[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 17-29.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Положення, границі й територія України



УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ЯК ЦІЛЕ


Що таке українські землі. У вступній частині »Енциклопедії Українознавства« треба з’ясувати, яку територію розуміємо як Україну і як окреслюємо границі України. Границі України, як і границі кожної іншої країни, можна окреслити як границі природно-географічної одиниці, як сучасні або колишні державні кордони, нарешті, як етнографічні границі. Ми окреслюємо Україну як територію, яку сьогодні заселюють українці, себто як українську національну територію без огляду на те, до складу яких держав вона входить. Границі українських земель лежать там, де проходять границі українського народу, його мови і культури.

Вони тягнуться від Тиси, устя Дунаю, Чорного моря і Кавказу на півдні до боліт Полісся і верхів’я Десни на півночі, від Попраду, Сяну, Вепру й Біловежі на заході по надкаспійські пустелі й Дін на сході, за якими простягаються ще українські колонії аж до берегів Тихого океану.

На так окресленій території жив український народ від світанку своєї історії, хоча лише в новіші часи заповнив увесь цей простір; з другого боку, були часи, коли українці жили і на тих землях, які тепер лежать уже за межами їхньої національної території. Українська національна територія належала в минулому повністю або частково до Української Держави часів Київської Руси, /18/ Козаччини і Третьої Української Держави 1917 — 21 років. Три чверті української національної території входить до складу сучасної української держави у вигляді Совєтської України (УССР). 1) Нарешті, українська національна територія творить до деякої міри природну географічну одиницю.

Зміни української території. Границі української національної території й української держави зазнавали й зазнають сильних змін. Це є наслідком межового положення України і відкритости її границь. Лише на півдні виразну границю творять морський берег і Кавказ, частково творять її також на півн. заході болота Полісся, а на невеликих відтинках — хребти Карпат. Колись на межах України природними граничними смугами були просторі лісові пущі, напр., на західньому пограниччі, але вони вже давно повирубувані. Інші границі України, зокрема від півн. сходу на межах з Московщиною й на всій східній лінії, зовсім відкриті. Це одна з головних причин занепаду української державности.



1) Урядова назва: Українська Радянська Соціялістична Республіка (УРСР).







ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ


Математичне положення. Україна простягається між 43° і 53° півн. шир. і 21° і 45° сх. довж. В Европі українські землі розташовані в її півд.-сх. куті.

Межове положення. Положення України типово межове, і це відбиває сама назва нашої Батьківщини. Україна є межова країна Европи, розташована на переході до Азії, до її степовопустельної частини, на окраїнах Середземного моря, на пограниччі лісів і степів.

Україна лежить над Чорним морем, яке є останнім відгалуженням Середземного моря, втиснутим на півн. сході в континентальну масу Східньої Европи. Середземноморські впливи тут ослаблені. Проте Україна — єдина країна Східньої Европи, що межує і має непосередній стик із цим теплим південним морем. Чорне й Озівське моря становлять єдину природну границю України на довгій лінії від гирла Дунаю по Кавказ. Із цими морями нашу землю сполучають ріки, головно Дніпро, вісь України, отже зрозуміло, що кожний політичний організм, який розвивався на українських землях, старався дійти до узбережжів цих морів.

Історичні наслідки межового положення. Між основним складом території України і морем широкою смугою стелються степи, продовження азійських степів і пустель. Звідти споконвіку виходили орди кочовиків і насувалися степами на Україну, відтинаючи її від моря. Таким чином степи ставали культурним і політичним півостровом Азії, і Україна мусіла боротися з Азією не лише на сході, але й на півдні. Народи, що заселяли від найдавніших часів Україну, прямували до моря, степовики ж ішли в західньому напрямі. Середземноморські народи часто намагалися зберегти свою владу на північних узбережжях Чорного моря. Всі ці напрями експансії перехрещувалися на українських землях, і тут виникали конфлікти, що тривали вже не сотнями, а тисячами років.

Українські землі є окраїною Середземного моря; через це північне побережжя Чорного моря часто ставало економічною і політичною базою південних держав. Тут мали свої колонії старовинні фінікійці та греки, тутешнє побережжя входило до складу таких держав, як Босфорська, Римська і почасти Візантійська. Від середземноморських країн та їх колоній на північному березі Чорного моря йшли на Україну впливи високої середземноморської культури, і через це Україна довго була найкультурнішою країною Східньої Европи. Перша українська держава — Київська — опанувала, починаючи від IX ст., на якийсь час береги Чорного моря і захопила в свої руки водний шлях між Чорним морем і Балтикою, і вісь »путі з варяг в греки« стала головною віссю держави, джерелом її сили, багатства і культури. Тут виявилася добра сторона окраїнного положення нашої батьківщини, але вже в той самий час позначилися й погані наслідки такого положення.

Степами насувалися на Україну кочовики. Київська держава мусіла і себе, і держави, що були в її запіллі, боронити на двох фронтах: на східньому й на південному. Після трьох сот років боротьби Київська держава впала. Положена в більш захищеному місці Галицько-Волинська держава проіснувала ще сторіччя довше.

Наїзди кочовиків не лише знищили першу Українську державу, але й підтяли її зв’язки з центрами високої середземноморської культури. Україна, що лежала досі близько одного з двох осередків европейської культури, опинилася на самій окраїні другого вогнища европейської культури, а саме Заходу; через це впливи Заходу стали до неї доходити слабо.

