Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





6.6. КНЯЗІ І ВІЙСЬКО


Військова справа була головною у житті князів. Власне функції князів були первинно функціями військових вождів, їх оцінювали перш за все як діячів військових і лицарів. І тільки фізичні вади (як у Ярослава Мудрого чи Ярослава Осмомисла), які не давали князям можливості безпосередньо брати участь у битвах і походах, змушували їх перекладати ці функції на воєвод. Військова слава і честь були тим, чого прагнули більшість з князів і що було головною цінністю в їх житті. Цим дихають рядки «Слова о полку Ігоревім» та більшість сторінок літописів.

Основою війська княжої доби була постійна княжа дружина, складена з професіоналів, які за свою службу отримували бенефіції та земельні лени. Служба була для них спадковою, починали її з «дітських» і «отроків», потім ставали «гридями» і «боярами». Служба у княжій дружині давала можливість зробити адміністративну і політичну кар'єру. І самі князі, судячи з розповіді про першу битву Святослава Ігоровича, навчаючися з дитинства у своїх пестунів військової справи, проходили через нижчі степені лицарської науки (з «детських» переходили в «отроки» та «гриді»).

Дружинники були важкоозброєними кінними лицарями. Залежно від розмірів і потуги князівства дружина могла мати від кількох десятків до кількох сотень воїнів. Більші дружини ділилися на «стяги» (хорогви). Бойовий знак — «стяг» давав орієнтацію на полі бою бійцям одного підрозділу, що при однакових доспіхах не було легким. Так в битві на Руті 1151 р. кияни мало не вбили свого князя Ізяслава Мстиславича, прийнявши його за Ольговича. Той же князь Ізяслав Мстиславич у 1154 р. в битві під Теребовлею виставив захоплені галицькі стяги і галицькі дружинники, які поверталися після переслідування волинських полків, потрапили в руки киян.

У XI-XIII ст. війська князів (як князів земель так і удільних князів) складались з дружини та «списів» — дружин васалів. «Спис» (початково «копьє», «копиє», «kopie» — польськ.) вперше відмічений літописом під 1153 р., згадується ще в XVI ст. (під 1500 р. вже як «списсы») (803, с. 145). Полк, який мав у своєму складі 900 «списів» налічував трохи більше 7000 бійців (1446, с.23). Виходячи з цього і по аналогії з чисельністю «списів» у польських та німецьких землях, можна припускати, що вони налічували від 3 до 20 бійців. Лише у 1445 р. за реформою Карла VII у Франції вперше була встановлена постійна чисельність «спису» у 8 воїнів: 6 латників і 2 лучники. «Списи» васалів теж зводились в «стяги», напевно, за територіальним принципом. Незначна чисельність власної дружини і війська васалів змушували князів під час усобиць звертатися до чорних клобуків (торків, берендеїв, ковуїв, турпеїв і печенігів) та половців. Якщо чорні клобуки виступали на стороні тих князів, чиїми васалами були торчеські, трипільські та інші дрібні пороські князі, то половці або наймалися князями, які розплачувалися з ними частиною військової здобичі, або переслідували власні політичні цілі.

У X-XIII ст. у випадку війни князь залучав до свого полку крім дружини земське ополчення з вільного сільського населення, яке, судячи з окремих статей «Руської правди», виконувало роль легкої кавалерії, та міське ополчення, яке виконувало роль піхоти. Очолював цю частину війська тисяцький, якому підлягали соцькі та десятники. Поділи міського населення за професійними ознаками на сотні та ряди, напевно, відбивають цю архаїку міського ополчення. В міру розвитку військової техніки та озброєння роль такого ополчення стала падати. З її падінням відійшов і високий уряд тисяцького, котрий в боярський ієрархії був другим після князя.

Чисельність постійних збройних сил була різною в різні періоди. У XI-XII ст. джерела називають найбільшу чисельність війська київських князів у 3 тис. воїнів. Найбільша чисельність «чорних клобуків», яка брала участь у поході, теж сягала 3 тис. Дружина Данила Галицького і «списи» його васалів навряд чи мали більше 3 тис. воїнів. Правд а, у 1241 р. печатник Кирило привів до князя Данила Романовича три тис. піхотинців і 300 вершників, але це, мабуть, було земське ополчення з усього Середнього Подністров'я. Такі сили збиралися дуже рідко. У 1231 р. при Данилі Романовичу було взагалі всього 18 отроків. Белзький князь, виходячи з розмірів його князівства, міг мати 300-400 воїнів., пересопницький — 600-800 воїнів.

