Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





7.5. КНЯЗІ І МІСТА


Міста продовжували відігравати значну роль у житті князівств. Частина міст не відродилась після монгольської навали, але вже з XIV ст. почалось зростання міст, чому в першу чергу сприяв правовий статус міщан. На середину XVII ст. на землях України було бл. 1100 міст і містечок. Через відсутність спеціальної праці з підрахунком чисельності міст у цей період, ми спробували зробити приблизний підрахунок, користуючися публікаціями джерел, названими у першому розділі. Зрозуміло, що до цієї недосконалої картотеки потрапили тільки ті документи, які містили яку-небудь згадку про князів.За цими, далеко не вичерпними, підрахунками у Руському воєводстві було 205 міст і містечок, Белзькому -52, Волинському -178, Подільському -109, Брацлавському -122, Київському — 292, Чернігівському-68. (* Крім того 9 міст відомо на Буковині та 11 — на Закарпатті. В Криму було більше десятка міст. Ми не займалися підрахунком міст у білоруських та російських землях, але і там їх число також зростало. Далі ми розглядаємо міські проблеми на прикладі українських міст, у білоруських містах все відбувалося так само. Розвиток російських міст був відмінним. Вони залишалися під повним контролем князівської влади, а місцеве самоурядування, яке залишалося у формах попереднього періоду, було поступово практично ліквідоване.)

Монгольська навала привела до значного скорочення чисельності населення у містах. Поступовий ріст населення почався не раніше кінця XIII ст. Княжий Львів у XIV ст. міг мати до 3 тис., на початку XV ст.- бл. 10 тис., першій половині XVII ст. — 25-30 тис. Окрім Львова сильно зростало з кінця XIV до середини XVII ст. населення Кам'янця-Подільського і Луцька. Для XVI ст. населення міст можна підрахувати, виходячи з числа дворів (1397, с.22). В Кам'янці-Подільському жило бл. 8 тис., Києві — 6 тис., Брацлаві та Кременці — бл. 5 тис., Луцьку — 4 тис., у Володимирі, Дубно, Винниці, Збаражі, Житомирі, Каневі, Ковелю, Костянтинові, Литовежі, Олиці, Острозі, Степані, Торчині, Турійську, Перемишлі і Сяноку — бл. 2-4 тис., в більшості міст та містечок — від 200 чол. до 2 тис. жителів.

У прикордонних торговельних центрах стали виникати квартали іноземців, іноді з своїми церквами. Єврейські поселенці в окремих містах на шляху з Булгара до Перемишля були вже у Х-ХІ ст., а може й раніше. Так само рано з'явилися варязькі поселенці вздовж Дніпровського шляху. Після монгольської навали князі, особливо західних земель, стали стимулювати появу німецьких колоній, пізніше караїмських і вірменських. В деяких містах з'явилися і татарські поселенці. З XIV ст. почали складатися сприятливі умови для поселення в містах Галицької землі католицьких переселенців. Королівська скарбниця, яка постійно потребувала грошей, пішла шляхом своїх попередників — галицьких князів. Король продавав війтівство, тобто юридикцію над громадою, вихідцям із Західної Європи, які могли заплатити відповідну суму. Існування права майорату стимулювало переселення з німецьких міст ремісників та інших верств населення. Така політика мала місце і у землях сусідньої Угорщини. Громади пізніше намагалися відкупити права у спадкоємців війта і стати самоврядними. Великі міста, особливо на західних землях, перетворювались у поліетнічні громади з різними релігійними конфесіями, різними політичними уподобаннями і різною ментальністю, змушеними жити в одному замкненому середовищі і боронити спільні інтереси. Більш однорідним було населення малих міст, особливо у східних регіонах. Але у містах, де колоністи були у числі перших поселенців або ж їх наплив переважив місцеве населення, міська верхівка стала католицькою і вже сама стимулювала наплив нових колоністів. Полякам-католикам у таких умовах було легше знайти спільну мову із своїми одновірцями ніж місцевим українцям чи білорусам. Становище ускладнювалось тим, що у наступний період цей спонтанний процес отримав протекційну підтримку королівського уряду, який без застережень затверджував цехові привілеї, подані на прохання міської верхівки, які обмежували права корінного українського населення, в першу чергу в містах Галицької і Подільської земель.

