Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  



Попередня         Головна         Наступна


Розділ III.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ
(XVI — середина XVII ст.)




XVI ст., початок. Спорудження в Крилосі (Галичина) Успенської церкви та Василівської каплиці.


Року 1502. Спорудження в с. Потеличах дерев'яної церкви Святого Духа. Розписана протягом 1620-1640 років.


1502-1507 роки. Київську митрополичу кафедру посідає Йона II.


1505-1561 роки. Роки життя Насті Лісовської [Роксолани], родом з Рогатина. Полонена татарами й продана в турецький гарем, вона згодом стала дружиною султана Сулеймана І*. Відігравала значну роль у політичному житті Туреччини. Її образ приваблював багатьох українських письменників.


1507-1522 роки. Київським митрополитом був Йосиф II Солтан. З його ім'ям зв'язані певні реформи в організації й управлінні церкви. Почали скликатися собори (1509, 1514), де обговорювалися проблеми морального та духовного очищення як церкви, так і суспільства в цілому. Митрополит підтримав Віленське церковне братство, яке домоглося права обрання і відлучення своїх священиків.


1513-1566 роки. Роки життя українсько-польського письменника-гуманіста Станіслава Оріховського. Народився в с. Оріховці Перемишльської округи Руського воєводства. Навчався в Краківському, Віленському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Автор публіцистичних творів, спрямованих проти догматів католицької церкви, влади римського папи та політичних трактатів, де Оріховський обстоював ідею природного права, вкладаючи в це поняття право приватної власності, особистих свобод людини. Розробляв теорію суспільно-договірного походження держави як аристократичної республіки на чолі з освіченим монархом. Сучасники називали його «рутенським Демосфеном». Писав латинською і польською мовами. Його твори мали європейське визнання, видавалися в Кракові, Базелі, Римі, Венеції, Франкфурті.




Напучення польському королеві Сигізмунду Августу
Що в державі більше: закон чи король?

«У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена цими обов'язками. Тому здається недоречним ставити питання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві гідності, як «закон» і «король»; або хто з них вищий? Переборовши всякий сумнів, скажу: «Буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов'язку». Бо якби ми зважали на римських законників, тобто похлібців тиранів, то всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли. Ніколи б не ставили королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя й смерті. А ті дармоїди тим певніше б нашіптували б з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона*, а в славній батьківщині Сигізмунда*. І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля...»


Частина II. Про сенат

Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо й тиран захищає своїх підлеглих, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й вибачає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського. Тиран переважно не має сенату, а якщо й має, то це нікчемний гурт людей. А оскільки сам усю республіку використовує для своїх потреб, дуже побоюється, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а на шкоду) собі підбирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами. Старанно пильнує, щоб видні люди в його державі не зростали ні в доброчинстві, ні р науці, ні в чеснотах. І тоді вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних учених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави. Навпаки, король (оскільки не сам по собі, а з ласки своїх підданих стає правителем у республіці), щоб більше державі прислужитися, вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадам й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час. Саме тому талановитих і вчених оточує він увагою, цінує їхню працю й певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жоден гурт людей, жодна республіка не зможуть довго утриматись. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про підбір сенату, — щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран».


(Цитуємо за виданням: Оріховський Станіслав. Напучення польському королеві Сигізмунду Августу / Переклад Володимира Литвинова // Українські гуманісти епохи Відродження / Антологія у 2-х частинах. — К., 1995. - Ч. 1. — С. 33, 35).


Року 1517, близько. Помер українсько-польський поет, гуманіст і вчений Павло Русин з Кросна. Освіту завершував у Грейфсвальдському університеті, де отримав ступінь бакалавра. Викладав у Краківському та Віденському університетах римську літературу, очолював поетичний гурток, видавав і коментував твори Овідія, Персія*, Сенеки*. Як і більшість тогочасних гуманістів, писав латинською мовою. У 1509 році видав у Відні збірку поезій «Пісні Павла Русина з Кросна».

Похвала поезії


Світлий дар богів — поетичне слово, їхнєє дитя, гомінке й солодке,
Кажуть лине ввись, дев'ятьом небесним*
Сферам співзвучне. Сам Платон-мудрець у своїх писаннях Вчив, що й дев'ять муз* подають свій голос Влад із хором сфер, що в глибокім небі
Мірно кружляють. Славить пісня ця не лише прадавні Подвиги мужів, а й за приклад ставить їхнєе життя і богів шанує
Словом хвалебним. «Кожен твір співця, — вороги ясного Феба твердять так, — небилиці сущі». В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,
Зблискує правда. В панцирі твердім із горіха зерня, Хист тонкий бува і у грубім тілі. Так і суть свою досконала пісня
Звикла ховати,


(Цитуємо за виданням: Русин Павло. Похвала поезії/ Переклав Андрій Содомора// Українська поезія XVI століття. — С. 41).


Року 1517. Видання в Кракові історико-географічної та етнографічної праці Мацея Меховського «Трактат про дві Сарматії» (Сарматія європейська охоплювала землі між Віслою і Доном, Сарматія азіатська — від Дону до Каспійського моря). Відповідно Трактат складається з двох книг: у першій розповідається про попередників татар, їх появу, викладається історія Золотої Орди та татарських ханств на Волзі, Прикаспії, Причорномор'ї та в Криму. Друга присв'ячена опису Русі, Литви й Московії.

У Трактаті є цікаві описи природних багатств, до певної міри легендарні, звичаїв, віри Русі-України:

«Трава на пасовиськах так швидко росте, що за кілька днів покриває залишений плуг. Руська земля, будучи взагалі родючою, особливо багата медом і медовухою. Країна багата кіньми і волами, стадами овець. Має воску у великій кількості, хутра куниць, білок, лисиць, шкіри волів. У численних річках водиться багато риби, де тільки є вода, там і риба. Вона взагалі ніби послана небесною росою, без всяких людських турбот і праці...

В одязі і церковній службі русини наслідують греків. У них є своє письмо й абетка, подібна до грецької. В руських церквах при богослужінні читають і співають слов'янською мовою».


(Цитуємо за виданням: Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях. — М., 1936. — С. 95-96, 96-98).


1517-1519 роки. Видання в Празі білоруським друкарем Франциском Скориною 22-х книг «Біблії руської». Це перше видання біблії церковнослов'янською мовою з численними глосами* білоруською розмовною мовою. Франциск Скорина родом з Полоцька, навчався в Краківському університеті, де став бакалавром, далі продовжив свої студії в Падуанському університеті. Здобув тут у 1512 році титул доктора медицини. Він адресував своє видання всім посполитим, писав у передмові, що кожен знайде у цій книзі «ліки душевні і тілесні, навчиться філософії доброчинній, яко любити Бога для самого себе і ближнього для Бога». Франциск Скорина розглядав Біблію як єдине істинне джерело мудрості і всіх наук.Подаємо уривок з передмови до Біблії:

«...Тут достатнє пізнання семи вільних наук. Хочеш вивчити фанатику, чи, руською мовою кажучи, грамоту, що вчить добре читати і говорити, вчи її за Псалтирем. Якщо хочеш розуміти логіку, яка вчить аргументовано розрізняти правду і кривду, то читай книгу святого Йова або послання святого апостола Павла. А якщо хочеш пізнати риторику, тобто красномовство, читай книги Соломонові. А то суть три науки словесні. Захочеш навчитися музиці, тобто співу, багато віршів і пісень святих у всій книзі сій знайдеш. Захочеш зрозуміти арифметику, правильно рахувати, читай часто чотири книги Мойсеєві. Для пізнання науки геометрії, що по-руськи називається землеміряння, читай книгу Ісуса Навина. Про астрономію чи астрологію, про створення Сонця і Місяця, і зірок знайдеш на початку книги сеї; знайдеш у книзі Ісуса Навина, як стояло Сонце на одному місці цілий день; знайдеш у книгах Царств, як сонце назад відійшло; знайдеш у святому Євангелії про новостворену зірку на час народження нашого спасителя Ісуса Христа. Більш воістину дивуватися мусиш Божій силі, аніж учитися. А то суть сім вільних наук».


(Цитуємо за виданням: Францыск Скарына і яго час // Энцыклапедычны даведнік. — Мінск, 1988. — С. 10-11).

«Біблія руська» Скорини поширювалася на українських землях. Відомий рукописний список, зроблений у 1568 році на замовлення Василя Жугаєвича з м. Ярослава. В 1569 році Біблія переписувалася в м. Тернополі, окремі книги переписав у 1575 році писарчук Дмитро із Зінькова, а в 1573-1576 роках ієрей з Маначина (Поділля).


Року 1518 (1528). Спорудження оборонного замку в м. Скалі на Поділлі.


Року 1529. Запроваджується Перший Литовський Статут — кодекс законів Великого князівства Литовського. Містив 13 розділів, у яких регламентувалися політичні й майнові права магнатів та шляхти, визначався правовий статус усіх верств населення.


Року 1532. Спорудження синагоги в Сатанові на Поділлі.


Року 1535. Спорудження костела св. Антонія в Корці.


Року 1537. Спорудження замку в м. Барі (Поділля). Мав п'ять оборонних веж.


Року 1539. Відновлення в Галичині православної єпискоігії. З кінця XIV ст. православною церквою управляли так звані «митрополичі намісники», які призначалися католицькими архієпископами. Львівським єпископом став Макарій Тучапський, який спочатку називався «єпископом митрополії Галицької, владикою Львівським і Кам'янецьким».


1542-1544 роки. Документальні згадки про перші братства у Львові (в Краківському передмісті при церквах Благовіщення та Миколая). Братства підтримував львівський єпископ Макарій Тучапський.


1545/1550 — 1602/1608 роки. Роки життя польсько-українського поета пізнього Ренесансу Севастяна Фабіана Кленовича. Навчався в Кракові, був бургомістром Любліна, викладав у Замостській школі. Автор латиномовного поетичного твору «Роксоланія». в якому оспівується природа, історія, звичаї, обряди Русі-України.

Києве славний, могутня столице князів давньоруських,
Безліч ти бачиш іще пам'яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли.
Дехто гадає, що тут слід шукати фрігійську Трою...
Ти на плечах своїх, Києве, видержав орди татарські,
Відсіч не раз ти давав скіфу, що луком гордивсь,
Часто ще й зараз на мури твої вороги нападають,
Нині гасають кругом орди на нивах твоїх.
Ниви і сіє, і жне селянин, не лишаючи зброї...
Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки,
Скільки для всіх християн Рим стародавній колись.
Є на Русі в нас чимало чудес, є й у Києві славнім,
Ними гордиться й усім радо покаже він їх.
Глибоко там під землею побачиш великі печери,
Знайдеш гробниці старі. В них давньоруських князів,
Теж Лібітіна* останки героїв у них зберігає
Там, попід шаром найнижчим цих величезних печер.
Жодна вже гниль, нам здається, не може їх тіл розложити,
Довгі століття вони в трунах під склом вже лежать.
Подив великий у всіх викликають підземні печери.
Руки якого митця тут їх зробити могли?


(Цитуємо за виданням: Кленовт Севастян Фабіан, Роксоланія/ Переклав Віталій Маслюк// Українська поезія XVI століття. — С. 152-154).


Року 1549. У Відні вийшли друком «Записки про московські справи» австрійського дипломата й мандрівника Сигізмунда Герберштейна, який двічі в 1517 і 1526 роках перебував у Москві, був посередником у переговорах московського князя Василя III* з послами великого князя литовського і польського короля Сигізмунда І. В «Записках» є ряд цікавих історичних та географічних відомостей про українські землі, зокрема, згадка про князя Костянтина Острозького, який боровся з татарами, переміг військо московського князя Василя III у битві під Оршею (1515 року):

«В наш час у литовців особливо знамениті [військовою славою] два мужі: Костянтин, князь Острозький, і князь Михайло Глинський*. Костянтин багато разів розбивав татар; при цьому він не йшов їм назустріч, коли ті йшли грабувати, а вже переслідував їх, коли вони поверталися зі здобиччю. В той час як татари добиралися до місця, де мали намір заночувати, — а це місце було йому відоме, — Костянтин приймав рішення напасти на них і наказував своїм воїнам приготувати собі їжу цієї ночі, бо наступної він не дозволить їм розпалити багаття. Переслідуючи татар весь наступний день, Костянтин, коли татари не бачать уночі ніяких вогнищ і думають, що вороги повернулися назад або ж розійшлися, відпускають коней пастись, ріжуть скот і бенкетують, а тоді лягають спати, нападає на них під ранок і учиняє повний розгром».


(Цитуємо за виданням: Герберштейн Сигизмунд. Записки о Московии. — М., 1988. — С. 188).


Року 1550. Спорудження у Львові Онуфріївської церкви.


Року 1550. Михалон Литвин пише трактат «Про звичаї татар, литовців, москвовитів» (виданий латинською мовою в Базелі 1615 року). В книзі є опис звичаїв та побуту українців, природи України. З цього джерела західноєвропейські вчені брали безпосередньо відомості про легендарні природні багатства України. Ось так Михалон Литвин описує козаків:

«Київ славиться людом, який стікається на його землі. На Борисфені (Дніпрі) та його притоках розташовані багатолюдні міста і села, мешканці яких з дитинства навчені плавати, займатися мисливством і рибальством. Багато з них, тікаючи від батьківської влади, рабства, покарань, боргів та інших неприємностей, або ж просто шукаючи добрий заробіток, збираються весною на Київщині. Познайомившись з вільним життям в низових містах, вони вже ніколи не повертаються назад і незабаром набувають досвіду і мужності, пізнають небезпеку, полюючи на ведмедів і зубрів. Тому в цій країні досить легко можна набрати хоробрих воїнів».


(Цитуємо за виданням: Мемуари, относящиеся к истории Южной Руси. — К., 1890. — Вып. II. — С. 53).


XVI ст., перша половина. У Великому князівстві Литовському були укладені білорусько-литовські літописи, в яких йдеться також про історію українських земель.

«Хроніка Великого князівства Литовського і Жмудського», яка містить виклад історії Литви від легендарного римського патриція Палемона (вважався родоначальником литовської княжої династії) до правління князя Гедиміна (XIV ст.).Відома в двох зведеннях і в трьох редакціях. Одним із джерел Хроніки був «Літописець великих князів литовських», написаний близько 1430 року, та Іпатіївський літопис. Польський історик XVI ст. Мацей Стрийковський використав її, укладаючи свою «Хроніку Польську, Литовську, Жмудську і всієї Русі».

Хроніка Биховця (названа за іменем власника в XIX ст.), яка розповідає про історію Великого князівства Литовського з найдавніших легендарних часів до 1506 року. Особлива увага літописця звернена на політичну історію, зокрема на князювання Вітовта, коли литовська знать відстоювала своє право на незалежну від Польщі політику. Укладач користувався «Літописцем великих князів литовських», «Хронікою Великого князівства Литовського і Жмудського», а також Іпатіївським літописом. Хроніка Биховця була відома українським літописцям XVII ст.

В «Літописці великих князів литовських», який використовували укладачі білорусько-литовських літописів, вміщено «Похвалу князю Вітовту»:

«Таїну цареву таїти добро є, а діла великого господаря повідати теж добро є. Хочу вам повідати про великого князя Олександра, званого Вітовтом, литовських та інших багатьох земель і міст господаря. А оскільки написано: «Браття, Бога бійтеся, а князя шануйте», тож і я хочу вам повідати про славного того господаря, але чи можна описати і розповісти про діла його. Якби хто міг досягти вершин небесних і глибин морських, то зміг би розповісти про силу й хоробрість того славного господаря. Сей князь великий Вітовт тримав велике князівство Литовське і Руське та багато інших земель, попросту кажучи, всю землю Руську. І не тільки вся земля Руська, але й господар угорської землі, званий цісар римський, у великій любові з ним жив. І в цьому ми переконаємось. Колись той славний господар, перебуваючи в своєму місті, яке називається Луцьк Великий, послав послів своїх до короля угорського, котрий називається цісарем римським, і наказав йому бути у нього. Він же без будь-якого непослуху приїхав незабаром зі своєю королівною і честь велику і дарів багато віддав йому, з того часу між ними утвердилася приязнь велика. Як не подивуватися честі великої того господаря, якому приходять поклонитися з інших земель на сході і на заході. Є цісар над всією землею, і той прийшов поклонитися славному господарю великому князю Олександру, названому Вітовтом. І турецький цар честь велику і дарів багато подав славному господарю. Благовірний же і христолюбивий цар царгородський — і той з ним у великій приязні жив. Також і Чеське королівство велику честь віддавало славному господарю, ще й датський король велику честь і дари многії давав славному господарю, великому князю Вітовту».


(Переклад зроблено за виданням: Полное собрание русских летописей. — 'М., 1980. — Т. 35. — С. 108).


XVI ст., перша половина. Укладення Короткого Київського літопису (назва умовна). У першій, основній частині, у формі стислих річних записів викладено історію київських, московських і литовських князів від 862 до 1500 року; у другій подано виписки з білорусько-литовських літописів; у третій вміщено повість про перемогу князя Костянтина Острозького над військами князя Василя III під Оршею у 1515 році і похвалу князю Острозькому. З Україною, зокрема з Волинню і двором Острозьких, пов'язано частину літопису 1480-1500 років. Виданий М. Улащиком під назвою «Волинський короткий літопис» (Полное собрание русских летописей. — Т. 35).




Похвала князю Острозькому

«В літо 1515 Василій Іванович, великий князь московський, переступив хресне цілування і взяв град Смоленський. Великославний король Сигізмунд* свою правду держав непорушно і прагнучи боронити свою отчизну, Литовську землю, взявши Бога на поміч і зі своїми князями, панами і хоробрими лицарями, пішов проти нього, пом'янувши слова пророчі, що Господь Бог гордим противиться, а смиренним милість і допомогу дає. Прийшов і став у Борисові, на великій річці Березині, навпроти неприятеля свого, великого князя московського. І послав свого великого воєводу, славного і великоумного гетьмана князя Костянтина Івановича Острозького, пана віленського, старосту луцького і брацлавського, маршалка Волинської землі з вельможами, князями і панами і зі свого двору удатними й хоробрими вошами литовськими й руськими. О великі, удатні витязі литовські! Ділами й наукою Костянтина Івановича, другого Антиоха*, гетьмана війська македонського, уподобилися ви своєю мужністю хоробрим македонянам. І так свою сміливість князь показав як хоробрий лицар і вірний слуга свого государя з тими великоможними воїнами литовськими, що самі себе не щадили і проти великої ворожої армії стали і вдарили, і багатьох людей війська того вразили, і погубили вісімдесят тисяч, а інших живими в полон взяли».


(Переклад зроблено за виданням: Полное собрание русских летописей. — Т. 35. — С. 125-126).


XVI ст., середина. Спорудження Успенської церкви Унівського монастиря (в Галичині).


XVI ст., середина. Поява в Україні одного з найраніших антипапських памфлетів під назвою «Історія про одного папу римського», в якому в сатиричному плані розповідається про папу-блудника Петра Гугнивого та про жінку-папісу. Оповідання про так звану папісу мало фольклорний характер; виникло воно на візантійському грунті після розриву церков і поширилося в православному світі (є згадка в «Повісті временних літ»), серед католиків та протестантів (є згадки в Бокаччо, Яна Гуса, Петрарки). Сатиричну легенду активно використовували й українські полемісти від Герасима Смотрицького до Михайла Андрелли*.

Михайло Возняк опублікував один із списків цього твору за рукописом XVIII ст. із колекції Антона Петрушевича:

«Був у Римі папа Петро Гугнивий, блудник. Римський цар бачив його своїми очима, відрізав тому піввуса і півбороди та й вигнав з папського престолу. Петро ж підкорився долі, випрохав у царя сорок днів на покаяння і зрікся своєї високої посади. Затворився він у стовпі і навчив голуба з своїх вуст воду пити, а з вуха пшеницю дзьобати. Після сорока днів Петро Гугнивий попросив царя оголосити, щоб люди прийшли послухати його проповідь. Папа з'явився у вікні і випустив голуба, щоб всі його побачили. Навчений голуб прилетів йому в вухо клювати пшеницю і з вуст воду пити. Петро вийшов із стовпа і звернувся до всього люду з такими словами: «Що ви бачите на стовпі?» Люди відповіли: «Бачимо, Пресвятого Духа у вигляді голуба, який говорить до тебе». І сказав він людям: «Візьміть всі по каменю в руки». Всі взяли. Мовить він далі: «Святий Дух говорить, щоб ви побили царя». І вбили римського царя. «Богові угодно, щоб був єдиний папа, без царя», — мовив Петро Гугнивий. Так і сталося. З того часу зникли царі в Римі, а папи не носять вусів і бороди.

Після цього мав папа дівицю на ім'я Стефана архідиякона, в чоловічий одяг вдягнену, і з нею блудив. Після смерті Петра Гугнивого стала та дівиця (як його намісник) папою. На свято Богоявлення прийшла вона на Тивер-ріку освятити за уставом воду і народила тут дитину. І всі присутні побачили осквернення святого звичаю. З того часу в Римі не святять воду на Богоявлення».


(Цитуємо за виданням: Возняк Михайло. Український протипанський памфлет XVI в. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — 1913. — Т. CXVII-CXVIII. — С. 251-252).


1550-ті роки. Походи козаків на чолі з князем Дмитром Вишневеньким на турецькі володіння. Заснування на о. Хортиця Запорозької Січі. У 1563 році Дмитро Вишневецький здійснив похід у Молдову, де був ув'язнений турками і страчений у Стамбулі. З його ім'ям зв'язана народна пісня-дума про козака Байду:


В Цариграді на риночку
Та п'є Байда мед, горілочку
Ой п'є Байда, та не день, не два,
Не одну нічку, та й не годиночку;
Ой п'є Байда та й кивається,
Та на свого цюру погладається:
«Ой цюро ж мій молодесенький!
Та чи будеш мені вірнесенький?»
Цар турецький к нему присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, ти славнесенький!
Будь мені лицар та вірнесенький,
Возьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
«Твоя, царю, віра проклятая.
Твоя царівночка поганая».
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
«Возьміть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепіте!»
Ой висить Байда та й не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку
Ой висить Байда та й гадає,
Та на свого цюру споглядає,
Та на свого цюру молодого,
І на свого коня вороного.
«Ой цюро ж мій молодесенький!
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу я убити для його дочки.
Де я мірю, там я вцілю,
Де я важу, там я вражу».
Ой як стрілив, царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його доньку в голотоньку.
«От то ж тобі, царю,
За Байдину кару!
Було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову ізтяти,
Його тіло поховати,
Вороним конем їздити,
Хлопця собі зголубити».


(Цитуємо за виданням: Исторические песни малорусского народа с обьяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1874. — Т. 1. — С. 145-146).


Року 1551. Видання в Кракові «Хроніки всього світу» Мартина Бєльського. Окремі книги її перекладалися в Україні в кінці XVI ст. Особливо популярним було запозичення з «Хроніки» оповідання про албанського героя, борця проти турецької агресії в середині XV ст. Скандербега (Георгія Кастріоті). В кінці XV ст. з'явився вільний переклад-переказ цього твору — «Повість про Скандербега, князя Албанського». Цей сюжет використовували українські письменники, літописці, автори хронографів, зокрема Захарія Копистенський, Іоаникій Галятовський та ін.


Року 1555. Видання у Кракові «Хроніки» польського історика Мартина Кромера*, яка є цінним джерелом з історії України.


1556-1561 роки. Переклад «Пересопницького євангелія» - першого з відомих дотепер перекладів конфесійного тексту староукраїнською літературною мовою, близькою до розмовної. Перша частина книги була переписана в Троїцькому Дворецькому монастирі князів Жеславських, друга — в Пречистинському монастирі в с. Пересопниці на замовлення пересопницького архімандрита Григорія. Текст написаний на пергаменті на 482 аркушах уставом. Це типове чотириєвангеліє православного зразка, хоча перекладач використовував також лютеранське євангеліє. Книга оздоблена майстерно виконаними мініатюрами євангелістів в орнаментальних ренесансних рамах і розкішними плетінчастими заставками, стилізовано рослинними кінцівками, плетінчастими; плетінчасто-рослинними й тератологічними ініціалами. Хоча декор книги певним чином зв'язаний з мистецтвом італійського Відродження, він передусім відображає природу України і споріднений з художнім оформленням інших рукописних книг першої половини і середини XVI ст. з Волині та Галичини. В 1701 році Євангеліє було подароване Іваном Мазепою Переяславському кафедральному собору. Пізніше зберігалося в бібліотеці Переяславської семінарії. Коли семінарію перевели до Полтави, туди переїхала й бібліотека.

Зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.


1558-1629 роки. Роки життя українсько-польського поета Симона Симоніда (Шимоновича). Родом зі Львова, здобув освіту в Краківському університеті, вчителював у Львові. Був організатором Замостської академії, заснованої Яном Замойським*. Навчав і виховував його сина Томаша. Автор поетичної збірки «Ідилія», де оспівано звичаї українців.