Згодом, довгі століття, північне узбережжя Чорного моря було зв’язане з політичним організмом, положеним за морем, — Туреччиною. Окраїнне положення у значній мірі вплинуло на те, що український народ не лише втратив державність, але його національна територія скоротилася до самої майже лісової смуги, а населення від невпинних нападів сильно зменшилося.

Ні литовська, ні, ще менше, польська держава, до складу яких входила Україна, не зуміли забезпечити людности перед наїздами кочовиків. Завдання це перебрало на себе згодом козацтво. Над Дніпром у глибині степів організувалася Запорізька Січ. Цей зародок другої Української держави був типовим вицвітом окраїнного положення, якому трудно знайти якийсь відповідник в історії інших народів.

Коли в XVIII ст. була знищена татарська сила, окраїнне положення України стало відразу джерелом великих можливостей. До того часу Азія насувалася на наші землі. Тепер Азія почала під мирним тиском українського /19/ колоніста відступати. Український хлібороб легко і швидко поширює територію на сході і півдні, а далі посувається і в Азію. Ролі міняються. Якщо давніше на українські землі натискав клин кочовиків, то тепер від України йде півострів углиб Азії. Перший був нещастям для европейської культури, другий — її передовою стежею. Одночасно український народ по віковій перерві знову дійшов до свого моря. Щоправда, Чорне море не має тепер того культурного значення, як віками раніше, бо европейська культура пливе тепер із Заходу, а не з Півдня, алеж воно, як кожне море, сполучає нас із світом і є нашою єдиною тривкою границею.

Положення на шляху до Індії. Положення України на порозі Азії має ще одну велику вигоду. Через наші землі проходить найкоротший суходільний шлях із Західньої Европи в найбагатшу країну Азії — Індію. Шлях цей можна використати, насамперед, як повітряний шлях, далі — як залізничий (Лондон — Львів — Дніпропетровське — Краснодар — Каспійське море-Туркестан-Індія), а почасти навіть як річковий, після розбудови Дніпра і Дністра для сполучення з ріками, що течуть у Балтійське море.






ГРАНИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТЕРИТОРІЇ


Еволюція границь. В наслідок окраїнного положення української національної території її границі і величина зазнавали впродовж століть великих змін, і то більших, ніж землі інших народів Европи, крім росіян. І тепер наша національна територія не скрізь ще усталена.

Як відомо, українське хліборобське населення то посувалося вперед у степи й до моря, то відступало в смугу лісів і лісостепу. Нарешті, в кінці XVIII ст. український хлібороб зайняв степи і після довговікової перерви знову дійшов до Чорного моря.

Та опануванням степів історія розселення українців не закінчилася. Вже в кінці XVIII ст. українські козаки поселилися на Кубані, а в другій пол. XIX ст., після заселення степів, хвиля української колонізації перекинулася на Підкавказзя й на Надволжя, а далі до Азії. Завдяки цій колонізації західня частина Підкавказзя стала українською національною територією; східню ж колонізували спільно українці, козаки й росіяни, і вона залишилася мішаною країною. На Надволжі утворилися великі українські острови серед чужих народів — головно росіян. Не мають безпосереднього зв’язку з метрополією і наші колонії в Азії.

Завдяки цим колонізаційним хвилям українська національна територія протягом розмірно короткого часу збільшилася в кілька разів. Через це межі української національної території на південному сході неясні.

Інших змін зазнавала українська територія на західньому пограниччі, на межі з поляками, словаками, румунами й угорцями. Наші західні сусіди, що їх захищали від кочовиків українська територія і український народ, могли спокійніше розвиватися, а згодом і посуватися на ослаблені в боротьбі з степовиками українські землі. Зокрема, з корінної Польщі на наші землі, спустошені наїздами татарів, напливали потоки колоністів, і через це українсько-польська етнографічна границя пересувалася на схід; крім того, на українській території виникли польські острови. Менших втрат зазнали українці на користь інших своїх сусідів: словаків, угорців і румунів.

Границі української території. 1) Українці межують на півдні з морем, і це єдина наша природна границя.



1) Див. мал. ч. 2. Точніше на етнографічній карті України.



На південному заході вони межують з румунами, що опанували землі між Карпатами й Дністром, розірвавши наш зв’язок із /20/ південними слов’янами. Далі на півд. захід іде наша давня границя з угорцями. На заході ми межуємо багато віків із словаками і поляками. Українська північна границя — це границя з білорусами й росіянами. Границя на сході зазнала великих змін, вона й досі ще не усталена. Довгі віки це було пограниччя з кочовиками, і лише на Підкавказзі і непосередньо або посередньо через Каспійське море — з культурними народами Передньої Азії. Тепер тут іде границя з донськими козаками й народами Підкавказзя.

Таким чином ми вирізняємо такі відтинки наших границь: південний — морський, південно-західній — з румунами й угорцями, західній — із словаками й поляками, північний — із білорусами і росіянами, східній — із донцями й південно-східній — на Підкавказзі.

Південна границя. Південна границя України — це єдина її природна границя, яка морським шляхом водночас сполучає її із світом. Хоч це тепер наша найтривкіша границя, український народ здобув її остаточно лише на переломі XVIII і XIX століть.

