Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія




Розділ шостий. КНЯЗІВСЬКА ВЕРСТВА І СУСПІЛЬСТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (IX-XIII ст.)




6.1. КНЯЗІВСЬКА ВЕРСТВА. ДЕМОГРАФІЯ


Подібно до інших верств середньовічного суспільства князівська верства була окремим замкненим станом, який існував і розвивався за певними, тільки йому характерними, особливостями. Але, на відміну від інших верств цього суспільства, князівська верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем, тоді як доступ до інших верств, хоч і обмежений, давали особисті таланти і заслуги або інші обставини. Князь "... носій влади лише постільки, поскільки належить до роду, чиїм священним даром вона є. Влада, таким чином, неподільно і рівномірно розпредІляється між всіма представниками правлячої родини, а земля стає настільки ж неподільною сакральною належністю династії" (1502, с.23). Виходячи з таких засад, Рюриковичі вважали княжіння своїм священним правом і обов'язком, а єдність княжого роду ототожнювали з єдністю держави (1503, с. 11). За весь період історії Київської Русі був тільки один «боярський князь» — Володислав Кормильчич, який правив у Галицькій землі у 1212-1214 рр. Але це був настільки незвичний випадок, що редактор Галицько-Волинського літопису занотував: «...зробивши лихо племені своєму і дітям своїм задля княжіння, бо всі князі не зглянулись на дітей його через це.» (87, с.374). Тобто діти боярина, який спробував стати князем, випали з своєї верстви і стали ізгоями: ніхто не взяв їх на службу, а батьківські володіння були відібрані.

Князівська верства була правлячою верствою. Втративши право на успадкування князівства, князь випадав з правлячої верстви і ставав ізгоєм. Ізгої знаходилися за межами ієрархічної драбини середньовічного суспільства. Стати ізгоєм означало фактично випасти з своєї верстви, не перейшовши в іншу, тобто випасти з самого суспільства. За В.Ключевським ізгой — «людина, яка втратила права стану, в якому народилася і залишилася без певного становища у суспільстві, така людина поступала під захист церкви» (809, с. 168). Твердо можна говорити про чотири джерела ізгойства: Ізгоєм ставав князь, батько якого помер раніше за діда [такий князь не міг розраховувати на уділ, тобто втрачав основну ознаку князівської верстви — право на панування], купець-банкрут [який не міг вести більше купецькі справи, тобто також втрачав основну ознаку своєї верстви], син священика, який не осилив грамоти [а, отже, не міг стати священиком] і холоп, який сам викупився з холопства. Нам здається, що ізгоями ставали і вихідці з будь-яких інших верств цього строго структурованого суспільства, які втрачали ознаки своєї верстви і не могли перейти в будь-яку іншу. Слушним виглядає зауваження М.Свердлова, що «захист життя ізгоїв 40-гривенною вірою як вільних людей і князівських чиновників, а також вказівка на холопа, що викупився, поряд з неписьменним поповичем, купцем, «що заборгував» і князем, «що осиротів», свідчать про повну особисту свободу цих категорій ізгоїв, в тому числі і холопів, які викупилися» (1409, с. 189). Після Любецького снему князі-ізгої стали рідкістю, причому їх ізгойство у відомих нам випадках не залежало від часу смерті батька (Іван Ростиславич Берладник став ізгоєм після невдалої спроби зайняти галицький престол, пронський князь Гліб Володимирович — після організованої ним братовбивчої різанини і т.д.).

Усунувши або знищивши представників інших династій, які володіли племінними князівствами, Рюриковичі залишилися єдиною правлячою династією на Русі. З того часу Рюриковичі ревниво слідкували щоб не допустити на князівські престоли представника будь-якого іншого роду. Спроби торків, які були найсильнішим племенем серед «чорних клобуків», посадити князя не з роду Рюриковичів (Кондувдий у 1188-1190 рр.) скінчились невдало. Так само невдало скінчились всі спроби запанувати в руському князівстві іноземців з династії Арпадовичів чи П'ястів. Хоча останні й підкріплювали свої претензії династичними шлюбами.

