Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 58-82.]

Попередня     Головна     Наступна





4. Рельєф і морфологічні краєвиди


РЕЛЬЄФ


Загальна характеристика. Хоча Україна морфологічно є частиною Східньоевропейської рівнини, однак вона виявляє такі своєрідні властивості рельєфу, що її можна з цього погляду виділити в окрему одиницю.

Загальний рельєф України характеризується тим, що Україна — це рівнинний простір, невисоко піднятий над рівнем моря. Найвищою точкою на суцільній укр. території є Говерля в Чорногорі (2058), а на мішаній — шпилі згх. частини Кавказу, що доходять до 3500 м; найнижчу точку становить дно Чорного моря ( — 2245 м).

Пересічна висота укр. земель становить ледве 207 м, отже на 123 м менша, ніж цілої Европи (330 м). Лише на півд. окраїнах укр. земель виступають гірські області, але вони займають дуже малу площу. Ледве 1,5 % укр. земель лежить понад 1000 м, а бл. 3,5 % — поверх 500 м. Більш, ніж 2/3 України (68,5 %) лежить на висоті 100 — 300 м.

Немає на Україні тієї різноманітности поверхні, що в Зах. Европі, де на невеликому просторі високі верховини, перерізані глибокими річковими долинами, чергуються з дрібнорізьбленими горбовинами височинами й низинами. Але в порівнянні з іншими країнами Сх. Европи поверхня України вища і різноманітніша Своїм рельєфом Україна становить між іншими країнами Сх. Европи окрему географічну одиницю.

Смугова будова. Рельєф України належить до західньоевропейського типу, бо йде смугами в рівнолежниковому напрямі, тобто з заходу на схід, за винятком лише півн. сходу, де рельєф укладається від півн. заходу до півд. сходу.

Поодинокі смуги не творять цілости, але часто перериваються. Смуг цих розрізняють чотири або п’ять (див. мал. 23):

1. Смуга складчастих верховин: Карпат, Кримських гір і Кавказу, перерваних Чорним морем і Волоською низовиною. До Карпат прилягає від півдня Надтисянська низовина.

2. Смуга підгірських і південних знижень: Надсянська і Наддністрянська низовини, Підкарпаття і Причорноморська та Приозівська низовини. Ця смуга знижень теж не становить цілости. На схід від м. Станиславова вона зникає, виступаючи аж над Чорним та Озівським морями. І ця приморська низовина переривається Приозівською височиною й Донецьким кряжем і поділяється на власне Причорноморську, або Понтійську, низовину, вузьку Приозівську і низовину від Озівського по Каспійське море в складі

 Долішньодонської, Кубанської та Прикаспійської низовини.

3. Смуга височин простягається суцільним поясом від Висли на заході до Дніпра на сході і складається з Розточчя, Поділля, Покутсько-Басарабської височини, Холмсько-Волинської й Правобічної, або Придніпровської, височини. — За Дніпром смугу укр. височин замикає Донецький кряж, що щільно прилягає до т. зв. Запорізької гряди, вузького зниження смуги височин у порожистому відтинку Дніпра, яка сполучає Придніпровську височину з Приозівською, або т. зв. Бердянсько-Маріюпільською.

4. Смуга північних низовин, що обіймає Підляшшя, Полісся, Чернігівщину, Лівобережну, або Придніпровську, й Донецьку низовину.

5. Цілком окрему групу творять південні відноги Середньої (Центрально-Російської) височини, які входять із півн. сходу в межі України.

Характеристичною рисою смугового укладу рельєфу України є те, що, за винятком зах. частини укр. земель, низовини непомітно, поступово переходять у височини, а далі круто й нагло спадають до наступної низовини, яка, в свою чергу, знову підноситься і знову обнижується. Ці зміни рельєфу добре видно на поданих тут профілях (мал. 24 — 26).

Відносні висоти (див. мал. 27). Розчленування рельєфу українських земель, тобто різниці висот між найвищими і найнижчими точками (відносні, або релятивні, висоти) — в різних частинах укр. земель різні.

Найслабше розчленована смуга півн. низовин. На Поліссі, наприклад, різниці висот переважно менші від 40 м на 1000 км² площі, а в деяких місцях навіть менші 25. Пересічне розчленування Підляшшя становить 48 м, а Чернігівщини — 52 м. Придніпровська низовина на більшості свого простору розчленуванням рельєфу мало різниться від сусідніх височин.

Смуга південних низовин розчленована сильніше. Лише сх. частина Чорноморської низовини, Кримська низовина й незначна частина Кубанської мають різниці висот менші, ніж 40 м на площі 1000 км².

Найсильніше розчленовані українські гори. Різниці висот між найнижчими і найвищими точками доходять тут понад 1000 м; у Чорногорі, в Горганах і в Гуцульських Альпах навіть — 1500 м, а на Кавказі ще більші.

Укр. височини мають відносну висоту переважно 40 — 80 м. Але й серед загального монотонного рельєфу трапляються деякі відміни: зах. частина Поділля, наприклад, має рельєф, сильніше розчленований від Придніпровської височини, Донецький кряж — від Приозівської, Покутсько-Басарабська височина — від Холмсько-Волинської і т. д. Дуже різко зазначений рельєф виступає на стрімких берегах височин, як у півн. ступені Поділля, в крутому уступі Дніпра, особливо в т. зв. Київських і Канівських горах, в Святогірських горах, тобто в крутому правому березі Дінця, в крутому березі Дону та в горбах Єргенів. До просторів сильного рельєфу треба ще залічити горбовину Розточчя, Опілля, ярову частину Поділля, Бердо в півн.-зах. частині Покутсько-Басарабської височини та узгір’я Кодрів на півдні цієї височини, а далі Підкарпаття і Ставропільську височину.






СИЛИ, ЩО ФОРМУЮТЬ КРАЄВИД УКРАЇНИ


Як на кожному іншому земному просторі, так і на Україні, сучасні форми краєвиду, — це, з одного боку, наслідок довговікових рухів земної кори й геологічної будови, а з другого боку — ряду зовнішніх (екзогенних) сил, що діють іззовні на поверхню землі. До них належать на Україні передусім праця пливучої води, і льодовика, менше — абразійна діяльність моря і діяльність вітру. Сучасний рельєф не є закінченою, кінцевою стадією свого розвитку, він далі міняється і буде мінятися, хоча ми цих змін не помічаємо.

