалися на домашньому ремісництві, яке перебувало в руках сімейних угруповань.

Водночас це свідчить про те, що Московія за перших Романових почала відчиняти свої двері західним впливам у багатьох галузях. Джерелом цих впливів були здебільшого Англія та Голландія, завдяки жвавим торговельним зв'язкам між цими двома країнами та Московією від часів Івана IV. Постійна ворожнеча зі Швецією спричинила зближення Московії з Данією, яка у XVII ст. була могутньою державою і контролювала вхід до Балтики.

Коли антитурецькі настрої, завжди наявні у Москві, але притлумлені через побоювання османської воєнної могутності, почали проявлятися дедалі сміливіше, Венеція відчинила свої ворота московським послам. Перші посли справили дуже погане враження своїми незграбними манерами, але політичні міркування допомогли венеціанцям подолати його та вторувати шлях до Москви. Близько 1670 р. московіти навіть пропонували створити антитурецьку коаліцію, — це було виявом їхньої нової політичної ініціативи. /438/

У другій половинів XVII ст. пожвавилися дипломатичні зносини з німецькими князями, тому що Московія намагалася забезпечити нейтралітет курфюрстів під час своєї війни з Польщею. Польські й турецькі справи відкрили російським послам шлях і до Відня. Водночас до Москви прибували сербські та болгарські біженці, а православні християни з Балкан дедалі більше пов'язували з Москвою сподівання на звільнення від турків. Усе це ілюструє позитивні зміни та зростання престижу Московії в тодішній Європі.

Незважаючи на зусилля уряду поліпшити внутрішнє становище, для правління перших Романових були характерні постійні народні заворушення. Попри свою поразку, козаки, які не увійшли до війська, продовжували чинити неприємності протягом перших років царювання Михайла. Їх нерідко підтримував роз'ятрений люд прикордоння. До загального безладдя додавалася поява нових самозванців, які проголошували себе нащадками правителів доби Смути.

Багато заходів, що їх уживав уряд, були непопулярними й непродуманими, а правління фаворитів викликало незадоволення. Повстання 1648 р. було спрямоване проти Олексієвого фаворита та шурина Бориса Морозова, але водночас це був протест проти податку на сіль. Скасування системи добровільного рабства за Уложенням 1649 р. наразилося на рішучий протест добровільних рабів та їхніх господарів — факт, який висвітлює специфіку соціального та економічного становища в Московії. Наївні та болісні маніпуляції з грошовою системою підкидали дрова до вогнища загального незадоволення й викликали народне повстання 1662 року, яке було жорстоко придушене.

Найбільше повстання вибухнуло на Дону (1669-1671), й очолив його донський козак Степан Разін. Утвердившись між Доном та Каспієм, Разін провів морський похід до перського узбережжя Каспійського моря й повернувся з багатою здобиччю. До нього приєдналися численні донські козаки — переважно кріпаки-втікачі та непокірний люд, і з цим військом він здобув Астрахань і Царицин. Цей рух переріс у соціальне повстання селян і місцевих племен Поволжя проти землевласників.

Після цих успіхів Разін рушив на Москву. Але його військо з наброду не змогло протистояти кільком полкам, навченим сучасній військовій справі, які Москва змогла вислати проти нього. Розбитий і покинутий донськими козаками, Разін був схоплений у своїй твердині на Дону і страчений у Москві. Цареве військо остаточно придушило повстання наприкінці 1671 р. здобуттям Астрахані. Ця перемога зміцнила повагу до Москви серед козаків, але подвиги популярного ватажка далі оспівувалися в епічних піснях, і він вважався героєм боротьби за звільнення від кріпацтва.

Може здатися дивним, що Московській державі вдалося вижити та розростися під час царювання таких слабких правителів і після такої кількості потрясінь, що розхитували її підвалини. До певної міри це можна пояснити /439/ взаємодією правителя та народу, представленого на Земському соборі, який обрав Михайла Романова і став постійною інституцією Московії. Здавалося, що Москва у такий спосіб поверталася до демократичного київського віча. І справді, Земський собор регулярно функціонував з 1613 до 1622 р а потім його декілька разів збирали Михайло та Олексій для обговорення важливих питань. Зрозуміло, що між російським Земським собором, київським віче та середньовічною або сучасною парламентськими системами Західної Європи багато відмінностей. Земський собор складався, скоріше за все з боярської думи, розширеної за рахунок представників нижчої знаті, вищого духовенства, дворян, купців та інших городян. Дума являла собою своєрідний сенат і функціонувала тоді, коли собор не збирався. Члени «нижньої палати» номінально обиралися, але фактично нерідко призначалися місцевою владою. Бракує повної інформації про склад і функції Собору, але він часто впливав на провадження державних справ за допомогою критики або співучасті. Можливо, саме висловлене невдоволення деякими заходами уряду спричинило відмову від цієї інституції після 1653 р.

Незважаючи на своє нетривале існування, Земський собор справив глибокий вплив на концепцію держави. Держава перестала бути простою «вотчиною», спадковою власністю правителя, як це було за Рюриковичів. Завдяки такому співробітництву народу та володаря посилилося усвідомлення національної та релігійної єдності, а поняття російської землі дедалі більше зрощувалося з поняттям російського народу.

Члени Земського собору ніколи й не думали про обмеження влади абсолютного володаря. Концепція самодержавства, якому право на владу дане згори, настільки глибоко вкоренилася в умах московітів, що іншу політичну систему їм годі було навіть уявити. Політична програма перших Романових полягала у здійсненні та зміцненні старовинних московських традицій, і самодержавство було одним із головних принципів, санкціонованим Церквою і загальновизнаним. Тому не дивно, що таке нововведення, як народні збори, виявилося в московському політичному житті таким недовговічним.

Судячи з усього, царському самодержавству несподівано кинули виклик двоє церковних діячів. На перший погляд, саме так можна тлумачити правління патріарха Філарета. Уперше в російській історії було встановлено свого роду теократію, яка успішно функціонувала впродовж життя цього енергійного патріарха. Насправді, однак, його сучасники не розглядали роль, яку відігравав патріарх, як революційний крок у відносинах між царем та Церквою. Філарет був батьком царя і сам колись претендував на трон. Він правив від імені свого слухняного сина, як багато інших фаворитів слабких царів до нього та після нього. До того ж, крім нього залишалася влада Собору. Наступники Філарета, патріархи Іоасаф та Йосиф, не виявили бажання брати участь в управлінні державою. Традиційні гармонійні відносини між світською та духовною владою, колись так міцно встановлені в Київській державі ², було поновлено. /440/

Приклад Філарета легко було наслідувати, тим паче що він значно посилив престиж і владу патріарха. Філарет контролював величезну церковну територію, яка простягалася від Білого моря до кордону України та від Брянська на заході до В'ятки, з понад сорока містами. Він отримав підтвердження своєї прямої юрисдикції над усіма церквами, монастирями та релігійними фундаціями на цій величезній території разом з правом здійснювати судочинство над місцевим населенням в усіх справах, крім карних. Щоб здійснювати цю майже суверенну юрисдикцію, Філарет заснував свій власний приказ адміністративних, фінансових та юридичних справ, запровадив власні податки й організував їх збирання. Щоб усвідомити, наскільки важливим було положення патріарха, досить пригадати, що на тій території, над якою у XVII ст. єдиноосібну та пряму юрисдикцію здійснював патріарх, у XIX ст. було засновано шістнадцять діоцезів. Таке становище створювало якомусь амбітному церковному діячеві спокусу претендувати на більш видну роль в уряді Московії.

Такою особою став Никон, який насмілився кинути виклик глибоко вкоріненим московським уявленням про відносини між двома владами. Крім цього, його ім'я пов'язане і з реформами, які, хоч і давно назрілі й здійснені з кращими намірами, були проведені погано й спричинили в Руській Церкві розкол, що зберігається донині.

Никон ³, син селянина, народився у 1605 р., у хрещенні дістав ім'я Микита. Він здобув певну освіту в монастирі і став священиком у Москві. Зазнавши емоційного потрясіння від смерті своїх дітей, він переконав дружину стати черницею, а сам пішов у монастир на Білому морі, прийнявши ім'я Никон. Коли у 1646 р. він відвідав Москву як ігумен монастиря, його зовнішність, поведінка та красномовство справили таке велике враження на молодого царя, що Олексій призначив його архімандритом московського монастиря, де містилася фамільна усипальниця Романових. Никон став близьким другом царя і дуже швидко зрозумів, як зберегти й примножити свій вплив на царя та його уряд. У 1648 р. його призначили митрополитом до Новгорода, другого за величиною міста Московії.

