Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія




ВИСНОВКИ


Дослідження князівських династій, особливо їх персонального складу, вимагає використання всіх джерел, які збереглися, пошуків нових джерел, часто перегляду усталених інтерпретацій та версій.

Історико-генеалогічні дослідження правлячих династій Східної Європи українськими, російськими і білоруськими дослідниками з відомих причин були практично перервані на початку XX ст. З середини століття і до початку 1970-х рр. ці дослідження загальмовувалися і в польській та литовській науці. Відновлення зацікавленості у таких дослідженнях почалося з публікацій давніх праць. Зміни, які відбулися за останній період у розвитку історичної науки в цілому, допоміжних дисциплін, зокрема у вивченні джерел, змушують критично підходити до більшості давніших праць. Визначення персонального складу князівської верстви, яке залишається головною складовою частиною дослідження правлячих династій, вимагає розширення джерельної бази, а також необхідності перегляду багатьох усталених оцінок джерел, раніше прийнятих гіпотез.

Навіть такі, давно доступні дослідникам джерела, як літописи і хроніки, не можна вважати до кінця використаними в цьому напрямку. Так, аналіз «волинських» фрагментів з різних літописів дозволяє стверджувати існування окремого волинського літописання з кінця XI ст. — від часу єпископа Стефана, точна дата смерті якого (27.04.1094 p. o «шостій годині ночі»), а також подробиці загибелі Ярополка Ізяславича і похвала цьому князеві збереглися у київських зведеннях. У подальшому можна говорити про літописання у таких волинських центрах як Володимир, Луцьк, Городно, Холм та Степань. Це збільшує довіру до даних джерел і відкидає сумніви в існуванні, наприклад, у першій половині XIII ст. таких князівств як Шумське, Яневське чи Несвізьке або в участі Романа Мстиславича у весняному поході 1185 р. проти половців. Так само варто переглянути сумніви щодо походу Гедиміна на Київ бл. 1324 р. чи історичності переяславського князя Олега, згаданого у зв'язку з цим походом (історичність князя київського князя Станіслава підтверджена записом його сина у Л юбецькому пом'янику та присутністю цього князя у переліку ктиторів Києво-Печерського монастиря у передачі А.Кальнофойського).

Починаючи з другої половини XII ст., при князівських дворах виникають державні канцелярії, причому в дальнійшому такі канцелярії були навіть у дрібних удільних центрах таких як Ратно і Кобрин або у білоозерських чи кубенських князів. Згадка імені князя та його титулатура у грамотах, надані в таких канцеляріях, є одним з найбільш надійних підтверджень його існування. Окремого підходу вимагають грамоти, визнані фальсифікатами, (в першу чергу грамоти Льва Даниловича чи Любарта Гедиміновича), з огляду текстологічного аналізу, датування, титулатури, формули, складу свідків і т.д. Проблема реставрації корпусу князівських грамот і архівів, хоча і знаходиться на початковій стадії опрацювання, але в принципі досить реальна.

Позаяк Рюриковичі та Гедиміновичі також виступали як позивачі, відповідачі та свідки у майнових та судових справах, яких збереглося до десяти Тисяч, то, особливо для XV-XVI ст., ця категорія джерел також залишається однією з основних.

Це ж стосується і матеріалів Литовської, Мазовецької та Коронної метрик.

Сімейні традиції князівських родин досить надійні щодо родоначальника і походження роду. Жодному історику не вдалося їх твердо заперечити. Більшість родоводів, занесених у родовідні книги, підтверджуються доступними джерелами навіть у деталях. Помилки у них досить незначні. Навіть дуже дрібні князі надавали великої ваги своїм родоводам, і ці родоводи доволі точні (як у збірнику Діонісія чи А.Курбського). Більш пізні родоводи, складені У XVI-XVII ст., попри певні хронологічні неузгодження і перекручення окремих місць, містять пласти фактичного матеріалу. Фантастичними їх назвати не можна. Спроби (більше 250) шляхетських родин приписати собі князівське походження легко вловимі.

Можна стверджувати, що пом'яники є надзвичайно цінними і унікальними джерелами, які дають багато достовірної інформації стосовно князів і їх родин. Окремі виявлені помилки можна віднести виключно до випадкових помилок при переписуванні, їх свідома фальсифікація майже виключена. Наприклад, більшість князів, записаних у Любецькому пом'янику, відомі з інших джерел, що підвищує довіру до пам'ятки. Незважаючи на локальний характер Холмського пом'яника, і ця пам'ятка теж додає немало відомостей, невідомих з інших джерел, які стосуються княжих родин. Цікава також популярність холмських монастирів серед княжих та магнатських родин у XIV-XVI ст., що дає підстави вважати, що Холм ще довший час сприймався як княжа столиця. Києво-Печерський і Супральський пом'яники, які також піддаються розшифруванню, дозволяють значно розширити знання з генеалогії князів Острозьких та Сангушків, а також інших родин. Ми цілком усвідомлюємо попередній характер аналізу матеріалів, пов'язаних з князівськими родинами, які містяться у Любецькому, Холмському, Києво-Печерському і Супральському пом'яниках, вразливість та непевність окремих версій, їх дискусійний характер. Останнє, сподіваємось, дозволить виправиш невірні здогадки. Поряд з тим навіть такий попередній аналіз пам'яток дозволив зробити більше сотні уточнень і збагатив реєстр князівських імен майже на два десятки, сумніватися в існуванні яких не доводиться. Крім того, окремі раніші гіпотези і версії отримали підтвердження або заперечення.

Найдавніші гербівники (Б.Папроцького, С.Окольського, А.Кояловича-Віюка, К.Несецького і В.Вєльондка), куди поряд з відомостями про герби кожної родини внесені і відомості про саму родину, її походження, в тому числі і родові легенди, зберігають неабияку цінність як джерела з князівської генеалогії.

Надійним джерелом для дослідження персонального складу князів служить також сучасна їм світська література, зокрема «Слово о полку Ігоревім», окремі билини, «Історія» А.Курбського, «Teraturgema» А.Кальнофойського (де, приміром, в числі «добродіїв і опікунів святого монастиря печерського» згадано київського князя Станіслава), «Кройніка» Ф.Софоновича,«Родовід царів російських» М.Мілеску-Спафарія, «Реєстр князям чернігівським...» І.Левицького, праці Ш.Старовольського та іп.

Безсумнівними свідченнями залишаються записи у розрядних книгах, які велися у Московській державі, різноманітних військових та урядових реєстрах Великого князівства Литовського, шляхетських легітимаціях та інших документах.

Надійними джерелами є віднайдені надгробки (приміром Трубецьких з точними датами), епітафії (які містять цілі біографії з точними датами), граффіті (точна дата смерті Ярослава Мудрого, походження дружини дорогобузького князя Володимира Андрійовича), житія святих (навіть житіє муромського князя Костянтина дозволяє розглядати двох можливих прототипів — Костянтина Романовича з Путивльських Ольговичів чи пронського князя Костянтина Володимировича) та легенди (приміром, легенда про Зарайськ і княгиню Євпраксію). Перспективними виглядають археологічні дослідження, зокрема князівських останків у виявлених похованнях (підтвердження факту отруєння мишьяком Дмитра Шемяки, виявлення хвороби Пертеса у Ярослава Осмомисла і дослідження генетичного впливу на покоління Рогнеди Рогволодівни), в т.ч. реставрація облич по черепу.

Залучення нового кола джерел, перш за все пом'яників та різноманітного актового матеріалу, дозволили значно розширити відомий кількісний склад князівських родин, уточнити дати, хрестильні і чернечі імена, переглянути окремі гіпотези та версії. Всього таких уточнень більше п'ятисот. У дослідженні персонального складу князівської верстви охоплено більше чотирьох тисяч осіб.

На відміну від інших верств середньовічного суспільства князівська верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем. За весь період історії Київської Русі був тільки один «боярський князь» — Володислав Кормильчич у Галицькій землі, але це був незвичний випадок, який потряс усе суспільство. У наступну епоху нічого подібного не траплялося.

Князівська верства була правлячою верствою. Втративши право на успадкування князівського престолу, князь випадав з правлячої верстви і ставав ізгоєм. Боротьба князів за збереження статусу правлячої верстви затягнулася на довший час і після ліквідації удільних князівств. У Польсько-Литовській державі вона відбилася спалахом активності і відродженням могутності волинських князів у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Усунувши або знищивши представників інших династій, які володіли племінними князівствами, Рюриковичі залишилися єдиною правлячою династією на Русі. З того часу Рюриковичі ревниво слідкували щоб не допустити на князівські престоли представника будь-якого іншого роду. Спроби торків, які були найсильнішим племенем серед «чорних клобуків», посадити на престол туземного князя (Кондувдий у 1188-1190 рр.) скінчилися невдало. Так само невдало скінчились всі спроби запанувати в руському князівстві іноземців з династії Арпадовичів чи П'ястів. Хоча останні й підкріплювали свої претензії династичними шлюбами.

Перші дванадцять поколінь Рюриковичів (до середини XII ст.) налічували 497 відомих осіб, що складає за нашими дослідженнями бл.74 відсотків фактичної чисельності родини (включаючи жіночу половину та дітей, померлих у перші роки життя), в т.ч. 95 відсотків чоловіків. З цього числа 30 осіб прожили більше 60 років. Якщо врахувати, що 66 мужчин загинуло (що складає 21 відсоток з числа усіх відомих мужчин), в т.ч. 24 у братовбивчих війнах та від рук родичів (36 відсотків від числа загиблих), а також те, що у багатьох випадках дату народження встановити неможливо, то можна вважати перші дванадцять поколінь Рюриковичів генетичне сильними.