Геологічна будова. Простір України впродовж усього свого геологічного минулого то заливався морем, то ставав суходолом, і тому він збудований з гірських порід різних властивостей і різного укладу, то більш, то менш відпорних на діяння деструктивних сил, що кінецькінцем мусіло і мусить впливати на оформлення рельєфу. Інакше, напр., діють ті самі зовнішні сили в твердому кристалічному підложжі, інакше в м’яких ґлеях, лупаках і більшості пісковиків, а інакше в сипких породах, напр., у лесі. В вапняковому і гіпсовому підложжі розвиваються красові форми. Таких прикладів можна подати багато.

Тектонічні процеси. Крім самої геологічної будови, велику ролю в оформленні нинішнього рельєфу України відіграли також тектонічні процеси, що відбувалися впродовж геологічного минулого, хоча вони не були тут такі сильні, як на інших земних просторах.

Там, де тектонічні сили були особливо інтенсивні й де вони діяли в недавньому минулому, постали наші сучасні гори — Карпати, Кримські гори і Кавказ. Вони становлять окремий тип гірського краєвиду. Всі інші простори треба, як це вже було сказано (стор. 52 — 3), поділити на дві групи, а саме на області піднять і опускань. Вельми характеристично, що деякі простори України, як Українська кристалічна гряда, а до деякої міри і Донецький кряж є вихідним простором постійних піднять.

Зокрема, велике значення для оформлення сучасного краєвиду мали наймолодші четвертинні рухи (див. стор. 51). Області піднять, до яких належить смуга укр. височин, — це області інтенсивного діяння ерозії, врізів долин, будови терас, розчленування рельєфу. Області опускань, куди належать укр. низовини, — це області ослаблення, а то й зникання ерозійної діяльности рік, які сповільнюють свою течію, заповнюють русло намулом, через що настає заболочення річкових долин.

Тектонічним рухам завдячує своє існування низка різких форм поземелля і напрям деяких великих рік України.

Так тектонічні рухи спричинили постання півн. берега Поділля й правобічного високого берега Дніпра. Ріка Бог тече на довгому відтинку вздовж півд.-зах. берега Кристалічної гряди, Дін — частинно уздовж берега Воронізького бльоку. Розточчя ж і Єргені — це плоскі, недавно посталі, антикліни.

Поза тим, однак, вирішальний вплив на вигляд краєвиду тектоніка мала лише в наших горах. Всюди в інших місцях — це насамперед вплив текучої води, а він залежить від впливу зледеніння ще більшою мірою, ніж від недавніх піднять чи западів.

Вплив зледеніння. Поза смугою складчастих гір усю поверхню України становлять розлогі рівнини, вкриті грубими шарами четвертинних відкладів, що прикривають собою складну й різноманітну внутрішню будову підземелля. Зарисовується чітка різниця між півн. Україною, яку безпосередньо вкривав льодовик або яка лежала в найближчому його сусідстві, й іншими частинами наших земель. В першому випадку простори засипані льодовиковими відкладами, себто продуктами льодовикової і флювіогляціяльної акумуляції. Далі на південь, аж по укр. моря, весь простір вкритий грубими шарами лесу, де могла дуже потужно діяти текуча вода і де в наслідок цього постав краєвид нормальної ерозії.

Сучасні впливи. Після відступу льодовика вся Україна зазнає майже виключно впливу екзогенних сил, що діють безперервно досі й стають основним скульптором її поземелля. Невпинно відбувається творення т. зв. малих форм рельєфу, які в тісному зв’язку з геологічним минулим України кінець-кінцем вимоделювали сучасний рельєф. Це головне вплив руїнницької діяльности води, себто нормальної ерозії, менше — акумуляції рік, над морем — абразії, а в місцях більшого нагромадження піску — вітряної акумуляції.

Краєвиди України (див. мал. 28). Відповідно до перелічених процесів, що впливали й впливають на вигляд поверхні України, на ній можна легко розрізнити кілька основних краєвидів.

Перший з них — це гірський краєвид, краєвид середніх і високих гір — Карпат, Кримських гір і Кавказу. Другий — льодовиковий краєвид. Найбільші простори займає ерозійно-яровий краєвид, або краєвид нормальної ерозії, який дехто називає також лесовим краєвидом. Уздовж берегів Чорного й Озівського моря витворився прибережний краєвид.

У кожному із згаданих краєвидів можна ще розрізнити другорядні краєвиди, залежно від висоти й будови підложжя й від способу нагромадження льодовикових відкладів.






ЛЬОДОВИКОВИЙ КРАЄВИД


Загальна характеристика. Льодовиковий краєвид — займає всю смугу півн. укр. низин, отже простір на північ від Люблина-Холму-Володимира Волинського — Житомира — Києва — Ніжена й Путивля, а почасти й підкарпатські низовини та Підкарпаття.

Льодовиковий краєвид — це витвір зледеніння, що залишило тут глибокі, досі виразні сліди. На території, зайнятій льодовиком, або в його сусідстві утворилися три окремі групи краєвиду, а саме: краєвид донної морени на місці перебування льодовика, краєвид кінцевої морени при кінці льодовика і краєвид піскових полів, або зандрів, що простягаються перед льодовиком. На південь від цих краєвидів стелиться широка смуга лесу, в якій розвинувся цілком відмінний ерозійно-яровий краєвид.

Льодовиковий краєвид не покривається повністю з областю, вкритою колись льодовиком, бо, з одного боку, деякі простори, що були вкриті колись льодовиком, згодом укрили грубі шари лесу (напр. Дніпровий льодовиковий язик;, з другого боку, зандровий краєвид розвинувся вже на південь від межі досягання льодовика. /65/

Льодовиковий краєвид — це країна вбогих післяльодовикових ґрунтів, а в наслідок цього сильно заліснена і середньо заселена.