В галицькому війську була велика кількість лінійної піхоти, яка не боялася кавалерійських атак, і лучників. В 1257 р. ця піхота стримала атаку важкої монгольської кінноти під стінами Володимира. Об'єднане галицько-волинське військо з ополченням (виходячи з числа уділів, які входили в Галицько-Волинську землю і приймаючи мобілізаційні можливості 1241 р. в Теребовельському князівстві в 3300 воїнів) в часи Данила Романовича могло виставити до 30 тис. польової раті. В XIII ст. більше війська не міг виставити жоден князь. Мужність такого ополченця, що був «простий чоловік», зафіксована Галицько-Волинським літописом (746, c. 106). Для боротьби з половцями, угорцями, сусідніми польськими князями чи міжусобних війн цих сил вистачало. Але проти зосереджених ударів монгольського війська, яке налічувало 100-150 тис., цих сил виявилося замало.

Ніяка інша сторона розвитку виробничої культури так не відбиває стан суспільства, рівень його розвитку і ступінь взаємовпливів, як еволюція озброєння. Протягом віків саме розвиток озброєння залишався одним з головних стимулів прогресу науки і техніки. Ризикнемо стверджувати, що на ці введення нових зразків озброєння, запозичення у сусідів та інші сторони розвитку цих галузей не могли не мати впливу керівники військової еліти — князі. І вплив цей мусив бути значним.

Спис довго був основною ударною зброєю ближнього бою. До середини XV ст. списоносці складали основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю. Так було і в основних європейських арміях того часу. Списи мали металеву ударну частину з 3-4 гранями та дерев'яну ручку, яку звичайно розмальовували в геральдичні барви власника. Виготовлялись вони місцевими майстрами.

Ополченці-селяни занесли до війська мисливські списи — рогатини з широким лезом листовидної форми. Рогатина зручна, щоб нанести слабозахищеному супернику короткий удар широким лезом, але вона не могла дати подібного ефекту при ударі по доспіху лицаря. Тому рогатини перетворились в багато оздоблену срібними гравюрами, парадну зброю для церемоній і виїздів на полювання. Така рогатина з першої пол. XIII ст., що належала котромусь з Ольговичів, була знайдена біля Городця-Остерського.

Сулиці (списи-дротики) застосовувались легкою піхотою з початку XIII ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою. А сокира, навпаки вже на початку XIII ст. перестала примінятися як у кінниці так і у піхоті.

Особистою зброєю ближного бою були мечі. В основному застосовувалися прямі мечі з двома лезами довжиною 120 см., руків’я яких захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в сторону противника. Ці запозичення із Сходу, які Європа прийняла у 1180-1250 рр. після хрестових походів, зустрічаються у синхронних волинських пам'ятках. Через брак якісної сталі завозилися рейнські, верхньодунайські і азіатські мечі. Це була дорога зброя і ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі.

Скривлені мечі — шаблі першими стали використовувати чорні клобуки, їх довжина 110-119 см., кривизна леза у найбільшій точці згину 4,5-5,5 см при його ширині 4-5 см. Але ні ополченці, ні княжі дружинники до монгольської навали цього виду зброї майже не використовували.

Булави і шестопери примінялися як ударна зброя. Багато оздоблена булава, здається, ще з X-XI ст. була інсігнею князівської влади (2017, s.232-296).

Для захисту голови застосовувались конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір'я та з нанос-никами або масками для лиця. Вони були кращими за європейські, експортувалися на захід, а у Польщі, Прусії і в Угорщині викликали наслідування місцевих майстрів (800, с.22-24):

Кольчуга була запозичена зі сходу через хазар майже одночасно з вікінгами. В Європі її стали масово приміняти лише після хрестових походів. З XIII ст. з’явилися високі стоякі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільшилась довжина кольчуги. Вага кольчуги зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно застосовувались «дощаті броні» — пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находили одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували удари. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусок-пластин (6 x 4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками.

Дискусійною, на наш погляд, є версія стосовно запозичення пластинчатих панцирів із західноєвропейських країн, де до цього типу захисного озброєння прийшли через довгу еволюцію панцира римських легіонерів. Нам здається, що у різних краях до цього прийшли своїми шляхами і майже одночасно, негайно запозичуючи у сусідів вдалі конструктивні і технологічні знахідки. Окремі елементи пластинчатих панцирів з'явилися у Київській Русі значно раніше ніж у сусідів. Поножі в Європі зафіксовані вперше бл. 1250 р., тоді як на фресках Кирилівської церкви (XII ст.) є зображення воїна в поножах, а два мідні посріблені наколінники знайдені в похованні чорного клобука поблизу Юр'єва (Білої Церкви). Так само і з наручами-наколотниками, які стали примінятися на Заході тільки з XIV ст. Знайдений на Дівич-горі, на городищі, розрушеному монголами в 1240 р., наруч складався з двох трубчатих, з'єднаних шарнірами, частин, котрі закривалися на руці з допомогою двох ремінців і двох пряжок.