Перебування Никона у Новгороді було, можливо, найпліднішим у його житті. Там він виявив щиру турботу про духовний добробут своєї пастви й запровадив проповідування й релігійне навчання. Це була новина, тому що релігійне життя Московії на той час зводилося виключно до відвідування літургійних відправ. У відправленні літургії Никон виявився палким реформатором. Досі з метою економії часу було звичним поєднувати довгі читання та молитви зі співом хору. Зрозуміло, що в такому гаморі слова годі було розібрати. Никон заборонив це зловживання, а цар за його ініціативою поширив цю заборону на інші діоцези. Никон також реорганізував за візантійським зразком хоровий спів, а цар впровадив цю реформу у власній каплиці, звідки вона поширилася на інші церкви. Никон зміг довести свою корисність і в політичних справах, і коли в Новгороді в 1650 р. розпочалося повстання, він ризикував своїм життям, щоб його припинити. /441/

У 1652 р. цар запропонував Никонові зайняти спорожнілий патріарший стіл, проте він погодився тільки тоді, коли отримав від царя письмове запевнення, що уряд не втручатиметься в церковні справи. Як патріарх, Никон прискорив перегляд богослужбових книг, потреба в якому вже давно назріла через численні текстуальні помилки, спричинені неуважністю переписувачів.

Така необхідність відчувалася ще за часів Івана IV, а в 1551 р. синод ухвалив здійснити такий перегляд. Перші книжки були дуже погано надруковані в 1564-1565 рр. ⁴ Після Смутного часу потреба в нових богослужбових книжках ще більше зросла, бо багато з них були знищено. Церковні діячі, яким було доручено цей перегляд, були палкими реформаторами, але їм бракувало бодай якоїсь філологічної освіти та знання грецької, тому їхнє втручання лише збільшило кількість помилок. Крім помилок у формулюваннях, у московській літургії була ще й низка помітних відмінностей від богослужіння Грецької Церкви, на що звернув увагу патріарх Єрусалимський під час візиту до Москви у 1649 р.

Хоч деякі з цих відмінностей були незначними — йшлося, наприклад, про кількість колінопреклонінь, сугубо чи тригубо співати «Алилуйя», хреститися двома чи трьома пальцями, — для московітів XVII ст. з їхнім літургійним способом мислення все це мало надзвичайно велике значення. Для них літургія була єдиним способом спілкування з Богом, і якщо вона виконувалася неправильно, то втрачала цінність перед Богом і не приносила користі тому, хто молиться. Тому розумніші клірики висловилися за перегляд книжок згідно з грецькими оригіналами, оскільки Візантійська Церква була материнською Церквою для Руської та джерелом православної християнської традиції.

Цей рух, однак, наразився на сильну опозицію з боку традиціоналістів, які вихваляли московське православ'я і не могли змиритися з думкою, що їхні праотці неправильно молилися. Вони стверджували, що Візантія втратила своє провідне становище через «віровідступництво» у 1439 р., уклавши унію з Римом, і що їй не можна було довіряти, бо вона перебувала під ярмом невірних. А Москва, як стверджували деякі з них, була Третім Римом та єдиним оборонцем православ'я.

Никон опинився у скрутн'ому становищі. Після приєднання України він відчував необхідність узгодити мову літургійних книжок, використовуваних у Московії, з мовою українських богослужбових книжок, нещодавно відредагованих Могилою. Найкращий спосіб уніфікувати церковну та книжну мову Московії та України, на його думку, полягав у виправленні московських богослужбових книжок за українськими. Це була смілива спроба мовного зближення двох говірок, покликана допомогти подоланню відмінностей між двома народами.

Крім цього, Никон був цілком переконаний у православ'ї Грецької Церкви та мав рішучий намір довести до кінця перегляд російських богослужбових книг порівнянням їх з грецькими оригіналами. Отримавши дозвіл /442/ на такий перегляд від Церковного собору в 1654 р., він надіслав патріарху Константинопольському довгий перелік спірних питань. Посланці Никона, очолювані Арсенієм Сухановим, зібрали майже сімсот грецьких рукописів ⁵ , з яких лише сім стосувалися літургійних питань. Оскільки в Московії не було клірика, який знав би грецьку, довелося запрошувати фахівців: з Греції — Арсенія й Діонісія та з Києва — Єпіфанія Славинецького. Хоч їхня праця не задовольнила б вимоги сучасної науки, вона все ж сприяла поліпшенню ситуації в цій сфері, і в 1655 р. виправлений російський требник затвердив новий Собор, на якому були присутні патріарх Антіохійський та патріарх Сербський Гавриїл. Інші Собори затвердили Никонові зміни в російській літургійній практиці, і всім росіянам тепер було наказано хреститися трьома пальцями за грецьким зразком.

Реформи, що здійснювалися поспіхом і часто на дуже хитких філологічних підставах, викликали сильний опір. Радикальні московітські націоналісти відмовилися прийняти виправлені книжки з їхніми українізмами. Вони стверджували, що серед тих, хто здійснював перегляд, були київські вчені, підозрілі через знання латини та контакти з римськими «єретиками». Опозицію очолював гурток «справщиків», яких патріарх Йосиф призначив, а Никон розпустив.

Опозиція знайшла дуже здібного й пристрасного лідера в особі протопопа Аввакума. Народжений близько 1620 р. Аввакум ⁶ ще замолоду виявив свою дуже незалежну вдачу та мало не пристрасне бажання постраждати за свої переконання. Спочатку він не ставився вороже до ідеї виправлення богослужбових книг, проте його нажахала кількість змін, затверджених Никоном, і він відкинув їх, проголошуючи своє бажання жити й померти в старій вірі, неспотвореній греками. Його численні послідовники називали себе «старовірцями». Їх оголосили розкольниками, і Никон почав їх нещадно переслідувати. Хоч цар глибоко поважав ревного протопопа, він не міг примиритися з його опозиційністю. Аввакума ув'язнили, піддали тілесній карі й вислали спершу до Тобольська, потім далі в Сибір, але все це він виніс зі смиренням та відвагою, а його дружина вірно поділяла з ним гоніння.

У переслідуванні тих, хто чинив опір реформам, Никон виявив надзвичайну нещадність. Багато з його реформ здійснювалося навіть без санкції собору, а методи, за допомогою яких він їх здійснював, були щонайжорстокіші. Цар і його дружина не поділяли цієї ворожості до інакодумців. Схоже, що саме самочинна позиція Никона в цій справі значною мірою спричинила відчуження між ним та Олексієм, яке стало очевидним у 1658 р. Безпосередній привід для розриву був тривіальний. Никон образився на те, що цар, який перестав відвідувати служби Никона, не запросив його на офіційний бенкет. Збентежений патріарх послав одного зі своїх підлеглих дізнатися про причину такої зневаги. Його посланцеві придворні влаштували поганий прийом, а цар нічого не зробив для покарання винних у цьому. Ображений патріарх зрікся столу й залишив Москву, щиро сподіваючись, /443/ що цар особисто проситиме вибачення й благатиме його повернутися до Москви та знову обійняти посаду.

Але в своєму запалі Никон переоцінив значущість свого положення у Московії. Його владні манери та зарозумілість підбурили проти нього багато кого при дворі, а дедалі більше втручання патріарха в державні справи роздратувало царя, який уже сягав зрілості. Олексій не поїхав просити Никона про повернення і, хоч ця подія гнітила його сумління, утримався від будь-яких кроків до примирення. Никон, побачивши, що зайшов надто далеко, проголосив, що він не зрікається свого достоїнства. Таким чином, він запобіг обранню іншого патріарха, але його спроби повернути колишній вплив при царському дворі виявилися марними. Зрештою, цар скликав у 1666 р. Собор і, намагаючись надати йому більшої ваги, запросив і східних патріархів. На Соборі були присутні патріархи Антіохійський та Александрійський, які водночас представляли патріархів Константинопольського та Єрусалимського. Собор висунув звинувачення Никонові, який поводився дуже зарозуміло, особливо щодо східних патріархів. На разі його не тільки позбавили патріаршества, а й єпископського достоїнства й вислали в монастир.