Краєвид донної морени (див. мал. 29). Краєвид донної морени виступає в сточищі гор. Дніпра, Десни, середнього Буга й на окраїнах Полісся. Весь цей простір становить рівнинну країну, і лише де-не-де простягаються плоско-пологі, дуже неправильно розміщені горбки. Вся площа рівнини й цих горбків, вкрита мореновою глиною і порозкиданими зашибанцями (валунами). Всі вищі місця в краєвиді донної морени вкриті піском, на якому ростуть соснові бори. Характеристичних прикмет усьому краєвидові надають широкі й підмоклі долини річок, уздовж яких тягнуться тераси з пісковими надувами або болотами. Забагнення краєвиду пояснюється водонепроникливістю моренових глин і повільним відпливом води, спричиненим загальним малим похилом усього простору. Між мореновими горбками лежать неглибокі озера.

Простір краєвиду донної морени вкритий попільняковими ґрунтами, що через низький відсоток гумусу й високу кислотність лише середньо придатні для хліборобства. Тому тут рідке заселення, зате ростуть великі густі ліси, головне соснові. /66/

Краєвид кінцевої морени (див. мал. 30, 31). В околицях Володави, озера Свитязь, на південь від Любомля, біля Ковеля, Чорторийська, уздовж правого берега Стиру і лівого берега Горині, а далі біля Овруча виступає т. зв. краєвид кінцевої (чолової) морени. Це вже краєвид більш розчленований, бо з рівних і забагнених просторів підіймаються досить високі, отже досить різко позначені на поверхні горби, збудовані з моренових відкладів різного петрографічного складу. Горби ці тягнуться звичайно один за одним вигнутими рядами. Між горбами, що є звичайно вододілами тутешніх річок, розташовані широкі річкові долини й болота. В деяких місцях краєвиду виступають ще т. зв. ози, тобто горбовинні вали, що йдуть рівнобіжно і вказують колишній напрям льодовика.

Зандровий краєвид (див. мал. 30, 32). Назовні від кінцевих морен на межі Волині й Полісся, в околицях Десни та її лівобічних приток, а далі на низовинах Підкарпаття виступає т. зв. зандровий краєвид. Це розлога, дуже плоска рівнина. Вкрита вона флювіоґляціяльними й озерними відкладами з цілими рядами піскових надувів, порослих здебільшого сосновими лісами.






ЕРОЗІЙНО-ЯРОВИЙ КРАЄВИД


Загальна характеристика. Всі укр. землі, за винятком півн. низовин, морського узбережжя й гір, займає ерозійно-яровий краєвид, або краєвид нормальної ерозії, який часами називають також лесовим краєвидом. Найбільше спричинився до цього типу краєвиду характер підложжя. Майже всі укр. рівнини поза межами давнього зледеніння вкриті легко податливими на ерозію гірськими породами з потужним поверхневим шаром лесу. Основною ознакою лесу є здатність утворювати прямовисні стінки на кручах, що, побіч слабої відпорности на діяльність текучої води, спричиняє виникнення безлічі яруг і балок. Під впливом сильних морозів або спеки земля на схилах вкривається тріщинами. Після кожного дощу вода, спливаючи, поширює ці тріщини, розмизає й поглиблює їх. Зав’язок яруги готовий. Вона швидко розростається в усіх напрямах, а її ріст приспішують інтенсивне вивітрювання, літні зливи й снігова /67/ вода на весні. Що вищі й крутіші її береги, то швидше творяться й розвиваються на них оповзні й зсуви, то більшу розмивну силу має текуча вода. На рівнині яруги ледве позначуються на поверхні, а то й зникають, зате кожний східець, кожний схил ними пощерблений. Яруги особливо часто виникають там, де постіль лесу утворюють сипкі, мало відпорні породи, такі, як пісковики третинного періоду. Процес яротворення припиняється лише тоді, коли схили яруг положисті й можуть укритися якоюсь рослинністю. Коренева система рослин стримує нові зсуви, спиняє нагальний спад текучої води й закріплює існуючі форми. Яруги перетворюються на балки.

Крім цього, при постанні ерозійноярового краєвиду важливу ролю відігравали кліматичні умови, а саме досить різка різниця температури, мала кількість опадів і їх нерівномірний часовий розподіл та великий відплив талої на весну снігової води, що теж більшою або меншою мірою зумовлює ерозійну діяльність, як головний чинник при оформленні рельєфу ерозійно-ярового краєвиду. Не без впливу на виникнення цього краєвиду є й недостача лісу та перевага трав’яних формацій і, нарешті, вся діяльність людини, що сприяє діянню ерозії.

На відміну від льодовикового краєвиду, який є тереном вбогих ґрунтів, ерозійно-яровий краєвид вкритий переважно чорноземом. І в рослі нності помітні великі відміни між двома головними краєвидами, бо льодовиковий краєвид — це переважно смуга лісів, а ерозійно-яровий — смуга лісостепу і степу. У зв’язку з придатними природними умовами ерозійно-яровий краєвид — це багата густо заселена хліборобська країна.

Отже, різниця між двома основними краєвидами України зарисована чітко, і границя між ними — це найбільш помітна, найважливіша фізіографічна границя на наших землях.

Не зважаючи на однорідність лесового покриву та ерозійний характер форм, серед ерозійно-ярового краєвиду виступає і яскрава різниця, що дає відмінні типи краєвидів. Причиною їх різноманітности стали молоді тектонічні рухи, неоднаковість підложжя і висота, яка зумовлює сильнішу чи слабшу ерозію. Тектонічні рухи піднесли крейдово-третинну західноукраїнську плиту й дали початок новому циклові ерозії, яка вирізьбила окремий плитовий краєвид. Там, де на поверхню чи близько від неї виходить кристалічне підложжя, постає ґранітовий краєвид. Перевага ерозійного чинника на Придніпровській низовині й на відногах Середньої височини дозволяє нам говорити про окремий типовий ярово-балковий краєвид, нарешті, Причорноморська низовина дає окремий тип /68/ низовинного краєвиду. І серед цих часткових краєвидів зустрічаємо ще реґіональні відміни.