Для наступних восьми поколінь Рюриковичів (до початку XVI ст.) відома 1471 особа, що складає за нашими дослідженнями бл.58 відсотків. Число відомих осіб, які прожили більше 60 років значно менше. Навіть врахування стану джерел не дозволяє підняти цей відсоток більше 2,4 (проти майже 10 у попередній період). З числа мужчин з цих поколінь загинуло не менше 20 відсотків. Умови для виживання у восьми поколінь Рюриковичів (від XIII до XX) були менш сприятливими, але, напевно, ці покоління все ж були генетично дещо слабшими за попередні.

У перших дванадцяти поколіннях у князівських родинах було в середньому від одного до п'яти дітей. Шість і більше дітей мали тільки 27 князівських родин (бл. 11 відсотків). 16 дітей (не рахуючи дітей від численних наложниць) було у Володимира Святославича, по 14 мали Мстислав Володимирович та Юрій Довгорукий, 12 — Всеволод Велике Гніздо, по 11 — Володимир Мономах та Данило Галицький, 10 — Ярослав Мудрий. У наступних восьми поколіннях число дітей у князівських родинах практично не змінилося. Десятеро дітей мав Дмитро Донський; восьмеро мали Олександр Михайлович, Андрій Шутиха та Василь Дмитрович; семеро — вісім князівських родин. Ще зо два десятка родин мали шестеро дітей. Причому майже 85 відсотків багатодітних сімей припадають на князів, які походили із Суздальських Мономаховичів.

Число шлюбів рідко сягало трьох. Повторні шлюби відбувалися того самого року, в якому сталася смерть першої дружини. Розлучення траплялися надзичайно рідко — усі вони носили політичний характер. Шлюбний вік істотної ролі не відігравав, так як шлюби були скріпленням перш за все політичних угод. Навіть кровна спорідненість відступала на задній план, коли йшлося про політичну доцільність. І церква скріплювала такі відхилення від правил. Князі продовжували утримувати наложниць і нерідко розглядали бастардів як законних спадкоємців. З середини XIII ст. змін практично не відбулося. З втратою політичної ваги князі почали одружуватися у зрілішому віці, беручи більш дозрілих жінок.

У межах різних гілок перших дванадцяти поколінь Рюриковичів була традиція надавати перевагу певним іменам. Для Полоцьких Ізяславичів: Всеслав, Василько, Гліб, Рогволод, Володар, Всеволод і Володимир; для першої Галицької династії: Володимирко (Володимир) та Ростислав, а також рідкісні імена Рюрика, Володаря, Василька та Івана; для турово-пінських Ізяславичів: Юрій, Ярослав, Іван; для Чернігівських Святославичів: Святослав, Гліб, Роман, Юрій, Ярослав; для Ольговичів: Святослав, Олег, Михайло, Всеволод, Іван; для Волинських Мономаховичів: Всеволод, Мстислав, Василько, Данило, Роман, Лев; і т.д. З XIV ст. поступово стали відходити давні слов'янські імена (Ярополк, Святополк, Ізяслав, Святослав, Мстислав, Всеслав, Всеволод), особливо популярними стали імена Іван, Семен та Михайло. З цих же причин стираються відмінності у характерних іменах між різними гілками Рюриковичів.

Гедиміновичі вийшли на політичну арену на початку XIV ст. Для перших восьми поколінь династії джерела зберегли 494 особи, що складає не менше 95 відсотків справжньої чисельності родини. 59 осіб або 12 відсотків (для перших трьох поколінь цей відсоток сягає 30) прожило більше 60 років (у їх числі найбільш знамениті особи: Гедимін, Ольгерд Гедимінович, Кейстут Гедимінович, Любарт Гедимшович, Вітовт Кейстутович, Свидригайло Ольгердович, Зигмунт Кейстутович та інші). Загинули 33 особи або 6,7 відсотка (значно менше, ніж у Рюриковичів). Можна також стверджувати, що перші вісім поколінь Гедиміновичів були генетичне сильними.

Число дітей у родинах Гедиміновичів було більшим ніж у Рюриковичів. Найбільше дітей (21 або 22) мав Ольгерд Гедимінович, 14 дітей було у Казиміра Ягеллончика, по 13 — у Гедиміна та Кейстута Гедиміновича, 11 дітей — у Зигмунта Старого. Стосовно числа шлюбів, шлюбного віку та інших традицій, різниці між Гедиміновичами та Рюриковичами не було.

З XIV ст. рід Рюриковичів, а пізніше і рід Гедиміновичів почали розпадатися на родини. Від Рюриковичів безперечно походять 246 родин (в т. ч. князі Друцькі і їх відгалуження Друцькі-Соколинські, Друцькі-Коноплі, Озерецькі, Прихабські, Бабич-Друцькі, Бабичеви, Друцькі-Горські, Друцькі-Дудаковські, Путятичі, Путятіни, Толочинські, Красні, Сокири-Зубревицькі, Друцькі-Любецькі, Виденицькі-Любецькі, Загродці-Любецькі, Одинцевичі, Гольцовські і Бафиновські; князі Четвертинські, князі Острозькі, князі Заславські і князі Головчинські, чия належність до Рюриковичів викликала у дослідників сумніви). З числа цих родин 31 родина (12,6 відсотка) втратили князівське достоїнство. Від Гедиміновичів походить 48 родин. З них 8 родин (16,6 відсотка) втратили князівське достоїнство. Правда, походження від Гедиміновичів 7 родин з цього числа залишається спірним. Ще 6 князівських родин походять від інших литовських династій, походження 11 князівських родин встановити не вдається (Рюриковичі, Гедиміновичі або інші литовські династи), 4 князівські родини половецько-кабардинського походження і 29 князівських родин походили від Чингізидів та інших ординських родів. Розширення джерельної бази дозволило розв'язати ряд заплутаних генеалогічних проблем, зокрема чернігівських князів, полоцької династії, князів Друцьких, турівських і пінських князів. Відпали сумніви щодо київського князя Станіслава і панування путивльської династії в Києві в першій половині XIV ст. Твердо встановлено походження князів Острозьких від Романа Даниловича, князів Четвертинських — від удільних турівських князів, князів Осовицьких — від Михайла Романовича, князів Несвіцьких і Вишневецьких — від Корибута-Дмитра Ольгердовича, а князів Сангушків — від волинського князя Федора Любартовича. Уточнені та перевірені родоводи Рюриковичів та Гедиміновичів.

Цікавим демографічним феноменом є вигаснення у кінці XVI — на початку XVIIcT. бл.40 князівських родин (в їх числі Острозьких, Олельковичів-Слуцьких, Гольшанських, Ружинських, Пронських та ін.). Причому це вигаснення було раптовим і не мало видимих причин. Так у 1600 р. було 11 живих Острозьких, до 1618 р. всі чоловіки з цього роду вимерли. У XXIV поколінні було 11 Пронських, у XXV — тільки 4, а у XXVI залишилися дві особи жіночої статі. Подібне відбувалося і в інших родинах.

В структурі будь-якого роду найважливішими є майнові взаємини, проблеми успадкування. Для правлячого роду — це перш за все проблеми успадкування влади. Наївно думати, що у Київській Русі не існувало традиції, практики чи процедури успадкування князівських престолів, коли така практика чи процедура була кодифікована для купців (про що свідчать угоди з Візантією) чи для інших значно нищих у соціальній ієрархії верств населення (про що свідчить «Правда Ярославичів»).

Залишившись єдиною правлячою династією на Русі, Рюриковичі для управління гігантськими територіями змушені були призначати своїх намісників. Щоб підняти їх вагу і забезпечити вірність собі, уже Святослав Ігорович став призначати намісниками молодших членів династії. У кінці 80-х рр. X ст. Володимир Святославич провів адміністративну реформу, розділивши країну на землі, кордони яких не збігалися з кордонами племінних князівств. На чолі цих земель він поставив своїх синів.

Старший у роді Рюриковичів успадковував київський престол і сюзеренітет над Київською Руссю. На практиці це означало, що син не міг успадкувати батьківський престол, якщо живими залишались його дядьки, молодші брати померлого володаря. Але його діти зберігали перевагу перед своїми двоюрідними братами. Вже сини Володимира Святославича порушили це правило, виключивши з числа претендентів на київський престол нащадків старшого брата Ізяслава. Цей прецедент і народив практику ізгойства, за якою внук втрачав права на князівський престол, якщо його батько помер раніше за діда. Напевно ця практика успадкування була закріплена у т. з. «заповіті Ярослава Мудрого».

Ставши намісниками великих територій, родичі київського князя хотіли відчувати себе володарями, подібно до своїх попередників — князів місцевих династій, яких вони фактично замінили. Князі-намісники добивалися по меншій мірі автономії у внутрішніх питаннях та права успадкування цих територій для своїх спадкоємців, тим більше, що значна частина останніх з відомих причин не могла сподіватись на успадкування київського престолу. В цьому їм сприяли ще живі залишки племінного сепаратизму, настрої верхівки міст і городян, які були зацікавлені в сильній князівській владі на місцях. Особливо сильними були сепаратистські тенденції у полоцьких кривичів, які у X ст., приєднуючи території сусідніх етнічно близьких дреговичів (чому сприяла побіжно адміністративна реформа Володимира

Святославича), наближалися до утворення етнічної ранньобілоруської держави і прагнули відділитися від Київської Русі, яка консолідувалася у ранньоукраїнську державу. Київська влада розглядала князів-намісників як своїх службовців, які отримали бенефіцій взамін за несення служби і на час її виконання. У Києві хотіли в кожному конкретному випадку переміщати своїх намісників і, навіть, позбавляти їх цього достоїнства, як це зробив Володимир Святославич з Святополком.

