Попередня     Головна     Наступна




Розділ XX

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ТА СЛОВ'ЯНИ


Юність Петра — Азовські походи, подорож за кордон, перші реформи — Вторгнення до Польщі, заснування Санкт-Петербурга, перемога під Полтавою — Поразка на Пруті перешкоджає Петровому просуванню на Півдні — Перемоги на Балтиці, народження імперської Росії — Союз із Пруссією проти Польщі — Успіхи на Далекому Сході, на Півночі та на Каспійському морі — Династичні прикрощі — Концепцію централізованої держави з абсолютним монархом трансформовано західними ідеями — Утилітарна концепція держави в Петровських реформах — Міркування, що спонукали Петра до згубних церковних реформ — Петрів теоретик Феофан та його політична філософія — Святійший Синод як протестантська консисторія? — Поступове перетворення Синоду на бюрократичну інституцію, марні спроби змін — Петрові спадкоємці продовжують традиції Рюриковичів та перших Романових, Росії не вдається зберегти за Богемією Сілезію — Найчорніші дні чеського народу за Марії- Терези та Йосифа II — Пруссія та Росія кладуть край польській незалежності — Провал «грецького проекту» Катерини II — Французька революція вгамовує цікавість Катерини до нових суспільних та політичних ідей — «Залізна завіса» Павла I, Олександр / повертається до реакційності та деспотизму — Кримська війна, реформи Олександра II не задовольняють Герцена й Бакуніна — Реакція за Олександра III та Миколи II, пророцтво Ключевського, революція 1917 р. — Російська імперія, польські змагання, герцогство Варшавське, Царство Польське — Національне відродження слов'янських народів в Австрії — Революція 1848 р., панславістська ідея — Російська імперія та визволення румунів, греків і південних слов'ян — Нова влада здійснює мрії Рюриковичів і Петра Великого


Короткий огляд подій у Московії під час правління перших Романових свідчить, що «блискуча ізоляція» Москви від решти європейських країн поволі зникала. Західні впливи на російське суспільне й культурне життя позначалися невпинно, а темп зближення Московії з рештою Європи поступово зростав. 'Таким чином, європеїзація Московії розпочалася не лише за Петра Великого, як часто вважають; її підготували зміни, запроваджені батьком Петра, Олексієм, і братом Федором.

Цей темп потребував певного прискорення, проте гарячкуватий зведений брат Федора перетворив його на вихор, що змів більшість старих московських звичаїв і приніс до Московії нову атмосферу, яка, однак, /461/ виявилася заважкою для багатьох Петрових підданих і нездоровою для деяких хороших російських традицій.

У багатьох відношеннях Петро (1689-1725) 1 продовжував справу Івана IV. І справді, умови формування особистостей і вдачі обох правителів досить схожі. Обидва втратили своїх батьків ще в трирічному віці і провели свої юнацькі роки у вирі жорстокості та інтриг, породжених заздрістю суперників з числа родичів та придворних, які зовсім не брали до уваги інтереси юних спадкоємців. Пам'ять про цей прикрий досвід дитинства вплинула на формування їхніх характерів і спричинила вороже ставлення до старої аристократії. Цим пояснюється брутальність їхніх манер і раптові вибухи люті, які штовхали їх на жорстокі й мстиві дії проти своїх справжніх чи гаданих ворогів. Обидва царевичі були позбавлені систематичної освіти і воліли жити за містом, подалі від придворного життя, отруєного огидними інтригами ворогуючих політичних угруповань; обидва також шукали друзів і підтримки серед нижчих суспільних верств Московії.

Іван IV надолужив брак гарних учителів самостійним вивченням руської літератури, що дало йому змогу стати одним із найосвіченіших людей тодішньої Московії. Петро, на відміну від Івана, не виявляв такого, як Іван, інтересу до наук, і його листам та документам бракувало грамотності. Його мати була нездатна подати синові якусь допомогу в духовному розвитку, тому Петро проводив свій час у ручній праці й військових вправах, обираючи собі друзів серед солдатів та авантюристів з кварталу для іноземців, званого Німецькою слободою. Там Петро зустрів голландця Тіммермана, який навчив його початків математики, швейцарця французького походження Лефорта, що став його улюбленцем та заохотив відвідати іноземні країни, шотландського генерала Патріка Гордона, свого здібного військового радника. Голландець Карстен Брандт ознайомив Петра з мистецтвом кораблебудування і збудив Петрову пристрасть до судноплавства, наголошуючи значення військового флоту для сучасної держави.

Саме нові цареві друзі, іноземні офіцери зі своїми полками, стояли за Петром у серпні 1869 р., коли було скинуто з престолу Софію, яка прагнула позбутися Петра і стати царицею, а її фаворити перейшли на бік переможців. На жаль, було вислано й Василя Голіцина, праву руку Софії, який доклав найбільше зусиль до європеїзації Росії, але у здійсненні Петрових реформ уже не брав участі. Місце Василя посів його далекий родич і суперник, князь Борис Голіцин, який тримав кермо правління, поки Петро продовжував бавитися з іноземними друзями в «ігри Марса й Нептуна», переймаючи їхні звичаї у вбранні та поводженні, поринаючи разом з ними у нестримну пиятику та влаштовуючи брутальні витівки й розваги. Влаштований матір'ю шлюб з Євдокією Лопухіною виявився невдалим, хоч вона й народила Петрові сина Олексія і другого сина, який не вижив. Віддалившись від дружини, надто консервативної як на його смак, Петро знайшов собі фаворитку в Німецькій слободі.

Війна з Туреччиною 2 урвала цю пору гулянок і відкрила перед молодим царем нові обрії. Заохочуваний своїми союзниками, поляками та їхніми /463/ союзниками австрійцями, а також через набіги турецьких васалів — кримських татар, і зростання серед козаків протурецьких симпатій Петро вирішив учинити відволікальний напад на турецьку фортецю Азов, яка вже на певний час (1637-1642) опинялася в руках донських козаків. Перший невдалий наступ показав йому: щоб відрізати місто від морського постачання, конче потрібен флот. З допомогою австрійських інженерів Петро спорудив у Воронежі на Дону велику корабельню і завдяки новому флоту та військовому дорадництву Гордона у 1696 р. Азов було здобуто. Невдовзі на його новій флотській базі в Таганрозі нараховувалося чотирнадцять військових кораблів, збудованих і вкомплектованих переважно іноземними майстрами й матросами. Коли у 1699 р. найбільший царів корабель з його послом на борту ввійшов до Золотого Рогу, це справило на турків приголомшливе враження. Петро був задоволений цією звісткою — вперше на Чорному морі з'явилося московське судно.

Перший військово-морський похід переконав Петра в необхідності будівництва великого флоту, аби відкрити Росії Чорне море, і укладення союзу із західними державами — Австрією, Англією, Данією, Голландією, Венецією та папством — проти Туреччини та її союзників-татар. Для цього нового військово-морського плану Петру потрібні були фахівці у Росії, тому вгамувавши жорстокими заходами тих, хто був незадоволений його проєвропейськими діями, він вирушив у свою першу подорож на Захід (1697 р.). Через Ригу, Кенігсберг та Ганновер Петро прибув до Амстердама, далі вирушив до Лондона й повернувся через Голландію, Відень, Прагу та Краків із сотнями іноземних фахівців, найнятих працювати в Росії. Головна мета подорожі полягала в якнайдетальнішому ознайомленні з мистецтвом кораблебудування та навігації. Цар сам кілька місяців теслярував на корабельнях у Голландії та в Лондоні.

Повернення Петра до Москви прискорили звістки про новий виступ реакції на чолі зі стрільцями. Заколот було придушено з нечуваною жорстокістю, і ця розправа означала остаточний кінець старої Московії та її консерватизму. Петро розпочав європеїзацію своєї країни зі зголення традиційних борід своєї знаті. Цей вчинок свідчить про брутальність і нетерплячість, з якими було здійснено перетворення відсталої Московії на більш сучасну державу з регулярною армією, військовим і торговельним флотом, основними галузями промисловості, ефективнішим урядуванням, надійнішими фінансами, заохоченням освіти вдома та за кордоном. Основні елементи цього перетворення були втілені в життя протягом трьох років гарячкової діяльності, з 1698 до 1700 рр.

У ці роки Петро ретельно зберігав мир на всіх рубежах, істотних для успіху його реформ. Царів план антитурецької коаліції не вдався, продовжувати боротьбу готова була лише Венеція. Австрія у 1699 р. сама уклала Карловацький мир, забезпечивши собі добрі умови, але цілком забувши про інтереси свого нового російського союзника. Лише у 1700 р. Петрові вдалося укласти з Туреччиною мир. Залишивши за собою Азов і Таганрог, він забезпечив своїм підданим можливість здійснювати прощу до Єрусалима, /463/ а головне, — домігся права мати в султановій столиці міністра-резидента.


Тим часом Московії вдалося зміцнити свої позиції у землях західного сусіди й колишнього ворога — Польсько-Литовськоі держави, у такий спосіб забезпечивши собі союзника для здійснення Петрової мрії — відчинити Москві вікно на Балтійському морі. Вибори наступника Собеського на польський трон 1697 року вилилися в суперництво між французьким кандидатом, принцом де Конті, обраним значною більшістю шляхти, та Фрідріхом Августом, курфюрстом Саксонським, обранцем меншості. Петро виступив проти обрання кандидата, пропонованого союзницею Туреччини Францією, і погрозами змусив польську шляхту визнати своїм законним королем Августа II Саксонського (1697-1733).

Август II був честолюбною людиною. Всупереч інтересам свого королівства, що потребувало миру, він уклав союз із Данією та Петром проти шведів, сподіваючись відвоювати Лівонію. Однак молодий шведський король Карл XII (1697-1718) виявився дуже здібним полководцем. Спершу він розгромив Данію і розбив Петрову армію під Нарвою, але замість того щоб рушити на Москву, Карл зосередив сили проти Польщі. У 1702 р. в його руках опинилася більша частина країни з Варшавою та Краковом, і в 1704 р. Карл висунув власного кандидата на польський трон — Станіслава Лещинського. Далі Карл повернув проти Саксонії і в 1705 р. змусив Августа зректися польського престолу.

Петро скористався з перепочинку, наданого шведською кампанією у Польщі, і заходився гарячково реорганізовувати свою армію: він відновив артилерію, більшість якої було втрачено під Нарвою, спорудив нові металургійні заводи, зокрема на Уралі, порохові млини і сукновальні для війська, встановив нові податки й набрав нових рекрутів, досягши багато чого з переліченого за рахунок примусової праці. Його надлюдські зусилля невдовзі дали плоди. Реорганізована армія та новостворений невеликий Балтійський флот мали певні успіхи на річці Неві й Ладозькому озері, що дозволило Петрові у 1703 р. закласти підвалини свого улюбленого дітища — Санкт-Петербурга. Було захоплено Юр'єв (Дорпат) і здобуто штурмом Нарву (1704 р.). Але військові загони, відряджені до Польщі, не змогли зупинити шведського просування. Карл XII, зміцнивши свої позиції, вирішив рушити на Московію, щоб скинути Петра з престолу.