Ярово-балковий краєвид. Ярово-балковий краєвид виступає там, де перевагу в творенні рельєфу має ерозійний чинник. Він характеристичний для Донецького кряжа, відног Середньої височини і всієї Придніпровської низовини.

Найхарактеристичнішими рисами цього краєвиду є балки й яруги. Їх постанню особливо сприяє грубий покрив лесу, як і сипкі, крихкі породи, що лежать під шарами лесу, континентальне підсоння й первісно степовий рослинний покрив. Найвиразнішою рисою ярово-балкового краєвиду є асиметрія річкових долин і міжрічкових площ, яка на загальному вигляді краєвиду позначається так: правий берег річкової долини стрімким косогором спадає круто до ріки (див. мал. 34). Сам косогір розмитий балками і проваллями. На лівому березі ріки лежить широка заплавна площа з болотами, старицями і підмоклими левадами. На терасах, що лежать уже понад заплавною площею, часто виступають навіть кучугури. Найвищі тераси вкриті грубим шаром лесу. Далі від ріки лівий берег лагідно підноситься й непомітно переходить на зовсім рівну або лише мало хвилясту міжрічну гряду, яка далі знову стрімко спадає до сусідньої річки, де знову повторюється згадане чергування краєвидних елементів. Вододільні простори утворюють подекуди ідеальну рівнину. Оселі в ярово-балковому краєвиді розміщені головне на вищих терасах, вкритих лесом, або по річкових долинах. Вододільні безводні простори звичайно без осель.

Розміри балок, а саме їх глибина й довжина, найбільші там, де велика різниця висоти збільшує ерозійну силу річки. Тим то найнижчі простори Придніпровської низовини краєвидом мало різняться від Причорноморської низовини, з другого боку, найбільше розорані балками відноги Середньої височини.

Серед ярово-балкового краєвиду дещо відмінні прикмети має долина Дніпра та його лівобічні притоки й Донецький кряж.

Придніпровська низовина (див. мал. 36, 37) геологічно відповідає півн.-українській влоговині. Тому що Придніпровська низовина існувала ще перед льодовиковою епохою, льодовик вибрав собі її як дорогу й тут висунувся довгим язиком вперед. Піднесення Кристалічної смуги загатило шлях водам, що спливали на південь, і вони пробивалися крізь тверді гірські породи. Через зменшення спаду Дніпро й його лівобічні притоки почали засипати долини відкладами; пробиваючись крізь них із трудом, вони діляться на рукави, творять острови, охаби, стариці. Річні заплавини вкриті пісками, які вітер часом переносить і на вищі лесові тераси, насипаючи справжні надми. Отже, краєвид над самим Дніпром має деякі познаки зандрового, чи то поліського, краєвиду. Що більше віддаляємося від Дніпра, то більше краєвид Придніпров’я стає типовим ярово-балковим.

Деякі особливі прикмети серед ярово-балкового краєвиду виявляє Донецький кряж. Як відомо, Донецький кряж, збудований із складчастих і скидами порозколюваних шарів, творив колись гірське пасмо, що пізніше було знищене під впливом ерозії й денудації; його вкрили осади молодших морів, а потім лес.

Лише молоде потретинне підняття дало тут початок новій фазі ерозії, і сьогодні Донецький кряж утворює легко хвилясту горбовину з положистими формами поверхні й молодими долинами. Подекуди понад ріками на їх правих берегах здіймаються мальовничі скелі, часом до 70 м заввишки (Святі гори над Дінцем). На вищих просторах води змили лес і знищили його.

Низовий краєвид (див. мал. 38). На південь і півд. схід від простору з ярово-балковим краєвидом простягається простір низового краєвиду. Він обіймає всю Причорноморську, Приозівську, Долішньодонську, Кубанську й Прикаспійську /69/ низовину. Це майже ідеально рівний степовий простір. Загальну монотонність краєвиду урізноманітнюють лише озерця й солонці в зах. і поди в середній частині. Поди, а також пади, або чаплі, — це мілкі, мискуваті заглибини, завдовжки від кільканадцяти м до кількох км, завглибшки від кільканадцяти см до 5 — 6 м.

 На весну поди часто наповнюються водою, а влітку вкриваються соковитою травою. Дрібні поди постали в наслідок вимивання з ґрунту й підґрунтя солей і осідання ґрунту, великі — це дефляційні заглибини, залишки пустельного клімату на межі третинної й четвертинної доби. Лише зрідка в низовому краєвиді виступають неглибокі балки.

Причорноморська низовина — це типовий прибережний простір. Ще в молодому третьоряді її вкривало Понтійське море, вітри в плейстоцені вкрили лесом. Балки лише слабо стали розчленовувати рівнину, бо різниця висот тут невелика. Цей нормальний розвиток краєвиду перервало нове піднесення рівня моря (див. стор. 51). Воно залило гирла рік і створило озера — лимани. Ріки втратили силу й, замість врізуватися в підложжя, відкладають пісок та намул і, пробиваючись крізь них, діляться на рукави, утворюючи безліч островів, вкритих шуваром, високими очеретами, лісами, т. зв. плавні (див. від. »Рослинність«).

Подібний краєвид являє й Кубанська низовина аж по схили молодотретинної Ставропольської плити, далеко /70/ на північ висунене передпілля Кавказу, та півд. частини Донської низовини. Ця остання спадає на схід до Каспійської низовини уступом, 150 — 190 м заввишки й 350 км завдовжки, т. зв. валом Єргенів. Це асиметрична антикліна, яку ерозія перетворила на горбовину. Єргені є важливою природною границею: це межа придатних для хліборобства степів і степів пустельних, отже й природна межа укр. колонізації.

І Причорноморська й Кубанська низовини становлять степ, тепер уже повністю заораний. Невелике число атмосферних опадів спричиняє слабшу врожайність і густоту населення порівняно з лісостеповою смугою.