Дафніс вимучив серце! Таке учиняю:
Ясенові листочки сухі спопеляю.
Як те листя згоріло і не залишило
Попільцю, хай би в нього так серце горіло.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Віск хутенько розплавлю.
Як віск розтопляю (І земля стане м'якша, як дощ поливає),
Чоловік хай потіє, хай топиться, скніє,
Із дружини своєї сміятись не сміє.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!..
Кажана у горнятку живцем заліпила,
На вогонь його швидше неси, як
веліла! Як пече його, хай так пече серце в мого,
На ту зваду поклала б вогню не
такого! Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!
Оце зілля відьомське. Із ним починала
Відьмувать (з коцюбою в вікно вилітала)
Бавцис, наша сусідка. Тож зілля пали ти,
Годі з'єднану силу йому одоліти.
Сильні чари, ви мужа верніте, благаю,
Приведіте, бо з жалю я міри не знаю!


(Цитуємо за виданням: Із книги «Ідилії», Замостя, 1514 року / Переклав Валерій Шевчук // Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія / Упорядкування, вступна стаття та примітки В.В. Яременка. - К., 1988. — С. 55-56).


Року 1560. Спорудження Ільїнської церкви та дзвіниці в с. Топорівцях на Буковині.


1561-1571 роки. Будівництво князем Костянтином Острозьким замку в Старокостянтинові.


1563-1572 (1577) роки. Під впливом реформаційних ідей перекладається українською мовою Апостол (був подарований у XVII ст. Святомиколаївському Крехівському монастирю, звідси його назва Крехівський апостол). Перекладач користувався кальвінським виданням Біблії (Брест, 1563), польським виданням Нового Завіту (1556), Апостолом Франциска Скорини (1525), церковнослов'янськими текстами.


Року 1567, близько. Народився польсько-український поет Симон Пекалід. Навчався в Краківському університеті, де одержав ступінь бакалавра вільних наук. У 80-тих роках прибув до Острога й став придворним поетом князя Костянтина Острозького. Написав поему «Про Острозьку війну під П'яткою проти низових» — (боротьбу князя Острозького з козацькими загонами Криштофа Косинського)*. Писав латинською мовою.


Похвала місту Острогу

Місто прекрасне є тут, що зустріло аланів* в тріумфі (Все покориш вони), Острогом його руси назвали. Слухи про подвиги ратні його до зірок розійшлися, Славу ж античних часів принесли йому вільні науки Подув могутній Борея* його не лякає ніколи, Також і Евр* від Аврори* туманом окутаних сивим Хмар грозових не приносить, а Африк всі грізнії бурі

Стримує. Клімат чудовий отут: від Калабрії* теплий Вітер зефір повіває, — він лагідний завжди в цих землях, —

Саме тому тут достаток: є все, що потрібно людині, Що лиш могутняя мати-Природа створила для неї. Все, що на нашій землі бачить Сонце з високого неба, Зможеш знайти. Життєдайне повітря з всевишнього волі

Родить розкішнії трави — худобі приємну поживу. Кожного року посіви прекрасні: на нивах широких Пишне колосся красується всюди надійним наливом.

Наче із рога достатку. Церера* із Вакхом повсюдно Щедро дари розсипають свої по полях і травою Пагорби всі одягають гірською, і ласкає ніжно Сонцем залиті поля життєдайне тутешнє повітря. Зілля у горах росте розмаїте — даритель здоров'я... Тут ріка Горинь чарівні луги для німф зрошує щедро

Й широкополі лани, що обабіч ріки простягнулись. Тільки страшна білосніжна зима зачинає втікати, Зараз же Феб-світлоносець* рум'яну весну посилає. Тільки засяють луги розмаїттям кольорів, мов килим, Радує зараз земля свого ратая медом солодким.


(Цитуємо за виданням: Пекалід Симон. Про Острозьку війну.../ Переклав Віталій Маслюк// Українська поезія XVI століття. — С. 199).


Року 1569. Видання першодрукарем Іваном Федоровим і Петром Мстиславцем у маєтку великого гетьмана литовського Григорія Ходкевича* у Заблудові «Євангелія учительного».

Свою діяльність першодрукарі розпочали в Москві, де у 1564 році видали Апостол, а в 1565 — два видання Часовника. Книгодрукування в Москві бро припинено внаслідок переслідувань з боку церковної ієрархії, і друкарі змушені були переїхати у Велике князівство Литовське, де продовжили свою справу за підтримки православного князя Г. Ходкевича, який давно виношував ідею створення друкарні і видання книг, необхідних для православних.

У передмові, підписаній Григорієм Ходкевичем, викладено мотиви, що спонукали князя заснувати друкарню та зумовили вибір «Євангелія учительного» як першої книги для друкування:

«Я, Григорій Олександрович Ходкевич, бачив такі християнські повчання в цій книзі і запрагнув, щоб слово Боже розмножилося і повчання між людей грецького закону щоб ширилося, бо в багатьох місцях цих книг не стало. І не пошкодував я дати на цю справу від богодарованих своїх скарбів. До того ж знайшов собі людей, навчених тієї друкарської справи, Івана Федоровича Москвитина і Петра Тимофійовича Мстиславця, і повелів їм, вчинивши друкарську майстерню, видрукувати вперше цю книгу «Євангеліє учительне» на почесть і похвалу Господеві Богу в Трійці єдиному і для науки християнським людям нашого грецького закону. Був я подумав і те, щоб цю книгу для зрозуміння простими людьми перекласти на просту мову, і багато про це клопотався. І радили мені люди мудрі, у тому письмі навчені, що перекладенням з давніх слів на нові діється немало помилок, які й нині виявилися у новоперекладених книгах. Тому цю книгу велів я надрукувати, як вона здавна була написана. Вона кожному доступна, для зрозуміння неважка, корисна для читання, особливо тим, які з пильністю і увагою побажають знайти і знайдуть те, що шукають».


(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989. — С. 74-75).


Року 1569. Заснування єзуїтами колегіуму у Вільні (з 1578 року — академія). Тут навчалося багато вихідців з українських земель.


Року 1569. Укладення Польським королівством і Великим князівством Литовським Люблінської унії й утворення об'єднаної федеративної держави Речі Посполитої. Внаслідок унії до польської корони відійшли українські землі, що належали Литві: Київщина, Волинь, а також Підляшшя.


1560-ті роки, кінець — 1583 рік. Діяльність у с. Миляновичах (на Волині) православного культурно-освітнього гуртка російського князя Андрія Курбського. Андрій Курбський, представник боярсько-аристократичної знаті, один із сподвижників Івана IV виступив проти необмеженої самодержавної влади московського царя і, боячись розправи, втік у Велике князівство Литовське. Польський король надав йому землі у володіння на Волині поблизу Ковеля. Курбський, охоплений ідеєю піднесення авторитету православної церкви на українських та білоруських землях, протидії реформаційним рухам та католицькій експансії, зібрав у своєму маєтку освічених людей, які знали латинську і церковнослов'янську мови, й сам, вже будучи «в сединах», вивчив латину. Члени гуртка перекладали твори отців церкви - Іоанна Златоуста (об'єднані назвою «Новий Маргарит» і видані в Острозі 1595 року), «Діалектику» Іоанна Дамаскіна, окремі слова Василія Великого, Григорія Богослова, а також праці Діонісія Ареопагіта, «Парадокси» Ціцерона*, уривок з «Діалектики» західноєвропейського вченого І. Спангенберга* «О силогизме» тощо.

Андрій Курбський, як і інші діячі з православного табору, вважав головним джерелом пізнання Святе Письмо й твори отців церкви, але водночас закликав вивчати «внішні» (вільні) науки, особливо грецьку й латинську мови, філософію, риторику, астрономію. Без цього, стверджував він, ми не зможемо зрозуміти книги наших вчителів.

Гурток Андрія Курбського співпрацював з Острозьким науково-літературним осередком.


Року 1570, близько. Видання білоруським шляхтичем Василем Тяпинським Євангелія (від Матфея, Марка і початок від Луки). Євангеліє було перекладено так званою «простою мовою»; в якій, залежно від місця написання пам'ятки, переважали елементи української та білоруської мови. В передмові Василь Тяпинський гостро картав православне духовенство за неосвіченість, недбале ставлення до освіти, небажання фундувати нові школи з розширеною програмою. Закликав своїх співвітчизників не шкодувати грошей на школи й цим рятувати свою вітчизну.


Року 1570. Видання Іваном Федоровим у Заблудові Псалтиря з Часословом. Передмова підписана Григорієм Ходкевичем.

«У короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському у різних місцевостях заходами і турботою багатьох людей запроваджено, створившидрукарські майстерні, книги друкувати. І я теж запалився і запрагнув друкувати заповіді слова Божого нашою мовою словенською руським письмом, оскільки переписувачі ліниві й недбалі. З Божої допомоги та для свого спасіння і я влаштував друкарську майстерню у своєму спадковому маєку Заблудові і не пошкодував на це витратити свої кошти. По-перше, цю книгу Псалтир на честь і на хвалу Божу і для навчання в Христа віруючим людям нашої православної грецької віри словенською мовою, згідно першого переказу, як прийняла і дотримується свята соборна і апостольська церква, дав я видрукувати, порівнявши з іншими Псалтирями і виправивши, де була в чомусь помилка».

(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — С. 82-84).


Року 1571. Перший відомий запис української народної пісні-балади про Стефана-воєводу «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» (у чеській граматиці Яна Благослава).

«Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? На версі Дунаю три роти тут стоють. Перша рота турецька, Друга рота татарська, Третя рота волоська. В турецькі-м роті шаблями шермують, В татарські-м роті стрілками стріляють, В волоські-м роті Стефан-воєвода. В Стефановій роті дівонька плаче, І плачучи, повідала: «Стефане, Стефане, Стефан-воєвода! Альбо ме пойми, альбо ме лиши». А що мі рече Стефан-воєвода? «Красна дівонице, поймив би-х те, дівонько, Неровнай мі єсь, лишив би-х те, — миленька мі єсь». Що мі рекла дівонька: «Пусти мне, Стефане,

Скочу я в Дунай, в Дунай глибокий, А хто мне доплине, його я буду». Ніхто не доплинув красну дівоньку, Доплинув дівоньку Стефан-воєвода. І взяв дівоньку за білую ручку: «Дівонько, душенько, миленька мі будеш!».


(Цитуємо за виданням: Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні XVI-XIX ст. /Упорядкування та примітки Валерія Шевчука/ Передмова доктор філологічних наук Олекси Мишанича. — К., 1984. — С. 19).


1572-1629 роки. Спорудження у Львові архітектурного ансамблю Успенської церкви.


Року 1574. Видання Іваном Федоровим у Львові «Апостола», першої друкованої книги на українських землях.

Близько 1572 року першодрукар переїхав із Заблудова до Львова. Тут за підтримки львівських міщан розпочав книгодрукування. З невеликими змінами текст «Апостола» повторює московське видання. Іван Федоров написав до львівського видання післямову, яка є цікавим автобіографічно-публіцистичним твором. Викладено історію його діяльності в Москві, причини переїзду до Заблудова, а потім до Львова. Іван Федоров писав про своє покликання розсівати зерна духовні, якому він наслідував усе своє життя.



Ось розповідь про те, звідкіля почалася і як була створена ця друкарня.

«Коли я оселився у славетномі місті Львові, неначе ідучи по слідах, протоптаних одним боговибраним мужем, обдумавши все це, почав я говорити собі таку молитву... І помолившись, почав я цю боговибрану справу приводити до здійснення, щоб розповсюджувати богонатхненні догмати. І обходив я багато разів багатих і благородних у світі, прохаючи від них допомоги, на коліна стаючи і припадаючи до лиця землі, ноги їхні обмивав сльозами, що йшли від самого серця. І це не раз, не двічі, а багато разів я робив. І у церкві велів священикові це оголосити. Не випросив ніякої допомоги повним сліз риданням, не виклопотав через священицький сан. І плакав я прегіркими сльозами, що не знайшов співчуття, ні допомоги; не тільки у руському народі, але й серед греків співчуття не знайшов. Та знайшлися деякі невисокого священицького чину, а також незнатні з мирян, що подали допомогу. Не думаю, що робили це з достатку, але як та убога вдовиця з біди своєї кинула дві лепти. Однак я знаю, що на цьому світі їхні борги їм повернуться, а в майбутньому стократ віддасть їм багатодавець Бог.

І ще благаю вас: не гнівайтесь на мене грішного, що це пишу, не думайте, що для вигоди говорю або пишу. Знає бо всякий, хто прочитав від початку цю коротко описану історію, що від його милості пана Григорія Ходкевича я був забезпечений усім, що потребує тіло, одягом, їжею. Але всім цим я знехтував, не покладав надії на неправду, не прагнув придбання багатства, хоч і досить стікалося, не вкладав я у це серце. Навпаки, волів я перетерпівати всілякі описані вище лиха і біди, щоб лише слово Боже і свідчення Ісусове Христове розмножуючи поширювати».


(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Л. Літературна спадщина Івана Федорова. — С. 94-97).


Року 1574. Видання Іваном Федоровим у Львові першого «Букваря». Складається з абетки церковнослов'янської мови, яку традиційно подано і у зворотному порядку, а також у розподілі на вісім вертикальних стовпчиків. Далі йдуть склади з двох і трьох літер. Другийрозділ названий «А сія Азбука от книги осмочастния, сиріч грамматикіи». Тут наведено слов'янські назви літер від «а» до «щ» та зразки вимінювання дієслів; написання слів під титлами і відмінювання іменників та похідних від них прикметників; позначення цифр кириличними літерами під титлами тощо.

До складу «Букваря» Іван Федоров ввів тексти для читання — уривки з Часослова, молитв Василія Великого, Книги притч Соломонових, послань апостола Павла та ін. Вони підібрані таким чином, що давали настанови як батькам виховувати дітей у християнських доброчинностях, так і дітям — слухати батьків і шанувати їх.

У післямові Іван Федоров писав:

«Улюблений чесний християнський руський народе грецької віри! Це я вам написав не від себе, а уклав, скоротивши до малого для швидкого навчання дітей, з повчань божественних апостолів і богоносних святих отців і трохи дещо з граматики преподобного отця нашого Іоанна Дамаскіна. Якщо ж ця моя праця благоугодною буде вашій любові, то прийміть її з любов'ю. А я з великою охотою прагну потрудитися і над іншими благоугодними писаннями, якщо благоволить Бог, вашими святими молитвами. Амінь».


(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — С. 106-107).


Року 1575. Луцький шляхтич Ян Жоравницький пише пасквіль, спрямований проти дружини брата, з яким він судився за спадщину. Це один із перших віршів суто світського характеру, що дійшов до нас. Написаний розмовною мовою.

Хто йдеш мимо — стань годину. Прочитай сюю новину. Чи єсть в Луцьку білоглова*, Як та пані ключникова? Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форботи*, Леч не дбає про чесноти. Нащо модли* єй, офіри*? Аби були каваліри! Лиш малженок ідет з двора — Внет тут молодиков чвора! З ними учти і беседи — Не вертайся, мужу, теди! Ой ти, мужу необачний! Зроби жоні бенкет смачний: Змаж ю лоєм з д'хлого хорта, Ачей, зженеш з шкури чорта: Смаруй києм над статечность, Нех забуде про вшетечность*.


(Цитуємо за виданням: Українська поезія XVI століття. - С. 250).


1576-1578 роки. Заснування князем Костянтином Острозьким в Острозі друкарні та школи, виникнення Острозького літературно-наукового гуртка. Курс навчання в острозькій школі складався із знаменитих семи вільних наук — тривіуму (граматика, риторика, діалектика) та квадривіуму (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Провідним було вивчення церковнослов'янської та грецької мов, а також латині. Сучасники називали школу «тримовним» колегіумом, академією. Першим ректором школи став Герасим Смотрицький.


Року 1577. Брацлавський каштелян Василь Загоровський, перебуваючи в татарському полоні, пише «тестамент» (заповіт) своїм синам Василю та Максиму. Це — одна з найраніших пам'яток історико-мемуарної прози, що є своєрідною паралеллю до «Повчання» Володимира Мономаха.

Василь Загоровський наказував опікунам своїх дітей дати їм добру освіту, виховати в дусі власних культурних традицій, православної віри. Але водночас не обмежуватися лише традиційною руською школою:

«Коли ж дітям моїм Бог милостивий дасть по сім літ, повинна її милість, пані дядина моя, дяка, добре навченого і цнотливого знайти, або ж того Дмитра дяка, що в мене служив, і, звівши в моєму домі або в церкві святого Іллі у Володимирі, віддати йому вчити їх руської науки в Письмі Святому, і, не пестячи їх, пильно й порядно до науки приводити так, щоб потім з доброї науки своєї воздавали хвалу Богові милостивому, господарю своєму і Речі Посполитій служили, їх милості панам і батькам своїм, і приятелям, і всім посполитим і кожному зосібно прислужитися могли.

А коли Бог милосердний дарує їм досконале знання своєї мови руської в Письмі Святому, в молитвах до Бога, Творця свого, і в достойних почестях та похвалах його святої Божої милості, тоді має її милість, пані дядина моя, запросити до мого дому статечного бакалавра, котрий міг би добре навчати латинському письму. А коли вже в цій науці добрі початки мати будуть, має її милість, за порадою їх милості, панів добродіїв моїх, які в цьому тестаменті поіменно названі, віддати до Вільни, до єзуїтів, — бо їх хвалять за те, що дітей добре вчать, — або куди найпристойніше на розсуд її милості, дати до науки, котрої аби, додому не приїжджаючи і в нім не буваючи, коли Бог дасть, сім літ, або й більше постійно і пильно вчили. А коли Бог милостивий дасть їм уміння досконале в латинській науці, хай віддадуть їх, через їх милості, панів приятелів моїх, на службу, на такі місця, де б у страсі Божому навчались».


(Переклад зроблено за виданням: Возняк Михайло. Старе українське письменство. — Львів, 1922. — С. 234).


Року 1577. Заснування в Римі папою Григорієм XIII Афанасієвої колегії для освіти греко-православних.


Року 1577.У Вільні вийшла друком книга «Про єдність церкви Божої під одним пастирем» (польською мовою) видатного єзуїтського діяча, одного з головних ініціаторів та ідеологів церковної унії, польського письменника, проповідника, ректора Віленської академії Петра Скарги (1536-1612). Автор веде догматичні суперечки з православними, обґрунтовує доцільність унії, розкриває ті переваги, які принесе духовномужитло єднання православних з католиками й визнання ними верховенства римського папи. Ця книга стала ідеологічною основою й програмою Берестейської унії 1596 року.

В 1579 році у Вільні вийшли в світ польською мовою «Житія святих» Петра Скарги, що були популярними серед тогочасної української інтелігенції. Не раз перекладалися українською мовою, переписувалися. Для Скарги світ — це поєднання явищ природних і надприродних, які не піддаються розумінню і тлумаченню, а святість — вищий етичний ідеал і взірець поведінки. «Житія святих» Петра Скарги були одним із джерел драмимораліте про Олексія чоловіка Божого. Сюжети цього збірника використовував при укладенні знаменитої «Книги житій святих» Димитрій Туптало. Петро Скарга переклав польською мовою і видав історію церкви Баронія*. Був проповідником при дворі польського короля Сигізмунда III*. Його проповідницькі твори — «Казання недільні на свята цілого року» (Краків, 1595) та «Казання сеймові» (Краків, 1597).


1577-1581 роки. Укладення анонімного «Послання до латин з їхніх же книг» — відповіді з боку православних на твір Петра Скарги «Про єдність церкви Божої під одним пастирем». Автор, використовуючи латинські джерела, зображує історію папства в дуже непривабливому вигляді: згадує цілий ряд убивств претендентів на папський престол у боротьбі за тіару, легенду про папісу, розвиває протестантську тезу про папу-антихриста. У творі поєднуються богословсько-теологічні сентенції, матеріали історичного характеру й суто літературні пасажі. Пам'ятці властиві ознаки полемічного стилю, що споріднює «Послання» з творами пізніших полемістів, зокрема Герасима Смотрицького.


Року 1578. Видання Іваном Федоровим у Острозі «Букваря». До тексту львівського «Букваря» тут додано грецьку абетку й молитви грецькою та церковнослов'янською мовами, а також «Сказаніє о письменах» давньоболгарського письменника Чорноризця Храбра.

«Всесильною правицею вишнього Бога, задумом і старанням благочестивого князя Костянтина Костянтиновича Острозького, воєводи київського, маршалка землі волинської, старости володимирського, який звелів влаштувати дім для друкування книг, а до того ж і дім для навчання дітей у своєму родовому славному місті Острозі, що у землі Волинській. І вибравши знавців божественного писання, грецької, латинської і руської мов, поставив їх навчати дітей. І з цієї причини надрукована ця книжка для першого дитячого навчання, по-грецьки альфавіта, а по-руськи азбуки, многогрішним Іоанном Феодоровичем».


(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — С. 111).


Року 1580. Видання Іваном Федоровим у Острозі «Книга Нового завіту» (Псалтир і Новий Завіт) та складеного дяком школи і членом літературно-наукового гуртка Тимофієм Михайловичем алфавітного покажчика з поясненням реалій Нового Завіту під назвою «Книжка собраніє вещей нужнійших».


Року 1580. Спорудження в Кам'янці Петропавлівської церкви.


1580-1581 роки. В Острозі Іваном Федоровим видано знамениту «Острозьку Біблію» — перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою, що належить до найвидатніших пам'яток давнього українського друкарства: в основу її покладено текст Геннадіївської біблії 1499 року. Крім того, члени Острозького наукового гуртка звірили текст Біблії з грецьким перекладом із староєврейської (так званої Септуагінти). Частина текстів була заново перекладена з грецької мови, церковнослов'янські тексти звірялися з грецькими і латинськими (з Вульгатою). Окремі тексти були заново відредаговані. В цьому виданні вміщено передмову Костянтина Острозького, два вірші Герасима Смотрицького (на герб князя Костянтина Острозького — перший відомий на сьогодні твір геральдичної поезії та передмову до читача) й післямову Івана Федорова.

З передмови до «Острозької Біблії», написаної від імені Костянтина Острозького:

«У всіх країнах нашого роду, мови слов'янської ні одного не виявилося повного зведеннявсіх книг Старого Завіту. Тільки від благочестивого і православного государя і великого князя Івана Васильовича московського і інших [країн] ми випросили пильним благанням і отримали через боговибраного мужа Михайла Гарабурду*, писаря Великого князівства Литовського, повну Біблію, з грецької мови сімдесят двома перекладачами перекладену більш як п'ятсот років тому, ще за Великого Володимира, що охрестив землю Руську.

Також багато інших біблій здобули різними літерами і різними мовами, і звеліли звірити, чи у всьому узгоджуються в священному писанні. І виявилося багато відмінностей, не тільки різниць, але й спотворень, і з тої причини дуже ми розгубилися...

І тому через посланців і листами багато далеких країн світу обійшов — Рим, кандійські острови, надто багато монастирів грецьких, сербських і болгарських, дійшов навіть до самого апостолів намісника і всієї церкви східної правителя пречесного Єремії, архієпископа Константинополя — нового Риму, патріарха вселенської, високопрестольної церкви. І всюди прохав я пильно і благав постійно, шукаючи людей вчених у святих писаннях грецьких та слов'янських, а також текстів добре виправлених і засвідчених несхибністю. І в цьому всесильний Бог був, як це йому властиве, милостивий мені сприяти. Бо книг і книжників, як вже було сказано, до цієї святої справи здобув я достатньо. І разом з ними та іншими багатьма добрими знавцями Божественних писань досить радившись, спільною порадою і одностайною ухвалою обрав звід старожитнього писання, славної і найглибшої мови і письма грецького перекладений...»


(Цитуємо за виданням: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. — С. 132-133).


Року 1581. Видання в Острозі віршованого твору українсько-білоруського поета Андрія Римші «Хронологія», де наведено назви місяців латинською, давньоєврейською та простою староукраїнською мовами й описано відповідні біблійні події чи свята. Це перше окреме друковане видання поетичного твору.


Року 1581. Переклад простою мовою у с. Хорошеві (на Волині) шляхтичем Валентином Негалевським Нового Завіту, здійснений з польського видання Мартина Чеховича (Краків, 1577). У передмові до читача Валентин Негалевський писав, що зважився на цю працю «за намовою і нагадуванням багатьох вчених, богобоязливих і тих, що люблять слово Боже людей, котрі не вміють читати польською мовою». Він вказував, що так як нелегко перекладати з грецької мови латинською, так і з польської українською. Рукопис зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.


Року 1582, березень. Іван Федоров повертається з Острога до Львова і вживає заходів по відновленню друкарні. Проте продовжити видавничу справу йому не вдалося. Першодрукар помер 5 грудня (за старим стилем) 1583 року у Львові. Похований на території Онуфріївського монастиря.


