[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 9-11.]

Попередня     Головна     Наступна





Вступ

ДОТЕПЕРІШНІ УКРАЇНСЬКІ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ



Наша »Енциклопедія Українознавства« — це вислід довгого історичного розвитку. Вона мала своїх попередників, що відповідно до часу, потреб і обставин намагалися подати в певній системі те, що треба знати про Україну, її людність і культуру.

Перші спроби викласти відомості про Україну належать XVII — XVIII ст. Це приписуваний І. Гізелеві »Синопсіс« (1674, 1678, 1680 pp. і до 30 пізніших видань), що становив собою перший підручник історії України, далі праці П. Симоновського — »Краткое описаніе о козацком народЂ« 1765, С. Лукомського — »Собраніе историческое« 1770, В. Рубана — »Краткая лЂтопись Малой Россіи« 1776, О. Ріґельмана — »ЛЂтописное повЂствованіе о Малой Россіи« 1778, О. Шафонського — »Топографическое описаніе Черниговскаго намЂстничества« 1786 та ін.

Українське культурне відродження в XIX ст. відбувалося в таких важких політичних обставинах, що не було можливости безперешкодно вести наукову й освітню працю, отже тим тяжче було б розпочинати видання енциклопедії, для якої треба було зібрати попереду величезний матеріял. Дослідники українські — етнографи, історики, філологи насамперед, — провадять протягом багатьох десятиліть велику роботу коло збирання матеріялу з різних ділянок знання про Україну, в міру можливости публікуючи їх.

Так з’являються праці з історії України Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, статті й книги П. Куліша, зокрема його славетні »Записки о Южной Руси« (I — II тт. 1856 — 57), що дали надзвичайно цінні матеріяли з етнографії й історії і викликали велике зацікавлення у сучасників, численні твори М. Костомарова, публікації пам’яток історичних і фолкльорних в »Запорожск-ій Старин-і« І. Срезневського, в збірниках М. Максимовича, П. Лукашевича, А. Метлинського, в московських »Чтеніях« за ред. О. Бодянського і багато ін.

На поч. 1860-их років за недовгий час існування журналу »Основа« там видрукувана була сила українського матеріялу. Із забороною українських видань у царській імперії 1863 і 1876 pp. і перенесенням друкування укр. книжок переважно у Галичину там під кінець XIX ст. посилюється збирання й публікування праць із різних ділянок українознавства Науковим Товариством імени Шевченка в його »Записках« і »Збірниках«.

На Центральних і Східніх Українських Землях в другій пол. XIX ст. українознавчі матеріяли публікує переважно видаваний від 1882 р. журнал »Киевская Старина«. В капітальній праці за ред. П. Чубинського »Труды Этнографическо-Статистической Экспедиции в Зап.-Рус. край« (7 томів у 9 частинах, 1872 — 78) при участі таких знавців, як М. Костомаров, В. Антонович, К. Михальчук, в матеріялах і оглядах зображено не тільки побут українського народу, але і його мову, юридичні звичаї, історичне минуле тощо і вміщено розвідки про неукраїнські народи, що живуть на Україні, з використанням картографічного й ілюстраційного матеріялу.

На жаль, тяжкий стан тодішньої української науки і труднощі для широко закроєної праці через політичні умови не дали можливости створити українську енциклопедію, хоч XIX століття було багате на таких учених-енциклопедистів, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Бодянський, М. Драгоманів, І. Франко й ін.

На кінець XIX ст. припадають перші ширші спроби енциклопедичного охоплення знання про Україну в вичерпних статтях наших науковців у чужинних енциклопедіях і загальних підручниках. Із більших енциклопедичних розвідок слід згадати насамперед статті М. Драгоманова у французькому географічному лексиконі Е. Реклю і О. Огоновського в »Allg. Enzyklopädie der Wissenschaften und Künste« v. Ersch u. Gruber, 1885, Kleinrussen 16 — 34, що довгий час були головним джерелом відомостей про Україну.

Характер енциклопедії мали окремі томи краєзнавчого збірника видання »Österreich-Unqarische Monarchie in Wort, und Bild« (т. 12 — Галичина й т. 13 — Буковина), що містили статті західньоукраїнських науковців, проф. І. Шараневича, О. Огоновського, І. Верхратського й О. Барвінського з української географії, історії, літератури й етнографії. Це видання вигідно відрізнялося від аналогічного російського видання »Россия«, під ред. Семьонова-Тяншанського. в якому були томи, присвячені »Малороссії« і »Новороссії«. /10/

Українознавчі статті знайшли місце в обох поважних польських енциклопедіях, Орґельбранда (»Encyklopedja polska«, Warszawa) і Польської Академії Наук у Кракові (»Encyklopedia polska«), що подали багато матеріялу про Україну, звичайно, з польського погляду приналсжности України до Польщі.