Дещо інший характер краєвиду має продовження південноукраїнського низовинного простору — вже за межами України положена Прикаспійська низовина. Це цілком плоска рівнина, що ще в плейстоцені була морським дном. Головним чинником у творенні краєвиду Прикаспійської рівнини при загальній посушливості клімату є діяльність вітру. Головними його прикметами є піскові площі з кучугурами, солончаки та солоні болота і степово-пустельна солелюбна рослинність. Увесь простір дуже рідко заселений.

Плитовий краєвид. Розточчя, Поділля, Волинь і Покутсько-Басарабська височина мають характер плитового краєвиду, що постав переважно завдяки горизонтально покладеним шарам крейдового й третинного періодів, які зверху вкриті суцільним покривом лесу. Краєвид цього простору взагалі характеризується розлогою рівнинністю, що подекуди порушується більш — менш виразною горбовинністю й сильним роздолиненням, як наслідком інтенсивної ерозійної діяльности пливучих вод.

На просторі плитового краєвиду можна вирізнити такі деталізовані краєвиди: Поділля з Товтрами, Опілля, Розточчя й Холмсько-Волинську височину.

Поділля простягається на схід від Золотої Липи. Розлога рівнина, подекуди легко погорблена, колись частково вкрита степом, тепер заорана, — це краєвид півн. Поділля. Річки течуть тут у широких забагнених долинах, наповнених ставами й болотами.

Ріки, що течуть до півдня Поділля, щораз більше врізуються в підложжя, схили долин стають дедалі крутіші, спад рік зростає нерівномірно, і тому навіть з’являються шипоти і водоспади; долина набирає вигляду яру (кеньйону). Найглибший і найкращий яр Дністра, круті схили якого доходять аж до 150 — 200 м понад дно долини (див. мал. 39, 40). Дністер і його подільські притоки творять врізані закрути, меандри. Цілком відмінно від глибоких ярів, із їх молодими сміливими формами, межиріччя плоскі, слабо хвилясті.

Свої свіжі, молоді форми Поділля завдячує недавньому плейстоценському зрушенню, яке спричинило пожвавлену ерозійну діяльність Дністра, а згодом і його приток, що розтинали монотонну майже рівнину, але ще не встигли розчленувати поверхні високорівні.

В місцевостях Поділля (як і Покутсько-Басарабської височини), де в верхніх шарах залягає гіпс і вапняк, виступають красові явища у формі печер, западин, т. зв. вертепів і т. п. Деякі з цих западин наповнені водою — це т. зв. вікна.

Неначе чужим краєвидним елементом у загальному плитовому краєвиді Поділля є ряд скелястих, заввишки до 100 м над поверхнею, горбів, збудованих з вапнякових гірських порід, із скелястими бовдурами й стрімкими стінами, т. зв. Товтри, що тягнуться впоперек подільської плити, від Бродів на півн. межі Поділля аж до Серафинців над Прутом у Басарабії. Від заходу Товтри стрімкі, до півн. сходу вони спадають лагідно. Товтри, відмінно від безлісного Поділля, вкриті лісами. Товтри (див. стор. 46) — це рештки коралевого рифу Сарматського моря з третинного періоду.

На північ до Надбужанської котловини і Малого Полісся спадає Поділля високим крутим берегом.

Помітним явищем подільського краєвиду є його слабе заліснення, а то й цілковита безлісність і розміщення осель переважно в долинах рік, де є вода і добрий захист від вітрів. Це хліборобська, густо заселена країна.

На захід від Золотої Липи лежить зах. частина Подільської височини, т. зв. Опілля. Його краєвид далеко різноманітніший від подільського. Він більше дозрілий; немає тут ярів, долини рік широкі, вирівняні й вкриті розлогими надрічними левадами. Міжрічкові площі поперерізувані другорядними долинами. У протилежність до справжнього Поділля, на Опіллі високорівня розбита долинами на мальовничу горбовину. На м’якість і лагідність форм чимало вплинуло підложжя; його утворює м’який сірий крейдяний рухляк. Схили горбів вкриті лісами, а міжрічкові площі — ланами збіжжя й левадами.

Продовженням Опілля в півн.-зах. напрямі є Розточчя. Це антикліна, збудована також із крейди. Піднесена на 100 — 150 м понад поверхню сусідніх низовин Надбужжя й Надсяння, вона є простором енерґійної ерозії, що проявилася утворенням безлічі глибоких яруг. Лесовий покрив вкриває лише півд. частину Розточчя, півн. вкривають уже польодовикові ґрунти. Горбовина вкрита мішаними лісами, підмоклі долини — часто левадами.

Окремий тип плитового краєвиду становить Холмсько-Волинська височина. На окремішність волинського краєвидного типу впливає те, що Волинь лежить на межі двох краєвидів, півд. ерозійно-ярового і півн. льодовикового, і те, що обидва ці краєвиди тут перехрещуються.

Форми ерозійно-ярового краєвиду помітні головне в тій частині Волині, що прилягає до Поділля. Як відомо, Поділля спадає на півночі наглим уступом 150 — 200 м заввишки, т. зв. Гологірсько-Крем’янецьким східцем.

Він частково тектонічного походження, але залишається під впливом дуже жвавої ерозійної діяльности в наслідок великої різниці денудаційних рівнів і малої відпорности гірських порід. Безліч долин і яруг, врізаючись в основну масу височини, перетворила її на ерозійне нагір’я; його здебільшого вкривають ліси. Густа сітка долин і яруг розрізала площу на ряд горбовинних гряд; подекуди ці долини повідділяли т. зв. острівні гори, що своїми плоскими, столовими верхами й крутими схилами позначаються на рівнині Волині.

Між описаним берегом високорівні й самого Холмсько-Волинською височиною втискається Надбужанська котловина, що переходить на сході в широку долину біля стіп Крам’янецьких гір, т. зв. Мале Полісся. Тут затрималися талі води льодовика і туди вони перепливали; тому тутешній краєвид здебільша приймає характер зандрового краєвиду, на якому лише подекуди на вищих грядах виступає лесовий покрив.

Ерозійно-яровий краєвид розвинувся найкраще на самій Холмсько-Волинській височині. Вона нижча від Поділля (200 — 350 м), переважно з крейдяним підложжям. Плоскі широкі гряди, вкриті лесом, розриті малими ярами, являють собою позем давньої плити. Поміж грядами залягли широкі підмоклі долини, які своїм краєвидом нагадують уже Полісся.