Року 1582. Видання в Кенігсберзі «Хроніки Польської, Литовської, Жмудської і всієї Русі» Мацея Стрийковського. Хроніка укладена на основі багатьох джерел, зокрема білорусько-литовських літописів, різних документів та усних переказів, які не дійшли до нашого часу. Виклад історії Польщі, Литви і Русі починається з біблійної історії і закінчується останнюю чвертю XVI ст. Праця Стрийковського була відома на українських землях і, ймовірно, перекладалася українською мовою в кінці XVI — на початку XVII ст. Зберігся переклад із записами першої половини XVII ст. (знаходиться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського). Ця пам'ятка польської історіографії справила вплив на українську історичну думку XVII ст. її використовували у своїх працях письменники-полемісти, укладачі Густинського літопису, Феодосій Софонович* у своїй Хроніці, автори «Синопсису». Вона є цінним джерелом у вивченні історії України.

Ось так описує Мацей Стрийковський розгром литовсько-руським військом ординців біля Синіх Вод на Поділлі (1362 рік):

«Ольгерд*, уклавши на два роки угоду про мир з пруськими й лівонськими хрестоносцями, пішов у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата*, княжичі: Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками на чолі, поділену на три загони. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх воїнів у шість вигнутих загонів, розташувавши їх по-різному на чолі та з боків так, щоб татари за звичаєм не могли оточити їх та заподіяти шкоди стрілами.

Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків у кількох сутичках, але мало шкоди заподіяли, бо литва правильно вишикувала війська й швидко маневрувала. А литва й русичі відразу ж з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини. Новогрудці з Коріатовичами наскочили з боків і скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Татари не змогли довго витримати лобового натиску литви й почали відступати та втікати у розлогі степи. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки та разом з ними дуже багато мурз і уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів».


(Переклад зроблено за виданням: Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmodska i wszystkej Rusi. — Warszawa, 1846. — Т. II. — 8. 6-7).


1585-1586 роки. Заснування у Львові Успенського братства — громадсько-політичної організації, яка відстоювала національно-релігійні права українського населення. Братство викупило заставлену друкарню Івана Федорова та організувало школу. Першим ректором її був грек Арсеній, архієпископ Еласонський. Львівське братство поклало початок культурно-просвітницькому руху в Україні.


Року 1586. Укладення статуту Львівської братської школи «Порядок шкільний», в якому викладено гуманістичні принципи діяльності братської школи, методику навчання, окреслено програму й виховні засади. Статут ліг в основу педагогіки всіх братських шкіл на українських землях.

«Дидаскал або вчитель цієї школи мусить бути благочестивим, розумним, смиренномудрим, лагідним, стриманим, не п'яницею, не блудником, не лихоїмцем, не сріблолюбцем, не гнівливим, не заздрісним, не сміхотворцем, не срамословцем, не чарівником, не вигадником, не прихильником єресей, а зразком благочестя...

Сідати кожен має на своєму певному місці, визначеному за його успіхи: котрий більше знає, сидіти буде на першому місці, хай би і найубогішим був; котрий менше знати буде, має сидіти на гіршому місці; сказано бо: імущому всюди дано буде.Багатий над убогим в школі нічим не має бути вищий, тільки самою наукою, плоттю всі рівні, всі бо ми є во Христі брати, члени одного тіла; жоден із членів, око руці чи рука нозі не може сказати: не потрібен ти мені...

Дидаскал повинен вчити і любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і які ходять по вулиці, милостиню просячи, кожен по своїй силі навчатися може, тільки не пильніше одного, ніж іншого вчити треба. Написано ж: будь-кому, хто просить у тебе — дай, і тому, хто хоче взяти в тебе, не забороняй; хочуть бо всі спастись і в розум істинний прийти...

Дидаскал мусить учити і письмово показувати від граматики, риторики, діалектики, музики та інших світських поетів, і від святого Євангелія, від книг апостольських. Все бо, що написано, написано для нашого напучення».


(Переклад зроблено за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — К., 1988. — С. 38, 40).


Року 1586. Видання друкарнею віленських міщан Мамоничів граматичного трактату «Про вісім частин мови», рукопис якого зберігався в Острозі. Цей трактат, укладений в Сербії близько XIV ст., поширювався на східнослов'янських землях і служив підручником для вивчення церковнослов'янської мови. Одночасно було видано переклад уривка «О силогізмі» з латиномовної «Діалектики» Іоанна Спангенберга, здійснений гуртком Андрія Курбського.



З післямови Андрія Курбського до уривка «О силогізмі»:

«Чи всі ті силогізми*, або слогії правду боронять? Не всі. Одні правду боронять словесною силою та істині допомагають, а інші проти правди говорять і супротивне істині стверджують... Для чого ж це писав? З багатьох причин. Перша, щоб знали, що таке силогізм, і як він твориться, і де застосовується. Друга, щоб знали і розуміли, як відрізнити правду від брехні, побачити, де істинне, а де неправильне. Третя, коли будуть противники правди тими брехливими словами проти істини говорити, тоді щоб уміли їм противитися і, відповідаючи, боронити правду і уста їм загородити тими праведними силогізмами, І показати їм.., що вони словесною силою оволодівши, замість того, щоб оборонити правду і утвердити істину, лукаво проти правди діють. І з інших подібних причин це написав, оскільки всі єретики проти праведних догматів істинної віри так діяли, а святі нашої сторони премудрі, оволодівши тією словесною силою, і пізнавши і зрозумівши все те, всі ті єресі викрили й показали (праведно говорячи проти них силогізмами), що ті єретики словесною силою брехливо і неправедно діють... Бо як один премудрий каже: «Все потрібно знати, та не всьому вірити, лише правді та істині».


(Переклад зроблено за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 162).


Року 1587. В Острозі видано книжку українського письменника-полеміста, першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. До неї ввійшли два трактати «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий» з передмовою «До народів руських» та посвятою князю Олександру Острозькому*. Герасим Смотрицький виявив себе в першому творі як художник-публіцист і дотепний сатирик. Він обстоює ідею єдності слов'янських народів і закликає до боротьби проти шляхетського панування. В «Календарі», спрямованому проти календарної реформи, запровадженої папою Григорієм XIII* у 1582 році, Смотрицький чи не вперше в українській літературі виступає проти визиску посполитих свавільним панством. В обох творах полеміст майстерно розкриває антипапську тему, наголошуючи на соціально-моральних суперечностях тогочасної дійсності. Для творчості Герасима Смотрицького характерне поєднання художнього зображення світу й гостроти публіцистичної думки.



З посвяти Герасима Смотрицького князю Олександру Острозькому:

«...Треба вашій княжій милості завжди пам'ятати про свою шляхетність і юний вік свій, у якому не тільки часу якого довгого, але й дня, і години дарма, без потреби втратити шкода, коли і тілесні, і духовні сили в такому юнацькому віці що далі, то більше ростуть і множаться, і вгору йдуть. І ж хто в такому віці впорядкує і спрямує ту наперед визначену колісницю свою, котра ніколи не стоїтьна місці, а до визначеної межі котиться, на якій і сам Бог радий перебувати. Хто йому її добре налаштує, так і на подальші часи триває, і до вічних прибутків, яких око, вухо і серце людське пізнати не може, в'їжджає. Чого і вашу княжу милість, Господи, одержати сподоби. А від хитання в вірі, непостійності й переходу в іншу віру, Господи, сохрани, коли ж з Богом жартувати, віру в нього міняючи — зло, а ще гірше подавати приклад спокуси слабим. Але до чого хто святам хрещенням раз од нього покликаний і від родичів православних вибраний, в тім, за апостолом, хай і перебуває та інше.

А хто хотів би знати і розрізняти краще від гіршого, за тим же апостолом: все, що тебе спокушає, добре стримувати, нехай же не буде таким підлим і недоумкуватим суддею, що єдину тільки сторону вислухавши, похваливши, до неї пристав. Але мудрому, кмітливому і богобоязливому до обох сторін уважно, а не краєм вуха прислухатися, приглядатися і пильно зважати, чи можна те спростувати, а тоді з-поміж них кращу нелегковажно пізнати, обрати і з нею залишатися, не оглядаючись на знатність, можність і тілесную мудрість того світу, але на саму лише істину і правду Божу».


(Переклад зроблено за виданням: Календар римський новий. — Острог, 1587. — [Арк. 2]).


Року 1588. Будівництво Миколаївської дерев'яної церкви в Сваляві на Закарпатті.


Року 1588. В Острозі вийшла «Книжиця в шести відділах» («О єдиной істинной православной вірі») активного діяча острозького гуртка Василя Суразького*. Автор веде богословсько-догматичну полеміку з католиками, наводячи безліч цитат з Біблії, отців церкви, сучасних йому богословів. На книзі Василя Суразького позначився вплив творчості Максима Грека (близько 1470-1555), родом з Греції, вихованця Падуанського університету, який переїхав до Москви, де став відомим оборонцем православної віри.



Наводимо уривок з полемічного твору Василя Суразького про чистилище:

«Ніде отже в Святих Писаннях не знаходимо, аби після смерті мало бути покаяння чи очищення від гріхів, окрім тут, доки ми в тілі перебуваємо.

«Не буває, — говорить пророк, — покаяння після смерті, а в пеклі ніхто не сповідається». Бо що тут, в тілі перебуваючи, посієм, те в майбутньому за воскресіння мертвих з тілом і пожнем. Тут бо є час для справ і праці. В майбутньому ж — плата за труд, кожному за діла його винагорода.

Показав бо, як і дівам тим п'ятьом нерозумним, прикрашеним добротою дівства, тільки за те, що оливи для своїх світильників не принесли в посудинах своїх, тобто, в тілі перебуваючи, милосердям до бідних не просвітили доброчинності своєї, — і зачинилися двері нареченого. І не велить їм: «Ідіть спочатку очистіться полум'ям вогненим, а потім ввійдете в чертог мій», але, сказавши: «не знаю вас», далеко їх відправляє.

Розбійника ж, що висів на хресті і покаявся, Христос не посилає до вогню чистилища, а каже: «Сьогодні зі мною будеш в раю». І притча про багатого та убогого ясно показує різницю, як душа кожного померлого потрапить на своє місце: одна в геєну, інша — в лоно Авраамове*. Посередині ж між ними — глибоке провалля, котре розділяє їх одно від одної. «Хіба, — мовить пророк, — перед мертвими творити чудеса? Хіба розповість хто в гробі про милість твою чи істину твою в погибелі? Хіба будуть пізнані в пітьмі чудеса твої і правда твоя в землі забуття?»

Погибеллю ж і темрявою і землею забуття, мукою вічною називаються ті місця, де Бог не буває. «Встануть бо, — мовить пророк, — із гробів ті, що творили блага, щоб воскреснути для життя, а які творили зло, щоб воскреснути для суда». І далі: «Підуть ці в муку вічну, праведні ж — у життя вічне».


(Переклад зроблено за виданням: Українська література XIV-XVI ст. / Автор вступної статті і редактор тому В.Л. Микитась. — К., 1988. — С. 238).


1588-1615 [1616] роки. Діяльність видатного письменника, культурного й громадського діяча Івана Вишенського. Більшість своїх творів автор об'єднав у збірці під назвою «Книжка», яку, мабуть, планував видати в Острозькій друкарні. Книжка складалася з напутніх передмов і десяти «глав»: «Обличеніє диявола-миродержця», «Послання князю Василю (Костянтину) Острозькому», «Порада», «Писаніє до всіх обще, в Лядськой землі живущих», «Писаніє к утекшим от православної віри єпископам», «Ізвіщеніє краткоє о латинських прелестях», «О єретиках», «Загадка філософам латинським», «Слід краткий» і «Новина, або Вість». Пізніше Іван Вишенський написав ще «Краткословний отвіт Феодула... Петру Скарзі», «Послання до стариці Домникії», «Зачапку мудрого латинника з глупим русином», «Послання Львівському братству», «Послання Йову Княгиницькому» й «Позорище мисленноє».

Іван Вишенський у викривальній полеміці з уніатами відстоює православ'я. В центрі уваги письменника — питання про напрям культурної орієнтації українського суспільства, про характер освіти, проблема зіткнення слов'яно-візантійської середньовічної традиції з новими ренесансно-бароковими тенденціями, які не завжди розмежовувалися з релігійним латинством. За жанром більшість творів Вишенського належить до традиційної учительної літератури — це послання, листи, адресовані всьому українському народові або конкретним особам. Його послання відзначалися енергійністю, імпульсивністю, пристрасністю, полемічно-викривальним запалом. На думку дослідника української епістолярної прози XVI-XVII ст. Михайла Назарука, Вишенський постає в них трибуном, посередником між Богом і людьми, духовним проводирем, новітнім апостолом і благовістом. У творі, адресованому стариці Домникії, Іван Вишенський викладає свою позицію щодо права кожного вибирати свою долю і свій шлях спасіння. Визнаючи мовою культу лише церковнослов'янську, він звертається до неї тоді, коли йдеться про високі матерії й треба оперувати досконало виробленою церковною термінологією та образністю. Реальне життя й конкретні побутові явища полеміст змальовує українською народною мовою — «простим язиком». Вишенського вважають першим українським письменником, якому притаманні особливості стилю бароко. Так, стильова своєрідність його творів полягає в поєднанні двох систем викладу: висока патетика, ораторський пафос чергуються з їдкою іронією, сарказмом, сатирою.



Наводимо уривок з «Писанія до всіх обще, в Лядськой землі живущих»:

«Звіщаю вам, що земля, по якій ходите вашими ногами, і в ній ви у життя, народившись, пущені і нині живете, плаче, стогне і волає на вас перед Господом Богом, просячи Сотворителя, щоб послав смертного серпа погибельної кари, як це було в давнину на содомлян, і всесвітнього потопу, котрий міг би вас вигубити й викоренити, щоб не оскверняли більше її антихристовим безбожним невір'ям і поганським нечистим і несправедливим життям, воліючи ліпше порожньою в чистоті стояти, аніж через вашу безбожність спустошеною від хвали всесильного Бога, Сотворителя і Творця небес і землі, бути.

Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора, де євангельські заповіді, де апостольська проповідь, де закони святих, де збереження заповідей, де непорочне священство, де хрестоносне життя іноче, де просте благоговійне і благочестиве християнство? Чи не перетворилося все в більше за всіх народів нечистих нечистіше життя та безвір'я? І як дерзаєте безсоромно називати себе християнським іменем, коли сили того імені не бережете і не хочете вчитися на ділі осягнути й зберегти суть того імені? О, окаянна утробо, котра таких синів породила на вічну погибель і випустила на знаду цього звабного світу!

Тепер-бо в Лядській землі всі священики, як у давнину колись давно Елзавелині (а не Бога небесного) жерці*, офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими підданцями вищими від Бога і від Творця, який пошанував усіх однаково, давши свій образ, через суд безбожний вознеслися і у своїх антихристового закону правах оцінили вищою ціною безсловесних істот над люд Божий, відданий їм дочасно під владу. Замість євангельської проповіді, апостольської науки, закону святих, установлення цноти й доброчесності християнського сумління тепер мають владу у дворах Христа-Бога поганські учителі, Арістотелі та Платони й інші подібні їм машкарники й комедійники. Замість смирення, простоти й убогості панують гордість, хитрість, махлярство і лиходійство. Замість суду й правди панують брехня, кривда, облудність, суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихристове. А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує».


(Цитуємо за виданням: Вишенський Іван. Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська... / Переклав Валерій Шевчук // Давня українська література. Хрестоматія. — С. 245).


Року 1589. Спорудження синагоги в Шаргороді на Поділлі.


1589-1590 роки. Спорудження Успенського костелу в с. Яблунівці на Поділлі.


1589-1599 роки. Київським митрополитом був Михайло Рогоза. Мав намір реформувати православну церкву, скликав у 1590 році собор у Берейсті, на якому обговорювалися питання поліпшення церковної організації та пастирської діяльності. Було прийнято рішення скликати церковні собори щороку. Михайло Рогоза підтримував діяльність Львівського братства. Згодом сприйняв ідею унії за умови збереження православного обряду. Після Берестейського собору 1596 року став уніатським митрополитом.


80-90-ті роки XVI ст. Створення комплексу полемічних віршів, органічно пов'язаних спільною ідеєю боротьби за самобутність та єдність слов'янських народів. Невідомий поет підніс голос на захист православ'я як непохитного носія й прямого спадкоємця істинного християнства проти аріан, єзуїтів та прихильників унії. Поема «Скарга ниших до Бога» та вірші, що входили до Загоровського й Києво-Михайлівського збірників, становлять редакції втрачених текстів 80-90-х років XVI ст. і дійшли до нас у рукописах початку XVII ст.

Поема «Скарга нищих до Бога» зазнала менших змін і дає точніше уявлення про первісний текст. Твір відкривається емоційним прологом-плачем, після нього йде основна частина викриття пастирів-відступників, які спотворили Христову віру. Образну матерію автор черпає з біблійної, патристичної, гімнографічної та церковно-історичної літератури.

У Загоровському збірнику найповніше відбито структуру полемічного комплексу 80-90-х років XVI ст. Вірші збірника відзначаються силою поетичних образів, виразною ритміко-мелодійною організацією. Написано їх староукраїнською книжною мовою з вкрапленням народної лексики. Російський поет Іван Хворостяній (помер 1625 року) вільно переклав більшу частину віршів збірника і дав вказівку на своє авторство. У Києво-Михайлівському збірнику великий віршований текст було розбито на менші вірші й об'єднано в окремі цикли; вони, очевидно, укладались як своєрідні заготовки, кліше, які можна було використати і при певній урочистій нагоді як набожні співи та орації і як зразки для шкільних навчальних вправ з версифікації.



Скарга нищих до Бога


Собраніє нищих вопіє ко тебі, Владико Господи, прийми во слух себі.
Біднії нужниці, але раби твої, іже проводжають в скорбі літа свої.
От тебе, Боже наш, одержати милость і на нечестивих міти справедливость,
Іже твоїх людей, яко хліб, снідають і святий твой престол, Боже, ображають.
О велія невдячность людей непобожних, іж неблагодарні дарованій Божих.
Безсловесними їх письмо називає, грубих і лінивих осли називає.
Лихоїмцев грабитель вовчої натури, указуючихся в овечей покори.
Хитрих і лукавих значно виражає, зміїного роду пророк називає
І псу єсть подобний невстидливий кождий, за прибиток милий прибиває завжди.
З непобожних зисков панства набивати, і праці убогих сміле видирати.
А нікоториє вірою торгують і єретичество в полечность приймують.
Синове темності, Христу апостати, од Духа Святого вовіки проклята...


(Цитуємо за виданням: Українська поезія XVI століття. - С. 263-264).


1591-1787 роки. Діяльність у Львові братської друкарні. Братство викупило заставлену друкарнюІвана Федорова, потурбувалося про виготовлення обладнання. Друкарня видавала підручники, полемічну, проповідницьку, богословську, церковно-служебну, філософську літературу, а також вірші.


Року 1591. У Львові братською друкарнею видано «Просфониму» (гр. «привітання») — перший відомий друкований панегірик українською мовою, складений у формі декламацій — виступів восьми «отроків» і трьох «ликів», «Молитви», монологу «От старійших», звернення «Ко всім обще» тощо. Невідомий автор створив «Просфониму» на честь приїзду київського митрополита Михайла Рогози до Львова.




Молитва


Бог всесильний (чесний наш Отче) Бог правдивий,
Заступник наш певний потішливий.
Он в долегливостях* нас ратуе, нехай же нам боязнь не панує.
Гучать світа сего моря попудливии*, біючи волнами в береги кривий.
Грозять упадком опоки*, вивисившися под темний оболоки*.
Місто, котреє Бог милуєт и прибитком своим именуєт,
Тому кґвалт и грозная зброя не может нігди зопсовати спокоя
Бо там сам Бог пребиваєт и в потребах ратунок подаваєт.
Бог, котрий аггели владаєт, завжди нас снадне* обор[о]няєт.
Бог Авраамов с нами вездє, и тот валчити* за нас буде.
Сюди, що живо, сюди бивайте, и Божій справи познавайте,
Справи дивний и неслихании, перед тим в Р’оссіи небивалии,
«Бистрость, — мовить Бог, — гамуйте а пил[ь[но ся присмотруйте,
Иж я Бог, народ мя всякій и світ визнаваєт, як єст великій».
О Боже, которий ні маєш ничого ровного собі, прістойне отдаєт Сіон святий хвалу тобі,
Сіон, цвіт гор високих, веселіє світа всего. Боки восточнии, двор царя великаго,
Місто Ієрусалим свідоцтво дати може, иж ти нам оборона певная, всесил[ь]ний Боже,
Можний богатиреве твоих сил дознали, прожно ся на твой вірний люд збирали.


(Цитуємо за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 174-175).


Року 1591. Видання друкарнею Львівського братства «Грамматіки доброглаголиваго єллинословенскаго языка». Це — підручник грецької та церковнослов'янської мов, укладений учнями й викладачами Львівської братської школи за участю її ректора Арсенія Еласонського, який прибув до Львова з Греції. У передмові до «Граматики» вказується, що граматика є першою із «семи вільних наук». Вона, як ключ, відкриває шлях до вивчення діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, а ці науки ведуть далі до пізнання філософії та богослов'я. Зазначається, що подібних шкіл, якою стала Львівська братська, ще не було на Русі. За благословінням антиохійського патріарха Йоакима*, який перебував у 1586 році у Львові і підтвердив статут братства, до Львова у тому ж році прибув екзарх вселенського патріарха, митрополитдимоницький і еласонський Арсеній, який протягом двох років був ректором Львівської братської школи і навчав дітей грецької мови.

(Див.: Грамматіка доброглаголиваго єллинословенскаго языка.— Львів, 1591. — Арк. 1).


Року 1594, квітень-липень. Посольство імператора Священної Римської імперії Рудольфа II, очолюване дипломатом Еріхом Лясотою, на Запоріжжя з пропозицією до козаків стати на службу до імператора і взяти участь у боротьбі проти турків. Еріх Лясота залишив щоденник своєї подорожі від Праги до Запоріжжя, описав київські святині, козацьку раду на Запоріжжі тощо.

«20 червня (1594) ми представили наше письмове доручення вербувати військо. Після цього козаки попросили нас вийти з кола й прочитали нашу грамоту, а також вимагали, щоб кожен сказав свою думку. Коли ж після дворазового заклику гетьмана всі продовжували мовчати, присутні розділилися, як це у них прийнято при обговоренні важливих справ, на два кола: одне складалося із старшин, а друге — з простого народу, який називається у них черню. Після довгих обговорень чернь, нарешті, звичним способом, кидаючи догори шапки, висловила свою згоду. Після цього натовп кинувся до другого кола — старшинського, погрожуючи втопити кожного, хто їх не підтримає. Тому старшина тут же погодилася, боячись протирічити черні, яка така могутня і сильна у злобі й лише вимагала уточнити умови. Бро обрано 20 депутатів, і нас знову запросили до кола. Тоді ці депутати, сівши на землю посеред великого кола, утворили невелике коло і після довгих нарад запросили нас до себе; ми прийшли й сіли серед них. Тоді вони сказали нам, що згодні йти на службу до його імператорської величності, не щадячи свого життя».


(Цитуємо за виданням: Мемуари, относящиеся к истории Южной Руси. — С. 168).


Року 1595. Спорудження у Львові костелу бенедик-тинок з келіями (архітектор Павло Римлянин*).


1595-1596 роки. У Вільні видано «Катехізис» та «Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського» (українською й польською мовами), написаних православним полемістом, шкільним учителем і проповідником Стефаном Зизанієм Тустановським, родом з Галичини. «Катехізис» до нас не дійшов, але відома ущиплива відповідь на нього єзуїта Щасного Жебровського* «Кукіль, який розсіває Стефан Зизаній в церквах руських» (Вільна, 1595, польською мовою), де заперечуються окремі пункти «Катехізиса» та іронічно обігрується слово «кукіль» (гр. «зизаній»). В «Казанні» використана протестантська теза про папу римського як антихриста. Твір скомпоновано з біблійних текстів, цитат із писань отців церкви, католицьких та протестантських богословів.



З посвяти князю Костянтину Острозькому:

«Багато є речей непевних, у яких кохаються люди, але набожність, ясновельможний княже, маєтність вічна і несмертельна є для людини. Вона не тільки на цьому світі, але й після смерті йому допомагає, тому що багатство непевне, як і можність та сила — вони тривають тільки до часу, здоров'я також псує хвороба, а молодості оздобу поборе старість. Сама побожність тільки православної віри людини є завжди міцною, її правдиві сини соборної церкви різним способом собі здобували: одні — постом і молитвою, милостинею, чистотою і цнотливістю, а інші — статечністю й сміливістю, визнанням правдивої віри. Як пророки, апостоли, мученики святі, котрі своєю набожністю з-поміж усіх відзначені, переймаючись жалем за кривду Божу, і як гетьмани, що проти наймогутніших монархів світу цього ставали, визнання єдиної святої православної віри дотримуючись і в ній до кінця перебуваючи, життя свого не жаліли, і все це задля милості Господа Бога і меншої братії своєї чинили, їхню віру, набожність і мужність наслідували ті шляхетні, гідні світлої пам'яті предки.