Для молодого царя це була найнебезпечніша мить. Примусові непопулярні реформи й тягар податків викликали повсюдні заворушення. Вибухнуло повстання донських козаків на чолі з Булавіним, а гетьман українського козацтва Іван Мазепа (1687-1709) зробив останню спробу здобути політичну незалежність для підпольської та підросійської України з допомогою шведів. Петро вкрай посилив діяльність на всіх напрямах. Повстання Булавіна було придушене, а наближений поплічник царя Меншиков, виходець з простолюду, швидко впорався з прибічниками Мазепи, приборкав Україну і знищив осередок запорізьких козаків, які стали на бік /464/ Карла XII. Втративши підтримку козаків, шведський король зазнав нищівної поразки у битві під Полтавою (1709 р.). Більшість його війська потрапила в полон, а сам він, разом з Мазепою, втік до Туреччини.

Ця знаменна перемога заклала міцні підвалини виникнення Російської імперії. Було відновлено попередній союз проти Швеції з Польщею та Данією, до нього приєдналися ще й Бранденбур і Ганновер, і Росія, таким чином, вийшла на арену німецької політики. Повернення Августа II на польський трон здійснило остаточний переворот у розстановці сил у Східній Європі. Петро став фактичним володарем Польщі і навіть залишив собі відвойовану Лівонію, хоча й обіцяв був повернути її Августові II. Навіть князівство Курляндське, яке було польським ленним володінням, фактично залишилося в руках Петра, бо він одружив свою небогу Анну з місцевим герцогом, а після раптової смерті останнього залишив там свою залогу. Крім того, Петро захопив Виборг та окупував фінську Карелію. Було взято Ригу й завойовано Естонію. Росія міцно утвердилася на Балтиці, було гарантовано безпеку Санкт-Петербурга, а російські судна вперше вийшли у Балтійське море, яке досі було для них закрите. Петро розпочав на Півночі ту політику, якої віддано й наполегливо дотримувалися всі його наступники, і яку відновило керівництво СРСР. Цей несподіваний тріумф забезпечили нова російська армія, оснащена, завдяки невсипущій праці свого головнокомандувача, сучасною зброєю, і величезні жертви всього народу.

Петро відкрив перед своїми наступниками нові політичні обрії і на Півдні. Король-утікач разом із кримським ханом та Францією підбурював Туреччину розпочати воєнні дії проти переможного Петра. Цар, побачивши неминучість нового конфлікту з Туреччиною, шукав союзників серед християнських підданих султана. Спочатку Петро спробував привернути на свій бік румунські князівства, Молдавію та Волощину, що перебували під владою турків. На це пристав господар Молдавії Кантемир, але з Бранкованом Волоським повелося важче.


Водночас Петро відкрив шлях для російського проникнення на Балкани, коли 1711 р. закликав балканських православних повстати проти турків. Він мав на увазі не греків, бо інтенсивні за царя Олексія відносини з їхніми релігійними провідниками почали занепадати через протурецькі симпатії Фанаріотів, а сербів та чорногорців. Петро, як і його батько, підтримував певні стосунки з їхніми духовними провідниками, які завжди прагнули скинути турецьке ярмо. До того ж їх непокоїли успіхи Австрії та її намагання змусити Рим до союзу, і вони звернулися по допомогу до російського царя. Петро набрав навіть моряків-слов'ян з узбережжя Адріатики на службу в своєму флоті, і одного з них, Савву Рагузинського, відрядив на Балкани як свого політичного агента. План було розроблено похапцем, і на заклик палко відгукнулися лише чорногорці на чолі зі своїм князем-єпископом Данилом. Катастрофічна поразка, якої завдали Петру турки на річці Прут (1711 р.), одразу поклала край усім цим планам. Петро мусив повернути султанові Азов і Таганрог разом з новою флотилією, пообіцяти /465/ утриматись від вторгнення в Польщу й дати змогу Карлові XII вільно повернутися до Швеції. Таким чином, усі грандіозні південні проекти Петра зазнали краху, але не були забуті його наступниками. Петро показав шлях російської експансії в Криму, Азові та Причорномор'ї, а також був першим, хто закликав південних слов'ян до повстання і засвідчив свою готовність стати їх визволителем. Таким чином, знову було відроджено прийняту ще батьком Петра ідею, що російські царі були захисниками всіх православних християн, а інтерес до подій на Балканах завжди позначався на зовнішній політиці Росії.


Петро обернувся до Півночі, головного предмета своїх інтересів. Скориставшись з відсутності Карла XII, він довершив окупацію Лівонії, Естонії та Інгрії (Інгерманландії) з Кронштадтом, який він укріпив для посилення безпеки Санкт-Петербурга, вторгнувся у Фінляндію і завоював усю країну, хоч і вирішив не залишати її за собою. Тим часом російська армія діяла і в Північній Німеччині, допомагаючи Петровим союзникам позбавити шведів усіх тамтешніх володінь, здобутих ними за Вестфальським миром. Петро мав постійні клопоти із союзниками — Саксонією, Польщею, Данією, Пруссією, Ганновером, — які заздрили одне одному, полишаючи росіянам основний тягар боротьби, а здобич забирали собі. Коли Петро віддав свою небогу Катерину заміж за герцога Мекленбурзького, деспотичного неука Карла Леопольда, — вчинивши так усупереч порадам друзів та союзників — його запідозрили в бажанні здобути собі постійний плацдарм у Німеччині, і Георг І Ганноверський як король Англії був невдоволений зростанням впливу Росії на Балтиці. Петро, прагнучи завершення багатовартісної війни, у 1717 р. навіть відвідав Париж, намагаючись схилити на свій бік Францію, яка підтримувала Швецію.

Тривала Північна війна закінчилася лише по смерті Карла XII. Союзники залишили Петра і в 1720 р. дійшли зі Швецією угоди, за якою Ганноверу лишався Верден, а Пр'уссія діставала Штеттин із Західною Померанією та островами Волін і Узедом, пообіцявши Швеції грошову компенсацію. Данія звільнилася від митних зобов'язань у протоці Ересунн. Петро, лишившись на самоті з загрозою союзу Швеції та Великобританії, не злякався і 1721 р. був винагороджений шведською капітуляцією. Ништадський мир забезпечив йому володіння Лівонією, Естонією, Інгрією, частиною Карелії з Виборгом та низкою балтійських островів. Він віддав Фінляндію та пообіцяв Швеції компенсацію за втрачені території. У такий спосіб Петро здійснив мрію Івана IV.

Росія міцно утвердилась на Балтиці як могутня держава, маючи намір залишитися там назавжди. Петро остаточно виборов для своєї країни визначне місце в історії Європи. Прийняття титулу імператора, запропонованого сенатом після урочистої зустрічі царя-переможця в Москві, належним чином окреслило цей новий статус Росії і знову ж таки знаменувало здійснення бажання Івана IV, який марно намагався наполягати на рівності царського та імператорського титулів 3. /466/

Далі Петро обернувся проти Августа II Польського, який посварився з ним і сподівався за підтримки імператора Карла VI (1711-1740) та короля Георга І Британського (1714-1727) встановити у Польщі спадкову монархію, посилену зростанням королівської влади та сперту на регулярну армію. Але було пізно. Петро, який усе ще утримував як заставу Курляндське герцогство, уклав договір із Фрідріхом-Вільгельмом I, королем Пруссії (стала королівством у 1701 р.), який також був зацікавлений у послабленні Польщі. Разом із невдоволеною польською шляхтою, що опиралася абсолютистській політиці Августа, обидва союзники наполягли на збереженні у Польщі старого ладу вільних виборів з усіма привілеями знаті, разом з правом вето для будь-якого члена Сейму. Польща мала залишитися слабкою і незгуртованою.

Хоч перед нападом на Швецію Август сам подав ідею поступитися деякими польськими територіями сусідам, і хоч його прусський союзник дуже підтримував розділ Польщі, Петро не вчинив жодного скорочення польських земель, задовольнившись утриманням Польщі всіма можливими засобами під сильним російським впливом.

Він знайшов чудовий привід для втручання у внутрішні справи Польщі у польсько-російській угоді 1686 р., яка гарантувала православним у Польщі свободу віровизнання. Під приводом захисту православних від католиків та уніатів Петро призначив до Польщі свого представника, уповноваженого мати справу із суперечками між трьома конфесіями та скаргами православних. Особливо зручна нагода для енергійного втручання випала Петрові у 1724 р. Ексцеси протестантів проти єзуїтського колегіуму в Торуні були покарані стратою кількох із них, що було рідкісною для Польщі подією. Це викликало велике занепокоєння в Європі, і Петро скористався з цього, поновивши союз із Пруссією, вимагаючи покарати винуватців «різанини» і гарантуючи разом із Прусією права польських релігійних меншин. Він дав своїм наступникам зброю, якою можна було вдало скористатись у будь-який час, і вторував у такий спосіб шлях до поділу Польщі, якій загроза втручання заважала здійснити якісь реформи у своєму політичному житті.


Поринувши так глибоко у переслідування інтересів Росії на Півдні та на Півночі, Петро, однак, не знехтував і Далеким Сходом. Він не став кидати виклик маньчжурській династії Цин, яка правила в Китаї і саме в цей час перебувала в апогеї могутності після відвоювання Монголії. Натомість Петро розпочав підкорення Камчатки і приєднав Курильські острови. На Петрову пропозицію, Берінг здійснив першу арктичну експедицію і відкрив протоку, що й досі носить його ім'я. Так було покладено початок російській експансії на Алясці, яка ширилася на південь і спинилася неподалік від Сан-Франциско. Петро також здійснив безуспішну спробу налагодити прямі торговельні зв'язки з Індією.

Ще один шлях до Індії та Китаю, яким ходили каравани з шовком та прянощами, пролягав через Центральну Азію та Персію. Цього торгового /467/ шляху вже не раз намагалися досягти Англія й Голландія, а Іван Грозний хотів зберегти цю торгівлю за російськими купцями. Петро намагався вийти на цей шлях двома способами — із Сибіру та Астрахані. Чотири експедиції із Сибіру до центральноазіатських степів (1714-1722) не знайшли сподіваного золота, проте Росія просувалася далі: було засновано Омськ і нав'язано тісніші стосунки з казахами та калмиками.

