Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





2.4. ІНША ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ


Із зрозумілих причин інтерес до нашої теми проявляють дослідники з Білорусі і Литви, території яких колись входили в орбіту Великого князівства Литовського.

Крім праць білоруських істориків В.Чемярицького, М.Улащика, Н.Войтович, про які говорилося у першому розділі, ми би назвали в першу чергу дослідження М.Й.Кояловича (1828-1891 рр.) (бібл. праць див.: 1223, с.3-45), В.І.Ламанського (1833-1914 рр.) (бібл. праць див.: 646, с.10-21), М. В. Довнар-Запольського (1867-1934 рр.) (634; 635; 636; 638; 639; бібл. праць див.: 1608, с.71-74)таО.М.Лявданського (1893-1942 рр.) (бібл. праць див.: 1039), а з сучасних істориків — А.Ільїнського (733), П.Крапівіна (899), Я.Юхо (1687), А.Грицкевича (555; 556; 557), Г.Штихова (1637; 1638) та А.Нарбута (1170; 1171), особливо статтю останнього з методики генеалогічних досліджень. Зараз у Білорусі видаються генеалогічно-геральдичні часописи «Годнасьць» та «Наш радавод». Хоча там в основному публікуються дослідження присвячені родоводам білоруської шляхти і міщанства, все ж вийшло два випуски російською мовою «Генеалогії Білорусі» (1994, 1995 рр.) з таблицями Рюриковичів та Гедиміновичів та деякі інші розвідки (1362; 782; 539).Недавно видане дослідження Алеся Кравцевича (898А), присвячене початкам Великого Князівства Литовського (середина XIII — початок XIV ст.), переконує про високі потенційні можливості сучасної білоруської історичної науки.

З праць литовських істориків, які торкаються переважно Гедиміновичів і Великого князівства Литовського, крім згаданих у першому розділі праць Є.Баніоніса та ін., найцікавішими видаються праці І.Іонініаса (1852; 1853; 1854), М.Ючаса (1688; 1689), Р.Батури (371; 372), Й.Жмудзінаса (2135), Р.Волкайте-Кулікаускене (511), Е.Гудавічюса (1829), того ж передчасно згаслого світлої пам'яті Є.Баніоніса (357) і, особливо, А.Нікжентаітіса (1933; 1934).

З доробку молдовської науки ми використали публікації молдовських слов'янських літописів, підготовані Ф.А.Грекулом (163), хронік Мирона Костіна (80; 228) та Дмитра Кантеміра (74).

З досліджень угорських істориків ми використали праці М.Вертнера з генеалогії Арпадовичів (2099; 2100), А.Поора (1964; 1965) та П.Енгла (1804) з проблем політичної історії першої половини XIV ст., Д. Дьерфі (1832) — з проблем політичної історії епохи Арпадовичів.

Старша німецька історіографія (Р.Крумбгольц, В.Еккерт, К.Крольман, К.Форстрейтер) переважно присвячена дослідженню стосунків литовських князів з хрестоносцями. З пізніших праць ми би назвали дослідження Б.Спулера стосунків Русі і Литви, особливо Вітовта Кейстутовича, з Золотою Ордою (2038) та генеалогічну розвідку Г. Деккер-Гауфа (1786).

З англомовних праць ми виділяємо цікаве дослідження О.Бакуса мотивів переходу удільних князів на московську службу (1737), працю цього ж автора про діяльність князя Андрія Курбського у Литві (1738) та розвідку Д.Феннела про початок удільного періоду (1539). Категоричний висновок останнього, який розглядав розвиток удільних князівств як кризу князівської влади та адміністративної структури, справедливо критикували інші дослідники (1582). Заслуговують на увагу також дослідження Д.Чамберса присвячене наступу монголів на Європу у 1220-1259 рр. (1772) та розвідка С.Ровелла з політичної історії Литви (2008).

З інших зарубіжних праць можна назвати «Генеалогію» П. Дюр'є (1798), дослідження Г.Рюсса з політичної історії Київської Русі (2012) та статтю В.Іванчака,С.Войку та Д.Зіффер, присвячену Чорторийським (1857).

Порівняльно-історичний метод, який успішно застосовувався вченими XIX-початку XX ст. для вивчення історії середніх віків (2026), залишається і зараз актуальним. Проблеми і методи генеалогічних досліджень викладені у працях Я. Ван Маанена (1920), О.Форста (1812), Е.Гейденрейха (1843), Я. Джакварта (1858) і названій вище праці В. Двожачека. Окремі методи та засади, термінологічні визначення почерпнуті нами із загальних праць, присвячених європейському середньовічному суспільству, зокрема Я.Буркгарда (452; 1770), Г. фон Аллеша (324), О. Бенеша (397), Й. Гейзінґа (1572), Ф. Кардіні (781; 1771), М. Осовскої (1211), Г. Дуби (1795), Ж. ЛеГоффа (970) та Ф. Арьєса (350),





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.