Заява двох східних патріархів про те, що російський патріарх зобов'язаний коритися цареві в усіх політичних питаннях, виявляє справжнє підґрунтя всього конфлікту. Никон намагався запровадити в московську політичну систему вчення, яке було ні російським, ні візантійським, а саме про перевагу духовної влади над світською. Мабуть, Никон познайомився з цим ученням у Новгороді, який завжди був відкритішим для західних впливів. Схоже, що деякі з його реформ у тому місті, особливо увага до проповідування й релігійного навчання були навіяні римською практикою, про що знову було наголошено на Тридентському соборі. Через Новгород росіяни в XV ст. познайомилися і з відомою латинською підробкою — Donatio Constantini (* Константинів дар. — Ред.). За цим документом перший християнський імператор, перш ніж переїхати з Риму до Константинополя, нібито зробив пап верховними над усіма єпископами і віддав їм увесь Захід разом з привілеєм носити імператорські регалії ⁷. Ця підробка стала однією з підвалин, на яких в XI ст. розробили теорію вищості духовної влади над світською. Протягом середньовіччя автентичність цього документа ні в кого не викликала сумніву. Він /444/ сприймався навіть греками, які почали сумніватися в його достовірності лише в XV ст. Тільки-но цей документ почали вводити до російської канонічної літератури, як два гуманісти, Лоренцо Валла та Миколай Кузанський, довели, що це груба підробка.

У Московії «Константинів дар» використали Собор 1503 року для захисту церковної власності від Івана III та митрополит Макарій у 1550 р. проти Івана IV ⁸. З погляду Никона, цей документ чітко доводив перевагу духовної влади, яку він намагався остаточно встановити в Московії. Він включив «Константанів дар» до слов'янського зібрання канонічного права і діяв у цьому дусі, коли вимагав у царя запевнення, що той не втручатиметься в церковні справи. Перш ніж Никон став патріархом, вплив «Константинового дару» був уже очевидним у його палких протестах проти обмеження привілеїв духовенства за Уложенням, яке він називав законом антихриста.

Никон часто посилався на «Константанів дар» у своїх відповідях Паїсію, єпископу Гази. Останній зволив відповісти на запитання, поставлені йому боярином Симеоном Стрешнєвим стосовно поведінки Никона, і його твердження відіграли важливу роль у засудженні патріарха. Никон у своїх відповідях відмовляє цареві в будь-якій юрисдикції над священиками і в будь-якому праві скликати собори, призначати патріархів та єпископів або розпоряджатися майном церкви. Він також відверто висловлює переконання, що духовна влада вища за світську: «Хіба ж ти не розумієш з того, що написано вище, що найвища влада духовенства не одержана від королів чи царів, а навпаки, саме духовенством володарі помазуються на царство? Таким чином цілком ясно, що священство набагато величніше за царство...» ⁹

Безперечно, це мало здатися чимось новим та дивовижним для свідомості московіта й цілком суперечило традиційному напрямку російського політичного розвитку. Для Никона було б краще, якби він посилався не на латинський документ, облудно приписуваний Константину Великому, а на справжній грецький документ, а саме на Шосту новелу кодексу Юстиніана. Вона підкреслювала велич та важливість царства й священства та стверджувала, що добробут роду людського залежить від гармонії між цими двома «найбільшими дарами Божими людині, що сходять згори з любові Божої до людства». Цей документ здавна входив до руського канонічного права й надихав митрополитів Київських у їхніх відносинах зі світською владою ¹⁰.

Спроба Никона запровадити в Московії ¹¹ цей чужинський принцип переваги духовної влади над світською виявилася запізнілою, бо була зроблена в момент навряд чи сприятливий для її прийняття. На Заході духовна влада відступала перед абсолютизмом Бурбонів, і хоч Московія XVII ст. була глибоко просякнута релігійною атмосферою, процес секуляризації тут уже розпочався. Його започаткували заворушення Смутного часу, а антиклерикальні заходи Уложення показали, як далеко він уже зайшов. Цих заходів було вжито за наполяганням мирян, представлених на Земському соборі, і цар був змушений затвердити їх попри свої особисті симпатії до Церкви. Опір народу реформі богослужіння, прийнятій Церковним собором, також показав, що, хоч Руську Церкву очолювало вже не чернецтво, як за Івана III та Василія III, а ієрархія, єпископська влада над віруючими була не такою міцною, як можна було очікувати.

Таким чином, давні візантійські концепції царства й священства знову запанували у відносинах між Церквою та державою з наголосом на праві правителя контролювати Церкву. Це підкреслив Паїсій у своїх відповідях на запитання, а також східні патріархи на Соборі 1666-1667 рр., що засудив Никона. Напевно, щоб задовольнити царя, патріархи більшою мірою /445/ наголосили потребу Церкви коритися главі держави, ніж це було виражено в Шостій новелі Юстиніана та в Епанагозі Фотія. Обидва документи були відомі російським ієрархам, бо входили до російського зібрання канонічного права — Кормчої книги. Дехто з московського духовенства протестував проти формулювань, запропонованих патріархами, відчуваючи, що вони не відповідають московським уявленням. Їхні сумніви виявилися виправданими, бо таке визначення відносин між двома владами стало знаряддям, яке пізніше звело Церкву до ролі покірного слуги держави відповідно до концепцій, що не були ні російськими, ні візантійськими.

Здавалося, що жваві контакти з православними патріархатами Сходу повертали Московію назад не тільки до візантійських літургійних традицій, але й до давніших концепцій царського самодержавства. Досі царів не турбували натяки представників Заходу, що вони є нащадками Константинопольських імператорів ¹². Вони не претендували на лідерство в усьому православному християнстві, бо вважали греків відступниками від православ'я.

Однак моральна підтримка греків у суперечці щодо виправлення літургійних книг спричинилася до нового зближення офіційних кіл Московії з Грецьким і трьома іншими східними патріархами. Знову Візантію стали шанувати як джерело руської віри, і Москва почала все більше цікавитися долею східного православ'я. Тамтешні єпископи завжди отримували щедрі дари, коли відвідували Московію, а Олексій почав виявляти жвавіший інтерес до їхніх напучувань, а саме що він мусить діяти, як єдиний православний володар і стати захисником усіх православних народів. Патріарх Єрусалимський Паїсій (1608-1644) порівнював свої візити до Москви з присягою на вірність, яку його попередники мали складати імператорам Константинополя. У 1653 р., під час свого перебування в Москві, колишній вселенський патріарх Афанасій III закликав Олексія завоювати Константинополь, свою спадщину, стати новим Костянтином і повернути вселенського патріарха до цього міста.

Крім того, православні України благали царя про допомогу, а біженці з Півдня стікалися до Московії, єдиної вільної православної держави, сподіваючись на звільнення з допомогою православного царя. Сербський патріарх Гавриїл відвідав Собор 1655 р. і мав нагоду розповісти цареві про сумну долю своєї пастви. Здавалося, що навіть католики-хорвати воліли визнати царя Московського сувереном усіх слов'ян. Таким було враження, справлене у Москві вченим, хорватським священиком Крижаничем, якого Олексій прийняв до себе на службу у 1659 р. Зрозуміло, що хорватський священик сподівався схилити царя до союзу з Римом.

Олексій також не відмовлявся від візантійської концепції царства як оборонця православ'я. Зробити щось більше, ніж надати моральну та фінансову підтримку своїм грецьким та слов'янським прихильникам він ще не міг, однак ця ширша концепція російського царства, безсумнівно, вкоренилася в Москві за часів Олексія. Вона навіть зміцнилася, коли за Федора Московії довелося вперше зіткнутися з військом султана. Відтоді ідея /446/ визволення православних народів від ярма мусульман перетворилася на один із принципів російської політики.

Подальше повернення до візантійської традиції планувалося за царювання Федора. Юний цар, добре обізнаний з літературою, разом зі своїми радниками мав намір запровадити при дворі давні візантійські достоїнства й титули. Новий список достойників Московської держави було розроблено невдовзі після 1682 р. для заміни старої системи місництва, яка мала бути скасована. Автори цього проекту досить добре знали устрій візантійського імператорського двору. Надання візантійських титулів московським достойникам (посади існували вже раніше) виявилося непотрібним з практичних причин і зробило очевидним намір якомога більше уподібнити московський двір візантійському двору, який таким чином відроджувався в Москві.