Молодші Рюриковичі виступили каталізаторами сепаратизму. Ярослав Мудрий, слідом за Святополком Володимировичем, показав непослух верховній київській владі. Сини Ярослава Володимировича — Святослав та Всеволод вже змусили старшого брата Ізяслава розділити з ними владу. Щоб полегшити своїм дітям отримання більших територій, цей триумвірат застосував практику ізгойства до нащадків старшого брата Володимира і молодших братів Вячеслава та Ігоря.

Разом з князями втрачали свої бенефіції бояри та дружинники, які не завжди могли перейти на службу до нового сюзерена. Тому вони також ставали опорою князів-ізгоїв. Інститут ізгойства серед Рюриковичів привів до виникнення «незаконних» уділів (наприклад Дорогобузьке, Перемишльське, Теребовельське і Звенигородське князівства). У Придніпров'ї боротьба за «батьківські» території вилилася у велику війну між Всеволодовичами та Святославичами в кінці XI ст. Щоб припинити усобиці між Рюриковичами, пов'язані з боротьбою за спадкове право управління певними територіями, київський князь змушений був піти на компроміс, який було узаконено на снемі — з'їзді князів у Любечі в 1097 р. Визнаючи зверхність князя київського, князі-намісники отримали повний у середині своїх володінь і спадковість цих володінь за певною гілкою роду Рюриковичів. Цей принцип і став основою для територіальних претензій на «отчину» і здійснення князівської влади над певною територією.

З'їзд князів — снем з того часу перетворився на напівофіційний державний інститут на зразок рейстагу сусідньої Священної Римської імперії германської нації. Це нерегулярне зібрання Рюриковичів під головуванням київського князя (а пізніше в окремих землях старших князів цих земель) займалося врегулюванням міжкнязівських відносин. Рішення снему скріплювалося клятвами його учасників, як і міжнародні угоди, і на перших порах мали силу загальнодержавних законів.

З того часу поява князів однієї гілки у землях іншої (якщо ця гілка не вигасла і претенденти не були спадкоємцями з жіночого боку) була пов'язана виключно із спробами окремих сильних київських князів змінити на користь своєї гілки баланс сил, що склався. З XIII ст. такі випадки припиняються. Після Любецького снему практика успадкування всередині земель не змінилася. Незважаючи на суперництво Мономаховичів і Ольговичів, породжене порушенням права успадкування Володимиром Мономахом, не змінилася і ця практика стосовно найвищого київського престолу. Син і далі не міг успадкувати батьківського престолу поки були живі його дядьки. Якщо син помер раніше за батька, то його діти вилучалися з числа спадкоємців. Але тепер змінився зміст ізгойства, воно отримало нові форми: у кращому випадку, такі претенденти отримували частину батьківського уділу, у гіршому — могли успадкувати щось по лінії матері або шукали щастя у Новгородській землі чи на службі у своїх родичів.

Коли виникла загроза розпаду деяких земель у них було запроваджено принципи, прийняті на Любецькому снемі (у Волинській землі — у 1170 р., Чернігівській -1206 р., Турівській — на межі XII-XIII ст., Полоцькій — середина XII ст.), але це не вплинуло на порядок успадкування усередині самих удільних князівств.

У випадку відсутності прямих спадкоємців «по мечу» (чоловіча лінія) заповіт померлого князя мав незаперечний авторитет. За заповітом міг отримати престол і бастард, тобто син від коханки або наложниці. Так само за заповітом отримували права адаптовані діти. При відсутності такого заповіту претендувати могли найближчі родичі — двоюрідні і т.д. Але тільки при відсутності спадкоємців вимерлої гілки «по кужелю» — тобто по материнській лінії. Порівняння боротьби за спадщину після вигаснення першої і другої галицьких династій з боротьбою за спадщину Арпадовичів в Угорщині дозволяє помітити можливі запозичення. Право успадкування князівського престолу через одруження із спадкоємицею було, очевидно, першим в числі цих казусів. Причому родичі по жіночій лінії з останнім із представників династії мали перевагу над родичами із старших колін. При інших рівних умовах — родичі старшої сестри над родичами молодшої. І. хоча політична кон'юктура відігравала велику роль, претенденти намагалися доказати легітимність своїх прав.

В XIII ст. спроба припинити розпад дрібних уділів привела до поділу князівств на частки. Тобто уділ не ділився у політичному плані, а тільки у фіскальному. Різні доходи, розділені за жеребом, збиралися окремо на кожного князя і його дружину. Політикою, обороною і військом князі керувавали спільно. За володіння частками була така сама боротьба і всередині таких уділів зберігалися такі ж самі принципи успадкування.

Лише московські князі в XIV ст. почали переходити до практики прямого успадкування, яку зуміли остаточно закріпити з кінця XV ст., і то будучи змушеними вдаватись до терору відносно своїх родичів. Це було запозичено в Орді і, навіть, у XVI ст. сприймалося як порушення традиційного права. Московська династія запровадила і принцип переходу до великих князів тих уділів, де не залишалося спадкоємців по прямій лінії «по мечу», нехтуючи правами інших спадкоємців.

У цілому, практика успадкування, якої дотримувалися Рюриковичі, сприяла подальшому роздробленню князівств. Пропоновані Романом Мстиславичем реформи, тобто фактичний перехід до європейської практики успадкування, не були прийняті. Князівська верства Київської Русі виявилося не готовою до сприйняття цієї ідеї, а монгольська навала зробила неможливими нові спроби її втілення. Нова практика успадкування, втілена Московською династією, сприяла об'єднанню російських земль навколо неї.

Гедиміновичі, у тих князівствах, де вони прийшли на зміну Рюриковичів, дотримувалися прийнятої практики успадкування, їх прихід до влади у більшості князівств, престоли яких раніше займали Рюриковичі, відбувався шляхом закріплення угод з місцевими елітами династичними шлюбами з Рюриківнами. Так перейшли до них престоли у Полоцьку, Вітебську, Пінську, на Волині і, напевно, на Чернігівщині. У самому Великому князівстві Литовському після кількох порушень права сильнішими князями (можливо самим Гедиміном, Ольгердом і Кейстутом Гедиміновичами, Ягайлом Ольгердовичем) утвердився принцип виборності великого князя. Можливо цей принцип був успадкований ще до Гедиміновичів, коли у Литви були князі з різних династій. Практику успадкування від Рюриковичів перейняли і князі, які походили з інших литовських та ординських династій. Тільки з кінця XVI ст. у Польсько-Литовській державі князі почали приймати нові засади прямого успадкування і утворювати майорати.

Любарт-Дмитро Гедимінович (а пізніше Свидригайло Ольгердович) в умовах боротьби проти Польщі і Угорщини змушені були вдаватися до практики роздачі уділів на землях домену сюзерена. Нові власники уділів поводилися як спадкові удільні князі. Тільки після Кревської унії великі литовські князі почали практикувати заміну уділів, вигнання князів з їх земель, передачу цих земель іншим гілкам та династіям. Це привело до змін в успадкуванні престолів. З'явилася нова традиція «затвердження» спадкоємців на престолах їх батьків, запозичена із західноєвропейської традиції оммажу. Запровадили у себе подібну практику і московські князі. У Великому Князівстві Литовському до таких заходів вдавалися дуже рідко. Традиція відігрівала велике значення і з цим мусили рахуватися.

Династична політика Рюриковичів була складовою частиною їх політики в цілому. Будь-який мир або союз намагалися закріпити династичним шлюбом. 3250 відомих шлюбів перших дванадцяти поколінь Рюриковичів 104 припадає на шлюби з особами з іноземних династій і тільки 7 шлюбів — з боярськими дочками (переважно це шлюби молодших князів, які займали новгородський престол, з дочками лідерів новгородського боярства).

Усередині окремих гілок Рюриковичів склалися певні традиції шлюбної політики. Наприклад, перша Галицька династія найчастіше шукала угод з Ольговичами. їх шлюбні зв'язки з Мономаховичами були викликані екстремальними ситуаціями і встановлювалися з ініціативи останніх. З цієї ж причини галицькі князі одружувалися з представниками династії Арпадовичів і майже не мали зв'язків з П'ястами. Зовсім протилежними були династичні зв'язки Волинських Мономаховичів. Але як тільки ця династія утвердилася у Галицькій землі, вона змушена була виступити продовжувачами династичної політики своїх попередників. Прикладом вдалого політичного маневрування може служити династична політика городенських князів та Ольговичів.

Шлюбні угоди Рюриковичів з представниками візантійських правлячих династій служили більше престижу тих чи інших князів ніж мали практичні цілі у візантійсько-руських відносинах. Хоча Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Ярослав Осмомисл пробували активно втручатися у візантійські справи, використовуючи й елементи династичної політики. Дещо іншими були зв'язки з представниками правлячих родин князів Священної Римської імперії. Політиці стримання активності цієї імперії на Сході були підпорядковані і шлюбні зв'язки київських князів та їх найближчих родичів з польськими, угорськими та чеськими династіями, а з кінця XI ст. і з скандинавськими династами. Так як сама династія була скандинавського походження до середини XII ст., ці зв'язки були природніми, а роль київського двору досить широко відбита у скандинавських джерелах. Досить довгими і стабільними були шлюбні зв'язки з аланками, навіть грузинами. Спецефічний характер носили шлюбні контакти з половецькими династіями. Незважаючи на провал спроби на межі XI-XII ст. з допомогою цих зв'язків припинити половецькі напади, ці зв'язки не припинялися аж до монгольської навали. Князі були зацікавлені у половецькій допомозі в міжусобних війнах. З межі XIII ст. почали з'являтися династичні зв'язки з литовськими князями. В цілому ж до 1240 р. шлюбна політика Рюриковичів в основному була підпорядкована інтересам Київської Русі і земель, які входили до її складу.

