Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія




Розділ другий. ІСТОРІОГРАФІЯ



2.1. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ.


У часи формування історичної науки на засадах джерельної критики і дослідницької методології Україна не мала своєї державності. Останнє не могло не відбитися на творчості українських істориків, які не тільки були змушені працювати в руслі російської чи австрійської науки, але й вибирати між імперськими центрами та провінцією, якою були їхні рідні землі. Це, почасти, зумовило і малу зацікавленість генеалогічними проблемами з боку українських істориків. Довший час вони користувалися дослідженнями в цій галузі російських колег. Практично до М.Грушевського з українських істориків тільки Д.Зубрицький звертався до названих проблем (717, c. 19-108).

Праці українських істориків, які почали з'являтися з другої половини XVIII ст. можна умовно розділити на три групи: праці, присвячені вирішенню певних проблем міжкнязівських відносин і окремим князям або родинам Рюриковичів та Гедиміновичів; праці, присвячені історії окремих земель та князівств і праці загального характеру, присвячені удільному періоду в цілому або генеалогії Рюриковичів чи Гедиміновичів.

Найбільше число праць входить до першої групи. Рівень їх та цінність далеко не однозначні. Але одні автори ввели в науковий обіг не знані раніше джерела, інші розв'язали якусь проблему або хоча б поставили питання про необхідність її розв'язання. На жаль значна частина з цих праць залишились унікальними і їх майже не зачепила наукова полеміка.

Піонером української наукової історіографії вважається М.М.Бантиш-Каменський (1737-1814 рр.), виходець з старшини Ніжинського полку, вихованець Ніжинської грецької школи та Києво-Могилянської академії, який також прослухав у Московському університеті курси з прикладних наук, історії та французької мови. Крім участі в архівних виданнях, які не втратили своєї цінності, та публікації «Слова о полку Ігоревім», цей дослідник залишив немало і своїх власних праць. З огляду на опубліковані в них документи для дослідження персонального складу і біографій князів зберігають значення публікація грамот князів різних земель з московського архіву (32) та чотирьохтомний «Огляд зовнішніх відносин Росії» за 1481-1802 рр., особливо перший том цієї праці, а також п'ятитомне дипломатичне листування між Росією і Польшею, яке опубліковано тільки частково (359; 360).

З праць його сина Д.М.Бантиш-Каменського (1788-1850 рр.) зберігають певну цінність хіба його 631 біографічний нарис, з яких більшість присвячена особам князівського достоїнства (358).

З праць першого ректора Київського університету М.О.Максимовича (1804-1860 рр.) ми би назвали тільки його спроби дослідження родини князів Острозьких та історії Волині (1059, с. 1-48; 1060; 1058).

Зберігає своє значення більшість з написаного згадуваним вище львівським істориком Денисом Зубрицьким (1777-1862 рр.). Перехід під впливом М.Погодіна в табір москвофілів відбився хіба що на активному розвінчуванні польської шовіністичної фальсифікації історії. Як дослідник Д.І.Зубрицький залишився, перш за все, вдумливим архівістом. Основні праці вченого, писані російською та польською мовами, заслуговують українського коментованого перевидання. Він першим поставив під сумнів автентичність грамот князя Льва Даниловича, дав критичний аналіз інших джерел, розглянув початки міста Львова, написав першу узагальнюючу працю з історії Галицько-Волинської держави (2131; 715; 2132; 716; 717; 718).

Основна заслуга О.М.Бодянського (1808-1877 рр.) полягає в тому, що будучи секретарем Московського товариства історії і древностей російських та редактором, заснованого ним часопису товариства «Читань», він опублікував багато джерел з української історії. Серед них для нашої теми найбільше значення мають , «Повість про те, що трапилося на Україні з того часу, як вона Литвою оволоділа» (86, 109), публікації Д.Зубрицького, досліджень А.Перлштейна з історії Волині (1260, с.137-142; 1261, с.30-45; 1262, с.33-48) та інші.

З творчої спадщини М. І. Костомарова (1817-1885 рр.) зберегли певну цінність біографії князів з «Російської історії в життєписах її головніших діячів» (книга перша), які багато разів перевидавалися (858; 859; 860; 861; 857).

Зберегли також своє значення праці церковного історика Філарета [Гумилевського], який одним з перших звернув увагу на сіверські пом'яники, в т.ч. на Любецький (1542; 1543; 1544). Певну цікавість викликає і перша розвідка про князів Вишневецьких О.Длугопольського (624).