Спроба поширити російське панування на Хівинське та Бухарське ханства на річці Амудар'я, відокремлені від Московії пустелею, виявилася невдалою. На прохання хівинського хана захистити його від ворожої Бухари, Петро відрядив туди численний експедиційний корпус, що мав підкорити обидва ханства і розвідати шлях до Індії (1716-1717). Але росіяни знайшли в Хіві вже нового, недружнього хана. Попри початкові успіхи, експедиція потрапила в пастку місцевого війська, і майже всіх її учасників було винищено.

Готуючи цю експедицію, Петро відрядив до. перського шаха послом свого фаворита Волинського. Посол не лише уклав з Персією торговельну угоду, а й нав'язав тісніші відносини з Вірменією, що посідала важливе місце у торгівлі шовком, та з Грузією, і виявив важливі відомості щодо внутрішньої слабкості Персії.

Волинського було призначено губернатором Астрахані для спостереження за розвитком подій на Каспійському узбережжі та в Персії. Під приводом насильств, учинених проти московських купців деякими номінальне підлеглими Персії племенами, і поваленням шаха повсталими афганцями Петро відплив з Астрахані, відрядивши свою кінноту суходолом, до річки Терек і захопив Дербент — свою першу мету, важливий торговельний та стратегічний осередок. Він вчинив це, побоюючись, що Туреччина могла скористатися з безвладдя у Персії для просування до Каспійського моря, щоб перебрати контроль над торгівлею шовком. Петрові сподівання здобути з допомогою дружніх Грузії та Вірменії Тифліс не здійснилися, і йому довелося відступити на Терек. Не збентежений цією невдачею, Петро вислав ще один загін, щоб захопити перський порт Решт. У 1723 р. було захоплено Баку, а з шахом укладено угоду, за якою Петрові залишалися перські прикаспійські землі за обіцяний захист від шахових ворогів. Поява у Грузії турків перешкодила Петрові поширити свій вплив на Кавказі. У 1724 р. було досягнуто угоди, за якою прибережні землі залишались у руках Петра, а Грузія — під пануванням Туреччини.

Петро, заживши досвіду сутичок з Туреччиною, не став закликати до повстання два православні народи, як він вчинив щодо південних слов'ян, хоч вірменські й грузинські князі та духовенство вже майже століття підтримували стосунки з православними царями. Та навіть тут Петро започаткував політику, якої мали дотримуватися його наступники.


В одній украй важливій справі Петро не виправдав очікувань свого народу: він не залишив безперечного спадкоємця. Шлюб царя з його першою дружиною Євдокією тривав дуже недовго. Петро змусив її піти в /468/ монастир і таємно одружився зі своєю коханою — Катериною, начебто литовського походження, на найнебезпечнішому відтинку свого життєвого шляху; він офіційно відсвяткував цей шлюб у 1712 р. Катерина виявилася для Петра ідеальною дружиною, і листи царя до неї виявляють несподівано ніжну сторону його характеру, якого навряд чи можна було сподіватися від людини з його вдачею. На жаль, другий син від першої дружини помер ще немовлям, — Петро навіть не знайшов часу, щоб узяти участь у похороні, — як і п'ятеро синів Катерини, тож залишилися тільки Олексій, царів первісток, та три дочки.

Але Петро занедбав виховання та освіту Олексія, і син став зовсім чужим для батька, від якого ще й дуже відрізнявся за характером. Олексію були не до вподоби всі батькові реформи, і він не приховував намірів покласти їм край і правити на старий консервативний манір. Цар одружив його з Шарлоттою, принцесою Брауншвейг-Вольфенбюттельською, яка народила йому сина Петра. Цар, побоюючись руйнації своїх реформ, наполіг на тому, щоб Олексій, якого дедалі більше пов'язували з опозицією — консервативною знаттю та духовенством, зрікся прав на престол або пішов у монастир. Олексій у смертельному постраху перед батьком утік до Австрії. Петрові емісари пообіцяли йому прощення і заманили його додому, де він був позбавлений права престолонаслідування, звинувачений у підступництві проти царя і засуджений до страти. Олексій помер у в'язниці, перш ніж цар встиг затвердити цей вирок.

Петро усвідомлював, наскільки важливим є питання успадкування престолу, і в 1772 р. видав указ, за яким монарх міг за життя призначити собі бажаного спадкоємця. Крім того, у 1774 р. Петро коронував Катерину на імператрицю, засвідчивши своє ймовірне бажання, щоб вона царювала до повноліття єдиного представника Романових, малолітнього Олексійового сина, Петра. Але Петро I не подбав про те, щоб скористатися з власного указу. Одруживши свою небогу Анну з герцогом Курляндським, сина з німецькою принцесою, іншу небогу, Катерину, з герцогом Мекленбурзьким, а дочку Анну з герцогом Гольштейнським, Петро поклав край двохсотрічній традиції, за якою жодна московська царівна не могла побратися з чужоземцем; цей звичай став законом, бо геть усі наступні царі з цієї династії, за єдиним винятком, одружувалися з німецькими принцесами. Таким чином, Петро привніс іноземні елементи в життя російського двору та у виховання нащадків династії, а це вплинуло як на російські міжнародні відносини, так і на менталітет декого з правителів.

Незважаючи на ці непевності, успадкування імператорського трону здійснювалося за династичними лініями — хоч ці лінії й були значно послаблені — усупереч суперництву між старою і новою аристократіями. Остання, завдяки Меншикову та Петровським гвардійським полкам, перемогла і проголосила царицею Петрову дружину Катерину І (1725-1727), незважаючи на те, що їй бракувало потрібних правителю якостей. Справжнім правителем став Меншиков, як і за короткого царювання юного Петра II (1727-1730). /469/

Було проголошено царицею і Анну, герцогиню Курляндську (1730-1740). Вона не зустріла серйозного опору, хоч і воліла призначати на найвищі посади німецьких дворян із Прибалтики. Її спадкоємицею була Петрова дочка Єлизавета (1741-1762), найталановитіша з прямих нащадків Петра. Син Петрової дочки Анни Петро III (1762 р.) був справжнім німецьким князем як за освітою, так і за настроєм. На щастя, його дружина Софія Ангальт-Цербстська, хоч і німкеня та лютеранка, стала росіянкою за переконанням, прийняла православ'я і під ім'ям Катерини II (1762-1796) започаткувала нову добу в історії Росії, продовживши політику Петра I й завершивши європеїзацію Росії.

Престолонаслідування шістьох правителів, яких, за суворими критеріями, можна вважати нездатними правити Росією, свідчить про те, що в російській ментальності міцно вкорінилася ідея централізованої Російської держави на чолі з абсолютним монархом, який успадковує свої права як член династії. Зрозуміло, що ніхто з інших державців, з якими підтримувала зв'язки Росія, цього не заперечував, оскільки на той час це була єдина загальноприйнята політична система, за винятком Польщі.


Навіть у цьому відношенні Петро прислужився пристосуванню старих політичних уявлень Московії до уявлень решти європейських держав. Він не був мислителем і не цікавився політичними теоретизуваннями, проте його практичний розум та світські смаки зробили його сприйнятливим до утилітарної концепції держави, яка тоді обговорювалася та приймалася у всій Європі, і з якою він познайомився під час подорожей за межі Росії.

Слід пам'ятати, що московська концепція абсолютної теократичної монархії, успадкована від Візантії, зазнала певних змін уже під час царювання Петрового батька й брата. Поштовхи до цих змін прийшли, звісно, з Польщі, де політичні теорії були в особливій моді. Українські вчені з Києва були природними посередниками у поширенні цих ідей. Скажімо, Симеон Полоцький учив, що держава і влада правителів походять не лише з волі Божої — у цьому полягала візантійська традиція, — а й з природного прагнення людей створити спільноту, яка не може існувати без провідника. Тому володар має дбати не лише про духовні блага для підданих, а й про їхній звичайний матеріальний добробут. Симеон, таким чином, зображує свого ідеального володаря не лише барвами, що їх використовували автори візантійських «князівських свічад», а й штрихами, що нагадують твори Арістотеля та схоластичні й сучасні теоретизування. Ще більше позначився вплив праць Арістотеля та латинських схоластів у лекційних курсах Степана Яворського, читаних у Київській академії, коли він розглядав обов'язок правителя виходити у стосунках зі своїми підданими з уявлення про справедливість.

Інші тогочасні західні концепції державця та його ролі у державі, що грунтувалися на природному законі і підтримувалися гуманістами й реформаторами, повільно проникали до Московії і завдяки перекладам з польської певних тодішніх праць про політику. Був, наприклад, російський переклад «Таїни таїн», хибно приписуваної Арістотелю, дуже популярний /470/ серед зжидоватілих — представників першого єретичного руху в Московії. У XVII ст. також були перекладені російською мовою «Арістотелева економіка» польського коментатора Арістотеля Себастіяна Петриція та «Загальні зауваги про владу монаршу» німця Лоріхія. Ще сильніше враження на Московію мав справити переклад трактату про республіку польського політичного філософа Фрича-Моджевського, також, імовірно, здійснений у XVII ст. Там говориться, що владу монархів встановлено для щастя підданих, і що володарі також підлягають закону, який для всіх має бути однаковим. Російський читач знаходив у цьому трактаті багато інших принципів, досі нечуваних у Москві.

Не слід забувати, що Крижанич уже намагався узгодити певні концепції урядування, обговорювані західними схоластами, з російськими теократичними уявленнями про абсолютного правителя. Його полеміка з політичними ідеями, близькими до протестантських, свідчить, що за часів Олексія ці ідеї вже були відомі в Московії 4.

Ордін-Нащокін, видатний державний діяч за правління Олексія, схоже, був обізнаний з деякими з цих нових ідей. Підносячи Москву як центр православ'я, він, проте, прирівнював добробут абсолютного правителя до добробуту держави. Цю утилітарну концепцію можна прослідкувати і в інших творах 5.

З огляду на це, стає зрозумілим, що молодий цар Федір, який мав учителем Симеона Полоцького, був уже обізнаний з новими уявленнями про державу. Це стає очевидним, зокрема, зі вступу до його указу, яким скасовувалися права на посади та першість знатних родів — відоме «місництво». Федір заявив тут, що його обов'язок як царя, обраного Богом, сприяти всьому, що поліпшить загальний добробут, і нищити все, що буде йому шкодити. Тому він і вважав за потрібне скасувати згадані права, оскільки вони були згубні для загального блага держави. Такі міркування зустрічаються в офіційному московському документі вперше.


У цьому світлі можна краще зрозуміти Петрову ментальність і ті мотиви, які диктували проведення його реформ. Звісно, Петро був вихований у старих московських традиціях, і в багатьох його документах та інших матеріалах наголошується стара концепція царя як захисника православ'я, якому Бог довірив владарювання й захист справедливості. З цією традиційною концепцією, однак, поєдналося нове уявлення про інтереси і благо держави, що було особливо промовистим для практичного розуму царя. Це поняття загальної користі стало головним принципом Петрового царювання і надихнуло всю його законодавчу та адміністративну діяльність. Самодержавна традиція, успадкована Петром, давала йому безумовне право втілювати в життя, навіть силоміць, ті укази, що видавалися в інтересах загального блага держави, як він собі його уявляв.