Монгольське завоювання змінило багато у шлюбній політиці Рюриковичів. Фактично тільки галицько-волинські князі продовжували шлюбні зв'язки з членами інших династій. Ті ж самі князі, а також турівські і полоцькі, які не перебували під ординським впливом, почали тісне зближення з литовськими князями. І шлюбні зв'язки з іншими князівськими родинами для цих гілок були пов'язані з намаганням позбутися ординської опіки аби зберегти свій суверенітет. У землях, що знаходилися під безпосередньою зверхністю Орди, межі шлюбної політики звузилися до зв'язків з найближчими сусідами. Але ще довго династична політика залишалася важливою складовою політичної боротьби. І лише втрата князями статусу володаря привела до заміни політичних угод, якими скріплювалися шлюби, на угоди майнові. Усі відомі шлюби з ординками були укладені переважно з ініціативи Чингізидів. ці шлюби піднімали престиж князів, але помітного впливу на політику не залишили.

Активність перших восьми поколінь Гедиміновичів була надзвичайною. З 99 відомих шлюбів 85 (або 86 відсотків) було укладено з особами, що належали до інших династій, переважно Рюриковичів і П'ястів.

У шлюбній політиці князі продовжували керуватися інтересами своїх земель та уділів. До середини XV ст. шлюби князів з представниками нетитулованої знаті залишалися дуже рідкими.

Перші Рюриковичі застали суспільство племінних князівств сформованим, структуризованим і розділеним на верстви. Верхівка цього суспільства була готовою до створення імперії. Окремі племінні князівства, наприклад, Славія з центром у Ладозі, були вже на той час поліетнічними об'єднаннями. Оволодівши за короткий час величезними різноетнічними територіями, де, окрім близьких за мовою слов'ян, були ще й фінські і балтські народи, де зберігалися місцеві «світлі князі» та їх тубільне оточення, Рюриковичі зайняли вищий щабель в ієрархії цього суспільства, очоливши його військову аристократію. Ця також різноетиічиа, переважно скандинавського походження, військова аристократія щвидко зблизилася з місцевими елітами, змішалася з ними, але одночасно і відірвала їх від своїх родових коренів. культура, менталітет цієї нової військової аристократії отримали поліетнічний змішаний характер.

Подібно до інших ранньосередньовічних імперій, Київська Русь перебувала в динаміці росту. Тому після перемог у Болгарії Святослав Ігоревич був готовий перенести її центр у Переяславець на Дунаї. Ольга першою почала реформувати державу, нормалізувати збір податків. Вона ж почала ліквідовувати «світлих князів» з інших династій після спроби древлянського князя Мала не тільки позбутися опіки Києва, але й зайняти київський престол. Володимир Святославич довершив цю справу, провівши реформу правління і адміністративного устрою держави.

Суспільство Київської Русі було суспільством феодальним, основні відносини якого базувалися на наявності феодів чи ленів, тобто земельних володінь або фіксованих доходів з них (грошових чи натуральних), наданих сюзереном своєму васалові у спадкове володіння за умови виконання останнім певних служб на користь сеньйора (військової, з управління певними територіями, судочинаства чи придворної). Особисті земельні володіння верхівки цього суспільства, в тому числі князів, були незначним і не складали основи економічного піднесення самих феодалів. Так само рабоволодіння займало невелику частку в економіці цього суспільства. Протягом X-XIII ст. основним джерелом доходів феодалів залишалася земельна рента-податок з їx ленів, а також доходи з інших видів діяльності, перш за все торгівлі і ремесла (князівські майстерні у домонгольський період були головними поставниками ремісничих товарів для ринку). У X ст. склалася система бенефіцій, князі-бенефіціари (намісники територій) отримували свою частку від податків, які збиралися на підвладних їм територіях. Розширення їх суверенітету над цими територіями, який не тільки забезпечував повну гарантію отримання самих податків, але й охорону самої території, її шляхів та торгівлі, сприяв (поряд з залишками місцевого сепаратизму і настроями міських верхівок) визріванню умов для політичного роздроблення. Перші прояви феодальної роздробленості були зафіксовані у рішеннях Любецького (1097 р.) та Витичівського (1100 р.) снемів. Ці снеми також зафіксували завершення періоду, коли панівними були відносини на основі бенефіцій (умовних надань на час виконання служби) і перехід до панування відносин на основі феодів (спадкових надань. Перехідний час між цими періодами можна умовно датувати 1097-1132 рр. Розгортання широкого процесу феодалізму, при якому князі земель набували у повному обсязі право інвеститури (наділення) у межах кордонів своєї території, умовно можна віднести до 1132 р. Тривав цей процес до політичної ліквідації самої Київської Русі (1240 р.), маючи певні відмінності у різних землях. Далі феодальні відносини тривали до ліквідації удільних князівств (формально у Великому князівстві Литовському до 1492 р., в інших землях до середини XVI ст.) із рецидивами відродження аж до середини XVII ст. Майже до 1240 р. головним наданням залишалося право збору грошової чи натуральної ренти, а особисті земельні володіння були незначними і товарної продукції не виробляли.

Уже наприкінці першої третини XII ст., по смерті Мстислава Володимировича, феодальна імперія Київська Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Полоцька, Турівська, Смоленська, Суздальська, Муромо-Рязанська і Новгородська). Дев'ять з цих земель на основі Любецьких рішень виявилися закріпленими за окремими гілками династії Рюриковичів. Причому впродовж наступних віків, не зважаючи на часті усобиці, до появи Гедиміновичів жодна гілка династії не претендувала на чужі землі. Вигаснення нащадків Ярослава Осмомисла у Галицькій землі покликали до боротьби за Галицьку спадщину князів інших гілок, які мали до того легітимні, з точки зору права успадкування, підстави. Київська земля спочатку залишалася у доменальному володінні київського князя, який продовжував вважатися номінально сюзереном усієї держави. Його син, як правило, отримував Новгородську землю, в якій з 1136 р. князівська влада різко обмежувалася місцевою олігархією, через її виборних представників (спочатку посадника, а потім і єпископа).

Це роздроблення Київської Русі сприяло реставрації деяких старих племінних князівств, звичайно, уже у новій якості. За цей час вже стерлися етнічні відмінності між різними волинськими племенами чи близькими до них племенами придністровських та карпатських хорватів, до того ж розбавлених міграцією тиверців та уличів і київськими переселенцями. Але залишилися системи шляхів і певні спільні економічні інтереси новосформованих еліт. Через це старі князівства бужан, волинян, лучан і дулібів скоро відродилися практично на тих самих територіях уже як Белзьке, Володимирське, Луцьке та Дорогобузьке князівства в системі Волинської землі. Так само було і у Полоцькій землі, де першим розпочав формуватися у самостійну одиницю дреговицький Мінськ, чи у Галицькій землі. 1 найдовше утрималася від роздроблення Смоленська земля, утворена на базі племінного князівства смоленських кривичів, де не було ні відмінних традицій окремих частин, ні окремої інфраструктури із сформованими ринками в цих частинах.

Старші князі окремих земель з різних гілок нащадків Володимира Мономаха (Мономаховичів) змагалися з нащадками сіверського князя Олега Святославича (Ольговичами) за право володіння київським престолом, тобто за номінальну першість на Русі. Подібно до імператора Священної Римської імперії, який повинен був спочатку оволодіти Римом, князь, який оволодів Києвом, отримував аналогічний статус щодо всієї Київської Русі. Так само і князь, який оволодівав Краковом, ставав сюзереном сусідньої Польщі. До розгрому монголами у 1240 р. Київ залишався столицею феодальної імперії, в складі якої окремі «королівства» іноді проводили свою власну політику, яка не завжди збігалася з політикою київських, князів. Також періодично виникали спроби повного відновлення панування київського сюзерена над усіма землями (Ярополк Мстиславич, Ізяслав Мстиславич, Мстислав Ізяславич, Святослав Всеволодович, Роман Мстиславич). Подібні взаємини в цей період складалися між різними частинами Польші, Германської імперії чи Франції.

Не тільки землі («королівства»), але й удільні князівства, на які вони роздробилися, мали такі ознаки середньовічних феодальних держав (подібно до німецьких князівств Ангальт, Кобург чи Брауншвейгу, іспанської Наварри чи італійської Тоскани) як сталі території, правлячі династії (незмінні до вигаснення в межах земель), свою адміністрацію і судочинство, систему збору податків, мит і данин, систему шляхів і регіональні ринки, військо і ополчення. Ці держави проводили свою власну політику, а їх володарі вступали в союзи і коаліції, скріпляючи дипломатичні угоди династичними шлюбами.