Ґранітовий краєвид. Дещо відмінний тип ерозійно-ярового характеру становить простір, що лежить у межах Української кристалічної гряди (див. стор 38). В цілому простір, що охоплює майже всю Придніпровську й Приозівську височину, небагато різниться від решти простору ерозійно-ярового краєвиду. Тут, як і там, панує рівнина, вкрита й вирівняна відкладами лесу, такі самі міжрічкові гряди, широкі долини, явище асиметрії, а подекуди й балки — яруги. Але всюди, де ріка врізається в кристалічне підложжя, маємо краєвид, що його можна назвати ґранітовим. Він відзначається тим, що річкова долина стає вужча, поздовжній профіль долини невирівняний, русло кам’янисте, і ріка утворює пороги. На стінах річкового пролому виступають кристалічні скелі. Таку краєвидну картину бачимо, напр., на Дністрі біля Ямполя, в долині Бога, на значному відтинку його течії, й в долинах більших їх приток. Але найпомітніше виступає цей тип ґранітового краєвиду на Дніпрі між Дніпропетровським і Запоріжжям, де впоперек русла лягли кам’янисті забори й гряди (див. мал. 67). По обох боках ріки здіймаються нависні стіни, часто порозколювані в різних напрямах тектонічними тріщинами. З дна долин Української кристалічної гряди дістаємо враження гірського краєвиду.

Дніпровська кристалічна гряда — це прекрасний приклад колишнього гірського краєвиду, зрівняного в наслідок довговікового діяння екзогенних чинників і вкритого пізніше третинними відкладами й шарами лесу.

На краєвид кристалічної плити чимало вплинули тектонічні чинники, а саме — скиди й розколини, які порозколювали колись суцільну плиту. Тектонічною межею Укр. кристалічної смуги пливе на всій майже течії Бог, а Дніпро — на просторі між Києвом і Дніпропетровським, себто на довжині 400 км. Високий правий берег Дніпра підноситься на 50 — 150 м над Придніпровською низовиною і під впливом ерозії зміняється тут мальовничою горбовиною (Київські й Канівські гори) (мал. 36, 37, 45).

Укр. кристалічна плита найвище підноситься в Придніпровській височині (до 340 м), на півдні від /77/Дніпропетровського переходить вона на лівий берег Дніпра, обнижується й згодом знову дещо підноситься в Приозівській височині.






ПРИБЕРЕЖНИЙ КРАЄВИД


Загальна характеристика. Прибережний краєвид є наслідком дії різних сил на межі моря й суходолу. На перший плян виступає тут рухливість води. Побіч морських хвиль чималу ролю грають тут приплив та відплив моря й берегові морські течії.

Прибережний краєвид займає на Україні найменший простір з усіх основних краєвидів; він є власне територіяльним закінченням ерозійно-балкового краєвиду за винятком тих відтинків укр. берега, де його творять Кримські й Кавказькі гори.

Залежно від будови суходолу можна говорити про плоский і високий берег, вирівняний і лимановий; відмінним видом є берег біля Кримських і Кавказьких гір.

Дельта Дунаю. Найбільше на захід висунену частину укр. берега займає дельта Дунаю. Це плоска намивна низовина, багниста, багата на озера з лісами очерету, серед яких течуть до моря три головні рукави Дунаю: Килійський, Сулинський і Святогірський з багатьма притоками й старицями. Від моря дельта обрамлена вінком пісків-кучугур, що постійно загрожують замуленням річкових рукавів. Під час повені весь простір заливає вода. Уздовж берегів Дунаю ростуть насипні вали й замикають його притоки, що розпливаються широко як кінцеві озера.

Лимановий берег. Інший краєвидний характер має укр. чорноморське узбережжя на північ від дельти Дунаю. Це кліфове узбережжя. Степова рівнина стрімким обривом спадає до моря, лишаючи над самою водою вузьку, піщану або рінясту, низьку смугу берега, неначе морський пляж. Тому, що під пластами молодотретинного понтійського вапняка лежать м’які глини, морські хвилі їх підмивають, а берег або осувається, або обривається, і так само витворюється ця прибережна круча — кліф. (див. мал. 47).

Півн.-зах. узбережжя Чорного моря має /78/ берегову лінію досить вирівняну. Тільки там, де більша чи менша річка або хоча б степова балка сходить до моря, круча стрімкого берега переривається, і утворюються прибережні озера, відділені від моря тонкими косами, — це лимани (див. мал. 46, 57). Більші ріки, Дністер. Бог. Дніпро, розбивають прибережні наноси й гирлами вливаються в море. Менші ріки не мають сили перемогти акумуляційної діяльности моря, і лимани цих річок замкнені від моря суцільними косами-пересипами.

Описаний краєвид тісно в’яжеться з його утворенням. Як відомо, Причорноморська низовина виринула з-під морських хвиль лише в пліоцені (див. стор. 47). Мало відпорні породи полегшували працю морській абразії і разом з матеріялами, що їх винесли річки, дали прибережній течії багато уламкового матеріялу; через недостатній приплив і відплив моря це дало змогу вирівнятися береговій лінії і творити піднесення моря (див. стор. 69), перервало описаний розвиток і затопило гирла рік. На місці давніх дельт чи лійкуватих гирл утворилися лимани.

Подібний тип краєвиду бачимо на берегах Озівського моря. На його півн. березі численні коси висуваються в море під впливом берегової течії в напрямі на півд.-захід. На заході Арабатська коса, 111 км завдовжки, відокремлює від моря мілку затоку Сиваш.

Дещо відмінно виглядає зовсім плоский берег, як от на півд.-схід від лиману Дніпра, де зовсім низька, піскувата низовина поступово занурюється під поверхню моря, не утворюючи прибережної кручі. І тут є численні коси.

