Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія

7.6. КНЯЗІ І ВІЙСЬКО

Військова справа залишалася головною справою князівської верстви і після монгольської навали. Князь залишався у першу чергу воїном і командиром, якими би мізерними не були його ресурси. Вже у XIV ст. відбувалася зміна соціальної бази армії. Сільське населення, яке платило податки, було звільнене від служби в ополченні, їх місце зайняли «списи» васалів. В селах сім'ї, які виставляли воїнів для легкої кавалерії, отримали окремі наділи та звільнення від повинностей. З кінця XIV ст. привілеї на самоурядування отримумали жителі прикордонних сіл в Карпатах, їх верхівка, т. з. «кенезі», «крайники» поступово перетворилися в дрібну шляхту, яка несла обов'язкову військову повинність. Ця військова повинність дрібної карпатської шляхти збереглася і протягом XVI-XVII ст. (542, с.31) Ці напівпрофесіонали по певному знаку мали прибути на пункти збору із своєю зброєю. З XV ст. і контигенти піхоти, які виставляли міста, замінюються найманими професіоналами. Розвиток техніки, вага захисного озброєння, тактичні побудови вимагали все більших навиків від бійців та затрат на їх утримання. У магдебурзьких привілеях зазначується число воїнів, яке потрібно було виставити в посполите рушення (ополчення). Це теж були фахівці, найняті коштом міста.

Війська удільних князів в XIV-XV ст. складалися в основному з їх власних дружин та «списів» васалів. Ця організація не змінилася і після входження окремих князівств до складу Великого князівства Литовського. Сильне роздроблення князівств привело до скорочення їх ресурсів. В кінці XIV ст. — на початку XV ст. частина князів могла вивести «в поле» не більше «списа». Так у війнах Вітовта Кейстутовича та Свидригайла Ольгердовича брали участь десятки князів при невеликій загальній чисельності війська. Особливо це стосується волинських князів, які зберегли свої малі уділи і у XVI ст. Навіть втративши статус удільних володарів, найбільш сильні з волинських князів Острозькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Сангушки та Ружинські у XVI-XVII ст. утримували власні війська, які складались з професійних дружин та ополчення васалів. Статус дружинників, звичайно, був іншим ніж в попередню епоху. Вони служили за плату. Як і раніше таке військо ділилось на «хорогви» (цей термін витіснив давній «стяг»).

Велике князівство Литовське було зацікавлене у збільшенні війська. За межами удільних князівств, на землях, які були безпосередньо підпорядковані уряду, впроваджувалась система комплектування війська в залежності від розміру земельних володінь. Удільні князі та великі магнати отримали право формувати власні хорогви на пільгових умовах. Бояри були зобов'язані виставляти по 2-3 і більше вояків своїм коштом і «в добрих зброях». Виникли окремі категорії дрібних феодалів, які повинні були нести військову службу. Вище інших стояли «путні бояри» чи «путники», які приводили на службу з собою озброєних слуг. І.Крип'якевич допускав, що путні бояри були пов'язані з військовими посилками (путь-дорога) (910, c. 138), у багатьох князівствах вони завідували окремими галузями (путями) двірцевого господарства. «Панцирні бояри» були зобов'язані з'являтись на службу у важкому озброєнні, за що їх господарства звільнювались від податків (у XIV-XV ст., коли у польових битвах брала участь переважно лицарська кавалерія, пізніше розвиток захисного озброєння і його вартість звели цю категорію до нижчого розряду). «Ординські (поленицькі) слуги» спочатку супроводжували послів та гінців в Орду, а потім несли сторожову службу в полі, «замкові слуги» — відповідно при обороні замків. Уряд заоохочував і селян виставляти своїм коштом з кількох господарств одного воїна, за що ці господарства звільнювались від інших обов'язків. Литовський Статут 1528 р. зафіксував цю систему, яка проіснувала до Люблінської унії, коли на українських землях була запроваджена польська військова система. Частина військових станів отримала шляхетство, частина перейшла в ряди козацтва, а решта опинилася в стані посполитих і була зрівняна з державними селянами. Сама шляхта була звільнена (як у коронних землях) від нормованої військової повинності. Формально ополчення ("посполите рушення") продовжувало існувати (востаннє, здається, волинська і подільська шляхта пробувала його зібрати у 1702-1703 рр. проти козаків С.Палія), але поступово його витіснили "затяжні" хорогви, яким платили гроші.

