Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





7.7. КНЯЗІ І КУЛЬТУРА


Подібно до параграфу 6.7 даний параграф також розглядається нами як стислий начерк проблематики і не претендує на більше. Спроби відповіді на питання стосовно ролі князівської верстви у розвитку і формуванні культури вимагають спеціальних додаткових досліджень. Наші зауваження базуються на матеріалах з українських земель. Схожими були в даний період ці явища і процеси у білоруських (включаючи територію Смоленського князівства) та литовських землях. Зовсім відмінними були вони у землях, де завершувалося формування російського етносу.

Світогляд князівської верстви у другій половині XIII — першій половині XVI ст. залишився християнським, постійно укріплюючись у цьому. Вирішальне значення в його формуванні і надалі мали переплетення православного та католицького впливів. Останній поступово отримав перевагу. З другої половини XVI ст. на світогляді стали відбиватися релігійні суперечки православних, католиків, реформатів-кальвіністів, трінітаріїв і греко-католиків, які зачепили і князівську верству. Але на українських, білоруських та литовських землях серед князівської верстви переміг християнсько-католицький світогляд. І це стало, на жаль вирішальним фактором у спольщенні українських та білоруських князів. У цей же період за подібних обставин онімечилися поморські князі. Переважна більшість князів, які зберегли вірність православ'ю перейшли під московський протекторат або емігрували у Московську державу, їх нащадки прийняли тамтешній світогляд, який за XIII-XV ст., залишаючися християнським, зазнавав потужних як язичеських (з боку угоро-фінських народів, які на цих землях все-ще опиралися слов'янській асиміляції) так і ісламських (з боку ординців) впливів. Це також сприяло швидкій русифікації цих князів.

Князівсько-дружинна (лицарська) ідеологія, яка продовжувала панувати до середини XVI ст., органічно перейшла з 1570-80-х рр. в ідеологію сарматизму з її героїкою минулого. Незважаючи на те, що сарматизм понад усе ставив шляхту, цю ідеологію сприймали і інші верстви населення, перш за все козацтво і міщанство. Напевно за героїчні ідеали, які змикались з попередньою князівсько-дружинною ідеологією, відбитою в билинному епосі і піснях скальдів княжої доби. Досить порівняти портрети козацьких старшин з портретами Збаразьких чи Ржевуських (з галареї Роздільського замку), посмертні портрети львівських братчиків і польської шляхти, «Оду коню, взятому шведами разом зі мною в полон під Краковом 20 червня 1656 р.» Збігнєва Морштина з козацькою піснею «Чи був коню у моїй стороні». Щодо українських князів, то для них ототожнення ототожнення себе самих з сарматами також полегшило процес спольщення. Не випадково князь Володимир Красне Сонечко в шерензі сарматських полководців зайняв одне з перших місць (292, s.54-56).

Ідеалами надалі залишалися лицарі без страху і докору. Впродовж поступової втрати державності найбільш популярними залишалися найбільш яскраві державники обидва Володимири (Володимир Красне Сонечко і Володимир Мономах), образ яких почав зливатися, і Роман Мстиславич, а також Данило Романович та Лев Данилович (його популярність засвідчили як хроністи, так і численні підробки грамот). Козаки долучили до них ще два образи князів-лицарів: Байди-Вишневецького та Богданка Ружинського («Чорного» гетьмана), шляхта — образ князя Костянтина Івановича Острозького. Коли українські князі вже зійшли з політичної сцени для міщан, поспільства і решти людей ці образи ввібрав в себе український Тіль Уленшпігель — козак Мамай. Духовенство аж в епоху визвольних війн спромоглося висунути такий образ ідеалізованого ієрарха — полководця церкви митрополита Петра Могили. Для сарматської шляхти такими ідеалами залишалися крім Володимира Святославича, Ягайла та Вітовта, — Костянтин Іванович та Костянтин Костянтинович Острозькі, Роман Острозький, Михайло Глинський, Роман Сангушко, Михайло та Дмитро (Байда) Вишневецькі, Януш Збаразький, Роман Ружинський та Самійло Корецький (292, s.117-124, 184-192, 235-237, 262-263, 269-270, 275-277.).