У суспільстві Київської Русі князь був носієм державного суверенітету і вершиною ієрархічної піраміди. Втрата князівського суверенітету (князівства) означала випадання з самої князівської верстви (ізгойство) і сприймалася як неприродний і ексординарний стан речей. Виступаючи спочатку як військові організатори суспільства, змушені рахуватися з верхівкою міст, а в окремих землях (у першу чергу Галицькій) і з місцевими магнатами, які перетворили первинні бенефіції у спадкові лени, князі все ж до середини XIII ст. поступово зосереджували всю повноту влади у своїх руках (військову, адміністративну, судову і фіскальну). Як законодавці вони видавали «Правду», статутні грамоти та інші законодавчі документи. Одночасно вони очолювали виконавчу (уряд і військо, ставивили і знімали усіх вищих достойників держави) і судову (залишаючися вищою інстанцією, вершили суд через посадників і тіунів) влади. В ідеалі вони прагнули добитися необмеженої влади, що, звичайно, в умовах феодального суспільства було нереальним.

Отримуючи натуральний чи грошовий податок із підвладних територій та судові віри і роздаючи ці доходи в лен своїм васалам (тобто роздроблюючи ці території), князівська верства природньо шукала розширення бази власних доходів. На ранніх етапах це виражалося в активній участі у прибутковій міжнародній торгівлі. Ця активність почала спадати у міру звуження основної експортної статті-рабів (напевно перш за все полонених з числа сусідніх угро-фінських народів, вивіз яких, можливо, сприяв поступу слов'ян у складних асиміляційних процесах на теренах пізнішої Росії). Раби були і першими робітниками у князівських земельних господарствах. Самі ці господарства організовувалися на вільних, тобто не зайнятих общинами, землях і служили для забезпечення княжих дворів самим найнеобхіднішим. Розвиток товарних відносин привів до переходу від натурального до грошового податку, тому така потреба ставала дедалі відчутнішою. Коли ж з XI ст. база рабства сильно звузилася, князі за прикладом сусідньої Візантії стали садити на землю париків (різні категорії напівзалежного населення). Розвиток ленної системи привів до появи боярських земельних господарств. Вільних земель забракло і князі змушені були купляти землю. Це було характерним особливо для територій, де земельне володіння знаті з'явилося ще у добу племінних князівств.

Подібно до Візантії князівська влада майже до середини XIII ст. намагалася концентрувати у своїх руках товарне виробництво ремісничої продукції. Спочатку це була, можливо, рабська праця, але з XI ст. такі майстерні формувалися через залучення кращих міських ремісників шляхом заключення з ними угоди-ряду.

Незважаючи надискусійність навколо інституту віча, немає достатньо вагомих підстав відкидати його вплив на князівську владу. Принаймні на ранніх етапах віче було основним інструментом, через який обмежувалася князівська влада. Цей інститут був давніший за князівську владу, зберігся у великих містах, які виникли на місці старих племінних центрів, як рудимент епохи військової демократії. Можливо,що потім він поширився і на деякі інші міста, зокрема удільні столиці. Віча були представницькими органами, які включали всі верстви вільного населення і вели свою роботу в умовах відкритості, що певною мірою урівнювало непропорційність цього зібрання на користь низів. Рюриковичі намагалися замінити віче військовою радою старшої дружини, до якої долучилася церковна верхівка («думою»). Це в свою чергу піднесло роль боярських угруповань, особливо у певних землях. Але протягом усього періоду Київської Русі князі, однак, не зуміли повністю обмежити впливу віча, перш за все у столичних містах, через яке міська верхівка з другої половини XII ст. стала вагомою, а часом і вирішальною, силою у політичній боротьбі.

Боярство було другою, після князів, верствою у ієрархії цього феодального суспільства. Тільки служба сюзерену забезпечувала боярству кар'єру, майновий і соціальний стан, перехід з «менших» у «великі» або, навпаки, взагалі у нижчу верству. Навіть у Галицькій землі, де були найбільш сприятливі умови для розвитку спадкового боярського землеволодіння, боярство залишалося служилою військовою верствою. Доступ до цієї верстви був відкритий для представників нищих верств і залежав від волі князів. Теза про могутність і постійне протистояння боярства і князів немає достатньої аргументації. З числа боярства заповнювалися уряди тисяцького, соцьких і десяцьких, посадників, воєвод, пізніше уряди двірського, конюшого, мечника, чашника, стольника.

Князівська дружина не пізніше середини XI ст. перетворилася у професійну лицарську верству, доступ до якої був відкритим для інших верств вільного населення і також залежав від волі князя. Дружинники рекрутувалися переважно з синів бояр, дружинників, а також торків, берендеїв, коуїв, половців. Професійна виучка починалася років з десяти і кожен дружинник проходив послідовно ступені від «дітського» (зброєносця) до отрока (лицаря), одібні ступені лицарської науки проходили навіть князі. Спочатку дружинники утримувалися коштом скарбниці і жили в окремих казармах-гридницях, дістаючи певну частку військової здобичі. Через брак вільних коштів князі почали роздавати дружинникам бенефіції', сім'ї дружинників отримали право успадкування майна навіть при відсутності прямих спадкоємців, але власних замків і земельних феодів дружинники не мали.

Якщо дружинник до 40-45 років не став боярином або ще раніше за станом здоров'я не міг продовжувати нести ратну службу, він міг перейти у наступну верству — княжих дворян, тобто стати функціонером князівського суду, помічником мечників або вірників, служителем князівського двору (тіуни двірцеві, ключники, сокільничі, ловчі) чи князівської адміністрації (тіуни городові, волочські, сільські, ратайні, вірники, осьменики, ємці, митники, ябетники). Окремі уряди (городничого, мостівничого, осьменика чи тіуна городового) наближалися до боярських або навіть були рівними їм. ї'нші за своїм статусом прирівнювалися до невільників, що було архаїзмом з попереднього періоду, коли у княжому дворі на цих урядах працювали «милосники» — раби, що заслужили ласку господарів. Займаючи такі уряди, колишні дружинники зберігали особисту свободу, заключивши угоду-ряд (що передбачалося статтею 110 Просторової редакції «Правди»). Життя княжих тіунів захищала віра у 20 гривень.

Посередині суспільної ієрархії знаходипмся міське бюргерство («старці градські» і гості), земська верхівка («житьї люди», «нарочиті люди», «чадь стара»). Нижче від них — «чорні люди», тобто ремісники (майстри і уноти), посадські люди, вільні землероби (чадь молода і смерди). Частина ремісників, уникаючи міських повинностей, ставали княжими рядовичами і працювали у двірцевих майстернях. У двірцевих господарствах працювали також і наймити та закупи-челядники. Нижче від них знаходився міський люмпен, який не платив податків через власну убогість: убогі люди, гулящі люди, сироти. Смерди залишались вільним землеробським станом, який ніс різноманітні повинності, в т.ч. до середини XIII ст. залучався до земського ополчення.

Найнищий щабель займали різні категорії напівзалежного населення: парики (рядовичі-ремісники і рядовичі-землероби, наймити, половники-пущеники, задушні люди, прощеники). закупи і вдачі та раби-челядники (холопи і роби). За межами цих верств населення знаходилися ізгої, яких захищала тільки церква, це були люди, які з різних причин випали з своєї верстви і не могли вступити в іншу, фактично залишившись без певного становища у суспільстві. До них належали і князі, що втратили право на успадкування князівського престолу.

Монгольська навала зруйнувала Київську Русь як імперію. Вплив монголів на різні землі був різним. Залежними від Золотої Орди в тій чи іншій мірі були Галицько-Волинська земля — у 1241-1253, 1258-1301,1323-1342 рр.; Київська (аз нею і Переяславська) землі — у 1240-1324, до 1331-1362, бл.1370-1390; Чернігівська — у 1239-1362, бл.1370-до 1410 рр.;Турівська-1258-1301 рр.; Смоленська-1241 -до 1339 р.; Рязанська, Володимиро-Суздальська (пізніша Московська) і пов'язана з останньою Новгородська землі -1237 — після 1480 рр. Не зазнала ординського впливу тільки Полоцька земля. Цей вплив прискорив етнічні процеси на різних територіях колишньої Київської Русі, зокрема російського етносу як окремого від сформованих у попередню епоху українського та білоруського етносів. Сприяла Орда також і подальшому роздробленню земель і загостренню міжкнязівських стосунків.

Протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. головним стабілізуючим і організуючим фактором на українських землях була Галицько-Волинська держава, фактично всі інші князівства перебували під її впливом. Боротьба за збереження і відновлення цієї держави тривала і після вигаснення другої Галицької династії аж до 1387 р.

Литовська держава, яка з середини XIII ст. стала потужною політичною реальністю в Центральній Європі, була привабливим союзником для тих, хто зважувався на боротьбу з ординцями, особливо після падіння Галицько-Волинської держави. Гедиміновичі, які протягом XIII — початку XIV ст. закріпилися на престолах головних білоруських князівств, легко домовлялися з місцевими елітами, були толерантними в питаннях релігії, швидко освоювали мову і культуру своїх підданих і діяли як справжні патріоти своїх нових володінь. Крім того, свою появу на нових престолах вони намагалися закріпляти династичними шлюбами з Рюриковичами. Після перемоги Ольгерда над ординцями на Синіх Водах (1362 р.) Гедиміновичі утвердилися в Києві, Трубчевську, Новгороді Сіверському, а пізніше у Стародубі та Чернігові. Корятовичі опанували Подільське князівство.