Сучасна морська границя української території йде від дельти Дунаю на заході аж до міста Ґаґри на узбіччях Кавказу, на довжині бл. 1800 км. Її можна поділити на три відтинки. Перший, головний, сягає аж по гирло Дону на сході, і це берег суцільної України. Вузька смуга, заселена українцями, відділяє територію донців від моря і зв’язує перший відтинок нашої надморської території з другим, кубанським. Третій відтинок морської границі лежить від Джубги до Ґаґр; тут з морем граничить уже не суцільна, а мішана українська етнографічна територія.

Зокрема треба згадати, говорячи про південну границю України, за Крим. До другої світової війни це була мішана українсько-російсько-татарська територія. Кримські степи були заселені переважно українцями, підніжжя гір і гори — татарами (одначе не повна чверть усього населення), росіяни скупчувалися по містах на південному березі. По другій світовій війні татар виселили, і невідомо, хто прийшов на їх місце. Ми не знаємо в подробицях сьогочасних національних відносин у Кримі й залічуємо його до максимальної території. Крим своїм господарством і географічним положенням тісно зв’язаний з Україною.

Українсько-румунська границя тягнеться бл. 900 км. Починається вона від дельти Дунаю, далі проходить через Басарабію, Буковину й Закарпаття. Таким чином українсько-румунська межа проходить на сході зовнішньою частиною Карпат, далі перетинає Карпати й знову переходить по їх внутрішній частині на Закарпатті.

В Басарабії українці заселюють південно-східню частину, а саме Аккерманщину й Ізмаїльщину та північну частину — Хотинщину. Середню Басарабію заселюють румуни або молдавани. Етнографічна границя багата на українські й румунські острови.

Границя української території проходить на території Басарабії на північ від Ізмаїлу, Кілії, Чічми, Ескіполосу до озера Сасик; звідси вона йде в північному напрямі в сторону Дністра, уздовж річок Когильник і далі Сарати до Росківця над Дністром. Звідти границя переходить на лівий берег Дністра, йдучи на віддалі 10 — 20 км від ріки, часом зовсім наближається до Дністра, а часом, як коло Бендер, завертає на басарабський бік. Від Рибниці по Могилів Подільський вона проходить здебільшого уздовж Дністра, звідти гостро повертає на захід, уже на терені Хотинщини, і йде на південь від осель Секуряни — Бричани до Прута й далі уздовж цієї річки або на північ від неї, попри місцевості Липкани, Новоселиця, де кінчається границя на терені Басарабії й починається межа на території Буковини.

Границя на території Буковини йде трохи на північ від Прута аж під місто Чернівці, що лежить уже на українській території, далі утворює в південно-східньому напрямі довгий і вузький півострів, який сягає аж до околиць Сучави, знову повертає в околицю Чернівців і йде на південний захід і південь, на схід від осель: Панка — Волоський Банилів — Фрасин — Арджел — Руська Молдавиця — Бряза — Кирлібаба. І на Буковині трапляються етнографічні острови по обох боках границі.

Українсько — румунська етнографічна границя на території Басарабії відповідає загалом сучасним політичним кордонам між Совєтською Україною і Совєтською Молдавією, з тим, що в південній Басарабії до України приділено більшість болгарських, кол. німецьких, турецьких і російських островів, які втискаються між українську і румунську етнографічну територію. На території Буковини сьогоднішній державний кордон України і Румунії здебільше покривається з описаною етнографічною границею.

Від Кирлібаби українсько-румунська етнографічна межа йде уздовж головного карпатського хребта до Будіївської гори, звідки границя подається більше на південь — уздовж річки Вишевої, а далі Тиси. Ця границя взагалі покривається з державним кордоном України і Румунії — за винятком заселеної українцями, але до Румунії приналежної долини Руської, /21/ а в часи між двома світовими війнами покривалася з кордонами Чехо-Словаччини (Карпатська Україна) і Румунії.

Українсько-румунська етнографічна границя зазнала за декілька століть досить великих змін. За княжих часів уся Басарабія, більшість Молдавії й навіть північний Семигород були заселені українським елементом, і лише від XIV ст. його почали витискати предки теперішніх румунів. І в найновіші часи український елемент тут і там відступав перед румунським, підпадаючи румунізації.

Границя з угорцями. На південний схід від міста Севлюша кінчається українська границя з румунами й починається недовга границя з угорцями, 100 км завдовжки. Вона проходить відкритою низиною на терені Карпатської України на південь від місцевостей Севлюш — Мукачів — Ужгород. І тут є багато етнографічних островів з обох сторін границі.

На пограниччі з угорцями українці зазнали деяких невеликих втрат, і українсько-угорська границя відсунулася трохи на північ. Сьогоднішній державний кордон України з Угорщиною не покривається повністю з етнографічною межею, бо до складу Совєтської України входить вузька смуга угорської етнографічної території з містом Береговом.

Українсько-словацьке пограниччя. Коло Ужгороду починається границя із словаками; вона проходить уже на території Чехо-Словаччини. На протязі останніх віків українці зазнали втрат на користь словаків; збереглися вони лише в горах, утворюючи тут невелику, на захід дедалі вужчу, смугу по обох сторонах головного хребта і водночас державного кордону між Словаччиною і Польщею. Цей західній український півострів, заселений здебільшого українським гірським плем’ям — лемками, відділяє поляків від словаків. Він є переважно залишком далеко більшої української території, яка скоротилася через натиск словаків.

