[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 54-58.]

Попередня     Головна     Наступна

3. Ґрунти

Генеза ґрунтів. Ґрунт є природне тіло, що має характеристичні для нього ознаки й властивості, але на відміну від тварин і рослин являє собою не індивідуальний організм, а комплексне тіло, що складається із взаємодіючих елементів мертвої й живої природи.

Мінерали й органічні речовини (рештки рослин та тварин) — це мертва природа ґрунту; мікроби, що населюють ґрунт у величезній кількості, — це його живий світ.

Ґрунт постає у складному процесі взаємодії чинників мертвої і живої природи: мінералів гірських порід, мертвих решток рослин і тварин, живих організмів та чинників атмосфери, як вода, повітря й температура.

Головні чинники ґрунтотворення — це та гірська порода, на якій утворився ґрунт, клімат країни, рельєф, або характер поверхні місцевости, рослинний та тваринний світ і, нарешті, людина, що, змінюючи умови оточення, впливає й на процес утворення ґрунту. Ґрунтом ми називаємо поверхневий шар земної кори, змінений взаємодією згаданих чинників ґрунтотворення. Від гірської породи ґрунт відрізняється тим, що має органічні речовини (гумус) і є середовищем для інтенсивних біологічних процесів.

Ґрунти України. Ґрунти України є також дуже різноманітні. Цю велику різноманітність ґрунтів спричиняють зміни клімату в напрямі з заходу на схід, у бік все більшої континентальности, і з півночі на південь у зв’язку з поступовим збільшенням загальної кількости тепла й зростанням посушливости клімату. Велике значення має також рельєф України, її рослинність і тваринний світ. Нарешті, важливим чинником ґрунтотворення є гірські породи України. Майже 3/4 України вкриває лес, що є ґрунтотвірною породою наших чорноземів, у півн. Україні такою породою є піски й супіски з льодовикової доби. Лише де-не-де ґрунтотвірними є інші старіші породи, а саме в горах, подекуди на Волинсько-Холмській височині, на Розточчі й у Донбасі, звідки денудація змила лес.

На Україні розрізняємо три головні географічні смуги ґрунтів:

1. Смугу степових чорноземів, що простяглася від дол. Дунаю до Дону і Кубані.

2. Смугу грубих, вилужених і деґрадованих чорноземів і сірих спопільнених лісових ґрунтів, що складає сучасний лісостеп України.

3. Смугу попільнякових лісових ґрунтів та торфуватих ґрунтів боліт — сучасне Полісся України.

ЧОРНОЗЕМНІ ҐРУНТИ

Загальна характеристика. Найпоширенішими ґрунтами України є чорноземи, що займають майже всю степову й лісостепову смугу за винятком заходу. Площа українських чорноземів після американських найбільша на землі. Чорноземи належать до найкращих у світі ґрунтів і відзначаються високою родючістю. Вони є підставою хліборобства України, а цим самим і багатства нашої батьківщини.

Чорноземи постали в умовах помірно вогкого або посушливого клімату під степовою рослинністю, на багатій на вапно породі — лесі. Бактерії ґрунту, розкладаючи органічні рештки степових рослин, утворюють нові органічні кольоїдальні сполуки, що являють собою т. зв. гумус ґрунту.

Гумус ґрунту забарвлює його в темний колір і зліплює дрібні частки ґрунту в грубші аґреґати, надаючи ґрунтові структурности. Вапно ґрунту невтралізує органічні кислоти, що їх утворюють бактерії, й закріплює гумус у ґрунті, осаджуючи органічні кольоїдальні сполуки. Багатство чорноземів на органічно-мінеральні кольоїди робить їх дуже активними фізико-хемічно, здатними до реакції вимінювання катіонів солей у ґрунтовому розчині й малої мінливости реакції ґрунту. /55/

Чорноземи — пухкі й, завдяки цьому, добре вбирають і тримають воду, а одночасно легко провітрюються. Все це створює дуже сприятливі умови для живлення рослин і розвитку бактерій у чорноземах. Природна родючість чорноземів висока і може ще збільшитися при застосуванні відповідних аґрикультурних заходів, зокрема глибокого обробітку (30 см).

Роди чорнозему. У зв’язку з неоднаковими умовами клімату, різним складом лесів і різною рослинністю, ми розрізняємо на Україні кілька відмін чорноземів, з яких найважливіші грубі, звичайні степові та південні.