Південнокримський і кавказький берег. Зовсім інший тип узбережжя бачимо в півд.-зах. Кримі, де гори уриваються від заходу поперечним скидом. Берег під прямим кутом перетинає тут складчасту споруду, море втиснене в нижчі, менш відпорні простори й створило затоки з вигідними пристанями та півостровами, що відповідають вищим і відпорнішим формам давнішого рельєфу. Це типові ріясові береги (див. мал. 58).

Інакше виглядає узбережжя півд. схилів Кримських гір і півд.-зах. Кавказу, бо вони утворюють поздовжній гірський берег. Воно гористе й стрімке, але тому, що абразія тут випередила ерозію пливучої води й утворення долин, лінія узбережжя одноманітна, отже, слабо вигнута, бережина дуже вузька, а затоки слабо врізані (див. мал. 50). Різноманітність геологічної будови (вапняки, пісковики, виливні породи) у зв’язку з неоднаковою їх стійкістю спричинила велику й мальовничу різнорідність дрібних форм узбережжя з кліфами, рогами, гострими скелями, печерами тощо (див. мал. 59). Дна долин кавказьких річок, що тут вливаються, звисають над рівнем моря /79/ Середземноморський клімат півдкримського і півд.-зах. кавказького узбережжя вплинув на характер рослинности (вічно зеленої), що теж надає своєрідности краєвидові цього відтинку укр. чорноморського узбережжя.






ГІРСЬКИЙ КРАЄВИД


Південні окраїни укр. земель зайняті гірськими системами Карпат, Кримських гір і Кавказу, й тому на просторі цих гір панує типовий гірський краєвид. Через те, що характер гірського краєвиду залежить головне від роду гірських порід підложжя, від їх укладу та від екзогенних чинників, а вони в кожній укр. гірській системі різні, мусимо говорити про карпатський, кримський і — кавказький краєвид.

Карпати. Горотвірні рухи Карпат сягають у далеку геологічну давнину, але головна фаза фалдування припадає на олігоценську і міоценську епоху третинного періоду. Карпатська гірська система на території України збудована майже виключно з флішевих шарів, і тільки на крайньому півдні гірські хребти збудовані з вулканічних (Великий Діл і Вигорлят) та з кристалічних порід (Гуцульські Альпи й Чивчинські гори).

Фліш (див. стор. 44) — це поперемінні верстви зліпняків, уламкових порід, пісковиків, лупаків і ілів, які творилися у прибережній смузі давнього крейдового і третинного морів в області Пракарпат, що існували тут щонайменше від палеозойської ери й дали матеріял до будови осадових гірських порід флішу. Під впливом бокового тиску їх захопив сильний горотвірний рух. Піднеслися з дна підгірської влоговини й насунули у вигляді накривів, лусок і скиб, що перекинулися на передпілля й на молодші шари Підкарпаття. Вулканічна смуга на півдні Карпат постала як наслідок неогенних заломань і скидів.

Але творцем сучасного карпатського краєвиду є насамперед діяльність зовнішніх сил, головно ерозії й вивітрення, які мали відносно легкі умови праці у флішевих пісковиках, зліпняках, лупаках і ґлеях. Під впливом цих зовнішніх сил краєвид Карпат наближався вже до стадії вирівняння, але молоде підняття в пліоцені й плейстоцені оживило його й дало початок новому ерозійному циклові.

Сучасні відміни у краєвиді наших Карпат залежать головно від їх структури. Можна завважити виразний пасмовий уклад. Дві високі флішеві смуги, або т. зв. Бескид, що тягнуться уздовж цієї нашої верховини, півн. — берегова й півд. — маґурсько-чорногорська, зв’язані з існуванням у підложжі твердих зв’язких порід, які чинять великий опір денудації. Зарисовуються вони різко понад покладеною між ними середньою карпатською улоговиною; її м’які лупаки й досить /80/ сипкі пісковики зазнали ранішого й більшого руйнування.

Остання від півдня смуга наших Карпат — це вулканічні пасма Вигорляту й Великого Ділу, що відмежовані від півд. флішевої смуги поздовжньою влоговинною долиною, яка виникла в м’яких лупаках.

Одночасно й поперечні дисльокації позначаються у краєвиді верховини. Так, найбільше зниження півн. Карпат у верхів’ях гор. Вислока й Сяну виступає на місці старого поперечного угнуття, яке лежить у продовженні улоговини, що відмежовує Поділля від Малопольської височини.

Краєвид флішевих Карпат типово середньогірський, лагідний (див. мал. 48, 49, 66). Лагідні, широкі, слабо порізьблені хребти контрастують із долинами з їх вузьким кам’янистим дном, водоспадами й шипотами, стрімкими схилами. Головні притоки Дністра на півночі й Тиси на півдні пливуть глибокими проломовими долинами впоперек гірських складок. Їх другорядні притоки почали жолобити в м’яких лупаках бічні долини, рівнобіжні до напряму флішевих скиб. Таким чином постає часто типова ґраткова будова, себто гори складаються з поздовжніх долин і поздовжніх хребтів.

У краєвиді вищих груп Карпат знаходимо сліди льодової доби, а саме льодовикові улоги, короткі вигладжені долинки й морени; це свідки льодової доби, коли частини Карпат були вкриті покривом снігу й льоду (див. стор. 49 і мал. 49).

Флішеві Карпати, або Бескиди, ділимо на низку груп. Найнижчий Низький Бескид (вис. до 1000 м) є ланкою, що в’яже Західні Карпати із Східніми. У Сх. Карпатах виділяємо в півн. високій флішевій смузі Високий Бескид (до 1400 м), Ґорґани (1800 м) і Гуцульський Бескид (1600 м). За смугою середньокарпатської влоговини простягаються масивні групи Рівної, Боржави, Красної, Свидівця й Чорногори (1500 — 2050 м).