Запровадження пропонованої реформи рангів було пов'язане не тільки зі згадкою про корону, яку Володимир Мономах нібито отримав від візантійського імператора, але й із вшануванням батька Федора, Олексія, як осяяного «Грецькою славою». Це був очевидний натяк на грекофільські тенденції, виявлені Олексієм. Більше того, є деякі свідчення про те, що під час правління Федора планувалося перекласти весь кодекс Юстиніана російською мовою і зробити його основою московського законодавства. Крім того, у статуті академії, заснувати яку збиралися Федір та його радники, наголошувалося, що цар понад усе бажає наслідувати імператорів Константина, Феодосія та Юстиніана ¹³. Хоч цей заклад мав навчати не тільки «слов'янською» та грецькою мовами, а й латинською та польською, це було представлене, як бажання царя наслідувати приклад цих візантійських імператорів у галузі освіти. Усе це дуже цікаво і є свідченням того, що Московія повільно виходила зі своєї ізоляції та намагалася знайти нове натхнення у Візантії, яка була її першою вчителькою і на чию спадщину вона починала претендувати. Можливо, якби царювання Федора було тривалішим, Московія спромоглася б знайти вирішення деяких своїх проблем на ріднішому для її характеру та минулого ґрунті. Це б допомогло їй пом'якшити перехід до нової доби, що наставала, і зменшити потрясіння, що його неминуче мала завдати різка вестернізація московських інституцій та всього життя.

Незважаючи на ці спроби знайти нове натхнення за межами Московії, у релігійному та культурному житті держави все ще переважав дух ізоляції. Смутний час зруйнував багато досягнень останніх Рюриковичів, а ворожі дії московських сусідів, католиків-поляків та протестантів-шведів, змусили московітів ставитися до західних впливів зі ще більшою підозрою. З Візантії не могли надійти нові культурні імпульси, оскільки багато хто все ще вважав її «відступницею» попри розрив греками унії. Отже, Московія залишалася ізольованою, непохитно тримаючись за київську культурну спадщину, на якій вона розвивалася по звільненню від монгольського ярма. /447/

Наслідки такого становища стали фатальними для московської Церкви. Шалений опір виправленню літургійних книг свідчив про глибокий застій у богословській думці та брак релігійної освіти серед московського духовенства. Уся релігійна діяльність зосереджувалася навколо довгих літургійних відправ, які в очах неосвіченого духовенства та віруючих перетворилися на майже магічні дії. Вони нібито могли справити бажане враження на Бога тільки в тому разі, якщо здійснювалися за приписами, без змін у жодному слові. Цей крайній формалізм московської набожності разюче контрастував з інтенсивним теологічним теоретизуванням тодішнього Заходу.

Старообрядці не припинили своїх зусиль щодо усунення Никона. їх знову очолив Аввакум, якого викликали із заслання, але який відмовлявся мовчати, попри умовляння Олексія. Собор 1666-1667 рр. підтвердив Никонів осуд розкольників, і переслідування поновилися. Ченці Соловецького монастиря на Білому морі повстали і витримали тривалу облогу царського війська. Тільки у 1676 р. монастир було здобуто з допомогою ченця, який зрадив свою братію. Аввакума було знову заслано в Сибір, де він зазнав нелюдських умов існування та страждань, яскраво змалювавши їх у своєму Житії. Але ніщо не змогло позбавити його фанатичного запалу. Зрештою, за наказом царя Федора його спалили на вогнищі у 1681 р. Дві боярині, Федосія Морозова та її сестра, княгиня Євдокія Урусова, які вели зразкове життя, але пристали до розкольників, зазнали катувань і померли у в'язниці.

Послідовники Аввакума виявляли надзвичайний фанатизм. Зміни в літургійних книгах вони вважали справою антихриста, якого спершу ототожнювали з Никоном, а далі з царями, які дали наказ про гоніння. У своєму містичному запалі вони чекали кінця світу. Тікаючи з центральних областей, старовіри селилися переважно на Півночі та Сході, уникаючи будь-якого контакту з офіційною Церквою та державою. Серед фанатиків, які прагнули втекти від земного зла, почалася епідемія масових самогубств через голодування або самоспалення. Найнемилосердніші переслідування чинилися протягом регентства Софії, але ніщо не змогло зломити опору старообрядців, які на превелику шкоду Церкві збереглися аж до нашого часу ¹⁴.

Хоч відвідування служб у неділю, свята й протягом Великого посту стало обов'язковим, і хоч здавалося, що все життя московітів визначає Церква, моральні стандарти суспільства загалом були низькими, як це можна побачити за всіма описами Московії, зроблені в цей час мандрівниками ¹⁵. Усіх їх шокували загальна неписьменність та невихованість, а також засилля пияцтва й інших пороків. Звільнитися від них не можна було без поліпшення освіти та сприйняття ідей з-за кордону.

Певне контактування із західною цивілізацією відбувалося в іноземному кварталі Москви, що називався Німецька слобода. Його населення становили переважно протестантські — німецькі, англійські та голландські — купці, ремісники й наймані солдати, тому що католики вважалися небезпечнішими для православ'я, ніж протестанти. Патріарх Філарет з особливою неприязню /448/ ставився до поляків, які вісім років тримали його в полоні. Тому він ставив поляків та інших католиків на один рівень з язичниками й мусульманами і звелів хрестити новонавернених католиків ¹⁶.

Іноземці жили своїм власним життям, мали власні церкви та школи. Хоч уряд намагався запобігти будь-якому зараженню православних єресями, їхній стиль життя знайшов наслідувачів серед вищих верств Москви. Звіти російських посланців західним урядам також підтримували прагнення запровадити у Московії деякі західні звичаї. Цар і деякі представники його знаті вели перед у сприйнятті західних манер. Олексій виявив жвавий інтерес до театральних вистав і заснував у 1673 р. першу московську трупу балету й драми під керівництвом німецького пастора Йоганна Готфріда Грегорі.

Це були перші несміливі контакти із західною цивілізацією. Однак був ще й інший, більш сприйнятний культурний центр, з якого до Московії могли проникати західні звичаї та знання, — Київ ¹⁷. Митрополит Петро Могила заснував у Києві академію, яка була організована за взірцем навчальних закладів єзуїтів. Вона навчала «слов'янською», грецькою, латинською та польською мовами і стала важливим центром православної вченості ¹⁸. У 1640 р. Могила запропонував цареві Олексію створити в Москві монастир, де київські ченці наставляли б дітей московської знаті у грецькій та слов'янській грамоті. Гурток «справщиків», члени якого були вкрай консервативними та впливали на перебіг релігійних справ, не довіряв православним ченцям, які мали контакти з латинами та читали їхні книжки. Однак невдалі спроби московських богословів навернути в православ'я датського принца Вальдемара, що змусило царя відмовити йому в руці своєї дочки, переконали їх, що добрі знання грецької та латини поліпшать їхню богословську підготовку. Таким чином, після сумного досвіду з греками вони повинні були звернутися до Києва, зокрема тому, що цар у 1648 р. попросив Могилу відрядити йому двох учених, здатних перекласти Біблію з грецької на російську.

Наступник Могили, Сильвестр Косів, відправив до Москви двох представників академії, Славинецького та Сатановського, які почали переклад релігійних праць з грецької та латини. «Справщики» прийняли також Катехізис Петра Могили й надрукували його у Москві після певного редагування.

У 1649 р. сталася велика подія, коли боярин Ртищев, один із найвпливовіших фаворитів царя та друг «справщиків», заснував біля Москви монастир св. Андрія та запросив туди київських ченців. Таким чином, у Московії з'явилася перша богословська школа. Вона мала дуже обмежену кількість учнів, але справила значний вплив на московську вченість. Із Києва прибуло ще кілька вчених, і Никон доручав їм виправлення літургійних книг. Розрив зі старовірами, непримиренними опонентами західної науки, розрядив атмосферу, і в 1666 р. уряд виступив з першою офіційною ініціативою щодо заснування вищої школи. Така школа, очолювана київським ученим Симеоном Полоцьким, якому Олексій доручив виховання власних дітей, проіснувала, однак, недовго. Тільки у 1682 р. учень Симеона Медведєв став /449/ ректором школи, створеної за зразком Київської академії, де перевага надавалася латинському навчанню. Того ж року було засновано іншу школу, де домінувало навчання грецькою. Кілька років обидва заклади, репрезентуючи дві течії у московському суспільстві, суперничали: одна школа воліла контактувати з латинським Заходом, друга — з Грецією. Але в 1687 р. вони злилися й перетворилися на Слов'яно-греко-латинську академію з виключним правом викладання іноземних мов та вільних мистецтв. На жаль, ця монополія поширилася й на контроль над усім, що вважалося небезпечним для православ'я, особливо на все, що походило від латинян. Антилатинські упередження особливо проповідували двоє грецьких ченців, брати Ліхуди. Коли в 1693 р. їх засудив і відкликав їхній власний патріарх, академія дещо втратила свій престиж, але вона знову стала важливим навчальним закладом, коли гору взяли пролатинські вчителі.