Чисельність роду Рюриковичів приведена в табл. 53. Доба Київської Русі охоплює перших 12 поколінь роду. Зрозуміло, що в таблиці охоплено тільки тих Рюриковичів, згадки про яких зберегли джерела (див. третій розділ даної праці). Для чоловічої частини роду, напевно, охоплено до 95 відсотків представників роду. Не потрапили в джерела переважно тільки немовлята, які померли незабаром після родів. Щодо жіночої частини — то, виходячи з того, що жінок завжди було на 2-6 відсотків більше ніж чоловіків, можна припускати, що джерела зберегли не більше 40 відсотків (при найбільш можливому коефіцієнті відхилення від середньостатистичних даних, рівному 1, 2, беручи до уваги, що дослідженняпровадиться у межах одної родини). Наприклад, у табл. 1 із 24 осіб (не враховуючи Олега та Ольгу, які не були Рюриковичами) жінок тільки 4 (тобто бл. 17 відсотків). У табл. 2 із 52 осіб (які відносяться до перших 12 поколінь) жінок 9 (бл. 17 відсотків). У табл. 4 із 47 осіб жінок 14 (бл.30 відсотків). У табл. 5 із 40 осіб (які відносяться до перших 12 поколінь) жінок 11 (бл.28 відсотків). Цей перелік можна продовжити. Число жінок при цьому буде коливатися у межах 15-30 відсотків, тоді, як виходячи з середньостатистичних даних їх би мало бути 52-56 відсотків, а, враховуючи коефіцієнт відхилення на користь чоловіків, ? бл. 44 відсотків. Таким чином, якщо прийняти, що у родині Рюриковичів (перші 12 поколінь) чоловіки складали 56 відсотків, а жінки 44 відсотки, і виходячи, з того, що джерела зберегли бл.95 відсотків чоловічих Імен та не більше 40 відсотків жіночих, можна вважати, що у таблиці охоплено бл.74 відсотків реальної чисельності родини.



Таблиця 53.

Чисельність роду Рюриковичів у часи Київської Русі (перші 12 поколінь).


Покоління


І


II


III


IV


V


VI


VII


VIII


IX


X


XI


XII


Число осіб


1


1


1


3


24


14


21


49


81


85


113


104



Всього у 12 поколіннях — 497 осіб.



Важко говорити про середній вік Рюриковичів, так як надійні підстави для датування уродин переважно відсутні. Але можна перечислити 30 осіб (6 відсотків), які прожили більше 60 років. 85 років прожила Анастасія Ярополківна (VIII покоління). Бл.78 років прожив Судислав Володимирович (V покоління), з них 23 роки в ув'язненні. Приблизно стільки ж прожив Святослав-Михайло Всеволодович (IX покоління), більше 76 років прожила Марія-Добронега Володимирівна (V покоління), 72 роки Володимир Всеволодович Мономах (VII покоління), 71 рік — Ярослав Мудрий (V покоління), більше 70 років — Андрій Всеволодович (XI покоління) та Андрій Володимирович Довгорукий (XII покоління). Бл. 68 років було Ігорю Рюриковичу (II покоління), 67 років мали Юрій Володимирович Довгорукий (VIII покоління) та Михайло Всеволодович (XI покоління). У віці 64 років помер Василько Романович (XI покоління), у 63 роки — Всеволод Ярославич (VI покоління) та Святополк Ізяславич (VII покоління), 62 роки прожив Данило Романович Галицький (XII покоління). Більше 60 років прожили Всеслав Брячиславич (VII покоління), Володар і Василько Ростиславичі (VIII покоління), Святослав Давидович (Микола Святоша) (VIII покоління), Святослав-Микола Ольгович (VIII покоління), Вячеслав Володимирович (VIII покоління), Рогволод Рогволодович (IX покоління), Звенислава Рогволодівна (IX покоління), Ізяслав і Ростислав Мстиславичі (IX покоління), Юрій Ярославич (IX покоління), Ярослав Володимирович Осмомисл (X покоління), Мстислав Ярославич Німий (XI покоління), Роман Михайлович Старий (XII покоління), Олег Мстиславич (XII покоління). Більшість цих князів були видними політиками і полководцями. Вони належали до різних гілок династії. Ще з два десятки князів прожили 55-60 років. Серед них також переважно відомі особистості. Сумарно це складає 10 відсотків і дозволяє стверджувати, що перших 12 поколінь були генетично досить сильними (ми практично не знаємо дат життя більшості жінок, тривалість життя яких завжди була більшою за тривалість життя чоловіків).