Дуже важливими, на наш погляд, залишаються праці А.С.Петрушевича (1821-1913 рр.). Він опублікував грамоту Івана Берладника, грамоти Льва Даниловича, зібрав масу інших документів з монастирських, в їх числі фрагменти з Холмського пом'яника, з Уневського та Добромильського пом'яників, відомості про князів Острозьких і Рогатинських та інші рідкісні джерела (1267, с.81-195; 1268; 1269; 1270; 1271; 1272; 1273; 1274; 1275; 1276).

Перший професор української історії у Львівському університеті І.Шараневич (1829-1901 рр.) залишив узагальнюючу працю з історії Галицько-Волинської держави, яка довший час залишалася найкращою працею на цю тему. Він одним з перших критично проаналізував Галицько-Волинський літопис, топонімічні матеріали, залучив ряд західних джерел і пов'язав свої висновки з результатами власних археологічних розкопок в Галичі та Львові (1610; 1611; 1612; 1613; 1614).

З праць львівського дослідника, москвофіла за поглядами, В.М.Площанського (1834-1902 рр.) ми використали дослідження з історії Бузького князівства (1290). Воно написане в основному на базі праць А.Шнайдера.

Найвидатніший з українських істориків XIX ст. В.Б.Антонович (1834-1908 рр.) приділяв особливу увагу історії українських земель у складі Литовської держави (див.: 1498). Правда, в цілому негативна оцінка правлячого класу, процесів феодалізації, які на думку вченого були штучно перенесені на український грунт пришлими литовськими елементами, не могла не вплинути на результати досліджень. Погляди В.Антоновича значною мірою відбилися на творчісті його учнів та послідовників, в т.ч М.Грушевського і всієї державницької школи. Теорія «плебейської нації», тобто погляд на українців як на трудовий, переважно селянський, нарід привів до думки, що, починаючи з падіння Галицько-Волинської держави, українські землі ввійшли до складу чужих держав, а їх вищі верстви, не маючи ніякого впливу на політику цих держав, поступово злилися з чужинським панівним класом і, відповідно, не мали ніякого впливу на національне життя народу. А звідси відсутність великого зацікавленя до історії уділів та окремих князів у XIV ст. і в подальші часи.

З інших українських істориків цього періоду ми б відзначили глибокі і сумлінні дослідження М.Дашкевича, особливо його історію Великого Князівства Литовського, в якій автор зібрав багатий матеріал і запропонував оригінальні версії вирішення окремих проблем, хоча і не завжди обгрунтовані (599; 600, с.69-139; 601, с.155-186; 602; 603; 604; 605).

У цей період з'являються цікаві дослідження П.Голубовського з історії Сіверської і Смоленської земель (532; 534), Д.Багалія-з історії Сіверської землі (353), Н.Молчановського-з історії Подільської землі (1137), А. Андріяшева — з історії Волині, Київської та Переяславської земель (333; 334; 335; 336), П.Іванова — з історії Волині (722), В.Даниловича — з історії Полоцького князівства (592), В.Ляскоронського - з історії Переяславської і Київської земель (1040; 1041; 1042), С.Рудницького — з історії руських земель у XV ст., які опинилися у складі Польського королівства (1386), правнича розвідка М.Максимейка про сейми у Великому князівстві Литовському до Люблінської унії (1057), біографія Зигмунта Кейстутовича, написана Б.Барвінським (364), ґрунтовна праця П. Клепацького з історії Київської землі (804). Усі перелічені праці зберігають свою актуальність і сьогодні. Правда, вони не позбавлені помилок та недостатньо обгрунтованих гіпотез. Наприклад, генеалогічна таблиця В.Даниловича збудована на основі гіпотез і дуже хитких міркувань. Щоправда, вирішити заплутані питання полоцької генеалогії не вдалося у пізніших дослідженнях М.Баумгартена і Л.Алексеєва. Окремі загадки полоцької генеалогії, можливо так і назавжди залишаться дискусійними.

До українських істориків ми відносимо також москвофіла І.П.Філевича (1856-1913 рр.), який походив з галицької свяшеницької родини і досліджував історію українських земель. З його робіт найбільш цікава магістерська дисертація, присвячена боротьбі Польщі і Литви за Галицько-Волинську спадщину (1545).