Незважаючи на низький рівень освіти, літературна діяльність у Московії була досить жвавою ¹⁹. У літературі, як і в інших аспектах, московіти намагалися наслідувати давні традиції. Це особливо помітно в деяких працях, що описують Смутний час. У 1606 р. анонімний чернець склав «Інше сказання» про Смуту; «Плач про полонення й кінцеве розорення Московської держави» датується 1612 роком; «Временник» Тимофєєва був написаний між 1616 та 1620 рр.; Паліцин описав облогу поляками ТроїцеСергієвого монастиря. Усі ці автори наслідували патетичний стиль часів Макарія, інколи обмежуючись сухим переліком подій та осіб за традицією руського літописання.

Князь Хворостинін, великий шанувальник західних звичаїв та літератури, повернувся до цієї традиції у своїх історичних «Словесах», можливо, щоб реабілітуватися у зв'язку зі ставленням до нього як до великого єретика. Князь Шаховськой виявив більше оригінальності у своїй «Повісті» про вбивство Дмитрія, яке він приписував Борису Годунову. Кращою з усіх цих численних сказань та плачів є «Літописна книга» князя КатиреваРостовського (пом. 1640 р.), де автор описує події з 1607 по 1611 рр. з точністю історика, намагаючись водночас уникати надто риторичного стилю, властивого іншим творам того часу. Він спромігся досягти цього рівня досконалості, тому що також шукав натхнення в західній літературі. На його стиль і мову вплинула «Троянська війна» Гвідо де Колонни, яку він вивчив у російському перекладі.

Утім, деякі інші історичні праці все ще писалися на манір середньовічних літописців, у той час як у решті країн Європи вже досить значного розвитку набули критичні історичні методи. До таких праць можна віднести оповідь про обрання царя Михайла, укладений Матвєєвим посібник московського Іноземного приказу та хронографічну повість про початок Москви й російського народу Каменевича-Рвовського. Інші праці завдячували своєю натхненністю та жвавістю народним епосам, яким драматичні події надавали нових тем. Такі твори описували раптову смерть Михайла Скопіна-Шуйського, героя війни з Польщею — одна з кращих праць того /450/ часу — та оборону Азова, здобутого донськими козаками, від атак турків (1641 р.). Остання праця написана у формі листа до царя Михайла, якого просять взяти місто під свій захист.

Двоє авторів залишили описи, що дають жваву картину життя в Москві у XVII ст. Перший із них написаний Григорієм Котошихіним, дяком з Іноземного приказу, який переметнувся до шведів і подав шведському урядові упереджений опис життя в Московії та її політичного й економічного устрою з усіма його вадами. Хорватський місіонер Юрій Крижанич, який бажав бачити Московію сильною державою, оскільки вона була його єдиною надією на звільнення слов'ян, у своїй «Політиці» ²⁰, написаній під , час сибірського заслання, благав провести у Московії реформи за західними зразками. У цій та в інших працях він обговорював економічні, торговельні, військові та промислові питання і пропонував методи, на допомогою яких цар міг би зміцнити свою державу. Він також уклав граматику загальнослов'янської мови, яку розробив шляхом поєднання церковнослов'янської мови з народними мовами.

Дві біографії висвітлюють життя та діяльність двох великих антагоністів, патріарха Никона та Аввакума. Житіє Никона уклав його прихильник, чернець Іван Шушерін. Уникаючи глибше обговорювати причини падіння Никона, він обмежується наслідуванням агіографічного зразка, за яким раніше писали житія святих.

Житіє Аввакума зовсім інше. Воно започатковує велику новацію в російській літературі, оскільки це автобіографія, написана жваво, навіть пристрасно, віддзеркалюючи затятість і гіркоту цього фатального конфлікту з владою. Аввакум зробив революційний крок і в галузі літератури, облишивши старослов'янську книжну мову та користуючись російською народною мовою. Таким чином, він підготував шлях для утворення сучасної російської літературної мови.

Розрив з традиційним агіографічним стилем можна спостерігати і в двох інших творах. «Повість про Юліанію Лазаревську» була написана вже близько 1614 р. її сином, боярином Калістратом Осор'їним. Хоч повість і не цілком вільна від традиційних агіографічних елементів, вона більше схожа на біографію побожної пані, яка жила в миру, а не в монастирі, і не дотримувалася надмірного аскетизму. «Повість про житіє боярині Морозової» — це також біографія жінки, яку вважали єретичкою, бо вона була палкою послідовницею Аввакума. Певна подібність до «Повісті про Юліанію» спостерігається в «Повісті про Савву, сина купця Фоми Грудцина», написаній близько 1660 р. ченцем Чудова монастиря. Ця оповідь уже має певні риси роману. Побожний автор описував учинки молодика, який продав свою душу дияволу, але кінець кінцем звільнився від свого господаря через заступництво Богородиці. Це оповідання здається незалежним від подібних оповідей, як, скажімо, про Фауста, поширених на Заході, і позначає нову течію, яка поволі просочувалася в московську літературу. /451/

Ця нова течія посилилася в другій половині XVII ст. внаслідок припливу київських учених та київської літератури, що познайомив московітів з польською та західною культурою. Завдяки зусиллям Могили, його академії та інтенсивними контактам з польською культурою українське православ'я набуло високого культурного рівня. Тому місцеві богослови навіть наважувалися полемізувати з ученими-єзуїтами. Смотрицький, єпископ Полоцький, який і сам дістав освіту в єзуїтській школі, написав ще до свого переходу на унію низку богословських трактатів на захист православ'я, тоді як Захарія Копистенський створив дві вчені догматичні й полемічні праці — «Книгу про віру» та «Палінодію». В академії латинська та прозахідна тенденції взяли гору над консервативним грецьким напрямком, і її члени також застосовували у своїх полемічних творах схоластичний метод. Одним із найплідніших полемістів був ректор Галятовський (пом. у 1668 р.). У своєму «Ключі розуміння» він рекомендував православним проповідникам розроблене єзуїтами мистецтво гомілетики і знайшов сповнених ентузіазму послідовників в особі єпископа Лазаря Барановича та ігумена Антонія Радивиловського.

Інші прихильники цих нових схоластичних методів започаткували нову традицію в українській історіографії за зразком польських істориків. Один із них, Інокентій Гізель, написав «Синопсис» української історії. Значний поступ було зроблено в Києві також у філології, особливо Лаврентієм Зизанієм, який перевершив усі попередні спроби. На основі трактату з грецької граматики, перекладеного слов'янською в Сербії, Мелетій Смотрицький видав у 1619 р. першу слов'янську граматику («Синтагму»). У 1648 р. її в переробленому вигляді прийняли і в Московії та використовували протягом XVIII ст. в українських і російських школах. Памва Беринда уклав тоді ж перший «Лексикон», в якому розрізняв слова, притаманні старослов'янській мові, та вирази, що побутували в народній мові України. Так було закладено підвалини подальшого розвитку й усталення української та російської літературних мов.

З Києва до Московії прийшли також значні нововведення в мистецтві поезії. Багато творів Смутного часу містили пасажі з римованих рядків різної тривалості, що закінчувалися дієсловами. Таке явище спостерігалося у східнослов'янських літературних творах з давніх часів, але особливого розвитку воно набуло у XVII ст. Такий досилабічний вірш, який ігнорує довготу рядка та більше користується асонансами, ніж чіткими римами, можливо, також пов'язаний з київською традицією. Він, однак, має близько відповідати усній російській традиції. У XVII ст. в Московії було написано багато поетичних творів, включаючи комічні та сатиричні вірші.

Це був також період, коли усна традиція проникала в літературу, і вперше в письмових творах можна було помітити сліди російського фольклору. На цій основі розвинулася особлива форма балади. Капелан англійського посольства 1619 р. Річард Джеймс зберіг списки деяких із цих гарних балад, які зберігаються зараз в Оксфорді ²¹. Далі з'явилася перехідна /452/ форма між письмовою та усною традиціями. Найвизначнішим із цих творів була «Повість про Горе й Злощастя».