Що стосується етнічних впливів, то тут також більше запитань ніж відповідей. Так, на наш погляд вплив краківського гуртка Джан Марія Падовано, тобто італійський, на розвиток ренесансного зодчества і скульптури в Україні видається куди більшим за впливи польські чи московитські. Від цього гуртка пішли каплиця Трьох Святителів П.Красовського, ренесансні камениці Львова та інших міст, миколаївська майстерня С.Чешека. Цікаво було би прослідкувати вплив на князівське середовище поїздок у Європу, в т. ч. і навчання в ких університетах.

На перший погляд на середовище українських князів найбільший вплив мали литовці: починаючи з XIII ст. Рюриковичі одружувалися з литовками, у XIV ст. Гедиміновичі взагалі опанували престоли найбільших князівств. Але цей вплив був, скоріше, зворотнім: Гедиміновичі не тільки стали патріотами своїх нових земель, але прийняли релігію і швидко опанували мову та культуру своїх підданих. Навіть будучи католиками, як Свидригайло Ольгердович, вони залишалися противниками Польщі і підтримували український та білоруський сепаратизм. Польський вплив і польська мова (хоча часті династичні контакти, які тривали у XIII-XIV ст., а пізніше унія Литви та Польщі, сприяли її поширенню) запанували у князівському середовищі тільки через століття після втрати князями статусу володарів. Угорські впливи були менш значними, хоча тривали до середини XV ст. Найбільш тісно з Угорщиною були пов'язані Корятовичі. У XIII — середині XV ст., коли ці контакти були найбільш інтенсивними, можливо і криється одна з причин пізнішої перемоги ідеології сарматизму і в середовищі угорської знаті. Короткі контакти з гуситською Чехією, де у найдраматичніший період перебували Зигмунт Корибутович і Федір Острозький, залишили помітний вплив на розвиток військової культури. Ординські, московитські впливи, як і впливи інших народів на князівське середовище були незначними. Навіть перехід Чингізидів на литовську і польську службу і їх натуралізація у князівському середовищі практично не змінили цього стану речей. Тільки Глинські зуміли пробитися в число значних князівських родин. Але вони дуже швидко асимілювалися. Інші родини татарських князів загубилися серед середньої і навіть дрібної шляхти, особливо ті, які старалися зберегти татарську культуру і ментальність. Джерела не дають підстав для того, щоби судити про вплив рязанських, ростовських, тверських та московських князівен, які були видані за українських князів. Скоріше вони адаптувалися до культури своїх мужів ніж вплинули на останніх. Такою, судячи з тих фрагментів, які збереглися, була дружина Свидригайла Ольгердовича. Німецькі впливи позначилися головним чином на розвитку військової справи. З XIV ст. мали місце і італійські впливи, причому майже в усіх галузях. Візантійські впливи на князівську верству тривали і після ліквідації Візантії, аж до повної перемоги католицького світогляду. Надто глибокими були їх корені. Наявність в окремих містах вірменських, караїмських та єврейських громад, з якими князівське середовище не контактувало, навряд чи мало якийсь вплив на нього.

Зрозуміло, що всі досягнення загальнолюдського прогресу ставали надбанням князівської верстви у першу чергу, тому вона продовжувала залишатися елітою суспільства. Як і раніше, княжі двори залишалися поважними осередками культури. Поступове віддалення князівської верстви від життя міст не мало такого вирішального значення. Міська культура залишалася найближчою до культури князівських дворів. Впливи тут були взаємними.

У другій половині XIII сг. занепали або були знищені монголами Вишгород, Білгород, Василів, Торчеськ, Михайлів, Трипіль і Канів у Київській землі; Вщиж і Вир — у Чернігівській землі; Дорогобуж, Пересопниця, Червен і Болохів — у Волинській землі; Звенигород на Білці — у Галицькій землі. Але з'явилися удільні столиці у Брянську, Глухові, Новосилі, Усті, Карачеві, Звенигороді, Тарусі (Чернігівська земля); Холмі, Слонімі, Новогрудку (Волинська земля), Львові (Галицька земля) та Степані (уділ Дубровицького князівства). Число княжих дворів скоротилося до 28 (504, с.75-97,158-160,165-173, 177-178, 180-184, 186-187).