Хоча М.С.Грушевський спеціально питаннями генеалогії не займався, а таблиці, складені для фундаментальної «Історії України-Руси», мають довідковий характер і охоплюють лише найважливіших осіб, поки що жоден історик настільки докладно не займався вивченням історії удільних князівств на українських землях (найбільш повну бібліографію М.Грушевського і про нього див.: 2113). Прихильність до теоретичних побудов свого вчителя В. Антоновича привело до того, що його зацікавленість князівськими родинами та самими князями, які жили у XV-XVI ст. була значно меншою.

Ці погляди відбилися і на дослідженнях майже всіх видних істориків класичної національної чи державницької школи. Але саме ця школа і залишила найбільше ґрунтовних досліджень з середньовічної історії України, які не втратили своєї цінності — І. Крип'якевич (906; 907; 908; 909; 911; бібліографію праць див.: 798), М. Кордуба (845; 846; 847), О.Терлецький (1473; 1474; 1475), С.Томашівський (1574; 1575), Д.Дорошенко (645), М.Славінський (1429), Н.Полонської-Василенко (1301; 1302; 1303; 1304; 1305; 1306; 1307; 1308; 1309), М.Андрусяк (337; 338; 339; 340) таін. (430; 862; 863; 864; 865; 1577; 552; 553; 554; 671; 672; 673; 674; 675; 1203; 1204).

Генеалогічні проблеми зацікавили і відомого історика Д.Олянчина (1891-1970 рр.). Як свідчить Н.Полонська-Василенко, у 1946 р. на конференції У ВАН в Аугсбурзі він оприлюднив свою версію про походження Марії-Добронеги, вважаючий'дочкою Бориса Володимировича (1307, с.87). Історик також встановив, що у 1075 р. ІзяславЯрославич їздив не у Майнц до Генріха IV, а у Прагу до Братислава II (1937, с.321-347). Він обґрунтовував родинні зв'язки Братислава II, Гертруди та Ізяслава Ярославича.

Національно-патріотичні захоплення приводили часом і до появи досліджень з некритичним підходом до джерел та фантастичними висновками, на зразок оцінки В.Мацяком сили війська князів Андріята Лева Юрійовичів у 250 тис. воїнів (1080; 1081).

Проблемами генеалогії займалися в Українському інституті Родознавства (Мюнхен), де видавався часопис «Рід та знамено», та у Північній Америці, де функціонує Українське Геральдичне і Генеалогічне Товариства (УГГТ), друкованим органом якого були «Записки УГГТ». У цих виданях друкувалися праці В.Сенютовича-Бережного, О.Оглоблина, Р. Климкевича та ін. На жаль, у цих виданнях панував той же дух «демократизму українського народу», тому генеалогічні студії обмежувалися переважно генеалогією козацько-старшинських, міщанських і робітничих станів, що навіть вважалося головним завданням цієї дисципліни (1203, с.321-347). Крім того зустрічаються і поверхові праці, автори яких слабо знайомі з літературою піднятих питань (1416; 1417). Окремі цікаві розвідки публікувалися у «Записках чину Василя Великого» в Римі (460, с.95-104; 489, с.105-118; 773, с.119-125; 1578, с.126-136; 1454, с.137-152; 1847, с.165-189; 1166, с.319-324; 1167, с.489-491).

У радянський період «князівська» тематика не була популярного взагалі. Ще у гіршому становищі знаходилися українські історики, для яких дослідження державницьких проблем потрібно було старанно маскувати. Після згортання діяльності НТШ у Львові дослідження з української генеалогії були практично припинені. Тому і доробок українських істориків у цій царині далеко не такий, яким він міг бути (1388, с.89-99).

З українських істориків, які працювали між двома світовими війнами, ми би відзначили В.Пархоменка (1226; 1227; 1228; 1229; 1230; 1231; 1232; 1233; 1234; 1235; 1236; 1237; 1238; 1239; 1240). При всій полемічності щодо окремих висновків, його праці зберегли своє значення. Але і цей дослідник розпочав свою наукову діяльність до жовтневого перевороту і в число радянських істориків його можна зарахувати хіба що умовно.

Фактично тільки хрущовська відлига сприяла появі досліджень в Україні з періоду княжої доби. Ці дослідження виконані на високому науковому рівні, а окремі, обов'язкові в цей період, ідеологічні штампи і реверанси, не зменшують їх цінності.