Українсько — словацька етнографічна межа проходить на відстані неповних 200 км від Ужгороду, в напрямі на північний захід до Сніни і Яблінки, звідти на захід до Ганушівців над Топлею, далі на північ аж до Зборова, де словацьке населення втискається далеко на північ уздовж ріки Топлі; далі йде на південь до Сабінова, потім увіходить у долину Ториски на північ, йде на південь до Ольшавиці і біля Липника виходить на межу з поляками.

На південь від описаної суцільної української території виступає низка українських етнографічних островів. За винятком околиць Ужгороду, вся етнографічна границя українсько-словацька проходить по території, яка політично належить до Чехо-Словаччини, так що західня частина Закарпаття, яку часто називають Пряшівщиною, не входить до складу Совєтської України.

Українсько-польське пограниччя. Границю між українцями і поляками за княжих часів становили великі лісові пущі над Вислоком, нижнім Сяном і Вепром. У XIII в. політична і заразом етнографічна границя між Польщею і Україною (Галицько-волинське князівство) проходила на захід від лінії Коросно — Ряшів — Крешів — Білгорай — Пугачів — Парчів — Дорогичин. Коли в XIV ст. Галицько-волинське князівство зайняли поляки, поволі були вирубані лісові пущі, а польський елемент почав посуватися на схід. На території Галичини українсько-польська етнографічна границя пересунулася поступово з лінії Вислока майже на лінію Сяну. Але на схід від Сяну в Галичині виступає дуже багато польських островів, як наслідок довговічного польського натиску. Великих втрат зазнали українці на Холмщині й Підляшші впродовж другої половини XIX ст. І досі етнографічна межа залишилася без особливих змін, але на протязі XIX ст. частина холмщан і підляшан підпала впливові польської Римо-Католицької Церкви і на початку XX ст. прийняла римо-католицький обряд. Через це на Холмщині, а ще більше на Підляшші зустрічаємо поряд православних українців, римо-католиків поляків і римо-католиків українців, які підпали досить інтенсивній польонізації.

Українсько-польська етнографічна границя в часи до 1944 р. має бл. 650 км довжини; з них 140 км припадає на границю на лемківському півострові по околиці Сянока; 140 км — на границю на терені Галичини, а 370 км — на терені Холмщини і Підляшшя. Українсько-польська межа на Лемківщині дуже виразна; вона проходить від Липника, де сходиться словацько-українсько-польська границя, в напрямі з заходу на схід на південь від осель: Пивнична — Грибір — Дукля — Романів — околиці Сянока, звідти простує на північ приблизно уздовж ріки Сяну біля осель: Сянік — Динів — Радимно — Ярослав — Синява — Ожанна.

На території Холмщини і Підляшшя західня границя української території проходить біля осель: Тишівці — Войславичі — Павлів — Вільхівець — Опілля — Піщац — Янів над Бугом, далі вздовж Буга до Дорогичина. На північ від Буга українсько-польська границя виразніша: тут ми не знаходимо мішаної українсько-польської смуги. Далі границя йде від Дорогичина через Боцьки до Лісної над Нарвою, де закінчується західня межа з поляками й починається північна межа з білорусами.

Описана вище українсько-польська етнографічна границя належить уже до минулого, бо на підставі совєтсько-польського договору силою виселено українське населення з Лемківщини, Посяння, Холмщини й Підляшшя, і сьогодні етнографічна межа покривається з сучасним державним кордоном України, а на півночі — Совєтської Білоруси з Польщею. /22/ Ця границя проходить від верхів’я Сяну уздовж цієї річки, згодом завертає на північ біля містечка Нижанкович, іде в напрямі Рави Руської, завертає на схід, проходить біля Белза і на південь від Сокаля — до ріки Буг, згодом уздовж цеї ріки — аж по Берестя і далі прямо на північ по річку Нарву, найбільше на північ висунену точку західньої границі. Сучасна українсько-польська етнографічна границя має бл. 550 км довжини (в тому границя УССР і Польщі 400 км).

Границю з білорусами трудно визначити, бо на просторі Полісся виступають широкі смуги перехідних українсько-білоруських говорів, а національна свідомість мешканців невелика. На основі досліджень мовознавців українсько-білоруська мовна границя проходить Нарвою, далі попри Пружани, Картузьку Березу, Вигонівське озеро, Люсин, Турів і далі на схід уздовж Прип’яті до Дніпра, а далі угору Дніпром до Лоєва.

На схід, на терені колишньої Чернігівської губернії, межу визначити важко. Вся північна Чернігівщина — це терен пограниччя між українцями, білорусами і росіянами. Мова населення білоруська, однак воно зазнало досить сильної русифікації у зв’язку з приналежністю до Російської СФСР. З українством цю людність в’яже колишня належність до Козацької держави, а пізніше до української Чернігівської губернії. Приналежности цього простору ми остаточно не вирішуємо і для української території визначаємо дві границі: одну — без чотирьох повітів, яка проходить так, як іде сучасний північний кордон УССР на Добрянку, Семенівку, Чауси, і другу, що обіймає спірний терен аж по Мглин на півночі. Довжина першої границі — приблизно 900 км, другої — бл. 1100 км.

Державний кордон УССР і Білоруської ССР не покривається з етнографічними границями, бо до складу БССР входить досить широка смуга, заселена українцями.