Ці загальні поняття задовольняли Петра. Він виявив, однак, певну цікавість навіть до західних політичних теорій, коли наказав перекласти російською мовою короткий трактат «Про обов'язок людини й громадянина за /471/ законом природним», написаний німецьким теоретиком Самуелем Пуфендорфом. Це найбільше, на що зважився Петро у теоретизуванні 6. Все інше він полишив Феофанові Прокоповичу з Київської академії, якого обрав за сумлінність та розум поширювачем своїх ідей.

Оскільки найголовніший інтерес держави полягав у переможному закінченні війни зі Швецією, саме це й спричинило чимало Петрових реформ і прискорило їх здійснення. Але разом з тим у нього не було часу на те, щоб надати перетворенням усебічного характеру. Тому не всі його реформи виявилися тривкими, як, скажімо, утворення сенату (1721 р.) з невеликої групи призначених царем урядовців, на яких було покладено розробку нового законодавства разом із контролем над адміністрацією в усій імперії, а також обов'язки верховного суду. Ця інституція існувала аж до 1917 р. Сенат мав також діяти як регентська рада за відсутності царя. Численні прикази, успадковані від минулого, було замінено дев'ятьма колегіями (1718 р.), які відали найважливішими державними справами, зокрема закордонними, господарськими, військовими, військово-морськими, фінансовими та судовими. Колегії наслідували німецьку та шведську систему і проіснували лише до царювання Олександра I, який перетворив їх на сучасніші міністерства. Олександр І скасував і посаду генерал-прокурора, який мав контролювати діяльність сенату і стежити за функціонуванням колегій.

Петрові зміни у місцевому врядуванні були зумовлені тенденцією головних регіонів до автономії, яку можна спостерігати вже у XVII ст. За шведським зразком усю країну було поділено на десять великих губерній (згодом їх кількість значно зросла), керованих губернаторами з адміністративними, судовими, фінансовими та військовими повноваженнями. Проте реформа міського врядування з її двома гільдіями, призвела до того, що влада опинилася в руках багатіїв, і Катерина Велика мусила цю систему замінити іншою.

Утилітарний принцип блага держави зумовив Петрові реформи армії та продиктував поділ населення на розряди, де кожен мав служити державі відповідно до своїх можливостей. Дворянам було наказано служити у війську або в цивільній службі; солдатів рекрутували з груп селянства; підвищення у війську були пов'язані не з родовими привілеями, а із заслугами, а просування в інших службах здійснювалося за табелю про ранги.

Найменш вдалими були фінансові реформи Петра. Війни, які вимагали значних коштів, змусили його збільшити прямі й непрямі податки, що були розподілені досить погано. Найбільшим тягарем для селян був подушний податок. Довіривши збір податків знаті, цар, хоч і ненавмисне, санкціонував подальше стирання межі між напіввільними селянами й кріпаками. Щоб забезпечити збирання податків, він наказав селянам не залишати осель без письмового дозволу свого власника, а для пересування у межах країни запровадив паспорти — звичай, який став російською традицією.

Цей самий утилітарний принцип вимагав від Петра I відчайдушних зусиль щодо розвитку російської промисловості, економіки та освіти молоді. Засновані ним навігаційна, інженерна та артилерійська школи свідчать /472/ про практичні цілі його освітніх реформ, але Петро, з подачі Лейбніца, зініціював створення у Петербурзі академічного закладу, що було здійснене лише по його смерті. Академії судилося стати найважливішим центром вивчення гуманітарних та всіх інших галузей науки. Академія наук залишається характерною особливістю російського наукового життя і понині. Численні Петрові реформи не мали схвалення серед його сучасників 7, і їх досі суворо критикує чимало російських істориків. Здійснення реформ часто було надто поспішним, йому бракувало узгодженості, до того ж часто воно мало напіввипадковий характер. Проте немає жодного сумніву, що саме Петрові реформи зробили з Московії сучасну Російську державу, повноправного учасника життя Європи та важливий чинник міжнародної політики.


Усе ж була одна реформа, яку можна вважати згубною для розвитку Росії, оскільки вона надто різко зірвала зі старими традиціями, яких дотримувалася Росія в минулому, і які вважала священними більшість її народу. Йдеться про реформу церковної організації, що поклала край російському патріархату, замінивши його на підвладний державі синод.

Зазначимо, що до такого втручання у церковне життя спричинився не лише суто світський дух. У питаннях релігії Петро залишався православним християнином, який визнавав віровчення своєї Церкви й дотримувався загальноприйнятих релігійних звичаїв. Пародіювання церковних обрядів, що були улюбленою розвагою Петра зі своєю компанією, свідчать, однак, про неприхильність царя до ритуалів та про його мирські, раціоналістичні вподобання. Петрова вірність православ'ю підтверджується ще й відмовою від будь-яких спроб унії з Римом, хоч, пропонована й французькою Сорбонною, вона надала б йому певні політичні переваги.

Петро ставився до царської влади як до почесного обов'язку, покладеного на нього Богом, перед яким доведеться звітувати. Навіть коли здається вже цілком певним, що на Петра справили вплив тодішні західні уявлення про врядування, це ще не означає, що західні концепції XVIII ст. обов'язково спричиняли вороже ставлення до Церкви. Навіть Пуфендорф, улюблений теоретик царя, вчив, що для абсолютистської держави релігія була необхідна, бо забезпечувала моральну поведінку народу та виконання ним обов'язків щодо держави. Тому держава мала бути життєво зацікавленою в релігії, а правитель повинен був стежити за тим, щоб Церква виконувала свої освітні та моральні обов'язки. За Пуфендорфом, абсолютистська держава дає володареві необмежені повноваження над усіма інституціями влади, а це означає, що він контролює і всі віровизнання.

Такі визначення абсолютної влади володаря добре пасували до Петрових уявлень, і їх можна було, хоча б поверхово, узгодити з основними принципами візантійських політичних ідей, а саме, що правитель — це намісник Бога, і що він зобов'язаний дбати не лише про матеріальний добробут своїх підданих, а й про їхнє вічне спасіння, яке вони можуть заслужити лише /473/ життям в істинній вірі й виконанням Божих заповідей згідно з церковним ученням.

Поєднання цих нових визначень зі старими російськими концепціями передбачало жорсткіший контроль держави над діяльністю Церкви, але не виключало подальшого існування інституції патріархату. Останні події, однак, викликали в Петра побоювання, що глава російської Церкви може стати на заваді здійсненню нової політики. Досі стосунки між Церквою і державою в Росії грунтувалися загалом на гармонійній співпраці: Церква підтримувала монарха-самодержця і приймала його захист та керівництво. Була, однак, невдала спроба Никона змінити ці відносини та запровадити у Московії чужий, західний, латинський принцип зверхності церковної влади над світською. Цар Олексій розладнав ці плани за згодою єпископів, які також побоювалися зростання влади, що її ця концепція надала б патріархові. Никонову ідею невдало відроджував, хоч у м'якішій формі, патріарх Адріан, який, визначаючи обсяг своїх повноважень, згадав теорію двох мечів, до якої так часто вдавалися латинські каноніки. Адріан заявив, що Церква має відати не лише духовними, а й світськими справами, а патріарх, що уособлював Христа, мав бути ще одним правителем поряд з царем і навіть вищим за останнього.

Хоч Адріан і не скористався з цієї теорії, щоб запобігти царевому втручанню в церковне життя, Петро, ясна річ, з підозрою сприймав такі тенденції, а приклад Никона дав йому зрозуміти, що такі теорії можуть стати небезпечними для його концепції держави і прав імператора, якщо патріарший трон посяде сильна особистість. Оскільки вся опозиція Петровим реформам гуртувалася навколо патріарха та власного царевого сина Олексія, Петро дійшов висновку, що в інтересах держави слід покінчити з патріархатом. В указах щодо утворення синоду він дуже виразно натякнув на цю небезпеку 8.

Була ще одна важлива причина, що спонукала Петра до таких радикальних змін. Він добре усвідомлював відсталість духовенства і звинувачував ієрархію в тому, що вона занедбала освіту як священиків, так і мирян. Це нехтування Церквою своїх обов'язків також шкодило інтересам держави.


Петро надавав перевагу діям, а не словам, однак він бачив, що громадську думку слід підготувати до запланованих змін певними теоретичними роз'ясненнями, які засвідчать, що ці перетворення викликані не лише практичною необхідністю, а й історичними причинами, що пов'яже їх з давніми московськими традиціями. Царевим теоретиком був Феофан Прокопович, якого Петро відкликав до Санкт-Петербурга у 1718 р. У своєму трактаті «Правда волі монаршої» Феофан докладно розтлумачив нові уявлення про державу і намагався узгодити їх із традиційними візантійськими й московськими політичними ідеями 9: утворення держави пов'язане з рішенням народу, який укладає угоду з обраним провідником, надаючи йому всю виконавчу владу, та оскільки волю народу визначає Бог, то й владу правителя можна вважати Божим упровадженням. Володар є абсолютним сувереном, його не обмежують /474/ закони, зате всі його піддані зобов'язані коритися йому, навіть якщо це поганий правитель. Воля володаря — це воля Божа.

Таке своєрідне обожнення правителя походить з візантійської теорії царської влади. Такий компроміс між політичними теоріями, що грунтуються на природному законі, і старою теократичною ідеєю навряд чи можна узгодити з тодішніми західними концепціями, зокрема Гроція та Пуфендорфа. Лише з пізнішим розвитком освіченого абсолютизму знову набули значення теократичні підстави.

Описуючи обов'язки монарха, Феофан наголошує, що він має дбати про загальне благо народу, полишаючи володареві визначати, в чому воно полягає. Тут Феофан висловлюється в дусі тодішніх західних теоретиків, відводячи на другий план головну ідею теократичної теорії, а саме, що володар як представник Бога має примножувати славу Божу і дбати про спасіння своїх підданих разом з їхнім мирським добробутом.

В інших трактатах, а також у вступі до «Духовного регламенту» Прокопович застосовує свої теорії про права правителя до релігії та Церкви. Тут він наголошує на візантійській ідеї про те, що володар є представником Бога на землі. Тому Церкву не можна вважати рівною державі або незалежною від неї. Церква, як і будь-яка інша інституція, так само підпорядковується державним законам і указам. Цар — найвищий законодавець і суддя, тож має вищі права не лише у світських, а й у церковних справах. Його можна навіть назвати єпископом, оскільки Бог дав йому владу над церковною ієрархією. Тому правитель може вирішувати й релігійні питання.