Костянтин, великий гетьман, батько вашої княжої милості, котрого стійкість, мужність, повагу, мудрість, віру Господу Богу і пану своєму знали не лише в наших землях, але дізнались про неї і в інших державах благородних народів люди».


(Переклад зроблено за виданням: Казаньє. — Вільна, 1596. — [Арк. 5]).


Року 1596. Друкарнею Віленського братства видано три навчальні книжки Лаврентія Зизанія Тустановського — учителя Львівської, а потім Берестейської та Віленської братських шкіл, священика й проповідника, редактора і перекладача. Це — «Буквар», названий «Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго», «Лексис» і «Граматика». «Буквар» складається з абетки, складів з двох і трьох літер, молитв для читання та символів віри першого і другого Вселенських соборів. До «Букваря» додано невеликий «Катехізис», укладений Стефаном Зизанієм, братом Лаврентія, вчителем і ректором спочатку Львівської, а потім Віленської братських шкіл, а також «Лексис», словник, у якому 1061 слово з церковнослов'янської мови перекладається «простою мовою» — українсько-білоруською літературною мовою, близькою до розмовної. Іншомовні слова не лише перекладаються, але й тлумачаться, інколи досить фантастично:

«Пелікан, птах — в Єгипті, подібний буслові, який мешкає в пустелі, і з яким змії ворогують і дітей його убивають. А він, прилетівши, клює себе в груди і кров пускає на них. І так діти його оживають. Арістотель мовить у книгах, де про звірів пише: «Той рід пеліканський троякий: одні високо, другі — середньо, а треті — низько літають».


(Переклад зроблено за виданням: Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская / Підготовка текстів пам'яток і вступні статті В.В. Німчука. — К., 1964. — С. 61).

Граматика («Грамматіка словенска») Лаврентія Зизанія складається з трьох частин: орфографії, просодії,— етимології. Виклад побудовано у формі запитань та відповідей. У першій частині — орфографії — названі церковнослов'янські «письмена» — літери, які розділені на голосні та приголосні. У розділі про просодію викладаються правила вживання просодійних знаків (наголосів). Найповніша частина — етимологія (морфологія), в якій дана характеристика традиційних «восьми частин мови» — іменника, прикметника, числівника (об'єднаних одним терміном — ім'я), займенника, дієслова, сполучника, а також артикля. Для частин мови, які відмінюються, наведені часові форми, роди, відміни, дієвідміни, відмінки. У Граматиці викладені також основні правила правопису та віршовані розміри.




Послання спудеям

«Дві кінцеві цілі будь-якої науки граматичної, як пишуть філософи: знати, що потрібно і викладати його. Тобто, не досить тільки знати потрібну річ, але треба й іншим викладати. І це ті два завдання науки, в якій і я працюючи, розумію як річ дуже потрібну.А понад усе люблячи братію свою, зважився я над силу мою заново написати і друком видати милої нашої слов'янської мови першу від семи наук граматику. Кожний, хто її добре вивчить, зможе добре читати книги слов'янською мовою і без труднощів розуміти їх і правильно писати, оскільки вона є ключем, що відкриває двері до розуміння [інших наук] і оберігає від різних [несподіванок], оздоблює і світлим робить розум людський. З нею в союзі риторика, поетика разом з чесною філософією і божественним богослов'ям. Без цього не можна упорядкувати добре жодну річ. До того ж без граматики, якщо хто й читає багато, не може бути впевненим у правильності розуміння. І тому кожному зле є не вміти читати. Як Катон* пише: читати і не розуміти написаного, то гординя й сміх. Щоб ми не були цьому причиною, візьмімося дружно за науку і, відклавши заздрощі й ненависть, один одного доброчинною працею перемагаймо. Без заздрощів і ненависті мою малу працю ласкаво прийміть і, Богу хвалу віддавши, самі на більшу зважтесь. Перебувайте в доброму здоров'ї, друзі, і не впадайте в недугу».


(Переклад зроблено за виданням: [Лаврентій Зизаній]. Грамматіка словенска / Підготовка факсимільного видання та дослідження пам'ятки В.В. Німчука. — К., 1980. — Арк. 2-2 зв.).


Року 1596, 6-10 жовтня. Відбулися уніатський та православний церковні собори в Берейсті. На уніатському соборі частина православної ієрархії проголосила унію й визнала верховенство римського папи. Православний собор засудив унію і владик-відступників. Польський король Сигізмунд III підтримав рішення уніатського собору і цим поставив православну церкву на українських та білоруських землях поза законом.


Року 1596. У Кракові була видана польською мовою книжка апологета унії Петра Скарги «Синод берестейський та його оборона»; перекладена українською мовою і видана у Вільні в 1597 році уніатським єпископом і письменником Іпатієм Потієм. У ній описано обставини собору, подаються промови його учасників, наводяться основні документи. Православні відповіли книгою «Ектезис» (Краків, 1597), в котрій описано православний собор у Берейсті.


Року 1596. Спорудження Миколаївської церкви в Олевську на Житомирщині.


1596-1611 роки. Діяльність кальвінської школи у с. Панівцях на Поділлі. В протестанських школах вивчали мови — латинську, грецьку, церковнослов'янську; філософію (діалектику й етику). Школи ґрунтувались на засадах віротерпимості.


1597-1599 роки. Видання у Вільні (1597 року польською мовою) та, можливо, в Острозі (1598 року українською мовою) полемічного антиуніатського трактату «Апокрисис», автор якого обрав псевдонім Христофор Філалет (гр. «Христоносець Правдолюб»). Деякі дослідники вважають, що під цим псевдонімом виступив Мартин Броневський — протестант, поляк, який співчував боротьбі українців та білорусів проти покатоличення. Одна з провідних тем твору — викриття уніатських владик, котрі піддалися папі римському. «Апокрисис» спрямований проти трактату Петра Скарги «Синод берестейський та його оборона». Для нього характерне поєднання історичного, теологічного та суто літературного матеріалу (тут наведено ряд анекдотичних історій, фацецій*, побутових оповідок).

«Зжальтеся задля Бога над вітчизною єдиною! Поважайте умови її інакші, ніж у інших королівствах, у яких вогонь внутрішньої війни і до цього часу непогашений. Там міста, там замки, фортеці оборонні густо набудовані, тому не дивно, що вони довго опиралися і опираються. А у нас, якби той вогонь (котрого Боже борони!), з'явився, швидко б мазанки всього нашого панства спопеліли! Там турок — далеко, про татарина — ледве чи знають! А ми їх тут під боком маємо; і хоча у згоді з ними живемо, але безпеки не маємо, а до того ж з інших сторін спокоєм, приязню і миром не забезпечені.

Пересвідчились, ваші милості, у якій ми згоді жили з вами у минулих віках, залишаючись при старожитній вірі грецькій і наших патріархах, які в Греції були. Різниця в обрядах не перешкоджала доброзичливості, згоді, порятунку один одного при потребі.

А тепер подивіться, ваші милості, на ту згоду і єдність, яку відступники наші митрополит і владики почали ліпити! Бачите, ваші милості, які здобутки тая єдність приносить і принести може! Бачите, що це спричинилося до порушення давньої згоди і приязні!»


(Переклад зроблено за виданням: Українська література XIV-XVI ст. — С. 305).


1597-1682 роки. Життя та діяльність польсько-українського поета й історика Юзефа Бартоломея Зиморовича — автора польськомовних творів на українську тематику. Брат відомого поета Симона Зиморовича, видав у 1654 році його твір «Роксоланки». Автор хроніки міста Львова, написаної трьома мовами — українською, німецькою та польською. Писав щоденник під час облоги м. Львова у 1672 році. Зібрав і видав короткі відомості про вчених-львів'ян (1671). У збірці «Селянки нові руські» (1663) відобразив вірування й обряди українського народу. В поемі «Пам'ять турецької війни року 1621» (1623) та в «Ідиліях новоруських» (1655) прославив подвиги українського козацтва.


Не так козаки, не так, а од скитів
За мостом полон одбирають дуже великий
І од людного навально вдираються коша,
Хоч у них грубий мурза смілого Явоша
Убиває, уже йому пес оскаженілий
Гострим ятаганом голову відділяє від тіла.
Та не одного за те польська шабля зітнула,
Не одного пса ріка пожадлива ковтнула.
Вечірнього часу іще співець не крикнув чубатий,
Як козацькі полчища напали на чати,
Через зімкнуті ланцюги проскочили варту скрито,
Учиняють приступ до турецьких наметів відкритих.
Січуть, б'ють осліп, хто кого настигне,
Рівною смертю єдвабний тиран гине
І вбогий сірома, й ті, кого смерть підточить,
Звитяжцям уславленим відказують здобич.
Ідуть на майдан коні, попона та збруя багата,
Покривала золототкані, верблюди горбаті.
Ідуть гладкі турки, бо і тих по парі
В тороках для торгу водить козак по базару.
Та дві корогви вночі в яничарів забрали,
Синові королівському в дарунок послали.


(Цитуємо за виданням: Пам'ять війни турецької... /Переклав Вадим Пепа // Українська поезія XVII століття (перша половина): Антологія. — К., 1988. — С. 156-157).


1598-1599 роки. В Острозі було надруковано «Отпис на лист в Бозі велебного отця Іпатія, володимирського і берестейського єпископа, до ясне освецоного княжати Костянтина Острозького» та історико-полемічний трактат «Історія о листрикійськом, то єст о разбойничеськом Феррарськом або Флоренськом синоді», підписані псевдонімом Клірик Острозький. «Отпис» на другий лист єпископа зберігся в кількох списках. У листах, адресованих Іпатію Потію, автор засуджує ідею унії та обґрунтовує ряд теологічних питань православ'я. В «Історії» йдеться про Ферраро-Флорентійський собор 1438-1439 років, на якому київський митрополит Ісидор підписав угоду про унію східної та західної церков. Отже, більшість дослідників вважає, що Клірик Острозький написав три твори. На думку ж Михайла Назарука, йому належать дві невеликі книги. До першої входять: передмова до читача, лист до Іпатія Потія та історія про Феррарський синод. До другої — передмова до читача, лист до Іпатія Потія і загублена третя частина про устрій західної та східної церков. Усвідомлюючи естетико-художні завдання літератури, Клірик Острозький написав високопоетичні драматичні твори. Клірик — майстер художнього слова, який невтомно вдосконалював свою епістолярну прозу, підносячи її до рівня поезії:




Отпис на лист в Бозі велебного отая Іпатія...

«Мала хмаринка, коли до найсвітлішого сонця підступить, мало не весь світ затемнює. І «малий квас, а весь заміс заквасить», - свідчить голос Божий. І найменше зло, прилучившись до доброти, всю доброту псує. Мала іскра вогню, впавши до найкращої споруди, все попалить. І як зілля, що називається «смилакс», обплітає кипарис, так прив'язується злість до доброти. Бо де насіння побожності сіється, ворог там серед пшениці кукіль свій розсіває. Насіння доброти посіяне для людини — це одруження, для нащадків; ворог свій кукіль посіяв — розпусту. Насіння доброти посіяне для людини — прагнути слави, але тієї всевишньої; ворог свій кукіль посіяв — марнослав'я, даремну похвалу.

Натурі людській дано або посіяно — їжі бажати; а ворог свій кукіль посіяв — об'їдання. Природі людській властивий і гнів, але на неприятеля духовного; ворог вкинув і свій кукіль — на ближнього гніватися. На таких стежках побожності звик диявол сіті свої розкидати, аби так потроху в кожну добру справу трутизну свою легше вкидати міг. Звичай бо ворога того — серця і думки людські з пильністю вивідати (до чого схиляються): тим він ошукати й звести, а потім і погубити їх старається.

Як ворог обложене місто з усіх боків оглядає: звідки доступ бачить, звідти і штурмує. Або як дбайливий господар спостерігає, на якій землі котре насіння краще родить, там те й сіє. Так — і ворог душі: знає, де і як своє насіння злості сіяти; знає, де на гордість, де на жадність, де на ненависть, де на любов злу й шкідливу; знає кого печаллю в розпач, кого надмірною радістю в недбальство, кого страхом в упадок, кого наостаток одним поглядом в гріх ввести має. Коли бачить, хто до чого найбільше старання і любов сердечну має, звідти він ту вину чи оказію використовує для приступу. Роздумує над звичками кожного, випробовує вчинки, спостерігає над бажаннями, турботами і там знаходить спосіб зведення й упадку...

Як же тут побожного й святобливого чоловіка душа, на те дивлячись, не має зітхати, не має стогнати, не має плакати?! Як побожне і чисте серце не розірветься?! Як земля не стрепенеться, небо не жахнеться, сонце не померкне, місяць не зміниться, громи не вдарять, сили небесні не зрушаться?! Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду — згодою, а краще — Вавилоном, або іншим темним хаосом і найпекельнішим прокляттям не називати і не розуміти?!»


(Переклад зроблено за виданням: Клирик Острозький. Отпис на лист... // Українська література XIV-XVI ст. — С. 257- 258, 260).


1599-1613 роки. Київським уніатським митрополитом був Іпатій Потій (в миру Адам Львович Потій), який народився в українській православній шляхетській родині, одержав блискучу освіту в кальвіністській школі князя Радзивілла і в Краківській академії. Під впливом ідей протестантизму прийняв кальвінізм, потім перейшов назад у православну віру. В 1593-1599 роках — єпископ берестейський і володимирський. Один з ініціаторів унії, разом із луцьким єпископом Кирилом Терлецьким* у 1595 році їздив до Риму, де владики були прийняті папою Климентом VIII* і визнали зверхність римського папи над українською православною церквою. Іпатій Потій відомий як палкий оборонець унії, організатор уніатської церкви, автор полемічних творів, спрямованих проти православних, талановитий проповідник. Писав українською і польською мовами. Найвідоміші його твори — «Унія албо виклад преднейших артикулов» (Вільна, 1595), «Календар римский новий» (1596), «Антиризис» (Вільна, 1599, 1600).

Наводимо уривок з «Унії», в якому йдеться про п'ять найголовніших артикулів, навколо яких точиться суперечка між православними й католиками:



«Знай же тоді християнський брате, що найголовніших артикулів, які перешкоджають тій згоді, є п'ять: перший — про походження Духа Святого; другий — про чистилище; третій — про зверхність видимого й найстаршого пастора; четвертий — про календар, а п'ятий як додаток до того — про антихриста, щоб люди бачили, що коли вже прийшов антихрист, то він головний, якого люди чекають. І найбільше для того додаємо той п'ятий артикул, що люди безбожні хочуть ту святу згоду розірвати і людей християнських від неї відстрашити не чим іншим, як показати, що папа — це головний антихрист, а ми ніби відводимо людей від правдивих пасторів і віддаємо самих себе й інших у неволю до антихриста.

Самі патріархи святої Східної Церкви ніколи не посміли про це ані писати, ані говорити, знаючи, що антихрист ще не прийшов. А наші наважуються це видавати на письмі, наслідуючи в тому не своїх старших, а явних єретиків, які про це по-різному писали і самі між собою не погоджувалися. До того ж знай, що тут у Писанні про ті артикули я мало святих отців Римської церкви як доказ наводив, хоча тим не згрішив, якби доводив їх писанням. Але щоб ти не говорив, що йду за Римською Церквою, доводжу римськими докторами, мало не весь твір доводжу грецькими отцями; щоб ти, православний руський народе, віру не нам, а своїм учителям святої Східної Церкви дав. Щоб, прочитавши, ти не сказав, що (не знаєш), скільки тих артикулів, щодо яких з римлянами не погоджуємося! Я в тому тебе безпечно переконую, що тільки у тих п'яти зауважиш, що більше піддаєшся тиску, ніж правді, всі інші — спокій і згода. Бо вся служба Божа, святі тайни і всі інші церемонії й обряди нашої святої Східної Церкви залишаються цілими і ні в чому не порушеними».


(Цитуємо за виданням: Іпатій Потій. Унія або виклад попередніх артикулів... / Переклад із староукраїнської Г. Антонюк // Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. — Ч. 2. — С. 104-105).


XVI сг., друга половина. На Закарпатті були написані Нягівські повчання на Євангеліє (список був укладений в с. Нягові на Мараморощині в 1578 році). Повчання трактують Святе Письмо в реформаційному дусі; написані однією із закарпатських говірок.


XVI ст., друга половина. Спорудження Успенської церкви в м. Дорогобужі (на Волині).


XVI ст., друга половина — XVII ст., початок. Розвиток української епічної творчості — дум та історичних пісень. Найдавніший пласт дум пов'язаний із боротьбою проти турків і татар та неволею у «бусурман». Це так звані невольничі плачі, вони не мають виразно окреслених героїв і сюжетів, а оплакують тяжке життя невольників далеко від рідної землі та близьких, славлять тих героїв, які тікають з неволі й борються за звільнення своїх земляків. За стилем вони наближені до народних голосінь. Це «Дума про невольників», «Про трьох братів Азовських», з невольничим циклом зв'язана і «Дума про Марусю Богуславку», збірний образ української дівчини-бранки, яка, «побусурманившись», тужить за рідним краєм і відпускає на волю козаків з темниці.

Інший корпус дум є епічними творами, у яких прославляється запорозьке козацтво, його мужність і відвага у боротьбі з ворогами, його високі моральні якості, погордливе ставлення до багатства. Це — «Дума про Самійла Кішку» — запорозького отамана, який перебрав у неволі «п'ятдесят чотири годи», зумів захопити турецьку галеру, визволити невольників і втекти на Січ; «Дума про Федора Безродного», козака, у якого рід — товариство запорозьке. Тяжко поранений, він віддає свого коня джурі й посилає його на Січ сповістити про свою смертельну рану з тим, щоб його поховали за козацьким звичаєм — «високу могилу висипали». В одній з найпопулярніших дум «Козак Голота» постає образ сміливого й кмітливого козака, який татарина перемагає. У «Думі про Івася Коновченка Удовиченка» головною є думка про тяжку кару, яку Бог насилає за непослух і неповагу до матері.

Думи виконувалися як у супроводі кобзи, бандури, ліри, так і без супроводу. Відповідно виконавці називалися кобзарями, бандуристами чи лірниками. Вірш дум нерівноскладовий, їм властива речитативна мелодика, надзвичайно образна поетика. Думи продовжили давні епічні традиції Київської Русі і є цінним духовним скарбом українського народу.




Дума про невольників


Як у неділю рано-порано
Не голоснії дзвони задзвонили,
Не сизопері орли защебетали,
А не сивая зозуля закувала,
То біднії невольники, сидя в неволі, заплакали,
Ей, нікому ж їм було поклонитися.
Поклонімся ми, братці, хоч голубонькам сивеньким
«Ей, голубоньку сивенький!
Ти ж бо високо літаєш,
У чужих дальніх сторонках буваєш.
Полини ти у наші городи християнські, до отців наших, до маток,
На подвір'ячку впади, жалібненько загуди,
Про нас, бідних невольників, припом'яни.
Нехай наші отці да матки добре дбають,
Ґрунта і маєтки збувають,
Великії скарби собирають,
Нехай нас, козаків, бідних невольників, із тяжкої неволі визволяють»...


(Цитуємо за виданням: Думи. К. 1969. — С. 58).


XVI ст., друга половина — XVII ст., початок. Створення українських історичних пісень. Найпопулярніші сюжети і мотиви зв'язані з українським козацтвом: втеча в «дике поле», на Січ («Зав'язали ляшки, зав'язали панки»), прагнення юнака взяти участь у поході («Соколоньку-синку, чини ж мою волю»), настанови щодо поведінки у війську («Пишний, гордий, славний паничу»). Уславлюється обов'язок зброєю захищати рідну землю («Ой іди, синоньку, на тую війноньку»). Глибоким ліризмом перейняті пісні про смерть козака в степу, його прощання з вірним конем («Ой вийду я на могилу»). Ціла низка пісень присвячена козацьким ватажкам: Байді, Івану Сулимі*, Павлу Павлюку*, Якову Остряниці*, Петру Конашевичу-Сагайдачному*, Михайлу Дорошенку* («Ой у городі Могилеві», «Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю», «Ой на горі та женці жнуть»),




Соколоньку-сиику, чини мою волю

«Соколоньку-синку, чини ж мою волю: Продай коня вороного, вернися додому».

- Соколихо-мати, коня не продати; Мому коню вороному треба сінця дати. «Соколоньку-синку, риб нам не ловити, Нічого нам їсти голодом сидіти»,

- Соколихо-мати, пусти погуляти, Буду гулять, та гуляти, доленьки шукати. «Соколоньку-синку, хіба ж тепер время?»

- Время, мати, время орлу раз то время. Ой привезу, мамо, тобі три жупани, Та всі три жупани всі сріблом поткані; Ой між ними один жупан із самого хана. Ой прощай же, моя мамо, пойду я до хана.


(Цитуємо за виданням: Труда этнографическо-статистической экспедиции в западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом: Югозападный отдел / Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. — СПб., 1874. — Т. 5. — С.


XVI ст., друга половина — XVII ст., перша третина. Поширення на українських землях ідей Реформації*, зокрема антитринітаризму*, кальвінізму* та соцініанства*. Протестантські громади діяли на Волині (у Гощі, Черняхові, Киселині, Немирові та ін.) та Поділлі (у Панівцях, Дубецьку). Вони організовували друкарні, школи з викладанням семи вільних наук. Соцініани маж в Киселині свою академію, яка діяла протягом 1638- 1644 років. Спільно з православними протестанти виступали проти католицької експансії.


XVI ст., остання чверть. Виникнення в Острозі так званого острозького наспіву.


XVI ст., остання чверть — 1623 рік. Діяльність у Вільні друкарні родини Мамонтів. Друкарня була організована Петром Мстиславцем. За його участю надруковані «Часослов», «Євангеліє», «Псалтир» (1575-1576). В подальші часи друкарнею керували брати Кузьма й Лука та син Кузьми Лев. Видавали богословські і літургійні книги, підручники, публіцистичні твори, книги для читання. У 1586 році видано «Граматику». З друкарні Мамоничів вийшло кілька видань Литовського статуту 1588 року, друкувалися сеймові конституції та інші законодавчі акти. Після Берестейської церковної унії Мамоничі стали уніатами й друкували уніатські полемічні твори, головним чином Іпатія Потія. Книги видавалися церковнослов'янською, білоруською книжною і польською мовами, поширювалися на українських землях. З друкарнею Мамоничів підтримували контакти острозькі та львівські видавці.




Післямова до «Граматики»

«Бога благого благодатію, а за просьбою жителів столиці великого князівства Литовського міста Вільни ця граматика слов'янської мови взята з газофилакії [бібліотеки] славного міста Острог, власної отчизни ясновельможного князя і пана Костянтина Костянтиновича князя в Острозі, пана в Дубні, воєводи київського, маршалка землі Волинської тощо. Видана з його щедрої ласки для вивчення і розуміння Божественного Письма і за поміччю Христовою на вічну славу народу дому його княжої милості. Видруковано в місті Віленськім року від народження Слова і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа 1586 місяця жовтня 8 дня на пам'ять преподобної матері нашої Пелагії, а від створення світу 7095. В друкарні дому Мамоничів».


(Переклад зроблено за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 65).


XVI ст., кінець. Спорудження в Тернополі Воздвиженської церкви.


XVI ст., кінець. Спорудження дзвіниці Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському.


XVI ст., кінець — XVII ст., початок. Спорудження синагог у Гусятині та Підгайиях на Поділлі.


XVI ст., кінець — XVII ст., початок. Поява в Україні та Білорусі перекладів «Історії семи мудреців» — повісті, що користувалася винятковою популярністю на Заході і Сході ще з давніх часів. Твір виник в Індії до VI ст. Потім його було перекладено перською та арабською мовами. Арабський письменник X ст., автор «Золотих мурів» Масуді згадує про філософа Сіндбада, який написав книгу сімох візирів. Твір складається з окремих новел, об'єднаних лише спільною сюжетною рамкою про королівського сина, якому, з вини мачухи, загрожує смерть і котрого рятує лише мудрість і кмітливість візирів. Пізніше твір було перекладено сирійською, єврейською, грецькою мовами. Латинський переклад «Історії семи мудреців» XIII ст. послужив основою для численних перекладів і обробок цього твору в літературах Західної Європи. В XVI ст. повість було перекладено чеською, сербською, болгарською та польською мовами.

Польський переклад покладено в основу українських списків повісті.