У XIV — першій половині XV ст. княжі двори були у Києві, Овручі та, можливо, у Переяславі (Київщина); Чернігові, Новгороді-Сіверському, Путивлі, Рильську, Трубчевську, Стародубі, Козельську, Перемишлі Козельському, Брянську, Глухові, Новосилі, Усті, Белеві, Воротинську, Перемишлі Воротинському, Одоєві, Карачеві, Звенигороді, Болхові, Хотимі, Мосальську, Єльці, Тарусі, Каніні, Спаську, Оболенську, Пекіні, Тростенську, Мезецьку, Боратині і Волконі (Чернігівщина); Володимирі, Луцьку, Бересті, Гродно, Новогрудку, Белзі, Холмі, Острозі, Степані, Кременці, Бібрці (бл. 1350-1366? рр.), Ратно, Кобрині, Заславлі, Каширі, Ковелю, Чарторийську (Волинь); у Львові, Теребовлі і Жидачеві (Галичина); Кам'янці Подільському та Дубровиці. У середині XV ст. княжі двори з'явилися ще у Клевані, Збаражі, Вишнівці, Корці, Ворончині, Рожині і Буремлі на Волині. Число княжих центрів сягнуло за 60 (504, с.98-190, 203-233).

При дворах продовжували функціонувати князівські канцелярії. Розвиток державного документу в Галичині та на Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов'янськими державами і Візантією, але й зв'язками з австрійськими, саксонськими та іншими більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі писемні традиції (932, с.44-108). Починаючи з часів Юрія Львовича, чия печатка мала латинські легенди: « † S. DOMINI GEORGI REGIS RUSIE» (« † володар Юрій король Руси») та « † S. DOMINI GEORGI DUCIS LADOMERIE» («† володар Юрій князь Володимирщини»), можна стверджувати, що, принаймні, зовнішньополітичні документи для європейських країн видавалися латинською мовою. Аналізуючи латинські грамоти князя Юрія-Болеслава Тройденовича, О.Купчинський дійшов висновку, що жоден з формулярів, що використовувався придворною канцелярією, не має прямого відповідника у пам'ятках західної дипломатики. В творчості канцелярії Юрія-Болеслава відбивалися різні дипломатичні традиції (932, с.103). Сліди діяльності князівських канцелярій відбиті у князівських грамотах XV — першої половини XVI ст., яких збереглося достатньо багато. Ця традиція продовжувалася ще якийсь час навіть після ліквідації самих уділів.

На сході також при княжих дворах, число яких зростало, функціонували князівські канцелярії. Причому навіть князі дуже дпібних ярославських чи ростовських уділів видавали такі ж самі грамоти та інші документи, як і великі князі московські чи тверські. Розвиток урядового документу тут спирався на ординські традиції, які, у свою чергу, відзначалися високим рівнем офіційного діловодства, запозиченим з уйгурської та китайської традицій (1321; 355, с.29-46; 1531, с.121-126,293-296).

Сліди князівського літописання неминуче приведуть до князівських канцелярій. Ми вже звертали увагу на те, що Галицько-Волинський літопис був пам'яткою переважно волинською. Ідеологічно — це прокнязівський твір. Не тільки тіні Данила і Василька Романовичів, Шварна Даниловича, Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича, а і дрібних князів з Пінська («Тої ж зими преставився пінський князь Юрій, син Володимирів, кроткий, смиренний, справедливий. І плакала по ньому княгиня його, і сини його, і брат Демид-князь, і всі люди плакали за ним плачем великим») та Степані («Тої ж зими преставився степанський князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі люди, од малого і до великого, і став княжити замісь нього син його Володимир.»), стоять за його сторінками. Галицьке боярство і бюргерство, які противилися сильній князівській владі, у цій пам'ятці переважно трактуються негативно. Відчуженість волинського елементу, якому співчувають редактори, в середовищі галицької еліти, відмінність його менталітету (в першу чергу відданість і вірність своїм князям), відчутна мало не в кожному фрагменті. Редактори літопису, напевно, так до кінця і не зрозуміли мотивацію вчинків галицької еліти.