Князь Владислав Опольський (1372-1379, 1385-1387 рр.), роздаючи землі своїм васалам, впроваджував німецьку систему комплектування війська. Кожному феодалові визначалось в якому озброєнні і скільки слуг він повинен привести на пункт збору. Польські королі продовжили цю практику, роздаючи землі шляхті, а також установивши таку саму службу для галицького боярства, яке поступово злилося із шляхтою. Ополчення шляхти складало панцирні хорогви, які формувались по землях. Такий вигляд це військо мало ще при Грюнвальді. Вже у XV ст. не тільки політика зрівнення шляхти з князями, але і розвиток війської справи та озброєння привів до появи найманих професійних ("затяжних") хорогв. Такі хорогви звично мали вже 200-400 і більше воїнів, не рахуючи джур. Спочатку ця кавалерія мала тільки "панцирні" (важкі) хорогви. Командували ними королівські ротмістри, у числі яких були і князі. Така організація шляхетського війська збереглась і надалі, залишаючись основною частиною збройних сил Польщі і витіснивши земські хорогви, які складали основу земського ополчення ("посполитого рушення").

Збір цього війська був довгий. Тричі розсилали т. з. «віці» — віхи з прив'язаними королівськими грамотами скріпленими печатками. Треті «віці» вказували місце і час збору.

Завдяки майже безперервним війнам бойові можливості панцерних шляхетських хорогв були досить високими. Кожен панцирний товариш у такій хорогві мав в підпорядкуванні 1-5 пахолків. З початку XVI ст. дальший розвиток "затяжних" хорогв привів до появи "крилатих" гусар, які з часом стали основною ударною силою. Трохи пізніше з'явились роти кінних аркебузерів, а з 1570 р. — рейтар. Рейтари були організовані на шведську манеру, мали офіцерський склад переважно з найманих іноземних спеціалістів та професіоналів-рядових, які мали на озброєнні вогнепальну зброю. З 1630 р. почалась організація драгунських рот, теж на шведську манеру. В усіх цих підрозділах служили українці з різних станів. Були ще різновиди легкої кавалерії як волоська, польські татари (татари і ногайці, які переходили на польську службу, отримавши землі і близькі до шляхти права із зобов'язанням нести військову службу у спеціальних підрозділах), а з XVII ст. — польські козаки (т. з. «лісовчики»). Легкі ("козацькі") затяжні хорогви довели свою боєздатність у численних війнах з Московською державою та Кримським ханством і, навіть, проти шведів.

Піхотні роти ополчення, куди міста виставляли свої контигенти, в XVI ст. зменшили свою чисельність до 200 чол., отримали більш правильну організацію. Вони ділились на почоти по 10-20 чоловік, очолені товаришем, якому підлягали рядові драби. Командував ротою ротмістр, в роті були прапороносець-хорунжий та помічник командира — поручник. З 1580 р. піхота стала переходити на чисто професійну. З'явились роти трьох типів: угорська (100 чол.), німецька (400-500 чол.) та вибранецька чи ланова (200-300 чол.). Перші два типи піхотних рот набирались з найманців. Ланова піхота формувалась з селян королівських маєтків по принципу 1 вояк з лану землі. Піхоти було мало. В XVII ст. перейшли до формування кварцярної піхоти, яка мала утримуватись з «кварти» (чверті доходів королівщин). Міське ополчення ремісників в XV-XVII ст. примінялось виключно для оборони самих міст. Жителі окремих прикордонних міст мали повинність виставляти сторожу в полі. Такі ж повинності отримували окремі громади державних селян.

Самочинна козацька організація, що виникла на південних кордонах як реакція на регулярні напади ординців, запозичила багато від своїх основних противників. Аміністрація прикордонних староста і нащадки волинських удільних князів, які ще утримували свої «держави», підтримали козацтво і часто з його допомогою обороняли територію на своєму напрямку. Так поступили принц Ян Альбрехт у 1489 р., київський воєвода Єжі Пац у 1490 р., хмільницький староста Предслав Лянцкоронський у 1503-1531 рр., київський намісник Сенко Полозович в 1511 р., черкаський і канівський державець Остафій Дашкович в 1514-1532 рр., барський староста Бернард Претвич та інші. О.Дашкович був першим, хто звернув увагу уряду на необхідність взяття козаків на державну службу і організацію козацької флотілії на Дніпрі. Він підняв це питання на сеймі 1532 р. (205, t.2, s. 1055-1059). Ще до того була була здійснена спроба організувати 2-тисячний реєстр під керівництвом С.Полозовича та Х.Кмітича, який розійшовся, не отримавши обіцяної платні.