Границя з росіянами. Українсько-російська границя йде від Чаусів чи від Мглина по Новохоперське над Хопром на довжині бл. 700 км. Границя — переважно молода, вона частково виникла в наслідок спільної колонізації, через це покручена, має багато національних островів по обидві сторони кордону тощо. Спершу ця границя йде по кордоні УССР від Серединої Буди по Рильськ, далі перетинає Курщину й Вороніжчину в рівнобіжниковому напрямі аж по Новохоперське за Доном, на північ від місцевостей: Суджа, Острогозьке, Бутурлинівка, Новохоперське. У східній частині, на терені Вороніжчини, границя УССР проходить дуже виразно; в західній, на терені Курщини, широко виступає мішана смуга, головно біля Білгороду. Як побачимо, державний кордон далеко не збігається з описаною етнографічною межею.

Границя з донцями. Коло Новохоперського закінчується українська територія. Далі на схід виступають лише українські острови, які сягають аж по Урал і далі в Азію. Границя суцільної української національної території повертає біля Новохоперського гостро на південь і тут межує з давньою Областю Війська Донського. Мова донських козаків російська (хоча з сильними лексичними впливами українськими), але почуття національної окремішности від Москви й державницькі змагання їх до самостійности такі сильні, що цієї території й її населення не можна вважати за російські. Границя між українцями й донцями складається з двох відтинків: перший — від Новохоперського на півночі до Ростова на південь — це східня межа української території. Другий відтинок — це межа між українською та мішаною частиною Підкавказзя на півдні і областю донців на півночі. Перший відтинок має бл. 750 км, другий — бл. 350 км.

Перший відтинок границі йде на Манину, Стару Мілову, Мєшков, Астахів, Манькову, Морозівську, звідки йде на захід, аж по Луганське, російський півострів; звідти границя йде через Шахти до Ростова, де починається новий відтинок границі, який замикає донський півострів від півдня. Таким чином уздовж Дону виступає великий неукраїнський півострів, що відділяє суцільну Україну від українського Підкавказзя.

Межа між українським Підкавказзям і Донщиною іде від Ростова до Орлівки над Саллю, через Батайськ і Балабанськ, далі уздовж Салі, через Крилів, по Отаманівську, де кінчається границя з донцями й починається границя з калмиками. Етнографічна межа України на сході й на Підкавказзі сильно відсунена від кордонів УССР.

Границя на Підкавказзі. Згадана українсько-донська границя є лише в західній частині на Кубані границею між чисто українською і донською територією; у східній частині — це границя між мішаною українсько-російсько-козацькою територією на півдні й донсько-російською на півночі. Східне Підкавказзя — це мішана країна, заселена українцями, козаками і московськими колоністами, і тому на Підкавказзі треба вирізнити дві межі української території — мінімальну й максимальну. Перша обіймає лише західне Підкавказзя, це — суцільна українська територія, друга — це мішана територія.

Мінімальна межа йде від Ростова на південний схід через Новобатайськ до /23/ Мечетинської, звідти завертає на південь і через Тихоріцьку, Ладовську доходить до річки Кубань. На лівому, південному березі Кубані тягнеться довгий вузький острів черкесів, потім східня межа суцільної української території йде далі на південь через східню Кубанщину, підходить до головного хребта Кавказу, трохи проходить уздовж нього на захід, знову завертає на південь, перетинає Чорноморщину й біля Джубги доходить до Чорного моря. Ця мінімальна межа має бл. 450 км. довжини.

На схід від цієї суцільної української території тягнеться мішана смуга. Її північні межі ми вже знаємо; бл. Обильної границя завертає гостро на південь, і починається межа з калмиками і Даґестаном. Вона проходить так, як західня границя колишньої Калмицької Автономної Области, себто по західніх узбіччях гір Єрґені до річки Манич, далі завертає на схід уздовж Манича і ще далі на сході доходить до Куми біля Величавого. Тут закінчується границя з калмиками, й починається межа з Даґестаном — вона йде просто на південь, доходячи до Куми. На цьому відтинку між Кумою і Тереком межа українського населення сягає найдалі на схід і може навіть доходить до Каспійського моря.

Південна границя мішаної території — це межа з невеликими племенами кавказьких горян. Іде вона уздовж Терека і Малки, далі на південь від Кисловодська, Баталпашинська, Псебайська, згодом завертає на південний захід, перетинає Кавказ і коло м. Ґаґри доходить до Чорного моря.

Границя українців із калмиками є завдовжки понад 400 км, з Дагестаном — 250 км, з кавказькими народами — бл. 600 км. Такою була межа української національної території на південному сході в 1930-их роках. У зв’язку із втратами, яких зазнало населення в наслідок голоду, репресій совєтів, другої світової війни і силоміцного виселення калмиків і горян: карачаївців, інгушів та чеченців, національні відносини на Підкавказзі мають зміни, на жаль, не знаємо точніше, які. Питання південно-східніх меж української етнографічної території, а тим самим і Української Держави лишається відкритим; тим більше — питання українських колоніяльних земель в Азії.






ГРАНИЦІ Й ТЕРИТОРІЯ ТРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖАВ 1)


1) Карти, див. »Історія«.


Від найдавніших часів української історії можна простежити змагання до того, щоб усю українську етнографічну територію об’єднати в одну Українську державу.