Командування військом, участь у війнах, турнірах і небезпечних полюваннях займали більшу частину свідомого життя князівської верстви. З перших 12 поколінь загинуло 66 мужчин (більше 13 відсотків з числа всіх відомих членів роду і 21 відсоток з числа всіх відомих мужчин): Ігор Рюрикович († 945 р.), Святослав Ігоревич († 972 р.), Олег Святославич († 977 р.), Ярополк Святославич († 980 р.), Борис Володимирович († 1015 р.), Гліб Володимирович († 1015 р.), Святослав Володимирович († 1015 р.), Святополк Володимирович († після 1019 р.), Євстафій Мстиславич († 1033 р.), Ростислав Володимирович († 1067 р.), Ізяслав Ярославич († 1078 р.), Борис Вячеславич († 1078 р.), Гліб Святославич († 1078 р.),

Роман Святославич († 1079 p.), Ярополк Ізяславич († 1086 р.), Ростислав Всеволодович († 1093 р.), Ізяслав Володимирович († 1096 р.), Ярослав Святополкович († 1123 р.), Володимир Давидович († 1151 р.), Ізяслав Давидович († 1161 р.), Ізяслав Андрійович († 1165 р.), Андрій Юрійович Боголюбський († 1174 р.), Ростислав Іванович († 1189 р.), Роман Мстиславич († 1205 р.), Роман Ігоревич († 1211 р.), Святослав Ігоревич († 1211 р.), Ростислав Ігоревич († 1211 р.), Роман Ігоревич Рязанський († 1217 р.), Ізяслав Володимирович († 1217 р.), Михайло Всеволодович († 1217 р.), Святослав Святославич († 1217 р.), Ростислав Святославич († 1217 р), Гліб Володимирович († 1219 р.), Мстислав Святославич († 1223 р.), Василько Мстиславич († 1223 р.), Ізяслав Володимирович († 1223 р.), Ізяслав Інгваревич († 1223 р.), Святослав Інгваревич († 1223 р.), Андрій Іванович († 1223 р.), Святослав Ярославич († 1223 р.), Олександр Глібович († 1223 р.), Юрій Ярополкович († 1223 р.), Ярослав Юрійович († 1223 р.), Мстислав Романович († 1223 р.), Вячко Борисович († 1224 р.), Юрій Давидович († 1237 р.), Олег Юрійович († 1237 р.), Інгвар Інгваревич († 1237 р.), Роман Інгваревич († 1237 р.), Юрій Інгваревич († 1237 р.), Федір Юрійович († 1237 р.), [Кир] Михайлович († 1237 р.), Іван Федорович († 1237 р.), Всеволод Юрійович († 1238 р.), Мстислав Юрійович († 1238 р.), Володимир Юрійович († 1238 р.), Святослав Всеволодович († 1238 р.), Юрій Всеволодович († 1238 р.), Василько Костянтинович († 1238 р.), Всеволод Костянтинович († 1238 р.), Василь Іванович († 1238 р.), Михайло Романович († 1238 р.), Іван Іванович († 1239 р. ?), Святослав Володимирович († 1239 р.), Мстислав Глібович († 1239 р.). Ці цифри не могли не впливати на середній вік Рюриковичів. Загинув кожен п'ятий мужчина, не рахуючи тих, відомості про загибель яких непевні (Вишеслав чи Всеволод Володимировичі, Позвізд Володимирович, Юрій Андрійович, син Андрія Боголюбського, князь Герсіке Всеволод Борисович та ін,), померлих від вірогідного отруєння (Юрій Володимирович Довгорукий у 1157 р., Іван Ростиславич Берладник у 1161 р., Гліб Юрійович у 1171 р., Олег Ярославич у 1187 р.) та померлих в дитинстві.

З 66 чоловік у братовбивчих війнах і від рук родичів загинули 24 (36 відсотків). Найстрашнішими були різня рязанських князів у 1217 р. на снемі в с. Ісади, де загинуло 5 князів; організовані Святополком Володимировичем вбивства братів у 1015 р., де загинули 3 князі; і розправа галицьких бояр з Ігоревичами у 1211 р., де загинули також 3 князі (чи 2 на думку Інших дослідників). Всі ЦІ події мали великий резонанс серед сучасників. Розправа галицьких бояр з князями — явище унікальне, яке не мало аналогій навіть у наступні віки. Можливо, що традиція зберігала сакральні чинники становлення князівської влади — табуювання всього, що було пов'язано з володарем (1500, с. 51 -63). Тому, подібно до розправи над Ігоревичами, великий резонанс мало вбивство Андрія Боголюбського. Учасники обох розправ переступили всі норми поведінки і канони права.