Козаки самі в 1530-х рр. збудували Томаківську Січ і створили власну військову організацію. З князів першим звернув увагу на козаків київський воєвода князь Дмитро Путятич (1503 р.). Козацьку силу використовував князь Федір Андрійович Сангушко (1545 р.) (1700, с.114). У 1551-63 рр. князь Дмитро Байда-Вишневецький вже спирався на козаків як на реальну військову силу, яка давала йому можливість реалізувати свої політичні плани. Його слідами пішли князі Ружинські. Богдан Остафійович (прославлений у народних піснях як «Чорний гетьман») був козацьким гетьманом у 1575-1576 рр., Остафій Іванович очолював козацьке військо у 1580-1583 рр., Михайло Іванович був гетьманом у 1584-1585 рр., Михайло Остафійович — у 1585-1586 рр., Кирик Остафійович очолював козацьке військо у 1588 р. Січовики складали значну частину війська Романа Кириковича, який був гетьманом у Лжедмитрія II (1608-1610 рр.). Маруша Остафіївна була дружиною гетьмана Криштофа Косинського († 1593 р.). З козаками зв'язали свою долю князь Андрій Андрійович Полубенський, князь Уссай та інші. До початку XVII ст. активно використовували козацьку силу і підтримували козацьку організацію князі Вишневецькі, Острозькі і Заславські. Зрештою Северин Наливайко був близькою людиною до князя Василя-Костянтина Острозького. Його брат Дем'ян був духівником князя.

Козацька організація розвивалася в двох напрямках, які відбивали зовсім протилежні впливи. Якщо січове козацтво багато запозичило від ординців і турків, то т. з. реєстрове козацтво, яке стало формуватися у південних староствах Київського воєводства на межі XVI-XVII ст. і чисельність якого значно перевищувала урядові реєстри, по своїй структурі і озброєнню наближалося до найновіших європейських зразків. Кіш запорожців став ділитися на курені, очолені виборними отаманами. Чисельність куреня приблизно була рівною роті польської піхоти.

Військо гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного, сформоване для походу на Москву у 1618 р., складалося з полків, які ділилися на сотні. Звичайно у таких полках було 5 сотень. Полки і сотні носили імена полковників і сотників, але судячи із списків полонених, які потрапили у 1616-1618 рр.в російський полон, їх формування вже носило територіальний характер (58). До списків (компутів) заносилися тільки козаки, пахолки і джури плати не отримували і в списках не числилися. Вони претендували тільки на частину військової здобичі.

До кінця першої чверті XVII ст. територія козацьких полків за межами Січі остаточно сформувалася і продовжувала розширюватися, незважаючи на заходи уряду. В коронному війську теж з того часу 2-4 хорогви або роти зводилися в полки. Полки могли бути як чисто кавалерійськими або піхотними, так і змішаними. Така сама структура була і у військ, які своїм коштом утримували українські князі.

Бойове спорядження воїна, його навчання і підтримання належної боєздатності з кожним століттям ставали дорожчими. Вже з XV ст. більшість європейських держав перейшли на наймані професійні армії, що формувалися на час воєн. На українських землях протягом цього періоду залишались досить значні професійні формування високої боєздатності, більшість яких комплектувалась з місцевого населення.

Стяги і хорогви війська служили перш за все візуальною відзнакою підрозділу, яка дозволяла полководцю управляти ходом битви. Падіння стягу означало поразку підрозділу. Вже з XIII ст. князівські герби на щитах дружинників стали служити знаками розрізнення своїх воїнів від противника, оскільки доспіхи були практично одинакові. Від Городельського сейму 1413 р. почала масово приймати герби і шляхта, в тому числі і українська (1037, с.57; 1837, s. 178). З військового знаку герби перетворились на політичні емблеми.

Другим засобом управліня на полі бою була військова музика. Розвиток військової музики від бубнів та рожків до літаврів та труб пов'язаний переважно із східними впливами.

У XIV-XV ст. мілітарні можливості князів знизились. Причини були не стільки у роздрібленні князівств, скільки у розвитку захисного озброєння, яке ставало дедалі складнішим і дорожчим, а його застосування вимагало постійних тренувань. На полі бою якийсь час домінувала виключно лицарська кіннота. У війнах Свидригайла Ольгердовича чисельність всього війська часом сягала 4-6 тисяч. Так у битві над р.Святою у 1345 р. військо Свидригайла налічувало всього 6,5 тис. чоловік, причому дружина самого князя Свидригайла і дружини майже 70 удільних українських та білоруських князів мали ледве 1,5 тис. воїнів (2031; 1774). Дружини дубровицького чи степанського князів не мали більше 100 воїнів. Окремі князі, які володіли третинами і чвертками князівств типу Ратненського, мали і 10-20 дружинників. Подібне зменшення чисельності для цього періоду характерно для всіх частин Європи.