Під польським впливом українці відмовилися від латинської метричної системи, за якою почали писати вірші деякі шанувальники Горація й Сенеки, та прийняли силабічне польське віршування з рядками однакової довготи, цезурою посередині рядка та парними жіночими римами ²². За цією системою в Україні було створено велику кількість од, хвалебних пісень та панегіриків. Майстром цього нового поетичного мистецтва був київський чернець Симеон Полоцький (1629-1680). Спочатку він писав вірші білоруською, польською та латинською мовами, але відколи в 1663 р. переїхав до Москви, почав писати великоруською в тому вигляді, як тоді розмовляли в Московії. Він запровадив при московському дворі жанр хвалебної та панегіричної поезії, властивий бароковому мистецтву Польщі та України. Він писав також оди, вірші на мотиви, запозичені з тодішніх західних збірок оповідань та анекдотів, і сатиричні твори, в яких висміював деякі манери московського світу. Його вірші ввійшли до двох великих збірок — «Рифмологіон» та «Вертоград многоцвітний». Симеон також довів свою глибоку теологічну обізнаність у «Жезлі правління», полемічній праці проти старовірів. Він запровадив у Московії новий гомілетичний метод, якому навчився від поляків. Чернець застосовував його в численних проповідях, які після його смерті були видані у двох великих томах.

Навіть у цьому відношенні Симеон Полоцький відчутно перевершив московського богослова Івана Насєдку, одного зі «справщиків», автора «Ізложенія на лютори». Насєдка був і поетом, тож завершив свою богословську працю досилабічними віршами.

Московський учень Симеона Сильвестр Медведєв (1641-1691) продовжував писати вірші, здебільшого панегіричного стилю, Каріон Істомін, менш обдарований поет, продовжував займатися цим жанром поетичного мистецтва у XVIII ст., використовуючи його також і в педагогічних цілях — нововведення, яке знайшло кількох послідовників. Поезії в так званому «силабо-тонічному» віршуванні, яке відрізнялося регулярним чергуванням наголошених і ненаголошених складів, на початку XVIII ст. далі розвивали Петро Буслаєв, Феофан Прокопович та особливо Антіох Кантемир, найвитонченіший із них трьох. Із Тредіаковського та Ломоносова почалася нова доба російської поезії, доба наголошуваного вірша.

Наступним важливим нововведенням у культурному житті московітів було запровадження драми. Навіть цей новий вид мистецтва прийшов до Москви насамперед з Києва. Змагаючись із єзуїтами, які за допомогою драматичних вистав у своїх школах приваблювали до себе багато людей, православні українці почали давати подібні вистави, натхненні візантійською містерією Страстей Господніх, що виникла в XI-XII ст. Унаслідок цього у Львові та Києві постало багато релігійно-драматичних творів. У їх складанні ставав дедалі відчутнішим вплив подібної польської творчості. /453/

До Московії цей польсько-український звичай приніс Симеон Полоцький. Усвідомлюючи крайню ворожість консервативних церковних кіл до будь-яких розваг такого роду, він почав з переробки давньої візантійської літургійної вистави про трьох святих отроків у печі на власну драму «Про Навуходоносора царя» та продовжив творчість за подібними сюжетами. Таким чином, він відкрив шлях подібним виставам до московських шкіл і знайшов палкого послідовника в особі Дмитрія Ростовського, також українця, який писав житія святих. Його праця «Мінеї» являла собою жвавішу та цікавішу агіографічну редакцію великої праці Макарія. Дмитрій Ростовський додав сюди матеріали, які він знайшов у популярних повістях Петра Скарги та в «Діяннях Святих», виданих єзуїтами. У Московії ці діяння мали широке коло читачів, і саме там Дмитрій Ростовський знайшов новий матеріал для своїх драматичних творів.

Найкращим твором серед цих шкільних драм силабічними віршами був «Святий Володимир», написаний Феофаном Прокоповичем, професором риторики Київської академії. Ця драма, яку ставили і в Москві на початку XVIII ст. стала помітною віхою в напрямку реалістичного зображення історичних подій, пристосованого до смаків сучасного суспільства.

Перехід від цього шкільного драматичного мистецтва, обмеженого релігійно-моралізаторськими сюжетами, до більш світської драми в прозі був повільним. Його підготував Й.Г.Грегорі, керівник театральної трупи, заснованої Олексієм. Він також починав з біблійних сюжетів, наприклад, про Есфір, Товію, Юдиф, але його наступники Й.К.Кунст та О.Фюрст змогли поставити на московській сцені драматичні твори, популярні в Західній Європі, їх переклали російською мовою в Іноземному приказі, і невдовзі Москва побачила комедії Мольєра та Корнеля.

Подальший поступ на початку XVIII ст. став можливим завдяки ініціативі великої княжни Наталії, молодшої сестри царя Петра, яка не тільки збудувала театр у власній садибі, але й сама написала чотири п'єси, натхнені «Житіями Святих» Дмитрія Ростовського. Проте в своєму театрі вона запровадила й вистави світського характеру. Московська академія та інші школи також почали складати п'єси світського плану. Переважно це були наївні й незграбні адаптації західних романів.

На цьому ґрунті розвинувся й процвітав ще за правління Петра Великого народний російський театр. Є певні свідчення, що відома російська п'єса «Цар Максиміан» була переробкою чеської п'єси про замучену Максиміаном св. Дороту, дуже популярної в чеських землях за доби бароко. У Росії вона перетворилася на приховану сатиру на шлюб Петра з лютеранкою-німкенею Катериною.

Поширення західних романів і повістей у Московії з Польщі через Київ почалося у другій половині XVII ст. І тут необхідну ініціативу виявив Симеон Полоцький. Йому вдалося зацікавити царя польською добіркою таких творів, перекладених з латинського оригіналу польським єзуїтом Шимоном Висоцьким, і цар доручив зробити російський переклад під /454/ назвою «Велике Зерцало». Невдовзі з польської було перекладено подібну середньовічну збірку «Римські діяння», за нею з'явилася «Історія сімох мудреців» — переробка популярного на Заході східного роману. Були перекладені інші подібні польські твори, у тому числі сатиричні, які знайшли багато читачів.

Романи й повісті чеського, італійського та сербського походження «Повість про Василя Златовласого», «Повість про Брунцвіка Богемського», «Повість про Бову Королевича», повісті про Мелюзіну, цісаря Оттона та багато інших також потрапили до Москви або прямо, або через Польщу.

Як уже згадувалося, у першій половині XVII ст. було зроблено кілька спроб скласти оригінальне оповідання — житія Юліанії Лазаревської та Федосії Морозової, «Повість про Савву Грудцина» та «Повість про Горе й Злощастя». Наприкінці цього періоду з'явилося кілька праць, які можна вважати першими російськими реалістичними романами. Це були «Повість про руського дворянина Фрола Скобєєва», яка не містила моралізаторства, та «Повість про купця Карпа Сутулова» — переробка мотиву з арабських «Тисячі та однієї ночі» про дружину купця, яка перехитрила трьох своїх залицяльників. За цими творами з'явилися інші романи й повісті, що були натхнені відомою в Московії зарубіжною літературою, але відображали добу Петра Великого, коли кордони були відкриті. До них належали повісті про російського дворянина Олександра, про моряка Василія та про купця Іоанна. Усі ці герої були змальовані як мандрівники в чужих землях, сповнені енергії життя та жадібні до пригод ²³.

У розвитку мистецтва ²⁴ в XVII ст. можна спостерігати ті самі тенденції, що й у загальній політиці нової династії та московській літературній діяльності. Митці шукали натхнення у творах мистецтва, що з'явилися за останніх Рюриковичів, але не могли лишитися байдужими до впливу бароко, яке стало міжнародним стилем і проникало до Московії з Польщі через Україну.

Це особливо стосувалося московської архітектури. Найхарактернішою церквою, побудованою за Івана IV, був собор Василія Блаженного з його шатровими формами, що нагадують дерев'яні церкви-вежі, та з рядами ступінчастих арок, що називалися «кокошники». Він залишився найвидатнішою пам'яткою цього типу, надихаючи інших зодчих. Найбільш вражаючий приклад шатрового храму — Успенська церква в Угличі, на північ від Москви, побудована в 1628 р. Вона має простий фасад, а три апсиди нагадують особливості суздальсько-володимирського стилю XIII ст., але тут апсиди й неф увінчані трьома шатрами, що надають храму витонченого вигляду. Іншим прикладом шатрового храму є побудована в 1652 р. церква в Путниках (Москва), її чотири шпилі частково перетинає дзвіниця. Шатрові шпилі виконують суто декоративну функцію. Зодчий довільно використав кокошники, які надають храму дуже мальовничого вигляду. На жаль, цей храм був останнім у суто російському стилі, бо Никон заборонив будувати подібні стовпні чи шатрові храми, заявивши, що така архітектура /455/ суперечить традиції Церкви. Цей тип архітектури зміг зберегтися лише на півночі Московії.