Київська держава обіймала майже всю територію, заселену українцями, але вона займала далеко більше земель, ніж простір, заселений українськими племенами. За часів Володимира Великого Українська держава займала бл. 3 міл. км². однак великі простори були майже безлюдні. Постійно заселені українські землі обіймали за княжих часів кругло півмільйона км².

Козацька держава також прагнула охопити всі українські землі, і тимчасово гетьманові Богданові Хмельницькому вдалося зайняти майже всі тодішні укр. етнографічні землі. Постійно ж територія, що була під козацькою владою, обіймала лише 200 — 300 тис. км².

Третя Українська Держава з 1917 — 1921 pp. піднесла знову гасло об’єднання всіх українських етнографічних земель і, не зважаючи на труднощі, обняла майже всю суцільну етнографічну територію за винятком окраїн. Західні кордони, визначені Берестейським миром, віддавали Україні Холмщину й Підляшшя. На півночі осягнено здебільшого етнографічну білоруську і російську границю. Однак на сході молода Українська Держава відмовилася поза деякими заходами за часів Гетьманату від української етнографічної території, яка входила в Область Війська Донського, від Кубашцини, а на півдні від Криму, не кажучи вже про східне, Підкавказзя й українські колоніяльні землі в Азії. На південному заході обіймала Українська Держава Галичину, але Лемківщина, Закарпаття, Буковина і Хотинщина були під українськими державницькими впливами лише короткий час.

Українська Держава обіймала без анексій, що тривали недовго, — 630 тис. км², а разом із Кримом, частиною Вороніжчини, Лемківщиною, Закарпаттям і Буковиною — 690 тис. км², себто менше від суцільної української етнографічної території.






АДМІНІСТРАТИВНИЙ РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ


Величина. В означених границях українська етнографічна територія разом із мішаними землями обіймає 945 тис. км² з 55 міл. населення, а без цих територій — 742 тис. км² з 49 міл. населення на початок 1939 р.

Українська етнографічна територія більша від території будь-якої европейської держави чи европейського народу, крім РСФСР. На цій території живе більше людей, ніж на будь-якій іншій національній території в Европі, за винятком Росії та Німеччини.

Розподіл українських земель до 1914 р. З української етнографічної території перед 1914 р. 75 500 км² належало до Австро-Угорщини, решта — до Росії.

Українські землі під царською Росією були поділені на губернії, губернії — на повіти. Вони обіймали з суцільної території 9 губерній: Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську, Катеринославську й Таврійську. На західніх окраїнах українські землі належали почасти до Люблинської і Сідлецької губ., з яких перед самою війною утворили одну Холмську губ., на південному заході становили частину Басарабської губ. /24/

На півночі українські землі становили невеликі частини Гродненської і Мєнської губ., на північному сході і на сході — частини Курської і Воронізької губ. та Области Війська Донського. На південному сході українська суцільна й мішана територія становила майже цілі Чорноморську й Ставропільську губернії та Кубанську й Терську області.

Українські землі під Австрією складали переважну частину Галичини і Буковини. Українські землі під Угорщиною становили північні частини комітатів: Мармарошського, Береговського, Уґочського, Ужгородського, Сарижського й Спижського.

Українські землі в 1921 — 1938 pp. По першій світовій війні, після короткої доби повної незалежности 1), українські землі опинилися в межах СССР, Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини. Ця територія під кінець 1938 р. була розподілена так (в дужках разом із мішаною територією):

Українські землі в 1938 р.


Простір в 1000 км

в % території

населення в мільйонах

в % населення

українських земель

даної держави

українських земель

даної держави

в СССР

564 (767)

77,3 (82,3)

6,0

37,1 (41,8)

75,0 (77,1)

23,0 (26)

в Польщі

132

18,1 (14,2)

10,6

10,2

20,6 (18,8)

29,5

в Румунії

18

2,1 1,6

34,0

1,4

2,8 (2,6)

6,8

в Чехо-Словаччині

15

2,5 (1,9)

2,7 (3,5)

0,8

1,6 (1,5)

5,0

Разом

729 (932)

100,0 (100,0)


49,5 (54,2)

100,0 (100,0)


в тому УССР:

443

60,8 (47,6)


31,0

62,6 (57,2)



1) Див. історична частина; також карта.


Українські землі в СССР не покривалися з територією Совєтської України. Совєтську Україну зформовано з дев’ятьох губерній основної укр. території без Криму і без чотирьох північних повітів Чернігівщини з додатком Путивельського повіту з кол. Курської губ. та невеликих окраїн Области Війська Донського. За межами УССР опинилися, таким чином, українські частини Білоруси (6 400 км², 0,1 міл. населення), Курщини і Вороніжчини (43 900 км², 2,4 міл. населення), Донеччини (23 800 км², 0,9 міл. населення) і західньої частини Підкавказзя (46 600 км², 1,9 міл. населення); до мішаних територій належала північна Чернігівщина (14 200 км², 0,9 міл. населення), східне Підкавказзя (163 400 км², 3,7 міл. населення) і Крим (26 000 км², 1,1 міл. населення), які входили до складу Совєтської Росії — РСФСР (Крим до війни — як автономна республіка).