Грубі чорноземи (див. мал. 22, 1) мають найвищий відсоток гумусу (6 — 9%), найбільшу грубину (1,5 — 2 м, при чому позем, найбагатший на гумус, 40 — 60 см) і тому найбільшу родючість. Грубі чорноземи займають переважну частину лісостепу, менше їх на Правобережжі й на Кубані.

Звичайні степові чорноземи (див. мал. 22, 2) мають майже такий самий відсоток гумусу (6 — 8%), але меншу грубину (бл. 1 м, при чому грубина шару, найбагатшого на гумусу 40 — 50 см). Врожайність звичайних степових чорноземів висока, але вона залежна від кількости вологи. Звичайні чорноземи поширені в півн. смузі степів від півд. межі лісостепу до півд. сухого степу.

Південні чорноземи (див. мал. 22, 3) поширені в півд. степу України. Вони мають найменший відсоток гумусу (4 — 6 %) і грубину (60 — 75 і 30 см), відзначаю чись скупченням вапна в формі т. зв. »білозірки«. Врожайність висока, при відповідній волозі.

Барнясті ґрунти (див. мал. 22, 5). В надчорноморському степу півд. чорноземи поступово переходять у солонцюваті барнясті, або каштанові, ґрунти. Кольоїдна частина цих ґрунтів, на відміну від чорноземів, насичена не лише вапном, а час псово й однозначним катіоном натрію, бо ці ґрунти періодично засолю ються морем, кольоїди їх легко пептизуються, тобто переходять у розчин і пересуваються в глибші шари. На глибині бл. 0,5 м під впливом солей кальцію ці кольоїди знову осаджуються з розчину, утворюючи ущільнений, збагачений на глину шар солонцюватих ґрунтів. /57/ Пептизація й пересування кольоїдів у глибші шари являє собою процес, характеристичний для солонцюватих барнястих ґрунтів. У наслідок цього процесу верхній шар ґрунтів стає пилуватим, втрачає міцну структуру, легко спливає під час дощів, утворюючи з поверхні коринку. Перерозподіл кольоїдів у профілі солонцюватих ґрунтів особливо різко виявлений у солонцях (див. мал. 22, 6).

Природна родючість солонцюватих ґрунтів супроти чорноземів далеко нижча й особливо мала в солонцях. В умовах глибокого обробітку, внесення гіпсу, з метою усунути увібраний натрій, і додавання гною, а тим більше в умовах штучного зрошення — це високо родючі ґрунти.

Спопільнені ґрунти лісостепу. В півн. смузі степу України (сучасний лісостеп) у другу половину польодовикової доби дуже поширилися листяні ліси в міру того, як підсоння ставало тепліше й вогкіше. Вони поширилися в межах чорноземного степу, що постав далеко раніше в умовах сухого, але ще холодного клімату.

Ліс, оселюючись на чорноземі, впливає на більшу вогкість ґрунту, а органічні рештки лісової рослинности розкладаються з утворенням органічних кислот. Ці кислоти розкладають мінеральну частину ґрунту, сприяючи розчиненню (пептизації) та пересуванню кольоїдів у глибші шари ґрунту. В зв’язку з цим у профілі чорнозему під лісом відбувається перерозподіл солей та кольоїдів з утворенням на певній глибині нагромадження вимитих вуглекислих солей кальцію — магнію, а над ними верстви скупчення кольоїдних глинних мінералів та кольоїдних сполук заліза й алюмінію. В наслідок цього процесу деґрадації, або спопільнення, чорнозему утворюються сірі лісові спопільнені ґрунти, що мають чотиричленний профіль із шарів збіднених (верхні) і, навпаки, збагачених на глину (середні) або солі (нижні). На мал. 22, 8 ми подаємо характеристичний профіль сірого лісового ґрунту. Ці ґрунти поступово утворюються з чорноземів за схемою: чорнозем — деґрадований чорнозем — темносірий лісовий ґрунт — сірий лісовий ґрунт — ясносірий лісовий ґрунт.

У цьому ж напрямі знижується природна родючість спопільнених ґрунтів.

Деґрадований чорнозем і сірі спопільнені ґрунти різних відмін виступають у смузі лісостепу серед чорноземів, зокрема в півн.-сх. частині й на заході, де поширення лісів було суцільне.

Деґрадовані чорноземи (мал. 22, 7) для одержання високих урожаїв потребують дещо збільшених доз органічних погноїв та азотових і калійних мінеральних добрив, тоді як дози фосфатів можна давати менші, ніж на чорноземах. Сірі спопільнені лісові ґрунти потребують глибокого обробітку, вапнування і великих доз гною-обірнику, а також великої кількости азотових і калійних добрив.