Хоча основні наукові зацікавлення Я. Д. Ісаєвича лежать у площині історії культури, цілий ряд поважних розвідок і статей цього вченого присвячені найрізноманітнішим проблемам княжої доби, зокрема Галицько-Волинському князівству і західним кордонам Київської Русі (736, c. 189-197; 737, с.84-87; 738, с.71-74; 739, с.77-78; 740, с.78-84; 741, с.81-91; 742, с.135-138; 743, с. 83-100; 744, с.71-83; 745, с.107-124; 746, с.92-107; 747, с.156-170; 748, с.144-166; 749, с.62-63; 750, с.123-127; 751, с.71-77; 752, с.256-280; 753, — с.15-20; 754, с.3; 755; 756, с.31-48; 757, с.95-112; 758, с.71-84; 759).

У радянську добу з українських істориків найбільш грунтовно проблемами історії Київської Русі, зокрема історії Галицько-Волинського князівства, діяльності Данила Романовича, займався M. Котляр (869, с.117-120; 870, с.104-109; 871; 875; 876; 877; 878, с.64-70; 879, с.43-48; 880, с.147-153; 881; 882, с.75-78; 883, с.58-61; 884, с. 136-140; 885, с.70-77; 886, с.68-73, 46-54, 27-33, 39-46; 887; 888; 889, с.11-13; 890, с.15-19; 891; 1884, р.319-326; 892, с.82-87; 893; 894, с.67-73). Зараз цей дослідник працює над проблемами дипломатії цієї доби, окремі попередні результати цих досліджень були оприлюднені на наукових конференціях. Чекає на видання (підготований разом з В.Франчук) коментований текст Галицько-Волинського літопису. Погоджуючися з багатьма висновками та здогадками цього вченого, з окремих дискусійних проблем (зокрема болохівських князів, оцінки луцького князя Мстислава Німого, спадкового права) ми дотримуємося інших думок, цілком усвідомлюючи, що з огляду на стан джерельної бази наша аргументація не може бути остаточною.

Радянські історики також з відомих причин змушені були уникати дослідження з політичної історії Великого князівства Литовського. Чи не першим з українських істориків звернувся до цієї тематики Ф.Шабульдо (1604, с.79-88; 1605; 1606, с.27-31). Багато проблем були поставлені і вирішені вперше саме в його дослідженнях. Ми підтримуємо основні гіпотези і здогадки цього вченого. В окремих випадках між нами виникає полеміка, сліди якої знайшли своє відбиття і в цій монографії.

Цікаві дослідження П.Толочка з політичної історії Київської Русі, а також біографії окремих князів (1505, с.125-143; 1506.С.5-56; 1507; 1508; 1509; 1510; 1511). Ми повністю розділяємо висновки П.П.Толочка про існування Київської Русі як феодальної імперії до 1240 р. Однак окремі його здогадки, безперечно, залишаються дискусійними. Не погоджуємося ми перш за все з версією етнічної однорідності населення Київської Русі. Не можемо ми погодитися і з аргументацією вченого відносно західних меж Київської землі. Генеалогічна таблиця, наведена в монографії «Древня Русь», носить суто довідковий характер, перелічені лише князі, які згадуються у праці, причому вони розміщені не в порядку старшинства, а довільно.

Окремі генеалогічні проблеми династії Рюриковичів вирішені Л.Є.Махновцем (87). Його генеалогічна таблиця Рюриковичів охоплює період IX-XIII ст. і грунтується на літописних джерелах. Це найповніша зведена таблиця династії Рюриковичів домонгольського періоду. Хоча в ній є ряд суперечливих положень: не зрозуміло чому в число Рюриковичів потрапив Якун, чому дочка графа Куно фон Енгінген названа Аделею. Недостатньо обгрунтованою виглядає гіпотеза щодо шлюбу Святослава Всеславича з Софією з роду Іоанна II Комнена і т.д.

Важливими є дослідження H. Яковенко. На наш погляд, подіями в науковому житті української медієвістики стали фундаментальне дослідження, присвячене українській шляхті з кінця XIV до середини XVII ст., а також концептуальний нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. (1697; 1698; 1699; 1700; 1701; 1702). Перше дослідження має окремі розділи про князів, у яких не тільки вперше в українській історіографії поставлена проблема правлячої еліти та її менталітету, але й аргументовано перегляд ролі цієї еліти у розвитку українського суспільства. У цій праці наведені також генеалогічні таблиці князівських родин. Авторка спеціально не займалася дослідженням цих проблем. Таблиці повністю складені на підставі праць Ю.Вольфа з урахуванням гіпотез і уточнень А.Бонєцкого та Ю.Пузини. Тому майже всі князівські родини виявились Гедиміновичами і переважно Наримунтовичами. Вразливі сторони окремих гіпотез Ю.Пузини були виявлені достатньою мірою в ході дискусії, яка тривала у польській науці між двома світовими війнами. У найновійшій польській генеалогічній літературі їх піддано більш суттєвій критиці. Ми також не можемо погодитися з версіями про походження Острозьких від Наримунта-Гліба Гедиміновича, чи Сангушків — від Федора Ольгердовича. Не поділяємо ми і думки авторки щодо повної ліквідації удільних князівств в українських землях в кінці XIV ст. Усе це знайшло свій відбиток у відповідних місцях нашої монографії.