Число дітей у князівських родинах (враховуючи те, що бл. 26 відсотків Рюриковичів не потрапило до джерел) було в середньому від одного до п'яти. Шість і більше дітей було скоріше винятком ніж правилом. 16 дітей мав Володимир Святославич (не рахуючи дітей від численних наложниць), але це було ще до прийняття християнства. По 14 дітей мали Мстислав Володимирович та Юрій Володимирович Довгорукий. 12 дітей було у володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича, за що його прозвали «Велике Гніздо». По 11 дітей мали Володимир Всеволодович Мономах та Данило Романович Галицький. 10 дітей було у Ярослава Мудрого. По вісім дітей мали Святополк Ізяславич (VIII покоління), Ростислав Мстиславич (IX покоління), Святослав-Михайло Всеволодович (X покоління), Гліб Святославич (XI покоління) і Ярослав Всеволодович (IX покоління). Семеро дітей було у Гліба Ростиславича (IX покоління), Михайла Всеволодовича (XI покоління), Юрія Ярославича (XI покоління), Мстислава Романовича (XI покоління) та Романа Михайловича Старого (XII покоління). Ще 11 князів з перших 12 поколінь Рюриковичів мали по 6 дітей. Отже багатодітними можна вважати тільки 27 князівських родин (бл. 11 відсотків). Тут треба ще зважити, що в число дітей включені бастарди, визнані своїми батьками.

Число шлюбів у християнську добу рідко коли сягало трьох (Святополк Ізяславич, Ярослав Святополкович, Ярослав Всеволодович, можливо, що і Володимир Всеволодович Мономах). Повторні шлюби відбувалися (у більшості точно датованих випадків) того самого року, в якому сталася смерть першої дружини. Розводи зафіксовані дуже рідко — всі вони носили політичний характер. Позаяк шлюбами скріплялися політичні угоди, то шлюбний вік не грав жодної ролі. Одружували дітей навіть у віці менше 10 років. Так само малу роль, коли йшлося про політичну вигоду, відігравала кровна спорідненість. Князі продовжували тримати наложниць і митрополит Іоанн II Продром (1080-1089 рр.) даремно їх переконував, що многожонство великий гріх (182, стб. 1-20; 1319, с. 146-147).

Давно була звернена увага на те, що у межах різних гілок Рюриковичів була традиція надавати перевагу певним іменам. Ця традиція мала силу виключно для гілок роду, а не для певних князівств, тому не можна, наприклад, ім'я Рюрика залучати до імен ольговичів (587, с.24-27), бо Рюрик Ростиславич був винятком — єдиним Мономаховичем на чернігівському столі, а князя з таким іменем серед Ольговичів не існувало.

Для Полоцьких Ізяславичів з 58 відомих імен найбільш характерними були: Всеслав — 6 випадків, Василько і Гліб — по 4; Рогволод, Володар, Всеволод і Володимир — по 3. Імена Рогволод і Всеслав для інших династій взагалі не характерні. Крім того полоцькі князі носили і інші рідкі для того часу імена: Вячко (2 випадки), Микула та Іван (по 1), а жінки — Звенислава, Гордислава і Любава.

Перша Галицька династія (24 відомих імені) найчастіше давала імена Володимирка (Володимира) та Ростислава (по 4), а також рідкі імена Рюрика, Володаря, Василька та Івана.

Турово-пінські Ізяславичі (60 імен) найчастіше носили імена Юрій (8 разів), Ярослав (5 разів) та Іван (4 рази).

Чернігівські Святославичі (і їх муромо-рязанські гілки) (71 ім'я) були прихильними до імен Святослава (6 разів), Гліба (5 разів), Романа (5 разів), Юрія (5 разів) та Ярослава (4 рази).

Чернігівські Ольговичі (115 імен) надавали перевагу також Святославу (8 разів), Олегу (7 разів), Михайлові (6 разів), Всеволоду (5 разів) та Іванові (5 разів).

Серед Михайловичів (гілки Ольговичів) (80 імен) найпопулярнішими були імена Михайла (11 разів), Семена (9 разів), Федора та Івана (по 7 разів).

Волинські Мономаховичі з 57 імен мали найчастіше Всеволодів (4 рази), Мстиславів (3 рази), Васильків (3 рази), Данилів (2 рази, та ще два у їх відгалуженні — у князів Острозьких), Романів (2 рази), Левів (2 рази) і навіть таке рідке ім'я як Шварн. Тільки для цієї гілки характерно в межах одного покоління вживання цілого набору грецьких імен, популярних в імператорських династіях: Саломея, Іраклій, Лев, Софія, Роман. Це, як і імена в цьому ж ряду Данила та Василька, було пов'язане з впливом дружини Романа Мстиславича візантійської принцеси Анни-Олени (1780, s.86).

Смоленські Мономаховичі (52 імені) були прихильні до імен Мстислава (6 разів) та Ростислава (3 рази).

Загалом у домонгольську епоху домінуючими серед княжих імен були імена слов'янські, серед хрестильних — імена Миколи, Михайла, Федора і Дмитра. Св.Микола був найпопулярнішим святим, а Михайло Архістратиг, св.Федір Стратилат, св.Георгій і св.Дмитро Солунський, як святі воїни, напевно, найбільше відповідали лицарським ідеалам князівської верстви.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.