Спільна загроза від агресії прибалтійських хрестоносців, а також невдала спроба польсько-угорської унії підштовхнули еліти Польщі та Литви до співпраці, яка завершилася Кревською унією (1385 р.). Кревська унія вирішила долю Галицької землі, яка була окупована у 1387 р. польсько-литовськими військами. Мала вона значний вплив і на долю інших князівств. Почалася цілеспрямована політика ліквідації удільних князівств і створення унітарної держави. Була підпорядкована Волинь, а у ході війни 1392-1393 рр. була по частинах розбита коаліція київського, сіверського, вітебського і подільського князів та анексоване Подільське князівствоі, а на престолах інших князівств сіли послушні намісники. Подальша політика литовського уряду, спрямована на ліквідацію удільних князівств, шляхом зрівнювання прав боярства та рядової шляхти з правами князів і злиття уділів з іншими приватними земельними володіннями, призвела до розриву польсько-литовської унії за великого князя Свидригайла Ольгердовича. Його підтримали майже всі удільні князі. Діяльність цього князя сприяла відновленню ліквідованого Київського князівства (1440 р.) і продовжила існування більшості удільних князівств ще майже на півстоліття.

У міру розпаду Золотої Орди частина Чингізидів стала переходити на службу до великих князів литовських і московських, також отримала уділи і швидко інтегрувалася до місцевого князівського середовища. ,

Ліквідація удільних князівств для князівської верстви означала втрату державницького статусу, носієм якого вона виступала. Вже Віленський привілей Владислава Ягайла (1387 р.) гарантував нетитулованій знаті право володіння спадковими вотчинами і звільнення від тяглових повинностей. У 1432 р., при проголошенні Зигмунта Кейстутовича великим литовським князем, було видано Гродненський привілей. Його текст був повторений майже дослівно у Грецькому привілеї 1434 р. Цими привілеями гарантувались успадкування володінь, звільнення підданих цих володінь відданий на користь великого князя, недоторканість самої особи нобіля і інші прерогативи, які зрівнювали у правах князів, бояр та шляхту. Щоб взагалі зламати опір удільних князів уряд пішов ще далі, фактично відмовившись від юридикції над половиною, якщо не більше, населення Великого князівства Литовського. У 1447 р. за Віленським привілеєм «княжата» були поставлені в один ряд з рештою шляхти, а на останню поширено не тільки гарантії особистих прав, спадковості володінь та звільнення їх підданих від натуральних продуктових податків, але й звільнення від грошового податку, візницької повинності і відробітків на користь державних замків, а також надання їм судової юридикції над своїми піданими. Рівночасно, вступаючи на державну службу, удільні князі отримували значні приватні володіння, які своїми розмірами перевищували розміри їх уділів.

Поки існували потужні Волинське та Київське князівства, заходи уряду давали невеликий ефект. «З ласки божої великий князь київський» символізував і суверенітет більшості дрібних князів. Ліквідація цих князівств, зафіксована відповідними привілеями Волинській землі (бл. 1452 р., підтверджений 1501 р. і у 1509 р.) та Київській землі (1471 р., підтверджений у 1507 та 1529 рр.), змінила ситуацію. Названими привілеями дрібні удільні князі, які ще залишилися, були зрівнені з рештою шляхти, а їх володіння з приватними володіннями. Саме тому після ліквідації Київського князівства багато удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли на службу до московських князів. Решта змушені були погодитися з фактичним станом речей. Свою перемогу уряд закріпив Віленським привілеєм 1492 р., згідно якого виключно до нього переходили дипломатичні зносини з іноземними державами, надання урядів і земельних пожалувань, а також зміщення з цих урядів. Таке становище було закріплено у Статуті 1529 р. та наступних Статутах. Дальше існування окремих уділів у складі Польсько-Литовської держави носило суто номінальний характер. Більшість чернігівських і сіверських удільних князів, які після ліквідації Київського князівства почали з своїми уділами переходити на службу до московських князів, втратила свої князівства у часи великого князя Василя Івановича (1505-1533 рр.).

Адміністративна структура князівств впродовж усього періоду їх існування перетерпіла незначні зміни. Віче повністю втратило своє значення і було думою чи органом званим «пани-рада», куди ввійшли церковні ієрархи, князі-васали і старші бояри (воєводи та старости). Пани-рада удільних князівств пережили саму удільну епоху і збереглися при дворах князів-магнатів (Острозьких, Вишневецьких і т.д.) навіть у XVII ст. Формально вони так не називалися, але суть і функції їх залишилися тими ж самими.

Після Кревської унії, і, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича, багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Все це привело до розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Останні, навіть коли своїм майновим станом опускалися до рівня рядової шляхти, завжди займали перші місця у раді та при дворах своїх нових сюзеренів. Це піднімало престиж самих сюзеренів. Навіть після офіційної ліквідації державницького статусу князівський титул не втратив свого значення, про що свідчить намагання майже 250 шляхетських родин приписати собі князівське походження (XVI-XVII ст.).

Подібно до інших земель (Германської імперії, Московської держави), удільні князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав. Герцоги Брауншвейгські, Л отарінгські, Ангальтські, Кобург-Гота були кращими полководцями імперії, князі Воротинські, Оболенські, Трубецькі — Московської держави. І ті, й інші зберігали свої князівства. Переходячи на державну службу, удільні князі отримували від держави у приватну власність та пожиттєве держання земельні володіння, які своїми розмірами значно перевищували розміри уділів, які ще зберігайся. Це явище стало особливо інтенсивним після Люблінської унії. У своїх нових володіннях князі вели себе як і в удільних князівствах: роздавали землі васалам, утримували військо і двір. Цей процес закінчився спалахом князівської потужності в останній третині XVI — першій половині XVII ст., що було логічним відродженням державницьких традицій, які завжди були характерні для князівської верстви.

У князівствах, які перебували у сфері впливу Москви, процес розділу всередині князівської верстви розпочався швидше. Втрачаючи свої уділи, князі йшли на службу до інших, займаючи в їх Думі перші місця. Згодом Дума московських князів заповнилася стародубськими, ростовськими та верхівськими князями. З другої половини XIV ст. в ній почали з'являтися Гедиміновичі. Цілий ряд князів продовжував зберігати свої уділи, розміри яких скоротилися до часток в одному чи двох селах. Політика московських князів стосовно ліквідації удільних князівств була більш жорстокою і послідовною. Удільні князі були змушені заповідати свої володіння сюзеренам, навіть при наявності прямих спадкоємців, або, звинувачені у зраді, гинули в ув'язненні, рідше — помирали в монастирях, їх спадкоємці або розділяли долю батьків, або ставали служилими князями, отримавши нові володіння, віддалені від колишніх родових володінь. Одиницям вдавалося емігрувати у Литву.

Князі намагалися зберігати законодавчі функції (навіть найдрібніші удільні володарі продовжували видавати статутні грамоти і привілеї) та верховну судову владу (з розвитком судових органів із апарату княжих тіунів та інших служебників, розділенням функцій судів, наданням містам магдебурзького права князі виконували функції верховних арбітрів у вирішенні суперечок між різними станами і громадами та їх судами, призначали самих судців, включаючи і війтів у містах, залишалося їх прерогативою). Впродовж XV — початку XVII ст. князі намагалися не допускати до будь-яких значних урядів нетитуловану знать. Зацікавленість цими урядами, перевагу в наданні яких, особливо в коронних землях, отримали римо-католики, привело до поступового переходу князівських родин в римо-католицьку релігію. Сприяли цьому і змішані шлюби з представниками польських магнатських родин. Особливо цей процес став прогресувати після Люблінської унії. Він інтегрував українські і білоруські князівські родини у ряди переважно польської знаті. Ті Рюриковичі і Гедиміновичі, які емігрували у Московську державу, інтегрувалися до складу російської Знаті.

Після монгольської навали зміни зачепили і боярський стан. Основою економічного існування цієї верстви з часом стали земельні лени, які вони намагалися перетворити у спадкові. У XV ст. польсько-литовський уряд цьому сприяв. Князівські думи і ради витіснили віча, які залишилися тільки в окремих містах вже як органи міського самоурядування. З переходом на магдебурзьке право ці органи відмерли. Поступово зник уряд тисяцького, зменшилося значення соцьких і десяцьких. Посадники стали ділитися на воєвод та старост. Деякі молодші двірські уряди перетворилися у пусті синекури. «Бояри великі» трансформувалися у «панів» та «земян», ставши верхівкою шляхти, яка намагалася зрівнятися з князями. У Польсько-литовській державі уряд сприяв цьому, піднімаючи цю категорію до рівня князів. У московській державі уряд навпаки намагався удільних і служилих князів опустити до цієї категорії. Боярський стан залишався доступним для інших верств, але цей доступ значно обмежився, хоча й надалі воля князя залишалася вирішальною,

Князівська дружина залишалася чисто професійною. З XIV ст. всі категорії дружинників злилися в одну, яка у Литві отримала назву «бояри», у значенні «бояр малих», а у Московській державі — «дітей боярських». Старі категорії княжих службовців трансформувалися у бояр путних, які поєднували службу військову з службою двірцевою, окремі галузі якої називалися путями (почтові, ловчі, бобровні та інші). Одні уряди (городничого, мостівничого, осьменика) збереглися, інші (в т.ч. тіуни) поступово зникли. Збереглися тільки тіуни по колишніх князівських (пізніше королівських) селах. З'явилися нові уряди суддів, підсудків, дяків-писарів.

Необхідність заміни земського ополчення професійними вояками сприяла розширенню бази рекрутування дружинників. З'явилася перехідна категорія між боярством і тяглим землеробським населенням — звільнені від повинностей землероби: панцирні і замкові слуги, сторожі, пушкарі, ловчі, осочники. З середини XIV ст. до них приєдналися і ординські слуги. Ліквідація уділів привела до поступового зникнення цих категорій. Незначна частина їх перетворилася у дрібну шляхту або дворянство. Деякі стали козаками, більшість перетворилося у особисто вільне підданське населення, зобов'язане умовами певних служб і зване княжими боярами (вже у звсім іншому значенні цього терміну).