Дружини українських князів-магнатів у XVI-XVII ст. мали чисельність від кількох сотень до 6 тис. чоловік. Ці війська були організовані на зразок "затяжних" хорогв і мали навіть артилерію. Постійне військо польських гетьманів на Україні на той час налічувало 300 — 2000 чол. Гарнізони замків були невеликі, міське ополчення включало майже всіх придатних носити зброю, але його вишкіл та озброєння бажали кращого. Через це татари і без артилерії та піхоти часом навіть брали міста.

Козацький реєстр складав: 300 чол. (1572 р.), 500 чол. (1578 р.), 1000 чол. (1590 р., 1617 р.), 3000 чол. (1619 р.), 5000 чол. (1624 р.), 6000 чол. (1625 р., 1630 р.), 7000 чол. (1634 р.), 6000 чол. (1637 р.), 40000 чол. (1649 р.). Хоча до реєстру не включалися джури, які не отримували платні, лише остання цифра відбиває справжню чисельність козаків. У 1618 р. в поході на Москву з гетьманом П.Конашевичем-Сагайдачним було не менше 12 тисяч козаків, ще 3-4 тисячі були у війську королевича (без пахолків і джур). Під Хотином було 40-45 тис. козаків.

Зміни в озброєнні наступали поступово. Спис довго був основною ударною зброєю ближнього бою. До середини XV ст. списоносці складали основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю, застосовували його і панцерні хорогви, і крилаті гусари і козацька кіннота. Так було і в основних європейських арміях того часу. Дерев'яні ручки списів з XIV ст. звичайно розмальовували в геральдичні барви власника. До кінця XV ст. перевагу отримали зразки німецьких списів, запозичені від орденських лицарів. Рогатина з XIII ст. залишилася тільки як зброя мисливська. Сулиці застосовувались легкою піхотою у XIII-XIV ст. як метальна зброя, а також для ближнього бою, а потім вийшли з ужитку.

З середини XIV ст., у зв'язку з удосконаленням доспіхів, повернулася до складу озброєння сокира, яка не примінялася вже на початку XIII ст. Сокира виявилася ефективною зброєю проти комбінованих лат. Поступово, під західним впливом її замінила алебарда, тоді як бердиші російського типу поширення не отримали.

Особистою зброєю ближного бою залишалися мечі. У XV ст. з'явилися важкі орденські дворучні мечі рейнського та верхньодунайського виробництва. Це була дорога зброя і ще у XVI ст. старі мечі перековували на шаблі. Шабля довела свою перевагу тільки у XV ст. і витіснила меч.

Булави і шестопери примінялися ще в XIV ст. як ударна зброя. Починаючи з XIV ст. декоровані булави і шестопери стали ознаками командирської влади. У козацькому війську булави були ознаками влади гетьмана і кошового отамана, шестопери-перначі — полковників. Як зброя ближнього бою у XV-XVII ст. вони вже втратили своє значення. Таке примінення булав і перначів характерне для всіх країн Східної Європи (Польщі, Литви, Чехії, Угорщини, Молдови і Валахії) окрім російських князівств.

Для захисту голови і далі застосовувались конічно-сферичні шоломи з високими втулками для султанів з пір'я та з наносниками або масками для лиця. Аж у XVI ст. цей тип шоломів був витіснений шишаками та касками європейських зразків.

Протягом XIII-XIV ст. тривали конструктивні пошуки кращого захисного доспіху, які виразились у змішанні пластинчатого і лусковидного панцирів, кольчуги з «дощатими бронями», з приміненням наручів, поножів, наплічників і нагрудників (800, с.33-43). З'являються байдани, юшмани, бехтерці і зерцала, які застосовувались аж до кінця XVI ст. Саме від байдани походить, на наш погляд, прізвисько князя Дмитра Байди-Вишневецького, а не від означення козака-гуляки.

Лати західного типу, однак, з XV ст. майже повністю витісняють інші види панцирів, особливо серед кінних лицарів. Основа цього доспіху — кіраса залишилася і в XVII ст. для важкої кавалерії та лінійної піхоти. Застосовувались і прості нагрудники. Однак ці доспіхи носили лише панцирні товариші шляхетських хорогв, частина дружин магнатів та крилаті гусари. Козаки у кінці XV — на початку XVII ст. ще носили кольчуги, байдани і бехтерці, а потім взагалі відмовилися від захисного озброєння. Участь у війнах з орденськими лицарями, які використовували найновіші зразки західних панцирів, а також постійні контакти з ординцями, стимулювали швидкий прогрес виробництва і різноманітність форм захисного озброєння.