ПОПІЛЬНЯКОВІ ҐРУНТИ ЛІСОВОЇ ЗОНИ

Генеза. Півн. та півн.-зах. частина України — це зона поширення піскуватих водно-льодовикових покладів, на яких в умовах вогкого клімату під шпильковими та мішаними лісами утворилися кислі попільнякові ґрунти. Розклад грибками органічних решток лісової рослинности відбувався в цих ґрунтах з утворенням органічних кислот. Піскуваті водно-льодовикові поклади мають дуже мало кальцію, якого не вистачає для невтралізації цих кислот, отже попільнякові ґрунти — це кислі ґрунти з значним перерозподілом кольоїдів в їх профілі. Верхні шари попільнякових ґрунтів дуже збіднілі на оксиди кальцію, магнію, калію, заліза та алюмінію, вони мають усього 1 — 2,5 % гумусу. Профіль цих ґрунтів має чотири генетичні шари: негрубий ясний гумусовий, глибше — ясніший, білястий попільняковий, далі ущільнений, збагачений на глину шар цеглясточервоного або іржавого брунатного кольору й, нарешті, шар мало зміненої ґрунтотвірної породи (див мал. 22, 10, 11).

Природна родючість попільнякових ґрунтів тісно пов’язана із вмістом в них глини; тому вона найнижча в піщаних попільнякових ґрунтах, помітно вища родючість супіщаних ґрунтів і найвища в суглинкуватих ґрунтах, але й в цих останніх вона менша, ніж у лісостепових ґрунтах на лесах. Через наявність малого відсотка гумусу їй кислої реакції попільнякові ґрунти мають низьку природну родючість. Вони вимагають сильного поліпшення вапнуванням, застосуванням зелених добрив, додаванням гною-обірнику, глибоким обробітком тощо.

Роди попільнякових ґрунтів. Серед попільнякових ґрунтів розрізняємо дві головні відміни залежно від того, чи лежать вони на пісках, чи на глинах, — попільнякові піщані (мал. 22, 11) і суглинкуваті (мал. 22, 10) ґрунти. Перші є панівними ґрунтами на Поліссі, півн. Чернігівщині, Надсянській низовині, Надбужанській котловині й Малому Поліссі; це також звичайні ґрунти на піщаних терасах річок лісостепу. Суглинкуваті ґрунти займають Підкарпаття, Підляшшя і творять острови серед Полісся й півн. Чернігівщини.

ІНШІ ҐРУНТИ

Болотяні ґрунти утворилися в умовах надмірного звогчення. Для них характеристичні анаеробні біологічні процеси, що відбуваються за малого доступу кисню повітря, нагромадження напіврозкладеного грубого гумусу й процесу оґлеєння, в наслідок якого оксиди заліза та манґану перетворюються в цих ґрунтах на недокисні сполуки, а первісні мінерали зазнають гідролізи, переходячи в кольоїдні глинні мінерали, що дуже набрякають від води, надаючи ґрунтові чіпкости, липкости. В болотяних ґрунтах відокремлюють гумусовий шар, що часто набуває торфуватого характеру, і глибший ґлейовий шар, що має блакитняво-сірувате забарвлення, якого надають йому недокисні сполуки заліза (сидерит, вівіяніт).

Для культурного господарювання болотяні ґрунти потребують попереднього осушення, а згодом застосування відповідних мінеральних добрив.

Розрізняють ґрунти низовинних боліт, що мають значну мінеральну частину при 5 — 30 % органічних речовин торфуватого характеру, і ґрунти верхових боліт, що складаються переважно з торфуватої органічної маси. Болотяні ґрунти України ми поділяємо на такі головні відміни:

1. Мулувато-болотяні ґрунти низовинних осокових боліт, де переважає мінеральна частина, а кількість торфуватого перегною складає до 30%.

2. Кислі торфово-болотяні ґрунти низовинних осиково-мохових боліт з більш-менш грубим шаром торфу з поверхні.

3. Торфово-болотяні ґрунти низовинних боліт, що мають мінералізовані підґрунтові води. Торф цих ґрунтів багатопопільний, дуже придатний на добриво.

4. Торфові кислі ґрунти верхових (сфаґнових), малопопільних боліт.

Низовинні мулувато-болотяні й торфово-болотяні ґрунти значно поширені в півн. Україні, особливо в басейні ріки Прип’яті (Пинські болота), Дніпра (вище Києва) та в заплавах річок, що перетинають Підкарпаття. Верхові болота трапляються лише окремими острівцями на /58/ вододілах зах. Полісся та на Підкарпатті.