До іншого типу архітектури, який розвинувся зі зразків дерев'яних храмів без колон, належали так звані безстовпні храми. Першою церквою цього типу була церква Богородиці Донської, цегляна споруда, датована 1593 р. її вінчав один купол з кокошниками та піраміда. Церквою такого зразка був Рубцовський храм, споруджений у Москві після Смути (1626 р.), який став взірцем для інших культових споруд у Підмосков'ї. В оздобленні фасаду вже помітно певний вплив бароко. Новий офіційний стиль повністю розвинувся вже в церкві Богородиці Грузинської, її куполи з кокошниками трималися на ліхтаревидних оздоблених барабанах. Микільські церкви в Стовпах та Пижах і Вознесенська в Горшечниках були варіаціями одного й того самого архітектурного типу. Троїцька церква в Останкіно біля Москви, типова безстовпна церква, і Григоріївська церква у Москві (1679 р.) вже мали барокові вікна й оздоблення. Типовий приклад споруди в російському стилі, але з помітними бароковими впливами, — Микільська церква Великого Хреста, яка не збереглася. Інша риса цієї споруди полягала в тому, що кокошники майже зникли. Це стало загальною тенденцією після 1670 р., коли будівельники почали використовувати для покрівлі залізо замість свинцю. Насамкінець у XVII ст. Московії сягнув бароковий стиль з України, де він, однак, не залишив якихось визначних творів мистецтва ²⁵. Складність злиття західного мистецтва з традиційною російською практикою ілюструє церква Покрова Богородиці в Дубровицькому біля Москви, побудована Василем Голіциним. Ця споруда, яку деякі історики мистецтва називають архітектурним чудовиськом, разюче контрастувала з церквою Покрова у Філях під Москвою, побудованою у 1693 р., яка позначила повернення до російської шатрової традиції.

Крім Москви, храмами у російській традиції можуть похвалитися Ростов, Углич і Ярославль. Найкрасивіша з цих споруд — храм св. Іоанна Хрестителя в Ярославлі на Волзі, побудований у 1687 р. Він повторював основні риси безстовпних церков, але був значно більшим і являв собою перлину російського поліхромного декору. Це була суто московська споруда, без жодного впливу бароко, з п'ятнадцятьма золоченими банями та окремою від храму дзвіницею, як це часто зустрічалося в Росії.

Дерев'яна церковна архітектура не зникла. Вона існувала в Україні під впливом бароко та в Московії, особливо на Півночі, де вона наслідувала стародавні місцеві традиції. Найкращий приклад такої архітектури — Преображенська церква в Кіжах, що датується початком XVIII ст. Старовіри також продовжували будувати свої дерев'яні молільні за старою традицією.

Спорудження дзвіниць і веж у старому шатровому стилі Никон дозволив. Вони рідко мали таку покрівлю, але були кількаярусними. Добрі приклади такої архітектури — явно декоративні вежі Новодівичого монастиря та Сухаревої башти, побудованих Петром Великим, що ввійшли до числа московських домінант. Ці вежі були збудовані в стилі бароко. /456/

Цивільна архітектура також наслідувала принципи й форми, близькі до цього дерев'яного зодчества. Найвизначнішою дерев'яною спорудою був палац у Коломенському (перебудований 1667-1681 рр.), який перестав існувати у XVIII ст. Найвизначнішою кам'яною спорудою був палац-терем у Кремлі, побудований у 1635 р. Михайлом Романовим. Скульптури навколо дверей і вікон являють собою дивовижну суміш італійських та східних мотивів. Але його основні обриси, схоже, відтворюють архітектуру дерев'яних споруд. Теремок, побудований на вершечку терема для царевих дітей, — відтворення мансард російських дерев'яних будинків. Інший палац, Потішний, побудований Олексієм у 1652 р., має барокові оздоблення. Олексій запросив для оздоблення палаців Кремля також ремісників і митців з-за кордону, переважно з Польщі.

У малярстві можна простежити тенденції, подібні до архітектурних. Традиційний спосіб іконопису, приписаний положеннями Стоглавого собору, залишався обов'язковим і в 1658 р. був підтверджений, але, з іншого боку, можна простежити боязкі спроби імітувати нові зразки та техніки, з якими деякі митці мали змогу познайомитися. У Москві урядові майстерні, засновані Іваном IV при арсеналі — Оружейній палаті, продовжували працювати в перші роки XVII ст. Борис Годунов, коли ще був регентом, прикрасив своє місце праці, Грановиту палату, фресками, виконаними в тій самій техніці та з тим самим змістом, що Іван IV замовив для Кремлівського палацу. У майстерні Строганова продовжували розвивати традиції і новгородської школи, хоч тут зберегли певний зв'язок зі школою московською.

Після занепаду обох шкіл за Смутного часу, цар Михайло, бажаючи зупинити руйнацію в культурній сфері та задовольнити потребу в іконах, був змушений реорганізувати майстерні у Москві та позбирати митців звідусіль. Тому багато малярів колишньої Строгановської школи влилися в поновлену московську школу. Найвизначнішими серед її малярів були Прокопій Чирін та Никифор Савін. У їхніх іконах виявляються більш гуманістичний дух та більший натуралізм, хоч автори все ще намагалися не порушувати чітких правил іконопису. Тут можна бачити перше проникнення до традиційного іконопису західного мистецтва. Крім західних тенденцій, вплив яких постійно зростав, можна ще помітити східні, ледве не китайські елементи, особливо на іконі св. Олексія. Ікони «Символ віри» та «Молитва Господня» показують, що митцям подобалося відходити від простих зразків і вдаватися до складної іконографії, поступаючись тенденції забувати старі правила та застосовувати нові техніки.

Найталановитішим і найсміливішим з царських малярів був Симон Ушаков (1626-1686 рр.). Надзвичайно вправний компонувач, він спочатку робив ескізи вишивок, стягів, монет та золотих і срібних виробів і показав свою обізнаність із західним мистецтвом гравюри. Водночас він писав ікони для московських храмів у стилі, подібному до пізньої Строгановської школи. Він став сміливішим, і його ікона «Благовіщення», обрамована дванадцятьма сценами з Акафіста, справила в Москві сенсацію. Вона /457/ містила новації, що виходили за межі традиційного стилю багатством та різноманітністю архітектонічних мотивів, костюмів і меблів. Написані обличчя зберігали портретну схожість і були сповнені руху, цар з царицею були зображені як св. Олексій та Марія Єгипетська, а незвичні сцени змальовували, наприклад, облогу Константинополя. Образ Христа на іконі «Спас Великий архієрей» — скоріше малюнок, ніж ікона, і нагадує техніку голландського живопису XVI ст., зразки якого Ушаков міг бачити у Німецькій слободі в Москві. Його учні продовжували малювати в цьому стилі, який далеко відійшов від традиційної московської суворості.

Наскільки сміливими були навіть ці боязкі спроби наслідувати західну техніку, можна уявити собі, пригадавши вороже ставлення патріарха Никона до західного мистецтва. Він наказав вилучити й знищити ікони в західному стилі, переважно привезені з-за кордону. Його противник Аввакум також висловлював пристрасну критику з приводу прозахідних новацій у малярстві.

У світському малюванні перспективи були кращими. Під час Смути в Московії почали з'являтися іноземні портрети, і схоже, що перші Романови ставилися до портретного живопису з прихильністю. Декоратори були потрібні у державній службі, і кількох зарубіжних малярів було запрошено керувати оздоблювальними роботами та навчати місцевих митців. На жаль, жоден з провідних західних майстрів не дістався Москви, оскільки їхнє мистецтво цінувалося в Західній Європі. Таким чином, російським митцям XVII ст. доводилося задовольнятися зразками західного стилю та технік, які вони могли знайти в ілюстрованій Біблії Піскатора, виданій у 1650 р. Вона містила близько трьохсот гравюр і користувалася в Московії великою популярністю. Фрески, виконані наприкінці століття в деяких волзьких містах, зокрема в Ярославлі, виявляють помітний вплив гравюр Біблії Піскатора.

Це був обнадійливий прогрес, але московські митці не могли піти далі, не знаходячи вдома інших західних джерел натхнення. Лише тоді, коли для них відкрилася можливість виїздити за кордон і вивчати західне мистецтво, вони змогли опанувати сучасні техніки.