Для нашого дослідження важливе значення мають праці О.Толочка, присвячені феномену державності у Київській Русі, місця князів і княжої влади у тогочасному суспільстві (1500; 1501; 1502; 1503; 1504). Багато його оригінальних поглядів дозволили наблизитися до розуміння суспільства Київської Русі. Заслуговує уваги погляд на феодальну державу як на продукт домінуючого класу, яка тотожна цьому класу і організована на грунті безпосередньо персональних зв'язків, є по суті чистою ієрархією, в основі своїй не опосередковану поземельними стосунками (1503, с.5). Слушним є, на наш погляд, спостереження за особливостями васальних стосунків: розриваючи свій зв'язок із сюзереном, васал відривав тим самим і свою землю (1503, с.5-6). Обгрунтованими виглядають тези про сакральні чинники становлення князівської влади (1500), її ідеологію, розрив між реальним життям і змістом князівської влади та цією ідеологією (1502, с.77), застереження проти захоплення концепцією колективного сюзеренітету (1502, с.57-66) та багато інших поглядів. Погоджуючися з більшістю висновків цього дослідника, ми не можемо прийняти окремі його тези, зокрема стосовно ранніх уділів, які "виникають як би з нічого по мірі необхідності наділення нового члена роду, а після його смерті зникають без сліду" (1502, с.25). Для наступного періоду погляд на княжі волості, як комплекс земель, що надавався великим князем у кожному конкретному випадку в умовне держання бенефіційного типу черговому князю-васалу також здається нам хибним. Спираючись на дослідження інших істориків, аналізуючи систему розподілу, а пізніше успадкування удільних князівств, ми прийшли до висновку, що княжі уділи були сталими територіальними комплексами, які нерідко склалися ще в епоху племінних князівств. У ті періоди, коли ці уділи не мали окремих князів, ними керували посадники, а пізніше старости князів, в склад володінь яких вони входили. Територіальні зміни цих комплексів були пов' язані виключно із розривами васальних відносин, що зумовило їх хаотичний характер. Більше того — ці уділи пізніше часто трансформувалися у повіти при створенні воєводств, зберігаючи без змін основну територію. Міжусобні війни ніколи не йшли за частину території такого уділу. Той чи інший претендент прагнув здобути уділ, а не частину його території. Ми не бачимо прикладів зайняття престолу того чи іншого князівства, яке би не можна було пояснити з точки зору права успадкування. Переміщення князів з престолу на престол, на нашу думку, не було хаотичним (504, с.48-51 ін.).

Важливе значення для нашого дослідження мають праці М. Крикуна з історичної географії, присвячені кордонам воєводств на Правобережній Україні з XV ст., та дослідження номенклатури земських урядів (902, с.24-32; 903; 904, с.65-122). Користувалися ми також і його коментарями до «Барського староства» М.Грушевського (905, с.474-576).

З українських істориків ми також використали окремі праці перш за все М. Брайчевського (433; 434; 435; 436; 437, с.135-140; 438, с.147-166; 439, с.31-34), Я. Дашкевича (606, с.9-24; 607, с.57-66; 608, s.8-11; 609; 610; 611, с.7-13; 612, с. 167-184), О. Купчинського (931, с.129-149; 932, с.44-108), М. Кучери (934, с. 118-143), О. Головка (528; 529, с.27-37), В.Рички (1364; 1365, с.20-23), М. Корінного (852), О.Русиної (1389, с.194-203; 1390, с.182-188; 1391), В.Ульяновського (1529, с.112-121; 1530, с.24-31),Г.Івакіна (719, с.237-242) та інших (1052, с.9-14; 825, с.20-24; 826, с.59-66; 586, с.95-97; 587, с.24-27; 1068, с.73-78; 810, с.9-13; 811, с.15-16; 812, с.205-215).





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.