Здається, що Феофан тут повніше використовує візантійські ідеї, можливо, на противагу Никону та його послідовникам, які надавали перевагу західним і латинським ідеям незалежного становища Церкви щодо держави. Він, однак дещо відходить від теократичної ідеї, коли описує виникнення самодержавства з природного закону. Його антиримські й антипапські настрої знайшли вияв у вихвалянні східної концепції відносин ,між Церквою й державою.


Утворення Святійшого Синоду 10 замість патріархату сталося, таким чином, під впливом новітніх західних уявлень про абсолютну владу правителя, поєднаних з візантійськими теократичними концепціями та замаскованими під них. Схоже, що сама ця інституція взорувалася на колегіях, запроваджених Петром для полегшення адміністративного управління. Синод отримав настанови щодо своєї внутрішньої організації та діяльності, подібно до інших колегій, майбутніх міністерств.

Щоправда, Лейбніц уже пропонував Петрові довершити реорганізацію державного апарату створенням церковної колегії. Безумовно, Петро цікавився тим, як протестантські правителі керують у своїх землях церковними справами, проте Петрів синод не можна порівнювати з протестантськими консисторіями. Сам Петро пояснював його створення як продовження традиції російських синодів, з тією відмінністю, що теперішній синод діятиме постійно. Він хотів надати синоду такого ж значення, що й сенату. /475/

Феофан, у свою чергу, був знайомий з протестантським ученням 11 та церковними установами, але схоже, що його теоретизування більшою мірою надихали західні світські політичні ідеї, які він намагався узгодити з візантійськими теократичними теоріями. Скажімо, приписуючи цареві остаточне рішення в духовних справах, він, певна річ, ішов значно далі за протестантських теоретиків. Зробити подібний висновок можна лише з візантійської концепції царювання.

Таке прикриття нововведення знайомими та загальноприйнятими в Московії формулюваннями та концепціями пояснює, чому ліквідація патріархату не викликала серйозного опору. Внаслідок цього нескладно було добитися санкціонування нової інституції рештою східних патріархів, фінансово залежних від царя. Усе це, однак, не могло приховати того, що Святійший Синод було засновано не завдяки вільному волевиявленню Церкви, а з волі світського державця, і що Руська Церква фактично втратила навіть ту міру незалежності, яку мала за допетровських часів. Церква могла змиритися з такою залежністю від світської влади лише за теократичного ладу. Секуляризація концепції держави та обов'язків володаря неодмінно мусила дедалі більше узалежнювати Руську Церкву від держави, в результаті чого і синод перетворився на бюрократичну установу, яка б виконувала накази, віддані в інтересах держави.


Однією з причин, що призвели до цих прикростей, був брак серед власної російської ієрархії високоосвічених богословів і знавців канонічного права. Петрові заклики до заснування шкіл для духовенства й віруючих давали результати дуже повільно й не могли зарадити браку освіти в середовищі церковних ієрархів. Семінарія, відкрита Феофаном у Санкт-Петербурзі, була створена за зразком протестантського теологічного факультету в Галле, і навчання тут проводилося в дусі Феофанових теорій з переважанням світської науки. Вище духовенство, таким чином, було нездатне забезпечити синоду особливе становище в державі або принаймні поставити його на один рівень із сенатом та вищими органами державної влади.

З іншого боку, серед російських інтелектуалів дедалі більше поширювалися західні філософські й політичні теорії. Київський губернатор Д. Голіцин зініціював переклади російською мовою найважливіших праць таких провідних західних політичних мислителів, як Гроцій, Гоббс, Пуфендорф, Локк та ін., а також у 1730 р. зробив марну спробу запровадити нову конституцію. Його опонент, перший у сучасному розумінні російський історик В.Татищев, також був добрим знавцем західних політичних учень. За царювання Катерини II секуляризація ідеї держави, звісно, відбувалася ще більшою мірою, і ця європеїзація тривала протягом XIX ст.

Перед цим струменем західних ідей російське духовенство було неспроможне поставити перепону, яка б спинила чи бодай сповільнила секуляризацію синоду та підпорядкування Церкви потребам держави. Під час правління Катерини І перший віце-президент синоду Феодосій Яновський /476/ зробив сміливу спробу відстояти свободу синоду. За протест проти «тиранії держави» Яновського було позбавлено посади й заслано до монастиря на Білому морі. Новостворена «вища таємна рада» чинила ще більш кричуще втручання в церковне життя, ніж сенат.

Сподівання багатьох противників Феофанових та Петрових нововведень на те, що Петро II повернеться до старих традицій у стосунках між Церквою та державою, розвіялись одразу по смерті царя. Цариця Анна всупереч політиці свого попередника прискорила процес підпорядкування Церкви. Протестуюче духовенство силоміць змусили замовкнути. Хоч цариця Єлизавета ставилася до Церкви прихильніше, вона не наважилась ліквідувати установу, засновану батьком.

Слід було побоюватись, що Петро III, лютеранин за освітою, ставитиметься до синоду так, як протестантські правителі ставилися до консисторій своїх церков. Катерина II Велика (1764 р.) довела до кінця його спробу конфіскувати церковне майно. За її царювання досягла апогею секуляризація російської політичної думки, а Руська Церква втратила останні рештки своєї незалежності. В обов'язки обер-прокурора — посада, запроваджена Петром і надана світській особі, яка мала контролювати діяльність синоду, — було внесено зміни, і відтепер він став представником держави, що передавав синоду побажання володаря. Згодом він отримав ранг імперського міністра. Титул «глави Руської Церкви», що його Катерина неофіційно вжила в листі до Вольтера 12, офіційно прийняв цар Павло І 13.

Лише у XIX ст. російське духовенство дістало змогу захищати права Церкви історичними та богословськими аргументами, бо богословська вченість сягнула вищого рівня. Вивчення російської минувшини та рух слов'янофілів посилювали інтерес до реформ церковної організації. Здавалося, що у 1905 р. ці тенденції досягли межі здійснення. Синод підготував проект реформ і попросив дозволу скликати Всеросійський собор, який обере патріарха. На жаль, затверджена урядом комісія, якій було доручено підготувати Собор, не змогла завершити свою роботу, скликання Собору було відкладено до 1907 р. — до «більш слушного часу», що так і не настав 14.

Таким чином, Руська Церква ототожнювалася із самодержавними тенденціями держави, а прихильники політичних та суспільних перетворень царської Росії сприймали Церкву як свого ворога. У 1917 р. Руська Церква заплатила кров'ю за помилки Російської імперії. Дозволивши відновити Руський патріархат, новий уряд здійснив мрії та сподівання, заради яких російське духовенство й віруючі трудилися й страждали протягом двох останніх століть. Однак, було вже запізно.


Незважаючи на часту зміну спадкоємців престолу по смерті Петра I, імперія впродовж усього XVIII ст. розширювала свою експансію в тих напрямках, які вже провістили останні Рюриковичі й перші Романови, — у Швеції, Польщі й Туреччині. Майже п'ятдесят років Росія постійно втручалася у шведську політику, аби не дати цій країні посилитися. Швеція /477/ двічі намагалася дати Росії відсіч. Врешті-решт, щоб убезпечити Санкт-Петербург, Олександр І (1801-1825) відвоював у Швеції Фінляндію і приєднав її до Росії.

Цариця Анна, продовжуючи подібну політику щодо Польщі, виступила проти переобрання на польський трон Станіслава Лещинського, підтримуваного Францією, і разом з Пруссією інспірувала обрання й визнання Августа III Саксонського (1734-1763). Таким чином, Польща втратила останню можливість за французької підтримки відродити королівство під владою національного короля.

Польща ще раз відкрилася перед російськими арміями, коли за цариці Єлизавети вони у союзі з Австрією рушили проти Пруссії, що відібрала в австрійської імператриці Марії Терезії (1740-1780) Сілезію. Польща за ганебного правління свого короля-саксонця нічого не змогла вдіяти для захисту своїх прав і не бачила для себе загрози у піднесенні Пруссії за амбітного Фрідріха II Великого (1740-1786). Для Російської імперії це була єдина нагода неабияк прислужитися двом слов'янським народам — польському й чеському, — перешкодивши піднесенню Пруссії і повернувши Сілезію богемській короні. Єлизаветі, затятому особистому ворогові Фрідріха, майже вдалося розбити його. Прусського короля, однак, урятував її спадкоємець, Петро III, великий шанувальник Фрідріха, який повернув Пруссії всі завоювання Росії та розірвав союз із Австрією. Росія не-мала жодної користі від своїх перемог над прусською армією. Богемія мусила дорого заплатити за збереження династії Габсбургів. Після відходу Лужиці до Саксонії, богемська корона втратила майже всю Сілезію на користь Пруссії. Польське й чеське населення Сілезії, яке вже перебувало під сильним німецьким впливом, протягом XIX ст. майже повністю онімечилося.


Під час цих подій чеський народ переживав найчорнішу добу свого існування. Від давньої чеської знаті в Богемії залишилося лише декілька родів, що поділяли головні обов'язки цивільного врядування у королівстві з чужомовним дворянством, байдужим до славної минувшини королівства, вірнопідданим віденському двору. Це допомогло Відню позбавити Богемію решти прав. Чеську мову було усунуто з офіційного вжитку, і вважалося, що вона годиться лише для найнижчих верств населення.

Під час першого періоду воєн за австрійську спадщину виникла загроза приєднання Чехії до Баварії, коли герцог Карл Альберт у союзі з Францією здобув штурмом Прагу і був визнаний королем Богемії (1741 р.). Однак його правління у Богемії та Німеччині як імператора Карла VII було нетривалим. Марія-Терезія зберегла королівство за собою, а титул імператора перейшов до її чоловіка, Франца Лотаринзького.

Хоч Богемія прийняла на себе головний тягар війни за австрійську спадщину, а події ще раз засвідчили важливість її ключових позицій у Центральній Європі, централізаторські та абсолютистські реформи Марії-Терезії не зупинилися біля її кордонів. Посаду верховного канцлера у Празі було скасовано, а богемську канцелярію до 1848 р. було об'єднано з /478/ австрійською канцелярією. Чехія стала одним із спадкових німецьких володінь, однією з чотирнадцяти, а згодом сімнадцяти провінцій Австрії, її поділили на шістнадцять округів, кожний з «губерніумом» та урядовцями, призначеними Віднем без погодження зі станами. Лише Угорщині, у відвоюванні якої в Туреччини чеські полки й кошти відіграли якнайбільшу роль, вдалося зберегти свій особливий статус «земель священної корони св. Стефана».