Вплив князів на подібне літописання досить помітний. Ця традиція закінчується з ліквідацією удільних центрів і перетворення княжих дворів у магнатські. У їх архівах продовжують зберігатися старі документи, а двірцеві канцеляристи продовжують створювати пишні панегірики зовсім незначним особам, але пропадає дух того великого літописання, який змушував степанських і пінських князів наслідувати традиції великих київських князів.

Княжі канцелярії могли бути і скрипторіями. Звичайно не такими потужними як у Західній Європі. Вони могли функціонувати певними періодами у різних центрах. Причому тут, на наш погляд, все залежало від того чи іншого князя. Візьмемо для прикладу волинського князя Володимира Васильковича. Князь Володимир Василькович вложив у церкви: у місті Кременці у Блоговіщенську церкву Євангеліє апракос, окуте сріблом, Апостол апракос, Паремийник; у місті Бельську — ікони і книги; у своїй столиці Володимирі-Волинському — «списа святого Дмитра», у єпископську церкву переписав Євангеліє, в церкву св.Богородиці — Апостол апракос окутий сріблом, молитовник «Збірник отця свого» (значить книги переписувалися і створювалися також при канцелярії Василька Романовича), у «свій монастир Великий» — Апостоли, Євангеліє апракос; у Перемишлі у Єпископську церкву — Євангеліє апракос власного письма, окуте сріблом і оправлене перлами; у Чернігів в собор Спаса Прербраженія послав золотом писане Євангеліє апракос, окуте сріблом і оправлене перлами, а у сріблі — Спас з фініфтю; в нову кам'яну церкву св.Георгія у Любомлі — Євангеліє апракос, окуте золотом і оправлене перлами з Деісусом кованим з золотом, друге Євангеліє апракос волочено оліваром і цата на нього з фініфті, а на ній св.Борис і Гліб, Апостол апракос, Прологи 12 місяців, в котрих виложено житія святих отців, Мінеї

12 місяців списав, Тріодь цвітна, Тріодь постна, Єрмологій, Служебник св.Георгія, Молитви вечірні і ранкові. Крім того окремий молитовник, який купив у протопопини і «дав на ньому 8 гривень кун»; у Бересті поставив церкву св.Петра, вклавши у неї Євангеліє апракос, переписане ним і окуте сріблом. Всього князь більше ніж у 8 храмів вложив не менше 50 книг, причому тільки у церкву св.Георгія у Любомлі пожертвував 34 книги (1396, с.72-73).

У скрипторії князя Володимира Васильковича, де працював і сам князь, за його прикладом замовляли книги і люди з князівського оточення. На замовлення Петра -тіуна князя Володимира Васильковича були переписані твори єгипетського пустельника Єфрема Сіріна (IV ст.) (543, с.68). Ця книга повторно була переписана у 1492 р. з повторенням приписки щодо замовлення тіуна Петра (1380, с.21). При княжих дворах не тільки переписувалися книги і компонувалися збірники. Службовці канцелярії, які знали іноземні мови, займалися перекладацькою діяльністю. Волинські редакції (Західно-руська третя і п'ята, доповнена по Хроніці Мартина Бельського і по перекладному трактату «Таємниця таємниць», яка читається у складі

Хронографа 1617 р.) «Александрії», базуються на перекладеному не пізніше середини XIII ст. грецькому романі про Олександра Македонського, створеному у III ст. (763, с.1-30; 764, с.399-404; 1209, с.9-25; 915). Напевно сам князь Володимир Василькович також володів грецькою мовою і у його бібліотеці могла бути оригінальна «Александрія».

