Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





2.3. ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ


Зрозуміло,що польська історична наука надавала і надає великого значення дослідженням з історії Великого князівства Литовського, родини Гедиміновичів, від яких походить королівська династія Ягеллонів, а також польсько-литовські та польсько-руські взаємини. Сюди ми відносимо і дослідження давніх литовських істориків, які писали польською мовою.

При всіх відмінностях ці дослідження об'єднує однаковий погляд на такі неоднозначні проблеми як характер Великого князівства Литовського і Польсько-Литовської держави. Велике князівство розглядається як єдина централізована держава, а включення до її складу окремих білоруських і українських князівств — як результат завоювання що, звісно, було не зовсім так. Подібно розглядається і Польсько-Литовська держава після Кревської унії. Цей погляд можна прослідкувати від досліджень Т.Нарбута (1931), Я.Ярошевича (1865), Й.Лелевеля (1903), які були лише популяризацією героїки минулого, аж до окремих сучасних праць.

Справжні генеалогічні дослідження роду Гедиміновичів були започатковгші працями К.Стадніцкого (2047; 2048; 2049; 2050; 2051; 2052; 2053). Недоліком цього автора була повна довіра до всіх доступних йому джерел.

На дуже високому рівні виконані дослідження польського генеалога Ю.Вольфа (2109; 2110; 2111; 2112), який працював у Петербурзі. Він першим здійснив критичний аналіз родовідних легенд, відділяючи справжні княжі роди від родів, які пізніше до них приписалися. Це було нелегко. Частина Рюриковичів і Гедиміновичів втратили княжі титули, частина шляхетських сімей зуміла вписати свої родоводи в ту чи іншу княжу родину, чий герб вона носила. Для ряду родів існували різні родовідні легенди. Так, Одинцевичі виводили свій рід «з Немец» або пов'язували його з Рюриковичами. Ю.Вольф одним з перших став користуватися матеріалами Литовської метрики, критично порівнював різні актові джерела. Йому вдалося довести кілька постулатів, які стали визначальними у визнанні княжого титулу за певною родиною, чиє походження було сумнівним. Він встановив фальсифікацію княжого походження більше ніж у 250 родин литовської, білоруської і української шляхти. Ю.Вольф також виправив багато помилок К.Стадніцкого та інших дослідників. Праці Ю.Вольфа залишаються найважливішими дослідженнями з генеалогії Гедиміновичів і західних гілок Рюриковичів. Але вони охоплюють в основному лише період XIV-XV ст. і теж не позбавлені дрібних помилок. На окремі з них вказували А.Бонєцкий (1765) та інші. У відповідних місцях цієї монографії ми теж звертаємо увагу не неможливість погодитися з певними висновками або здогадками Ю.Вольфа.

З генеалогії династії П'ястів найзначніша праця належить О.Бальзеру (1739). Його незначні помилки виправлені В.Двожачеком (1802; 1803). У В.Двожачекатакож подані родоводи сілезьких П'ястів, які були відсутні у О.Бальзера. Треба зауважити, що генеалогічні таблиці В. Двожачека, присвячені Рюриковичам і Гедиміновичам, компілятивні і менш повні ніж таблиці інших династій. Окрема велика праця недавно померлого К.Ясіньского, присвячена сілезьким П'ястам. Хоча вона місцями грішить багатьма довільними або непевними припущенями, зокрема стосовно часу народження князів та їх шлюбів, це фундаментальне дослідження. Дискусійні висновки автора стосуються, на жаль, перш за все глоговських та опольських гілок, які для нас представляють найбільшу цікавість. Дослідження цього автора з початків династії П'ястів і, особливо, з історії політичних взаємин у Східній Європі на початку XIV ст., видаються більш надійними (1866; 1867; 1868; 1869; 1870). Генеалогія поморських династій, з якими також були пов'язані Рюриковичі, розроблена Е.Римарем (2014).