Йосиф II, співправитель з 1765 р. та імператор з 1780 по 1790 рр., ще більше посилив цю централізацію, відібравши останні обмежені функції в станів «спадкових земель», і встановив податки на свій розсуд. З прагматичних міркувань німецька мова стає мовою адміністративного управління, а з 1744 р. в Чехії — мовою освіти. Кількість осіб, що володіли чеською мовою, далі скорочувалася, і чеська мова була майже на грані зникнення.


У Росії ці події, звісно, лишилися невідомими чи непоміченими. Хоч Катерина II й розірвала союз із Пруссією, вона не втрутилася в австропрусські конфлікти і виявила жвавий інтерес лише до ситуації в Польщі. Підтримувана русофільською партією знаті на чолі з Чарториськими, вона інспірувала обрання польським королем свого кандидата й фаворита Станіслава Понятовського (1764-1795). Пруссія вітала цю подію, бо вбачала у польсько-саксонській державі потенційну загрозу своїй власній експансії.

Нарешті польські патріоти збагнули небезпеку для незалежності своєї країни й спробували провести певні реформи, щоб урятувати королівство. Однак сильна Польща була небажана Росії та Пруссії. Реформи наштовхнулися на опір, і в 1768 р. польський Сейм мусив пристати на вимоги своїх могутніх сусідів, а також надати всім польським дисидентським віровизнанням рівні права з католицькою Церквою.

Це викликало потужну реакцію, і настроєні проти Росії патріоти утворили так звану «Барську конфедерацію», підтримувану Францією. До Польщі вторглися російські війська, й українське населення було спровоковане на повстання. Франція, щоб зберегти свій вплив у Польщі, спровокувала напад Туреччини на Росію. Хоч Австрія й побоювалася посилення Росії та Пруссії, вона усунулася від активного втручання, і це розв'язало Катерині II руки щодо Туреччини. Російські війська розбили турків і просувалися за Дунай. Здавалося, що Катерина II зможе прибрати під свою владу всю Польщу і здійснити мрію Івана IV, який хотів посісти польський трон.

Аби перешкодити цьому, Фрідріх II схилив Австрію до свого плану поділу Польщі між трьома державами. Марія-Терезія (1740-1780) воліла б радше дістати знову частину втраченої Сілезії, але її син Йосиф II уклав угоду з Фрідріхом, і австрійські війська окупували карпатські міста (1769-1770), передані Польщі Сигізмундом Угорським, і частину Галичини. Анархія в Польщі, де конфедерати скинули з престолу свого короля, прискорила ці події. Унаслідок першого поділу (1772 р.) Польща поступилася Росії, /479/ Пруссії та Австрії третиною своїх земель. Так почалася велика трагедія Польщі, спричинена егоїзмом шляхти, яка забула про свій патріотичний обов'язок.

Але виявилося, що ця катастрофа врятувала Польщу від найгіршого. Партія патріотів під впливом ідей, збуджених Французькою революцією, визнала нарешті права городян, а Чотирирічний сейм розробив нову конституцію, прийняту в 1791 р. Вона усунула всі колишні зловживання, зокрема liberum veto, і проголосила королівство спадковою монархією із Саксонською династією на троні, наділивши короля та його раду виконавчою владою, а законодавчою — двопалатний Сейм. Хоч польській конституції було ще дуже далеко до сучасних уявлень про конституцію, це була перша поза межами Франції спроба втілити в життя певні нові ідеї мислителів Просвітництва та Французької революції. Оскільки Пруссія та Австрія схвально поставились до конституції, з'явилася надія, що Польщу можна буде врятувати.

Катерина II, однак, лишилася непохитною. З допомогою проросійської партії серед шляхти цариця інспірувала конфедерацію на захист старого ладу і вторгнулася до Польщі. Король марно намагався врятувати становище, пообіцявши престолонаступництво великому князеві Костянтину, і справа дійшла до другого поділу Польщі (1793 р.) між Росією та Пруссією. Повстання патріотів під проводом Костюшка (1794 р.) було придушене, а задум передати правління тими землями, що залишились від Польщі, габсбурзькому князеві провалився. Третій поділ польської території (1795 р.) між трьома сусідами поклав край польській державі.


Таким чином, Катерині II вдалося лише частково здійснити свої польські плани, успадковані від Рюриковичів. До Москви приєдналися не всі «російські» землі зі складу Польщі та Литви. Намагаючись здійснити мрію Рюриковичів, Катерина не забувала і про несміливі плани перших Романових та Петра I щодо просування за Дунай і на Балкани. Природним союзником у здійсненні цих планів була Австрія. Після візиту Йосифа II до Санкт-Петербурга (1780 р.) було укладено австро-російську угоду, що мала на меті вигнати турків з Європи — план досить карколомний, але з погляду багатьох тодішніх політиків здійсненний. Катерина II розробила свій «Грецький проект», що передбачав утворення Дакійського князівства з Молдавії, Волощини та Бессарабії, відновлення Візантійської імперії з її онуком у ролі імператора і поділ влади над Балканами з Йосифом II. Проте сподівання союзників не справдилися. Катерина окупувала Крим, мала змогу відсунути кордон до Дніпра й закріпити за собою Очаків на Чорному морі. Йосиф II здобув Белград, але його наступник Леопольд II (1790-1792), наляканий Пруссією, мусив укласти мир, одержавши замість Белграда лише смугу Північної Боснії. Крім того, Катерині II вдалося домогтися протекторату над православними християнами у Турецькій імперії — привілею, що давав Росії привід до втручань у турецькі справи, яким царі користувалися у XIX ст. /480/

Катерина II прискорила другий поділ Польщі під приводом того, що в Польщі поширюються навіяні Французькою революцією згубні ідеї, які загрожують суспільному й політичному ладу сусідніх держав. Це дає уявлення про суспільний і політичний розвиток Росії у XVIII ст. На початку свого царювання Катерина загравала з новими ідеями французького Просвітництва: листувалася з Вольтером, Монтескьє та Дідро, читала твори французьких енциклопедистів. Хоч багато хто вважав її «прогресивною» за суспільними та політичними поглядами, вона була твердо переконана, що єдиний політичний устрій, якого можна дотримуватися — абсолютизм. Катерину II поставила імператрицею знать, і вона була певна, що врядування державою можна довірити лише знаті. Попри спробу створення дорадчого органу, обраного з усіх верств населення — крім кріпаків, що становили чотири п'ятих населення, — її законотворчість майже нічого не зробила для полегшення життя кріпаків, мало що — для городян, але майже все — для дворянства, яке дістало підтвердження свого становища привілейованого класу.

Повстання невдоволених козаків та селян під проводом О.Пугачова (1773-1774), яке було придушене не без труднощів, змусило Катерину II провести адміністративні реформи. Замість двадцяти губерній, створених за Петра I, вона утворила п'ятдесят одну, надавши губернаторам широкі адміністративні, фінансові та судові повноваження, які досі були зосереджені в руках центральних колегій, запроваджених Петром Великим. Це привело до благотворної децентралізації, проте посади губернаторів продовжувала обіймати знать.

Французька революція вгамувала в Катерині II будь-який інтерес до нових суспільних та політичних ідей. Почалися переслідування всіх, хто пропагував «повалення устоїв». Потрапив до в'язниці М. Новиков, популяризатор у Росії франкмасонства, який вимагав більшої свободи для селян. О. Радищева, що пішов ще далі, змальовуючи яскравими барвами поневолення знаттю селян, було заслано в Сибір. Отже, Катерина II відмовилася наслідувати приклад свого союзника, Йосифа II, теж прихильника освіченого абсолютизму, який зробив сміливу спробу скасувати кріпацтво. Росія, на той час наймогутніша держава Центральної та Східної Європи, виявилася найвідданішим прибічником абсолютизму та найзапеклішим противником ідей, проповідуваних французькими революціонерами.


Павло І (1796-1801) здійснив певні зміни у Катерининських перетвореннях, що справляли враження поліпшення становища селян. Він зробив це радше всупереч діяльності матері, яку глибоко ненавидів. Насправді ж він навіть більшою мірою був сповнений рішучості вберегти російське самодержавство. З цієї причини він змінив установлений Петром I порядок престолонаслідування, запровадивши право первородства і закріпивши ранги й прибутки членів царської династії. Аби вберегти Росію від «підривних» ідей з Франції, Павло спорудив свого роду «залізну завісу», заборонивши будь-які зв'язки з Францією, зробивши для своїх підданих майже /481/ неможливими відвідини Західної Європи, запровадивши цензуру, заборонивши наслідування французької моди і запроторюючи всіх підозрілих у Сибір чи до в'язниці. Усе це спричинило лише заворушення й революційні настрої, жертвою яких він і став.

Олександр I (1801-1825) на початку свого царювання повернувся до ліберальнішої політики Катерини II і трохи підняв був «залізну завісу». У своїх намірах лібералізувати російську систему управління, молодий цар спинився, однак, на півшляху. Звістки про жахи, що супроводжували Французьку революцію, утримали царя від ґрунтовніших соціальних і політичних реформ, які пропонував його чудовий статс-секретар Михайло Сперанський. Ідея царського самодержавства надто вже міцно закарбувалася в російських умах. Небезпечним опонентом Сперанського виявився М. Карамзін, сучасний йому історик, який мав великий вплив на російське дворянство та інтелігенцію. Карамзін вважав самодержавство й абсолютизм єдино можливим режимом для Росії, чинив опір будь-яким помітним змінам в існуючому суспільному ладі імперії.

Невдовзі всю увагу царя поглинули наполеонівські війни, що загрожували руйнацією Російської імперії. Остаточна перемога над Наполеоном на російських та західних бойовиськах, увінчана переможним вступом російської армії до Парижа (1814 р.), видалася Олександру прямим втручанням Провидіння. Його концепція самодержавства стала виразно теократичною з відтінком містицизму. Олександр вважав, що Провидіння обрало його для відновлення в Європі старого ладу, порушеного Революцією та Наполеоном, Цар залучив ці ідеї у проголошення Священного Союзу, який, на його думку, мав вершити долю Європи за Божими законами та справедливістю. Наміри Олександра І були щирі, але насправді Священний Союз переможців над Наполеоном став основою абсолютистської політики великих держав, які нерідко використовували його для придушення всіх національних рухів, що намагались домогтися справедливої участі в урядуванні. Хитромудрий австрійський міністр Меттерніх особливо добре вмів використовувати Союз у своїх цілях.