Адміністративний поділ українських земель в СССР зазнавав постійних змін. Остаточно заведений був поділ на області, райони і сільради. Окремі одиниці в СССР творять автономні республіки і автономні області. До складу УССР входила Автономна Молдавська Республіка, а українські етнографічні землі входили також до територій Кримської АССР і почасти Калмицької Автономної Области.

В складі українських земель, окупованих Польщею, опинилася Галичина (55 700 км², 5,9 міл. населення), Холмщина й Підляшшя (12 700 км², 0,8 міл. населення), західня Волинь (35 800 км², 2,4 міл. населення) і західне Полісся (27 800 км², 1,1 міл. населення). Отже українські землі під Польщею належали до таких воевідств: Волинське, Станиславівське, Тернопільське, Львівське (част.), Поліське (част.), Краківське (част.), Люблинське (част.). Воевідства ділилися на повіти, повіти — на збірні громади і громади.

Українські землі під Румунією складалися з частини давньої російської займанщини, а саме Басарабії (Аккерманщина й їзмаїльщина на півдні і Хотинщина на півночі — разом 11 600 км², 0,8 міл. населення), колись австрійської Буковини (5 300 км², 0,5 міл. населення) і частини Мармарощини, яка колись належала до Угорщини (700 км², 30 000 населення). Під адміністративним поглядом румунська займанщина була поділена на повіти і громади.

Українські землі в Чехо-Словаччині становили майже всю так звану Підкарпатську Русь (11 400 км², 0,6 міл. населення) за винятком її південно-західніх окраїн, де мешкали угорці. Крім того, українську національну територію являє північно-східній кут Словаччини, т. зв. Пряшівщина (3 500 км², 0,1 міл. населення). Закарпаття ділилося на повіти і громади. /26/



Зміни в pp. 1939 — 1946. 2) В наслідок другої світової війни стався новий розпо діл українських земель. Перші зміни настали на Закарпатті восени 1938 p., коли в наслідок віденського арбітражу дрібні окраїни української національної території із столицею краю Ужгородом віддані були Угорщині, а в березні 1939 р. Угорщина окупувала всю Карпатську Україну й східні окраїни Словаччини. Після розвалу Польщі майже вся українська етнографічна територія, що була під Польщею, відійшла до СССР, власне УССР, за винятком невеликих окраїн на захід від Буга і Сяну, які припали Німеччині, що організувала тут т. зв. Генеральну Губернію. В половині 1940 р. Румунія під совєтським тиском відступила всю Басарабію й північну Буковину СССР. Буковину і північну й південну частину Басарабії, заселену українцями, прилучено до України. З решти Басарабії створено Молдавську ССР, до якої приєднано також частину колишньої Автономної Молдавської Республіки, що входила до складу УССР.


2) Див. також карти в розд. »Історія«.


Після вибуху війни між Німеччиною і СССР всі українські землі, що були під совєтською окупацією, тимчасово захопили німці; Галичина була влучена до Генеральної Губернії, колишня румунська займанщина була ще збільшена територією між Дністром і Богом (т. зв. Трансністрія), а з більшости українських земель створено т. зв. Райхскомісаріят Україне. Розгром Німеччини приніс нові зміни. На південному заході відновлені були кордони з Румунією 1940 року. Чехо-Словаччина, до якої знову повернулася Карпатська Україна, відступила її добровільно Совєтській Україні. На підставі нового договору, усталено кордон між Совєтською Україною і Польщею подібно до того як він проходив від вересня 1939 р. між СССР і Німеччиною, з деякими змінами на користь Польщі. Він здебільше покривається з т. зв. лінією Керзона, себто зі східніми кордонами Польщі, визнаними антантою в pp. 1919 — 1923. 1)


1) Лінія Керзона (докладніше про її генезу в історичній частині) перебігає на українській території від с. Ялівка над Нарвою через Гайнівку до Немирова над Бугом і згодом уздовж Буга аж по с. Крилів на кол. кордоні Росії й Австро-Угорщини. Звідти вона йде на захід далі уздовж кол. російсько-австрійського кордону аж на північ від Рави Руської і згодом майже прямо на південь на схід від м. Любачева і Добромиля аж по джерела Сяну в Карпатах, себто приблизно уздовж західньої границі повітів: Рава Руська, Мостиська, Самбір, Турка. Сучасна межа УССР і Польщі відбігає від ліннії Керзона не на користь України в півн.-зах. Галичині між Криловом і Любачевом.


Сучасний розподіл українських земель. В наслідок змін, які принесла друга світова війна, майже всі українські землі опинилися в межах СССР, а 3/4 української суцільної етнографічної території і понад 4/5 її населення — в межах Совєтської України.

На заході і південному заході за кордонами Совєтської України залишилися зовсім дрібні окраїни української національної території: в Словаччині (2 600 км²), ще менші в Румунії (1 700 км²), далеко більші в Польщі (19 500 км²), і сьогодні з цих останніх просторів виселено українське населення. З другого боку, до складу Совєтської України входять невеликі окраїни угорської і, дещо більші, румунської етнографічної території. Отже кордони Української Держави у вигляді Совєтської України досягли на заході взагалі етнографічних меж.

Інакше на півночі і сході. Тут кордони Совєтської України далеко не покриваються з українською національною територією, частини якої входять до складу Совєтської Білоруси і, далеко більше, до складу Російської СФСР.

До складу Совєтської Білоруси входить частина українського Підляшшя й Полісся з головними містами Берестя і Пинське — простір разом 27 000 км² з 1 міл. населення.