Лучні ґрунти. В заплавах річок та низовинах, де підґрунтові води залягають на глибині всього 0,5 — 1,5 м, поширена лучна рослинність з осок (Carex acuta, Carex caespitosa) та ін., лучних трав і деяких видів двопрозябцевих. У цих умовах утворюються лучні ґрунти, що характеризуються наявністю темнобарвного гумусового шару й глибокого переходового шару з гумусовим забарвленням.

Лучні ґрунти поширені в заплавах усіх рік України. В заплавах рік Полісся ці ґрунти звичайно бувають вилужені, в заплавах рік лівобережного степу (Чернігівщина, Полтавщина) вони карбонатно-кальцієві, а іноді й содово-солонцюваті. Нарешті, в заплавах півд. рік, особливо тих, що вливаються до Чорного моря, лучні ґрунти являють собою хлоридо-сульфатні солонці.

В Поліссі лучні ґрунти часто утворюються на місці вирубаних лісів і тоді вони відмінні, залежно від того, який тип лісу був попередником лук. Так на місці соснових лісів, особливо сухих борів на глибоких пісках, утворюються бідні піскові лучні ґрунти, неглибокі й мало гумусні. На місці ж дубово-грабових лісів витворились лучні суглинкуваті ґрунти темнобарвні, багаті на гумус і грубші. Для збільшення природної родючости поліські лучні ґрунти вимагають систематичного застосування зелених добрив, гною, торфу й мінеральних добрив. Глейові лучні ґрунти для збільшення врожайности вимагають переважно дренування й добрив.

Гірські ґрунти (мал. 22, 12). В своєрідних умовах утворилися гірські ґрунти України. Вони постали на продуктах звітрювання твердих гірських порід; тому вони мілкі, а часто й дуже жорствуваті. Рід гірських ґрунтів залежить від роду гірських порід, абсолютної висоти, роду рослинности, зокрема лісів, і цілої низки місцевих умов.

У Карпатах, у районі смереки, поширені переважно попільнякові та попільняково-ґлейові ґрунти, в районі букових лісів — переважно буроземи, подібні до попільнякових ґрунтів, але вони не мають білястого шару й не такі вилужені. Карпатські ґрунти всюди мають уламки твердих гірських порід, з яких вони збудовані; часто замість ґрунту виступає вітрильний груз. Полонини вкриті торфово-ґлейовими спопільненими ґрунтами, в долинах часто виступають лучні ґрунти.

Попільнякові ґрунти поширені й у високогірській зоні під шпильковими лісами зах. Кавказу. Схили західньокавказьких гір і всі Кримські гори вкриті буроземами, що в зв’язку з умовами теплого клімату та складом деревної рослинности більш насичені вапном, ніж буроземи Карпат, і більш темнобарвні.

Г. Махів

Література: В. Докучаев. Почвы Полтавской губернии с картой. Полтава 1889; А. Набоких. Почвы Подольской губ. Крат. предв. отчет с картой. Каменец-Подольск 1906; Ф. Левченко. Почвы Волынской губ. Крат. предв. отчет. Житомир 1910; Н. Флоров. Почвы И грунты Киев. губ. Предв. отчет. Киев 1915; А. Набоких. Почвы Харьковской губ. Крат. предв. отчет. Харьков 1915; Г. Махів. Четвертинні поклади України, з мапою. Харків 1924; В. Крокос. Леси та фосильні ґрунти України. Харків 1924; Г. Махів. Ґрунти дослідних станцій України. Харків 1925; Г. Махів. Ґрунтознавство. Підручник для укр. високих шкіл з мапою ґрунтів України та словником української ґрунтознавчої термінології. Харків 1925; Г. Махів. Мапа ґрунтів України в мірилі 1 : 1 000 000 в 25 фарбах. 5000 пр. Текст укр. та англ. мовами. Одеса 1927; В. Крокос. Леси південно-західньої України. Монографія. Київ 1927; Матеріяли дослідження ґрунтів України, випуски 1 — 7, pp. 1924 — 1928. Харків-Київ; S. Mikłaszewski. Gleby Polski. Warszawa 1930; Г. Махів. Ґрунти України. Монографія з атласом кольорових малюнків ґрунтів (330 стор.). Харків 1930; Г. Махів. Ґрунти зони бавовносіяння України. Монографія з мапою ґрунтів на площу 5 000 000 гектарів. Харків 1937.

Попередня     Головна     Наступна