Вплив Меттерніха відвернув царя від усіх думок про узгодження російського режиму із сучасними ідеями конституційного правління, які він плекав на Віденському конгресі. Тому останнє десятиліття царювання Олександра І стало добою реакції та деспотизму. Час, однак, показав, що запобігти поширенню в Росії ліберальних ідей було неможливо. Чимало росіян познайомилось з цими ліберальними ідеями під час походу до Західної Європи, й офіцери переможних військ, повертаючись додому, ширили в Росії знання про західні суспільні та політичні інституції. Це викликало бажання модернізації та лібералізації російського способу життя. У Санкт-Петербурзі та на Півдні виникли таємні товариства, що пропагували ідею конституційного правління. Коли по смерті Олександра І на якийсь час виникла непевність щодо престолонаслідування, члени таємного товариства в Санкт-Петербурзі на чолі з князем С.Трубецьким розпочали в армії відкриту агітацію й підготували повстання декабристів (1825 р.). /482/

Трагічний кінець першої російської революції на кілька десятиліть припинив соціальний і політичний розвиток Росії. Аби вберегти російське самодержавство від будь-яких подібних замахів, Микола І (1825-1855) запровадив жорстокий поліцейський режим і відмовився скасувати кріпацтво, обмежившись лише певними заходами, що поклали край деяким кричущим зловживанням. Чимало обурених інтелектуалів залишили Росію і продовжили агітацію проти царя за кордоном.


Щоб викликати крах політики Миколи I, треба було війни. Його виступ проти Туреччини під приводом захисту православних християн спровокував утручання Англії та Франції, що й спричинило так звану Кримську війну, апогеєм якої стала героїчна, але невдала оборона Севастополя (1854-1856). Ця війна виявила недоліки російської бюрократичної системи врядування, і новий цар, Олександр II (1855-1881), змушений був скасувати низку заходів свого попередника проти університетів, преси й письменництва. Найважливішою з його реформ стало скасування кріпацтва. Навіть революціонери-емігранти, такі як О. Герцен, вітали його, але врешті-решт царський указ 1861 року виявився компромісом на користь консервативних аристократів-землевласників, що позбавило ілюзій прибічників революційніших заходів. Найбільшою поступкою царя прихильникам конституційного устрою була реформа місцевого врядування (1864 р.). Створювалися земські збори, члени яких мали обиратись усіма верствами населення, і яким надавалося керівництво на місцях. Значно покращено було також систему судочинства та міського врядування (1870 р.).

Хоч цар не мав бажання робити подальші кроки й надати своєму народові змогу більшого впливу на уряд — політика царя стала навіть реакційною після замаху на його життя у 1866 р., — його реформи сприяли розквіту російської культури. Рівень освіти повсюдно піднявся на небувалу висоту, розвинулася наука, здобутки російської літератури сягнули вершини саме за царювання Олександра II, бо найвидатніші російські письменники — Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, М. Салтиков-Щедрін, І. Гончаров, М. Некрасов, Л. Толстой та ін., мали необхідну свободу, щоб створити свої безсмертні твори.

Реформи Олександра II були досить глибокими, проте вони не задовольнили радикальну частину російської інтелігенції. Під керівництвом О. Герцена, М. Бакуніна та інших емігрантів за кордоном виникли революційні рухи, що мали на меті здійснити в Росії радикальні соціальні реформи за допомогою народного повстання або повалення уряду. Вбивство царя (13 березня 1881 р.), здійснене фанатичними революціонерами, усупереч сподіванням радикалів не привело до повстання, яке мало б спричинити бажані реформи.


Наслідком цого вбивства став лише розгул реакції, якою характеризувалося царювання Олександра III (1881-1894) та перша половина правління останнього царя Миколи II (1894-1917). Гнітюча атмосфера Олександрового правління посилювалася ще й політикою примусової русифікації /483/ всіх народів імперії та репресіями проти євреїв і неправославних віровизнань. Для здійснення давно назрілих змін потрібно було ще однієї війни та поразки від Японії (1905 р.), яка викликала заворушення й загрозу явної революції. Запроваджена Миколою II конституція (1905 р.) все ще зберігала за царем важливі прерогативи, проте діяльність перших двох Дум ні до чого не привела. Політична атмосфера вирувала, збуджена агітацією марксистів на чолі з Леніним, і уряду, щоб здобути більшість голосів, довелося обмежити виборчі права міщан, робітників і селян. Це не віщувало нічого доброго. Народ був збуджений соціальною агітацією, і запізнілі реформи не могли вдовольнити радикальні елементи. Зрештою, справдилися пророчі слова найвизначнішого російського історика В. Ключевського, який так добре знав історію свого народу і потреби Росії. Дізнавшись у 1895 р. про заяву царя, що протягом свого царювання він має твердий намір дотримуватися всіх принципів самодержавства, Ключевський сумно прокоментував: «Згадаєте мої слова, на Миколі II династія Романових скінчиться. Якщо у царя і буде син, то він не царюватиме».

І знову ж таки, для здійснення цього треба було війни, а за нею — революції. Час показав, що ліпшими були революційні методи не М. Бакуніна, а П. Ткачова. Всупереч обстоюванню Бакуніним революції мас, яка приведе до бажаних радикальних змін в урядуванні, Ткачов пропонував починати з насильницького захоплення влади групами добірних революціонерів, а далі впливати на маси згори. Недосвідчений демократичний уряд, якому бракувало підтримки решти народу, не міг витримати удару, і царизм заступила диктатура пролетаріату. Вдало прикриваючись демократичними гаслами, новий режим зміг утвердитися за допомогою певних принципів, успадкованих від царського самодержавства. Це, зокрема: централізація влади, дієва й покірна бюрократія, пріоритет інтересів держави, безжальне застосування сили, нагляд таємної поліції та могутня, модернізована, добре споряджена армія. Благоговіння, з яким народ у царській Росії звик ставитися до верховного правителя, завдяки вмілому використанню пропаганди було перенесене на нових ватажків.


Самодержавні принципи, на яких трималося правління найбільшої, а протягом XVIII ст. ще й єдиної незалежної слов'янської держави, перешкодили Росії відіграти роль визволителя, якої чекала від неї решта слов'янських народів. Сумна доля Польщі жорсткіше поставила перед російською інтелігенцією слов'янське питання. Таємні товариства виношували плани щодо ролі поміж слов'ян нової Росії, яка мала постати в майбутньому. Північне, чи Петербурзьке, таємне товариство хотіло перетворити Росію на слов'янську федерацією. Полковник П. Пестель, провідник таємного Південного товариства, обстоював незалежність Польщі у союзі з Росією, остання ж, утім, повинна була мати єдину офіційну мову — російську. Інші мріяли про союз усіх слов'ян з Росією.

Міністр закордонних справ за Олександра І поляк Адам Чарториський у 1804 р. пропонував союз більшості слов'янських народів з Росією. /484/ Цей задум мав перешкодити планам Наполеона, у війську якого були тисячі польських втікачів, які сподівались відвоювати незалежність своїй батьківщині з Наполеоновою допомогою. Ці сподівання майже здійснилися, коли Наполеон, розгромивши три держави, що поділили Польщу, створив герцогство Варшавське, до складу якого ввійшли окуповані Пруссією землі, крім вільного міста Гданська. Герцогство отримало герцога із Саксонського дому й конституцію, а після Віденського миру в 1809 р. до нього приєднали Краківську провінцію (1809 р.). Сподівання схилити Олександра І на свій бік утримали Наполеона від подальших кроків, але його вторгнення в Росію в 1812 р. знову збудило в патріотів сподівання, що після розгрому Росії Польща воскресне. Героїзм польських військ у Наполеонівському поході, однак, не зміг відвернути катастрофу.

А проте, завдяки всім цим подіям, Віденський конгрес (1814-1815) мусив серйозно займатися і польським питанням. Олександр І вимагав приєднати всі польські землі до Росії, обіцяючи полякам велику частку автономії. Це було давньою мрією Рюриковичів, до здійснення якої прихильно ставилося тоді й чимало поляків на чолі з Чарториським. Хоч Пруссія й бажала обмінятися польською Познанською провінцією із Саксонією, Англія, Франція та Австрія відхилили цей план, побоюючись надто значної експансії Росії, і Олександру І довелося вдовольнитися приєднанням до своєї імперії герцогства Варшавського, тоді як Познань і Галичина лишилися Пруссії та Австрії.

Таке розв'язання не було настільки трагічним, як це здавалося деяким польським патріотам. Олександр І став царем цієї новоутвореної Конгресової Польщі, надавши їй ліберальну конституцію. Микола І навіть коронувався на царя Польського (1829 р.) і поважав польську конституцію. Але це не задовольнило радикальних патріотів, які мріяли про реставрацію старої Польщі з усіма землями, що належали їй до 1772 р. Французька та бельгійська революції 1830 р. стали поштовхом до Варшавського повстання, яке, однак, тривало недовго. У 1831 р. польське військо було розгромлене, конституція 1818 р. ліквідована, а царство Польське поділено на губернії, до яких ставилися так само, як до інших російських губерній.


Усю Європу з 1830 по 1848 рр. сповнила французька революційна атмосфера. Ідеї свободи, рівності й демократії, вивільнені французьким революційним рухом, знайшли гучний відгомін серед ненімецьких народів Габсбурзької імперії. Перші паростки чеського національного відродження з'явилися вже наприкінці правління Йосифа II. Принципи Просвітництва, які він поділяв сам і якими прикривав свій абсолютизм, поширювалися і серед чеської знаті та середніх класів, на яких впливала ще й пристрасна філософія Й. Гердера. Почалися виступи на захист чеської мови, у 1784 р. було засноване Королівське Чеське товариство наук, а Йосифів наступник, його брат Леопольд II (1790-1792), відкрив у понімеченому Празькому університеті кафедру чеської мови. Коронування Леопольда II короною св. Вацлава відродило історичну пам'ять. /485/ Ці скромні починання пережили реакційне правління Франца II (1792-1835) — від 1806 р. імператора лише Австрії, бо Священній Римській імперії германської нації завдав coup de grace [* Дослівно — удар з милості (фр.); смертельний удар, що уриває страждання. — Ред.] Наполеон — і режим Меттерніха, що продовжувався за правління Фердинанда І (1835-1848). Відродження прискорили праці п'ятьох великих чеських і словацьких науковців — Йозефа Добровського, засновника слов'янської філології, Йозефа Юнгмана, автора першої історії чеської літератури, Яна Коллара, поета загальнослов'янського значення, Павла Йозефа Шафарика, також словака, засновника слов'янської археології, та Франтішка Палацького, політичного лідера та першого визначного чеського історика.