З XIII ст. пережив еволюцію і такий вид захисного озброєння як щит. Щити стали коротшими і легшими, з них зникли умброни і інші металічні частини. В кінноті їх поступово замінили ще менші тарчі.

В домонгольський період коні, напевно, не малили спеціального захисту. Данило Галицький першим ввів личини і шкіряні кояри для захисту коней, запозичивши їх від монголів. Судячи із знахідок в Любечі та Львові шпорами користувалися з другої половини XIII ст., а може і раніше.

Лук був найпоширенішою стрілецькою зброєю. Дальність стрільби — 200 м, на відстані 50 метрів стріла пробивала броню, скорострільність сягала до 10 пострілів в хвилину. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногою в землю або в стремено, стрілець натягував руками тятиву, зчіпляючи її з зачепом (горіхом). При пострілі гачок (колінчатий ричаг) виходив із заглиблення горіха, останній повертаючись (ранні горіхи не мали стержня осі обертання), визволяв тятиву і зчеплений з нею болт, тобто кований багатогранний наконечник, котрий мав більшу пробивну силу ніж стріла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено древнійший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедицією М.Ф.Рожка в Урічі, цей вид зброї примінявся і раніше.

З XIII ст. значного поширення здобула метальна артилерія. Станкові каменемети-самостріли (на чотирьох опорах з дерев'яною станиною) могли метати камінь «в підйом людині» (тобто десь бл. 50 кг) і запальні суміші. Ці каменемети зображені на мініатюрі Голіцинського Лицьового зведення XVI ст., яка ілюструє облогу Володимира на Клязьмі монголами. Візантійські і арабські каменемети мали прицільну дальність 80-120 м, китайські — 75-150 м. Для метання більш важких каменів і запалювальної суміші використовувались пороки — механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробувана А.Кірпічніковим та В.Абрамовим. її вдосконалення привело до появи пороків пращового типу з противагами. Натяжні каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т і метали каміння вагою більше 60 кг. Обслуга такого каменемета налічувала 50-250 чол. (1632, с.8-12).

Важка артилерія застосовувалась для розрушення стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. При облозі руських міст монголи ставили 12-32 пороки, не залишаючи надій захисникам (800, с.76). Але думка про запозичення від них метальної артилерії хибна. Багаторядні лінії оборони міст Галицької та Волинської земель свідчать про знайомство з цією зброєю задовго до появи монголів. Особливо широко використовувались метальні машини у війську Данила Романовича і його сина Лева «винахідника машин для здобування фортець.» (2128А, р.54).

Менше застосовувались машини таранного типу, для примінення яких потрібно було подолати рів. При облозі застосовувались і пересувні вежі — гелеполи з площадками для бійців і перекидними містками, введені ще Діонісієм Поліоркетом (337-283 рр.до н.е.) і відомі візантійцям. Отже знамениті «гуляй-городи» не винахід московських ратників чи запорізьких козаків, а пристосовані до вогнепальної зброї давні машини.

В міжусобних війнах війська не возили з собою машин, зрідка їх будували під стінами міст- звідси низька ефективність облог в домонгольський період. Данило Романович, напевно, першим став застосовувати мобільні машини, причому це не впливало на темп маршу його війська, яке з машинами в 1244 р.за день подолало 60 км від Холму до Любліна (112, стб.784).

У військовому флоті лодії давньоруського (варязького) типу використовувалися до кінця XV ст. Заслуговуює на увагу нововведення київського князя Ізяслава Мстиславича, який у битві на р.Дніпрі (25.04.1151 р.) прикрив гребців на лодях палубами з дощок, на яких поставив стрільців у бронях. А щоби не розвертати човнів поставив два керманича (на кормі та носі) і, очевидно, два рулі з обох сторін (112, стб.432).

Постійна небезпека сприяла розвитку фортефікації. Тут з XIII ст. попереду були галицькі інженери. Для захисту від метальної артилерії вони стали приміняти дві-три лінії оборони з напільного боку, а коли монголи довели їх вразливість — швидко перейшли до зведення кам'яних стін і високих веж-донжонів. Високим рівнем фортефікації відзначались фортеці Карпатської лінії оборони, особливо Тустань з висотною п'ятиповерховою забудовою та поєднанням природних умов, кам'яних і дерев'яних укріплень (1374, с. 12-20; 1375, с.86-97).

Швидкі марші завжди були сильною стороною кращих полководців. Під час маршів зброю і панцирі везли на возах (111, стб.248), що відбивалося на темпах маршу. Данило і Василько Романовичі навіть з інженерними машинами робили 60 км за добу. Військо Льва Даниловича робило ще швидші марші, причому у лісовій та гористій місцевості. У війнах X-XIII ст. сильніша сторона намагалася швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша сторона старалась виграти час і ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. Під час княжих міжусобиць міста, побоюючись ризику облог і штурмів, змушували противників шукати щастя в польовій битві. Крім того використання ополченців не дозволяло вести довготривалі війни.