Об’єктивніше подано український матеріял у російському »Энциклопедическому Словар-і« Брокгавза і Єфрона, для якого головні статті на українські теми написали здебільшого українці, передусім І. Франко (великий огляд укр. письменства), М. Сумцов (стаття про Шевченка), М. Василенко, І. Лучицький, Е. Кивлицький. В. Науменко, П. Житецький та ін., і в »Словар-і Граната«, де були вміщені статті М. Василенка. Б. Грінченка та ін. Досить об’єктивно подано українознавчий матеріял у виданій перед першою світовою війною популярній »Народн-ій Энциклопеді-ї«. Укр. матеріял містили також рос. »Большая Энциклопедия« за ред. С. Южакова, куди подавав матеріял Б. Грінченко, і »Энциклопедия „Вестника Знания“« за ред. В. Бітнера. Інші тогочасні чужинні енциклопедії, за винятком чеської (Ottuv Slovnik Naučny) і поль. »Enzyklopedia Macierzy Polskiej«, де містилися статті О. Колесси, присвячували Україні мало місця й були переповнені невірними інформаціями, здебільшого в »об’єдинительнім« сенсі.

Перша модерна українознавча енциклопедія, що стояла цілком на висоті тодішнього рівня науки і досі не втратила свого значення, з’явилася в 1914 — 1916 pp. у Петрограді за редакцією Ф. Вовка, М. Грушевського, Ф. Корша. А. Кримського. М. Туган-Барановського, О. Шахматова. С. Томашівського. М. Єфименка, С. Рудницького, О. Русова, В. Охрименка п. н. »Украинский народ в его прошлом и настоящем«. З пропаґандивних причин вона видавалася російською мовою, але через війну на другому томі припинилася. У цих двох об’ємистих томах знаходимо праці найвидатніших фахівців того часу: М. Грушевського (огляд українознавчих студій та історія України). Ф. Вовка (про антропологію й етнографію України), О. Шахматова (нарис історії української мови).

Перила світова війна й національна революція на Україні викликали зацікавлення українською справою і потребу в енциклопедичних працях про Україну, давши привід до низки інформативних, здебільшого колективних праць про Україну німецькою, французькою, англійською, російською й іншими мовами. Слід тут згадати, м. ін., збірні праці О. Барвінського (»Die Ukraine«) і Г. Лянца (»Ukraine«), бернське видання »L’Ukraine« (1919), збірник »Украинский вопрос« (складений співробітниками журналу »Украинская Жизнь«, М. 1915). особливо ж шведську енциклопедію українознавства, за ред. відомого шведського україніста проф. А. Єнзена при співучасті видатних українських наукових сил п. н. »Ukrainarna« (Стокгольм 1921).

Багатий матеріял подавала праця проф. С. Рудницького »Die Ukraina, Land und Volk. Eine gemeinfaßliche Landeskunde« (Відень 1916), своїм змістом виходячи поза рамки підручника географії.

Після першої світової війни видання енциклопедії українознавства стало конечною потребою й зайняло пильну увагу українських науковців, наукових установ і видавців. Перші спроби в цьому напрямі не вдалися здебільшого з матеріяльних причин. Так на другому аркуші припинилася »Українська Енциклопедія«, яку за допомогою З. Кузелі почав складати й друкувати в друкарні Л. Шарфе у Вецлярі Б. Лепкий під час свого перебування в Німеччині.

Але такі спроби й підготовні заходи, що навіть не були відомі широкому загалові, дали новий, цим разом реальний імпульс до актуалізації праці над енциклопедією у Львові. За почином проф. І. Раковського і за допомогою членів НТШ у квітні 1930 р. накладом кооперативи »Рідна Школа«, при особливо діяльній участі В. Микитчука, з’являється перший зошит: »Українська Загальна Енциклопедія — Книга Знання«, що закінчується друком 30 зшитку 1935 р. Ця тритомова енциклопедія під гол. редакцією проф. І. Раковського і при найближчій редакційній участі проф. В. Сімовича, В. Дорошенка й М. Рудницького є першою українською енциклопедією в справжньому розумінні цього слова, що об’єднала сотні українських учених із Західньої України та еміґрації і вперше дала українському громадянству і загальні відомості, і, передусім, упорядкований матеріял про Україну за гаслами (тт. I — II), а також суцільно зібраний в третьому томі, зредаґованому В. Сімовичем. Як перша праця такого типу й розміру вона не без недоліків, але її українознавча частина, хоч з технічних причин і значно скорочена, була великим кроком вперед у порівнянні з попередніми спробами, чимало цим прислужившись нашому громадянству.

Історія праці над українськими енциклопедіями була б далеко не повна, коли б ми не згадали недавніх численних заходів, що з політичних причин не дали позитивних наслідків. На першому місці згадаємо тут невдачу з виданням великої, розрахованої на 20 томів »Української Радянської Енциклопедії« (УРЕ). Робота над нею почалася в 1932 р. у Харкові. Головним редактором був М. Скрипник, його заступником М. Бадан, серед редакторів відділів були. м. ін., проф. С. Рудницький. В. Юринець. Ю. Бачинський; до праці спершу були притягнені видатні наукові сили. /11/