Завдяки їхньому впливу чеська і словацька національна свідомість зростала, що й знайшло вияв у великому повстанні 1848 р., яке спричинилося до відставки Меттерніха й обіцянки конституції. Солідарність усіх слов'янських народів було проголошено на першому Слов'янському конгресі в Празі, де головував Палацький. Тут виклав свої панславістські ідеї російський революціонер-емігрант Бакунін, закликавши до загальної революції, що зруйнує Австрію, Пруссію та Росію, створить нову розстановку сил у Європі та федерацію всіх вільних і незалежних слов'янських народів. Палацький, у свою чергу, надавав перевагу федералізованій Австрії, відхиливши запрошення німецького Франкфуртського парламенту, і поставився прохолодно до ідеї царського керівництва слов'янством. Усі ці плани розвіялися. Чеський визвольний рух було розгромлено. Нову конституцію, прийняту австрійським парламентом у Кромержижі (Кремзірі) — куди він утік з революційного Відня, — яка передбачала децентралізовану, федеральну форму врядування, було скасовано, а повстання в Угорщині придушили російські війська, надіслані Миколою І на допомогу новому імператорові Францу-Йосифу (1848-1916). Таким чином, втручання царя допомогло австрійському уряду відкинути ідею федеративного устрою, який забезпечив би слов'янським народам Австрії політичні та національні свободи. Продовжувалася політика централізації та понімечення, угода ж 1867 р., за якої народи Угорщини залишалися під мадярським пануванням, а слов'яни австрійських володінь — під німецьким, на багато десятиліть заблокувала втілення слов'янських сподівань на самоврядування і фактично виявилася надгробком Австро-Угорської монархії.


Царська самодержавна політика також заважала розвитку українського й білоруського народів з їхніми мовами, заохочуючи використання в адміністративній та освітій сферах тільки російської мови. Лише протягом першої половини XIX ст. розпочалося відродження української та білоруської мов і літератур.

Хоч царське самодержавство все ще претендувало на зв'язок з теократією та на роль захисника православ'я, секуляризація, що пронизала /486/ російську політичну думку, не давала можливості царям застосовувати проголошувані принципи у практичній політиці. Коли православні греки розпочали свою боротьбу за національне визволення, Олександр І відмовився надати їм допомогу, посилаючись на принципи Священного Союзу, спрямованого проти будь-яких революційних рухів опору законній владі. Разом з Францією та Англією він обмежився дипломатичним втручанням, намагаючись примирити греків із султаном. Лише у 1827 р., коли всіляке дипломатичне втручання не дало жодних наслідків, а європейська громадська думка була вражена жорстокою турецькою розправою над повстанцями, Росія й інші дві держави застосували силу, і Олександр І змусив султана визнати незалежність Грецького королівства (1830 р.).

Перемога над Туреччиною відкрила Росії нові можливості для поширення свого впливу на православних румунів і балканських слов'ян. Румунські князівства Молдавія та Волощина, а також Сербське князівство здобули автономію і потрапили під російський протекторат. Російський протекторат над християнами у Туреччині надав царям можливість втручання, на зразок того, яким скористалася Катерина II у Польщі, але ревнощі решти учасників Священного Союзу призвели до Кримської війни. Поразка у війні через вороже ставлення невдячної Австрії позбавила Росію одноосібного протекторату над християнами у Туреччині та інших здобутих раніше переваг. Лише на Кавказі протекторат над православ'ям приніс тривкі плоди у вигляді приєднання Грузії після переможної війни з Персією (1813 р.). Це відкрило перед Росією шлях до завоювання Кавказу і видовищного просування протягом другої половини XIX ст. до кордонів Індії, Китаю та Японії.

Панславістська ідея не вмерла. Її плекали далі: у Росії — рух слов'янофілів, а серед решти слов'янських народів — сподівання, що Росія допоможе їм у боротьбі за здобуття більшої свободи. Росія не забула зрадницької позиції Австрії під час Кримської війни. Повстання у Боснії та Герцеговині (1875 р.) ще раз поставило перед європейською громадськістю питання про визволення православних слов'ян. Панславістський рух у Росії наростав і вилився у заснування Товариства благоденства слов'ян (1857 р.) та Слов'янський з'їзд у Москві (1867 р.). Проголошення права втручання на користь православних слов'ян привели до припливу великої кількості російських добровольців до болгарської та сербської армій, хоч уряд не наважувався перебрати ініціативу. Лише у 1877 р., під тиском громадської думки, Олександр II наказав своєму війську вторгнутися в Туреччину. Аби запобігти небажаному втручанню Австрії, як у 1856 р., Олександр II мусив піти на поступки, що значно обмежили російський вплив на Балканах і гарантували Австрії частку у військовій здобичі — остаточну окупацію Боснії та Герцеговини. Відтоді суперництво Росії та Австрії на Балканах продовжувало зростати й отруювало політичну атмосферу в Європі. Воно не дало Росії змоги під час визвольних балканських воєн (1912 р.) відіграти провідну роль серед місцевих народів і було однією з головних причин, які призвели до Першої світової війни у 1914 р. /487/

Таким чином, царська Росія не змогла вповні скористатися з панславістської ідеї. Іронія історії полягає в тому, що режим, який прийшов на зміну царському самодержавству, успадкував від царської Росії навіть цю ідею, і спромігся не лише здійснити мрію Рюриковичів, приєднавши у 1939 і 1945 рр., до Москви всі «руські вотчини», а й скористатися з панславістських настроїв для поширення свого панування на всі слов'янські землі в ім'я нового «правовір'я».








Примітки


 1 Сучасній російській історіографії все ще бракує належної біографії Петра I. Поки що кращою працею про Петра та його царювання є «Курс Русской истории» В.Ключевського (Т. 4). Ця студія про Петра видана також окремо у німецькому та французькому перекладах. Менш вдале дослідження Платонова «Петр Великий» (Париж, 1927). М.М.Богословський зібрав матеріали про царювання Петра лише до 1700 р. (Богословський М.М. Петр І: материалы для биографии. — М., 1940-1948. — Т. 1-5). Про економічний розвиток протягом Петрового царювання див.: Заозерская Е.И. Мануфактура при Петре І. -М., 1947. Про англо-російські зв'язки див. працю: Никифоров Л.А. Русско-английские отношения при Петре І. — М., 1950. Повна російська бібліографія про Петра I міститься у дослідженні Б.Кафенгауза (Ист. журн. — 1944. — № 9) і в праці: Тихомиров M. H. Источниковедение истории СССР. — М., 1940. — Т. 1. — Гл. 16-20; див. також матеріали симпозіуму про Петра I (Петр Великий : Сб. ст. / Под ред. А.И.Андреева. — М., 1947) та дослідження Петрової ідеології і «правил», якими він начебто керувався у своєму врядуванні (Сшромятников Б.И. «Регулярное» государство Петра Великого и его идеология. — М., 1943.

 2 Найкраще турецько-російські зв'язки за часів Петра висвітлен в праці Б.Г.Самнера (Sumner B. Peter tne Great and the Ottoman Empire. — Oxford, 1949), де подано повну бібліографію джерел і досліджень.

 3 Новий титул «Імператор всея Русі» першою визнала Голландія. Швеція погодилася з ним у 1723 р., Туреччина — у 1733 р., Англія й Австрія — у 1742 р., Франція й Іспанія — у 1745 р., а Польща — лише у 1764 р.

 4 Див. останнє російське дослідження про політичні та історичні ідеї Крижанича: Дацюк Б. Д. Зазнач. праця. — С. 523.

 5 Про рукописну традицію цього та інших перекладів див.: Lappo-Danilevskij A. L'idée de l'état et son évolution en Russie depuis les troubles du XVIIe sičéle jusqu'aux reformes du XVIIIe // Essays in Legal History / Ed. by P.Vinogradoff. — Oxford, 1913.- P. 356-383.

 6 На Петрові політичні погляди та реформи вплинули і меморандуми, надіслані йому Г. В. Лейбніцем (1646-1715), відомим німецьким філософом. Принцип корисності в державних реформ підкреслюється у вступі до його військового статуту 1716 р. і в законі 1721 р., яким запроваджувався Головний магістрат. Петро пояснює своє розуміння «поліцейської» держави, витлумачуючи слово «поліція» у набагато ширшому розумінні. Його концепція досить близька до концепції «Polizeistaat» (поліцейської держави (нім.). — Ред.), розробленої в Пруссії Фрідріхом Вільгельмом.

 7 Утім, чимало сучасників підтримували Петра, даючи йому корисні поради стосовно реформ, зокрема Ф. Салтиков, А. Курбатов, А. Несторов та ін. Про про/488/екти реформ деяких Петрових сучасників див.: Павлов И. Проекти реформ в записках современников Петра Великого. — СПб., 1897.

 8 У своїх рекомендаціях щодо синодальної системи Ф. Прокопович наголошував, що ця система робить неможливою будь-яку відкриту опозицію державі. Очевидно, він мав на увазі приклад Никона.

 9 Трактат Ф. Прокоповича «Правда волі монаршої» було видано у Москві 1722 р. Через два роки в Берліні вийшло німецьке видання. Найкраще проаналізовано цю працю із зазначенням використаних Феофаном західних джерел у дослідженні: Гурвич Г. «Правда воли монаршей» и ее западно-европейские источники. — Юрьев, 1915.

 10 Найкраща студія про утворення Святійшого Синоду: Верховский П. В. Учреждение духовной коллегии и духовный регламент. — Варшава, 1916. У вступі автор критично розглядає доробок російських істориків 1724-1916 рр. щодо Петровських реформ. У другому томі вміщено деякі твори Ф. Прокоповича та ряд документів. Найкращим західним дослідженням є праця Р.Штупперіха Штупперіха (Stupperich R. Feofan Prokopovič in Rom // ZOG. — 1931. — Bd. 5. — S. 335; Stupperich R. Feofan Prokopovičs theologische Bestrebungen // Kyrios. — 1936. — Bd. 1. — S. 350-362); див. також праці Р.Віттрама (Wittram R. Peters des Grossen Verhältnis zur Religion und den Kirchen // HZ. — 1952. — Bd. 173. — S. 271.

 11 Р.Штупперіх у своїй праці (Stupperich R. Feofan Prokopovičs... — S. 350-362) дуже добре показав, що, всупереч певним звинуваченням з боку російських богословів, Феофан «ніколи не полишав лона своєї церкви, завжди жив у злагоді з церквою та обстоював її вчення». У цьому дослідженні можна знайти російську бібліографію богословських праць Ф.Прокоповича.

 12 Лист «Comme chef de l'Eglise grecque...» від 27 грудня 1773 p. див.: Documents of Catherine the Great: The Correspondence with Voltaire and the Instruction of 1797 / Ed. W.F.Reddaway. — Cambridge, 1931. — No 136. — P. 188.

 13 І. Смолич у своїй праці (Smolitsch I. Die Stellung des russischen Kaisers zur orthodoxen Kirche in Russland vom 18. bis zum 20. Jht. // FOG. — 1955. — Bd. 2 — S. 149) вбачає у словах Павла лише декларацію, що цар має належати до православної Церкви. Цар Павло був дуже побожним. Праця Смолича показує, що аж до 1917 р. становище царя стосовно Церкви і всередині неї так і не було виразно окреслене.

 14 За провал реформи найбільша відповідальність лежить на міністрі Побєдоносцеві.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.