Одним з найцікавіших є оповідання про старого чоловіка та молоду жінку:

«В одному місті жив старий чоловік і взяв він молоду жінку, та не міг їй догодити. Тоді знайшла вона собі коханця і ходила до нього вночі, потай від чоловіка. Якось чоловік прокинувся вночі і не застав жінки: вона викрала ключі в чоловіка, відімкнула двері і пішла, замкнувши їх, як завжди він замикав. Чоловік схопився, побіг і засів, щоб побачити, звідки йтиме жінка. А побачивши, замкнувся в будинку і не впустив її, аби сторожа міська впіймала її і покарала згідно з звичаєм. Жінка, прийшовши вночі, злякалась і дуже просила чоловіка, щоб той її впустив, виправдовуючись, що ходила до своєї матері, яка помирає. Той чоловік, лаючи жінку за чужоложство, не впускав її додому, аби за міським звичаєм покарана була з ганьбою. Тоді жінка, з плачем попрощавшись з ним і поручивши себе Богові, пішла до криниці втопитись. Взявши великий камінь, впустила його в воду і наробила великого шуму серед ночі. Чоловік, почувши шум, злякався і, нарікаючи на себе, побіг до колодязя. А жінка сховалася за двері, з яких він вийшов, і замкнулась. Чоловік лементується над колодязем і побивається за нею, а жінка, з вікна виглядаючи, розсміялася. Чоловік зрадів та, хвалячи Бога, прийшов до дверей і почав просити, щоб вона його впустила. На що жінка відповіла: «О злий чоловіче, тепер я переконалася, що ти ходиш поночі ..., а не годилося б тобі старому. Хай же тебе знайде нічна сторожа й покарає». Той, бачачи таке зло, злякався ганьби і заради Бога живого просив її дуже. Та жінка не впустила його в господу. А на світанку сторожа впіймала чоловіка і, з вини жінки, ганебно покарала його».


(Переклад зроблено за виданням: Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.). — С. 742).


XVI ст., кінець — XVII ст., початок. Спорудження Миколаївської церкви в Теребовлі.


XVI ст., кінець — XVII ст., 20-ті роки.

Діяльність українського церковного й культурного діяча родом з Галичини Єлисея Плетенецького (1550-1624), учасника Берестейського православного собору 1596 року, архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1599 року), засновника Києво-Печерської друкарні, одного з організаторів киево-печерського культурно-просвітницького гуртка.

До гуртка входили вчені-перекладачі, друкарі, гравери, поети: Іов Борецький, Захарія Копистенський, Павло та Стефан Беринди, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Йосиф Кирилович, Олександр Митура, Філофей Кизаревич, Гавриїл Дорофієвич, Касіан Сакович та ін. Після смерті Єлисея Плетенецького гуртком керував Захарія Копистенський, а з 1628 року — Петро Могила. Члени гуртка перекладам, редагували й видавали богословську літературу, твори українських письменників того часу, активно сприяли розвитку освітньої справи: викладали в братській школі, підготували й випустили підручники для шкіл. За їх участю засновано Київську братську школу (1615) та Лаврську школу при Києво-Печерському монастирі.

В 1618 році друкарнею Києво-Печерського монастиря бр виданий панегірик Олександра Митури* «Візерунок цнот», присвячений архімандриту монастиря Єлисею Плетенецькому:




Фундування друкарні


І про цю чесноту теж промовчати грішно, з того, хто б супроти був, як із дурня, смішно,
Бо лише дурні на те не звернуть уваги, що розумний вартий їх цілої ватаги.
Ти найпершим був і є не лише у славі- ведеш, як то кажуть, рій у високій справі,
Бо друкарню возродив, що була занедбана, пилом вкрилася з часів діянь Балабана*.
Той цю справу розпочав з Божого бажання, ремеслом оволодів, гідним поважання.
Тепер ти, до Божих справ душею прихильний, церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний,
Воскресив друкарню нам після Балабана — знову видаванням книг церква уквітчана.
Адже книгами вона примножує віру, вченням отців своїх квітне серед миру.
Хай же Бог тебе стократ за це нагородить, а ворог чатуючий ні у чім не шкодить.


(Цитуємо за виданням: Вінок чеснот... / Переклав Микола Туз // Українська поезія XVII ст. — С. 90).


XVI ст., кінець — XVII ст., 20-ті роки. Діяльність Даміана (Дем'яна) Наливайка — учасника козацького повстання 1594-1596 років (яке очолював його брат Северин), авторитетного діяча острозького гуртка, учасника Берестейського православного собору 1596 року, друкаря, редактора, перекладача, автора передмов, післямов та віршів. У 1607 році в Острозі виходить збірник «Лікарство на оспалий умисл чоловічий». Його упорядником, перекладачем окремих творів з грецької українською книжною мовою, автором передмови та віршів був Дем'ян Наливайко. У віршах поет закликав співвітчизників плекати освіту, виховувати синів у пошані до своєї культури.




На герб яснеосвецоних их милости княжат Острозских


На крест в гербі
О крест пред тим вірних забивано, кгди в их серцах віри добивано.
А кто витрвал при вірі в сталости, крест потомков доховал в цалости.
Тим ся здавна Острозских дом хвалить, моцно стоить, иншій ся кто валить.
То герб продков єго стародавних, Влодимера и потомков славних.



О том, што на кони
Тут Георгій змію убиваєт, оборонцею Бога тог дом маєт,
Кгди звітязства святих в гербі носи на обороні Божой маєт досить



На місяць и звізди
Місяць, звізди на небі сличниє*, так в том дому цноти обличниє,
Котрими ясній солнца світить, а звлаща*, кгди на вірі их клітить.


(Трансформація тексту за виданням: Українська поезія / Кінець XVI — початок XVII ст. / Упорядники В.П. Колосова, В.І. Крекотень. — К., 1978. — С. 156).


XVI ст., кінець — XVII ст. Спорудження в Бердичеві архітектурного комплексу монастиря-фортеці чернечого католицького ордену «кармелітів-босих».

Перебудовувався у XVIII ст.


XVI ст. Спорудження Миколаївської церкви в Золочеві (Галичина).


XVI ст. Укладення й редагування в Новгороді та Москві Великих Четьїх Міней — зведення оригінальних і перекладних пам'яток переважно церковноучительного та історичного характеру, що склали 12 книг-міней. Цеенциклопедичне зібрання було задумане митрополитом Макарієм як своєрідний багатотомник «усіх книг четьїх». Дібраний і затверджений церквою, він регламентував повсякденне корисне читання на весь рік. До Великих Четьїх Міней увійшла вся житійна спадщина Київської Русі, а також житія, перекладені й створені в північній Русі протягом XIV-XV ст. Агіографічні твори було доповнено біблійними книгами, словами, повчаннями, посланнями, тлумаченнями, писаннями отців церкви, збірниками, історичними й публіцистичними пам'ятками, сказаннями та ходіннями, документальними матеріалами і навіть апокрифами. Це зведення було використане Димитрієм Тупталом при укладенні «Книги житій святих».


XVI ст. Спорудження Троїцької церкви в с. Нижанковичах (Галичина).


XVI ст. Спорудження Троїцького монастиря в Сатанові (Поділля).


XVI ст. В Україні набуває популярності своєрідний тип рукописного збірника повчань — так звані учительні євангелія, що містили проповіді на неділі й річні свята. В проповідях переважно тлумачились призначені на відповідний день євангельські читання. Зразком для цих євангелій послужили «Учительне євангеліє», приписуване константинопольському патріархові Каллісту* (перекладене з грецької в XIV чи на початку XV а.) й католицькі та протестантські збірники повчань (твори Мартіна Лютера, Філіппа Меланхтона*, Якуба Вуєка*, Ніколая Рея*, Криштофа Країнського).

Один з переписувачів Авраам Іванович Білобородський переписав «Учительне євангеліє», що й засвідчив у післямові до рукопису, який зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки Украни ім. В.І.Вернадського:

«Переписана ця книга під назвою «Євангеліє учительне» в рік від народження Ісуса Христа Сина Божого тисяча шістсот четвертого, місяця березня 9 дня на свято сорока мучеників, що в Севастії, мною грішним Авраамом Білобородським в богоспасаємому граді Петигорах в державі його милості пана Краковського. Читайте, виправляйте, а мене грішного не кленіть. Радіє переписувач останньому рядку».


(Переклад зроблено за виданням: Українська література XIV-XVI ст. Примітки. — С. 579).



Подаємо також передмову до одного з українських учительних євангелій XVII ст.:

«Робітники, котрі біля садів та городів своїх панів працюють і стережуть їхні квіти з різних рослин і з дерев, ці прекрасні й запашні квіти під час цвітіння збирають з городів та садів, охоче приносять їх своїм панам, або гостям, що завітали до них. А ті, приймаючи квіти, дуже дякують робітникам. Вони нічого більше не мають, окрім святих квіточок, що тільки на дуже короткий час милують очі і дарують пахощі. А ми, духовні працівники і вчителі, які вічно квітучі сади й городи Святого Євангелія під опіку свою взяли й повинні їх стерегти, не квіти, що недовго цвітуть, тільки влітку і швидко в'януть, приносимо нашим гостям і милим дітям, а духовні слова, потрібні й корисні повсякчас. Мов квіти з городу якого і з вічно квітучого саду, науку і нагадування з животворного Святого Євангелія збираючи, на вдячні пахощі і спасіння душ ваших приносимо. Тож охоче і з любов'ю приймайте їх від нас, браття. А вдячними їхніми пахощами й цілющим ароматом Духа Святого сморідну злість від душ ваших відгоньте. Тому й ми, що приносимо ці спасенні [слова], і ви, хто їх приймає, збагатімося чесними запашними цнотами і будемо дякувати Богові за те, що не обминув своєю ласкою нас і наші домівки».


(Переклад зроблено за виданням: Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Полтаву и Екатеринослав 1-10 июня 1910 года. Приложение IV. — Киев, 1910. — С. 78-79).


XVI ст. Укладення твору-містифікації «Лист половця Смери царю Володимиру Київському», що зберігся в латинському перекладі з польської. Це — публіцистична пам'ятка, викладена у формі історичної легенди. Автором її міг бути диякон, виходець із Вітебська Колодинський Андрій. Лист Смери був написаний начебто в X ст. ще до прийняття християнства Володимиром. Володимир послав його в знамениту імперію Грецьку для вивчення віри. Смера побачив там розкішні божниці і скромні молитовні будинки (на зразок протестантських). Він пророкує, що горді греки, а також і ті, хто прийме їхню віру, загинуть у вічному вогні.

Тому Смера просить князя не приймати ні грецької, ані римської віри. Пам'ятка є зразкові українсько-білоруської протестантської літератури.

«Наймогутніший царю Володимире, славутний герою, найдорожчий мій пане, дідичний володарю слов'янських країв, населених по збудуванні вавилонської вежі* народами з Яфетового племені. Бог живий, всемогучий і єдиномудрий нехай веде тебе як сам знає на многі літа і хоронить тебе в силі, власті і славі!

Тепер повідомляю тебе, царю, що я ненастанно і глибоко оплакую те, що ти вислав мене в грецькі краї задля розвідування віри і обичаїв, і розлучив мене з собою, дорогий царю, і з Руською землею. В тій моїй подорожі я дуже часто був на краю загибелі. І тепер я не маю вже способу вернути до твойого краю. Донесу твоїй величності докладно про се все.

З великим трудом перейшов я безлюдні гори в Паннонії і потім Паннонію. З великими прикростями переправився через Дунай. Потім пройшов я Сербію*, Болгарію*, Мезію*, також велике і преславне цісарство грецьке з його п'ятьма царствами, бр у Антиохії, а потім у Єрусалимі. Із Єрусалима я прийшов сюди до Александрії. Тут я всюди побачив божниці, побудовані розкішно, і людей, обичаями подібних до аспидів і василисків. Та бачив я також немало молитовних домів християнських, де нема ніяких ідолів, а тільки столи і лавки. Люди, що до них належать ті доми — богослови (себто такі, що говорять про Бога); вони чесні, над усе люблять спокій і тишину; се достоту немов ангели Божі. Кожного дня вони, по Божому наказу, сходяться для науки; на молитви сходяться перед сходом, а потім по заході сонця, іноді також о третій і десятій годині дня. Тут усі люди всюди називають їх народом святим, Божим і новим Ізраїлем, їх науки держаться тут також деякі царі зі своїми вченими, і сам я часто відвідую їх, бажаючи повчитися. Я вже й відроджений у них водою і духом во ім'я Отця, Бога всемогучого, і сина його Ісуса Христа і Святого Духа, що походить від того ж Бога.

Посилаю тобі при сьому, царю, і книгу їх, прозвану «Євангелієм», з наукою апостолів: прийми її. І нехай буде відомо твоїй величностіще й ось що: бачив я в державі цісаря, що тим чесним і добродійним людям робляться великі кривди, бо тутешні греки хитрі на словах, гордовиті, брехню вміють видавати за річ справедливу, наслідуючи в тім деякі науки і інституції римлян і силкуючись своїми хитрощами затягти простих людей у свої синагоги і церкви...

Отож, царю, ти не повинен приймати обичаїв віри грецької. А коли ти приймеш її, то я ніколи не вернуся до тебе, але тут засну смертю і ждатиму суду Сина Божого.

Писав я се залізними буквами, вирізавши на дванадцятьох мідяних табличках, у єгипетській Александрії 5587 р. фараона, 1779 р. панування славного Александра, п'ятого року першого індикта, місяця 7, ід 14. Се тобі вірно виявляє лікар і ритор твій Іванець Смер Половлянин».


(Цитуємо за виданням: Франко Іван. Студії на полі карпаторуського письменства XVII-XVIII вв. // Франко Іван. Зібрання творів у 50-ти томах. — Т. 32. — С. 404-405, 407).


XVI ст. Переклад «Сказання про сивіл» з невідомого латинського оригіналу XV-XVI ст. Українські версії «Сказання про сивіл» містяться як у складі українських хронографів, так і окремо як самостійні твори. Композиційне вони складаються з двох частин: вступної (в якій пояснюється, хто така сивіла, викладаються різні точки зору на сивіл, їхні книги) й головної (в котрій називається ім'я сивіли, вказується час життя сивіли, описується зовнішність, одяг і наводяться пророцтва про Богородицю та Ісуса Христа). Суттєвою особливістю українських редакцій «Сказання про сивіл» є відсутність у них останньої есхатологічної частини — пророцтва про Страшний суд. Опублікований Іваном Франком текст з рукопису Оссолінських XVII ст., за вийнятком незначних подробиць, в основному збігається з польським текстом цієї пам'ятки з «Хроніки» Мартина Бєльського. В кінці XVI-XVII ст. сказання прикрашають мініатюрами із зображеннями сивіл, котрі проникли в пам'ятки ужиткового українського мистецтва пізнішого часу.

Сказання про дванадцять сивіл

«[Сивіли] пророкували в різні часи до народження Христа. Хоч вони були й невірними, та заради їхнього чистого життя були вони наділені властивістю передбачати майбутнє.

1. Сивіла іменем Персика, родом з Перської держави, ходила в золотих шатах, була молодою й красивою. І було пророкування її за 1240 років до народження Христа. Вона говорила: «Сатана буде знищений, бо здійсниться сказане і народиться від Пречистої Діви Марії і буде на землі пророк великий. Він примирить нас з Богом Отцем і до нас на осляті приїде, і з темряви наших батьків виведе та людей, що заблудились, до віри наверне і себе самого за всіх віддасть, і вірним гріхи відпустить».

2. Сивіла іменем Любика, із землі африкійської з міста Любска, була середнього віку, ходила в зеленому вінку, була радісною і завжди сміялася. Вона говорила: «Прийде повелитель світла і розвіє всю темінь, за гріхи всіх у Всесвіті дасть новий дар. Бог предвічний воплотиться і від Діви чистої народиться і, грудьми її вигодуваний, німим уста відкриє і сліпим дасть прозріння, храм Божий, розорений, відновить, а коли його воздвигне, той уже не впаде, а стоятиме на віки».

3. Сивіла іменем Дельфіка була молодою, ходила в чорних шатах, голова була обв'язана її волоссям, а в руках завжди носила воловий ріг. Вона сказала: «В Пречистую Діву Бог вселиться і в рабський образ Господь втілиться. Люди, за передбаченням давніх пророків, пізнають Господа свого, тому й говорю: «О людино, пізнай Господа свойого. Це прийде пророк Господа заради твого порятунку, бо він весь світ своїм вченням просвітить і серця всіх вірних звеселить. І той, хто вірує в нього, успадкує вічне життя».

4. Сивіла іменем Хівіка (або Химера), родом з країни Волошія*, ходила, розпустивши волосся, в синьому одязі. Говорила вона так: «Буде молода, чесна і велична дівчина, вічної похвали достойна, від усіх жінок блаженство прийме і на своїх руках великого Царя понесе. Дух Святий приведе до нього трьох царів, які поклоняться йому з дарами та досконалою вірою і прославлять його, і віддадуть хвалу та честь, і все живе тому зрадіє».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. - Т. II. — С. 18-19).


XVI ст. Спорудження в Гусятині костелу бернардинів.


XVI ст. Переклад із грецької й укладення в Україні анонімних «Повісті про папу Григорія», «Сказання Ієроніма про Іуду-зрадника» и «Повісті про Андрія Крітського». В основі їх — особливий тип інцестуального сюжету, близького до легенд про Едіпа. Ці повісті відзначаються гостротою колізій, відчутним казковим елементом. Первинна християнська ідея всесильності покаяння поступово нівелюється, і вони перетворюються просто на цікаві розповіді; пізніше стають надбанням фольклору.

Іван Франко наводить «Сказання Ієроніма про Іуду-зрадника» за рукописом XVIII ст.:

«В Єрусалимі був один чоловік іменем Рувим, а ще він називався Симоном з коліна Данового*. Про нього ж пишеться: «Буде Дан змією на роздоріжжі, від коліна якого має народитися Антихрист». Цей Симон мав жінку іменем Циборія. І зачала Циборія сина. Одного разу вона заснула і побачила сон. Прокинувшись, жінка дуже злякалась і, зітхаючи, почала розповідати сон своєму чоловікові: «Приснилось мені, що я народила дуже злого сина, який став причиною загибелі всього нашого роду». Чоловік відповів їй: «Пусте це і недостойне слухання, лукавий дух налякав тебе». Жінка сказала йому: «Якщо я зараз відчую, що зачала і народжу сина, без сумніву, це не лукавий дух налякав мене, а це є одкровення істинне». І в той же час відчула вона, що носить під серцем дитину. Коли ж прийшов час, народився в них син. Мати дуже боялася за нього і думала: «Убити свого сина — це страшно, але й плекати губителя всього роду несправедливо». І написавши на хартії його ім'я «Іуда», вклала її разом з дитиною в ковчег і пустила по морю. Хвилі ж морські прибили його до острова, що називався Іскаріот. І від назви цього острова Іуда став називатись Іскаріотський*.

Жінка царя, що правив на тому острові, не мала дітей. На той час пішла вона до моря заспокоїтися і побачила ковчег, який хвилями прибило до берега моря. Цариця звеліла взяти і відкрити ковчег, щоб побачити, що там. І знайшла вона там красиву дитину і, зітхнувши, сказала сама до себе: «Ой леле, мені неплідній. Хотіла б я мати таку дитину, щоб не залишилось царство моє без нащадка». І заради цього звеліла вона таємно годувати дитину, а сама зробила вигляд неначе вона зачала і збрехала, що народила немовля. І по всьому царству пішла велика слава про те, що цариця народила сина».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван.Апокрифи. - Т. II. — С. 343).


XVI ст. Спорудження Троїцького костелу в Одеську.


XVI-XVII ст. Спорудження замку-палацу в містечку Поморяни (Галичина).


XVI-XVII ст. Спорудження костелу Іоанна Хрестителя в Самборі.


XVI- XVII ст. Поширення в Україні апокрифів про хресне дерево, про дерева, з яких було зроблено хрести для розп'яття Христа і двох розбійників. В основі легенд — єврейські та грецькі твори. Хресні легенди пов'язують події і персонажів Старого Завіту з новозавітними, дерево вигнання стає дереюм спасіння. Окремі мотиви цих розповідей знайшли відображення в українських народних переказах і піснях.




Слово про двох розбійників Гесту і Дизму

«Коли Ірод, шукаючи Господа нашого, убивав немовлят, Йосип взяв Пречисту Богородицю з Ісусом Христом і прийшов у Єгипет, як йому й звелів ангел Господній. На горі жило двоє розбійників жінками та двома немовлятами. Жінка одного розбійників була хвора вже три дні, дитина ж голодувала, а жінка іншого розбійника не звертала уваги на ту дитину. Загледіли вони Йосипа з Марією, яка несла на руках Ісуса Христа. Побачив розбійник, у якого захворіла жінка, Марію з дитиною, зрадів і сказав своєму товаришеві: «Не завдамо, брате, ніякого зла ні чоловікові цьому, ні його жінці».

Запросили вони Йосипа з Марією до своєї хати. Розбійник взяв свою дитину, дав її Марії і сказав: «Нагодуй, жінко, дитя моє, і не зроблю нічого злого ні тобі, ні твоєму чоловікові». Свята Богородиця взяла дитину розбійника і шість днів годувала її своїми святими грудьми. І зраділа жінка розбійника. Розбійник же сказав: «Коли б не прийшла ця жінка до нас, то наше дитя уже б померло». І відпустили вони Йосипа та Марію з великими дарами.Пройшов час, діти розбійників виросли і стали розбійниками, як і їхні батьки. Коли ж розіп'яли Господа нашого Ісуса Христа на горі Голгофі*, в той же час піймали тих двох розбійників на місці злочину і привели до Пілата. Пілат звелів їх засудити й розіп'ята на тій самій горі Голгофі*. І зробили три хреста: із сосни, кипариса й кедра. На кедрі розіп'яли Ісуса Христа, на кипарисі Дизму — праведного розбійника, а на сосні Гесту — невірного розбійника. Дизму розіп'яли праворуч від Господа, а Гесту — ліворуч.

Хрест Господній був закопаний на голові Адамовій, і в той час Адам охрестився кров'ю Христовою. Той розбійник, що був праворуч, голосно закричав: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш в царство своє!» І язиком своїм рай [для себе] відкрив. А той, що був ліворуч, прокляв Господа і за це потрапив у пекло».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. - Т. II. — С. 342).


XVI-XVII ст. Побутування в Україні в складі хронографів і збірників «Пророцтва еллінських мудреців». У цій статті зібрані передбачення античних філософів і письменників (Арістотеля, Платона, Гомера, Менандра, Евріпіда), а також сивіл і деяких біблійних персонажів про народження Христа від Діви Марії. Джерелом твору послужила невідома перекладна пам'ятка, що містила псевдовислов-лювання «еллінських» мудреців, а також «Сказання Афродитіана», «Палея історична», «Сказання про сивіл». І хоч учення й погляди античних мудреців часто подавались неточно, а то й перекручено, звернення до них засвідчило інтерес українських тогочасних книжників до античної культури.




Про еллінських мудреців

«Валаам-волхв* пророкував про Христа: «Засяє зірка від Якова, і востане чоловік від Ізраїлю, і всі народи покладатимуть на нього свої надії. Спав він як лев і як скимен, і хто розбудить його?» Лев, коли народиться, то три дні мертвим і нерухомим лежить, а тоді встає і царює над всіма звірями. Так і Христос, три дні пролежав у гробі, а тоді встав і царство прийняв над всіма народами. І, як лев спить тільки одним оком, а другим бачить, так І Христос заснув плоттю як людина, а як божество все бачить.

Фукідід* мовить: «Єдино троє і триєдине безтілесне образно є Трійця».

«Єрмій Тривеликий* пророкує: «Заклинаю, тебе небо, великого Бога творіння, заклинаю тебе гласом Отчим, що провіщав раніше, коли ввесь світ стверджував. Заклинаю тебе в ім'я єдинородного його Слова і Духа». І далі: «Бога зрозуміти нереально, сказати ж неможливо. Він триєдиний і невимовний суттю і не має подібних серед людей». Цей Єрмій жив в часи давніх царів, відразу ж після розподілу мов, ще до Авраама великого. Він звелів у своєму царстві чоловікам мати тільки одну жінку. Завдяки його доброчинності впали йому з неба залізні кліщі, за допомогою яких він кував собі зброю проти ворогів.

Арістотель мовить: «Невмируще єство Божої суті і не має він початку, від нього ж міцне існує Слово». І далі: «Не заперечую, я грішний. В Христа, який в пекло спустився, не один до мене вірував. Невимовне зачаття в три особи поєднатися має»... і Той же Платон каже: «Аполлон — не Бог, але Бог є на небесах. Йому ж дано зійти на землю і втілитися від Діви чистої. В нього ж і я вірую. Пройде чотириста літ від його Божественного народження, і мої кістки освітить сонце».


(Переклад зроблено за виданням: Франко Іван. Апокрифи. - Т. II. — С. 33),;


XVI-XVII ст. Із розвитком видавничої справи в українській літературі виникає багата жанрова галузь — посвяти, передмови, післямови. Тогочасні автори й видавці шукали собі заступників, меценатів; у посвятах виголошувалася похвала обраному патронові, уславлювався його рід. У передмовах подавалися відомості про друкарню, описувався процес виготовлення книги, згадувалися події, що впливали на задум видання. Часто передмови переростали в невеликі історичні та богословські трактати. У післямовах зазначався час початку і закінчення робота, називалися люди, причетні до видання, говорилося про оздоблення книжки, подавалися покажчики, вказувалися помилки. В передмовах і післямовах зачіпалися проблеми мови, стилю, жанрів, висловлювалися критичні зауваження щодо тих чи тих творів. У цих жанрах можна вбачати паростки літературної критики.

Посвята ієромонаха Захарії Копистенського князю Стефану Яковичу Святополк-Четвертинському, що знаходиться в деяких примірниках книги «Бесіди святого Іоанна Златоустого на 14 послань св. апостола Павла» 1623 року 21 квітня.

«... Пресвяте прізвище Вашої княжої милості (як в літописах читаємо і як в написах стародавніх знаходимо, і як в давньому поданні про дім Вашої княжої милості сказано), починаючи з князів руських, що в Києві правили, має таку генеалогію: Святослав, або краще Світослав, що означає слава світу, князь руський (бо ще давніших, що за поганства були, знатних серед руських князів предків Вашої княжої милості я не пам'ятаю), лицар славний з Яфетового від Ноя покоління, народив подібного до себе Володимира Великого. Той перший з князів руських, за Божою настановою, від столиці апостольської церкви константинопольської християнську віру прийняв і хрещенням святим з усім народом своїм руським від неї охрещений був. Він з цесарями константинопольськими поріднився, взявши собі за жінку Анну царівну, рідну сестру Василія і Костянтина — східних царів. Володимир, окрім інших синів, мав Ярослава, який народив Ізяслава і Всеволода. Всеволод був батьком Володимира Мономаха. Той Мономах Всеволодович, посівши київський стіл, заспокоїв Руську землю, розорену незгодами та міжусобицями синів і нащадків Великого Володимира, князя руського, і на своїх плечах від загибелі її врятував. Розпорошені князівства руські своїми стараннями знову в єдину державу об'єднав і єдиновладдя по-старому встановив. Мономах, коли мав над морем з генуезчиками зустрітись, викликав на єдиноборство їхнього ватажка князя кафського, котрого, з коня скинувши, він переміг, зв'язав і озброєного до свойого війська привів. Як пише літописець, Володимир зняв з нього великий золотий ланцюг, перлами і каменями коштовними майстерно прикрашений, який залишив після себе великим князям, своїм нащадкам. Думаю, що й до цього часу він знаходиться в столиці. Заради того, що Володимир любив з своїми неприятелями наодинці битися, названо його по-грецьки «Мономах, тобто Самоборець». Тому ж Волод имирові з Константинополя цар Костянтин Мономах* прислав корону, з того часу й Мономахом названий».


(Переклад зроблено за виданням: Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII вв. / Всезбірка передмов до українських стародруків. — К., 1924. — С.69-70.)


XVI-XVIII ст. Забудова архітектурного комплексу «Площа Ринок» у Львові.


XVII ст., початок — 20-ті роки. Діяльність Іова (Івана) Борецького родом з Галичини — викладача, а згодом ректора Львівської братської школи, ректора Київської братської школи, ігумена Києво-Михайлівського монастиря, митрополита київського. Іов Борецький брав участь у перекладі з грецької «Анфологіона» (Київ, 1619) — збірника молитв, уривків з Біблії, богослужебних слів, житій, настанов. Разом з відомими церковними та освітньокультурними діячами Єзекіїлем Курцевичем та Ісайєю Копинським 21 квітня 1621 року уклав «Протестацію», в якій обґрунтовувалась законність відновлення православної ієрархії на українських і білоруських землях та підносилась роль козацтва в цій справі. Помер у 1631 році.




З «Протестації»:

«Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Про них думають, нібито вони є простаками, котрі знань і розуму не маючи, піддалися намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. То ж і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають. До того ж бо те плем'я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і по-суху Грецьке царство воювало. З того бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах (човнах) по морю і землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію* та Іллірик* воювали. Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од Церкви Константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть. І живуть не як погани, а як християни, пресвітерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи. То як же вони з ласки Божої, самі по собі про віру і про спасення своє не мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пускаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру християнську ідуть із невірними воювати. А до того ж мають на меті невольників визволяти».


(Цитуємо за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 323).


XVII ст., початок — 30-гі роки. Діяльність Мелетія Смотрицького, родом із Поділля. Навчався в Острозькій академії, Віленській єзуїтській академії, в німецьких протестантських університетах Нюрнберга, Лейпцига і Вітенберга; мав ступінь доктора медицини, був домашнім учителем у родинах білоруських православних магнатів Огинських і Соломирецьких. Архієпископ полоцький, єпископ вітебський і мстиславський. У 1627 році прийняв унію, помер у 1633 році в сані архімандрита Дерманського монастиря на Волині.

Автор трактатів на захист православної віри, написаних польською мовою, серед них «Антиграфе» (Відпис), датований 1608 роком. Кращим прозовим твором Мелетія Смотрицького є трактат «Тренос» (Вільна, 1610), виданий під псевдонімом Теофіл Ортолог. Твір написано як плач православної церкви (персоніфікованої в символічному образі Матері), звернений до невдячних дітей. У стилі «Треносу» проступають риси, характерні для бароко. Книга була заборонена королем Сигізмундом III. Смотрицькому приписують анонімний «Лямент на жалосноє преставлєніе Леонтія Карповича»

(Вільна, 1620) — шкільну панегіричну декламацію поминального змісту. Високий літературний рівень усіх творів Мелетія Смотрицького виявляється в логіці викладу, композиції, поетиці.



З «Треносу»:

«Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж голаголісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світу люба, тепер усіма зневажена і спечалена. .

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся.

Посміховищем тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобленою була перед усіма, принадною і милою, гарною, як вранішня зоря удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою у матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту голубицю непорочну, ані жодної близни і зморшки або чогось такого не маючи. Олія розлита — ім'я моє; криниця води живої — назвисько.

Вгледівши мене дочки сіонські* найблагословеннішою королевою проголосили. Коротше кажучи, тим я була між дочками сіонськими, що Єрусалим між усіма містами жидівськими; що лілія між терням, тим я була між дівицями...

Діток народила і зростила, а вони зреклися мене, стали мені посьміховиськом і глумом. Бо роздягли мене з шат моїх і голою з дому вигнали: одняли оздобу тіла мого і голови моєї окрасу забрали. Що більше! Вдень і вночі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять».


(Цитуємо за виданням: Українська література XVII ст. / Вступна стаття, упорядкування і примітки В.І. Крекотня. — К., 1987. — С. 67-68).


XVII ст., початок — 30-ті роки. Діяльність Ісайі Копинського, За одними відомостями, він був вихованцем острозьких училищ, за іншими, навчався у Львівській братській школі. У ранньому віці Копинський став ченцем Києво-Печерського монастиря, пізніше був настоятелем Антонієвої печери. В 1615 році перейшов до нещодавно відкритого Братського Богоявленського монастиря*. В 1616 році став настоятелем Межигірського монастиря. Ісайя Копинський був висвячений єрусалимським патріархом на єпископа перемишльського, але змушений був залишити Межигір через утиски з боку єзуїтів та уніатів. У 1628 році став архієпископом смоленським і чернігівським, але не був визнаний польським урядом. Після смерті Йова Борецького в 1631 році Ісайю Копинського було вибрано митрополитом київським. Але завдяки підтримці православної шляхти після смерті польського короля Сигізмунда III митрополитом київським бро призначено Петра Могилу. У 1633-1634 роках був настоятелем Києво-Михайлівського монастиря. Де перебував останні роки життя Ісайя Копинський і де він помер, невідомо.

Відомий його твір «Алфавіт духовний» (виданий друкарнею Києво-Печерського монастиря у 1710 році).




Алфавіт духовний

«Сліпий на зовнішні очі на всіх дорогах своїх багаторазово спотикається, — подібний до нього той, хто не має правого розуму й не дотримується поміркованості, у темряві непорозуміння й гріха завжди прямує, той же, хто пізнав себе й хто побачив у думці світло, завжди без спотикань іде.

[...] День і ніч шукай Благодателя, та не знайдеш Його. Шукай його в усьому світі, в усіх кінцях землі, шукай Його у славі, у багатстві, у красі плотській, у насолодах земних; шукай Його в усьому створеному, але ніде Його не знайдеш. Бо Він у тобі міститься, ти ж Його не пізнаєш; увесь у тобі є, ти ж Його не бачиш; усередині тебе Царство небесне, ти ж Його в іншому шукаєш; усередині тебе найбільша насолода, ти ж про неї навіть не підозрюєш.

[...] Якщо раптом, що трапиться погане, великою скорботою себе не дуже томи. Вік бо цей теперішній дуже мінливий є, і всі речі в ньому швидкоплинні.

[...] Навчися перемагати благим зле, а не зле злим — вогнем вогню не потушиш, а тільки водою, так і люті люттю не переможеш, тільки лагідністю і довготерпінням.

[...] Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти, якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз; якщо не будеш прикладати на кожен день вогню до вогню, старанності до завзяття, але до кінця закаменієш, то після цього відбудеться падіння твоє, плачу й ридання достойне.

[...] Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать».


(Цитуємо за виданням: Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993. — С. 73, 74).


XVII ст., початок — 30-ті роки. Життя й діяльність українського письменника та філософа Віталія з Дубна. Про життя Віталія відомо дуже мало. Певний час він був ченцем та ієродияконом Віленського монастиря Святого Духа, а під кінець життя став ігуменом монастиря в Дубні. Хоч назва головного твору Віталія й подібна до перекладеної з грецької мови ще за часів Київської Русі «Діоптри» Філіппа Пустельника, але це різні твори. Оскільки Віталій поклав в основу своєї «Діоптри» християнські догмати і висловлювання отців церкви, то вважалося, що автор більшість думок запозичив, а то й просто переклав значні уривки з візантійських письменників-богословів. До того ж у назві він скромно зазначив, що твір перекладено з грецької мови. Але в творі відчутна власна концепція автора, висловлено багато оригінальних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів вдосконалення.

Про глибоку ерудицію Віталія свідчить використання ним французьких приповідок, оповідань з Талмуда тощо. Відчутний також вплив західноєвропейських філософів Середньовіччя та Реформації.

У прозовий текст «Діоптри» Віталій ввів




Діоптра, себто дзеркало або зображення людського життя на світі

«Ти сам собі ворог. Мудрий шкоди не відчуває, хоча б інші йому шкодили. Усе благо міститься в душевній доброчесності, котрій зашкодити ніхто не зможе, навіть якби він відняв вольність, шану й багатство. Бо гоніння не завдають втрат, а лише призводять до відплати.

[...] Те, що мудрий робить на початку, те безумний чинить у кінці. Мудрій людині властиво насамперед міркувати, для безумного ж характерно казати: «Я й не думав». Безумне є те, що робиться без міркування, і тому про всі речі передусім розмірковувати треба.

[...] Якщо тебе будуть належно хвалити за те добре, що маєш, не величся, бо недоліків маєш велику кількість, про які, якби знали люди, то ніколи б хвалити тебе не стали.

[...] Якщо похвалять тебе за доброчесність, якої ти не маєш, то доклади усіх зусиль, щоб її мати й щоб таким чином не вводити оточуючих в оману.

[...] Якщо справедливо на тебе нарікають, то доклади всіх зусиль, щоб виправити себе.

[...] Люби правду, але менш за все поважай людські слова, які дуже часто викликані ненавистю або пристрастю, насправді ж люди не знають, що всередині є людини.

[...] Якщо тобі здається прекрасним тіло, то наскільки ж більше ти повинен любити душу, котра винна в цій красі... У душі міститься справжня краса, при міркуванні над якою вся інша краса подібно до тіні зникає».


(Цитуємо за виданям: Віталій. Діоптра, себто дзеркало... /Переклав О.В. Логвиненко // Історія української філософії. Хрестоматія. — С. 77-79).




Вірші з «Діоптри»


Вам світ багато й щедро обіцяє,
Та, обіцяючи, не вдовольняє.
Хочеш смертних бід не знати,
Треба зваб всіх уникати.
Дітьми розумом ви, браття, не бувайте
І марнотою себе ви не збавляйте.
Велике буйство старшим буть бажати,
Таким про душі треба пам'ятати.
Важко жити повнокровно,
Як безчесних всюди повно.
Людина схожа, багато це знає,
На того, другом кого своїм має.
Коли захочеш людину пізнати,
Я раджу друзів його оглядати.
Прямуй, о блудний сину, до отця старого,
Твоє вертання стане радістю для нього.
В отця задовольнишся, мавши стільки лиха,
У світі він для тебе — найсолодша втіха.
Братіє, не будьте дітворою
І себе не тіште суєтою.


(Цитуємо за виданням: Віталій. Із книги «Діоптра»... 1612 р. / Переклали Валерій Шевчук, Олександр Шугай // Українська поезія XVII ст. — С. 47, 48, 50, 51, 52).


XVII ст., початок — 30-ті роки. Діяльність Памво Беринди — лексикографа, друкаря, гравера, поета, педагога. Працював у Стрятині, Перемишлі, Львові, Києві. За його участю буж підготовлені та видані києво-печерські друки: «Анфологіон» (1619), «Бесіди Іоанна Златоустого на 14 послань святого апостола Павла» (1623), «Бесіди Іоанна Златоустого на діяння святих апостолів» (1624), «Тріодіон» (1627) та ін. Автор українського словника «Лексікон славеноросскій» (Київ, 1627), що містив близько семи тисяч слів церковнослов'янською мовою з перекладом І поясненнями староукраїнською. Іншомовні слова виділені окремо і також перекладені староукраїнською мовою. Має також елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. «Лексікон» відіграв значну роль у нормалізації церковнослов'янської та староукраїнської мов і використовувався як підручник для шкіл. Був дуже популярним, перевиданий у 1653 році друкарнею Кутеїнського монастиря (Білорусь) з новою передмовою, в якій видавці вказували на «великую потребность» цього словника, котрого на той час важко вже було віднайти. Памво Беринда — автор передмов і післямов до ряду лаврських видань і віршів. Помер 13 липня (за ст. ст.) 1632 року.




З присвяти «Лексікону»

«Широка і великославна мова слов'янська. Милостиві пани Балабани, які мають не тільки твори богословські і гімни церковні, перекладені ними з грецької мови, але й з Божої літургії та інших таїнства, які тою мовою у Великій і Малій Русі, в Сербії, Болгарії та в інших землях відправляють. [Але ця мова] має в собі багато темних слів і складна для розуміння, чим і сама церква руська багатьом своїм власним синам стала огидна. Зневолений я милостю свого народу, під покровом Богородиці із ласкою Божою, і з допомогою таких, як я, ревнителів церкви Божої, не зважаючи на перешкоди і пам'ятаючи, що заздрість в'їдлива згасне, а праця моя у нащадків вдячність знайде, згромадив у купу назви речей та імена власні людей, гір, пагорбів, лісів, рік та різних урочищ з різних мов — сирійської, халдейської, єврейської, грецької, латинської і власної нашої слов'янської, хоч і не в такому, як це б належало обсязі. І тую працю мою, сміло кажу тридцятилітню, «Лексікон» слов'янською мовою названий, а латинською «Декціонар» за благословінням старших моїх працею, старанням і коштом своїм з друкарні на світ випускаю».


(Переклад зроблено за виданням: [Памво Беринда]. Лексікон славеноросскій / Підготовка тексту і вступна стаття В.В. Німчука. — К., 1961. — С. 3).


Року 1600. Спорудження костелу Різдва Богородиці в Бережанах.


1600-1630 роки. Спорудження у Львові костелу бернардинів із келіями (архітектори Павло Римлянин, Амвросій Прихильний*; завершив будівництво Андрій Бемер*).


Року 1602. Заснування на березі р. Самари на місці козацької фортеці Самарського Пустинсько-Микільського монастиря.


1602-1608 роки. Спорудження церкви Різдва Христова в Тернополі.


1604-1606 роки. Діяльність у Стрятині (Галичина) друкарні Федора та Гедеона Балабанів. Було видано «Служебник» (1604), «Требник» (1606). У 1606 році друкарню перенесено до Крилоса, де завершено друкування «Євангелія учительного». Для підготовки й видання цих книг було зібрано гурток вчених, — культурних діячів, серед них редактор, колишній вчитель Львівської братської школи Федір Касіянович, гравер і лексикограф Памво Беринда. У виданні «Требника» взяв участь Федір Балабан, про якого в передмові до книги сказано, що він навчався в Італії, але не зрікся своєї православної віри. У стрятинських виданнях з'явилися сюжетні гравюри-ілюстрації. В заставках та ініціалах помітні ренесансні впливи.


1605-1606 роки, близько. Був написаний анонімний публіцистично-полемічний твір «Пересторога». Його приписують Іванові (Іову) Борецькому (Михайло Возняк) чи активному діячеві Львівського братства Юрію Рогатинцю (Іван Франко). Автор, без сумніву, учасник та ідеолог культурно-просвітницького руху, гостро картає православне духовенство й шляхту за недбале ставлення до освіти, шкільної справи, покладає надії на братства, які відкривали школи, виступали в обороні православ'я, мови, звичаїв українців та білорусів. Невідомий автор викриває православних владик, котрі приєдналися до унії, обґрунтовує законність православної церкви на українських землях:

«І так були великії ревнителі, іж много з великим коштом церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили*, золотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли, леч того, що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундували. За чим, за літами, оная грубость поганськая і прироженнє, влекущеє на марность того світа, так поразило, же потомкове оних побожних благочестивих самодержцов, княжат руських, світа сього красотами уведенії, а науками не виученії, ради в великоє лакомство, около панування великую хтивость взяли і розділилися: єдині тут зостали, а другії у повночних краях панства осіли, і тії довше у своєм панстві трвали. І як собі очі лупали о панства, один другому видираючи, а помоч противко собі сусідов ограничних зводячи, яко венгров, поляков і литви, великоє кровопролитіє межи собою чинили. За чим онії помочники, побіливши супостатов їх, по том і самих побіждали і панство руськоє в руки їх приходило».


(Цитуємо за виданням: Українська література XVII ст. - С. 26-27).


1606-1610 роки. Спорудження Петропавлівського костелу в Луцьку (архітектор Якопо Бріано).


1606-1611 роки. Діяльність у Панівцях на Поділлі кальвіністської друкарні, яка видавала антикатолицькі твори протестантів І. Зигровіуса, Я. Хоцимовського, П. Гилевського.


Року 1608. Заснування єзуїтських колегіумів у Львові, Луцьку. Тут викладалися латинська, польська, церковнослов'янська мови, поетика, риторика, діалектика (логіка). В цих (і пізніших) колегіумах навчалася не лише католицька, а й православна молодь.


Року 1608. Львівське братство звернулося з окружним посланням до всього українського народу із закликом протистояти унії, підгримувати культурно-освітню діяльність братства.



Подаємо уривок із окружного послання Львівського братства:

«Розуміємо, що вашим милостям відомо про те, як віддавна обтяжені ми тут у Львові ярмом єгипетської неволі, невимовних бід і порушень сеймових рішень, зазнаємо утисків всіляких у ремеслах, до найменшої голки і шильця, чим би тільки народ міг жити, пани народу польського забороняють нам вживати...

До то ж школу наук християнських, грецьких і слов'янських дітям вашим всім миром заснували, щоб вони, п'ючи з чужих криниць воду наук іншомовних, не відступали від своєї віри, за чим справді всенародна погибель близько ходить. З ласки Божої і друкарню письма грецького і слов'янського, викупивши за немалу ціну, устаткували».


(Переклад зроблено за виданням: Архив Юго-Западной России. — К., 1904. — Ч. І. — Т. 12. — С. 257-258).


Року 1609. Видання у Львові братською друкарнею збірника «О воспітанії чад». Складається з віршованих передмов «На Златоустого і до чителників» та «О науці», а також уривків з повчань Іоанна Златоуста на теми виховання дітей. Анонімний автор віршованих передмов (з кола діячів братства) виклав гуманістичне розуміння значення освіти та виховання як для кожної людини зокрема, так і для всього суспільства. Поширення освіти та знань він розглядав як одну з передумов процвітання суспільства, українського народу, вважав, що виховання в дусі національних культурних традицій формує особистість із розвиненим почуттям власної гідності.


О науці


Звлаща над все тоє хотячи уважати,
Жеби вас зараз в науку запрововати,
С котрои як з жродла* все доброє походить,
И през ню человік человіком ся находить,
Котрую так наддер* святиє поважають,
Же злотим уроженям єи називають.
Той то родзай* нікґди нехай ся не зводить,
Але ся завше в народі людском находить.
О котруй цний* народ русскій занедбавает
И за подлійшую реч собі покладаєт,
За чим всякій неряд* и все злоє походить
И до погорженя цний той народ приходить...


(Цитуємо за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 51).


1609-1615 роки. Спорудження у Львові каплиці Боїчів. Кам'яне різьблення та ліпнина виконані Яном Пфістером і Ганушем Шольцем.


1610-1617 роки. Спорудження у Вінниці єзуїтського монастиря та колегіуму.


1610-1630 роки. Спорудження у Львові Костелу єзуїтів (архітектор Якопо Бріано).


Року 1611. Заснування українським церковним і культурно-освітнім діячем Йовом Княгиницьким Манявського скиту на Покутті.


Року 1611. Відкриття єзуїтського колегіуму в Кам'янці.


1611-1617 роки. Діяльність друкарні Яна Шеліги у Добромилі, в маєтку відомого польського та українського політичного й культурного діяча Яна Щасного-Гербурта. На його замовлення друкувалися твори Станіслава Оріховського, «Хроніка» Яна Длугоша, переклади Ціцерона, Платона, Плутарха та ін.


1613-1637 роки. Київським уніатським митрополитом був Йосиф Вельямин Рутський. Здійснив реформу уніатського чернецтва, яке було об'єднане в один орден — Василіанський. Подібно до єзуїтів, василіани займалися просвітницькою та місіонерською діяльністю. Вживав заходів для відкриття школи, де б готувалося уніатське духовенство. Надсилав ченців навчатися до Грецької колегії у Римі, де василіанам надавалося щорічно 26 безкоштовних стипендій, а також до папських колегій у Празі, Оломовці, Відні. Домігся папського декрету про заборону переходу уніатів у католицизм.


Року 1615. Відкриття єзуїтського колегіуму в с. Гуменному на Закарпатті (з 1646 року перенесений до Ужгорода).


Року 1615. Шляхтянка Гальшка Гулевичівна-Лозка дарує Київському братству свій «двір з пляцем» на Подолі для братського училищного монастиря. Початок діяльності братської школи.


Року 1616. Друкарня Києво-Печерського монастиря видає першу книгу «Часослов», розраховану й для шкільного вжитку.

Перша передмова до «Часослова» 1616 року Єлисея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерського монастиря, з привітанням усім руським православним людям, із роздумами про наміри надрукувати в печерській друкарні «Часослов», а також про силу молитви.

«Єлисей Плетенецький, архімандрит Печерський Київський бажає душеспасительного здоров'я православному роду руському, найулюбленішим синам східної церкви.Отже, заради цієї благодаті у ввіреній мені святій обителі Лаврі Печерській в трудах на благо Господа, який мені сприяє, труджусь і в благочесті церкви східної перебуваю. А це хочу звеселити серця правовірних синів церкви і в православній вірі утвердити корисними для душі церковними книгами. Найперше надумав випустити невелику книжку, як предтечу, щоб торувала шлях більшим. Адже і перед днем зоря вранішня буває. Найдоречнішою, думаю, буде молитовна книжка, що називається «Фрологіон», в якій є богодухновенні молитви як на вільні дні, так і на дні посту. Важливо це і для святої Печерської Лаври, що в смиренні процвіте добротою молитв і постів, а також явить світові чудотворних праведників, тіла багатьох з яких нетлінними й досі перебувають. Ними Лавра процвіте буйним цвітом. Вам подобає поклонитися цим праведникам, щоб зацвісти такими ж двома доброчинностями в славу Божу. Воістину велика сила книжки цієї, тобто молитви. Це — вранішня зоря, що просвіщає людські душі і вчить вірних говорити з Богом. Ця книга допоможе уникнути видимих і невидимих ворогів і позбавитись від теперішніх бід».


(Переклад зроблено за виданням: Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII вв. — С. 3).


1616-1618 роки. Діяльність у Львові вірменські друкарні Ованеса Карматенянца.


Року 1617. Заснування шляхтою, міщанами та духовенством Луцького Хрестовоздвиженського братства та братської школи при ньому.


1618-1629 роки. Діяльність мандрівної друкарні ченця, проповідника Павла Домжив-Лютковта (Люткевича-Телиці) в Галичині, на Волині, в Мінську. Видавалися церковнослужебна література («Псалтир», «Часослов», «Апостол», «Євангелія»), проповіді та панегірики. В 1618 році в Угерцях на Самбірщині Павло Домжив-Люткович разом з ієродияконом Сильвестром видали у власній друкарні «Собраніє вкратце словес от Божественнаго писанія» — пояснення 12 пунктів апостольського символу віри. Книга була розрахована на дітей. Подаємо уривок з цього видання:




Для креста пред тим завше вірних забивано


Для креста пред тим завше вірних забивано,
Кгди в их серцях Христови віри дознавано.
Котрий ззволивши трвати при нем стале
І потомком донині доховали вцале*.
Миле ся ним прежніи отцеве щитили*,
Кгди єго на своїм рамі* со Христом носили.
Но і нині, вірній, тот крест понесіте,
Жесьте* єго синами с тим ся огласіте.

(Трансформація тексту за виданням: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 222).


Року 1619. Видруковано у Львові найраніші з відомих сьогодні українських інтермедій — комічні сценки на побутові теми, що розігрувалися між актами високої драми. Це — дві інтермедії невідомого автора, додані до п'єси львівського вчителя-бакалавра, польськомовного письменника й перекладача Якуба Гаватовича (1598-1679) про смерть Іоанна Хрестителя, що була поставлена в містечку Кам'янці Струмиловій того ж року. У першій інтермедії розігрується розповідь про те, як бідак-шахрай ошукав хазяйновитого, але простакуватого селянина. Тут поєднані два головні сюжетні мотиви — купування кота в мішку і биття горшків. У другій розіграно відомий сюжет про те, як троє подорожніх знайшли пирога й вирішили віддати його тому, хто побачить найкращий сон. В українських інтермедіях обидва сюжети набувають національного колориту.



Інтермедія друга по третьому акті до «Трагедії, або Образу смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого» Якуба Гаватовича.

Особи: Максим, Грицько, Денис — воларі.



Максим

Гей, Грицю, встань та Денису!

Чом довго спиш? Іди к бісу!



Денис

Ну, уже тепер мовіте

Та і сни вперед кажіте.



Максим

Гей, браття, я-м в небі був,

Гей, то-м ся там хороше мав!

Гей, гей, тож трудно сказати,

Що-м я там міг оглядати!

Та то небо як золотий

Замок, що такой роботи

В світі-м не видав красної!

Мури має золотії

Та каменями саджені

Дорогими: суть зелені,

Суть білії, черленії,

Суть блакитні та світнії...



Денис

Та вже єсть все виповідів?



Максим

Іще бо-м там внет* зглядів,

Що потрави принесено

Та і мя за стіл всаджено.

Гей, було ж, було ж там много

їсти! Не пребачу того:

Було м'ясо, поросята,

Були печені курчата,

Були там і варенії,

Були там і смаженії.

Все хороше із юшкою

Білою та і жовтою!

І тісто було варене,

Смажене та і печене.

І пироги тамо були,

Та і борщику зварили;

Та була і капустиця,

І горох, була кашиця,

Та була там і ботвина

І всілякая звірина...


(Цитуємо за виданням: Давня українська література. Хрестоматія. — С. 436-437).


Року 1619. Будівництво каплиці Камшанів у Львові (архітектори Павло Римлянин і Войцех Капинос*).


Року 1619. Видання друкарнею Віленського братства в м. Єв'ї (тепер Вевіс, Литва) «Граматики» Мелетія Смотрицького. «Граматиці» передувало видання там само у 1618 році «Букваря», укладачем якого, ймовірно, був Мелетій Смотрицький.

«Граматика» складається з чотирьох частин: орфографії, етимології, синтаксису і просодії. Найбільшим є розділ, присвячений етимології, де викладено вчення про вісім частин мови, яким дана детальна граматична характеристика. Мелетій Смотрицький завершив розпочате його попередниками нормування церковнослов'янської мови, і його «Граматика» надовго стала основним посібником для вивчення цієї мови серед східних слов'ян. Нею користувалися в Молдові, Румунії, вона була відома також у південних слов'ян. У скороченому і дещо переробленому вигляді «Граматика» перевидавалася в Кременці (1638) та Москві (1648, 1721).

З передмови Мелетія Смотрицького до «Граматики»:



«Значна користь граматики, яка вже виявилася в грецькій і латинській мові, і в слов'янській буде пізнана, а з часом так само виявиться, що залежатиме від вашої працьовитості, вчителі. Адже знаєте, хто навчався мистецтву грецької або латинської граматики, що вона призначається як для розуміння чистоти мови, так і для правильного і майстерного викладу, згідно з особливостями діалектів, мови і письма. Будь-яку користь, яку тільки може принести граматика названих мов, може без сумніву дати і слов'янська у своїй мові. Навчить у виразах пізнавати граматичні відмінності в частинах мови, навчить відмінюванню імен, дієвідмінюванню дієслів згідно з характерними для них закінченнями (чого нам бракувало) для чистоти мови. Навчить порядку і розташуванню слів у реченні, які за якими мають йти, кращому розумінню їх змісту. Покаже неправильно вжите слово, шкідливе слово, підкаже, чого бракує. Навчить, кажу, і читати слов'янською мовою, і писати гарно, і прочитане розуміти добре, якщо за пильною старанністю вашою будуть читатися звичайним для шкіл чином слов'янські лекції, руською мовою перекладені, як то з Причт Соломона, або з його Премудростей, або Сирахові, або інше що, перекладене чистою слов'янською мовою з грецької. При цьому буде вживано лексис і аргументи даватимуться. Під страхом покарання мова слов'янська у звичайній шкільній розмові має бути збережена. За такого вашого пильного старання, з надією на поміч Божу, обіцяю народу нашому слов'янської мови швидке піднесення, розуміння, вживання і користь, яка занедбана. Бо мова ця — природна для нашої церкви, а народ наш у вірі занепав. Від одного тільки цього, що вже сказав, буде залежати, аби ввірені вашому догляду, опіці, турботі дітки даремно не витрачали літ своїх і часу, яких назад повернути неможливо. І за це ви маєте відповідати в день Страшного суду Христового».


(Переклад зроблено за виданням: [Мелетій Смотрицький]. Грамматіка славенския правилноє синтаґма/ Підготовка факсимільного видання та дослідження пам'ятки В.В. Німчука. — К., 1979. — Арк. 2-3 зв.).


XVII ст., 10-20-ті роки. Написана білорусько-українська «Промова Івана Мелешка». Деякі дослідники (Г.А. Нудьга, Л.Є. Махновець) вважають, що її автором міг бути якийсь канцелярист, котрий добре знав життя українсько-білоруської шляхти в Речі Посполитій. Це — пародія на сеймові промови, один з перших зразків ораторської прози сатирично-гумористичного спрямування. Пародист висміює як Сигізмунда II Августа та чужоземних королів на польському престолі, так і своїх вельможних земляків, які знайшли вихід із скрутного становища в ренегатстві. Інші (А.І. Мальдіс, В.А. Чемерицький) наголошують на тому, що «Промова Мелешка» - це своєрідна літературна містифікація, автором якої був шляхтич:



«Довелось мені з вами радитись, а я на таких з'їздах ніколи не бував і з королями їх милостями ніколи не засідав; бо за небіжчиків, великих княжат наших литовських, сентенцій не бувало, попросту вони правим серцем говорили, політики не знали, і в очі золоту правду мовляли; хоч хто й поглузує, то з доброю мислю. Якже королі більше німців, аніж нас полюбили, то все, що стани зобрали, німцям пооддавали наші господарі, такі як Сигізмунд Август, що сам, будучи ляхом, ляхам Підлісся і Волинь віддав. А от солодка нам пам'ятьСигізмунда Першого, котрий німців не годував, як тих собак, ляхів, з їхніми хитрощами, дуже не любив, але Литву і нашу Русь любительно милував, і добре нам за нього жилося, а проте, в таких багатих шатах не ходили. Інший без штанів, як бернардин, а сорочки аж до кісток, а шапки аж до пояса. Дай Боже і тепер так! Я сам, як уберусь так вдома, то пані Мстиславська, моя господиня, натішитися і надивитися на мене не може. А ми на що дивимось, милості панове-браття? На німецькі штуки, що тії німці виробляють, і в якому-то одязі ходять! Багато грошей, міст і держав, змішалися з нами, всіма мовами говорять, а все лихе королям, панам і Речі Посполитій радять і баламутять. А як німець іде, або жінка його виступає, як шкірою скрипить і шелестить і пижмом пахне. А як до тебе поручник прийде, то чатуй його добре, навіть і жінку свою посади коло нього, а він, надувшись сидить, як біс, моргає, шапку, або бриль той перекривляє, скребе по нозі. А щоб такого чорта по пиці ляпнуть? Нехай би й король його милість знав, що нам тії поганці!

Що ж далі радити, справді не знаю; тільки те дозвольте вашій княжій милості нагадати, щоб завжди стільки сенаторів литовських при королі бувало. Був би й я, — та крулевщини не маю, — не вхоплю бо її перед другими, і в панни Урсули, у королевої її милості, ручки не поцілую, як інші молоді сенаторчики, — не здивуйтесь, милостивії панове-браття. Вік віком: то з'являється сивина в бороді, хоч чорт за поясом спокушає на гарний погляд».


(Цитуємо за виданням: Кулиш П. Взгляд южнорусского человека на немецко-польскую цивилизацию // Основа. — 1862. — Червень. — С. 13-14,15).


XVII ст., 10-20-ті роки. Діяльність Захарії Копистенського, родом з Галичини, київського братчика, архімандрита Києво-Печерської лаври, перекладача, редактора, автора полемічних трактатів, проповідей, передмов. Йому приписується антипротестантська «Книга о вірі єдиной, святой» (Київ, 1619, або 1620-1621), видана під іменем ченця Азарії. Основним твором Захарії Копистен ського є «Палінодія», написана в 1620-1622 роки (надрукована не була) у відповідь на книжку уніатського архімандрита Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (Вільна, 1617). Полеміст спростовує верховенство римського папи, перевагу католицьких догматів, обґрунтовує законність православної церкви на українських і білоруських землях, проводить ідею східно-та всеслов'янського єднання перед загрозою католицької та магометанської експансії. Для «Палінодії» характерний тон спокійної оповіді, об'єктивного дослідження, що спирається на широку літературну ерудицію, блискуче знання біблійних текстів, історичних джерел (зокрема, давньоруських та литовсько-білоруських літописів, візантійських та польських хронік, церковної історії Цезаря Баронія), теології, попередньої полемічної літератури. Автор провадить ідею тяглості історичного процесу від часів Київської Русі до України. Образний спосіб його мислення знаходить вияв у побутових і сатиричних замальовках, виразних характеристиках, в яскравих тропах і риторичних фігурах.

З «Палінодії»:

«Укаряєт єще нас противник утисненєм турецьким і же в малой церкві патріарха сидить. Уважте ж, єсли і ми того ж не терпимо, маючи права і вольності, і уживаннє їх довголітноє. Барзій нас тоє болить, же що грекове од поган, тоє ми, русь, од вас христіан костьола римського, терпимо!

Присмотрітеся, якосте православних христіан віленських, мінських, перемисльських, могильовських, биховських, пінських, берестійських, полоцьких, вітебських і по іних містах, з великих церквій вигнаних, в малії церковки втиснули!

Присмотрітеся, як по многих повітах біднії міщане, же їм поодбирано в міст церкви, в домах, полях і лісах набоженство своє христіанськое одправують!»


(Цитуємо за виданням: Українська література XVII ст. — С. 101).


XVII ст., 10-40-ві роки. Діяльність Кирила Транквіліона-Ставровецького, очевидно, родом із с. Ставрівців на Волині, педагога й братського проповідника, найтиповішого представника учительної літератури початку XVII ст. У 1626 році перейшов в унію, став архімандритом чернігівського Єлецького монастиря. Автор «Євангелія учительного», «Зерцала богословії», «Перла многоцінного». «Євангеліє учительне» (Рохманів, 1619) — зібрання проповідей, більшість з яких за жанром належить до екзегетичних гомілій — тлумачень біблійного тексту, пристосованого до певної неділі церковного року чи релігійного свята. «Зерцало богословії» (Почаїв, 1618) — своєрідне поєднання філософсько-догматичної праці й збірника повчань. Автор вибудовує філософсько-теологічну систему, в якій простежується рух від реформаційних до гуманістичних ідей, від орієнтації на грецькі взірці й критики «латинства» — до барокового синтезу східних традицій і західних нововведень, від неоплатонізму й патристики до природничо-наукових і логічних засад арістотелізму. «Перло многоцінне» (Чернігів, 1646) — збірка прозових послань і віршованих творів. Для творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького властива інтенсивна образність, картинність в описах, насиченість викладу ліричними інтонаціями, різноманітність аналогій та порівнянь, почерпнутих як з літературної традиції, так і з життя. Великий вплив на його творчість справив візантійський богослов Іоанн Златоуст, а з вітчизняних авторитетів — Кирило Туровський, із світських письменників — Йосиф Флавій, Корнелій Агріппа, Тіт Лівій*, Мартин Кромер. Із книги «Перло многоцінне». Чернігів, 1646 рік




Про премудрість


О мудросте преславная,
Од віків у чоловіці давняя! Любителі твої тобою прославлені
І на високих достойностях поставлені.
З тобою і царі царюють
І сильними народами керують,
Землею і краями володіють, Премудросте, з тобою вони діють!
Любителі твої, о славная премудросте,
Вийшли з темряви та й безрозумності.
Пишуть вони права, статути, А в них правду узаконену,
Всьому світові відслонену.
Тобою ся народи величають,
Пловці морськії душу доручають
Твоїй силі смілій безсумнівно —
Глибину морську проходять вільно
У своїм блуканні
Й на мудрість упованні.
О мудросте преславнійша,
Над золото й каміння дороге чеснійша!
З тобою мучителі народом управляють,
Безсилі сильних легко в шори убирають...


(Цитуємо за виданням: Із книги «Перло многоцінне»... / Переклав Валерій Шевчук // Українська поезія XVII ст. — С. 300-301).


XVII ст., 20-30-ті роки. Діяльність Тарасія Земки — дидаскала Львівської та Київської братських шкіл, керівника Києво-Печерської друкарні, одного з найплідніших творців геральдичних епіграм. Серед його творів виділяються епіграми на герби Долматів, Балабанів, Захарії Копистенського, Петра Могили, в яких прославляється просвітницька діяльність меценатів, а також емблеми, віршовані підписи під гравюрами. Помер 1632 року.




Епіграма


В Копистенских клейноті* місяць из звіздою,
Архімандрите Печерский, славни тобою,
Жесь отмінил світ в духа і всіх освічаєш
Проповідью, книгами і житьєм сіяєш,
Світячи, як нігдись Копистенский Михаїл,
Стрий* твой, гди на Премислской єпископії
жил. Мій же місяць, Захаріє, Богородицу в цнотах,
Преподобних зась, звізди, аби в твих роботах
Віра православна и діток цвиченьє*,
На ратунок ближнєму, церкви вспоможеньє,
І місяць, і звізди уставне сіяли,
Копистенских в особі твоєй виславляли.


(Трансформація тексту за виданням: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 345).


XVII ст., 20-40-ві роки. Діяльність Петра Могили (1594-1647) — сина господаря Валахії й Молдови Симеона Могили; богослова і письменника, Києво-Печерського архімандрита, митрополита київського й галицького. Навчався у Львівській братській школі та західноєвропейських університетах. Сприяв розвитку освіти, мистецтва, книгодрукування, літературної творчості. З його ініїцативи здійснювалася реставрація Софійського собору, церкви Спаса на Берестові, Михайлівської церкви Видубецького монастиря, окремих будівель Києво-Печерського монастиря, а також велися розкопки Десятинної церкви. Засновник школи вищого типу — Київського колегіуму, названого в його честь Києво-Могилянським. Відомий не лише як церковний діяч, але й як письменник, полеміст, проповідник, автор церковних піснеспівів. Записав церковнослов'янською мовою цикл легенд про чудеса. Петро Могила реформував православну церкву, систематизував її догматичну та обрядову системи. Виступав за єднання християнських церков.


XVII ст., 20-40-ві роки. Діяльність Касіяна Саковича (близько 1578-1647) — теолога-полеміста, викладача, поета, філософа, родом з Галичини. Навчався в Замойській і Краківській академіях, був ректором Київської братської школи, 1625 року прийняв унію і сан архімандрита Лубенського монастиря на Волині; в 1641 році став католиком. Видав у перекладі з латинської польською мовою трактат «Арістотелеві проблеми, або питання про природу людини» (Краків, 1620), в якому в формі запитань та відповідей розповідається про функціонування й будову людського організму. Книга містить чимало раціоналістичних думок і сентенцій античних філософів та поетів, але загалом відбиває середньовічні уявлення про людську природу. У 1622 році з друкарні Києво-Печерської лаври вийшли його «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». Це — похвала запорозькому лицарству й гетьману Сагайдачному, в якій автор створив образ ідеального національного героя. Вірші багаті ремінісценціями з античної літератури і є визначною пам'яткою барокового стилю. В 1625 році Касіян Сакович видав у Кракові польською мовою свій твір «Трактат про душу», де розглядаються проблеми сутності душі. Особливого значення надавав питанню свободи волі людини, або самовладця. Ставши католиком, Касіян Сакович написав польською мовою кілька полемічних творів, серед них «Перспектива» (Краків, 1644), спрямованих як проти православних, так і уніатів.




Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного


Вірність підданська Пану постійно справляє
Нам оте якнайбільше, що в світ посилає
Вольність — ось найважніша річ поміж усіми,
Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи.
Золотою у світі її називають,
Доступитись до неї всі пильно жадають:
Та не кожному може вона бути дана,
Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана.
Тільки мужньо рицар у війнах до неї простує,
Не грішми, але кров'ю свободу купує.
Запорозькеє військо ту вольність здобуло,
Бо служило вітчизні старанно і чуло...
І Петро Конашевич гетьманив на славу,
Його рицарство знають усюди по праву.
Запорозькеє військо — належить вважати —
Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.
Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців — татарин гуляє...


(Цитуємо за виданням: Вірші на жалісний погреб.../ Переклав Валерій Шевчук // Українська поезія XVII століття. — С. 160-161).


Року 1620. Відновлення за підтримки запорозького козацтва православної ієрархії на українських та білоруських землях. Висвячення єрусалимським патріархом Феофаном V (1608-1645) митрополита Іова Борецького та єпископів: Мелетія Смотрицького, Ісайю Копинського, Єзекіїла Курцевича, Ісаакія Борисковича та Паїсія Іполітовича.

У так званому Київському літописі, укладеному в 20-ті роки XVII ст., ця подія описується так:

«Року 1620 місяця березня 22 дня приїхав з Москви до Києва святійший патріарх Єрусалимський іменем Феофан і зупинився в монастирі Братському, і був прийнятий з великою честю духовними та світськими людьми. На другий день прийшов до Соборної церкви Успіння пресвятої Богородиці. Місяця квітня 9 дня відслужив службу Божу в церкві соборній разом з протосинкелом* патріарха Константинопольського і київськими священиками і був у Києві немало часу, ціле літо. А з Києва поїхав до Трехтемирова, до монастиря козацького і там був час немалий. Потім провели його козаки до землі Волоської і там передали його господарю Молдавському Олександру. Того ж року, місяця вересня 3 дня, від'їжджаючи з Києва, святійший партіарх положив клятву на Рутського митрополита Київського, який був в унії з церквоюримською, а замість нього поставив І висвятив на митрополію Київську чоловіка годного і чесного, іменем Іова Борецького, у писмі слов'янськім і грецькім і латинськім вченого і з ним чотирьох єпископів на різні місця: Мелетія Смотрицького на єпископство Полоцьке, Ісайю Копинського, інока святобливого монастиря Печерського, на єпископство Перемишльське, Паїсія Іполітовича на єпископство Холмське і Белзське, Йосифа Курцевича на єпископство Володимирське».


(Переклад зроблено за виданням: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888. — С. 86).


Року 1621. Написання на Волині ікони «Нерукотворний Спас». Є однією з пам'яток іконопису, де помітні реалістичні впливи в зображенні Христа та апостолів. Зберігається в Харківському державному музеї образотворчого мистецтва.


1622-1629 роки. Спорудження на кошти гетьмана реєстрового козацтва Івана Сулими Покровської церкви в його маєтку (с. Сулимівка на Київщині).


1623-1627 роки., ймовірно. Укладено Густинський літопис — пам'ятку історіографічної літератури, що була переписана у 1670 році ієромонахом Густинського монастиря (біля Прилук) Михаїлом Лосицьким. Існує припущення, що укладачем літопису був Захарія Копистенський. В хронографічній частині викладено події від початку світу до заснування давньоруської держави. В літописній — розповідається про події на українських землях від часів Київської Русі до 1597 року. Укладач активно використовує «Повість временних літ», літописи Великого князівства Литовського, польські хроніки, житія святих, усні легенди й перекази. Додаткові статті літопису «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії» — це фактично короткі полемічні трактати антикатолицького, антиуніатського й антипротесгантського спрямування. Історична позиція автора позначилася на творах української історіографії XVII-XVIII ст.

Передмова до читача:

«Природжене якусь хіть і любов до отчизни своєї почувати кожному чоловікові; всякого вона, неначе магніт-камінь залізо до себе притягає; так і поет отой грецький, Гомер, ясно в своєму тексті виразив: він, коли був од роду свого оддалений, потрапивши в неволю, і вже вернутися не міг, то, ні про що не дбаючи, прагнув бачити хоча б дим своєї отчизни.

Отож бо й автори сеї хроніки руської, хоч і були людьми смертними і знали запевне, що смертю скінчити мусять, природженою любов'ю до отчизни своєї пройняті будучи, прагнули того, щоб і по їхньому одході наступним поколінням, тобто народові руському, не зосталися минулі речі не знані: що описали і світові ясно виразили, додавши попередньо од потопу, як по виході з ковчега Ной землю між синами своїми розділив, і котрі з них яку частину світу осіли, і який стан котрому синові благословив, зважаючи на волю Божу, з котрих народи різні вийшли і в сторонах різних поосідали, і про війни звитяжні.

Крім того, в хроніці сій побачиш, читачу ласкавий, про царство грецьке, як звитяжне бувало, і про початок хрещення святого заходом благовірного великого князя Володимира Київського, котрий, Русь охрестивши, ідоли поганські покрушив, і про те, як турок Грецію осів.

Чому кожній людині читання історій дуже корисне? Бо коли б не описано і світу не подано, разом би з тілом без вісті все сходило б у землю, і люди, як у темряві будучи, не відали б, що за минулих віків діялося.

Хроніку сю прочитавши, можеш передати її для звідання іншим, молодшим, що до них святий пророк Мойсей мовить: «Попроси отця свого, і покличе до тебе учителів, і научить тебе».

Та я, не барячи передмовою сею, далі в книгу сю одсилаю, для ліпшого зрозуміння, усіх ваших милостей, хто схоче прочитати, а вашим милостям душевного спасіння і тілесного здоров'я зичу.

Писар тої хроніки ієромонах недостойний Михайло Павлович Лосицький».


(Цитуємо за виданням: Українська література XVII ст. — С. 146-147).


Року 1624. Укладено статут Луцької братської школи, в якому йдеться про організаційні та педагогічні засади діяльності школи, методику вивчення мов, дана характеристика програми. В основі лежить статут Львівської братської школи.

«Кожен, хто прийде до наших шкіл на навчання, показавшись ректору і з його дозволу три дні буде приглядатися до наук, порядку, а бідні і до виховання, не розпочинаючи ще навчання. Це робиться для того, щоб учень, квапливо почавши, швидко не розкаявся і не покинув [школу], бо не на чверть, і не на рік, але аж поки не навчиться, кожен має до школи ходити. І на таких умовах буде прийнятий.

Так придивившись, якщо не захоче, відійде з благословінням, а якщо порядки і права підійдуть, має сказати старшому, за дозволом якого його впишуть у великий шкільний реєстр, за що мусить внести до шкільної скарбниці грошей

Тоді вихователями буде вписаний і прийнятий в спудеї (студенти)».

(Переклад зроблено за виданням: Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 42).


Року 1624. Заснування в Острозі єзуїтського колегіуму.


1624-1628 роки. Діяльність у Києві друкарні мішанина й козака Тимофія Вербицького. Видав «Часослов», «Псалтир» та «Буквар». На запрошення господаря Валахії Матея Басараба* організував друкарню у м. Кимполунзі, де у 1635 році видав «Требник».


1627-1630 роки. Діяльність у Києві друкарні вихідця з Могильова Спиридона Соболя. Видав «Лимонар» Іоанна Мосха, «Октоїх», «Мінею», «Апостол». Спиридон Соболь, очевидно, викладав у Київській братській школі. Свою видавничу діяльність продовжував у Кутейно, Буйничах, Могильові (Білорусь) та Валахії. В кінці свого життя постригся в ченці Київського братського монастиря під іменем Сильвестра.


Року 1628, серпень. Відбувся церковний собор у Києві, на якому засуджено «Апологію» Мелетія Смотрицького, де була зроблена спроба примирити «Русь з Руссю» — православних і уніатів.


Року 1639. У Львові окремою книжкою вийшли «Вірші із трагедії Христос Пасхон» — віршовані діалоги, автором і видавцем яких був львівський друкар, поет і перекладач Андрій Скульський (Скольський, кінець XVI — 1651). Це вільний переказ окремих частин візантійської трагедії «Христос Пасхон». Серед персонажів твору учасники євангельських подій — Богородиця, Іоанн Богослов, Йосиф, Никодим, Марія Магдалена. Порівняно з декламаціями діалоги є ближчими до власне драматичних жанрів.


Марія Магдалена


Магдалена я, на тебе позираю,
Учителю мій, і з жалю заридаю
На образ, котрий у фарбах проявлявся
І в гробі який для пам'яті поклався.
У жалю тяжкім, ах-ах, я розриваюсь,
І що учинить з собою я не знаю.
Не відаю, як при цьому нарікати,
Як сльози свої, ах рясно виливати!
Та ж з паном отут, з учителем розсталась
І смутку-жалю такого дочекалась...


(Цитуємо за виданням: 3 книги «Вірші з трагедії Христос Пасхон»... / Переклав Валерій Шевчук// Українська поезія XVII ст. — С. 212).


1630-1647 роки. Перебування на українських землях французького військового інженера та картографа Гійома Левассера де Боплана. Під йогокерівництвом були споруджені фортеці у Барі, Бродах, Кодаку та ін. Уклав історико-географічну працю «Опис України», яка містить цікавий матеріал про природу, клімат, господарські заняття, побут і звичаї українського народу. До книги додані карти. «Опис України» вперше видано 1651 року в Руані. Неодноразово перевидавався та перекладався латинською (1660) та німецькою (1780) мовами. Праця була відома в Європі, її використовували історики, етнографи, письменники.



Подаємо уривок із розділу «Як відбувається весілля»:

«Весільні церемонії такі: запрошується молодь як з одної, так і з іншої сторони, потім вони одержують наказ нареченого і нареченої запросити усіх спільних родичів бути присутніми на весіллі [Weselle], тобто на їхній весільній учті. Кожному, хто виконує це доручення, дається як відзнака віночок з квітів, який вішають на руку, і список усіх запрошених, до кого йдуть у переддень весілля, виступаючи парами. Перший, котрий промовляє, урочисто виголошуючи запрошення, тримає в руці паличку. Я не спинятимусь на описанні страв і того, скільки сортів м'яса подається на стіл, розповім лише, що наречена вбрана за їхнім звичаєм так: на ній довга сукняна коричнева сукня, що тягнеться по землі, облямована зверху напівшовковою, напіввовняною тасьмою і підшита китовим вусом, який її розширює. Голова [ нареченої] не покрита, волосся розсипане по плечах, відкриваючи лише обличчя, на голові вінок із квітів залежно від пори року. У такому вбранні батько, брат чи близький родич ведуть її до церкви, а попереду — скрипка, дуда або цимбали. Після вінчання хтось із близьких родичів бере її за руку і відводить додому під таку ж мелодію. Я не торкатимуся опису забав під час весільної учти; вони, хоч і незвичні, нічим не поступаються [забавам] інших народів. Зауважу лише, що до гультяйства, до якого вони схильні від природи, їх особливо підштовхує те, що з нагоди весіль, а також хрестин їхніх дітей місцевий пан дозволяє їм варити пиво».


(Цитуємо за виданням: Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / Переклад з французької ЯЛ. Кравця, З.П. Борисюк. — К., 1990. — С. 78-79).


Року 1631. У Львові надруковано віршований діалог про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа «Розмишляння о муці Христа, Спасителя нашого» Іоаникія Волковта — учителя Львівської братської школи, священика й проповідника Успенської церкви. Джерелом для нього послужила та сама трагедія «Христос Пасхон». У творі виступають алегоричні постаті: Милість Божа, Ангел, Радість Церкви, Розум, Пам'ять, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє. Твір був поставлений під час Великодніх свят учнями братської школи при Успенській церкві. Це перша відома нам українська драматична вистава на пасійну тему. Чистая Панна з болем позирає,


Смутно на сина свого поглядає,
Півнепритомна, біль у серці роїть:
Коло хреста тут скільки ще простоїть?!
Смутку важенний! Вуст не створити,
Слова не може й одного пустити,
Болю стрілою серце уразила,
Скорб преваженна тяжко обточила,
Стала од смутку зовсім скам'яніла,
Чистая Панна, майже омертвіла.
Ледь-ледь очі в небо вона зносить,
Тяжко боліє і рятунку просить,
Але надія надарма постала:
Любого сина прецінь одстраждала.
Гострим він цвяхом без жалю прибитий,
Агнець невинний, по-тиранськи вбитий!


(Цитуємо за виданням: 3 книги «Розмишляння о муці Христа, Спасителя [нашого]».../ Переклав Валерій Шевчук // Українська поезія XVII ст. — С. 215).


Року 1631. Заснування архімандритом Києво-Печерського монастиря Петром Могилою школи, яка стала називатися Лаврською. Школа мала рівень середньої, в ній викладалися церковнослов'янська та латинська мови, а також інші предмети так званих «семи вільних наук». Для роботи в школі Петро Могила запросив учителів зі Львова — Ісайю Трофимовича-Козловського іСильвестра Косова. Особливістю школи було те, що латинська мова займала в ній провідні позиції. Саме це викликало недовіру до новоствореної школи серед міщан, козаків, які називали її «латинською».

Програма школи та її характер розкриті в панегірику «Євхарістиріон, або вдячність», що його піднесли учні школи Петру Могилі на Великдень (1632). Твір складається з прозової присвяти, підписаної Софронієм Почаським, вихованцем Київської братської школи і вчителем риторики Лаврської школи; віршів на герб Могили, власне панегірика, розділеного на дві частини: «Гелікону»* і «Парнасу» *. В «Геліконі» прославляються «сім вільних наук», а також вершина всіх наук — теологія, а в другій частині — «Парнасі» — дев'ять муз, перша серед яких — муза історії Кліо. Панегірик написаний у стилі бароко.




Гелікон


Діалектика вчить розумного речей розпізнишя


Фальш облудних балачок вчасно зрозуміти,
Правду щиру і обман вміти розрізнити
Ся наука нам дає спосіб і уміння
Через скритії в усім сутності прозріння.
Щоб умів давати ум в скруті собі раду,
Він навчається взнавать підступи і зраду
Так, неначе сонце, що темінь розганяє, —
Дощ, і мряку, і громи ранок роз'ясняє.
Для полеміки навчить доводи зібрати
І мистецтву між людей мудро розмовляти.
Стагірит* сей корінь звав гострим, наче терня,
Корніад* китом морським називав те вчення.
Хай же квітне корінь той в нашім Геліконі,
Найчесніший отче наш, віру нам боронить,
Щоб в Сіонській церкві цвів овоч того світу
І Христове возвістив воскресіння світу.
Нехай терня мудроти коле вражі плутні
Уніатів-базилів*, аспидів підступних.
З того слава Могилам у віках постане
І вовік лілея цнот їхніх не зів'яне.


(Цитуємо за виданням: Софроній Почаський. З книги «Євхарістиріон»... / Переклав Володимир Крекотень // Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст. / Передмова Василя Яременка/ Упорядкування та примітки Віталія Маслюка, Валерія Шевчука, Василя Яременка. — К., 1982. — С. 36-37).


Року 1632. Прийняття польським сеймом «Пунктів про заспокоєння руського народу грецької релігії», за якими визнавався акт відновлення православної ієрархи (православним поверталася частина їхніх монастирів та маєтностей, забраних уніатами, проголошувалося право добровільного вибору церкви православної чи уніатської).


Року 1632. Початок діяльності Києво-Могилянського колегіуму, утвореного шляхом злиття двох шкіл: Київської братської та Лаврської, заснованої Петром Могилою. Колегіум розмістився в Братському училищному монастирі. Спочатку складався з шести класів-шкіл, пізніше — з восьми. У трьох нижчих — інфимі, граматиці, синтаксимі — вивчалися латинська, церковнослов'янська, грецька і польська мови. Далі йшли курси поетики, риторики і філософії, які вже читалися латинською мовою. Вивчали також арифметику, геометрію, астрономію, музику. Це була школа вищого типу, організована подібно до тогочасних європейських університетів та академій.


Року 1632. У Києві написано і оздоблено «Служебник», який належав митрополиту Петру Могилі. Рукописна книга прикрашена титульним аркушем та мініатюрами зображень отців церкви — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста. Вважається, що зображення Іоанна Златоуста є прижиттєвим портретом Петра Могили.

Рукопис зберігається в Національній бібліотеці ім. В.І. Вернадського.


Року 1634. Спорудженя у Львові костелу св. Михайла, належав чернечому католицькому ордену «кармелітів босих».


Року 1635. Спорудження замків у Збаражі (архітектор В. Скамоцці*) та Бродах.


Року 1635. За благословенням Петра Могили в Києві виходить друком польською мовою «Патерикон» — переробка

«Києво-Печерського патерика», здійснена українським культурним і освітнім діячем, письменником Сильвестрам Косовим. Полемізуючи з католиками та протестантами, Сильвестр Косов відстоює святість печерських подвижників. «Патерикон» користувався великою популярністю на українських землях. Був використаний Димитрієм Тупталом при укладенні «Четьїх Міней».

Виклад житій розпочинається із житія засновника Печорського монастиря святого Антонія. Розповідається про велику побожність святого Антонія, яка вже проявилася у дитинстві, а коли він підріс, то пішов на святу Гору Афон. «Ігумен, бачачи людину до цнот чернечих палаючу, одягнув його у власяницю і навчав чеснотам послушенства й убозства. Святий Антоній швидко плоди побожності почав давати, що й ті ченці, які давно вже в законі були, приклад з нього брали. А коли так немало років у набожестві перебував, ігумен йому каже:

«Брате Антонію, уже тебе збавитель досконалим вчинив, треба щоб ти інших до такої ж досконалості вів. Іди, милий брате, до Руської землі». Взявши благословіння святої Гори, пішов святий отець, як покірна вівця, і прийшов до Києва за Володимира Святославича, ходив по всіх монастирях, але в жодному з них Бог не призначив йому лишитися. Ходив він по горах, печерах і натрапив у Берестові на одну печеру, яку викопали були варяги, і вона йому сподобалася і став він, у ній жити, постами й молитвами ласку збавителя заслуговуючи»...

(Переклад зроблено за виданням: Sylwestr Kossow. Paterikon, albo swietych ojkow pieczarskich zywoty. — К., 1635. — S. 17).


Року 1635. Львівський художник Микола Петрахнович написав ікону Богородиці. Знаходилась в Успенській братській церкві. Ікона відображає новий образ Богородиці, близький до народних ідеалів жінки-матері.

Зберігається у Львівському національному музеї українського мистецтва.


Року 1636. Написано невідомим автором, вчителем школи із міста Рівне, котрий заховався за криптонімом «М. Н.», вірші «Лямент о пригоді нещасній, о зелживості [образливості] і мордерстві мещан острозьких». Приводом до написання віршів стала розправа з наказу княгині Анни Алоїзи Ходкевич, онуки князя Костянтина Острозького, над православними Острозькими міщанами, які на другий день Великодня 1636 року йшли з урочистою процесією й не поступилися виїзду княгині. Анна Алоїза Ходкевич була фанатичною католичкою, запросила до Острога єзуїтів і надала їм великі володіння. В 1624 році єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум.

Автор присвятив свій твір митрополиту Петру Могилі, відзначив його великі заслуги у «фундуванні шкіл і наук, обороні православної віри». У віршах висловлюється жаль з того, що в Острозі, славному колись осередку православ'я та культури, міщани не мають права здійснювати свої обряди.


Ой місту Острогу, о ти, справедливе,
Населення в тебе бувало цнотливе,
Тепер не один на пригоду заплаче,
Є той, що і скаче.
Приходневі завжди ти хліб подавало,
Студенту у бідах за матір ставало,
В тобі хто не мешкав, то не шкодував.
Хто ся шанував.
А зараз не стійте! На що це заходить?
Та ж, знати, на теє юно ся заводить,
Щоби все унівеч було обернулось,
Із грунту здвигнулось.
О чесная пані! Пробудь милостива,
Не стань на людську кров ганебно хтива,
А гнів у собі ти зволи вгамувати,
Всім ласку подати.
Пусти винуватим провини усім,
Щоб Господь пробачив колись і твоїм,
Ти ж Бога кохаєш, наслідуєш вірно
І любиш безмірно!..


(Цитуємо за виданням: М.Н. Лямент про нещасну пригоду... / Переклав Валерій Шевчук // Українська поезія XVII ст. — С. 274-275).


Року 1637. Друкарнею Києво-Печерського монастиря видано «Євангеліє учительне». Книга багато ілюстрована гравюрами на євангельські сюжети. Як у підборі їх, так і в трактуванні відчутні етичні та соціальні проблеми тогочасного суспільства. В зображенні житла, одягу, знарядь праці є багато побутових деталей. Гравюри виконані в стилі бароко.


Року 1638. Вийшла польськомовна книжка ченця Києво-Печерської лаври Афанасія Кальнофойського «Тератургіма, або Чуда». До неї ввійшли як прозові твори — легенди про чудеса печерських угодників, так і віршовані — вірш на герб князів Святополк-Четвертинських та епітафії відомим людям, похованим у Києво-Печерському монастирі. «Тератургіма» є своєрідним продовженням «Патерикону» Сильвестра Косова. Та коли Сильвестр Косов прославляє прижиттєві чудеса печерських праведників, то Афанасій Кальнофойський описує чудеса від їхніх мощей пізнішого часу. Крім того, він розповідає про чудеса від печерської ікони Богоматері. У книзі вміщено також плани Києво-Печерської лаври та Києва.


Передмова

До ласкавого читача!

«Коли тобі, православний читачу, підношу ці святі чуда монастиря преблагословенної родителькиХриста Бога нашого Печерського Київського, то та це захочеш чудом назвати і, здивувавшись, скажеш: «Що може бути кращого за чуда з Русі». Або ще краще скажеш: «Русь чудовно починалась, росла чудовно, чудовно знекровилася. Хіба це не чудо, після таких бід і напастей, що описані руськими літописцями, відродитись! Чудо і це було не менше. Знай, православний читачу, що пальма, схиляючи до землі нижчі великі гілки, тим мусить підносити свою голову. Знай, що ягоди винні ніколи з себе лікеру не дали, якби не буж розчавлені. Ані родюча земля мало кому дозволяє взята свої скарби без труда. І ми самі теж любе небо працею купуємо»...

(Переклад зроблено за виданням: Kalnofojski Ah. Teraturgyma lubo cuda. — К., 1638. — [С. 32]).




Епітафії


Памво Беринда коректор книг і старший друкарні Печерської року 1632, 13 липня.


Памву Беринду тут смерть підкосила,
Надгробком важко цей гріб придавила.
Так легко це забута,
Обличчя відвернути.
Та зла це рада.
Як хтось і приходить
Повз цей надгробок, то надпис знаходить:
«Чернець тут досконалий Памво, в добрі був сталий».
Буває часто: кого затираєм,
Йому широкі тоді відчиняєм
Одвічні брами слави:
Так буде без обави!*



Коректор книжок і друкарні розпорядник, казнодія* печерський Тарас Земка, людина вчена у грецькій, латинській, слов'янській та руській мовах, помер року 1632, 13 вересня.


Книги слави, друкарі, навіки друкуйте,
Епіграфію* сумну Тарасові куйте.
Ним жили ви за життя, так само він — вами,
А померши, він живе своїми ділами.
Проти смерті він душі книжки добрі зладив.
Їх писав і оздобляв і, як жити, радив.
Хай Тарасові книжки в пожиток вам будуть,
Від гріха остережуть, добра вам набудуть.
Мовте: славлена оця хай буде могила,
Що чудову у собі людину сокрила.


(Цитуємо за виданням: Кальнофойський Афанасій. 3 книги «Тератургіма».../ Переклав Валерій Шевчук // Аполлонова лютня. — С. 48-49).


1638-1667 роки. Діяльність у Львові друкарні Михайла Сльозки. Видавав церковнослужбову літературу: «Псалтир», «Апостол», «Служебник», «Анфологіон», а також панегірики польською та латинською мовами. Бр автором ряду передмов до своїх видань.


1630-40-ві роки. Діяльність у Києво-Могилянському колегіумі Йосифа Кононоеича-Горбацького, професора риторики й філософії, ректора (1642-1645). Здобув освіту в Замойській академії. В 1635-1636 роках читав перший курс риторики, рукопис якого називається «Оратор могилянський», що побудований за зразком твору знаменитого римського оратора Марка Тулія Ціцерона (1 ст. до н.е.) «Поділи ораторські» та інших його творів. При укладенні свого курсу використав також твори вчених античності та Відродження. Водночас тяжіння Кононовича-Горбацького до метафорики, алегорії, антитез, ефектних оповідань свідчить про утвердження в українській словесності нового барокового стилю. Помер у 1653 році в сані Мстиславського єпископа.

У вступі до курсу Йосиф Кононович-Горбацький писав:

«Хоча Ціцерон, видатний проповідник і корифей найвищий щонайдосконалішого мистецтва красномовства, здобр [всі свої] знання, а також хист до знання і [промов] виголошування забрав і вичерпав, не так у Римському, як у Атенському Палладії й храмі наук щонайдобірніших із Муз, проте в Атенах греками викоханий і музами виплеканий нічого з [цього] мистецтва до Греції, матері єдиної і володарки знань всіх, не повернув, нічого з річки зворушливої ораторської в джерело саме не влив, бо він був громадянином римської, а не грецької держави, оратором і батьком своєї, а не чужої батьківщини. Тому меценат наш щонайясніший Петро Могила, архієпископ Київський, Галицький [...], людською й Божою владою наділений, коли став спільним для всіх [нас] батьком і патроном, вирішив виховувати й виховувати [молоде покоління], через що його добродійства отримають винагороду: усі до єдиної святої церкви так повертаються, як кожний до родичів своїх [повертатися] повинен.

Але, побачивши хисту ораторського брак і Муз випробувавши, він виховательок найкращих розуму й серця людського розбудив, ріки наук вільних рішуче відкрив, православних душі спраглі зросив і щедро напоїв, внаслідок чого вони ожили й забуяли».


(Переклад з латинської, спеціальна й філософська редакція М.Д. Роговича // Філософська думка. — 1972. — № 3. — С. 89).


Року 1640, 8-18 вересня. Церковний собор у Києві, скликаний митрополитом Петром Могилою для обговорення і прийняття «Катехізису» — «Православного сповідання віри», укладеного Петром Могилою та його найближчим сподвижником Ісаєю Трохимовичем-Козловським. «Катехізис» бр схвалений східними патріархами і прийнятий православною церквою. На соборі також обговорювалися питання реформи церкви. Було запроваджено духовний суд, підтверджені ставроіпігіальні права братств і монастирів, затверджено статут Київського Богоявленського братства.


1640-ві роки. Діяльність у Києво-Могилянському колегіумі Інокентія Гізеля. Навчався за кордоном, а з 1645 року — професор філософії Києво-Могилянського колегіуму, в 1646-1656 роках був ректором цього навчального закладу. Відомі його філософські курси лекцій «Діалектика і логіка» (1646-1647), «Твір про всю філософію» та богословсько-етичний трактат «Мир з богом чоловіку» (Київ, 1669). Автор полемічних творів. Інокентій Гізель брав активну участь у виданні «Києво-Печерського патерика» (1661) та «Синопсиса» (1674). Помер у 1683 році.


Твір про всю філософію
Метафізичний трактат

«Розділ: Чи безсмертна і спіритуальна душа?

З огляду на віру безсмертність душі безсумнівна, стосовно ж розуму — доводиться. По-перше, Божого гніву не буває лише тоді, коли чесних людей винагороджують, а злочинців карають. Але ні чесні не отримують винагороду за свої вчинки, ні нечестиві за провину, хіба в рідкісних випадках у цьому житті, бо насамперед ніщо не видаєтьсябільш звичним, як бідність, знедоленість і ніби приреченість до нещасть людей, наділених доброчесністю, і, навпаки, надлишок всілякого добра у грішників. Отже ж, вона зберігається у потойбічному житті праведників як винагорода за добрі справи, грішнику ж — як кара за провину. Таким чином, наша душа є безсмертною. По-друге, те, що не може бути знищеним жодним природним чинником, є бехмертним і незнищенним. Але такою є розумна душа. Доводиться менший висновок. Розумна душа незнищенна природним способом, і їй відокремленій належиться ще існування. Отже, з того, що вона поза тілом може займатися своїми відповідальними справами, випливає, що вона є безсмертною. Робиться закид до антитези: якби наша душа була безсмертною і незнищенною, вона так легко не підкорялась би почуттю, насамперед почуття навіть не протидіяло б їй, бо що вдіяло б смертне проти безсмертного? Відповідається. Якщо почуття долає розум, то цю перемогу воно здобуває не силою, а привабливістю, завдяки якій подужаний розум іде на жертву. І це дається [йому] неважко, бо відчутна користь до смаку одному і другому, себто розумові і почуттю, доброчесність же, щоправда, бажана для розуму, але навряд чи почуттю.

Закид другий: розумна душа як розумна є актом органічного тіла. Отже, її власна діяльність буде органічною. Антецедент розділяється. Розумна душа є актом органічного тіла за субстанцією. Підтверджується. За будь-якою своєю дією — заперечується. Закид третій: між актом і потенцією має бути якесь співвідношення. Отже, душа разом з тілом мусить бути знищенною. Відповідається: між актом і потенцією необхідне таке співвідношення, якого потребує мета, задля якої поєднуються. Далі розумна душа поєднується з тілом для того, щоб з ним самим і рости і відчувати. Тому вона сумірна з огляду на ці функції».


(Цитуємо за виданням: Гізель Інокентій.Твір про всю філософію / Переклала з латинської мови Я.М. Стратій // Історія філософії України. Хрестоматія. — С. 165-166).


Року 1643. Іван Ужевич, український студент теології Сорбонського університету в Парижі укладає граматику книжної української мови. Написана латинською мовою. Рукопис зберігається в Національній бібліотеці м. Парижа.


Епіграма на книгу

В рідній країні, о книго, такою ніколи не знана, Мову слов'янську містиш ти на своїх сторінках. Але як утвір пера, в Лютеції* явлений світу, Мати Сорбонна* тебе горне до лона свого. Щедро живила її молоком священним Паллада І оточила навкруг хором красунь-піерид*. Тим-то не вельми цінуй мене, книго, спорудника твого,

А щонайбільш поважай матір — підпору твою. Іван Ужевич слов'янин, святої теології студент.


(Цитуємо за виданням: Граматика слов'янська Івана Ужевича/ Підготували до друку І.К. Білодід, Є.М. Кудрицький. — К., 1970. — С. 61).


1643-1645 роки. Діяльність у Львові друкарні єпископа Арсенія Желіборського. Було видано «Требник», «Науку о седми тайнах церковних», «Катехізис» Петра Могили.

Року 1644. Видання друкарнею Києво-Печерської лаври польською мовою полемічного твору «Ліфос, або Камінь», спрямованого проти «Перспективи» Касіяна Саковича. Написаний за участю Петра Могили діячами його гуртка. В ньому відстоюються догмати православної церкви та реформи, здійснені Петром Могилою в системі обрядів, властивих православній церкві. Твір написано на основі багатьох джерел: православної і католицької церковнослужебної літератури, творів «отців церкви», теологічних праць Фоми Аквінського*, Іоанна Дунса*, Бернарда Клевронського*, Іоанна Бонавентури*, Корнелія а Лапіда*, Петра Аркудія та ін. Використано також польські хроніки — Я. Длугоша*, О. Гваньїні*, М. Стрийковського. У «Ліфосі» проводиться основна думка, що православна обрядовість є давньою і виражає собою глибокий зміст священнодійства.


Року 1646. Друкарнею Києво-Печерської лаври видано «Требник» Петра Могили, в якому систематизовані обряди православної церкви. Разом з Петром Могилою над укладенням «Требника» працювали відомі церковні та освітні діячі: Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Софроній Почаський, Ігнатій Оксенович-Старушич. Книга була прийнята в країнах православного віровизнання.

Видання прикрашене гравюрами відомого лаврського художника Іллі.


Передмова до шлюбу з «Требника» Петра Могили:

«... Найперше чоловік повинен свою дружину шанувати, котра, засловами апостола Павла, наче посудина неміцна. З тієї ж причини апостол Павло радить молодому чоловікові зрозуміти, що чоловіки повинні кохати жінок своїх і не засмучуватися через них, бо не тільки чоловік є головою своєї дружини, а й жінка створена на благо з боку Адама, з боку лівого, а не правого, як стверджують деякі вчителі, — то й чоловік повинен шанувати жінку, як власне своє серце, що на лівому боці в нього міститься.

До того ж Бог всемогутній любовно наділив чоловіка владою і зверхністю над жінкою, говорячи: «І той володіє тобою». Однак жінка гідна пошани, бо вона чоловікові товариш, а не слуга, — Адам, перебуваючи в горі й смутку, говорить Богу «Жінка, котру дав мені як помічницю».


(Цитуємо за виданням: «Передмова до шлюбу» з «Требника» Петра Могили / Переклав О. В. Логвиненко // Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. — С. 300).



Попередня         Головна         Наступна




Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.