Перший том був підготований до друку на поч. 1933 p., в 1934 р. був готовий другий і закінчувався третій том. Для зв’язку з численними своїми співробітниками видавництво випустило два числа »Бюлетеню« УРЕ. Крім того в-во УРЕ видало найбільший український »Словник чужомовних слів« Ізюмова, Бойкова, Калішевського та ін., а в 1933 р. йому було передане видання термінологічних словників, готованих Інститутом Мовознавства Української Академії Наук (загалом їх вийшло бл. 30 великого формату). З розгортанням репресій проти діячів української культури в 1933 — 34 pp. почався перегляд приготованих до друку матеріялів, як небезпечних наявністю »націоналістичного ухилу»; велика частина авторів і редакторів УРЕ була репресована; в листопаді 1934 р. видавництво ліквідували, а матеріяли здали в архів Народного Комісаріяту Освіти. Таким чином українознавчий матеріял, поданий в енциклопедіях, випущених в СССР, обмежується на статтях у виданнях: »Большая Советская Энциклопедия«, »Малая Советская Энциклопедия« і »Литературная Энциклопедия«, де він, зрозуміла річ, відповідно препарується в дусі чергових настанов совєтської пропаґанди.

Невдачею скінчилася і справа »Енциклопедії Українознавства«, яку почало друкувати 1941 р. в Кракові в-во »Бистриця« за ред. проф. І. Раковського і Є. Ю. Пеленського. Енциклопедія була розрахована на 5 випусків, але вийшов тільки 1-ий випуск, присвячений природі і демографії України із статтями І. Раковського, В. Кубійовича, М. Андрусяка й В. Січинського.

Чималу працю в ділянці енциклопедій виконав Український Науковий Інститут у Берліні. Його Лексиконова Комісія, під проводом Д. Дорошенка (до 1930 р.) і З. Кузелі, в складі І. Мірчука, Б. Крупницького, М. Антоновича, взяла на себе співробітництво в німецьких енциклопедіях Брокгавза, Маєра і Гердера, вмістивши там багато статтєй і гасел на українські теми. Силами членів Інституту в 1930 р. під ред. В. Залозецького вийшла енциклопедична збірка »Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart« У серії »Deutschtum und Ausland« 28, в якій, крім географії, природи й господарства, опрацьовано інші українознавчі ділянки. З редакційною допомогою членів Інституту з’явилися також праці A. Tsoulukidse „Die Ukraine“ (Ляйпціґ 1939) і A. Schmidt »Ukraine, Land der Zukunft« (Берлін 1939) — остання містить багато енциклопедичного матеріялу.

Найбільшим вкладом УНІ була однотомова українознавча енциклопедія німецькою мовою, що вийшла 1942 р. у в-ві Гаррасовіца в Ляйпціґу п. н. »Handbuch der Ukraine« за ред. І. Мірчука. Ця енциклопедія, 2-ге видання якої не дістало дозволу німецької цензури, охопила різні ділянки українознавства в 21 розвідках дев’ятьох фахівців, окрему увагу присвятивши господарству України. Коротша редакція цієї збірки з’явиться незабаром в англійському перекладі. 1944 р. в Празі вийшов 1 том »Українського краєзнавства« — »Територія України« за загальною ред. В. Січинського.

У цей же час вийшло друком кілька чужинних праць про Україну, зокрема Р. Тіссерана »La vie d’un peuple — l’Ukraine« (1933) з передмовою Р. Пінона, дві праці Р. Бондіолі (1939 і 1941) і праця H. P. Vowles-а »Ukraine and its people« (Лондон 1939, антиукр., совєтофільська), надрукована одночасно по-голляндському.

Відомості про Україну останнім часом подаються в чужинецьких енциклопедіях дедалі ширше, але вони все ще здебільшого плутані, бо ґрунтуються на російських (переважно совєтських) і польських джерелах. Під цим поглядом вигідно відрізняється швайцарська енциклопедія — Schwaizer Lexicon, Encyclios Verlag, Zürich, 1948. Англосакські видання, хоч і наводять подекуди українські джерела, однак ні обсягом, ні точністю відомостей задовольнити не можуть. Крім географічних і статистичних даних, ширші статті подають зокрема: Encyclopedia Britannica (1947), The Encyclopedia Americana (1946), Funk and Wagnail’s New Standard Encyclopedia of Universal Knowledge (1937), Compton’s Pictured Encyclopedia and Fact Index (1947), The Catholic Encyclopedia Dictionary (1946), Slavonic Encyclopedia, edited by Joseph S Roucek. Ph. D. University of Bridgeport New York, p. 445.

На початку 1948 p. газ. »Радянська Україна« повідомила про поновне заснування видавництва »Укр. Рад. Енциклопедії«, що мало в пляні видати під цією назвою 20-томову енциклопедію (по 60 арк. кожен). Про долю цієї большевицької енциклопедії нічого покищо не відомо.

Такі були попередні спроби створення енциклопедій українознавства. Нині, щоб задовольнити потребу в новій енциклопедії українознавства, що відповідала б сучасному станові науки, на спільному засіданні всіх секцій НТШ в червні 1947 р. вирішено підготувати таку працю, яка протягом 1948 — початку 1949 pp. і була виконана при співучасті наукових сил української еміґрації.

З. Кузеля










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.