Гори вулканічної смуги — Вигорлят і Великий Діл (1100 м) не становлять суцільних хребтів, що тягнулися б в одному напрямі. Це група поодиноких перстеневих валів довкола овальних заглибин, колишніх кратерів. Деякі з них наповнені водою. Верхи здебільшого лагідно заокруглені, рідко гострі, а схили лагідні. На південь у сторону надтисянської низовини вулканічні Карпати спадають гостро. Їх нижчі схили вкриті виноградниками й великими овочевими садами. /81/

У горішній області Білої Тиси простягається гірська група т. зв. Гуцульських Альп (200 м). Це невелике гірське гніздо з дуже різнонапрямною мережею долин. Рельєф Гуцульських Альп супроти усіх інших частин укр. Карпат має вже високогірський характер. Причиною цього є велика відпорність гірських порід підложжя (кристалічні лупаки й мезозойські вапняки) та низьке положення ерозійної бази. Тут багато слідів льодової доби: улогів, скелястих ребер, морен, неглибоких долинок, наповнених зашибанцями, і т. п.

Підкарпаття. По півн. стороні Карпат тягнеться т. зв. Карпатське Підгір’я, або Підкарпаття. Воно відповідає синкліні, що відділяє Карпати від укр. плятформи, і виповнене міоценськими шарами, головне м’якими, податливими сірими ґлеями. На ґлеях лежить рінь, жорства й пісок, принесені допливами Дністра з Карпат в льодовикову добу. Подекуди Підкарпаття вкрите лесом. Молоде зрушення підгір’я і відтоді сильніша ерозія й перетворили колишню рівнину на горбовину. При виході з гір ріки відкладають принесену зсередини гір рінь і будують великі наплавні стіжки. Уздовж берегів рік тягнуться широкі тераси, що лагідно підносяться в сторону гір. Характеристичним явищем краєвиду Карпатського підгір’я є чергування котловин і височин. Найбільшою котловиною є Наддністрянська, сильно забагнена (Самбірські болота); меншими є калуська й станиславівська.

Кримські гори — це залишок колишньої великої складчастої споруди. Її півд. крило відірвалося й поринуло під хвилями моря. Про недавні й навіть теперішні тектонічні заворушення свідчать виливні породи при півд. березі Криму й землетруси.

Кримські гори складаються з двох головних хребтів: північного й південного, що різняться між собою не тільки висотою, але й характером краєвиду. Півн. нижчий хребет перетятий тісними, дуже мальовничими, поперечними долинами, виявляє лагідний середньо-гірський краєвид. Півд. пасмо — це гірська група, розрізана глибокими долинами й проваллями на поодинокі плосковерхі столива, вкриті буйними полонинами (Яйла). Узбіччя вкриті звітрілим грузом. Долини рік вузькі й стрімкотокі з дуже невирівняним спадом. В місцях, де ерозія, перерізавши вапняк, дійшла вже до м’яких ілів і лупаків, форми рельєфу стають по ложистіші, а весь краєвид набирає характеру краєвиду нормальної ерозії. /82/

 Півд. пасмо Кримських гір мас, крім того, багато рис, прикметних красовому краєвидові: тут багато лійкуватих вертепів, глибоких проваль, печер, підземних річок і т. д. До півд. сходу Кримські гори обриваються крутим скидом безпосередньо до моря. На схід від Байдарських воріт гори від моря відділені плоским пляжем до 12 км завширшки. Це відома Кримська Рів’єра з гарними мальовничими затоками, середземноморським кліматом і рослинністю.

Підгір’я Кримських гір — це ряд горбовинних невисоких хребтів (до 200 м), перетятих долинами річок, що пливуть з-під головного хребта верховини на її степове передпілля.

Кавказ творить лише межовий простір України, і через укр. землі проходить лише західня частина кавказької верховини, тобто пасмо т. зв. Чорноморських Альп і Абхазьких Альп. Тут горотвірні процеси тривали найдовше, були найсильніші, і через це Кавказ з усіх українських верховин найвищий.

Чорноморські Альпи збудовані з еоценського флішу і крейдових та юрських шарів, а Абхазькі Альпи — це ґранітовий масив, з обох боків обрамований пісковиками та вапняками горського і крейдового походження. Така різниця будови обох частин мусить у результаті дати і краєвидну їх різницю. Чорноморські Альпи нижчі й лагідніші від Абхазьких з характером середньогірського краєвиду. До моря вриваються вони скісним скидом, що творить крутий, кліфовий берег. Головний кряж Абхазьких Альп — це ряд могутніх верхів із скелястими шпилями й гребенями, амфітеатрами улогів із фірновими полями, глибокими долинами, зубчастими профілями хребтів, льодовиками, моренами, альпійськими потоками й річками.

Кавказьке підгір’я — це простора низька горбовина, збудована з молодих третинних шарів, в яких криється багато нафти. Правобіч р. Кубані лежить П’ятигорська горбовина, що далі на північ переходить у плоску Ставропільську височину. До півночі Ставропільська височина обнижуєтся, горби стають щораз нижчі й плоскіші, глибокі долини з швидкими річками переходять у мілкі балки, а далі йде вже степова низина.

М. Дольницький


Література: Крубер А. А. Физико-географические области Европ. России. Землеведение 14. Москва 1907; Рудницький С. Знадоби до морфології сточища Дністра. Зб. Мат.-Прир.-Лік. Секції НТШ, Львів 1905, 1907, 1913; Тутковський П. Природна районізація України. Київ 1922; Лычков Б. А. Естественные районы Украины. Изд. Центр. Стат. Упр. УССР 1922; Дмитриев М. И. Геоморфологическое положение й орография Украины. Харьков 1928; Лычков Р. Некоторые черты геоморфологии южного Полесья. Геог. Ком. Ленинград 1929; Полянський Ю. Тераси, леси й морфологія Галицького Поділля над Дністром. Львів 1929; Соболев Д. Н. Эскиз геоморфологии Украины. Москва 1929; Rudnyckyj S. Beiträge zur Morphologie des Dnipro-Gebietes in der Ukraine. Z. Ges. f. Erd. Berlin 1931; Дмитріїв М. Рельєф УРСР. Харків 1936; Гладцын И. Н. Геоморфология СССР ч. І. Ленинград 1939; Кубійович В. Рельєф українських земель. Географія України й сумежних країв. Краків-Львів 1943; Пашкевич С. Морфологічні краєвиди українських земель. Географія України й сумежних країв. Краків-Львів 1943.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.