Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія

6.4. КНЯЗІ І ЦЕРКВА

Безіменні місіонери з Візантії, Великої Моравії та інших країв доклали немало зусиль для поширення християнства серед слов'янських князівств на Дніпрі, Дністрі та Бузі (1150; 1601; 461; 833, с.4-24). Аскольд у 860 р. пробував утвердити християнство у Києві (436, с.37-76, 199). Це закінчилося його загибеллю у 882 р. Але закладені ним основи організації церкви не були зруйновані. Серед сподвижників Ігоря було немало християн. Схоже, що він був таємним християнином. Його вдова Ольга знову спробувала відновити офіційний стасус християнства. Християнином був її внук Ярополк Святославич. Інший внук Ольги, Володимир Святославич, почавши з переслідування християн, утвердив християнство у Київській Русі.

З самого початку князівська влада взяла на себе не тільки поширення і оборону нової релігії, але і політичний контроль над діяльністю церкви. Володимир сам організував насильне хрещення киян на Дніпрі, а його намісники — у інших центрах (111, стб. 116-119). їх заходи були настільки рішучими, що, коли всього через 20 років, у 1008 р., на Русь прибув відомий місіонер Бруно з Кверфурта, країна справила на нього враження повністю християнської і він зайнявся проблемами навернення печенігів (1957, s.247-262). У столиці місіонер нарахував більше 400 церков. Вся військова та адміністративна еліта спішила засвідчити свою лояльність, ставлячи домашні храми та каплички (1315, с.37).

Звичайно, такий швидкий перехід від дружинного культу Перуна-Одина до християнства був для еліти суспільства поверховим. Глибокі гуманістичні принципи християнської моралі ще довго не сприймалися князівським середовищем. Вважаючи, що для відпущення гріхів та спасіння досить збудувати кілька храмів, князі не спішили змінювати свій звичний стиль життя. Навіть у XII ст. митрополити були змушені пояснювати князям, що многожонство для християн не є дозволеним. Бастарди користувалися правами успадкування престолу. Судячи з випадку з Олегом Ярославичем, все залежало від волі князя. Церква не змогла перебороти цю практику і, схоже, узаконила її, змусивши князів підтверджувати це право через усиновлення або заповіт.

Візантійське православ'я, з його підпорядкованістю церковної ієрархії світській, майже ідеально підходило Рюриковичам. Підпорядкування київського митрополита константинопольському патріархові для них не мало поважного значення. Вони «мовчки признавали статус імператора як глави християнського світу» (1202, с.9). Митрополити-греки, яких присилала патріархія, на противагу версії М.Приселкова (1319) не чинили ніяких спроб виступати проти інтересів Київської Русі. Це були переважно вмілі політики і місіонери, які плідно трудилися над візантійсько-руським зближенням, головним чином у культурній сфері, де досягай вражаючих результатів. Крім того тісні контакти були вигідні обом державам, антагонізм яких з незрозумілих мотивів був вигаданий радянськими істориками. Ми повністю погоджуємося, що ні похід на Константинополь у 1043 р., який був спробою втручання у внутрішні справи Візантії, ні поставлення у митрополити Іларіона, пов'язане із спробою церковної реформи, не були спрямовані на розрив з патріархією (1313, с. 108-124).

Зрештою церква так і не змогла добитися помітного впливу на політику князів. Марно митрополити намагалися змусити їх прийняти участь у церковному протистоянні. Коли це було політично вигідно, князі продовжували одружуватися з католичками і віддавали своїх дочок за католиків. На повчання митрополита Никифора І (1104-1121 рр.) з роз'ясненнями переваг православних над католиками не звернули уваги ні Володимир Мономах ні інші князі. Так само не мав наслідків антилатинський трактат печерського ігумена Феодосія II (1140-1156 рр.), який, скоріше всього, до князівського середовища так і не дійшов. Зате у Києві перекладалися житія латинських святих (св.Юрія, св.Климента Римського, св.Віта, св.Аполінарія, св.Стефана -папи), у молитовниках містилися звернення та молитви до святих пап Климента та Сильвестра, св. Магнуса з Альгау, св.Кнута Датського, св.Олафа, св.Мартина з Тур, св.Вячеслава з Чехії, св.Войтеха та інших (928, с.48-54).

