Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





1.13. НАРАТИВНІ ТВОРИ XII-XVII СТ. ВИКОРИСТАНІ ЯК ДЖЕРЕЛА З ГЕНЕАЛОГІЇ КНЯЖИХ РОДИН


Окрім праці А.Кальнофойського, розглянутої у попередньому параграфі, існує маса різноманітної світської і духовної літератури, особливо за період XVI-XVII ст., у якій згадуються князівські імена або навіть цілі фрагменти князівських генеалогій. Однак окрім Густинського літопису, Хроніки М.Стрийковського та деяких інших пізніших польських хроністів (які згадувалися у параграфі 1.2), подібні пам'ятки для вивчення історії князівських родів залучалися спонтанно. Нехтувати такими джерелами не можна, незважаючи на те, що охопити весь цей масив також навряд чи можливо. Ми також змогли скористатися з дуже незначної кількості цієї літератури. У майбутньому сподіваємося надолужити цю прогалину. Тут можливі знахідки ще незнаних імен.

Головною пам'яткою, яка збереглася від літератури Київської Русі, залишається «Слово о полку Ігоревім» (625; 164; 165; 166; 88). Ми не торкаємося дискусії,започаткованої шанованим нами О.Зиміним, щодо фабрикації цього твору у XVIII ст., яка нині має досить прихильників, особливо серед російських дослідників. Ця пам'ятка містить багато князівських імен. Вона досить добре вивчена, хоча цей процес і триває (1207, див.: підтвердження гіпотези М.Карамзіна, що автор походив з Галича — с.28-31; 1537; 1079, с.39-42; 913, с.49-60; 548, с.428-439; 1366, с.3-17; 1003, с.132-160; 869, с.117-120; 870, с.104-109; 1353, с.573-639; 1355; 701, с.135-152; 924, с.104-109; 1559, с.77-93; 1430; 1431; 308, с.154-163 — версія про авторство Євфросинії Ярославни). У процесі вивчення «Слова» досліджено немало проблем, пов'язаних з генеалогією Рюриковичів. З цієї точки зору ми б виділили дослідження М.Грушевського (571, с.159-221, 244-258), Б.Яценка (1727, с.114-118; 1728, с.296-304; 1729, с.108-109; 1730, с.53-56; 1731, с.31-42; 1732, с.38-57) та інших (667; 1005).

Збереглася також незначна частина епосу цих часів (36; 72; 73). З його досліджень (1346; 1348; 1615, с. 14-22 та ін.) виділяються фундаментальні розвідки М.Грушевського (571, с. 124-158,242-243; 573, бібл. див.: 307-327).

Князь Андрій Михайлович Курбський (бл. 1528-1583 рр.), один з найближчих співробітників Івана Грозного, раннього періоду його діяльності, змушений був емігрувати у Велике князівство Литовське, де отримав у 1564 р. Ковельське князівство. У Волині кипуча енергія цього князя вилилася не стільки у політичну, скільки у літературну діяльність. Тут написані знамениті послання до Івана Грозного і «История о великом князе Московском», релігійні твори на підтримку православ'я, переклади Івана Дамаскіна, а також листування з К.Острозьким, Чорторийськими та іншими волинськими князями (81; 82; 83; 107; 720; 331; 370, с.65-85; 348, с.1-166; 1640, с.17-20; 1571, с.237-276; 559; 1427; 1738, р.78-92; 1523, с.315-317; 396, c. 115-136). Князь Курбський був прекрасним знавцем генеалогії Рюриковичів, тому практично всі його твори містять ті чи інші вказівки на родинні зв'язки.

Нам здається, що такі знання були обов'язковою частиною освіти в княжих родинах, причому частиною важливішою. І не тільки у сфері впливу Московської держави, де існувало місництво. І у Великому князівстві Литовському та короні князі прекрасно знали своїх предків і родичів. У 1442 р. могильовський князь Андрій Володимирович спеціально приїхав до Києво-Печерського монастиря вклонитися могилі батька Володимира Ольгердовича, дядька Скіргайла Ольгердовича та інших родичів, які були там поховані та склав у монастирі свій тестамент (22, т.1, с.46; 574, с.209-210). Шанування предків і пам'ять про їх достоїнства і звитяги залишалися частиною князівського менталітету протягом усього періоду, який ми вивчаємо.