Після монгольської навали значна частина міст керувалася звичаєвим правом, яке було нічим іншим як розвитком права попереднього періоду. Міста стали ділитися на великокнязівські (князівські, господарські чи пізніше королівські), церковні і приватновласницькі. Різниця між ними була перш за все в тому, що князівські чи королівські міста платили податки безпосередньо до князівської скарбниці, а церковні і приватновласницькі крім сплати податків на користь своїх власників мусили ще платити деякі податки в князівську, а пізніше у великокнязівську (господарську) чи королівську скарбницю. Крім того у великокнязівських містах міську владу очолювали намісники, які мали «слуг міських», а також раду («старші»). У приватновласницьких та церковних містах власника представляв намісник, урядник або тивун (960)..

В міру роздроблення князівств і скорочення виробництва у містах стало з'являтись все більше церковних і приватних юридик, тобто територій (кварталів, частин міста або вулиць), які знаходилися під юридикцією різних феодальних сеньйорів, світських або духовних. Найбільші з них з часом влаштовували внутрішнє самоврядування, всупереч опору верхівки міщан (1855, s. 148-150).

Запрошені німецькі колоністи отримували т. з. німецьке право. На межі XII-XIII ст. у Центральній Європі сформувалося магдебурзьке міське право, яке в українських містах отримало перевагу над іншими різновидами німецького міського права (кульмінським або хелмінським та шредським). Основою магдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і постанови суду шеффенів (лавників) Магдебурга. Це право декларувало звільнення міщан від юридикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна самоурядування і суверенітет над територією міських земель. Можна припускати, що однією з перших отримала магдебурзьке право німецька колонія у Львові за князя Лева Даниловича, її війтом був Бертольд Штехер. Не виключено, що таке право отримала і німецька колонія у Володимирі, а її війтом був Маркольт. Цей Маркольт у 1269 р. приймав у себе у Володимирі князів Василька Романовича, Льва Даниловича та Войшелка Міндовговича (112, стб. 869).

Питання про автентичність грамот (ix правильніше було б називати привілеями) Льва Даниловича залишається дискусійним. В числі цих привілеїв і привілей Іоанну на війтівство у Перемишлі, яке разом з кам'яною церквою уступалось йому за «дві гривни золота і сорок поставів сукна». «А містичі ніхто не імеєт судити токмо войт по немічьскому праву... нікто самого не імеєт звати на суд лише пред князя, а оний князь самого імеєт судити c войтами по войтовському праву.» (1067, с.27).

Поступово магдебурзьке право стало єдиним для всіх повноправних мешканців того чи іншого міста і статутні грамоти-привілеї починаються із скасування діючих норм звичаєвого, руського чи литовського права, а також звільнення міщан з-під юридикції князівської чи королівської адміністрації. Можливо, що на певний час на перехідному етапі магдебурзьке право співіснувало з місцевими звичаями. Привілей Казимира III 1356 р. про надання магдебурзького права Львову зафіксувала існуючу практику, дозволяючи іншим національним групам міського населення, ще не звичним до магдебурзького права, судитися за своїми правами, але під головуванням міського війта (187, t.3, s. 13-18). Магдебурзьке право у 1339 р. отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), у 1374 р. — Кам'янець, у 1390 р. — Берестя, у 1432 р. — Луцьк, у 1494-1497 рр.- Київ, у 1498 р. — Дубно, у кінці XV ст. — Рівне і Перемишль. В XVI-XVII ст. магдебурзьке право здобула переважна більшість українських міст (481, N 8, с.467-554, N 9, с.720-806, N11, с.519-586, N 12, с.772-833; 342, с.1-90; 354; 361; 556).

Дискусія навколо різних аспектів магдебурзького права триває (541, c. 128-137), однак заперечити його позитивного значення для розвитку міст неможливо. Так само, на наш погляд, неможливо заперечити роль князівської влади у процесі його запровадження. Хоча далеко не всі князі сприяли цьому процесові.