Коли цього вимагали обставини князі зверталися до пап. Втративши київський престол, Ізяслав Ярославич навіть погодився на признання сина Ярополка королем Русі в обмін за зверхність папи (булла папи Григорія VII від 17.04.1075 р.). Митрополит Іоанн III мусив погодитися на участь київської делегації у Маларському соборі (10-15.09.1089 р.), скликаному папою Урбаном II з метою примирення церков. Члени цієї місії були у м.Барі на освячені вкраденої гробниці св.Миколая Мірлікійського (* 280 † 343) (1249, с.130-131). З того часу і почалося піднесення культу св.Миколая на Русі. Ігумен Данило у 1106-1107 рр. їздив до єрусалимського короля Балдуїна I, участь руських князів у хрестових походах цілком вірогідна.

Митрополити залежали від князів у більшості питань діяльності церкви. Всі основні статутні документи церкви («Статут князя Володимира про десятини, суди і людей церковних», «Статут князя Володимира про церковні суди», статутні грамоти єпископіям, соборам та церквам) затверджувалися князями (61, c. 13-165). Якщо з часом, у міру надходжень пожертвувань та надань (церква отримала десятину, а для утримання митрополичої кафедри було передано у бенефіцій місто Переяслав (547, с.139-140)), економічне становище церкви ставало дедалі міцнішим, то це ніяк не відбивалося на політичному становищі самих митрополитів.

Відомості про перших митрополитів Михайла і Леона досить непевні. М.Брайчевський взагалі відносить їх діяльність до доби Аскольда. У візантійському трактаті «Про переміщення єпископів» під 997 р. згадується митрополит Себаст Феофілакт, який відсутній у списках київських митрополитів (можливо, що, будучи висвяченим, він так і не добрався до Києва). Никонівське зведення під 1000 р. згадує митрополита Леона, а під 1108 р. — Іоанна І (120, с.68-69). Про їх діяльність нічого не відомо. Однак немає сумнівів, що перші митрополити змушені були у всьому слухатися князів, як і підлеглі їм єпископи: йшла християнізація величезних територій з почасти різно-етнічним населенням. Незнаний з імені митрополит підтримав Святополка Окаянного. Митрополит Феопемпт (1035/37 — після 1046 рр.) у 1044 р. погодився на перезахоронення у Десятинній церкві останків Олега і Ярополка Святославичів. Не було певності, що ті князі були християнами, тому їх кості були похрещені (120, с.83). Можливо, що Феопемпт та його наступник Кирило І (1046-1051 рр.) опиралися канонізації князя Володимира Святославича. Це могло бути однією з причин, що у 1051 р., коли стосунки з Візантією були повністю відновлені, собором руських єпископів під тиском Ярослава Мудрого був поставлений Іларіон, пресвітер двірцевої церкви у Берестові, автор «Слова о законі і благодаті», яке було написане у зв'язку з підготовкою канонізації Володимира Святославича (676, с.1-30; 1319, с.98; 1379,s.l47-148; 1134, с.4-5). Наступні митрополити мусили погодитися на канонізацію Бориса і Гліба, Ольги, Антонія та Феодосія. Канонізація князів, які загинули від рук вбивців, підісланих братом, була для Рюриковичів актуальною: згадаймо, що з 66 князів, які загинули, у братовбивчих війнах і від рук родичів полягло 24 (36 відсотків). Напевно тому і була підтримка з боку князів шанування цих святих. Канонізація княгині Ольги піднімала престиж династії, підкреслюючи її заслуги у поширенні християнства. Що ж стосується Антонія і Феодосія, то кожна молода церква добивається канонізації своїх подвижників.

Ще один київський князь Ізяслав Мстиславич у 1147 р. собором руських єпископів поставив митрополитом відомого книжника Климента Смолятича. Останньому не вдалося утриматися на престолі перш за все через зміну політичної кон'юктури. Його наступник Костянтин I (1156-1159 рр.) дорого заплатив за прокляття пам'яті князя Ізяслава. У 1163 р. Ростислав Мстиславич повернув назад поставленого патріархом без його згоди митрополита Іоанна IV, тільки втручання імператора владнало цю справу. Не виключено, що відомості про погрозу Ростислава перейти до повної практики поставлення митрополита собором руських єпископів «з повеління великого князя», про яку збереглася згадка у В.Татищева, правдиві (1446, с.53-54, 311). Тільки один митрополит вчений книжник Іоанн II Продром (1080-1089 рр.) зумів триматися незалежно. Він сумнівався у святості Бориса і Гліба, погрожував Всеволоду Ярославичу за шлюби з латинянами, а коли антипапа Климент III, шукаючи підтримки, запропонував примирення церков, сухо порадив звернутися до константинопольського патріарха (1319, с. 147; 1902, р.32-40; 2102А, s.57). Однак його поведінка скоріше виняток у загальному правилі. Крім того листування та обмін посольствами між Климентом III та митрополитом Іоанном II у 1092 р. таки відбулися.

