Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





1.15. ЖИТІЯ ТА ЛЕГЕНДИ.


За браком інформації у вирішенні різних проблем генеалогії князівських родин можуть допомогти і такі, на перший погляд ненадійні, джерела як житія, легенди, перекази і фальсифікати (підробки давніх документів).

Окремі князі були удостоєні церковної канонізації. Житія таких князів, подібно до житій інших святих, включалися у відповідні збірники та мінеї. Ці джерела були зібрані і досліджені М.Серебрянським (159), В.Ключевським (807) та М.Барсуковим (368). Більшість з них написані сучасниками або за свіжими переказами. Використання таких джерел (особливо першої частини, яка містить життєпис святого) у співставленні з іншими матеріалами цілком допустиме (1257).

Найбільш цікаві з огляду на подану інформацію житія тверських князів Михайла Ярославича (807, с.71-74, 170-171; 159, с.250-257; 944; 1213, с. 16-27), та Михайла Олександровича (807, с. 177-180; 1479, с. 179-282; 1172, с.724-751; 731, с.22-30), чернігівського князя Михайла Всеволодовича та його боярина Федора (807, с. 128,146-147; 159,с.49-86,108-141; 161, с. 228-235; 1220. с. 58-61), ярославського князя Федора Ростиславича Чорного (807, с. 171 -174; 159, с.90-99,222-234), муромського князя Костянтина і його синів Михайла та Федора (807, с.286-288; 159, с. 100-107,237-247; 1131, c. l -130). Загадка останнього житія залишається відкритою. Святих канонізовано на соборі 1547 р., житіє складено у середині XVI ст. Події віднесені до 1223 р., але князі з такими іменами джерелам невідомі. Поштовхом до самої канонізації послужила знахідка у монастирі великої кам'яної плити з їх іменами (ця плита була показана Івану Грозному, який відвідав монастир у 1552 р. під час підготовки походу на Казань). Згідно житія князь Костянтин з дітьми прибув до Мурома з Києва. Тут він відзначився спорудженням храму Благовіщення і наверненням язичників. Це не так вже фантастично. Дуже мало відомо про Муромське князівство у XIII ст. Так само мало відомо про молодших Ольговичів, серед яких зустрічаються імена Костянтина, Михайла та Федора. З пом'яників Ольговичів відомий князь Костянтин Романович (714, с.287), який по віку міг померти у першій половині XIII ст. У нього могли бути сини Михайло та Федір. Цей князь міг залишитися без володінь (Ігоревичі тримали невелике Путивльське князівство) і емігрувати у Муром разом з дітьми... Сказане підтверджує наскільки важкою є реставрація персонального складу обох династій.

Крім княжих житій цікаву для нас інформацію містять і інші житія святих, які жили у XIV-XVI ст. (626).

Генеалогічні легенди збереглися переважно у гербівниках. Ми називаємо це традицією роду. Синтезувати елементи об'єктивної інформації можна і в цих легендах. Обгрунтування давності роду того чи іншого правителя було одним з істотних мотивів створення таких легенд. Автори легенд, однак, не просто виконували замовлення того чи іншого князя, але й використовували всі доступні джерела. Критичний аналіз легенд певною мірою дозволяє відокремити свідому фальсифікацію від вірогідної інформації. Звичайно, уникнути при цьому гіпотетичних міркувань, навряд, чи можливо. Частину історичних легенд, які не ввійшли до гербівників, зібрано й опубліковано В.Соколовою (1442).

Джерелом для вивчення князівських родин можуть служити і фальсифікати, куди ми відносимо свідомі підробки давніх документів. Більшість таких фальсифікатів творилося у XVI-XVII ст. і мали за мету обгрунтувати майнові або амбіційні претензії тих чи інших князівських родин. Позаяк існувало багато автечничних документів, які були у розпорядженні більшості князівських родин, а саме знання генеалогії та історії роду було частиною князівського менталітету, виготовлення фальсифікату вимагало високої кваліфікації. Такі спеціалісти були і серед вищих церковних достойників. У випадку виявлення фальсифікату їх чекало покарання, як архімандрита Московського Чудова монастиря за підробку (фальсифікат) грамоти князя Андрія Меншого у 1488 р. Довільні фантазії не мали жодних шансів. Тому при формуванні таких фальсифікатів використовували справжні документи, літописи або їх фрагменти, вставляючи тільки потрібні імена або назви чи підправляючи їх.

До найцікавіших фальсифікатів належить переважна більшість грамот князя Лева Даниловича, про які ми говорили вище. Сюди ми відносимо фальсифікат Іоакимового літопису (1466, с.50-53, 107-119; 1607), складеного у XVII ст. з використанням справжніх давніх літописів, в т.ч., мабуть, і літопису першого новгородського єпископа Якима Корсунянина, який використав епос та історичну традицію Славії. Це

джерело залишається важливим при дослідженні походження династії Рюриковичів і її можливих зв'язків з туземною династією Славії. На базі історичної традиції і фолькльору створено легендарну історію литовських князів до Гедиміна. У цьому фальсифікаті XVI ст. дуже важко відшукати раціональне зерно. Тому і наші спроби не можна вважати задовільними (500, c. 131 -137). Дослідження легендарної частини литовських літописів залишається проблематичним.

Прикладом іншої фальсифікації є «Сказання про князів володимирських» — політична програма московських князів, генеалогічні мотивації не тільки до претензій на спадщину по Київській Русі (через «перенесення столиці з Києва у Володимир на Клязьмі»), але й до європейської гегемонії (через «походження Рюрика від Августа» та «передачу царського вінця» Володимиру Мономаху візантійським імператором Костянтином ЕХ Мономахом (628; 629; 632, с.217-230; 535, с.204-216). Цей фальсифікат, який прийняли за основу провідні російські історики (окрім походження Рюрика від Августа), донині має своїх прихильникш. Починаючи з Феофана Прокоповича у цьому дусі почали формуватися родоводи московських князів (1133). Вичленення раціональної частини з фальсифікатів, сформованих у XV-XVI ст., залишається актуальним у генеалогічних дослідженнях.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.