Що було головним в тодішньому статусі міщан? Формула «повітр'я міста робить людину вільною» була частково справедливою і для українських міст. І в українських містах міщанин був особисто вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів, укріплень чи іншої загальноміської власності. Не лише привілеї великим торговим містам, а й привілеї маленьким містечкам містили спеціальні застереження щодо цього. Селянин-підданий, який прожив у місті певний час і став хоча б халупником чи комірником, міг розраховувати на особисту свободу. А за це вартувало не щадити свого життя. Характерно, що це право захищали і жителі невеликих міст. Так у 1566 р. війт з волинського містечка Рожищ Луцького повіту Станіслав Янковський відмовився повернути таких селян-втікачів. Він наказав міщанам озброїтись і вигнати з Рожищ панських слуг, які прибули за втікачами (ЦДІА, ф.25, ол.1, спр.11, л.246 зв.). Намагаючись повернути втікачів-підданих, власники нерідко зверталися у суди міської лави, але часто без успіху. У 1496-1536 рр. з числа тих, хто отримав міське право у Львові 18,2 відсотки були з посполитих селян, за 1537-1570 рр. їх число вже складало 21 відсоток. У Перемишлі за 1541-1600 рр. посполиті складали аж 39,2 відсотка з числа тих, хто отримав міське право. На передмістях відсоток колишніх селян був вищим (1816, s.96-102).

Князі, як і бояри та шляхта, противилися практиці прийому у міста своїх підданих. З цієї причини міста в окремих князівствах довго залишалися на старому праві. Ще у 1507 р. великий князь литовський наказав випровадити із Слуцька міщан господарських (які були особисто вільними і не хотіли нести повинностей на користь князів Олельковичів-Слуцьких). Але економічна вигода від міст на магдебургському праві виявилася надто великим стимулом. Та й у цих питаннях князі мали підтримку уряду і магдебургські привілеї порушувалися не раз (1744, s.24-35). Міста приносили значні прибутки їх власникам та державній скарбниці. Тримати міста було вигідно, а привернути населення могли лише привілеї. Тому власники міст протягом XV-XVII ст. добивалися надання права і додаткових привілеїв для своїх міст, звільнення від певних податків і мит, або призначення нових мит на користь своїх міст. Доходило до того, що міста засновувались на королівських землях без відповідного привілею. На утримання міст ні уряд ні власники не тратили грошей. Організм міста був здатний до самовідродження. Єдине, що робили уряд або власник для спустошених ворогом чи погорілих міст, це було зменшення або скасування податків на 5-20 років. Такі ж привілеї отримували і новозасновані міста.

Князі (як воєводи і старости, власники міст і власники юридик), втручалися у міські справи вільних королівських міст, намагалися впливати на вибори магістратур, добивалися збільшення податків і повинностей, брали частину доходів на свою користь, конкурували з цехами виробами замкових майстрів або майстрів з юридик. У своїх приватновласницьких містах, де міські уряди формувались за їх згодою, а міські громади часто вели боротьбу із замковою адміністрацією, яка намагалася їх контролювати, князі виступали як арбітри, причому далеко не завжди як арбітри безсторонні. Все це сприяло взаємному віддаленню обох станів: князівського і міщанського. Позбувшись необхідності боротися з міськими вічами, князі поступово втрачали свій вплив на міське життя. Взаємини міст і князівської верстви, навіть у приватновласницьких містах, звузилися до фіскальних проблем.

За реальність міських свобод треба було боротись. Це зумовило високу активність міщан: від скарг і протестів на дії урядової адміністрації, якими заповнені гродські книги, до міських бунтів і активної підтримки козаків. Чисельність останніх в містах Київського, Чернігівського, Брацлавського і, почасти, Подільського воєводств з XVI ст. постійно зростала і часом сягала третини населення. Це не могло не відбитись на становищі українського міщанства в цих регіонах. Активності вимагала і боротьба за інтереси міста, нові привілеї, право складу, мостові та шляхові мита. Міщан об'єднували і цехові збори та свята, толоки і спільне виконання різних повинностей, оборона міст в часи майже безупинних ординських нападів, шляхетських наїздів і війн. Можливо це і привело до того, що у наступну епоху міська верхівка, об'єднана у братства, замінила князівську верству, до того часу значною мірою вже полонізовану, і стала основною рушійною силою українського ренесансу.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.