Тільки з початку XIII ст. почалася конфронтація у відносинах з папським заходом, відмічена посланням Іннокентія III від 7.10.1207 р. (928, с.53-54), що було пов'язане, на наш погляд, із підступним здобуттям хрестоносцями Константинополя, а також активністю хрестоносців у Прибалтиці, що зачіпало інтереси Полоцька, Новгорода та Смоленська.

Константинопольська патріархія, яка сама була залежною від імператорів, з розумінням ставилася до подібного становища київських митрополитів. Саме тому спроба Андрія Боголюбського утворити окрему Володимиро-Суздальську митрополію отримала повний супротив Константинополя (120, с.222, 239; 155, т.6, с.63-76). Претендент на цю митрополію єпископ Федір був виданий київському митрополитові Костянтинові II. Нещаснову відрубали праву руку, викололи очі та відрізали язика. У зв'язку з цією подією непереконливою виглядає версія про три митрополії (Київ, Чернігів, Переяслав) які ніби-то існували у другій половині XI ст. при Ярославичах (1962; 1312, с.85-108).

Руські князі практично користувалися правом інвеститури єпископів, за яке боролися їх західні колеги. Митрополит не міг без згоди князя поставити єпископа. Найкращим свідченням цього служить така безпосередня і правдива пам'ятка як Печерський патерик. Винятком з середини XII ст. був тільки новгородський архієпископ, але там просто роль князя була обмежена боярсько-бюргерською олігархією, яка перебрала і цю функцію. Князі земель і уділів у всьому копіювали київського князя і так само не мирилися з слабенькими спробами церкви впливати на політичні справи. Церкві довелося навіть добиватися, щоби священиками не ставили рабів.

Навіть літописання, яке велося переважно при церковних кафедрах і у монастирях, редагувалося під контролем князів. Так працювали Никон, Нестор, Сильвестр та інші літописці.

Єдині, хто дозволяв собі сперечатися і, навіть, привселюдно обвинувачувати князів, були монахи. Число монастирів у XI-XIII ст. було незначним: жіночих трохи більше 25 (423, с. 39-44), а чоловічих не більше сотні. Тим не менше деякі монастирі, перш за все Києво-Печерський, почали впливати на політичне життя і поведінку князів. І тут величезна заслуга св.Антонія (* 983 † 10.07.1073) та св.Феодосія (* бл. 1036 † 3.05.1074), які змусили зважати на себе навіть такого твердого і впевненого у собі князя як Святослав Ярославич. Князі не хотіли миритися з незалежними монахами, про що свідчить відома історія Ростислава Володимировича і монаха Григорія. А між тим батько і брат Ростислава були одними з найосвідченіших князів. Сама ідея чернецтва серед князів не отримала підтримки. Першими на цю стезю вступили жінки, яких більше хвилювала сама віра та спасіння душі ніж політика. Мужчини ставали ченцями на смертному ложі, сподіваючися так швидше отримати прощення. Св. Микола Святоша (Святослав Давидович) був винятком. Напевно через це церква поспішила його канонізувати. Судислав Володимирович та Ігор Ольгович стали монахами вимушено. До початку XIII ст. князі-ченці були рідкістю. У західних сусідів молодші сини правлячих домів часто спеціально приймали чернецтво з метою духовної кар'єри. У Київській Русі жоден Рюрикович не став єпископом чи ігуменом.

В Київській Русі церква так і не зуміла істотно обмежити князівську владу. Але вона мудро використала цю владу для забезпечення в досить короткі терміни перемоги християнства і утвердження християнської ідеології (1650, с.55-64; 991, с.58-62; 1365, с.20-23). Крім того церковні ієрархи поступово зайняли провідні місця у князівських думах, які у XIII ст. почали витісняти віча, та очолили князівські канцелярії.

Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія