Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Київ, 1994. — Т. 1. — С. X-XVI.]

Попередня     Головна     Наступна





Володимир Кубійович


Визначний український географ, демограф, енциклопедист, організатор української науки, народився 23 вересня 1900 року в українському селі Матієві на схід від польського міста Новий Санч, на окраїні Західної Лемківщини.

У 1928 — 1939 роках В. Кубійович був доцентом географії в Краківському університеті, 1940 став професором Українського Вільного університету в Празі, згодом з 1945 у Мюнхені. В часи другої світової війни Кубійович очолив Український Центральний Комітет (УЦК) в Генеральному Губернаторстві (Краків), що відповідав за українське населення перед німецькою владою й захищав його інтереси. 1943 року В. Кубійович брав участь у створенні української дивізії „Галичина“.

Після війни він еміґрував до Німеччини, а 1951 року до Франції (Сарсель) й створив там науковий осередок.

1931 року Кубійович був обраний дійсним членом НТШ у Львові, де очолив Географічну комісію. Після відновлення діяльності НТШ на еміґрації у Мюнхені 1947 — 1963 роках був його генеральним секретарем, з 1952 й до кінця свого життя головою Європейського відділу НТШ з осередком в Сарселі.

В. Кубійович — автор численних праць з демографії, антропогеографії України, реґіонів України і інших країв. Особливу увагу він присвятив дослідженням Карпат: Žycie pastorskie w Beskidach Wschodnich (1926), Rozšiřeni kultur a obyvatelstva v Severnich Karpatech (1932), Pâstoritul in Maramures (1935), Пастушство Буковини (1935), Pastýřsky život v Podkarpatské Rusi (2 тт., 1935 — 1937).

Загально-національне і політичне значення мали його розвідки: Українська національна територія (1934), Територія і людність українських земель (1935), Die Verteilung der Bevolkerung in der Ukraine (1934), Зміни в стані населення Совєтської України в роках 1927 — 1958 (1959), Етнічні групи Південно-західньої України (Галичини) на 1.1.1939. Національна статистика і етнографічна карта (1953 і 1983).

Завдяки синтетичним працям з географії і демографії України (Атляс України й сумежних країв (1937), Географія українських і сумежних земель (1938 і 1943), В. Кубійович вважається одним з засновників географії України.

В. Кубійович був автором багатьох творів з проблем антропогеографії реґіонів України (Буковини, Волині, Галичини, Закарпаття, Підляшшя, Полісся, Холмщини), української еміґрації (розміщення українців в Америці, Азії, Зеленому Клину, Сибіру, Середньо-Азіатському степовому краї), статистичних оглядів в „Українському Статистичному Річнику“ (1934 — 1937); ним опрацьовано стінні й підручні карти України й Галичини (разом з М. Кулицьким і А. Жуковським). Посмертно було видано Historischer Atlas der Ukraine. Ein deutsches Dokument aus dem Jahr 1941 (1993).

Майже 40 років свого життя В. Кубійович присвятив українській енциклопедії, редаґуючи і пишучи численні статті до загальнопредметової і словникової Енциклопедії Українознавства (1949 — 1989, 3 і 10 томів), англомовного видання загальникової Ukraine: A Concise Encyclopaedia (1963, 1971) і двох томів словникової Encyclopedia of Ukraine (1984, 1988). Задля створення ЕУ В. Кубійович об’єднав майже всіх українських учених з діаспори фахівців різних ділянок українознавства. Він був також визначним організатором українського наукового життя (Сучасні проблеми української науки // Сьогочасне й Минуле. — 1948. — С. 1).

Перу В. Кубійовича також належать історична монографія Українці в Генеральній Губернії 1939 — 1941. Історія Українського Центрального Комітету (1975) та автобіографічні довідники Мені 70 (1970) та Мені 85 (1985), де вміщено його вибрану бібліографію.

Володимир Кубійович помер 2 листопада 1985 року і похований у склепі НТШ в Сарселі.






Володимир Кубійович — на службі народу


Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900 року в Матієві, Західна Лемківщина. Його батько Михайло був одружений з Марією Добровольською, польського роду. „Влодзьо“ змалку почував себе „русином“, за що польські товариші зневажали його, висміювали, але це тільки скріплювало його національні почуття. Мати завжди захищала його, бо він був її улюбленим сином.

Володимир Кубійович зростав у польському оточенні й не мав можливості вивчати українську мову в школі. Він був дуже сумлінним учнем, а до того читав книжки, які тільки міг здобути. Ще 13-річним, щоб пізнати історію свого народу, Кубійович читав „Історію України-Руси“ М. Грушевського.

Українство В. Кубійовича в Польщі кристалізувалося поволі, але постійно. Закінчивши гімназію, мав бажання „...всеціло віддатися студіям, швидко і добре їх закінчити, а згодом буде видно, як зможу працювати для України“, що стало його кредо, якого він послідовно й вірно дотримувався упродовж всього життя.

Коли 1918 року розпалася Австро-Угорська монархія, він зголосився до Української Галицької Армії, незважаючи на стан здоров’я та заперечення батьків. Захворівши на тиф, повернувся додому.

Скінчивши університетські студії, В. Кубійович став доцентом Краківського університету. Він спеціалізувався в географії й історії.

Вже маючи високий авторитет серед польських географів, В. Кубійович почав встановлювати зв’язки з українською наукою, зокрема з Науковим Товариством ім. Шевченка (НТШ) у Львові. 1930 року його обрали дійсним членом НТШ. Очоливши Географічну комісію, він як делеґат НТШ їздив на конґреси слов’янських географів у Празі (1932), Болгарії (1934), Берліні й Варшаві.

В результаті вивчення географії України В. Кубійович створив синтетичні праці „Атляс України й сумежних країв“ (1937) і „Географію України й сумежних земель“ (1938), написані частково з участю співробітників.

Зрозуміло, що такі праці спричинили до конфлікту автора з польською шовіністичною верхівкою, яка послідовно провадила політику цілковитого знищення українства.

У низці статтей, що з’явилися переважно в львівському „Віснику“, В. Кубійович піддав сумніву вірність польської урядової статистики, навів докази, що вона фальшива й звинуватив професора Львівського університету Е. Ромера в фальсифікаціях, отже, в негідній академіка поведінці. Внаслідок цього під тиском воєнного міністра В. Кубійовича було усунено з університету й відібрано право навчати в польських школах.

1 вересня 1939 року до помешкання В. Кубійовича прийшла поліція, щоб арештувати й відправити його в концентраційний табір в Березі Картузькій. На щастя, його не було вдома.

Українознавчі дослідження вченого, які він провадив з 1932 року, вимагали не лише сміливості, а й самопожертви, бо жив він тоді в напіввійськовій, диктаторській державі.

У родинному житті В. Кубійович не зазнав щастя. Одружився 1929 року зі своєю товаришкою по праці, мав двох дочок. Першу було охрещено в греко-католицькій церкві, а другу жінка потайки охрестила в римсько-католицькому костьолі. Шлюб видався невдалим, і 1944 року суд виніс рішення про розлучення. Згодом В. Кубійович одружився з Дарією Сіяк, яка тривалий час була його секретаркою, коли він працював над Енциклопедіями українознавства.

Окупація Польщі у вересні 1939 року, приєднання Галичини і Західної Волині до Радянської України, а Холмщини і Підляшшя до німецького Генерального Губернаторства, позначилися на житті В. Кубійовича. У Краків прибуло кількадесят тисяч українців з Галичини: українських політичних в’язнів, звільнених з тюрем. Їм треба було допомогти влаштуватися. Внаслідок переговорів з німецькою владою, зокрема після аудієнції у генерал-губернатора Франка, було створено організацію — Український Центральний Комітет (УЦК), що став центром Українських допомогових комітетів (УДК). УЦК очолив проф. В. Кубійович, що фактично став єдиним захисником інтересів українців у Генеральному Губернаторстві. На цьому посту він виявив себе невтомним оборонцем співвітчизників.

В. Кубійович доклав багато зусиль для полагодження церковних справ, зокрема захищав права Православної церкви на Холмщині й Підляшші, бо релігійна проблема мала для мешканців цих окраїн особливе значення. Адже Польська влада почала обмежувати свободу віросповідання православного населення, а з 1937 року почала забороняти діяльність православних церков. Після приходу німців українці відновили богослужіння в закритих польською владою церквах, а в Холмі була створена Православна церковна рада. 19.5.1940 відбулася передача українцям православного собору в Холмі (19.5.1940) і зрештою відновлення діяльності Автокефальної Православної церкви, митрополит Діонісій (Валединський) очолив Православну Церкву в Генеральному Губернаторстві (вересень 1940), а також на висвячення нових православних владик — архиєпископа Іларіона (проф. Івана Огієнка) для Холмщини й Підляшшя та архиєпископа Палладія (Видибіду-Руденка) для Лемківщини. На території Лемківської Апостольської Адміністратури українській греко-католицькій церкві вдалося подолати москвофільський дух з номінацією о. Олександра Малиновського генеральним вікарієм апостольського адміністратора о. Якова Медвецького.

УЦК займався також питаннями освіти населення, приділяючи особливу увагу молоді: так, навесні 1941 року всі українські села в Генеральному Губернаторстві мали українські школи.

Завдяки клопотанням проф. В. Кубійовича перед німецькою владою з концентраційних таборів було звільнено десятки тисяч українців — полонених Червоної Армії. Частину звільнених влаштовано на роботу в Німеччині, решта, особливо молодь, стали солдатами дивізії „Галичина“.

1943 року, коли німецька армія зазнала поразки під Сталінградом, німці вирішили використати українську молодь для поповнення своїх військ. Був розроблений план створення дивізії „Галичина“. Проте серед українського населення були й ті, хто вважав нерозумним, аби українська молодь воювала на боці майже переможеної Німеччини. Але було очевидним, що німці організують дивізію й без згоди українців. Порадившись з митрополитом Андреєм Шептицьким, проф. В. Кубійович підтримав план створення дивізії „Галичини“, щоб мати можливість впливати на неї і захищати інтереси українських вояків. Наприкінці війни дивізію „Галичина“ включено як першу дивізію до Української Національної Армії під командуванням ген. П. Шандрука.

Після закінчення другої світової війни В. Кубійович опинився в Німеччині, де в нього були вже зв’язки з німецькими географами. Проте він не прийняв пропозиції стати професором в якомусь німецькому університеті на кафедрі географії Східної Європи.

Найголовнішою справою свого життя В. Кубійович вважав створення Енциклопедії Українознавства; щоб її завершити, він відмовився від наукової кар’єри в Німеччині й опинився в Сарселі.

Рішення В. Кубійовича підтвердило Його намагання все своє життя присвятити служінню Україні.

На загальних зборах НТШ у Мюнхені 30 березня 1947 року вчений виголосив промову про напрямки праці НТШ і найдоцільніші форми діяльності в умовах діаспори. В ній він висловив такі думки:

„І завдання української науки, і форми організації наукового світу мусять випливати із безпосереднього зв’язку з життям. В сьогоднішніх трагічних для нашої нації часах український вчений повинен в першу чергу займатися не тими проблемами, які йому особисто любі й милі, але тими, які сьогодні зв’язані з проблемами нації. Серед сотень проблем повинен український вчений присвятити свій труд в першу чергу тим, на розв’язку яких жде нація і сучасне життя“.

Коли 1977 року проф. В. Кубійович підписав договір з Канадським інститутом українських студій (КІУС) при Альбертському університеті в Едмонтоні про видання ЕУ англійською мовою (АЕУ-2), його матеріальне становище покращало. Але він був скромною людиною, свої гонорари від КІУС відкладав, аби у заповіті (1980) зазначити, що весь його спадок має бути використаний на продовження його наукових праць та субсидій для українознавців.

Виконавці заповіту цілком виконали цю постанову тестаменту і весь спадок передали КІУС для заснування „Вічної фундації Володимира і Дарії Кубійовичів“.

ЕУ здійснює своє головне завдання — стати джерелом інформації про минуле й сучасне України для громадян незалежної Української держави. Це було мрією В. Кубійовича.

(На підставі книжки проф. В. Кубійовича „Мені 85“)

Євген Борис






Євген Фердинанд Борис

почесний член „Пласту“ і Товариства українських підприємців і професіоналістів у Канаді


Коли батько раптово помер (1923 p.), мені було 19 років і я разом з братами успадкував батькові підприємства.

Згідно з угодою гітлерівського міністра Рібентропа з совєтським міністром Молотовим, Совєти мали одержати Східну Галичину (кордон проходив по річці Сян), де були розташовані наші підприємства.

Було очевидним, що як купці ми б швиденько опинилися в однім з невільничих таборів комуністичної системи, а тому були змушені негайно втікати перед приходом до Перемишля Совєтів, а відтак шукати нового поселення у вільному світі.

З допомогою німецької армії мою родину і родини братів Теодора і Володимира було вивезено на Захід, а частину наших текстильних товарів завезено до Соснівця (східний Шлеск), де я відкрив текстильну фірму.

Коли 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз і зайняла Перемишль, я перевіз запас текстильних товарів (1942 р.) до Перемишля (вул. Францішканська, 16).

Згодом німецькі власті дізналися, що моя мама фон Тітріх австрійського походження, покликали мою родину стати перед комісією, визнали нас на 50 % німцями, відібрали українські посвідчення осіб (паспорти) і дали німецькі, що примусило нас втекти з Перемишля. Я попросив управителя паспортного бюро (українця), щоб він видав українські паспорти для мене і моєї дружини. За платню він зробив це, а ми, переїхавши кордон між Ґ. Ґ. і Німеччиною з німецькими паспортами і знищивши їх, знову стали українцями.

З допомогою будівельної фірми інж. Дмитра Кузика ми опинилися в Горішній Австрії у м. Вельсі.

1945 року американська армія зайняла Вельс. Нова влада заснувала ДІ-ПІ центр (осередок переміщених осіб) різних національностей. У нашому будинку були польський, угорський і український відділи. У Вельсі і його околицях мешкало понад 500 українських родин, які обрали мене головою комітету. Нашим завданням було реєструвати всіх українців, давати їм урядові посвідчення, роздавати харчові пайки і одяг з Америки.

Згідно з договором у Ялті між Сталіним, Рузвельтом і Черчілем всі совєтські громадяни мусили повернутися до Совєтського Союзу.

Так, одного дня у Вельсі з’явилися оголошення, що всі совєтські громадяни мають, збиратися їхати „на родіну“. Як голова українського комітету я пішов до американського генерала (він був за походженням угорець) і намагався пояснити йому, чому ми не хочемо їхати під комуністичний терор. Але він навіть не схотів мене слухати і наказав забиратися геть. Коли я повідомив про це наших біженців, більшість з них, що мали підводи, поїхали до Зальцбурґа шукати допомоги.

Завдяки знайомому священику о. Константину Жарському, що прислав нам „афідавіти“, ми в квітні 1948 року прибули до Сиднею у Канаді, а згодом перебралися до Торонто, де жили вже наші приятелі і була велика українська громада. Спершу я працював у шпиталі як кельнер, а потім при нагоді я, Іван Держко зі Стрия та ще троє наших купили пекарню Вікторія Бейкери і почали виткати український житній хліб і булочки, т. зв. „кайзерки“. Через те, що в Торонто жило багато європейських еміґрантів, наш успіх був надзвичайний.

Крім української, я знав ще польську, німецьку і англійську мови, тому мене обрали президентом нашої компанії. Разом з успіхом зростали наші прибутки. 1952 року трапилася нагода придбати канадську пекарню; купивши її та прийнявши ще 11 співробітників, ми заснували компанію „Демпстер Бред Лтд.“, президентом якої я був 26 років.

1948 року в Торонто було започатковано „Пласт“, що невпинно збільшувався, а відтак будинок на вул. Брок став для нього замалий, отож зібрання гуртків частенько відбувалися на сходах. У 1958 р. я очолив Будівельний Комітет і купив двоповерховий будинок на вул. Блюр Захід, 2199 задля потреб „Пласту“. Це, мабуть, найкращий Пластовий дім у світі.

З професором д-ром Володимиром Кубійовичем я познайомився у Перемишлі 1938 року, коли він доповідав у Народнім Домі в домівці „Бесіда“ про свої твори: „Атлас України і сумежних країв“ (1937) і „Географія України і сумежних земель“ (1938). Відтоді й назавжди я став шанувальником, вірним приятелем і помічником проф. Кубійовича.

Коли в 1967 р. д-р Атанас Фіґоль приїхав до Торонто з тривожною звісткою, що через фінансову кризу в Сарселі науковці працюють в неопалюваних кімнатах, а для закінчення Енциклопедії Українознавства бракує фондів, я вирішив врятувати справу і став головою Патронату НТШ-Сарсель у Торонто.

До складу керівництва Патронату увійшли: Кекилія Паліїв — перший заступник голови, Мирослав Б. Бігус — другий заступник голови, Ярослав Хоростіль — секретар, Наталія Закидальська — скарбник, Богдан Кальба — книговод, Петро Ялик і Михайло Шафранюк — референти фундацій, Марія Спольська, Марія Зелена, Степан Ґела і Мирон Хабурський — референт збірок.

За ініціативою Марії Спольської ми влаштували першу зустріч громадян з проф. Кубійовичем і д-ром А. Фіґолем у Торонто, а пізніше відбулися зустрічі в Едмонтоні, Клівленді і Детройті й важлива зустріч у Монреалі (30.3.1969), де було продано 100 комплектів ЕУ-2, що принесло рекордний прибуток.

Зустрічі проводилися в 1975, 1980 і 1985 pp. в багатьох містах Канади, США і Австралії.

Починаючи з 1966 p., патронат посилав Сарселю щомісячно дотації на утримання будинку і бібліотеки, на платню деяким редакторам, до видавництва „Молоде Життя“ (Мюнхен), задля друкування „Вістей із Сарселю“ та видання Енциклопедії Українознавства.

У книжці „Мені 85“ Кубійович писав: „В Торонто жило кілька колишніх діячів Українського Центрального Комітету (З. Зелений, О. Тарнавський, Кекилія Паліїв та інші). Всі вони діяльні у Пласті, який став ініціатором і організатором постійної допомоги для Сарселю. Згодом вона набрала форми Центрального патронату над осередком НТШ, так званої Акції „С“, яка мала на меті дати тривке забезпечення НТШ у Сарселі. З 1966 року очолює патронат Євген Борис, відданості й діяльності якого Сарсель і ЕУ-2 завдячує своє існування. Мене з Євгеном Івановичем і його дружиною Оленою (вона родом з Лемківщини) в’яжуть і особисті дружні зв’язки. Були вони обоє в Сарселі, два рази ми провели разом гарні вакації в Давосі, кілька років я був гостем у їхній хаті...“

Проф. Кубійович мало орієнтувався у фінансових справах і просив мене їх упорядкувати і займатися ними. Коли в 1977 року було заключено договір з Канадським Інститутом українських студій (КІУС) при Альбертському Університеті в Едмонтоні, про видання ЕУ-2 англійською мовою, становище В. Кубійовича значно поліпшилося. Він щомісяця надсилав чеки, котрі діставав від КІУС як головний редактор; з цих гонорарів 70% я складав у нашій Кредитівці на його особистий рахунок, а 30% повертав Патронатові. Коли професор занедужав, наш адвокат Любомир Козак підготовив тестамент, який проф. Кубійович підписав 15 квітня 1980 р. Виконавцями тестаменту названо мене, (а як мене не стане, то мій син Юрко має мене заступити), інж. О. Тарнавського і М. Б. Бігуса.

2 листопада 1985 р. я був з д-ром Фіґолем в Оттаві, в справі проведення зустрічі громадян щодо збору коштів на „Вічний фонд Енциклопедій України“. Ми ночували в гостиннім домі д-рів Юлії і Івана Войчишинів. Вранці почули по телефону від проф. А. Жуковського сумну звістку, що проф. Кубійович упокоївся. Я мусив їхати до Сарселю на похорон.

Після похорону проф. Кубійовича 8 листопада 1985 р. відбулося жалобне засідання Патронату і НТШ у Сарселі, я повідомив, що маю в кредитівці на спільному рахунку понад $ 100.000 дол., які належать професору Кубійовичу. Згідно з тестаментом виконавці мали створити окрему наукову організацію, яка продовжувала б працю, розпочату проф. Кубійовичем, а також нагороджувала б науковців за успіхи в цій справі. Створювати нову окрему організацію було безперспективно, і тому, діставши згоду д-ра А. Фіґоля від НТШ ми заснували „Фундацію Володимира і Дарії Кубійовичів“ при КІУС (Едмонтон), за умовою, що основний капітал буде нерухомим, а відсотки від нього перш за все мають витрачатися на закінчення Енциклопедії Українознавства.

Проф. Кубійович передбачливо турбувався, щоб архіви (а саме: матеріали досліджень етнічних груп в Галичині; матеріали „Українського Центрального Комітету“ (УЦК); кореспонденція ЕУ і його власна) збереглися в його посіданні. Тому В. Кубійович у листі від 5 лютого 1985 року просив Мирона Момрика, директора українського відділу Державних Архівів в Оттаві, прийняти їх для збереження. Щоб їх упорядкувати, я двічі побував у Сарселі (вдруге — з м-ром Василем Веригою, який оформив їх фахово). З допомогою Канадської амбасади в Парижі, пані Літелієн, ми переслали матеріали до Архіву в Оттаві. Матеріали заморожені на 25 років, користуватися ними можна з дозволу мого і НТШ-Сарсель.

В травні 1986 р. назву „Патронат НТШ-Сарсель“ у Торонто змінено на „Фундація Енциклопедій України“, яку заінкорпоровано. Її головою став інженер Олег Іванусів.

Продовжуючи працювати для української науки, я став директором придбання фондів КІУС, в якому вже засновано вічну фундацію Володимира і Дарії Кубійовичів.

Зараз з моєю допомогою КІУС має понад 7000000 дол. вічних фондів для розвитку української науки.

Я мрію і найщиріше бажаю, щоб наші спадкоємці працювали для України з такою ж відданістю, любов’ю, жертовністю і одержимістю як працював світлої пам’яті професор доктор Володимир Михайлович Кубійович.







Родичі Євгена Бориса


Мати Марія (Йоганна Констанца Тітріх Едле фон Рідельсгорт) нар. у Відні 1869 року, померла 1930. Її батько був капітаном австрійської армії. Вчителювала у Відні. Зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Борисом познайомилася в Перемишлі. Своїх чотирьох синів (Івана Юстина, Теодора Олексія, Євгена Фердинанда і Володимира Карла) виховала справжніми українцями. Працювала в керівництві товариств Союз Українок, Самаритянська поміч, Опіка над воєнними могилами, в Ін-ті для дівчат викладала українську мову. Для неписьменних видала власним коштом „Буквар для самоуків“. Разом з Климентиною Авдикович заснувала фабрику цукерок „Фортуна“, яку остання згодом перенесла до Львова і з допомогою митрополита Шептицького розвинула в велике підприємство.

Батько: Борис Іван, видатний купець і промисловець, нар. 4.5.1869 року в Дрогобичі, помер 12.11.1923 у Львові. Один із перших організаторів укр. міщанства й купецтва в Галичині. Один з ініціаторів і секретар Першого з’їзду руських, галицьких і буковинських купців у Львові (12.2.1906). Член контрольних рад таких центральних установ у Львові, як Народна Торговля, Сільський Господар, Народна Гостинниця, Міщанське Братство і ін. та їхніх відділів у Перемишлі. Ще замолоду зрозумів, що упосліджене суспільне становище українців у Галичині склалося через те, що серед населення наших міст переважають чужинці, тому вирішив трьох своїх синів зробити купцями. (Найстарший син Іван загинув в Українській Галицькій Армії). Був власником споживчої крамниці, присяжним знавцем церковних вин, за виробництво безалькогольних овочевих соків „Борисина“ його нагороджено золотою медаллю на першій сільськогосподарській виставці в Стрию. За зразкову суспільну працю австрійська влада призначила його суддею Торговельного суду з титулом цісарського радника. Разом з адв. Володимиром Загайкевичем заснував Міщанську касу для самостійних купців, директором якої був до самої смерті, а для своїх синів — крамниці з господарським знаряддям, фарбами, насінням і з текстильними товарами.

Брати: Сини Теодор і Володимир змінили назву фірми батька на „Спадкоємці Івана Бориса“ і відкрили на підприємстві відділи взуття і спортивного приладдя. Євген успадкував текстильну крамницю „Мануфактура Е. Ф. Борис і С-ка“, а згодом відкрив дві філії, в яких працювали фахівці-українці, що через своє українське походження не знайшли роботи в Польщі. Євген Борис також заснував „Висилковий Дім“ для продажу текстильних товарів поштою священикам і вчителям. Всі підприємства братів Борисів працювали на спільний рахунок. 1938 року брати збудували на вул. Ґродській будинок на 9 родин, вмурувавши в фундамент заяву, що будинок збудовано в рік проголошення самостійної Карпатської України. З приходом комуністичної влади маєток Борисів було націоналізовано.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.