З XIV ст. кінниця повністю перейшла на тарчі. З середини XV ст. щити і тарчі повністю вийшли з ужитку.

Із XIV ст. важка кавалерія для захисту стала використовувати металеві панцири європейського типу. Це продовжувалося до середини XV ст. Багато доспіхів для коней були трофеями у війнах з хрестоносцями або предметами експорту. Як і у багатьох інших галузях військової техніки князі виступали тут піонерами.

Лук залишився найпоширенішою стрілецькою зброєю. Ординці підтримали його репутацію і він довго змагався з вогнепальною зброєю. Завдяки скорострільності і високій пробивній силі, лук примітався козаками і міськими ополченцями навіть на початку XVII ст. Арбалет (на українських землях його називали «куша») поступався луку в скорострільності і тому його застосовували переважно при обороні та облозі фортець. Арбалети західних конструкцій в другій половині XV — першій чверті XVI ст. застосовувалися і у польових битвах.

Перші гармати, вірніше вогнепальні машини, які метали стріли і каміння, були примінені при облозі Сарагоси в 1118 р. Від початку XIV ст. артилерія з'явилася на озброєнні в Китаї та на Заході. На українських землях гармати з'явились не пізніше 1377 р. (1860, s.877).

Протягом XV-X VI ст. на озброєнні були бомбарди калібру до 1000 мм, які стріляли на віддаль до 700 м кам'яними ядрами вагою 300-400 кг, і менш потужні серпантини. Проти піхоти використовувались тюфяки, шротівниці і гаківниці, які стріляли кам'яним і металевим шротом. У 1483-1491 рр. тюфяки в Києві виготовляв майстер Яків. Поступово стали виготовляти гармати меншого калібру. На початку XV ст. вже були гармати калібром 122-150 мм, довжиною 42-58,5 см. Окремі з них важили до 12 кг. Гусити ставили їх на ковані вози, а потім на лафети — спеціально розроблені станки на колесах (2092). Такі гармати отримали назву «хуфниць» (Huf-загін) і на українські землі були завезені Федором Острозьким та Зигмунтом Корибутовичем, які брали участь в гуситських війнах. Причому останній навіть певний час навчав тевтонських лицарів тактиці та нововведенням гуситської піхоти.

У XVI-XVII ст. артилерія, яку застосовували козаки, польське військо і дружини українських та білоруських князів, включала найновіші західні і турецькі зразки, виготовлені з урахуванням досягнень трактатів Н.Тартальї, Л.Кальядо, Д.Уфано і В.Вірінгуччо. Чавунні 4-фунтові гармати довжиною 16 калібрів з'явились відразу ж після перших успіхів шведського короля Густава II Адольфа. В міських арсеналах, однак, залишалась і артилерія попередніх періодів (761, с.14-99; 2136).

В 1375-1400 рр. майже одночасно в Чехії, Польші, Швейцарії і Італії з'явились трубки калібром 25-33 мм і довжиною 6-12 калібрів, прикріплені до дерев'яного ложа. Такі прообрази ручної зброї важили до 7,5 кг. (1985). З часів гуситських війн їх стали застосовувати масово. В кінці XV ст. з'явилась ґнотова рушниця, яка теж заряджалась з дула, т. з. аркебуза. Пізніше її ґнотовий замок був замінений на колісний, а далі — на пружинний. В XVI ст. аркебуза була замінена мушкетом з кремнієвим замком. Одним з кращих типів таких мушкетів були довгі турецькі «яничарки», які мала на озброєнні козацька піхота (1412).