Примітки

 ¹ Про голландських та англійських купців у Росії, див. добре документоване дослідження: Lubimenko G.І. The Struggle of the Dutch with the English for the Russian Market in the 17th Century // Transactions of the R. Hist. Soc., Fourth Series. — London, 1924. — Vol. 7. — P. 27-51.

 ² Dvornik F. Byzantine political ideas in Kievan Russia // Dumbarton Oaks Papers. — 1956. -Vol. 9-10.

 ³ Повну російську бібліографію про Никона наведено в кн.: Зызыкин М.В. Патриарх Никон. В 2 т. — Варшава, 1931.- Т. 1. — С. 295-365. Заслуговують на згадку праці П. Нихалевського (Христ. чтения. — 1881 — 1890); див. також: Каптерев Н. Патриарх Никон и его противники. — Сергиев Посад, 1913; Смирнов П.С. История русского раскола. — 2-е изд. — СПб., 1895. Важливі документи про /458/ Никона перекладено В.Палмером: Palmer W. The Patriarch and the Tsar. 6 vois. — London, 1871-1876.

 ⁴ Ґрунтовний огляд релігійних книжок, надрукованих у Москві в XVI-XVII ст., див.: Pascal P. La Vie de Parchiprětre Awacum. — 2-me éd. — Paris, 1938. — P 221-226.

 ⁵ Серед них були праці Гомера, Гесіода, Есхіла, Плутарха, Фукідіда, Демосфена та візантійські хроніки, лексикони та граматики — літературні скарби, які дуже ретельно збиралися й вивчалися на Заході. Однак, у Москві XVII ст. не розуміли таких світських праць. Про цю місію пор. цікаве зауваження, що спирається на нещодавно знайдений на Афоні рукопис (Laskaris M, II Byzantion. — 1958 — 20. — P. 543-545).

 ⁶ Повну бібліографію про Аввакума та старовірів див. у кн.: Pascal P. Awakum et les début du raskol. — Paris, 1938. Найважливіший матеріал про Аввакума та розкол було опубліковано у дев'яти томах М. Суботіним у Москві (1874-1890).

 ⁷ Фальшивий документ уперше використав у Новгороді в 1497 р. домініканець Веніамін, який склав на прохання архієлископа Геннадія «Слово кратко» на захист церковного майна. Латинський чернець використав ще й інші латинські документи, сприятливі для ідеї переваги духовної влади над світською. Про діяльність Веніаміна див. працю А. Седельникова (Изв. Отд. рус. яз. и лит. АН СРСР. — 1925. — Т. 30. — С. 205-225).

 ⁸ Схоже, що Макарій, коли був архієпископом Новгородським, запровадив і хід на Вербну Неділю, під час якого міський голова тримав уздечку коня, на якому їхав архієпископ, імітуючи Христа. У «Константиновому дарі» згадується, що саме так Константин ушанував папу Сильвестра. Коли Макарій став патріархом, цей звичай поширився і на Москву. Царі вшановували у Вербну Неділю своїх патріархів у такий спосіб аж до скасування патріаршества. В автентичності «Константинового дару» в Москві почали сумніватися лише за Петра Великого. Пор. основне дослідження грецького та слов'янського перекладів «Константинового дару»: Павлов А. Подложная царственная грамота... // Визант. временник. — 1896. — T. 3. — С. 18-82.

 ⁹ Ці важливі документи В. Палмер опублікував в англійському перекладі у 1-му томі своєї праці про Никона (Palmer W. Op. cit. — London, 1871. — Vol. 1). Відповіді Никона були опубліковані тільки частково російською мовою. Найкращою російською публікацією про взаємини Никона з Олексієм є книжка: Каптерев В. Патриарх Никон и царь Алексей: В 2 т. — Сергиев Посад, 1909; 1912.

 ¹⁰ Див. переклад слов'янського тексту: Dvornik F. Op. cit.

 ¹¹ Позицію Никона в цьому питанні часто розуміють неправильно Г. Т. Флоринський, наприклад, у своєму підручнику, одному з кращих англомовних, зазначає, що теорія «зверхності церкви над державою» — візантійського походження (Florinsky H. T. Russia, a History and an Interpretation. — New York, 1953. — Vol. l. — P. 290); однак таке тлумачення є далеким від істини.

 ¹² Ostrogorsky G. Das Project einer Rangtabelle aus der Zeit des Garen Fedor Alekseevič // JKCS. — 1933. — Vol. 9. — P. 86-138.

 ¹³ Оскільки вони відмовлялися визнати священиків, висвячених після 1666 р., радикальні старовіри обходилися без обідні й таїнств, обмежуючись лише хрещенням та публічним покаянням, їх називали «безпопівцями». «Попівці» ж, визнаючи дійсність рукоположень після 1666 р., утворили особливу громаду зі священиками, які їх підтримували. З 1846 р. вони мали постійну ієрархію, засновану єпископом з Боснії, а в 1881 р. її визнала держава. Переслідування припинилися /459/ тільки у другій половині XVIII ст., але були поновлені за Миколи І (1825-1855). Однак у 1874 р. вони отримали-таки офіційне визнання. Обидві групи розділилися на секти, яких особливо багато серед безпопівців.

 ¹⁴ Резюме російською мовою повідомлень іноземних відвідувачів Московії у XVI-XVII ст. див.: Ключевский В. Сказания иностранцев о Московском государстве. — М., 1916. Автор подає і повну бібліографію російських видань їхніх книжок.

 ¹⁵ Цю практику припинив собор 1666-1667 рр., знову ж таки за рекомендацією греків.

 ¹⁶ Див. кращу російську публікацію з питання українського впливу на релігійне та культурне життя Московії: Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — Т. 1. — С. 1-456. Містить повну бібліографію російською мовою. Пор. чудовий огляд перших західних впливів на Московію за часів правління Івана IV, Бориса Годунова та перших Романових: Платонов С.Ф. Москва й Запад. — Берлин, 1926.

 ¹⁷ Див. основну, хоч і незавершену, працю про Могилу та його учнів: Голубев С. Т. Петр Могила и его сподвижники: В 2 т. — Киев, 1883; 1897; див. також: Голубев С. Т. Киевская академия в конце XVII и начале XVIII ст. — Киев, 1901. Повну російську бібліографію про Могилу та вплив Київської академії на російське богослов'я й думку див.: Флоровский Г. Пути русского богословия. — Париж, 1937; Florovskij C. Westliche Einflüsse in der russischen Theologie // Kyrios. — 1937. — Vol. 2. — P. 1-22.

 ¹⁸ Про російську літературу цього періоду див.: История русской Литературы. — М., 1948. — Т. 2., ч. 1. Щодо випусків праць, які тут згадуються, див. детальну бібліографію: Stender-Petersen A. Geschichte der russischen Literatur — München, 1957. — Bd. 1. — S. 452-458.

 ¹⁹ Дацюк Б.Д. Юрий Крижанич: Очерк политических и исторических взглядов. — М., 1946.

 ²⁰ Про пісні з рукопису Р. Джеймса та інші історичні пісні див. добре документоване дослідження: Stief C. Studies in the Russian Historical Song. — Copenhagen, 1953.

 ²¹ Про досилабічний та силабічний вірші та подальший розвиток російського віршування див.: Unbegaun B.O. Russian Versification. — Oxford, 1956; там же міститься повна бібліографія. Про походження слов'янського народного вірша див. також: Jakobson R. Ivan Fedorov's Primer // Harvard Library Bulletin. — 1955. — Vol. 9.

 ²² Повну інформацію про російські переклади під час Московського періоду див.: Соболевский А.И. Переводная литература Московской Руси XIV-XVIII вв. — СПб., 1903.

 ²³ Див. найважливіші праці російською мовою про мистецтво XVI ст.: Грабарь И. История русского искусства. Т. 3, 4. Архитектура. Т. 6. Живопись. — М., 1909; Успенский А.И. Царские иконописцы и живописцы. — М., 1910-1916. — Т. 1-4; Некрасов А.И. Древнерусское изобразительное искусство. — М., 1937; див. також працю з давньої російської архітектури: Некрасов А.И. Очерки по истории древнерусского зодчества XI-XVII в. — М., 1936.

 ²⁴ За переказом, Наполеон І милувався бароковою церквою Успіння в Покровському, побудованою у 1696-1699 рр., і вжив спеціальних заходів, щоб її не було зруйновано під час війни 1812 р. На жаль, у 1714 р. Петро Великий припинив усе будівництво поза межами Петербурга, щоб прискорити прикрашення нової столиці. Таким чином, московське бароко було занедбане перед тим, як воно досягло повного розвитку. /460/

Попередня     Головна     Наступна