За північними межами УССР залишилася північна Чернігівщина, що є мішаною під національним поглядом територією, та південна, українцями заселена, частина Вороніжчини і Курщини. На пограниччі з донцями за межами УССР залишилася українцями заселена частина Донеччини. На півдні не належить до УССР Крим. Так само поза межами УССР лежить Підкавказзя, яке в західній частині належить до суцільної української території, в східній — до мішаної.

Отже основний склад території України сьогодні становить Совєтську Україну, що обіймає простір 577 000 км² з 41,3 міл. населення. За дальше територіяльне звено треба вважати сучасну Совєтську Україну разом із пограничними смугами уздовж кордонів з білорусами, росіянами, донцями й з мішаним Кримом. Це територія 697 000 км² з 46,7 міл. населення. Ще ширша територія обіймає всі українські етнографічні землі разом із Кримом, але без західніх пограниччів: 744 000 км² з 48,6 міл. населення; разом із західніми пограниччями це простір — 768 000 км² з 50,3 міл. населення. Нарешті, вся українська територія разом із мішаними землями обіймає простір 945 000 км² з 55 міл. населення. Треба підкреслити, що найбільше неясне під етнографічним і політичним поглядом пограниччя України на південному сході, себто на Підкавказзі.

Подаємо сучасний територіяльний поділ України. /29/


Територія і людність України *)

Країна

Простір в 1000 км

Населення

Міська людність

в міль.

на 1 км

в міль.

в %

І. Українська ССР






І. Українська ССР (УССР) 1)

576,6

41,3

72

12,9

31

II. Українська суцільна територія за межами УССР






1. Українські землі в Росії (РСФСР)

114,3

5,2

45

0,9

10

а) Курщина й Вороніжчина 2)

43,9

2,4

55

0,2

 —

б) Донеччина 3)

23,8

0,9

38

0,2

13

в) Підкавказзя 4)

46,6

1,9

41

0,5

15

2. Укр. землі в Білорусі (БССР) 5)

27,0

1,0

37

0,15

26

3. Укр. землі в Польщі 6)

19,5

1,5

77

0,2

22

4. Укр. землі в Чехо-Словаччині 7)

2,6

0,1

38

 —

8

5. Укр. землі в Румунії 8)

1,7

0,1

59

0,01

17

II. 1 — 5 Українська суцільна територія за межами УССР.

165,1

7,9

48

1,3

16

III. Українська мішана територія






1. Північна Чернігівщина 9)

14,2

0,9

63

0,14

16

2. Крим 10)

26,0

1,1

42

0,6

55

3. Підкавказзя „)

163,4

3,7

23

0,9

24







III. 1 — 3 Українська мішана територія

203,6

5,7

28

1,6

28








Українська суцільна територія в Европі

741,7

49,2

66

14,2

29

Українські землі в Европі

945,3

54,9

58

15,8

29

*) Числа людности на 1. I. 1939 р. Вони лише приблизні: на українських землях, які в 1939 р. належали до Польщі, проведено перепис людности ще в 1931 p., на землях в Чехо-Словаччині і Румунії ще в 1930 p., в СССР — 17. І. 1939 p., але вартість цих чисел сумнівна. Адміністративний поділ подано на 1948 рік.

1) УССР ділиться на 25 областей і на бл. 1000 районів. Області такі: Вінницька, Волинська (Луцька), Ворошиловградська, Дніпропетровська, Дрогобицька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Ізмаїльська, Кам’янець-Подільська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівенська, Сталінська, Станиславівська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Чернігівська, Чернівецька. Територія УССР без малих частин Карпатської України, які заселюють угорці, та тієї частини Буковини й Басарабії, яку заселюють румуни, обіймає простір 570 000 км² з 40,8 міл. населення.

2) Південні частини Воронізької і Курської области.

3) Частина Ростовської области.

4) Частина Ростовської области і Краснодарського краю.

5) Частини областей: Берестейської, Мозирської і Пинської.

6) Частини воєвідств: Білостоцького, Краківського, Люблинського і Ряшівського.

7) Східня частина Словаччини.

8) Румунська частина Мармарощини і окраїни Буковини.

9) Частина Брянської области.

10) Кримська область.

11) Частина Краснодарського краю та Ставропільської і Грозненської областей.

В. Кубійович


Література: Rittich A. F. Die Ethnographie Rußlands. Erghft. 54, zu Pet. Mitt. Gotha 1878 (з двома картами); Rudnyckyj S. Ukraina, Land und Volk. Wien 1916; Penck A. Die Ukraine. Z. Ges. f. Erdk. Berlin 1916; Кордуба М. Територія і населення України. Відень 1918; Рудницький С. Огляд національної території України. Берлін 1923; Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. Берлін 1923; Рудницький С. Основи землезнання України, II т., Ужгород 1926; Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава 1934; Олесіюк Т. Північні кордони Української Народної Республіка. Табор Каліш-Варшава 1930; Олесіюк Т. Південні кордони Української Народної Республіки. Табор Каліш 1932; Кубійович В. Територія й людність українських земель. Львів 1935; Український Статистичний Річник. Р. II — IV, Варшава-Львів 1934 — 1938; Кубійович В. Атлас України й сумежних країв. Львів 1937; Кубійович В. Географія України й сумежних країв. Краків-Львів 1943.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.