Козаки швидко оцінили переваги вогнепальної зброї і з кінця XVI ст. почали скорочувати шкіперів. До середини XVII ст. у бойових порядках піхоти всіх армій мушкетери займали фланги пікінерів. При атаці противника вони ховалися позаду останніх. Козаки лінії своїх мушкетерів прикривали переважно кіннотою, а при атаці кінноти противника використовували вагенбурги — рухливі укріплення з табірних кованих возів. Ця тактика, зручна однаково і проти важкої панцирної кавалерії і проти легкої татарської кінноти була запозичена ще в гуситів. Першими з нею ознайомилися князі Зигмунт Корибутович та Федір Данилович Острозький. Польське військо приміняло таку тактику при перевазі противника. Вагенбург навіть міг рухатися, коли у противника була відсутня артилерія. Коронний гетьман С.Жолкевський відступав під прикриттям такого вагенбургу в невдалій битві під Цецорою (1620 р.). Але турецький полководець Іскандер-паша зумів скористатися з неузгодженості окремих частин польського війська, які утворили розрив в одній з сторін вагенбургу, і прорвався в середину укріплення. Подібна тактика широко використовувалася козацькими вождями у битвах з польськими та турецькими військами, починаючи з оборони табору на Солониці С.Наливайком (2-28.05.1596 р.). Напевно подібна тактика мала місце і у XV ст. при зустрічі з більш сильним противником, включаючи ординців. В боротьбі проти ординців їх приміняли і московські війська. Можливо, що ця тактика була запозичена через верховських князів, перш за все Воротинських та Одоєвських, які відзначилися в цих війнах у XV-XVI ст.

Незважаючи на запозичення конструкцій і експорт озброєння, а також використання трофеїв, практично всі види вогнепальної зброї виготовлялися на Україні. Найбільшими центрами зброярського ремесла були Львів та Київ. Львівська людвисарня (гарматний двір) була заснована у 1468 р. Рівень виробів українських ливарників відповідав європейському (678, с.4-120).

З початку XVI ст. основним типом суден стали чайки — однощоглові плоскодонні байдаки тонажем до 200 т, з кормовим і носовим кермами та очеретяним поясом, який утримував судно на плаву при штормі або при влученні ядер. Чайки мали 10-15 пар весел і до 50 чол. екіпажу. Флотілії козацьких чайок з 1502 р. здійснювали походи на татарські і турецькі міста та побережжя, включаючи походи на Кафу (1560, 1606, 1609, 1615, 1616, 1624 рр.) і Стамбул (1575, 1621, 1624, 1626 рр.), та успішно воювали з турецьким галерним флотом (битви біля Трабзону, Синопи і Стамбулу у 1575 р., під Сілістрією та під Варною у 1576 р., біля турецького узбережжя у 1583, 1586, 1588, 1589 та у 1590 р., під Варною 12.06.1587 р., під Гезлеві у 1589 р., під Варною у 1606 р., під Очаковом у 1607 р., під Гезлеві, Бабадагом, Варною і Месембрієюу 1612 р.,

у дніпровському гирлі в 1613 р., під Синопою у 1614 р., в гирлі р.Міус, біля Трабзону, Синопи і з ескадрою Ціколі-паші у відкритому морі в 1616 р., біля Стамбулу у 1617 р., з ескадрою Галіл-паші у 1621 р., під Стамбулом у 1621 р., біля Керчі на на Босфорі у 1624 р., у відкритому морі в 1635 р., у Керченській протоці в 1640 р.) (1552). В числі тих, хто спричинився до розвитку флотоводства були князі Дмитро Байда-Вишневецький та Богдан та Михайло Ружинські.

Князі були ініціаторами розвитку фортефікації. Всі досягнення в цій галузі з'являлися спочатку у волинських та галицьких землях, їх зразком можуть служити укріплення Тустані п'ятого будівельного періоду. Будівництво кам'яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI ст. Кращими його зразками були замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам'янці-Подільському, збудована Б.Претвичем, а також ряд подільських фортець (1425). В кам'яному оборонному будівництві XIV-XV ст. використовувався досвід орденських інженерів, а пізніше практика німецької та французької (з початку XVII ст.) шкіл.

Розвиток вогнепальної зброї привів до появи бійниць нижнього і середнього бою. На початку XVI ст. вперше у Львові в міських укріпленнях з'явились бастеї (напівкруглі виступи у фортечній огорожі, призначі для обстрілу місцевості перед фортецею і фланкування фортечних стін та ровів). Однак в цілому фортефікація на українських землях в цей період розвивалася повільно, значно відстаючи від європейського рівня. У Європі з XV — початку XVI ст., слідом за трактатами Дюрера, Тартальї, Маджі і Спекля, в яких пропонувалося удосконалення бастіонної системи, старі мури скрізь прикривалися бастіонними фронтами, ронделями і равелінами. А у більшості українських земель,особливо на сході, продовжували ставити укріплення з вежами та стінами-городнями, збудованими за технологією часів Київської Русі. Лише запрошення іноземних інженерів, переважно французів, зрушило з місця застій у цій справі. З кінця XVI ст. починають будуватися фортеці бастіонного типу. Перші бастіони були збудовані в Олиці на Волині, яка належала князям Радзивілам. На сході першою фортецею з бастіонним фронтом був Кодак, збудований в 1635 р. Г.-Л.Бопланом. Навіть Київ не мав бастіонів. Причина такого становища крилася як у відсутності серйозного противника так і в постійній нестачі коштів на будівництво укріплень. Татари не мали артилерії і не любили штурмувати укріплення. Проти них достатніми були і городні. Московська держава у війнах XVI — першої половини XVII ст. терпіла невдачі і реально не загрожувала українським містам. Слабкість укріплень сіверських міст привела до їх легкого здобуття московськими військами на початку XVI ст., так само легко ці фортеці брались військами Лжедмитрія I, поляками та козаками в ході війн першої чверті XVII ст. У самій Московській державі фортифікація сильно відставала від європейського рівня. Московський Кремль, збудований у кінці XV ст. італійськими архітекторами, довго здавався їм чудом оборонного зодчества.