Усі інші категорії населення не відчували істотних змін. Падало число невільників, поступово зростало число париків, чому сприяли як наскоки ординців так і часті міжусобні війни, які розоряли землеробів. Але закріпачення селян у феодальний період так і не наступило.

Розвиток суспільства продовжувався на основі інституцій періоду Київської Русі, перейнятих в основі Литвою, не без впливу сусідніх Польщі, Угорщини, Чехії та Золотої Орди. Колишні Суздальська і Рязанська землі розвивалися повністю під, ординським впливом.

Сама Золота Орда, була державою феодальною. Вже Батий розділив свої землі на 12 улусів. Ці улуси стали, в свою чергу ділитися на дрібніші, в залежності від рангу державця. Власники улусів-бенефіцій, а потім улусів-феодів також отримали не земельні володіння, а податок-ренту із залежного населення та данину-вихід із залежних князівств. Розвиток цієї системи привів до розпаду Орди і звільнення від її залежності більшості земель колишньої Київської Русі. І сама ординська знать стала переходити на литовську і московську службу.

Інкорпорація земель і князівств у Литовську державу не супроводжувалася значними змінами адміністративного устрою. Окремі удільні князівства в її складі проіснували до кінця XVIII ст. Воєводський поділ був спочатку запроваджений на землях, які відійшли до корони (Руське, Подільське і Белзьке воєводства), а після Люблінської унії — на решті земель. Намісничі уряди, які спочатку займали князі у ранзі старост, трансформувалися у повіти, територія яких подекуди зберегла кордони удільних князівств (наприклад Володимирського на Волині). Нові уряди, запроваджені частково на зразок польських, а частково збережені з попереднього періоду, ділились на дигнітарські (воєводи і каштеляни) та земські (підкоморій, староста гродський, хорунжий, судця, стольник, підчаший, підсудок, підстолій, чашник, ловчий, войський більший, писар, мечник, войський менший і скарбник). Частина з них стала синекурами. За ці уряди боролася не тільки шляхта, але і князі, які втратили свої володіння і перейшли до розряду князів-слуг.

З кінця XV — початку XVI ст. процес розшарування у князівському середовищі став масовим і незворотнім. Цілі княжі родини у майновому відношенні опинилися значно нижче нетитулованої знаті, стали служебниками інших князів або займали уряди підстарост, підсудків чи городничих. У Московській державі такі князі опустилися до рівня дітей боярських. Але навіть дрібні князі-слуги зберігали статус вищий від статусу нетитулованої шляхти. Ці князі слуги залишалися носіями менталітету, притаманного князівській верстві. Магія князівського титулу була такою великою, що більше 250 шляхетських родин пробували приписати собі князівський титул. Навіть у Московській державі, де з часів Івана IV князі стають царськими «холопами», князівський титул не втратив своєї ваги.

Окремі сакральні чинники князівської влади, зокрема недоторканість княжого життя, пережили язичеську епоху. До того як князівська влада не взяла на себе поширення і оборону християнства, нова релігія не змогла перемогти язичество. Але віддавши перевагу візантійському православ'ю з його контролем світської влади над церквою, князі не тільки сприяли швидкій перемозі християнства, але й взяли діяльність церкви під свій контроль. Церква так і не змогла добитися помітного впливу на політику князів. Марно митрополити намагалися змусити князів прийняти участь у церковному протистоянні. Князі продовжували одружуватися з католиками, коли це було політично вигідно. Зв'язки з католицьким світом не розривалися і навіть під тиском князів відбувалися переговори з питань церковного примирення. Поставлення єпископів і, почасти, самих митрополитів, цілком залежало від волі князів. Сама релігійність останніх не була глибокою. Князі були переконані, що для спасіння достатньо збудувати храм або пожертвувати щось істотне на церкву чи внести руту на поминання душі. Чернецтво приймали одиниці, і то переважно під тиском обставин чи на смертному одрі. Зате продовжували утримувати наложниць, а бастарди отримували право успадкування престолу. Церква не змогла цього перебороти і схоже, просто змусила князів узаконити це право через усиновлення або заповіт. Єдині, хто дозволяв собі сперечатися з князями були ченці великих монастирів, але і ті нерідко терпіли від князів або навіть гинули. У Київській Русі церква не зуміла істотно обмежити князівську владу, але вона мудро використала її для забезпечення у стислі терміни перемоги християнства і утвердження християнської ідеології.

Шукаючи допомоги проти монголів у західного світу, окремі князі мусили звернутися до католицького світу. Рівночасно Орда, яка толерантно ставилася до чужих релігій, сприяла піднесенню митрополитів, цим самим сподіваючись ослабити світську князівську владу і протиставити її церковній. Ці два фактори зумовили перенесення церковного центру з Києва у Володимир на Клязьмі. Церква не зуміла взяти у свої руки об'єднання князівств. Спроби відриву від ординського впливу сприяли появі окремої Галицької митрополії, а пізніше і поділу київської митрополії на власне київську і московську. Галицький мигрополит Петро Ратенський, поставлений і київським митрополитом, який зовсім випадково помер у Москві, сприяв піднесенню останньої і перенесенню туди церковного центру. Незабаром тамтешні митрополити стали послушними слугами місцевих князів, подібно до того, як їх попередники були слугами князів київських.

Внутрішньоцерковна боротьба, незначні діячі на митрополичому престолі, де після Григорія Цамблака та Ісидора з'являлися загалом бліді постаті, ще менш значні і випадкові особи на єпископських кафедрах привели до поступового падіння авторитету церкви. З часів Владислава Ягайла католицька церква отримала можливість проведення відкритої пропаганди на всіх землях, що перебували під впливом Польщі та Литви. Цей фактор підкріплювався і тим, що при наданні урядів перевагу отримували католики. Гедиміновичі, які з політичних міркувань приймали православ'я, так само легко стали переходити у католицьку віру. За ними пішли і Рториковичі, чому сприяли також змішані шлюби. Цей процес став особливо інтенсивним з ліквідацією уділів. Більшість князівських родин прийняла католицьку релігію і незабаром повністю перейшла у польське етнічне середовище, чому сприяв і ряд інших факторів. Незначна частина князів пробувала шукати виходу у прийнятті протестантських конфесій. Інші емігрували у Московську державу, де зберегли вірність православ'ю, але зрусифікувалися. Український і білоруський народи втратили свою правлячу еліту.

Незважаючи на зростання впливу православної церкви на князівську верству, церква не зуміла добитися домінуючої ролі. І надалі князі залишалися елітою перш за все військово-політичною. Хоча число ченців з князівської верстви значно збільшилося, тільки одиниці приймали чернецтво за переконанням, а не на смертному одрі чи з примусу. Так само одиниці зробили церковну кар'єру. Церковні ієрархи задовольнилися княжою милостинею і перетворилися на княжих служебників. Можливо тому православна церква не змогла утримати у своїх рядах українських та білоруських князів. Коли організувалася греко-католицька церква, вона вже не мала кого закликати до себе. Більшість князів перейшли у католицьку релігію, окремі стали протестантами.

Міста, з огляду на їх число і економічне значення, відігравали у феодальному суспільстві помітну роль. З другої половини XII ст. відбувалося піднесення соціальної ваги ремісничо-торговельної і фінансової верхівки міст, яка стала помітною політичною силою. Князі були змушені рахуватися з цією силою. Піднесення міст також сприяло боротьбі молодших князів за створення нових князівств та відстоювання суверенітетів своїх уділів. Взаємна зацікавленість і пов'язаність князів з міськими громадами як у плані економічному так і у плані політичному сприяли зацікавленості князів у рості числа і розмірів міст.

Залучення іноземних колоністів, в першу чергу німецьких, для відбудови знищених ординцями міст, сприяло ранній появі різновидів німецького міського права, з яких перевагу отримало магдебурзьке. Попередній розвиток міст сприяв поширенню цього права, але ініціаторами його запровадження стали князі. З часом це право поширилося на всі території, що перебували під впливом Польщі та Литви і сприяло розвитку і піднесенню міст. У своїх приватновласницьких містах князі також надавали магдебурзькі свободи, хоча і контролювали призначення міських магістратур. Вони виступали арбітрами у суперечках міст зі своїми намісниками та служебниками, хоча і не завжди були арбітрами справедливими. Стосовно вільних королівських міст, часто займаючи уряди воєвод та каштелянів чи інших достойників, князі нерідко вступали у конфлікти з міськими громадами, через юридики і порушення законодавства намагалися обмежити міські свободи, впливати на вибори магістратур, конкурували з міським ремеслом і захоплювали частину міських доходів. Міська еліта, в тому числі і у приватновласницьких містах, прагнула до повного звільнення від впливу як урядовців всіх рангів так і князів, хоча нерідко шукала захисту в останніх. Боротьба за свої права консолідувала міську верхівку, одночасно все більше ослаблюючи вплив князів на міське середовище.

Військова справа була головною ужитті князів. Можна стверджувати, що військо, військова техніка і військова організація на землях Київської Русі в різні періоди IX-XIII ст. відповідала європейському рівню. Технічні новинки приймалися через 10-20 років після їх появи, а в окремих випадках і раніше, ніж у європейських країнах. Можна відзначити, що розвиток військової справи у Галицькій і Волинській землях з другої половини XII ст. випереджав інші землі. Князі були організаторами війська і керували розвитком військової справи, а іноді виступали як безпосередні автори технічних нововведень. Ця тенденція продовжувалася і у XIII-XIV ст., особливо у Галицько-Волинській державі і територіях, що перебували під її впливом. Відставання, особливо в галузі фортефікації, артилерії, вогнепальної зброї і організації військової справи з XV ст. стало помітним у сфері впливу Московської держави. Князі залишалися основними організаторами війська і продовжували керувати розвитком військової справи навіть втративши статус удільних володарів.