До кола цих пам'яток ми залучаємо «Хроніку з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря (1655-1672 рр.) та ректора Києво-Могилянської колегії (170). Пам'ятка складається з трьох частин: «Кройніка о Русі» (починається від племінних князівств, доведена до кінця XIII ст. і обривається на повідомленнях Галицько-Волинського літопису), «Кройніка о початку і назвиску Литви» (починається з від легендарних литовських князів і закінчується смертю князя Костянтина Івановича Острозького, яка помилково датована 1533 р.), «Кройніка о земли Польской» (від легендарного Лєха до часів автора). Друга і третя частини містять також відомості про українські землі. Праця написана з використанням різних літописів. Містить також і оригінальні відомості, в т.ч. про різних князів (1114, с.37-51). Пам'ятка досліджена досить добре (1372; 389, с. ЮІ-104; 1113, с.129-136; 170, с.5-37).

До кола цих пам'яток належать перший друкований підручник з вітчизняної історії — «Синопсис» (160; 1459; 1070; 665; 1277), перша російська наукова праця з генеалогії "Родословная царей российских", автором якої був один з найосвідченіших для свого часу людей дипломат Посольського приказу М.Г.Мілеску-Спафарій (1636-1708 рр.).

Один із рукописних списків українського Хронографа ієромонаха Леонтія Боболинського († 1717 р.) містить у додатку, складений префектом Чернігівської семінарії Іваном Л евицьким «Реєстр князям чернігівським і іншим деяким похованим в Чернігові с показом часу їх поховання і місць, де поховані». Цей реєстр складений як на підставі вказівок самого Хронографа Боболинського, так і з урахуваням друкованих праць князя М.Щербатова, на що є вказівки у самому тексті (16, Ерм. N 320, л.1-3; 71, с.48; 344, с.87-88).

У XVIII ст. в Росії видано ряд книг з подібними родовідними матеріалами, які можна розглядати як джерела (1123, с.275-298; 1124, с.399-403; 1125, с.1-50, 99-158, 195-240, 291-323; 93; 77; 664; 951; 487; 488; 1186; 1449). До числа цих пам'яток ми відносимо дослідження Г.Міллера, самої імператриці Катерини II та її секретарів, Є.Кушелевої та ін.

Не менш важливими є книги польських та західноєвропейських авторів, у першу чергу "Notaty heraldyczne" Яна Замойського.

Берестейський шляхтич, учасник Хотинської війни Шимон Старовольський (1588-1656 рр.) написав 72 книги історичного змісту, в їх числі «Історію Сигізмунда І» (Краків, 1616), «Польщу» (Кельн, 1632) та «Полководців сарматів». Серед 133 біографій польських полководців біографії Володимира Святославича, Вітовта, Зигмунта Кейстутовича, Костянтина Івановича і Костянтина Костянтиновича Острозьких, Романа Острозького (незнаного з інших джерел окрім Острозького літописця), Михайла Глинського, Івана Борятинського, Романа Сангушка, Михайла і Дмитра Вишневеньких, Януша Збаразького, Романа Ружинського і Самійла Корецького (292).

Карінтійський шляхтич, який знав слов'янські мови, лицар і дипломат цісаря Максиміліана Сігізмунд Герберштейн (1486-1566 рр.) залишив цікаві «Записки про московітські справи» (50; 51). У них відбиті не тільки враження автора від двох поїздок до великого князя Василя Івановича (1517 р., 1526 р.), але й викладена історія на підставі літописів та інформації окремих вельмож, зокрема удільних князів. Деякі його розповіді і характеристики досить оригінальні. Наприклад, про путивльського князя Дмитра, сучасника Василя Шемячича. Не випадково заданими С.Герберштейна і Воротинське князівство виглядає так солідно, уступаючи хіба Сіверському князівству (1356, c. 101-104). З праць, присвячених дослідженню цього джерела, найбільш ґрунтовна належить Ю. Лимонову (1424; 1562; 981, c. 149-167).

Син франконського шляхтича і польки, вихованець Падуанського университету Рейнгольд Гейденштейн (1553-1620 рр.), секретар Стефана Баторія, гуманіст близький до кола канцлера Я.Замойського, написав історію Речі Посполитої кінця XVI ст., біографію канцлера та історію походів Баторію на Московську державу (48). Крім архівних документів, він використовував давні літописи (у «Записках про Московську війну» подана історія від Рюрика до Івана Грозного), критично підходив до джерел, не довіряючи простій компіляції з польських хроністів (982, c. 168-199).

Ми використали також коротку хроніку Польщі італійського ландскнехта з Верони Олександре Гваньїньї (Гвагнина) (1534-1614 рр.), учасника Лівонської війни, який черпав з праць М.Кромера та М.Стрийковського (239; 240; 241; 47; 8276 с. 108-115) та ще деякі книги інших авторів (29,184). Цілком зрозуміло, що все це надзвичайно мізерна частина літератури, у якій можна відшукати відомості про окремих князів або князівські родини. За межами дослідження залишилися і численні панегірики, частина яких містять навіть цілі генеалогії. Джерела цього типу ще здатні подарувати цікаві знахідки.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.