Час від часу окремі князі відроджували подібні скрипторії. Збереглися книги переписані У Володимирі, Луцьку, Острозі і Городно (Гродно). У 1475 р. коморник Артемій за велінням князя Михайла Васильовича Чорторийського переписав Мінею жовтневу. Для князя Андрія Васильовича у 1482 р. були переписані «Слова постничі» Василя Великого. Продовжували виступати замовниками і люди з оточення князів. Князям і їх зв'язкам можна завдячувати появі на Волині творів московської, тверської і новгородської шкіл (725, с.580). Переклади з'являлися як церковнослов'янською так і українською мовами. З кінця XIV ст. можна прослідкувати наслідки реформи тирновського патріарха Євфимія. Твір його учня Костянтина Філософа Костенческого про правила перекладу і викладу церковнослов'янського на основі правильного грецького був відомий волинським книжникам. При цьому впадає у вічі низька роль в культурному житті Луцького і Володимирського єпископств. Все, що збереглося, переважно походить від князівських дворів та монастирів, які мали князів-покровителів (1115, с.163).

Не забуваймо також, що і знамените Пересопницьке Євангеліє, розпочате у 1556 р. у Дворецькому монастирі і закінчене в 1561 р. у Пересопницькому монастирі, було створене на замовлення княгині Анастасії Юріївни Гольшанської-Дубровицької (677). Цінність книги була величезною, її передавали з покоління в покоління. Знамениті «Ізборники» Святослава Ярославича збереглися у бібліотеці його далеких нащадків дрібних чернігівських династів князів Щербатових.

Справжній ренесанс пережили князівські двори на Волині у другій половині XVI ст. Крім відомого двору князя Василя-Костянтина Острозького з першою слов'яно-греко-латинською академією в Острозі (1116) та підтримуваних цим князем осередків у Дубно та Дермані, поважним центром літературної і перекладацької діяльності стали Міляновичі. Тут розгорнув свою діяльність московський емігрант князь Андрій Михайлович Курбський (бл. 1528-1583 рр.), який отримав у 1564 р. Ковельське князівство. Тут були написані знамениті послання до Івана Грозного та «Історія про великого князя Московського», релігійні твори на підтримку православ'я, переклади Івана Дамаскіна, а також переписка з К.Острозьким,

Чорторийськими та іншими волинськими князями (81; 82; 83; 107; 720; 331; 370, с. 65-85; 348, с. 1-166; 1640, с. 17-20; 1571, с. 237-276; 559; 1427; 1738, р. 78-92; 1523, с. 315-317; 396, с. 115-136).

Але це вже були винятки. Потужний потік латиномовної літератури, який продукували численні книгодрукарні по всій Західній Європі також спричинився до того, що незабаром князівські двори поступово трансформувалися не тільки у носіїв іншої культури, але й стали її розсадниками.

Князівські двори були пристанищем і різних скоморохів, жонглерів, а пізніше і блазнів, незважаючи на протидію церкви, традиції вуличного лицедійства збереглися у Візантії і інших країнах, які перебували під її впливом. Такі ж традиції збереглися і у Західній Європі. Русь не могла бути осторонь. Між скоморохами і жонглерами, які тішили простий нарід і тими, що розважали князів не існувало глибокої пропасті (598, с. 16, 19). Артисти того часу були універсалами: музикантами, акробатами, жонглерами і дресирувальниками звірів. Рязанська кормча 1282 р. перелічує характерні для скоморохів музичні інструменти: свирель, гудець, смичок або "плясець". Відомі акробати на натягнених канатах з глеками з водою, акробати на похилому канаті з мечами, акробати на кулях. У Молінні Данила Заточника згадуються навіть такі небезпечні номери як політ "з церкви або високих палат на шовкових крилах" (598, с.20-23, 37).

Особливою популярністю при князівських дворах користувалися дресувальники диких звірів. Як і при інших дворах Європи любили екзотичних тварин. Напевно не випадково на фресці північної вежі київської Софії зображений поводир з верблюдом. У посольстві, яке з багатьма дарами супроводжувало Євпраксію Всеволодівну до двору Генріха Довгого також були верблюди. Популярними були дреситрувальники ведмедів. Ця традиція тривала довго, навіть у XVI-XVII ст. Славилися галицькі та литовські дресирувальники. Галицькі дресирувальники змушували ведмедів ставати на задні лапи, наслідувати людським рухам, танцювати в такт музики. Литовці навчали ведмедів боротьби, танцям, ловлі риби і черпанню води. Про утримання ведмедів згадує Рязанська кормча з 1282 р. На браслеті з розкопок у Городку Хмельницької обл. (1240 р.) було зображення ведмедя у стійці на передніх лапах поруч з дресирувальником з рогатиною (598, с.32-40). Дресирували собак, коней, вовків і,навіть, зайців (скоморох із зайцем на новгородських ініціалах з XIII ст.). При дворах окремих князів, можливо, були звіринці, як у їх західних сусідів. Полювання було улюбленою розвагою. Крім мисливських псів тримали мисливських птиць, можливо рисів і барсів та інших екзотичних тварин.

Спорт і змагання були складовою частиною лицарського виховання. Змагання з плавання, стрільби з луку, метання каміння, гри з мечами (як фехтування так і жонглювання), боротьби, змагання з жердками і на ходулях, доповнювали різні ігри, в т.ч. і з м'ячами. При розкопках Новгорода виявлено кілька сот м'ячів, набитих шерстю та мохом (XI-XVI ст.) та біля 200 дерев'яних шарів. Мало ймовірно, щоби при княжих дворах не знали цих ігор. Так само зимою були популярні коньки і лижі (598, c. 130-143).

Як і їх західні сусіди, княжі двори, напевно, не цуралися і різних язичеських пережитків, зокрема коляди і масок. Були популярними маски бика, кози, вовка. Такі маски знайдені при розкопках Старої Рязані і у інших місцях. Танці з масками засуджувала церква, але можновладці, зокрема Іван Грозний і його оточення танцювали у масках разом з скоморохами. Можна припускати, що у західних землях, де знали про європейські карнавали, до подібного відносилися менш строго, ніж на сході у Московській державі. Такі міські карнавали відбувалися навіть у Новгороді та Польщі. Причому у Новгороді обрядові процесії на святах весни та жнив несли фалоси з дерева і кості (598, c. 158). Мало ймовірно, що подібних процесів не відбувалося у Галицькій землі та на Волині.

Бенкети супроводжували все життя князів мало не від народження і до смерті. Вони були невід'ємною частиною побуту князівських дворів. Про це свідчать пам'ятки фолькльору та численні джерела. Вино, меди і пиво вживалися у великих кількостях. Цікава знахідка керамічної фігурки з розкопок Ізяслава на Волині (1240 р.): товстий бородатий мужчина у князівській шапці з хутром верхом на бочці з чашею в руках (598, с.126).

У число двірських розваг входили і танці. Принаймні до початку XV ст. придворні танці не відрізнялися від народних. Із змішаними шлюбами до Рюриковичів і Гедиміновичів, які перебували у сфері впливу Великого Литовського князівства, поступово прийшли театралізовані і стримані танці західноєвропейської знаті. На наш погляд вони також, певною мірою впливали на відхід княжих родин від православ'я. Православна церква займала досить негативне ставлення до танців взагалі. Хоча їх заборона як і періодичні переслідування скоморохів у Московській державі успіхів не мали.

Виходячи з цих фрагментарних поглядів, які зачепили тільки деякі з явищ та процесів формування культури князівської верстви, можна дійти висновку, що культура князівської верстви і надалі залишалася синтетичною. Різноетнічні впливи на неї значно зросли. На українських і білоруських землях з XIII ст. значно посилилися західні впливи, які врешті стали домінуючими. Вплив культури князівської еліти на решту суспільства залишався вирішальним аж до кінця XV ст. З утратою суверенітету удільних князівств почалося посилення латинізації, що супроводжувалося все більшим відривом культури князівської еліти від решти суспільства. Закінчилося це повним відривом від національного коріння із злиттям культури князівської еліти з культурами еліт сусідніх народів. Можна стверджувати, що і близька до них міська культура також, хоч і меншою мірою, переживала подібні трансформації.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.