Культура князівської еліти була відмінною і вищою від культури інших верств населення, але вона істотно впливала на розвиток культури суспільства в цілому. Вплив цей був взаємним.

Язичницько-вікінгівський світогляд князівської еліти, який був відірваний від світогляду і культури племен, що ввійшли до складу держави і ставив саму еліту ніби над рештою суспільства, змінився православно-візантійським світоглядом, який став панівним і для решти верств населення. Язичество відійшло у глухі райони і трималося довше хіба серед угро-фінських племен, що опиралися слов'янській асиміляції. Православно-візантійський світогляд в міру ослаблення власне візантійських впливів і посилення впливів католицьких, з відбиттям релігійних суперечок інших конфесій, на українських та білоруських землях трансформувався у християнсько-католицький світогляд, що стало вирішальним фактором у полонізації князівської верстви. За подібних обставин відбулося онімечення поморських князів.

Язичницько-вікінгівська ідеологія, підкріплена лицарськими ідеалами, залишалася панівною серед князівського середовища і у християнську епоху. Протиріччя церковної і цієї світської ідеології стиралося ототожненням сатани і злих сил з зовнішнім ворогом, перш за все з поганами-кочовиками, які постійно загрожували миреному розвитку. Ця нова князівсько-дружинна ідеологія залишилася панівною для князівської верстви аж до середини XVII ст., від неї треба шукати витоки сарматизму, а також козацької ідеології, які були її органічним продовженням вже на більш широкому фоні із залученням інших верств суспільства.

Ідеалами, які диктувалися цією ідеологією, були лицарі без страху і докору, переважно князі. Навіть у козацькому середовищі до Богдана Хмельницького цими ідеалами були князі — козацькі вожді Дмитро Байда-Вишневецький і Богданко Ружинський. Цікаво проаналізувати ставлення до смерті цих ідеалізованих героїв князів, співставивши з подіями з їх реального життя. Всі вони залишалися в першу чергу державними мужами і політиками, смерть була звичною подією у житті цієї військової еліти. Може тому і траур був таким коротким: повторний шлюб брали через кілька місяців.

На культурі князівського середовища, перш за все завдяки змішаним шлюбам, відбивалися етнічні впливи: скандинавські, візантійські, угорські, польські, половецькі, меншою мірою чеські і німецькі, аланські і грузинські, а пізніше литовські та ординські. Перші покоління Рюриковичів, включаючи синів Ярослава Мудрого, володіли старошведською мовою, напевно знали цю мову Володимир Мономах і, безперечно, його син Мстислав-Гаральд. Волинські князі володіли польською мовою, угорську мову знали деякі галицькі князі, зокрема Данило Романович і, можливо, Лев Данилович. Деякі князі володіли половецькою, грецькою і латинською мовами. Всеволод Ярославичзнав п'ять мов. Гедиміновичі, принаймні перші покоління, знали рідну литовську мову. З XV ст., напевно, більшість князів у межах впливу Польщі і Литви, володіли латинською і польською мовами. Зрозуміло, що всі досягнення загальнолюдського прогресу ставали надбанням князівської верстви у першу чергу, тому вона продовжувала залишатися елітою суспільства.

Візантійський стиль практично домінував у всіх жанрах і видах духовної і, навіть виробничої та військової культури. Романські впливи були незначними і торкнулися тільки Галицької і Волинської земель, готична революція XII ст. торкнулася значної більшості земель, прояви її найбільш помітні у військовій сфері (зміна фортефікації, поява арбалета і метальної артилерії). Для більш пізнього періоду (рубежу XIII-XIV ст.) можна назвати і мистецькі пам'ятки. Ренесанс був не тільки наслідком італійських впливів, головним чином краківського гуртка Джан Марії Падовано, але й результатом знайомства з університетами Європи і гуманістичною літературою через поширення італійської мови.

Значними осередками культури були князівські двори, які поєднували функції державної канцелярії з функціями приватної резиденції правителя. Тут відбувалися прийоми посольств, засідала дума чи пани-рада, проходили бенкети і відзначалися свята. У канцеляріях складалися офіційні акти, зберігалося дипломатичне листування, формувалися архіви. Тут працювали писці і перекладачі. Рівночасно тут велася вся документація пов'язана з князівською скарбницею і функціонуванням князівського господарства. Тут були музиканти, жонглери і скальди, які у піснях прославляли своїх володарів. Зразком творчості таких скальдів, є, на наш погляд, «Слово о полку Ігоревім». Недаремно як зразок поетичної майстерності в ньому згадується творчість Бояна, скальда, який оспівував подвиги зовсім незначного тмутараканського князя Романа Святославича, при дворі, якого, напевно, служив. При цих дворах перебували лікарі та книжники. Тут проводилися лицарські турніри, організовувалися полювання та інші забави.

Розвиток актового документу, частковий перехід у західних землях на використання загальноприйнятої у європейській дипломатії латинської мови, запозичення у східних землях досягнень ординської дипломатики, яка використовувала уйгурську та китайську традиції, зумовили досить високий рівень офіційного діловодства князівських канцелярій у різних землях. Переважно світський характер такої пам'ятки як Галицько-Волинський літопис, фрагменти городенського, пінського чи степанського літописання, за якими відчуваються князівські постаті, вказують на ці князівські канцелярії. Вплив князів на подібне літописання безсумнівний. Причому подібні записи велися в дуже незначних удільних столицях, таких як Степань.

При княжих дворах були не тільки архіви й бібліотеки. Книга цінувалася і зберігалася довго. Так «Ізборники» Святослава Ярославича з XI ст. збереглися у бібліотеці нащадків дрібних чернігівських удільних князів Щербатових. Волинський князь Володимир Василькович тільки у храми вложив більше 50 книг. При його дворі створювалися збірники та переклади, зокрема була створена волинська редакція «Александрії», відомого грецького роману про Олександра Македонського.

Переписувалися книги і при інших князівських дворах. Знамените Пересопницьке євангеліє було створене на замовлення княгині Анастасїї Юріївни Гольшанської-Дубровицької. Справжній ренесанс пережили княжі двори на Волині у другій половині XVI ст. в першу чергу в Острозі і Миляновичах, що було пов'язано з діяльністю захисників православ'я князів В.-К.Острорзького та А.Курбського. Але це вже були винятки. Потік латиномовної літератури, яку продукували численні європейські друкарні, також спричинився до трансформації князівського середовища у носіїв іншої культури. Незабаром ті ж самі князівські двори стали не тільки носіями, але й розсадниками цієї іншомовної культури.

Вплив культури князівської еліти на решту суспільства залишався вирішальним аж до кінця XV ст. З утратою суверенітету удільних князівств почалося посилення латинізації, що супроводжувалося все більшим відривом культури князівської еліти від решти суспільства. Ті, що емігрували у Московську державу мусили засвоїти тамтешню культуру, вже зовсім відмінну від тієї, носіями якої вони були. Закінчилося це повним розривом з національним середовищем і злиттям з культурами еліт сусідніх народів.

Князівська верства протягом X — першої половини XVI ст. була виразником державницьких традицій. До Кревської унії більшість князівств на українських і білоруських землях зуміли відстояти свій суверенітет, навіть якщо і визнавали зверхність Орди чи великих князів литовських. З 1385 р. і до 1492 р. тривала боротьба за збереження уділів. Вершиною цієї боротьби була підтримка більшістю удільних князів Свидригайла Ольгердовича у 1430-1435 рр. аж до відновлення Київського князівства.

Втрачаючи свої права князів-володарів, князі продовжували чинити опір. Віленський привілей 1492 р. так і не був ніколи реалізований повністю. Відродження князівської могутності у другій половині XVI — першій половині XVII ст. було, до певної міри, логічним продовженням державницьких традицій володарів «з ласки Божої», підкріплених реальною могутністю.

Але ці ж самі маєтності, які підняли князівську могутність, та "ласки королівські", потік яких зростав, поряд з шлюбами з польськими аристократками, трансформацією князівсько-дружинної ідеології в ідеологію сарматизму, захопленням латинською літературою, ренесансними ідеями, що проникали разом з нею, нарешті перемогою католицького світогляду і неспроможністю поствізантійського православ'я захистити свої позиції привели до масового спольщення князівського середовища. Спольщені Рюриковичі і Гедиміновичі, які відстоювали свої права володарів, втратили опору і мотивацію своїх вчинків і спричинилися врешті до руйнації і падіння самої Речі Посполитої, патріотами якої виступали. Ті Рюриковичі і Гедиміновичі, які зберегли вірність православ'ю, перейшовши на службу у Московську державу і прийнявши менталітет тамтешньої знаті (тобто відмовившись від прав володарів і, врешті, зрусифікувавшись), стали опорою її правителів і спричинилися до підняття могутності цієї держави. Хто не прийняв правил цієї гри був просто знищений.

Втративши князівську верству, українські та білоруські землі почали втрачати державність, носієм якої вона виступала. Навіть ті уділи, які ще вціліли, тепер втратили свої державницькі традиції, а їх столиці нерідко ставали осередками полонізації. Тому, в наступній епосі українського ренесансу і визвольних змагань на чолі нації князів не було, їх замінили козацька і міщанська еліти. Можливо тому, що ці еліти не мали таких глибоких державницьких традицій, утримати цю нову державність не вдалося.





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.