Польова фортефікація, навпаки, розвивалась досить успішно, особливо у козаків. При необхідності вони швидко посилювали свої вагенбурги польовими укріпленнями, їх табір під Солоницею у 1596 р. витримав довгу облогу, для його здобуття потрібна була важка артилерія. В 1621 р. табір козаків під Хотином витримав всі атаки турецького війська Османа II.

Інженерна атака фортець в XIII-XIV ст. велась з допомогою метальної артилерії. На її розвиток, безперечно, вплинули успіхи монгольських військ. Далі вирішальним фактором стала артилерія. В XVI ст. інженерну атаку стали вести з допомогою підкопів і порохових мін. Від вибуху міни на підкопі Арслан-городка на Дніпрі в 1576 р. загинув гетьман князь Богданко Ружинський.

Швидкі марші продовжували відігравати вирішальну роль у багатьох війнах. Ними прославилися, судячи з віддалей, які доводилося долати їх військам і приблизної тривалості походів, Ольгерд Гедимінович та Вітовт Кейстутович, Свидригайло Ольгердович та Костянтин Іванович Острозький, Дмитро Байда-Вишневецький та інші князі-полководці. Причому темп маршу протягом кількох діб тримався на рівні 60-70 км.

У війнах XIII-XVII ст., як і у попередній період, сильніша сторона прагнула швидше змусити противника прийняти генеральну битву. Слабша сторона намагалася уникнути такої розв'язки, маневрувала, щоб виграти час і ослабити сили ворога за рахунок оборони фортець. З переходом на професійні армії велику роль стали відігравати фінансові ресурси сторін. Брак ресурсів не дозволив Стефану Баторію добитись повної перемоги над Іваном Грозним. З тієї самої причини блискучий похід до Москви, здійснений гетьманом П.Конашевичем-Сагайдачниму 1618 р., закінчився безрезультатно. Коронні комісари, поставлені сеймом, змусили королевича Владислава, з яким з'єднався гетьман Сагайдачний, погодитися на перемир'я.

У битвах XIV-XV ст. війська ділились найчастіше на 5 полків, хоча були випадки поділу на один, два, чотири і шість полків (1343, с.6; 1341; 802, с.22-25; 803, с. 144-145). В джерелах до кінця XV ст. продовжують зустрічатися назви Великий або Головний полк, полки Правої руки і Лівої руки, Передовий або Сторожовий полк. Пізніше полки носили імена своїх командирів. До початку XVI ст. формування полків із «стягів» відбувалось безпосередньо перед битвою. Керував таким урядженням старший з князів. Протягом XIV-XV ст. полки і навіть стяги очолювали майже виключно князі. До початку XV ст. долю битви продовжувало вирішувати рукопашне зіткнення бойових порядків головних сил.

З XVI ст. хорогви, сотні та роти отримали примірко однакову чисельність в 120-200 чол., з'явились полки постійного складу. Однак і далі перед битвою війська ділились на 3-5 частин за рахунок тимчасових з'єднань. Зіткнення основних сил все більше стали залежати від дисципліни та підготовки, а долю битви все частіше вирішувала сила і темп вогню.

Спеціальну тактику швидких нападів і захоплення ясиру розробили кримські татари. Вона детально описана Бопланом (39, с.59-68). Козаки протиставили їм тактику «залягання в степу», описану Претвичем, а також сітку маяків. Подібну тактику приміняли і князівські дружини Вишневецьких, Острозьких, Збаразьких, Заславських і Сангушків. Часто це давало більший ефект ніж російська система засічних ліній, постійної прикордонної служби «станиць» та висилання кожного літа полків на ці лінії. Загалом боротьба з татарами йшла з перемінним успіхом.