Вже у битвах середини XII ст. військо стало ділитись переважно на 3 частини, звані полками (великий полк або «чоло» і два крила). Пізніше число полків зросло до 5: додалися передовий («перед») та сторожовий («сторожжя») (112, стб.662). Об'єднання «стягів» в полки відбувалось безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з присутніх князів (112, стб.437). Він же очолював Головний або Великий полк. Коли київський князь Гліб Юрійович захотів виступити з Передовим полком, берендеї схопили за повід його коня: «Князю, не їзди. Тобі пристало їздити у Великому полку, коли зберешся з братією, а тепер пішли кого-небудь іншого з братії» (111, стб.359). Інші полки очолювали молодші князі, яким часом давали на допомогу досвідчених воєвод. Молодші князі рвались у Передовий полк, намагаючися заслужити славу (112, стб.652). Долю битви вирішувало рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил. При зіткненні битва розпадалась на індивідуальні поєдинки. Полководці приміняли обходи і охоплення флангів, розривали фронт противника зосередженими ударами переважаючих сил (1343, с.6; 1341; 802, с.22-25; 803, с.144-145).

У битві під Ярославом в 1245 р., опис якої чи не найкращий з усіх описів битв, що потрапили у літописи (112, стб. 144-145), у війську Данила Галицького було не менше 4 полків: Передовий полк двірського Андрія, Великий полк Данила Романовича, полк Правої руки Василька Романовича та полк Лівої руки Льва Даниловича (юному князеві допомагав боярин Василько Гаврилович). У Передовий полк входив половецький загін, у Великий полк — стяги белзького князя Всеволода Олександровича і бояр Василя Глібовича, Мстислава, Якова Марковича, Шелви. До складу полків входила піхота і кінниця. Таку саму організацію мав і противник.

Битва розпочалась атакою полку претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича, який хотів ударити на Головний полк, плануючи прорвати центр війська Данила Романовича. Але назустріч йому виступив Передовий полк двірського Андрія, певно пройшовши в інтервалах між полками Данила та Василька. Ростислав Михайлович став перемагати двірського Андрія. Одночасно польський полк зв'язав сили Василька Романовича. Бачачи, що Передовий полк терпить поразку, Данило Романович послав на допомогу двірському Андрію частину стягів Великого полку. Але і вони не витримали і стали відступати до Сяну. Палатин Фільній, який командував угорцями, вирішив, що наступив переломний момент і ввів в дію головні сили, підтримавши атаку претендента. Тоді в битву вступив Великий полк і битва розпалась на два зіткнення: угорців і Ростислава Михайловича з рештками Передового полку та Великим полком та поляків з полком Василька Романовича. Долю битви вирішила атака свіжого полку Льва Даниловича, який, ймовірно, вдарив у фланг угорців, обійшовши Фільнія. Угорський полководець потрапив в полон, а князь Ростислав став втікати. Тоді і поляки відступили перед волинянами.

В постійних війнах, які тривали впродовж IX-XIII ст., відзначилось немало князів-полководців, які внесли вклад в розвиток військового митстецтва і слава яких пережила їх час. Серед них найбільш значними були князі Святослав Ігоревич (бл. 938/940-972 рр.), Володимир Святославич († 1015 р.), Мстислав Володимирович († 1036 р.), Олег Святославич († 1115 р.), Давид Ігоревич († 1112 р.), Володар Ростиславич († 1124 р.), Василько Ростиславич († 1124 р.), Володимир Всеволодович Мономах (1053-1125 рр.), Мстислав Володимирович (1076-1132 рр.), Ярополк Володимирович (1082-1139 рр.), Ізяслав Мстиславич (бл. 1096-1154 рр.), Мстислав Ізяславич († 1170 р.), Мстислав Ростиславич Хоробрий († 1180 р.), Роман Мстиславич (бл. 1152-1205 рр.), Мстислав Мстиславич Удатний († 1228 р.), Данило Романович (бл. 1202-1264 рр.), Василько Романович (1205-1269 рр.).

Військо, військова техніка і військова організація на землях Київської Русі в різні періоди IX-XIII ст. відповідали європейському рівню. Технічні новинки приймались через 10-20 років після їх появи, а в окремі періоди і раніше ніж у європейських країнах. Можна відзначити, що розвиток військової справи у Галицькій та Волинській землях з другої половини XII ст. випереджував інші землі. Князі були організаторами війська і керували розвитком військової справи, а іноді виступали як безпосередні автори технічних нововведень (як Ізяслав Мстиславич чи Лев Данилович).





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.