Певний час польські історики, які займалися дослідженням з проблем генеалогії та історії князівств, гуртувалися навколо Львівського геральдичного товариства, яке з кінця XIX ст. діяло до 1939 р. Майже тридцять років тривала дискусія щодо походження Корибутовичів, яку так і не можна вважати закінченою. Особливо активну участь у ній взяли Ю.Пузина (1986; 1987; 1988; 1989), З.Радзіміньский (2004; 2005; 2006), В.Семкович (2022; 2023), А.Прохазка (1974; 1975; 1976), Ю.Якубовский (1862). Не менш бурхливо дискутувалося в цей період навколо боротьби за Галицьку спадщину у середині XIV ст., походження родини князів Острозьких та інших князівських родів. Дискусія ця переросла у справжню «генеалогічну війну» (крім вище названих у полеміці взяли участь О.Галецький (1835; 1836; 1837; 1838; 1839; 1840), Ю.Домбровский (1792), С.Закшевский (2123), К.Ходиніцкий (1776), Г.Пашкевич (1943; 1944; 1945; 1946; 1947; 1948), С.Зайончковский (2118; 2119; 2120; 2121), Я.Малешевский (1922), М.Гумовский (1830), С.Краковский (1888) та ін.), яка стала однією з головних подій у польській науці міжвоєнного періоду, протікала з запальністю, без огляду на авторитети, але в цілому на солідному науковому рівні.

І тут одним з найактивніших був Ю.Пузина (1190; 1191; 1192; 1193; 1994; 1995; 1996; 1997; 1998), гіпотези якого дуже часто спиралися лише на загальні міркування автора, якому хотілося будь-якою ціною зробити Гедиміновичами буквально всіх українських князів, підтримуючи цим самим тезу про завоювання литовцями українських земель. На помилки Ю.Пузини звертали увагу його опоненти, але талант белетриста, вміння з легкістю опустити одні факти і наголосити на інших, при браку джерел взагалі, привели до того, що немало пропозицій цього дослідника стали загальноприйнятими. Сильною стороною Ю.Пузини було намагання залучити до вирішення проблеми якомога більше джерел з інших дисциплін: геральдики, нумізматики, сфрагістики і т.д. Але, не маючи твердої атрибутації тої чи іншої пам'ятки, він брав власні гіпотези за постулати і на їх основі доводив інші власні ж здогадки. В окремих місцях він, навіть, не робив і цього. Так, погоджуючись з тим, що соратник Любарта-Дмитра Гедиміновича по боротьбі з Казиміром III, князь Данило отримав Холмське князівство, Ю.Пузина тут же написав, що це князівство було йому надано польським королем. Але в угоді 1366 р. князь Данило виступає як васал Любарта-Дмитра. Єдине джерело — хроніст Ян з Чарнкова повідомляє, що тоді Холмське князівство було надане белзькому князю Юрію Наримунтовичу, який став польським васалом. Але вже у 1370 р. і цей князь був знову васалом Любарта. Холмське князівство було зайняте польськими військами остаточно тільки у 1387 р., а смерть князя Данила сам історик (правда, без будь-яких доказів) датував 1376 р. (1994, s.254) Якщо виходити не із здогадок, а з джерел, то Холмське князівство Данило міг отримати тільки від Любарта і міг його втратити у 1366 р. на користь Юрія Наримунтовича, який перейшов на польську сторону. Чи повернув Любарт Холмське князівство князю Данилу, після того як ця територія була повернена в склад його держави, і чи був тоді сам князь Данило живим на підставі джерел встановити не можна. Його син Юрій міг повернути собі батьківщину і у 1370 р. Принаймні у 1376 р. Юрій Данилович тримав Холмське князівство. Такі помилки часто трапляються не лише у Ю.Пузини, але й у інших учасників дискусії. Часом патріотичні емоції беруть верх над науковою аргументацією навіть у таких істориків як А.Прохазка (1967; 1970; 1972; 1973; 1977).

З тієї когорти, на наш погляд, найбільш строгим науковцем був З.Л.Радзіміньский (1999; 2000; 2001; 2002; 2003), не зважаючи на помилковість окремих його висновків, зокрема щодо походження князів Сангушків. Вивчення і суперечки навколо цього питання, в яких поруч з З.Л.Радзіміньским активну участь брали Б.Горчак (1817), Д.Козицький (1887) та Б.Вільчинский (2101), були також частиною «генеалогічної війни».

Сильно відрізняється на цьому фоні і ґрунтовна праця Г. Ловмяньского, яка охоплює всі аспекти ранньої історії Литви. Йому ж належать розробки ранньої історії династії Рюриковичів (1910; 1911; 1912; 1913; 1914; 1915; 1916; 1917; 1918; 1014; 1015).

З пізнійших досліджень польських істориків ми би виділили праці С.Кучинского з історії чернігівсько-сіверської землі в литовський період та його дослідження печаток мазовецьких князів за 1197-1526 рр. (1893; 1894; 1895; 1896; 1897; 1898), ґрунтовні праці Б.Влодарского щодо взаємин П'ястів з Рюриковичами (2103; 2104; 2105; 2106; 2107) та синтетичні дослідження Ю.Бардаха (1741; 1742; 1743; 1744; 1745; 1746).

Ґрунтовністю та глибокою ерудицією відзначаються праці з різних проблем генеалогії Гедиміновичів і П'ястів Т.Василевского (2093; 2094; 2095; 2096; 2097), Я.Беняка (1757; 1758; 1759) та Я.Тенговського (2066; 2067; 2068; 2069; 2070; 2071; 2072; 2073; 2074; 2075; 2076; 2077; 2078). На жаль Т.Василевський і, більшою мірою Я.Тенговський, захоплюються гіпотетичними побудовами і тяжіють до перегляду усталених думок, навіть коли неможливо віднайти якісь нові аргументи. Тому ми змушені були нерідко вступати у полеміку з обома дослідниками на сторінках цієї монографії.

З молодшої генерації найцікавішим нам здається Д.Домбровський (1782; 1783; 1784). Загалом сучасну польську історіографію відзначає дедалі помітніший відхід від тенденційності, толерантність, бажання розібратися у суті складних проблем, залучення нових джерел, переважно західних, і модерних методик досліджень.

В роботі над монографією нами також були використані окремі праці Ф.Сярчинского (2027; 2028), Е.Малечиньскої (1921), С.Кентшиньского (1882), З.Вдовішевського (2098), Б.Зентари (2126; 2127; 2128), С.Руссоцкого (2013), К.Пакульского (1940), П.Войцеховского (2108), Г.Грали (1822; 1823; 1824), Ю.Банчкевича (1740), Я.Вирозумского (2114; 2115; 2116), В.Фалковского (1807), Е.Янковскої (1864), М.Пальчевского (1941), А.Свєжавского (2060; 2061), К.Крупи (1892), Ю.Горвата (1850; 1851), С.Сроки (2039; 2040; 2041; 2042; 2043; 2044; 2045; 2046), Я.Грабовского (1819; 1820), Я.Нікодема (1932), К.Петкевича (1956), А.Фенчака (1808), Я.Поверского (1966), А.Шведа (2064), Н.Міка (1929) та ін.

Дискусійними залишаються проблеми князівської титулатури, на які загострив увагу А.Поппе (1963). Не вдаючись до цієї дискусії, ми в нашій праці титулували «великими князями» київських князів як сюзеренів Київської Русі, а також інших князів післямонгольського періоду, чий титул «великих» зафіксований джерелами. Зрештою формальна сторона титулатури далеко не завжди відбивала реальне її значення. Так сюзерени Польші — краківські князі, втративши королівський титул, не називалися «великими», тим не менше саме титул «князів краківських» ставив їх на перше місце серед інших П'ястів.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.