У XIII — першій пол. XVII ст. відбулося багато знаменитих битв, які сприяли подальшому розвитку військового мистецтва.

В битвах на Ворсклі (1399 р.), під Ошмянами (1432 р.) і Вількомомиром (1435 р.) брали участь в основному кінні княжі дружини. Під Вількомиром Зигмунт Кейстутович мав 5 тис. дружинників і 4,5 тис. польських лицарів Якуба Кобилянського. У Свидригайла Ольгердовича було 1,5 тис. дружинників українських та білоруських князів, 3 тис. хрестоносців, 1,5 тисячі чеської піхоти та бл. 500 татар. Зигмунт Кейстутович віддав командування польському полководцю і це зіграло більшу роль ніж чисельна перевага. Військом Свидригайла Ольгердовича командували аж троє: сам Свидригайло, князь Зигмунт Корибутович та магістр фон Керскорф. Всі три частини його війська діяли розрізнено. В дводенній битві на р.Святій під Вількомиром 29-30.08.1435 р. особливо слабо виглядали княжі дружини. Поразка була повною. Лише в полон потрапило 42 князі. Свидригайло Ольгердович врятувався втечею, а поранений в шию і голову Зигмунт Корибутович потрапив в полон і був вбитий (2031; 1774; 1826).

Знаменита битва під Грюнвальдом 15.07.1410 р. в значній мірі була перемогою і українсько-білоруського війська. В польський армії з 50 хорогв було 7 українських (Галицька, Холмська, Львівська, Перемишльська, Жидачівська, Теребовельська і Подільська), а з 40 хорогв литовської армії 36 були білоруськими або українськими. В бойових порядках союзників було бл. 45 тис. чол. (без 30 тис. татар Джелал-ед-Діна), в таборі ще залишалось до 40 тис. зброєносців, прислуги і артилеристів (774). За нашими підрахунками з числа 45 тис. воїнів поляків було 19 тис., білорусів — 11 тис., українців — 10 тис., литовців — 3 тис., чехів, мораван і сілезців — 1,5 тис. та 500 воїнів з Новгорода Великого.

8.09.1515 р. в знаменитій битві під Оршею князь К.І.Острозький з 30 тис. війська скористався з взаємної зависті двох московських воєвод князя М.І.Голіци-Булгакова та І.А.Челядніна і розгромив 80 тис. московського війська. За литовськими даними в полон потрапило 8 воєвод, 37 командирів загонів і 1500 дворян, загинуло до 30 тис. чол. Князь Острозький навмисне імітував відступ, завівши противника під залп своєї артилерії, наслідки якого були жахливими. Ця битва потрясла сучасників (10, Lief.32, N 12). 24.02.1525 р. при Павії імператор Карл V розбив французів. Долю битви вирішили залпи акебузерів, причому один постріл виводив із строю кількох чоловік і коней. Можна зрозуміти чому такі величезні втрати були у московському війську. Під Оршею основну роль зіграли білорусько-українські війська.

В постійних війнах, які тривали впродовж XIII-XVII ст., відзначилось немало полководців, які внесли вклад в розвиток військового мистецтва і слава яких пережила їх час. Серед них найбільш значними були князі Лев Данилович (бл. 1228 — бл. 1301 рр.), Федір Острозький († після 1435 р.), Зигмунт Корибутович († 1435 р.), Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460-1530 рр.), Роман Сангушко († 1571 р.), Дмитро Байда-Вишневецький († 1563 р.), Михайло Вишневецький († 1584 р.). У Московському війську особливо відзначилися князі Воротинські. Видатними полководцями були Гедимін, Ольгерд і Любарт Гедиміновичі, Вітовт Кейстутович, Зигмунт Корибутович, Михайло Зигмунтович, а також Ярема Вишневецький

Військо, військова техніка і військова організація у XIII-XIV ст. інтенсивно, не уступаючи європейському рівню, розвивалася переважно у землях Галицько-Волинської держави. На цих територіях, а також на литовських і білоруських землях, з'являлися новинки військової техніки та військової організації протягом XV-XVII ст. Відставання, особливо в галузі артилерії і вогнепальної зброї, тут не відчувалося. На інших землях технічні та організаційні новинки, особливо в галузі фортефікації, приймалися значно пізніше ніж у європейських країнах. Князі залишалися головними організаторами війська і продовжували керувати рохвитком військової справи до рубежа XV-XVI ст. І далі, до середини XVII ст., уже переважно втративши статус володарів, вони залишалися військовою елітою.

Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія